Докія Гуменна. Жадоба-10

Важка місія старости

Хто це вигадав, — поїхати в неділю до Дніпра кашу варити?

Хто вигадав — невідомо, але всі, як один, на це пристали. Розкопи закінчувалися, жнива закінчилися, от і подалася вся компанія — щира та тепла — аж на цілий день до Дніпра в плавні.

Тітка Мокрина надавала книшів «від зайця», а Макс з цього приводу розповів їй про ті часи, коли звірі були не тільки в дружбі з людьми, не тільки носили гостинці людям, але й вважалися за найпевніших родичів. Чи що втямила тітка Мокрина чи ні, але приобіцяла, що коли експедиція виїжджатиме, то заєць ще й не таких гостинців надішле.

Прохір Степанович узяв із собою «ляйку» й казав, що він ввесь час фотографуватиме. Тася й Макс умовлялися в дорозі, що вони запляновують свій роман на наступний рік, тим що він не встиг у цьому сезоні розгорнутися. Крім того, з Галею Макс заплянував роман аж на третій рік. Онися із своїм Сашком ішли попереду всіх, поклавши одне одному руку на плече. Нікого не зосталося вдома.

Взяли вони човна на березі й поїхали на старий Дніпро, де буде смачніша каша. А вона мала бути з урочистою частиною, тому що Ольга Михайлівна збиралася підсумовувати роботу експедиції. Одне слово, староста Кость сяяв, що такий у нього зразковий, ідеологічно витриманий, дисциплінований колектив, — і до роботи, й до веселощів гараздий.

Поки йшли, — весела компанія розбилася парами. А як дійшли,— пари ті остаточно визначилися. Он що, Прохір Степанович недарма так дрочиться з Катрею, — це для того, щоб більше було причин до неї залицятись. Катря й собі взяла той дрочливо-жартівливий тон, і так вони, звеселяючи весь гурт, чи то фліртували, чи то змагалися в шпигачці.

Микола — вірний Галин джура, всі це давно знали й дивилися, як на узаконений факт. Кость ішов із Ольгою Михайлівною й про щось розмовляли, а в Ніни знайшовся лицар і кавалер — Борис Миронович. Він весь час ніс їй торбинку.

— Нум, перейдімо вбрід на той берег,  — запропонувала Катря.

— А їйбо!

Любо-радісно, які всі дружні.

— Ось тут, мабуть, перейдемо, — почав вибирати місце Прохір Степанович.

Та й що той Прохір Степанович тямить? Катря вже не раз тут бувала. Якщо переходити, то ои там, де вода по коліна.

— Як? Аж туди йти? Це доброго півкілометра, — рішуче не погодився Прохір Степанович і пішов убрід через старий Дніпро негайно.

За ним іще дехто.

Ах, коли так, — Катря зробить по-свойому!

І за нею пішов дехто.

Розбрелися по всьому березі, по річці, а Кость, побачивши такий розбрід, не знав, куди йому пристати.

І правда, Катрин брід виявився легшим. Тася, Макс та Микола з Галею давно вже сиділи й відпочивали на білому піску, дожидаючи, поки підійде решта компанії.

— Я зараз поб’ю Максиміліяна Володимировича, — химеристим тоном бебі раптом скрикнула Тася, стискуючи кулаки й стаючи в бойову позицію. Вона так войовничо вдавала боксерську жестикуляцію й так наскакувала на Макса, що всі почали сміятися. А Тася перейшла й до діла. Викрикуючи «На бокси!» «На бокси!» вона спритними короткими рухами, як справжній боксер, сипала удар за ударом. Довелося Максові оборонятись.

Отаку бійку застали Кость і решта компанії. Видко було, що обидва змагуни не на жарт завзялися налупити одне одного.

Кость вхопив горшка на кашу, побіг до річки, зачерпнув води й почав розливати.

Це помогло. Змагуни отямилися, все ж Максові дісталося більше. Він лаявся:

— Ах ти, погане дівчисько! Як же я тепер додому приїду, що мені жінка скаже за оці синяки?

— Максиміліяне Володимировичу, я…  жартома, — ласкавим і підлесливим тоном бебі відповіла Тася. — Хіба я вас так дуже побила?

— Тасю, а йди помагай кашу варити, — покликав Кость, щоб розвести цю небезпечну пару.

