Інші

Товаришки. Повість Олени Пчілки

 

 

— Так що ж се ви, Маріє Петрівно, невже таки справді пустите дочку за границю?

— Ох, нічого я не знаю, Катерино Пантелеймонівно! Власне, таки не знаю, що мені робить!..

— А що ж там вам робить? Не пускайте, та й годі!

— Так то вам говорити, Катерино Пантелеймонівно! А як же я не пущу, коли у мене серце болить, дивлячись на дівчину... Звичайно, вона не то щоб напосідалася, а все ж я бачу, що у неї тільки й думки, що про ту науку та про мандрівку в той Цюріх, чи як там він...

— Ото-то, Цюріх, Цюріх! Подуріли вони з ним! Вчора й мій Кость все провадив мені за його! Ну, та хлопцеві інше діло: мужчина собі всюди раду дасть!.. А дівчині зовсім не подобає віятись не знати куди й що, учитись на якусь лікарку. Бог знає що таке!

Наталя Михайлівська. Історичне підгрунтя повісті Марко Вовчок «Маруся»

 

Маруся і її місія

 

Мабуть, всі, що мають певне уявлення про українську літературу другої половини 19-го століття, чули про запеклу суперечку: хто ж є справжнім автором творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок – офіційний носій псевдоніма, Марія Маркович-Вілінська, її чоловік, Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш чи ще хтось інший. Як почалася ця суперечка після появи «Народних оповідань», так і досі триває, не обійшла вона і того її твору, який став чи не найвідомішим у світі представленням української історії, хоча не дуже знаний в самій Україні (зацікавлені особи можуть прочитати статтю Ксенії Кебузинської «Українська Жанна Д'Арк: Адаптація "Марусі" П.-Ж. Етцелем»[1])

Уривки з повісті Марко Вовчок "Маруся"

 

— Господи ти боже мій! Яка малеч! — мовив один із ватаги, углядівши Марусю при світлі сонця. — І їде собі байдужісінько: ні пороху, ні кулі не боїться.

— Таку дрібноту ні одна куля, гадаю, не візьме,— відказав другий. — Все одно, що макове зерно!

— У них і дівчата не боязкі,— це вже такий народ,— устряв до них третій. — Я, скажу вам, як під час самої колотнечі, кров хлющить, земля дрижить, і січуться, і вмирають, а вона собі ходить поміж них та визбирує своїх, наче в саду ягоди, їй-богу!

— Та й гине ж їх скільки! — сказав іще один бесідник, що прилучився до них.

Лист І. Тургенєва до Марії Марковичевої (Марка Вовчка)

С. Спасске, 22-го травня 1861 р.

 

Господи Боже мій – або – Боже мій милий! Як кажуть панове хохли, яка непоправна з вас жінка, люба Маріє Олександрівно. – Чи-ж можна з Італії в Росію писати записку з 5-ти рядків, з яких, вдодатку, нічого путнього не довідуєшся. Поміркуйте самі: ваш лист ішов 18 днів – тобто і цей не швидше як за такий самий час не попаде до вас; це значить буде з кінцем червня нового стилю – а в той через малярію не буває в Римі ні одного чужинця – і ви не будете, а ви кажете мені писати до вас в Рим poste restаnte – і я це виконаю, хоча майже напевно знаю, що мій лист пропаде. — Ні слова про те, куди ви думаєте їхати з Риму, де думаєте провести літо — чи вернетеся в Париж за своїми річами, що роблять ваші то­вариші дороги, чи маєте ще товаришів дороги і т. д. Справді, мені випадало би наперекір написати вам листа у вашому роді, ви знали б, як це мило.

Ярослава Мандюкова. МАЛЕНЬКІ ПЛЯМОЧКИ фемінізму

Прибігає до мене задихана Ірка, – очи витріщені, – на обличчі жах…

Ледве переводячи дух, уже з порога кричить хапаючись за серце:

– Славко, скажи мені, будь ласка, що приніс нам фемінізм?

Питаю з усміхом:

– Кому? – Мені чи тобі?

Вона морщить ніс і удає, що тратить терпець.

– Покинь жарти, це ж справа зовсім поважна!

– Невжеж?... якщо так, то треба сідати й поважно розібрати в чому річ.

Поволі сідає й схвильована зачинає.

– Подумай котику, яка в мене журба… прийшло до мене письмо з конгресового комітету з проханням виповнити анкетний листок, що я думаю про фемінізм, які користи з нього, чи слід видвигати під сучасну пору такі питання і так далі.

Здвигаю раменами: – Ну й щож так страшного, дай відповідь і кінець.

Слово про Оксану Керч

Слово про Оксану Керч

На творчий шлях письменника витискає свій знак середовище, в якому він виростає. Оксана Керч народилася на окраїнах українських земель, недалеко Жешова, в місті Пшеворську, де в доісторичний час — за археологічними даними — жило давньослов'янське плем'я венедів, у сім'ї українського інтелігента Івана Гаращака. Та виростала вона у колись княжому - королівському столичному місті Львові; тут ходила до школи, тут закінчила матуральним іспитом в 1929 році науку в жіночій гімназії Сестер Василіянок. Студентські її роки припали на надзвичайно цікавий час у світових подіях, що принесли перемогу новому рухові націоналізму й авторитаризму. Впливи цих подій відбились і в Галичині, яка у висліді першої світової війни перебувала під окупацією Польщі.

Казимира Іллаковичівна

Лавреатка державної польської нагороди за 1935р. Казимира Іллаковичівна займає високе становище у Міністерстві Військових Справ як секретарка маршалка Пілсудського. Те, що вона ще й поетка заінтригувало одного з наших поетів так, що він рішив з нею познайомитись. Але не всі поетки тужать за знайомством із поетами, тимбільше не знають цієї туги тоді, коли не мали нагоди читати їх віршів. XX-ий вік, емансипація жіноцтва – не пусті слова. Сучасні поетки мають навіть урядові години і приймають клієнтів у бюрах. Наш поет довго і надаремне добивався, щоб познайомитися з Іллаковичівною приватно. Нарешті вона згодилась прийняти його дома. Він увійшов. Перша фраза, яку почув:

- Прошу витерти добре черевики!

На другу не чекав довго:

- Чим можу Вам служити?

Холодно, ділово, як у міністерськім бюрі. Не було гутірки у фотелях, ні чаю, навіть гість не міг задеклямувати своїх поезій.

Кажуть, що від того часу наш поет пише такі поезії, начеб працював у міністерстві військових справ.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.