Катря Гриневичева

Катря Гриневичева (1875-1947)

Одна з активних діячок жіночого руху в Галичині. Авторка збірки “Непоборні (1926) та історичних повістей “Шестикрилець” (1935) та “Шоломи в сонці” (1928). Письменниця культивувала стиль літературного бароко з його багатою орнаментикою, вишуканістю й вибагливістю вислову, високою поетичною насиченістю образу.

Юрій Шерех про Катерину Гриневичеву

Юрій Шерех про Катерину Гриневичеву

Уривок з книжки спогадів «Я-мене-мені»

(...)МУР не був щасливий у своїх галичанах. Одні були застарілі й провінційні, другі тільки побічно зв’язані з літературою, треті — і те, й те.

Але був один виняток. Він ніяк не позначився на літературі, бо особа, про яку тут буде мова, стояла на порозі смерти і скоро цей поріг переступила. Але зустрічі з нею лишили в мені невигладний слід. Бо вона була мистецьким твором сама. Вона була тією рідкісною появою, що мала стиль, мала зухвальство бути не такою, як інші. Кожне її слово з тих днів заслуговує на запис, на відтворення. Дещо я списав у нарисі «При битій дорозі» в серії «Над озером. Баварія». Тут у міру можливости спробую подати більше. Мова йде про Катрю Гриневичеву.

Катря Гриневичева. На грані

Ганна Павлівна почувала себе сьогодні низкою надвразливих струн. Усі святвечірні спомини скільки їх було, завели в о круг неї свій зворушливий танок. Вона спі­шила зі щоденним робочим приділом, що обумовлював її крихке істнування. Середь цвенькоту но­жиць і шурготіння полотен її тінь увихалася бодрим ритмом верх темноблискучого стола, як вираз волі й послідовности.

Ще трохи й скирта шитва, що її треба було-б кинути завтра в де­сятки рук, була готова й розділена на кожну машину зокрема. Ганна Павлівна вийшла й поринула у сіру, святочну ніч, нахилену над кож­ною душею таємничим привітом...

Так, над світом стояли під'єм і туга, ті самі, що торік вечір, що споконвіку у цю пору. У глибині-ж ночі, спорошеній золотою скрицею, давно вже блестіла зоря, знайома із старих книг та пісень поетів.

Тимчасом місто з його ігрою неонових лямп опинилося у далині й злисніла твердим слідом доріжка на самотах, вбита у чорнобілі пасмужини піль. Ганна Павлівна бігла тепер живим, окриленим кроком. Вона верталася у свою норку як сусол зі скоку поза лінію зораного поля.

Фрагмент з повісті "Шестикрилець"

 

(Повний текст повісті на нашому сайті можна прочитати тут)

Велика глуша

(...)А там, круг Олелька з Библа, що місяць тому вернувся із окраїн світу, зчинилася облога: ніби птах із казки, який торочить усе, що діється на світі в кожну годину дня й ночі, він гомінко та різноцвітно розповідав новини з тисячі доріг.

Обсіли Олелька, як мухи молоко, —  обгорілий незнаним сонцем, з вигляду напівчужинець, він розберложився копицею в тім своїм незгірше протертім каптані із жовтим, гей крокіс, підбоєм, загортав чорний чупер поза вухо.

—  Тогідь на сам Корочюн, сів я миром у Царгороді. Що ж? Налетіли спомини, галицька кутя, мила в Розгірчі, в’яну! Осідлав я арабського бахмата, від Дальбекира, що за свою віру вгрібається не гірше покійничка Салядина, лечу в ліси з очей самому собі.

Хвилини з життя Катрі Гриневичевої

Рідне гніздо Катрі Гриневичевої це Винники під Львовом із їх зеленими спохиллями лісів і містечком, заплетеним як вінок довкола привабної долини. Хату, де в заможній сім’ї побачила світ (19 листопада 1875 р.) авторка “Непобор­них” і тепер видно з поміж смерек край достатних садиб; вона стоїть руїною, знищена московським стрільном.

Як трохлітна дитині К. Гриневичева переїхала до Крако­ва. Чужинне місто вскорі з'асимілтовало родину письменни­ці, а польська школа довер­шила решти. Дівчинка, втяг­нена в орбіту чужоплемінної психіки, мусіла перейти цей процес не аби як болюче, бо завсігди вважала себе кимось иншим посеред гурту. З ча­сом це поняття поширилося са­мочинно на потребу стати ки­мось иншим серед загалу. 

Катря Гриневичева. По дорозі в Сихем

(Книжка повністю в нашій бібліотеці)

ІІ. Мак

Одного дня жінка Йосифа, теслі, ходила по хаті з недужим своїм хлопчиком на руках. Журливо нахилялася над ним, цілувала його волосся, мабуть, удесяте вже розпочинаючи свою колисанку. Співала у ній про голубе небо, нагріте теплом божої любові, про ручай, закосичений незабудьками, як очі ангелят, про зябликів та синичок, що саме тепер криються у затишшя материнських малесеньких крил.

Дитя зітхнуло, слухаючи, склонило і собі голівку ще ближче до груді Марії, з розхиленими жарою губками запало в глибокий сон.

Мама поклала його обережно на вбогій постелі, а сама боса, як була, побігла за ліками у місто. Щоби не гаяти часу, пустилася наскоси полем, з якого щойно спрятали сусідове збіжжя.

Катря Гриневичева. Дорога

/зі збірки «Непоборні»/

(Книжка повністю в нашій бібліотеці)

— Ну, шабаш, Маріє, досить з тебе! – сказала я дівчині, що прятала скло після вечірнього чаю. — Можеш іти.

Схилена над паперами, замітила я між якоюсь одною сторінкою і другою, що рухлива тінь Марії, заломлена на стелі, станула на місці, і кроки, приглушені грубою вощанкою долівки, стихли.

Настирлива конечність приневолила мене оглянутися. За моїми плечима стоїть Марія і наче жде чогось. Її голова трохи прихилена під рубцем білої хустини, а тінь лягла посмерком на чисте чоло й очі.

— Що там ще, Маріє?

Відповіла не зараз.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.