Не помирив він іще Катрі з Прохором Степановичем, як уже цих треба мирити. Скрутне становище старости!

Каша вдалася на славу. Поки вона варилася, провели й збори, а після зборів вийшли на кін і гостинці «від зайця». Виявилося, кмітливий заєць потурбувався, щоб було що хильнути, щоб було чим закусити, але все до міри. Синя вода й білий пісок, річковий чистий озон і прозорі далекі обрії, — яке принадне, яке безмежно хороше життя!

У Бориса Мироновича й Ніни розмова якось не в’яжеться, хоч із самого села йдуть вони разом. Все, що говорить Борис Миронович, сьогодні не знаходить у ній відгуку. Ніякого! Її слова стають блідими тінями, як тільки зірвуться з уст.

Та принада його сірих очей, здавалося, вже не полонила її. Була проста й легка радість ясного, безжурного літнього дня — от і все. І розмови Бориса Мироновича її не ранили — навпаки. Було цікаво: щоб така багатогранна й витончена людина, як Борис Миронович, могла так ницо забруднювати чистоту дніпрових настроїв! Розказує про якихось своїх знайомих, що шукали цілий день на всьому пляжі затишного, безлюдного місця з кущами, а не знайшовши, поверталися додому лихі й сердиті.

— А ви — цинік і злий! — завважила Ніна, наполовину зм’якшивши цими словами свою справжню думку про нього.

Як нецікаво сьогодні з ним розмовляти! Далебі, її розмови з Онисею куди глибші й змістовніші. Від них віє свіжістю й далекою перспективою. А від розмов із Борисом Мироновичем — якоюсь неприємною задухою.

— Річка, як музика! Що більш її бачиш, то вона краща, то більш її переживаєш. А вас захоплює музика? — запитала вона, шукаючи невтральних тем. — Я, прикладом, дуже люблю скрипку…

— Ні, не захоплює мене музика, — відповів Борис Миронович. — Що таке скрипка? Овечі кишки, натягнені на шматок дикту. Що ж тут може захоплювати?

— А подобається вам наша молода пара, Сашко й Онися? Правда-ж, хороше буде подружжя?

— Ні, не подобається! — відповів Борис Миронович. — Пройде час, Онися розрепається, обсадиться дітьми, буде пиляти свого чоловіка. Сашко буде тікати від хатнього раю, випиватиме, а потім приходитиме додому й тягатиме жінку за коси, а діти йому влаштовуватимуть котячі концерти…

— Та що це ви, Борисе Мироновичу? — аж відсахнулася Ніна. — Ви, мабуть, не знаєте ні Онисі, ні Сашка… Що ж тоді вам подобається? Невже й Ольга Михайлівна не подобається?

— Ні, не подобається, — відповів Борис Миронович і насмішкувато подивився на Ніну. — Вона мене не збуджує!

— І більш нічого не ціните ви в жінці, крім властивости вас збуджувати? Що ви за один?

Нема нічого зручного в тому, що вони йдуть берегом так близько, що розмовник хоче обов’язково взяти її під руку. Й так гаряче…

А Борис Миронович розвиває свою думку далі:

— Хіба я вам не казав, що поділяю жінок на баядерок одвертих і прихованих?

І знову глумливо подивився на Ніну.

— А яка я баядерка, по-вашому? — сміючись, запитала Ніна, намагаючись розуміти все, як жарт.

— Ви? Ви — прихована баядерка. Ви хочете, щоб хтось узяв на себе всю вину, а ви — цяця… Ви ж хочете, щоб я поцілував вам руку, а ось вириваєте, вдаєте недоторку…

Ніна поривчасто висмикнула руку. Образа опекла її гірше за кропиву. За що? За її несвідомий і щирий потяг до нього? Яке заскорузле, банальне дно в цієї людини, коли вона здібна так усе споганити!

Нічого не відповівши, Ніна повернула в другий бік, підійшла до Катрі, яка все ще бурмосилася на Прохора Степановича, і вони пішли берегом ген-геи. Коли б хоч не розплакатися!

