Аецій-5

Розділ ІІІ. Державний переворот

1

Наближається північ. У наметі новопризначеного magister utriusque militiae[1] все просторіше. На світанку військо рушає на південь, до Арелату, якому через неповні три роки знову загрожують готи — тож кожен хотів би трохи поспати, бодай передрімати хвилину. Андевот, Кассіодор, молодий Авіт з арвернів[2], син колишнього префекта Галлії Аполлінаріс, військовий скарбник Валерій — один за одним висовуються з намету, вдесяте бажаючи воєначальнику довгих літ завше переможного командування військами Заходу. Лише Астурій, який не спав усю попередню ніч і якому немилосердно злипаються повіки, мусить зостатися: таким є бажання магістра обох військ, щонайсвітлішого Флавія Аеція.

Менше року тому внаслідок усе нових перемог Аеція та все більшої його слави Августа Плацидія постала перед необхідністю надати своєму комесу доместиків ранг магістра кінноти. Таким чином, син Гавденція на початку четвертого року своєї служби феодосієвому дому здобував титул і владу, які для його батька становили омріяне увінчання довголітньої і повної трудів солдатчини. Однак Аецій зовсім не вдовольнився тим, що дорівнявся батькові: здобувши славну перемогу над молодим ріксом франків Хлодіоном, вислав до Равенни комеса Астурія з вимогою звання магістра обох військ, звання, яке останнім, а, як, принаймні, здавалося Аецією, також і першим носив муж Плацидії, Флавій Констанцій.

І от Астурій привіз йому жаданий титул разом із дорученням найвищої влади над усіма збройними силами Partium Occidentis[3].

Аецію нескладно здогадатися, як казилася Плацидія, підписуючи номінацію, і яку кислу міну мав патрикій Фелікс, що, хоча ніколи не був солдатом, звався головнокомандувачем.

Але що ж вони могли зробити?

За чотири роки Аецій здійснив майже стільки, скільки Констанцій за десять, а може навіть більше: його перемоги над готами і франками відбилися луною у всій імперії. У Галлії та Іспанії розповідали чудеса про його мужність, винахідливість, а передусім — рухливість. На відсіч Арелату прибув кількома днями раніше, ніж очікували його не лише візіготи, але й обложені. Розбивши Теодоріха, із незрівнянною швидкістю помчав на захід і північ, щоб гаразд задати перцю кільком маленьким германським народцям, які, заохочені прикладом готів, спробували розширити свої володіння за рахунок імперських провінцій. І відтоді так було постійно: вистачило якимсь тайфалам, лето-батавам чи свебам з-під Кларімонтіуму[4] зробити всього два-три напади, влаштувати дві-три пожежі за межами земель, що їм надала імперія на правах союзників, як Аецій падав на них яструбом, хапав за хвіст і гриву, гнав назад, платив пожежею за пожежу, грабунком за грабунок, і через кілька днів зникав, щоб на іншому кінці Галлії подібно по-батьківському повчити негрізного і нешкідливого, але надокучливого і несумлінного союзника. Довідавшись, що франки висунулися з Токсандрії[5] до Вугільного Лісу[6], з приголомшливою швидкістю перемірив усю Галлію і вдарив на Хлодіона з того боку, звідки його найменше сподівалися. Само собою, Аецій міг так швидко переміщатися лише тоді, коли розпоряджався численною кіннотою, — але він робив усе, щоб перетворити римське військо в Галлії на вершників, одночасно виводячи з ужитку староримські способи битви у потрійному строю, що, на його думку, зовсім не годися для битви з кінними загонами варварів. Узагалі під Аецієвим командуванням імператорські галлійські війська усе менше різнилися виглядом од племен, з якими воювали; в Равенні, а особливо в Римі не раз через це кривилися, але мовчки: військо Аеція завше перемагало!

— Повернешся до Равенни…

Астурій насилу звів тяжкі як свинець повіки. Видно, такий він сонний, що недочуває… таж він щойно повернувся з Равенни…

— Нічого… повернешся туди знову…

— Надовго?

Аецій загадково посміхається.

— Може, на цілий рік… може, надовше… Слухай…

Астурій знає, раз Аецій сів біля нього… раз поклав руку на плече і приязно дивиться у зліплені очі — не можна йому спати. Величезним болісним зусиллям відганяє геть сонність. Але відчуває, що без союзника програє, і просить:

— Можна наказати Траустілі дати мені води?

Не сміє вірити своїм очам. Аецій встає, власноруч бере чару, змішує в ній воду з червоним масиком[7], додає якогось коріння і так зготований напій подає молодому комесові. Накаже йому випити відразу і з усмішкою каже:

— А тепер не спи вже і слухай…

Пізніше Астурій ніколи не міг згадати, скільки часу говорив тоді до нього Аецій. Здавалося йому, що дуже швидко заснув, випивши воду з вином, — але як спробував колись повторити собі півголосом бодай половину того, що почув тієї ночі від Аеція, причому дуже скорочено, то це зайняло йому дві години. Насправді ж Аецій аж до раннього досвітку розмовляв із молодиком — так, розмовляв… не лише говорив до нього! — і Астурій чудово його розумів, відповідав, пропонував і тлумачив, врешті із запалом, — хоча обличчя мав дуже бліде, — сильно потис подану йому руку і гукнув:

— Так і буде, найсвітліший мужу… Можеш покладатися на Астурія…

Аецій добре знав, що може на нього покладатися. І ще щось знав: мав біля себе чимало відважних юнаків, які щиро його любили і яких він називав синами своєї руки, але Астурій був єдиним, кого міг назвати сином своєї голови. Так, радий був зі зробленого вибору. Цей молодий іспанець, — не варвар, але й не римлянин, — здавалося, якнайкраще надавався на помічника саме в таких великих і зухвалих справах, про які вони розмовляли мить тому.

