Божена Нємцова. Дика Бара-1

ТУГА ЗА ВІТЧИЗНОЮ

Сидимо вдвох із Анічкою, розмовляємо. Я розповідаю про свій чудовий край, згадую молодість, близьких і як їм нині в чужині тужно.

— Охоче вірю, — каже Анічка, — знаю, що таке туга за вітчизною.

— А вам доводилося жити в чужині? — питаюся.

— Шість років тому перебула два місяці у Відні, в свого дядька, який там учителює ось уже двадцять вісім літ. Він часто в листах запрошував нас до себе. Мама тоді не могла поїхати, отож послала мене, радіючи, що я наберуся трохи розуму й заразом німецької мови нахапаюся. Але я не могла там витримати.

— А чому? Вам погано там велося?

— Коли оце згадаю ті часи, то лиха на себе, що була така дурна і не зосталася там: досі дечому навчилася б. Але тоді я мало не вмерла. Тільки-но приїхала до Відня і побачила оту тьму-тьмущу будинків та метушню, отой гуркіт і гамір, як мене огорнула така туга, що я ладна була тої ж миті повернутися до своїх Домажлиць. Заходжу до дядька, а вія у школі; тітка мене привітала, подала руку, але я жодного її слова не второпала: говорила вона по-німецькому. Присіла я в куточку, немов ошпарена. Незабаром прийшов зі школи дядько, сердечно привітався зі мною. Балакав він по-чеськи погано, а мені байдужки, все-таки розмовляє зі мною рідною мовою. Запитався, чи вмію я говорити по-німецькому. Відповіла, що не вмію.

— Ну, небого, треба вчитися, інакше важко тобі буде. Віднині розмовлятиму з тобою тільки німецькою мовою, так найлегше навчитися. Нужда тебе змусить, це найкращий шпрахмайстр[1].

Відтоді настали для мене сумні часи. Цілісінький день шила в одної пані. Там були самі німкені, я не розуміла їх, а вони мене. Сиділа між ними, як без'язика. Вдома було те ж саме! Що вже я попомучилася, доки отих найпростіших і найпотрібніших чужинських слів навчилася! А скільки сліз пролила, то тільки бог один знає! Куди мене лишень дядько не водив: і до ресторану Шперла, і по гарних парках, і навіть до театру. Але ніщо не тішило мене. Найкраще я почувалася б удома, там могла би піти з подругами до костьолу святого Лаврентія або до Петровиць по сметану. Одного разу, гуляючи в парку, я почула чеські слова: «Ходімо, брате!» Мене ніби підстрілили: я ви-пручнулася з дядькової руки й кинулася було бігти до них, але він гримнув на мене: «Dums mädl, das sikt si nit![2]». Довелося при ньому лишатися, та я ще довго оглядалася на тих підмайстрів-земляків, що так мене своїми словами врадували.

Опущена, мовби загублена в світі, зненавиділа я всі ті розваги й раділа, коли тітка йшла кудись і я одна залишалася вдома. Тоді відчиняла вікно у двір, розмовляла сама з собою і співала.

Здавалося це дивним! Уявляючи себе своєю матір’ю, я питалася: «Анічко, як поживаєш?» І сама ж відповідала: «Ой, погано, мамцю, погано! Я тут не витримаю; коли додому не заберете, то й помру в чужині; і ніхто мені на проводи свічки не поставить на могилі, жодна подруга не уквітчає її». Отак розмовляючи з собою, заспокоююся і радію, що бодай чую рідні звуки. Побідкаюся було, наплачуся вволю, а відтак починаю співати своїх улюблених пісень: «Ой немає тут, нема», «Тільки ти, Маринко, шануйся», «Вчора була неділенька» та багатьох інших.

Навпроти нашого балкона жила якась чиновниця, родом з Бенаток, що в Італії. Вона вчащала до нас. Якось я співаю, а вікно відчинене, і в тієї пані також. За хвилину вона заходить і питається, хто в нас знає так співати. Я й не подумала, що це мій спів її зацікавив, і даю їй зрозуміти, що вдома нікого нема. Сусідка пішла. Але щойно повернулися дядько з тіткою, вона прибігла знову і попросила дядька запитати мене, хто тут співав, мовляв, спів дуже зворушливий і ті пісні нагадали їй вітчизну. Дядько перепитав мене, й, нарешті, ми дорозумілися, що йдеться про мій спів. Чиновниця не повірила, аж поки я вдруге не проспівала.