Їх наздогнала Тася, і непомітно для Костя майже весь гурт розбився на два табори: жіночий і чоловічий. Коли він оглядівсь, дівчата були вже далеко. І так далеко, що вже почали роздягатися по-пляжному, — тут уже й Кость не міг до них підійти. Послав він Ольгу Михайлівну, щоб розпитати, в чім річ, чому це всі посердилися між собою.

— Нам тут краще, — відповіла Тася. — Йдіть до нас, Ольго Михайлівно, хай вони самі будуть.

Чоловіки тим часом теж пороздягалися, скориставшись дистанцією, і Кость відчув, що спільна прогулянка провалюється і що, коли так. то треба згортатися й рушати додому. Може хоч по дорозі розвіються ці хмарки! Оце то так! Жили всі в добрій злагоді скільки часу, а тут за один день так пересварилися, що не знаєш, кого з ким перше мирити.

І староста послав другого парламентаря — Костя Розума — і Кость різними сигналами та миґами дав знати, що він хоче вступити в переговори з неприступним тепер жіночим табором.

Поверталися додому майже всі надуті. Те з тим не говорило, а те з тим… Тільки Сашко з Онисею та Галя з Миколою були в згоді. Онися заспівала: «Ой, не шуми, луже…» і хоч майже всі були пересварені, широкий спів розлігся над Дніпром та стелився в смерковій синяві над водою.

 

 

Ніна й Онися

У хатині лежала й відпочивала після дороги з Вербівців стара тітчина Мокринина мати, що жила при синові. Їй було дев’яносто два роки, і вона вже не впізнавала майже нікого, крім дочки Мокрини. Привезено її на родинну учту, — віддавала тітка Мокрина дочку свою Онисю.

У хаті був кольористий рейвах. На лавах, на столі, на жердці і навіть коло печі розкладена була дівоцька одежа. Скриня так і не зачинялася, бо звідти витягали то сорочку, то намисто, то ще якусь спідницю, то давню-предавню, з тітчиного Мокрининого дівування, керсетку.

Наряжали молоду.

І не тільки молоду. Ніна з Галею, Катрею й Тасею також, як дружки, настягали від сільських дівчат українського вбрання та все це примірювали, щоб вибрати собі найкраще до лиця. Дівчата з кутка, дружки й світилки прибирали їх, контролювали, чи все до ладу, та слали гінців-дітей по нові вбори. Сміха була повна хата!

Онися, яка перше ніяк не хотіла звичаєвого весілля й з усією впертістю опиралась цій вимозі тітки Мокрини, тепер щиро турбувалася, щоб усе було, як велить старовинний звичай. Такий перелім стався в ній тоді, як бгали коровай.

Виявляється, що то не звичайний собі, вигаданий на дозвіллі бабами коровай, а неолітичний родовий хліб, святий. Увесь Мокринин рід, як велить звичай, зніс зерна на цей хліб, а дівчата й хлопці змололи його, співаючи весільних пісень, на кам’яних жорнах. Точнісінько так, як і тоді, коли цей звичай складався. Інакше ж бо й коровай не дійсний.

Потім біля того короваю, заквітчані барвінковими вінками, із співами й танцями заходилися одружені жінки з роду молодої. І настрій у всіх був такий, як у тій коровайній пісні:

Піч наша регоче,

Короваю хоче,

А припічок усміхається,

Короваю сподівається…

А лавки дригають,

А вікна моргають…

Співів тих було без кінця і до кожного окремого чину свій притаманний. Всі мов поп’яніли веселощами, танцювали, на лави скакали… От у який дорогоцінний кристал відклався звичай, що склався ще тоді, як не чули люди про залізо, а з каменю робили собі ножі. І ми так само веселимось, як і ті люди. Що ж у тому лихого? А Онися не хотіла цього!

 

* * *

Коли всі дівчата були вже гарно повбирані, вони набрали повне рядно пшеничних шишок і мали йти з хати: по селі, співаючи, розносити шишки та просити на весілля.

Вони вже зовсім збиралися йти.

В цей час тітка Мокрина винесла з комори кожуха, щоб його провітрити, бо він їй на весіллі знадобиться. Вбереться в кожух вовною догори, як буде молодого зустрічати. А покищо вкрила ним стару матір.