Широка долоня Аеція, звільнившись із міцного юначого потиску, мандрує на плече Астурія. Золоті персні приязно побрязкують об золоті оздоби нараменника.

— Ще будеш колись консулом, юначе…

Бліде обличчя заливається багрянцем. Очі спалахують радістю.

Але горді вуста щиро скрикують:

— Я ж не тому… Лише задля слави і блага імперії… і з любові й віри в тебе, воєначальнику…

І раптом засинає. Аецій усміхається. Хлопчина цілу ніч не спав… а він, Аецій, вже три дні ні на мить не склепив очей. І його зовсім не хилить до сну. Випиває чотири склянки води, одну за одною, і, з насолодою потягаючись, сідає край столу, на якому між глеками, чарами і шклянками лежить продовгувата чорна скринька. Обережно підіймає віко, неквапно виймає згорнуті пергаменти, гладенькі папіруси, тверді таблички і складає їх усі рядом обік себе. Всі записані однаковим почерком, всі місять у заголовку незмінне: „Flavius Constantius Felix Flavio Aetio salutem" і всі однаково дихають вишуканістю стилю та слабкістю духу, голови й плеча. Аецій уважним поглядом пробігає всі листи: от повідомлення про надання йому титулу магістра кінноти… а от лист у справі єпископа Патрокла — довга чорна табличка… Аецій відкладає її й думає: «Дати Астурію…» Потім читає далі: от поздоровлення після перемоги над франками… боязкий докір за надмірну суворість стосовно селян, що відмовлялися віддати коней… А от повідомлення про консулат Фелікса, а далі, один під одним, п’ять сувоїв у справі Боніфація… Аецій тричі пробігає очима найдовший із них, врешті бере стилос і товстою лінією підкреслює розбите на шість строф речення:

«Ти не мусиш, найсвітліший мужу, вдавати переді мною, наче тобі щонайменше так само, як і мені не залежало на тому, щоб позбавити Пл. єдиного насправді їй відданого, а нам обом однаково неприхильного приятеля».

У ще іншому листі:

«Ти один знаєш, що се моя справа, а Пл. і на думку не спаде…»

«Обидва ці листи для Астурія», — вирішує Аецій, гризучи тупий кінець стилоса.

До намету крізь численні шпарини нахабно вдирається блідість світанку. Magister utriusque militiae відокремлює три листи, решту неквапливо складає до тієї ж чорної скриньки, яку ховає у велику шкіряну торбину, а потім так само неквапливо починає роздягатися. Повністю роздягнувшись, гукає:

— Траустіло!

До намету вбігає гунський підліток такий потворний на вид, що король Ругіла порівняно з ним виглядає як Меркурій, що бере шлюб із Філологією[8]. Однак Аецій приязно гладить його долонею по щоці і, відкидаючи завісу намету, босоніж виходить на замерзлу о цій порі року і дня землю.

Дме холодний вітер, пориви якого зі скаженою силою підкидають вгору ноги повішеників, що сотнями покривають дерева навпроти римського табору. Це все або варварські бранці, які не захотіли перейти на імператорську службу, або ж колони, що опиралися, коли військо забирало їхніх коней. Та Аецій не боїться ні вітру, ні холоду, — Траустіла вилазить на високий стілець і виливає на свого пана цілу коновку крижаної води. Magister utriusque militiae пирхає наче кінь, потім бере з рук хлопця великий відріз шорсткої білої тканини, в яку загортається, наче в тогу, і гукає до трубача, що немов із-під землі виріс:

— Будити табір! За годину в дорогу!

 

2

Велика пурпурова завіса раптом здригнулася, покрилася тисячею дрібних зморщок і безшумно розсунулась, відкривши очам Фелікса та Леонтеса величну постать Августи Плацидії. Обидва стали навколішки й чекали, доки Її Вічність зволить промовити. Проте, хоч обидва прибули до Лаврового Палацу на виразну вимогу Августи, що виключала всяке зволікання, Галла Плацидія не надто поспішала розпочати розмову. Пронизувала так добре їй знайомих чоловіків пильним суворим поглядом, а вони мусили стояти навколішках. Фелікс відчував, що в ньому здіймаються дві хвилі водночас, обидві однаково небезпечні, бо обидві домагалися зовнішнього прояву: хвиля злості й веселощів. Лютився, що мокрого холодного вечора, коли ломить йому кості у всьому тілі, а найбільше в ногах, його вирвали — на знати навіщо, — із затишної робітні, де він з ногами, які Падузія дбайливо закутала теплою тканиною, читав біля коминка дев’ятнадцяту книгу «Граду Божого[9]». Натомість хотілося йому сміятися, бо чудово знав, чому Плацидія, до кімнат якої він вільно входив, коли бажав, так довго тримає його на колінах разом зі слугою. То був день потрійно ревної царственості, — один із тих днів, коли Плацидія вважала доречним нагадати навіть вищим достойникам імперії, що вони — лише пил перед ликом освяченого Христом монаршого маєстату і що навіть найсуворіші вимоги церемоніалу зобов’язують їх нарівні з найнижчими із гуміліорів[10].