— Хто навчив її цих пісень? — запитала вона дядька, який був нам за перекладача.

Я не знала, що й сказати, бо ті звуки мене від колиски супроводили, зі мною росли і я без них, як то кажуть, і жити б не змогла. Я тільки спромоглася їй відповісти, що в нас кожен бідняк таких пісень співає.

Та пані зауважила, нібито вона чула, що чехи, як дикуни: у них немає путящого житла, в їхніх хатах глиняні долівки замість підлоги, вони, мовляв, живуть укупі 8 худобою, їдять несолену й немащену страву, навіть бога не признають.

Грім би, думаю, тебе побив за ті слова. А самій тепер захотілося знати німецьку мову хоч би для того, щоб як слід відповісти їй. А поки що почала по-чеському, виразно притупуючи: «Та пані думає, що чехи — ведмеді?! Нехай поїде й подивиться, що там і як. І хоч у селянській хаті не завжди прибрано й вимито, як у костьолі, але там уже ж не хлів! Може, у неї вдома вдесятеро брудніше! А про їжу? Годі й казати! Мені вдома повсякденний обід був смачніший, ніж тут святковий. Не гнівайтеся, дядечку, але я не годна спокійно такого слухати. Перекажіть усе тій пані — нехай знає, як у нас ведеться, і не гудить людей, про яких невідь що торочать».

Дядько насупився, але змовчав, ніби й не помічаючи мого гніву. Він, напевно, вважав, що ті докори стосуються також його дружини, яка мене часто взивала «чеським щокалом», що, певна річ, мене дуже злило.

Відтоді я зненавиділа чиновницю, не могла й глянути на неї.

Якось перед моїм від’їздом послала мене тітка поглянути на білизну, що сохла біля травника. Пішла я туди, перебираю її. Коли ж бачу йде по-сільському вбрана бабуся з двома хлопчаками. Вона присіла на лавочці якраз навпроти мене, а. чисто зодягнені хлопчаки почали качатися по траві.

— Не гасайте, дітки, не валяйтеся, — просила бабуся, а ті навіть не оглянулися. — Царице небесна, горе мені з вами, — забідкалася вона, заламуючи руки й обливаючись сльозами.

Як тільки злетіло з її вуст перше слово, мені аж серце тьохнуло і здалося, ніби почула ангельський спів. Навшпинячки я підкралася до старенької, смикнула за рукав і запитала її

— Мамцю, ви чешка?

Бабуся здригнулась, обернулася до мене і, затинаючись із радості, відказала:

— Я мораванка. А ви чешка?

— Так, я вже у Відні два місяці, а ще не доводилося розмовляти по-чеськи. Ви й не повірите, яка я рада, що можу хоч кілька слів сказати рідною мовою.

— Ой, вірю, голубонько, вірю. Адже й мені не ліпше. Видно, сам бог послав вас сюди мені на втіху.

Діти почали саме обсипатися піском, бабуся підвелася, пішла до них і на мигах звеліла не робити цього, бо мати їх битиме. Діти підійшли разом з нею до лавочки, і вона знову сіла.

— Отак і мучуся, — каже, — Залюбки доглядала б тих дітлахів, але не потраплю з ними погомоніти, бо не тямлю їхньої німецької мови. А то ж мої рідні онучата!

Я взялася розпитуватись, і вона оповіла свою історію.