Кожух був білий з облямівкою й вусиками, з вишитими на полах зеленими та червоними кривульками. Від кожуха пахло овечим духом. Ніні здалося, що десь вона вже бачила такого кожуха, — чи не в поїзді? Та де ж у поїзді літом? Ні, щось значно тепліше, інтимніше зв’язане з таким кожушаним запахом, якісь стерті, забуті вражіння її колишнього життя.

Вона вже наче раз переживала цю хвилину, десь у якомусь іншому житті.

Це було так реально, що Ніна в цю мить ладна була повірити, ніби душа живе кілька разів. Може й її душа вже жила колись у тілесній оболонці якоїсь трипільської особи шість-п’ять тисяч років тому? Може й вона колись в ті урочисті святі хвилини єднання з божеством прибирала його подобу?

Старенька бабуся, укрита кожухом, була вже зовсім руїна. Вона не то що не впізнавала нікого, але й їсти вже не могла, її годували з ложки. Вона все допитувалась, чи це не Горпинине весілля.

— А, що ви мені базікаєте! — ще й сердилася вона. — Хіба ж я не бачу Горпини? Он вона! Це ви її віддаєте заміж, а від мене таїте…

— Що це за Горпина? — допитувалась Ніна в Онисі, коли вони вийшли на вулицю, і дружки заспівали весільної.

— А це була в нас така тітка, мамина сестра… Отож бабусі й здається, що це Горпинине весілля.

— А чого ж її нема на весіллі, цієї тітки Горпини?

— Отож то бо й є, що ніхто не знає, зідхнула Онися. — Як виїхала десь у світи з чоловіком, як прислала одного листа, так після того й чутки від неї не було. Тут у них хата згоріла, землі не було, так чоловік її пішов на пароплав вантажником, а потім вони й зовсім виїхали до якогось міста, в Петербург ніби… Скільки мама за тіткою Горпиною попоплакала, а як їх було знайти? Мов у воду впали. Горпина з Тетянкою…

Ніна здригнулася. Тетянка… Тетянка… Знов наче вже переживала це, в якомусь іншому житті. І вона так звалась… поки не перейменували. Названа мати, лікарка Морозова, воліла звати її Ніною, — так звалася її дитина, що давно померла. Тетянка?..

Ніну опанував такий знайомий їй в останні часи неспокій, ще болізніший, ніж будь-коли. Вона ладна була повернутися до господи тітки Мокрини, розпитати в неї про Горпину й про Тетянку. Та ні, чи не сплутала Ніна? В дворі величезного будинку в Ленінграді, де вона виросла, була колись справді Тетянка, то що ж тут дивного?

Ніна покинула про це й думати. Вона пояснила собі свою тривожність підвищеним нервозним станом, якоюсь особливою діткливістю, вразливістю, що опанувала її останніми часами. Кожна дряпина смертельно її ранила.

Чому вчора, наприклад, вона відстала від усіх, як поверталися з розкопів, сіла в балці на пеньку й почала плакати? Кругом така краса, блакитне небо з білими хмаринками, романці на схилах невинно дивляться, пестливий легіт гладить по лиці, крислаті верби щось нашіптують, джерело жебонить, — а вона плаче…

Ах, цей Борис Миронович, як він її дратує! Коли нема його поблизу, — їй спокійніше, а тільки появиться, — вона вже насторожена. Починаються пусті й утерті жарти, наче ходиш по землі не своїми ногами, а на котурнах.

Ніна каже собі, що за цією блискучою ерудицією й дотепністю ховається пустопорожня буденщина й тривіяльність. І проте Ніна з жахом усвідомлює, що їй такий потрібний, такий необхідний той іскристий сірий погляд, адже вона ні про що інше не думає, тільки про нього…

Але ні… Вона не хоче цієї влади над собою, людина ця їй чужа й неспівзвучна, все в Ніні обурюється проти нього. Еге, вона тепер так буде робити — уникати, ігнорувати його. Нехай він собі глузує й жартує, — що то її обходить? Час уже взяти себе в руки.

І подумати, — з чого тільки вона плаче? Ні з чого! Так, хмарка літня набігла…

Вчора в тій балці, де прошуміло колись прадавнє життя, де котила бурхливі хвилі повновода ріка, де якісь інші люди кипіли своїми пристрастями, а тепер пастушки пасуть корови, — таке на неї накотило. То було вчора, а тепер от сьогодні знов…

 

* * *

Коли молода з дружками повернулися, в подвір’ї під вербами стояли вже столи, заводилося на велику учту. В хаті також панувало передсвяткове пожвавлення. Пекли й варили, цілий гурт молодиць заходився коло цього.