Натомість старий Леонтес, кості якого, напевне, боліли куди сильніше, ніж у Фелікса, колінкував із обличчям, повним захоплення, з очима, побожно втупленими в кінці черевиків Августи. Колінкувати перед імператорським маєстатом за життя, а Божим — після смерті — от що було для нього щастям, найвищим, і, на його переконання, цілковито неподільним.

Нарешті Плацидія, вочевидь, вирішила, що потрійно ревна царственість вдоволена, бо наказала патрикію і слузі підвестися з колін. Але замість того, щоб, як сподівався Фелікс, озватися до першого державного мужа імперії, промовила до Леонтеса:

— Ми покликали тебе, старий наш слуго, щоб ти ще раз у присутності найславутнішого Констанція Фелікса розповів, кого ти бачив учора в Равенні…

Леонтес ізнову з гарячковим запалом бухнувся на підлогу:

— Найнижчий зі слуг твоїх, о владичице наша, повертався до святого палацу близько дванадцятої години, одразу ж після вечірньої науки в церкві Святої Агати. Роздумуючи про побожні речі, йшов, спершу ні на кого не здіймаючи очей. І лише біля великих терм…

— Коли ж ти врешті, найславутніший мужу, — перебила його Плацидія, звертаючись до Фелікса, — накажеш остаточно зруйнувати ці терми?… Не годиться, щоб у нашій столиці містилося лігво розваг і звичаїв воістину поганських та ще й таких, що сіють спокусу та обурення… Скільки ж разів, зрештою, казали ми, що присягли збудувати на цьому місці церкву святого Апостола-Євангеліста… Кажи далі, Леонтесе.

— Отож, як осмілився мовити твій слуга, лише біля великих терм вирвав його з побожних роздумів якийсь знайомий голос… Насправді ж були то два голоси, але лише один був знайомий найнижчому з твоїх слуг, який, щоб згадати, кому цей голос належить, звів очі і помітив ясного комеса Астурія…

— Чуєш, Феліксе? Астурій у Равенні, — гарячково скрикнула Плацидія.

Він здивовано глянув на неї.

— Я справді не бачу в цьому нічого тривожного, вічна Августо! — сказав, злегка стенувши плечима. Біль у костях дошкуляв йому все сильніше.

Вона насилу придушила окрик «Дурню!», що вже тиснувся їй на губи. (Потрійно ревна царственість не дозволяла публічно лаяти патрикія імперії).

— Нічого? Як це нічого?! — гукнула. — Хіба ж він не писав чотири дні тому до найсвітлішого Басса, що перебуває в Римі, нездужає і, мабуть, аж до червневих календ не встане з постелі… Але кажи далі… кажи далі, Леонтесе…

— Тоді слуга твій, що мав невимовне щастя зазнати на вигляд ясного Астурія такого ж здивування та неспокою, що й Твоя Вічність на згадку про це, — почав прислухатися. Ті двоє стояли під аркадою в темряві — тож твій слуга не міг роздивитися обличчя того другого, але чув, як той казав: «Від зими без перерви сидіти в Равенні та жодного разу не показатися», а ясний Астурій засміявся і відповів: «Адже ж я в Римі», після чого обидва поспішили до лазні.

Здивування Фелікса не мало меж, коли він побачив, як при останніх словах Леонтеса товста нижня губа Августи різко задрижала. Насилу зуміла шепнути:

— Йди, Леонтесе…

А коли той із найнижчими поклонами проповз навколішках крізь усю кімнату і через мить зник за зеленою, рожево тканою завісою, — рештки потрійно ревної царственості розвіялися, наче дим: обличчя маєстату зсіріло як попіл, а святі руки, зовсім наче руки звичайної смертної, судорожно впилися у вишитий золотими пташками край блакитних шат Фелікса.

— Не розумієш?… Справді не розумієш? — у її гарячкових словах навпереміну звучали гнів, глузування, тривога, страх і майже розпач. — То ти думаєш, що Астурій без причини сидить в Італії від зими, замість супроводжувати Аеція на війні?… що він для розваги вдає хворого, прикованого до ліжка, складаючи в Равенні листи з Риму? І це ти… ти правиш імперією поруч із Августою?… Що ж ти знаєш, чим цікавишся? Тебе зовсім не обходить, що Аецій готує щось нове, може, кує зраду… може, хоче відірвати від імперії Галлію, як Боніфацій Африку… а, може, стати імператором, як Іоанн…

— Але ж, вічна Августо…

— Не смій мене перебивати… Я добре знаю… Відчуваю… Йому всього замало… Хіба ж не для того він зосередив у своїх руках всі військові посади, щоб зробити мене зовсім безсилою… так, безсилою, Феліксе… у всьому йому слухняною… Чи ти колись подумав, друже, що, коли б Аецій забажав відібрати у мого сина багряницю або ж відірвати в нього пів-імперії, ми не матимемо жодного легіону, жодного друнгусу[11], який не був би йому підлеглий, і я — Августа — мусила б підняти бунт проти свого слуги між його солдатами!… Феліксе, так далі бути не може. Цей Астурій — найкраща пересторога…

— Лише звели, вічна Августо, і цієї ж ночі префект вишле цензуала[12] з трьома людьми, щоб відшукали Астурія і відвели його до в’язниці.

Вона розсміялася.

— Чи ви зі своїм префектом були б такими ж старанними, Феліксе, якби я наказала відвезти до в’язниці Аеція?

— Твоя Вічність зволить жартувати…

Вона одразу перестала сміятися.