— Коли помер мій чоловік, я залишилася з трьома дітьми: хлопець і двоє дівчаток. Хлопець був найстарший — йому якраз сповнилося шість рочків. Важко мені жилося тоді, не відала, що й почати. Молилася на кожному кроці, щоб господь чимсь у біді зарадив. Аж якось приїхав сусід з Відня і привіз мені листа від брата. Прочитали його. Брат писав, що шле мені сотні поклонів, що йому добре живеться і щоб я написала, якщо чогось буде треба. Хто міг би почуватися щасливішим за мене! На другий же день купила за два крейцери паперу, пішла до вчителя і попросила його написати листа й описати, яке горе мене спіткало і яку нужду терплю. Вчитель так і вчинив, а я день у день чекала на відповідь. Незабаром брат надіслав трохи грошей і написав, аби я віддала йому свого сина. Було над чим задуматись: охоче віддала б його, а ще охочіше залишила б удома, бо чула ж я, що в тих великих містах чисто содома. І хто ж там моє дитя догляне? Проте сусіди й учитель переконували, що краще-таки віддати, раяли не заважати дитині в щасті, аби вона згодом не нарікала па мене. І навіщо я їх послухала! Вирядила тоді хлопця до Відня. Спершу син часто писав мені, згодом замовк і лише зрідка подавав про себе вістку. Дядько любив його, покладався на нього і віддав у науку. Хлопець учився добре, йому поталанило: ще за дядькового життя став на цісарську службу й одружився з багачкою. Тим часом ми з доньками бідували, але бог давав нам здоров’я. А що дівчата були роботящі, мали щастя, то я замолоду обох їх видала заміж за порядних людей. Я жила то в однієї, то в другої дочки, допомагала їм прясти й дітей няньчити. Аж тут і син переказав мені, щоб до нього у Відень перебиралася віку доживати. Котра ж мати не зраділа б з того?! Дочки не хотіли відпускати, але я поставила на своєму. Не могла дочекатися тієї миті, коли зустрінуся з сином, якого від шести років не бачила. Приїжджаю до Відня, виходжу з коляски біля гарної кам’яниці — тут підбігає служник, забирає мені з рук клуночок. А на сходах зустрічає мене ошатний пан, обнімає, цілує, щось белькоче. То був мій син, але я його не впізнала і не розуміла.

Нещасна мати вмовкла: душили її сльози. По тривалій мовчанці знову заговорила:

— Не можу, голубонько, здержати плачу, як згадаю ту хвилину. Син мій теж просльозився, потім повів мене в покої до своєї дружини й дітей. Підбігають вони до мене, цілують, а поговорити зі мною не можуть. «Сину, невже ти й слова не можеш промовити до мене, невже зовсім забув свою рідну мову?» — питаюся його крізь сльози. А він покликав слугу, який ще трохи вмів говорити по-чеськи, і велів дізнатися, чого я хочу і чи я хоч трішки тямлю по-німецькому. Коли слуга переповів мені те, я сказала: «А навіщо мені було вчити німецьку мову? Не було в тому потреби, і ніколи я не сподівалася, що мій син зовсім забуде рідну мову і свою матір по-моравському не привітає». Слуга переклав йому, а що син відповів, не знаю. Проте я помітила, як він спохмурнів. Переказав через слугу, щоб я заспокоїлася, що з часом усе налагодиться і я зовсім перестану тужити. Відступили мені окрему кімнатку, але що з того, коли серце з болю крається. Як я тішилася, що побачу свого сина! Тепер же бачу його, а радості немає! Живу вже тут кілька тижнів, вряди-годи й слівце якесь зрозумію. Але хоч би мене господь і геть-то розгрішив, не здоліла б тієї мови навчитися. Та й навіщо вона мені? Як бачите, золотко моє, було б мені тут добре: вони мене люблять, сиджу з ними за одним столом, разом скрізь їздим. Проте ніщо мене не тішить. Ліпше б уже син залишився простим селянином, принаймні могла б з ним душу розраяти. Повернуся знову додому, до дочок, і радше житиму там на сухих скоринках, ніж тутечки на тортах! Зовсім відпав мені син від серця! Але ж я забалакалася й засиділася, а ви, запевне, теж поспішаєте. Втішили ви мене, голубонько, хай вам бог віддячить. Щасти вам!

— З богом, матусю! Щасливої дороги! Повертайтеся здорові на вітчизну!

Потисли ми одна одній руку й розплакались, немов поріднилися.

 

 


[1] Учитель мови (чес.)

[2] Дурне дівчисько, це непристойно!

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.