— А оце ж хто, не Горпина? — знову оживилася дев’яностодволітня бабунька, показуючи на Ніну, тільки но та зайшла до хати.

Тітка Мокрина, сміючись, подивилася на Ніну… і зблідла.

Перед нею стояла сестра її Горпина, в тій самій керсетці з малинового оксамиту, в тій самій мережаній сорочці, в якій була вона, як виходила заміж. Сестра Горпина, що десь загубилася в світах.

Тітка Мокрина почала несамовито христитись.

— Свят, свят, свят! Чуло моє серце, що ти — не проста дівчина! Ти або чарівниця, або перевертень! Цур тобі, пек! — казала вона, відступаючи.

Тітка Мокрина була повна віри в чари, пристріт, перевертнів, але Ніна в цю хвилину не могла, як раніш, добачати сліди сивої давнини, що звідусіль визирали в цьому звичайному українському селі над Дніпром та так замиловували її. Ні, Ніна була надто схвильована.

В неймовірному напруженні вона скрикнула:

— Розкажіть мені про ту Горпину, про Тетянку, бо я вже не можу! Це, мабуть, моя мама…

Тітка Мокрина, в якої підгиналися коліна, підійшла до скрині, ледве піднесла віко і тремтячими руками щось там довго шукала при могильній тиші в хаті. Нарешті, вона вийняла якогось вузлика, довго його розв’язувала й дістала пожовклого, витертого на ріжках і перегинах листа, написаного ледве розбірливими каракулями. Мовчки подала його Ніні.

Ніна почала читати вголос.

Коли вона перечитала всі поклони й дійшла до самого змісту листа, де було ясно й добре написано назву тієї вулиці та число того будинка, де ще й тепер живе Ніна в Ленінграді, вона таки справді не витримала: напруження її дійшло найвищого стану, і вона вибухла голосним риданням.

Голосила й тітка Мокрина, примовляючи різні ласкаві слова, їй вторили молодиці та дружки.

Зуби Ніні цокотіли об склянку, коли вона пила подану їй воду. Крізь сльози вона вже всміхалася, потім кинулася цілуватися з рідною тіткою, з бабунею, яка нічого не могла второпати, з Онисею, з усіма, хто був у хаті. Така веремія зчинилася!

Бо треба було якось освоїти, що Ніна — це загублена Тетянка, що знайшлася вона, що знайшлася в неї рідня…

 

* * *

Тим часом до господи молодої наближався весільний поїзд. Молодий, майстер ремонту тракторів

Сашко дивився, як на гру, на всі весільні видумаси і не дуже таки дотримувався їх. Зате Кость Розум, старший боярин, із шкіри вилазив, щоб досконало провести цю етнографічно-історичну інсценівку, а колись і справжню дійсність — умикання молодої.

Він уже передбачив усе, всю церемонію: поїзд молодого, князя, знайде наглухо замкнені ворота, забарикадований вхід. Хлопці з роду молодої стоятимуть кругом хати з палицями напоготові… Старшому бояринові треба буде перелазити через тин та заводити мову із старостами. Мати у вивернутому кожусі подасть молодому миску з водою та вівсом, повну чарів, бо й сама вона в цім кожусі — чарівниця… Молодий виллє ті чари через плече, — от тоді треба буде ту миску з чарами невідмінно на лету розбити палицею й зажадати справжньої горілки…

Кость смакував кожну подробицю й пантрував, щоб часом чого не забути. Він навчав:

— А як будуть парубки сильно боронитися та відкинуть від воріт наших бояр, то ви там, справді, не заведіть бійки…

Але дійшли вони до садиби тітки Мокрини — нічого подібного там не було. Жадних замкнених воріт, ні парубків, що мали б боронити молоду. Та навіть і людей на подвір’ї не було.

Здивований Кость увійшов на розвідини в хату і саме потрапив на момент, коли всі голосили та обіймалися. Не розуміючи, що сталося, Кость відвів убік тітку Мокрину й стурбовано запитав:

— Як, не буде весілля? Що в вас тут сталось?