— Всі ви його боїтеся, — засичала крізь зуби з такою ненавистю, що Фелікс, хоч добре її знав, мимоволі здригнувся. — Коли б він здійняв блюзніру руку на маєстат, ніхто з вас і пальцем би не кивнув… Але маєте рацію… Я теж його боюсь. Тому час уже закінчити…

Її розпашіле обличчя майже торкалося поблискуючої золотим відтінком бороди патрикія. Відчувала на собі його дихання із запахом зовсім не бридким, як у багатьох чоловіків, а навпаки — приємно подразливим. Подразнював аромат пахощів, що ними натерте було все тіло Фелікса. Іншим разом близькість цього привабливого чоловіка і дражливі запахи, що струменіли від нього, можливо, нагадали б Галлі Плацидії, що вона багато років живе у суворому вдівстві — але цієї миті її мучила тільки ненависть, — для жінок найкраща панацея від усіх тілесних похотей.

— Слухай, — її голос знизився до шепоту, який вухо Фелікса ловило з усе більшими зусиллями, — пам’ятаєш той день, коли ви змусили мене в Аквілеї підкоритися зухвалим вимогам Аеція? О тричі проклятий день!…— вона на мить підвищила голос, щоб одразу ж знову повернутися до шепоту: — Ти казав тоді, що воєначальники не лише на війні гинуть… що не раз від руки власного солдата… під час бунту… як його батько…

— Розумію тебе, вічна Августо, але, заради Христа… Пам’ятаєш, що сказав тоді Глабріон Фавст?… Ось його слова: «Якщо Аецій виявиться корисним і добрим полководцем, то цим повністю змиє свої провини перед феодосієвим домом…» А хіба ж він не виявився стократ кориснішим, ніж ми сподівалися? Від болісного дня смерті твого вічного мужа жоден воєначальник не покрив себе такою славою і не зробив для імперії стільки, як Аецій… Адже кожна його перемога — це твоя перемога, Августо…

— Кожна його перемога — це моя поразка, Феліксе.

— Твою Вічність мучить сьогодні гарячка, може, недуга…Воістину, вічна Августо, якби не Аецій, феодосіїв дім уже три роки тому втратив би Галлію, а, можливо, й Іспанію… Адже ж і зараз Аецій б’ється за Твою Вічність і маєстат твого сина… Може, цієї миті зійшлися в битві римські війська та війська короля Теодоріха… якщо Аецій не переможе, то половина Галлії буде втрачена для імперії, як половина Африки…

Він посміхнувся.

— Горе імперії, якщо Аецій у цій битві загине, але, якщо Твоя Вічність так прагне його смерті, то, може, й загине… І не потрібен тоді буде жодний бунт…

— Але якщо не загине?…

— Це твоя імперія, владарко, не моя. Я лише слуга.

Обличчя Плацидії пожвавішало.

— Ти добре сказав, Феліксе. Отож моя воля має бути вволена, не твоя. Зрештою, хіба ж ти сам не розумієш, друже, що, доки Аецій командує і перемагає, твій патрикіат і твоя влада — це марна тінь… Хіба ж він не відібрав у тебе титулу магістра обох військ?

— Ні, Августо… Я з ним поділився цим титулом.

— Називай як хочеш… Але пам’ятай: в ауксиліях, в легіонах і відділах доместиків ніщо так не смішить комесів, трибунів і навіть препозитів, як підпис: Flavius Constantius Felix, vir gloriosissimus et illuster, Patricius Imperii Romani… а найбільше — вона здійняла голос і водночас брови й кутики вуст — Dux et magister utriusque militiae… Запам’ятай це собі…

Фелікс схилив коліно.

— Що накаже Твоя Вічність?

Вона глянула на нього ласкавим поглядом, у якому не було нічого з потрійно ревної царственості, — але голос звучав суворо і владно, коли сказала:

— Убий Аеція.

Чекала. Дуже довго чекала. Одна за одною гасли лампи. Тиша ставала все виснажливішою для обох.

Відіслала його безмовним рухом руки.

— Твоя Вічність наказує ув’язнити Астурія? — спитав, уже стоячи в дверях.

— Наказую.

Ельпідія і Спадуза не спали. Тільки-но Августа переступила поріг спальної кімнати, кинулися до неї, щоб зняти одіж. Звеліла їм вийти. Зоставшись сама, відкрила приховані у стіні двері — але, перш ніж перейти до комірчини, вся підлога якої була посипана товстим шаром гострої гальки, зняла черевики і, з нехіттю дивлячись на короткі безформні пальці стіп, що зраджували неблагородне походження валентиніанського дому, босоніж пішла по гальці до освітленої двома лампадками стіни, з якої щоночі дивилися на покуту імператриці Риму три пари очей: грізні, золоті — Бога Отця… чорні, сумні, наче заплакані — Христа… і голубині — Святого Духа… Але цієї ночі Плацидія не обмежилася двогодинним ходінням по гальці, яким уже вісім років платила Божій справедливості за один-єдиний гріх… Підняла шати аж до колін і, намагаючись не дивитися на грішну наготу, осунулася на долівку. Галька тисячею колючок впилася в ніжне тіло — не могла стримати зойку… Але не встала з колін. Молитовно склала руки на грудях і, вдивляючись у потрійний образ Божий, почала говорити півголосом:

— До Тебе сьогодні, як завше, возношу найпалкішу молитву свою, Тройце Пренайсвятша, Таємнича, Незбагненна, Всемогуча… Зішли Свою ласку слугині вірній і шанувальниці ревній… Узлий струмінь потіхи на змучене серце… Не відмов… не забороняй… Владико владик… Покірно тебе благаю: як колись Ти страхітливого Олофрена віддав у руки Юдіфі… Гамана — в білі руки Есфірі — так і мені віддай сьогодні, Триєдиний Боже, ненависну голову нікчеми Аеція. Амінь. Амінь. Амінь.

