(з книги М.Рудницького «Письменники зблизька». Оповідання «Василь Щурат», розділ «Ненаписана стаття»)

«Хтось зауважив, що зовсім зрозуміло, чому Франко не міг займатися практичними «орудками», не маючи нікого біля себе.

— Франко, — пояснював Щурат, якби був директором гімназії, теж всі папери писав би особисто і сам складав би розклад годин. Він звик дома нікому не доручати жодних справ. Коли б він звернув увагу на те, що їсть, то міг би розкритикувати всі основи нашої гастрономії! Були такі дні, коли він не був певний, чи вже обідав.

(Зі збірки «Письменники зблизька»)

У Перемишлі

З новим 1928 роком пошта принесла побажання з короткою допискою: «Коли Вам буде стелитись дорога на Перемишль, не забудьте зайти на розмову. У Кравченко».

Товариш з дитячих літ — перемишльський учитель хотів показати мені особливості історичного міста і «могутню» австрійську фортецю, яка постарілась більше, як посивілі від війни люди, продірявлені будинки та тротуари, витоптані сотнями тисяч військових і цивільних ніг.

Занадто добре спала я цієї ночі. Думки мої ліниво тягнуться, мов дим із димарів, крізь повітря просякле пахощами й сонцем. Мляве самовдоволення панує в мому серці.

Одноманітне щастя.

Кухонний запах смаженої конфітури з „гарбузів” і помаранч, змішаний з позіханням із арабських мешкань, поширяв мої ніздрі, а солодкі лінощі насичені жовтими проміннями сонця розгрівають кров у жилах, розніжують тіло і розтягають його на соломяній рогожі.

Небесна синява поринає у моїх зіницях, наповняє груди, поширює серце, проникає у кожну крапельку крови і мені здається, що я сама стала такою-ж прозорою і голубою, як небо.

Фізичне й моральне вдоволення проникло на дні мого серця та наспівує йому свою млісну пісоньку.

Моя Зоря принесла мені листа з Парижа. Ви пишете: придивляйтесь буттю, вглиблюйтесь, аналізуйте! Стере­жіться вашої власної тіні, що грозить затмінням усього, що оточує вас. Ви згадуєте цього великого ворога — мою тінь.

Це було вечером.

На дворі люта зима, заметільниця розкошувала, била жмутами снігу у вікна а в печі горів огонь і тріскав на всю хату. Господар дому обійшов подвіря, позачиняв власноручно браму і двері від господарських будинків, погасив світла, де їх не треба було і вернув до середини.

Господиня поналивала чай і невеличке число гостей ожидало господаря, що обіцяв недавно розповісти їм одну пригоду, яка трапилася і яку пригадував собі мимоволі у бурливі вечері, як сьогоднішний, бо саме в такий вечір розказали йому її. Він говорить:

На високій горі, край ліса хата заможних людей.

І батько і син любили ходити на лови. Син їх, оди­нець, любив замужну, старшу від себе, жінку. Про це знало мовчки, чи не все село. З війська викупили родичі і по кількох тижнях служби він вернув назад до дому. Гарний був, мов мальований, а ростом пригадував моло­дого дуба. Неодно дівоче серце стукало сильніше, коли він заговорив або усміхався. До всего був ще й добро­сердний і неодно дарував бідним, яке булаб мати або батько заховали ще на пізніше.

В блакитній сорочці, з злегка рожевими щочками, синіми, пресиніми очима та злотистими кучерями, донька  пані Редік мала вигляд, мов щойно злетіла з променистого неба. Пані Редік, несмілива, завжди розгублена і завжди трохи здивована, виглядала ніби й сама в те вірила. Донька-ж зовсім не здавалася захопленою тим, що спустилася на сходи до касина в Монте-Карло. Та й чому їй бути захопленою? Навпаки, вона нудилася, так нудилася, ніби на небі нічого иншого й не було, крім старих, порохнявих святих крупєрів та пятьфранковнків для ставок.

– Чи ви нічого не маєте проти того, щоб Ґеньо лишився з вами? – спитала мене пані Редік. – Справді ні? Онде авто, поки ви з ним поїдете й нап’єтеся чаю, ми повернемось і чекатимемо вас осьтут, саме осьтут на сих сходах, за годину. Бачите, я хочу, щоби вона подивилася на гру. Вона ще ніколи не бачила, а сеж справді варто бачити.