— Тетянка знайшлася! — розкинула руками тітка Мокрина, наче хотіла весь світ обняти. — Кличте князя з боярами до хати!

Вперше в житті тітка Мокрина відступила від звичаю. Кожух так і не знадобився сьогодні.

Почалося гучне родинне свято, в якому було дві героїні: Онися й Ніна. Ніна хотіла вишукати з пам’яті щось та розповісти про свою рідну маму, але нічого не пам’ятала, крім теплого білого кожуха з овечим запахом, — це вона запам’ятала на все життя!

— Сиділа я в ліжку й увійшла мама з морозу… Кожух так пахнув, що й тепер чую цей дух, і все життя його пам’ятатиму… Оце й усе. А маму, яка мене вигляділа, я зараз вам покажу.

Ніна порилася в своїй валізці й дістала медальйона. В овалі пишалася молода вродлива жінка, одягнена за модами дореволюційного часу.

Коли медальйон дійшов до рук тітки Мокрини, вона скрикнула:

— Пані! Щоб я так жила, що це — пані, Онисина родима мати!

Що за день такий удався?

Десять голів нахилилося над медальйоном, тітка Мокрина клялася й божилася, що це — та пані, яка хотіла відібрати в неї Онисю.

Онися сиділа й недомисленно дивилася на всіх, не знаючи, що їй робити. Їй і згадувати нічого, ця вродлива жінка, така дорога Ніні, була їй зовсім чужа. Але портрет уже потрапив до рук Бориса Мироновича й Ольги Михайлівни. Тітка Мокрина не помиляється. Яка надзвичайна схожість із Онисею!

— Та ні! — запевняла Ніна. — її дівчинка померла, вона її ніколи не цуралася, вона завжди плакала, коли згадувала за померлу Нінуську.

— А ти кажеш, Що її Ніною звали? — вхопилася тітка Мокрина.

— Так, Ніною, хіба я вам не розказувала?

— То й ця ж — Ніна…

— Почекайте, так не годиться! — втрутився Кость. — Почнемо спочатку. Ви з нею судились?

— Атож!

— Пам’ятаєте, яке було її прізвище?

— А як же! Морозова вона була.

— Так і я ж — Морозова! — вигукнула Ніна.

— Як? То ти Морозова? — не стямилася вже тепер тітка Мокрина. Вона аж устала. — То чого ж ти мені одразу цього не сказала? Я відразу тебе про все розпитала б… Я б…

— Ви забули, тітонько, — всміхнулася Ніна своїми сяючими після грози очима. — Ви забули! Я вам казала, ще й носили мого пашпорта до сільради на прописку…

— Отакої… — розгублено промовила тітка Мокрина.

Тут усі почали сміятись. Ніна дивилася на Онисю, Онися на Ніну. Отак то поміняла їх доля. А чи тепер розмінюватися, чи ні?

Чи є потреба? Хіба Ніна не почувала себе вдома з першої хвилини, як тільки зайшла до Мокрининої господи?

 

 

Незакінчені розмови

Дніпро невпинно котить униз свої тужаві води.

А пароплав іде вгору. На пароплав посадилася вся наша експедиція, а з нею Онися та Сашко. Ніна везе їх у гості до себе.

Так, Ніна тепер має свою рідню. І виїжджала вона з рідної оселі, і соняшники кивали їй на прощання головами. До побачення, до наступного літа!

Мальовничі береги проходять повз пароплав. Соняшний день, блакитне небо. Жалко розставатися з цією незайманою чистотою, Борис Миронович навіть надіється, що пароплав стане на мілину і простоїть п’ять годин. Адже з них усіх він один тільки нікуди не поспішає.

Він всіляко хоче привернути Нінину увагу, розморозити ту холодність, що запанувала між ними останнього часу. Але Ніна відгородилася непроникненною стіною.

Вона не могла йому забути тієї розмови на Дніпрі.

Отрута тієї розмови спочатку не була така відчутна, але як Ніна прийшла додому й запала ніч, — отрута пройшла далеко в серце, в кров. Ніна не заснула до ранку, гіркість і образа чатували всю ніч над нею.

Багато передумала вона тоді.