 

3

На крилах візіготи вже від обіду мали виразну перевагу. Але Аецій не дозволив відтягнути від центру жодного друнгусу піхоти, навіть і сотні кінноти.

— О десятій розлупаємо їхній центр, — спокійно промовив до комесів, що його оточували, кидаючи у вир битви усе нові vexillationes[13] гунів, свебів, аланів, які з бойовою піснею на вустах убивали й гинули на славу римської зброї. А, радше, римського імені, бо зброя по обидва боки була майже така сама: неримська, варварська… Довгі тяжкі списи, величезні двосічні мечі, високі прямокутні чи трикутні щити, за якими лише голова і стопи воїна не могли вже знайти захисту. Але голову покривав міцний шолом, а про стопу ніхто з них не дбав: поранений у неї падав на землю і, стоячи навколішках або лежачи, рубав, колов, кусав, душив, аж доки конав, сам зрубаний, покусаний, сколотий чи задушений, а найчастіше затоптаний копитами кінноти, що як вихор мчала через поля.

Але цього дня кіннота не дуже-то мала куди мчати і взагалі небагато діла — властиво, уся битва точилася за узгір’я, яке, на світанку зайняте візіготами, було головною метою шаленого натиску аецієвих відділів. Опанувати південні схили, витягти на них балісти й катапульти — от завдання, яке Аецій будь-що мусив виконати до заходу сонця. Бо військові машини, які б горували над полем битви, легко вирішили б долю битви, молотячи градом ударів переможне ліве крило ворога, що ним командував сам Теодоріх. Здобувати ж узгір’я можна було лише піхотою і Аецій, який ось уже п’ять років усі свої зусилля спрямовував на те, щоб кожен солдат галлійських військ був насамперед вершником, виявився змушеним до бою у так йому ненависному потрійному строю. Проте до такого бою зовсім не годилися гунські воїни, які становили майже половину римського війська, а тепер марно масово гинули біля підніжжя узгір’я, даремно намагаючись пробити кінним натиском незламну живу стіну візіготів. Трибуни і препозити поквапом розставляли спішених вершників у щільні рівні колони; а оскільки позбавлені своїх господарів коні, як шалені, безладними купами металися між шеренгами, псуючи й ламаючи насилу вишикувані ряди, їх масово на місці вбивали, — тих самих коней, які військо недавно виривало у селян разом із життям!… Сам Аецій зійшов із коня та з величезним франконським щитом у лівій і довгим аланським списом у правій руці повів до бою першу спішену тисячу вершників. Це були майже самі готи, ветерани з-під знаків Гайна, Сара і Стиліхона. Йшли повільним розміреним кроком, не переймаючись хмарою стріл, якою привітали їх із арбалетів побратими, свояки, кревні, — може, рідні брати й сини… За мить зіткнулися як два могутні германські тури — немов рогами вперлися одні в одних подвійним лісом наконечників списів і, наче ревінням, наповнили небо й землю бойовим криком… таким самим криком!… Тою ж мовою розпаляли їх вожді, та ж молитва спливала з вуст умираючих… Билися мужньо, затято, дико — і дико помирали, одні pro Pace Romana[14], інші — закладаючи основи майбутньої держави і потуги, яких навіть не передчували…

Десята година. Готам, що б’ються з готами, приходить на допомогу відбірний legio palatina[15], єдиний у всій Галлії, незрівнянний, коли йдеться про бій у староримському строю. Аецій, який давно вже замінив розбитий спис сокирою, не перестаючи рубати направо й наліво, гукає до Касіодора, що рухається за ним:

— Ще ніколи не було так тяжко… Але ж якраз вчасно…

Золоті орли магістра обох військ виривають у барвистих знаків Балтів спадисту вершину Montis Colubrarii.

 

4

Єпископ Егзуперанцій насилу зводиться з постелі. Лише тепер Астурій може придивитися до його обличчя: ще зовсім не старого, але схудлого, зжовклого, схорованого.

— Сину мій, — питає єпископ, — ти християнин?

Смагляве обличчя іспанця покривається гарячою хвилею багрянцю.

— Моя matertera maxima[16] віддала життя за Христа на арені під іклами диких бестій! — гукає із запалом та обуренням водночас.

— Бачиш, сину. А ти мені, слузі Христовому, велиш наново Його розпинати…

Астурій відступає на крок. Непевною рукою кладе знак хреста.

— Що ти сказав, святий отче? — каже тремтячими губами.

— Так, сину мій. Хіба ж ти не прийшов до мене, щоб сказати: один із сильних світу цього хоче знищити другого; коли ж се вчинить, ти, слуго Христа, мусиш проклясти пам’ять жертви і закликати до молитов за вбивцю…

Астурій голосно з полегшенням зітхає. А він так перелякався слів єпископа. Усміхається вже майже радісно і наче поблажливо.

— Я негідний судити тебе, святий отче, — каже, — але ж ти зволиш жартувати з найсвятіших слів.

У позначених стражданням очах єпископа відбивається безконечна туга.

