Ірина Вільде

Ірина Вільде. Василь Ткачук: "Зимова мелодія" (Новели, 1939 р., Львів, накладом автора)

З листа Василя Ткачука до редакції «Світу молоді»: «Коли б я мав Вам, як у шкільній лавці, відповісти на Ваше питання, чого навчила мене критика, то відповів би, що не багато. Може й тому, що була заприхильна. А безстороння (але не злобна!) критика більше вчить».

Ці слова автора чергової збірки нахуханих серцем нарисів «Зимова мелодія» хай будуть вихідною точкою в нашій рецензії на нього.

Постараємося дати речеву критику, власне таку, якої бажає собі сам автор. Не приходиться нам легко стримати себе від «неречевих» компліментів, на які провокує нас сама «Зимова мелодія», почавши від привабливої обкладинки (роботи артиста Гординського), а скінчивши на оригінальності метафор.

Ірина Вільде. Василь Ткачук: "Золоті дзвіночки" (Нариси).

Заледве минув рік, а Василь Ткачук збагатив нашу літературу новою збіркою нарисів. Мушу признатись, що я трохи побоювалася за цю нову збірку.

До року нова збірка у тій самій формі, на ці самі теми... Чи зможе Василь Ткачук перерости себе, щоб не наразитися на прикрий кид – мовляв, автор повторюється?

Але ось переді мною «Золоті дзвінки». Дійсно золоті оці дзвіночки, що видзвонюють оцю музику Ткачукового слова.
Вже попередня критика на Ткачукові «Сині чічки» однозгідно підкреслила була сильні національні акорди й активізацію села в його нарисах. Тепер до цих моментів, таких переважних і актуальних сьогодні в нашій літературі, треба додати ще щось: поезію.

Нариси Ткачукові можна читати тільки для самої музики його слова.

Ірина Вільде. Василь Ткачук: "Сині чічки".

З автором критикам слід би поводитися так, як суддям з обвинуваченим: не тільки брати під увагу сам факт (в нашому випадку написання книжки) як такий, але й розглянути обставини, що викликали той факт, і мотиви, що його попередили. Те саме з автором. Не можна створити собі одне мірило літературної оцінки й безоглядно допасовувати його до кожного твору. Треба брати під увагу і середовище автора, і решту «обставин»: вік, освіту, матеріальні умови.

До книжки Василя Ткачука теж не можна підходити з тим мірилом. Безперечно, що ми інакше дивилися б на «Сині чічки», якби їх автор мав понад сорок років, а з них бодай двадцять літ літературної діяльності. Але Ткачукові всього дев’ятнадцять літ. Пригадайте тільки собі, що ви могли написати в дев’ятнадцять літ. Правда, не кожний з нас письменник; але пригадаймо собі, як стилізували ми листи в дев’ятнадцять літ! А Ткачук у цьому віці має вже свою книжку.

Ірина Вільде. І. Керницький: "Мій світ"

Перша збірка цього ж автора «Святоіванівські огні» блисла святоіванськими вогниками, не оставивши замітнішого сліду по собі, хіба що в душах тих, що читали ту збірку, вогники ті не погасли скоро. З приводу тої першої збірки про Івана Керницького говорилося ген пізніше, що він ще дуже молодий, що має талант і що пише «подібно» як Василь Ткачук.

Для пересічної публіки цього досить майже, щоб «знати» що-небудь про якогось письменника. Тим-то й про Керницького не писатимемо оцій пересічній публіці. Познайомимо його з вибраною нашою молодою читацькою громадою, яка на новий твір письменника дивиться як на прояв його душі, яка бачить в творі письменника цілий його світ. Все одно, уявний чи дійсний. А втім, у письменника уява з дійсністю занадто тісно сплітається, щоб могти розділити нарізно їх від себе.

Ірина Вільде. Б. І. Антонич: "Зелена Євангелія". Б.І.Антонич: "Ротації" (Посмертні видання).

Посмертне видання... Це нагадує нам артистів на екрані, про яких знаємо, що вони вже не живуть. До таких людей, що з того світу комунікуються з нами, маємо багато більше пієтизму тепер, ніж за життя, і все якийсь ніби жаль, чому ми того всього гарного не сказали їм тоді, коли вони могли ще чути його. А крім цього... якісь таємні, з-за того світу, хвилі неспокою товаришать рухам і словам людей з «того» світу.
Двадцять вісім літ мав, як помер, Антонич. І коли він у травні 1935 року (у цих збірках є вірші й з попередніх літ!) маючи всього двадцять шість літ писав:
 
Закони «біосу» однакові для всіх:
народження, страждання й смерть.
Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
що лишиться по нас: з кісток трава зросте, –
 