Але ця гіркість була тільки ту ніч. Вранці, як сходило сонце, вона йшла балкою, засіяною романцями, і, як завжди, романці нашіптували їй чудові марення без образів. Радість без причини, — чи не було це передчуття чогось глибокого й великого, що ждало її не сьогодні, то завтра?

Вісники серця не обдурили її. Окремі спалахи передчуття злилися в великий і жаркий вогонь довершеної радости. Недарма вона поклонялася тим узгір’ям, тому ромен-зіллю, недарма така люба була їй тітка Мокрина. Все це — її! Вона знайшла їх, вона їхня, а вони — її.

І хто зна, копи б події на весіллі не пойняли всіх сил її душі, не повели їх у це річище, чи не пішли б її сили на боротьбу з самою собою, на опір чарам сивих строгих очей?

Але тепер…

Тепер Борис Миронович намагається втягнути Ніну бодай у сварку, як уже жарти не вдаються.

— Переїжджайте до нас на Україну, Ніно! Я буду до вас залицятись…

І хоч би трошки-трошки зачіпали її ці злі слова. Іншим разом вона подумала б, а може й сказала б: «Я волію піти за євангельським приписом: «Не кидайте бісеру перед свиньми…»

Та ні! Нащо ображати людину? Ніна тільки злегка киває головою на знак згоди. Може цей чоловік не такий уже недобрий та злий? Може тільки надвереджений, якась стріла болюча в нього самого в серці сидить?

Ніна тільки киває головою, а думка її блукає ген там, за далекими серпанково-димчастими обріями. Села й міста ще незнані, а такі серцю рідні!

В цю хвилину Борис Миронович почуває, що він втрачає Ніну. Ця загадкова, якась потойбічна усмішка, ця мовчанка… Він шукає, що б іще таке сказати, ще дошкульніше. Але раптом встає й переходить на другий кінець палуби.

Там сидять сільські дівчата, — межи них і Онися, — і виводять придніпрової пісні «Гей, вітер з поля, а хвиля з моря…»

Уперше чув він цю пісню, коли їхав Дніпром униз, коли вперше побачив Ніну.

Там було й усе товариство. Біля Макса крутилася Тася. Вона вже перезнайомилася на палубі з усіма, встигла виграти коробку цукерок, а тепер знову підсіла до Макса. Весь час допитувалася, чи він не сердиться на неї за те, що вона його побила. Макс, як завжди, швидкими стрілами дотепу відповідав. Уникав тільки одного пункту, що завжди фігурував у всіх попередніх жартах його з Тасею.

Нарешті, Тася не витримала й тоном бебі запитала:

— А що, Максе, заплянуємо на наступний рік роман?

Та Макс удав, ніби його хтось покликав. Обережно обійшовши Тасю, він подався геть.

Борисові Мироновичеві до болю шкода, що минає цей останній день, а він із Ніною не поговорив так, як би це хотілося.

Хто його навертав на той грубіянський, хамський тон? Цей стиль хамування став такий модний останніми часами — наговорити якнайбільше прикрощів, удати з себе циніка, плести банальні нісенітниці… Хібащо тільки кулаками можна оборонитися від цього, як це зробила Тася.

Він наважується. Хай вона сміється, хай гордує — він цього заробив!

— Гоніть мене! — підходить Борис Миронович до Ніни.

— Може я вже й зробила так, — із своєю теперішньою загадковою й непроникненною усмішкою відповідає Ніна.

— Повірте тільки: цей тон хамування — машкара! Захисний плащ, щоб не відрізнятися від оточення, не бути самотнім. Хоч це якраз і не виправдує мене, але… самотнім я не перестав бути.

Ніна подивилася на Бориса Мироновича зчудовано, наче бачила його вперше. «Господи, як він влучно сказав: «Загальний тон хамування…» Цей тон так її завжди ранив… А надто тоді, коли він ішов від Бориса Мироновича. І утекти нема куди, всюди те саме.

Відповідати вже було ніколи. Пароплав не став на мілину і вчасно о третій годині прибув до пристані. Тисячі рук махали привітно з пляжу й щось кричали пароплавові. Пасажири готувалися до виходу. Члени експедиції зібралися в купку й прощалися, обіцяли влітку наступного року закінчити недовершені розмови. Чи ж недовершені?

Дніпро невпинно котить униз свої тужаві води…

 

Київ, 1939.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.