— Я не жартую, сину… Хіба ж тебе не вчили, що кожний тяжкий людський гріх — се нова via crucis[17] для Христа? Що вже казати про такий гріх, як убивство…

— Але ж тут і мови немає про вбивство. Йдеться лише про благо держави та про усунення людини, правління якої штовхає імперію в прірву… А якщо загине імперія, то свята Христова віра…

— Думаєш, що теж загине, правда?

— Ні, ні, я так не думаю, апостольський мужу… Але вірю, що коли — хай береже нас від цього Христос — розпадеться чи перетвориться на руїну Sacrum Imperium, для святої релігії, її вірних і Божої Церкви знову настануть такі важкі часи, що насправді гріхом чи шаленством було б вагатися, чи можна, щоб цьому завадити, пожертвувати життям одної людини…

— Сину мій, лише Бог має право розпоряджатися людським життям і лише…

Але Астурій не слухав його і тяг своє:

—… одної людини, до того ж ворога святої релігії та Церкви.

— Я про це не знав, найясніший мужу.

Астурій знову облився багрянцем.

— Ні… лише ясний… clarissimus.., принаймні поки що..

Егзуперанцій не міг стриматися від усмішки.

— Отож, я не знав про це, ясний мужу…

Іспанець глянув на нього з безконечним здивуванням.

— В якому світі ти живеш, святий отче? — скрикнув. — Невже справді не знаєш, що ще за попереднього спільного консулату вічних Августів святий арелатанський єпископ Патрокл так сильно був поранений нікчемним трибуном Барнабом, що невдовзі помер[18]?… Невже не знаєш, хто намовив Барнаба на цей вчинок?

— Знаю.

— Але ж напевне не знаєш, апостольський мужу, що було справжньою причиною смерті твого улюбленця Тита…

— І це знаю, сину мій.

— Знаєш, отче?… знаєш?… і ще й захищаєш убивцю від справедливої кари?…

— Бог його покарає, сину…

— Так, Бог! — із запалом гукнув Астурій. — Бог, який нас покликав, щоб сповнити святі Його вироки. Можеш покликати вігіліїв[19] чи солдат, отче, можеш видати мене на муки, але його це й так не врятує, а ти ж подумай, слуго Христа, чи ти не повинен своєю радою, повагою і молитвами співдіяти з тим, який хоче звільнити світ од ворога віри та Церкви… від убивці Божих слуг…

Змучена голова тяжко опала на схудлі руки.

— Чи ви ніколи не перестанете вплутувати Бога й релігію у свої сварки, пристрасті та ненависті, о сліпці?! Був Іоанн, — то Боніфацій волав: «Безбожний Іоанн! Таємний язичник! Гонитель слуг Божих!» Пізніше ж приходить Фелікс і закликає до помсти: «Боніфацій — облудник… відкритий спокусник… має жінку-аріанку… дитину хрестив у єретичній церкві!» А тепер знову ти зі своїм Аецієм, сину, — хіба ж не те саме чините? роздираєте одіж і кричите: «Фелікс — ворог церкви… Фелікс — убивця священників!» Завтра ж прийде новий і гукне: «Аецій приятелює з поганами… Аецій ні у що не вірить…»

— Ти думаєш про прихильність, якою обдаровував найсвітлішого Аеція король гунів, святий отче? — поспіхом спитав Астурій, насилу приховуючи розгубленість.

— Я нічого не думаю, ясний мужу… не можу думати…

— Що ж я маю сказати найсвітлішому Аецію?

Єпископ якусь мить мовчить. Врешті зводить на Астурія великі палаючі очі і, насилу видобуваючи голос із грудей, каже:

— Скажи найсвітлішому Аецію, що я вже скоро помру і що одною з гризот, які заберу з собою до могили, буде гризота за майбутнє імперії під його правлінням… правлінням людини, що йде до влади через злочин… І ще скажи: коли б з’явився ангел Божий і сказав, що ціною кривди одної людини на землю повернеться рай, я сказав би: «Не треба раю»… А коли б сказав: «Так хоче Христос», знаєш, якою була б моя відповідь? Ось якою: «Не вірю тобі, ангеле».

На коротку мить урвав. Притис руки до схудлих грудей.

— Це для Аеція, — продовжив за якийсь час. — А тепер для тебе, мій сину…. Я навіть імені твого не знаю, не хочу його знати і запевняю тебе, що не заплачу за довіру зрадою. Не видам тебе, не покличу вігіліїв чи солдат, але знай: ще сьогодні пошлю до найславутнішого Фелікса, аби застерегти його від того, що йому загрожує…

— Ти цього не зробиш, отче…

— Присягаю спасінням своєї душі, що зроблю… Ти хочеш ще щось сказати мені, сину?

Астурій був уже біля дверей. Обернувся і єпископ побачив його обличчя, що пашіло гнівом і затятістю.

— Це хвороба з тебе говорила, не Боже слово, — мовив іспанець. — Я не воюю з умирущим… Прощай, апостольський мужу.

— Мир тобі, мій сину.

Після відходу аецієвого посланця єпископ якийсь час нерухомо сидів зі звішеною на груди головою. Потім ліг і заплющив очі. Але одразу ж знову їх розплющив: хтось тихо крався до його ліжка. Може, той повернувся… Невже хоче вбити? Егзуперанцій посміхнувся.

— Святий отче…

Єпископ пізнав голос молодого диякона, якого за місяць мав висвятити на священника. Мабуть, не доживе.

— Мир тобі, Груніте.