– Та годі вже, мамо, – обізвалася “вона” втомлено. – Ходім. Чогоб я так богато балакала! А торбинка знов відчинилася, знов згубиш всі гроші!

— Так що ж се ви, Маріє Петрівно, невже таки справді пустите дочку за границю?

— Ох, нічого я не знаю, Катерино Пантелеймонівно! Власне, таки не знаю, що мені робить!..

— А що ж там вам робить? Не пускайте, та й годі!

— Так то вам говорити, Катерино Пантелеймонівно! А як же я не пущу, коли у мене серце болить, дивлячись на дівчину... Звичайно, вона не то щоб напосідалася, а все ж я бачу, що у неї тільки й думки, що про ту науку та про мандрівку в той Цюріх, чи як там він...

— Ото-то, Цюріх, Цюріх! Подуріли вони з ним! Вчора й мій Кость все провадив мені за його! Ну, та хлопцеві інше діло: мужчина собі всюди раду дасть!.. А дівчині зовсім не подобає віятись не знати куди й що, учитись на якусь лікарку. Бог знає що таке!

Маруся і її місія

Мабуть, всі, що мають певне уявлення про українську літературу другої половини 19-го століття, чули про запеклу суперечку: хто ж є справжнім автором творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок – офіційний носій псевдоніма, Марія Маркович-Вілінська, її чоловік, Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш чи ще хтось інший. Як почалася ця суперечка після появи «Народних оповідань», так і досі триває, не обійшла вона і того її твору, який став чи не найвідомішим у світі представленням української історії, хоча не дуже знаний в самій Україні (зацікавлені особи можуть прочитати статтю Ксенії Кебузинської «Українська Жанна Д'Арк: Адаптація "Марусі" П.-Ж. Етцелем»[1])

— Господи ти боже мій! Яка малеч! — мовив один із ватаги, углядівши Марусю при світлі сонця. — І їде собі байдужісінько: ні пороху, ні кулі не боїться.

— Таку дрібноту ні одна куля, гадаю, не візьме,— відказав другий. — Все одно, що макове зерно!

— У них і дівчата не боязкі,— це вже такий народ,— устряв до них третій. — Я, скажу вам, як під час самої колотнечі, кров хлющить, земля дрижить, і січуться, і вмирають, а вона собі ходить поміж них та визбирує своїх, наче в саду ягоди, їй-богу!

— Та й гине ж їх скільки! — сказав іще один бесідник, що прилучився до них.

С. Спасске, 22-го травня 1861 р.

Господи Боже мій – або – Боже мій милий! Як кажуть панове хохли, яка непоправна з вас жінка, люба Маріє Олександрівно. – Чи-ж можна з Італії в Росію писати записку з 5-ти рядків, з яких, вдодатку, нічого путнього не довідуєшся. Поміркуйте самі: ваш лист ішов 18 днів – тобто і цей не швидше як за такий самий час не попаде до вас; це значить буде з кінцем червня нового стилю – а в той через малярію не буває в Римі ні одного чужинця – і ви не будете, а ви кажете мені писати до вас в Рим poste restаnte – і я це виконаю, хоча майже напевно знаю, що мій лист пропаде. — Ні слова про те, куди ви думаєте їхати з Риму, де думаєте провести літо — чи вернетеся в Париж за своїми річами, що роблять ваші то­вариші дороги, чи маєте ще товаришів дороги і т. д. Справді, мені випадало би наперекір написати вам листа у вашому роді, ви знали б, як це мило.

Прибігає до мене задихана Ірка, – очи витріщені, – на обличчі жах…

Ледве переводячи дух, уже з порога кричить хапаючись за серце:

– Славко, скажи мені, будь ласка, що приніс нам фемінізм?

Питаю з усміхом:

– Кому? – Мені чи тобі?

Вона морщить ніс і удає, що тратить терпець.

– Покинь жарти, це ж справа зовсім поважна!

– Невжеж?... якщо так, то треба сідати й поважно розібрати в чому річ.

Поволі сідає й схвильована зачинає.

– Подумай котику, яка в мене журба… прийшло до мене письмо з конгресового комітету з проханням виповнити анкетний листок, що я думаю про фемінізм, які користи з нього, чи слід видвигати під сучасну пору такі питання і так далі.

Здвигаю раменами: – Ну й щож так страшного, дай відповідь і кінець.