Ірина Вільде. Богдан Ігор Антонич не живе

Вістка про смерть Богдана зробила на мене тим жахливіше враження, що я довідалася про цю болючу подію аж три тижні пізніше від дня катастрофи. Я досі не можу дарувати собі, як я могла з таким легким серцем ходити по світі, мати такі безтурботні, сонячні дні в той час, як могила цього «мойого» поета була ще свіжою.
Так багато говориться про приховані здібності чи можливості в людини відчути якесь горе чи радість через простір. Чому господь мені не дав цієї здібності? Чому я не вичула, що його вже нема між нами?
А навіть потім, коли мені показано часописи з його некрологом, навіть потім я увесь час виговорювала себе в думці:
– Це неможливе... прецінь це неможливе... Завтра вже прийде вістка, що це тільки якась помилка, що...
Але нізвідки не прийшла така вістка. І неможливе мусить статися дійсним.

Ірина Вільде. Антонич - знову лауреат

Богдан Ігор Антонич був одним з тої п'ятірки, що її вперше нагородило Товариство письменників і журналістів ім. Франка. Тоді дістав Антонич літературну нагороду за збірку поезій «Три перстені». Враз із нагородою дісталося Антоничеві наймення «незрозумілого» поета.
Цього року вдруге нагороджено Антонича. Цим разом дістав він літературну нагороду за збірку «Книга Лева».
Антонич як поет дійсно «нелегкий». Щоб його зрозуміти й відчути, треба вчитатися в його поезії. І коли можна порівняти поезію до музики, то Антонич вам не Штраус, а Вагнер. Але чи твори Вагнера втрачають що-небудь на тім, що вони не для всіх доступні? Хай не буде багато, але хай будуть вибрані. Поезії Антонича теж потребують «вибраних» читачів. І він їх, безперечно, має.

Ірина Вільде. Образи й порівняння в поезії Богдана Ігоря Антонича ("Три перстені", збірка, нагороджена на літературному конкурсі цього року).

Це просто незрозуміло: Катря Гриневичева, цей досі ще безконкуренційний у нас митець вислову, почала вчитись української мови аж десь біля вісімнадцятого року життя. Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже... «дивно» по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (незвідані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним»; до нас, українок.

 

З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той сам говір лемківський, що будив у нас недовір'я до нового товариша.

Ми не літературний журнал, тож і на сто миль далекі від фахової критики. Ми хочемо лише поділитися з нашими читачками тим, що нам в Антонича найбільше подобалося, – його образами й порівнянями.

Справді, в цього поета сто пар вух, сто пар очей, що бачать і чують те, на що нам треба щойно паль¬цем ткнути.

Ірина Вільде. Ольга Кобилянська зблизька і здалека

Після вісімнадцяти літ вигнання і гіркого емігрантського хліба, приїхавши в рідні Чернівці, я – річ зрозуміла – розгубилась трохи. І заким ще вирішила, куди мені скерувати кроки, я купила свіже число «Радянської Буковини». Звідки і довідалась, що радянська визволена Буковина готується до вшанування 55-річчя літературної діяльності Ольги Юліанівни Кобилянської.

Славно! Останній акт життєвої драми цієї великої людини, на злість ворогам, кінчається бадьорим, визвольним акордом.

Злостива доля була таких велетнів українського народу по цей бік Збруча, як Іван Франко, Василь Стефаник, що, віддавши увесь свій труд для народу, на схилі життя поневолі мусили були сходити в тінь. Але те минуло назавжди.

Ольга Кобилянська – це нове життя, це радянська влада, звільнена Північна Буковина.

Ірина Вільде. У Андрія Чайковського. Спомини письменника про Івана Франка.

Вже здавна маю обіцянку товариша по перу представити мене при нагоді особисто Андрієві Чайковському. З одної сторони, хотілося б мені, щоб ця нагода прийшла випадково, якось сама собою; з другої сторони, побоююсь, що при такій «зовсім випадковій» нагоді письменник не зверне навіть уваги на мене, і я... «знаючи особисто» Андрія Чайковського, не матиму змоги почути хоч би одного його речення, зверненого до мене.

Аж трапляється прекрасна нагода. У червневому числі «Світу молоді» треба І. Франка пом'янути. Пан І. 3. піддає думку попрохати Андрія Чайковського розказати що-небудь із своїх споминів про Івана Франка, з яким письменник жив у близьких взаємовідносинах.

Назначаємо день. Обіцяю собі не відступити від того терміну, хоч би мали там громи бити. Випадок хоче, що того дня, коли вибираємося на візит, якраз на дворі ллє так, як би хтось збиточний діру в небі провертів.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.