— Святий отче… Прокляни мене… прожени…але я стояв за дверима і чув усе…

— Добре, мій сину. Вдягнеш теплу пенулу, бо холодно і дощ падає — та підеш до найславутнішого патрикія Фелікса…

— Як це, отче, невже ти насправді хочеш?…

— Ти кажеш, Груніте, що все чув… а хіба ж я не сказав?

— Так… так… чув… але гадав, що це лише так… для перестороги того молодика казав ти се…

— Я не маю подвійного слова, сину… Підеш до патрикія і скажеш йому, що Флавій Аецій готує замах на його життя…

Груніт упав навколішки.

— Ти справді святий муж, вікарію Христовий! — палко скрикнув він. — Але невже ж ти забув Тита… бідолашного дорогого Тита?… Ми разом брали від тебе святу науку, отче… Разом несли святі шати, коли ти йшов чинити перший єпископський суд… Ти разом мав нас помазати… І ось Тит мертвий… І ніколи, ніколи не відправить святої Служби… А хто ж його вбив?… Фелікс… А святого єпископа Патрокла?… Фелікс… І ми повинні його рятувати?…

Єпископ підвівся на ліктях.

— Ти мене переконав, Груніте, — сказав. — Там, у сусідній кімнаті, під столом лежить старий меч. Він ще досить гострий і, мабуть, придатний… Візьми його, сину, і йди… убий Фелікса… Помстися за Тита…

Диякон зірвався на рівні ноги… сховав у тремтячих долонях смертельно зблідле обличчя.

— Ні… ні, святий отче… Не кажи… не кажи… Прости вже… — здригнувся всім тілом. — Я не міг би вбити… комашки ніколи не вбив… — закінчив.

Настало довге мовчання. Врешті Егзуперанцій заговорив першим.

— Груніте, сину мій, від яких слів почав ти читати Святе Письмо останнього Божого дня[20]?…

— Пам’ятаю, отче…. «Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону …»

— Ти добре сказав, сину. Про що ж там мовилося?

— Про Божу любов, отче…

— А у твоїй вчорашній науці?

— Теж про Божу любов.

— А як ти її почав?

— Словами Святого Письма: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою … «

— А що ж ти зараз робиш, Груніте?

— Шнурую черевик, святий отче. Дім патрикія далеко і боюся, щоб не загубити взуття.

— Міцніше в’яжи, мій сину. Се важливіше, ніж страх убити комашку.

 

5

Геркулан Басс саме дочитав листа до половини, коли раптом відчув щось дуже неприємне. Спершу не міг зрозуміти, що це таке, а, врешті усвідомивши, голосно засміявся і знову взявся за читання. Але неприємне відчуття не полишало його, навпаки: переслідувало все сильніше, так що мусив знов урвати. Справді неприємно відчувати і знати, що за тобою стежать… що кожен порух повік, кожне зморщення чола чи брів, кожне скривлення рота — одразу ж стають здобиччю чотирьох пар безжальних хижих очей, які пильно дивляться на нього з чотирьох кутків кімнати… Дарма, що ті очі мертві і належать гіпсовим чи бронзовим обличчям: підстьобнута безсонням і все сильнішою тривогою уява можного сенатора сама оживить загадковим усміхом гарне обличчя Платона, а холодні риси Цицерона ще більше заморозить гримасою погорди і наче відрази. На апостола Павла краще не дивитися взагалі — кожен кинутий у його бік погляд лише поглиблює риску сумної задуми, що перетинає низького лоба під кучерявим волоссям; лише Октавіан Август не прогнав іще з кутиків уст доброзичливої посмішки і, здається, сам охоче взяв би участь у читанні листа — так сильно вигнулася вперед його тонка юнача шия. Але Басс спішить до кінця листа і не чекає, коли безрукий і безногий імператор зійде з мармурової колони та скаже: «Трохи відсунься, друже…» Бо в кінці, тричі підкреслений, стоїть якийсь припис — досі він не встиг зиркнути на нього, повністю поглинутий обдумуванням кожного слова по черзі, а всі ці слова однаково важливі. Навмисне не хоче забігати наперед: наче стає до бою з кожним новим реченням, повністю озброєний ґрунтовним обдумуванням усіх попередніх. Врешті дістався кінця. От і припис: «Дано» — потім замазана цифра дня перед червневими календами — а тоді знову виразно: «в таборі на Колубрарійській горі через годину після повного розгрому короля готів».

«Отож, уже», — думає Басс. І хоче вже сказати собі: «Вирішено», — чи ж є сильніший аргумент?… але на льоту переймає цю думку, стирає її і топить у цілому водоспаді нових думок, а найприхильніше зустрінутою з них є: «Прочитаю ще раз».

Читає вдруге, тоді втретє і підкреслює червінню найважливіші абзаци:

«Всі довкола ячать і плачуть: «Імперія гине… близька до знищення…» Але, якщо вже так, то чи слід прискорювати це знищення? Ні, як годиться мужам, слід йому протиставитись, змагатися з ним, чинити все, що роблять моряки на тонучому кораблі. А що ж учинив Фелікс, патрикій імперії? Чи є такий вчинок, яким він міг би похвалитися? Атож, є. Один-єдиний. Наново здобув провінцію Валерію, що її багато років займали гуни. Розміркуй сам, найсвітліший Бассе, чи ж не краще було б, аби найславутніший Фелікс взагалі нічого у своєму житті не вчинив або ще краще, аби взагалі не народився. Що ж він зробив? Посварив нас із королем Ругілою, що був єдиним надійним і справді наймогутнішим союзником імперії. Згадуючи про це, я не власні інтереси маю на увазі».

Басс усміхається. Для Аеція повернення Валерії було майже ударом. Але й імперія не мала з цього жодної користі. Басс певен, що Фелікс учинив це згідно з бажанням Августи лише для того, щоб зробити на зло Аецію. Сплюндрована, спалена, вимерла провінція — це справжній тягар для імперії! Читає далі і за хвилину знову підкреслює вже трохи тремтячою рукою.

«Брут не жалів крові своїх синів, Ромул убив брата, Давид покарав Авесалома. А ми-бо теж римляни, як двоє перших, і шануємо Єдиного, як Давид. Твої предки, найсвітліший мужу, принесли не одну болісну жертву на олтарі Вітчизни, тож ти швидше, не колись зрозумієш, що кров, яка мусить пролитися…»

Басс болісно морщиться. Нізащо не гляне в куток, звідки свердлять йому мозок гіпсові очі апостола. Кров! На Христа, чи ж він колись не плакав над мукою узурпатора Іоанна?! Єдині сльози в його житті, відколи він вийшов із дитячих літ… А це ж було тільки виконанням вироку, хоч жорстокого, але в принципі законного. Натомість тут…

«… у найтяжчі, найгрізніші хвилини сенат добровільно віддавав необмежену владу диктаторові, щоб захищав вітчизну. Хто ж сьогодні захищає імперію? Може, Фелікс? Бачу, як ти в цьому місці посміхаєшся, найсвітліший мужу. Але ж, згідно з літерою закону, Фелікс при боці Августи, як патрикій, має владу диктатора — та не вміє належно її вжити. А чи з волі чи бодай за згодою сенату? Ти сам знаєш, найсвітліший Бассе. Той же, хто насправді захищає імперію, а знаєш, як захищає, той, хто насправді зумів би використати диктаторську владу патрикія — невже скажеш, що ні? — не від Августи її хоче, а від сенату старої Роми. І нехай Христос оборонить, щоб я мав її брати від якихсь преторіанців…»

«Погроза», — думає Басс і читає далі.

«Хто ж із сенаторів гідніший од найсвітлішого Геркулана Басса, щоб якнайдіяльніше співпрацювати при відродженні та зміцненні потуги імперії? Хто інший зуміє пояснити всю суть справи отцям Міста і приготувати усіх щонайсвітліших, найсвітліших і ясних до прийняття того, що через кілька днів трапиться в Равенні…

— Невже ж се напівварвар, вихованець мавполицього короля напівлюдей? — зі щирим захопленням шепоче собі Басс.

«Колись, у дні моєї юності, ти називав заручника, що повернувся від готів, своїм молодим приятелем. Як же приємно було йому згадати про це, коли, виїжджаючи через багато років опісля на війну до Галлії, прагнув мати за спиною в Італії такого префекта преторію, в якому міг бути цілковито впевненим. Але ще приємніше буде йому, коли побачить, що славний рід, великий розум та істинна заслуга (істинна — тричі підкреслено) будуть повністю винагороджені консулатом на найближчий рік».

Розбуджений зі солодкого сну мажордом насилу стримує позіхання.

— Ти мене кликав, пане?

— Так. Негайно квадригу і вісім запасних коней. Їду до Риму.

— На світанку?

— Зараз. У цю мить.

Доброзичлива посмішка все ще квітне в куточках уст Октавіана. Августа. А це найважливіше. Майже важливіше, ніж припис на окремій, з такими труднощами розклеєній карточці:

«Будь спокійний. Раб, який принесе це тобі, зроду глухонімий».

 


[1] Обох видів військ, себто кінноти і піхоти.

[2] Арверни — давнє галльське плем’я та його країна, від назви якої походить сучасне «Овернь».

[3] Західної частини (імперії).

[4] Тепер Клермон.

[5] Землі між ріками Маас і Шельда.

[6] Римська назва для частини Арденського лісу від Самбри

[7] Знамените в античності вино, згадуване, наприклад, у Горація

Цілющий масик лий-но, по вінця лий

В прозорий келих, пахощі лий з рогів!

[8] «De nuptiis Philologiae et Mercurii» — пізньоантичний роман.

[9] «Про Град Божий» — богословський трактат Августина Блаженного, написаний під враженням здобуття Риму Аларіхом.

[10] Humiliores — простолюд, нижчі стани.

[11] Drungus — назва військового загону за пізньої Римської імперії. Гіпотетично походить від галльського  «dhrungho» і германського «thrunga»

[12] Censualis — чиновник, основним обов’язком якого було складання податкових списків.

[13] Вексілляція (лат. vexillatio, вексіллатіо, від лат. vexillum — «прапор», «штандарт») — особливий, відносно невеликий, загін легіону, рідше когорти або нумера, виділений для участі в бойових діях, коли сам легіон виконував інші завдання, або що ніс гарнізонну чи патрульну службу.

[14] За римський мир.

[15] Палатинський легіон, елітарна частина римського війська за пізньої імперії.

[16] Прабабка.

[17] Хресна дорога.

[18] «Арелатський єпископ Патрокл, діставши безліч ран, був убитий якимсь трибуном Барнабом. Казали, що цей злочин був вчинений з наказу військового магістра Фелікса, за волею якого вбитий був також диякон Тит, святий муж, що роздавав у Римі гроші біднякам» («Хроніка Проспера Аквітанського».)

[19] Вігілії — нічна варта.

[20] Божий день — неділя.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.