Уривок з книжки “З країни рижу та опію”, Львів, 1936.

(взято в журналі "Всесвіт", № 11-12 за 2006 рік)

Із щораз то більшою пошаною я подивляю терпеливість, витривалість та хист китайців у плеканні своєї землі. І не диво, що ця земля тричі до року дає їм багаті врожаї.

З ранньої весни — збіжжя та мак; потім від травня до вересня — риж, а врешті іноді і в третім сезоні року — пізньої осени — біб, капуста, буль­ба та інша городовина. Три урожаї на рік! З одної і тої самої землі! Трудно повірити!

Та ще трудніше, коли глянеш на ту червону, глинясту землю Юнану. Здається часом, що не з землі, а з поту й крови невтомних тубильців виростають ці буйні загони рясної городовини або рижу.

(взято з журналу "Всесвіт", № 11-12 за 2006 рік)

Дивна це річ, як легко стати оригінальною та цікавою людиною.

 Часто вистарчає бути чужинкою серед групи “своїх”!..

                        Софія Яблонська. Далекі обрії (т. ІІ, с. 5)

Знову переходимо ряд довгих, покручених коридорів, зачинених дверей, сходів, минаємо ґалерію над квітучим подвір’ям і входимо крізь відчинені двері у порожню кім­нату, а потім у гаремову салю.

Устаткування цієї кімнати скидається на ту, де ми обідали, тільки килимів тут більше та лежанки мякші й ширші.

Довкола двох триніжних тац сидить сім жінок каїда й обідає. Біля них зручно та безшумно вештаються євнухи, що підносять страви, збирають порожні миски та доливають соку з помаранч у шклянки.

Одяги жінок шовкові, яскраві, блискучі.

Кожна вдягнена у вбрання іншого коліру, а руки, мов гадюками аж до рамен обкручені браслетами. Ноги понад кістками також обхоплені двома срібними, тяжкими обручами.

Приязнь

І

На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує:

– І била, і ще битиму! от не сиди но мені тільки в хаті, от побіжи но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!

– Та хіба воно од сонця? – озвалась крізь сльози мала Дарка.

– А то ж од чого, дурне верисько?

– Панна казали – з болота та з комарів…

(з книги М.Рудницького «Письменники зблизька». Оповідання «Василь Щурат», розділ «Ненаписана стаття»)

«Хтось зауважив, що зовсім зрозуміло, чому Франко не міг займатися практичними «орудками», не маючи нікого біля себе.

— Франко, — пояснював Щурат, якби був директором гімназії, теж всі папери писав би особисто і сам складав би розклад годин. Він звик дома нікому не доручати жодних справ. Коли б він звернув увагу на те, що їсть, то міг би розкритикувати всі основи нашої гастрономії! Були такі дні, коли він не був певний, чи вже обідав.

(Зі збірки «Письменники зблизька»)

У Перемишлі

З новим 1928 роком пошта принесла побажання з короткою допискою: «Коли Вам буде стелитись дорога на Перемишль, не забудьте зайти на розмову. У Кравченко».

Товариш з дитячих літ — перемишльський учитель хотів показати мені особливості історичного міста і «могутню» австрійську фортецю, яка постарілась більше, як посивілі від війни люди, продірявлені будинки та тротуари, витоптані сотнями тисяч військових і цивільних ніг.

Занадто добре спала я цієї ночі. Думки мої ліниво тягнуться, мов дим із димарів, крізь повітря просякле пахощами й сонцем. Мляве самовдоволення панує в мому серці.

Одноманітне щастя.

Кухонний запах смаженої конфітури з „гарбузів” і помаранч, змішаний з позіханням із арабських мешкань, поширяв мої ніздрі, а солодкі лінощі насичені жовтими проміннями сонця розгрівають кров у жилах, розніжують тіло і розтягають його на соломяній рогожі.

Небесна синява поринає у моїх зіницях, наповняє груди, поширює серце, проникає у кожну крапельку крови і мені здається, що я сама стала такою-ж прозорою і голубою, як небо.

Фізичне й моральне вдоволення проникло на дні мого серця та наспівує йому свою млісну пісоньку.

Моя Зоря принесла мені листа з Парижа. Ви пишете: придивляйтесь буттю, вглиблюйтесь, аналізуйте! Стере­жіться вашої власної тіні, що грозить затмінням усього, що оточує вас. Ви згадуєте цього великого ворога — мою тінь.

Це було вечером.

На дворі люта зима, заметільниця розкошувала, била жмутами снігу у вікна а в печі горів огонь і тріскав на всю хату. Господар дому обійшов подвіря, позачиняв власноручно браму і двері від господарських будинків, погасив світла, де їх не треба було і вернув до середини.

Господиня поналивала чай і невеличке число гостей ожидало господаря, що обіцяв недавно розповісти їм одну пригоду, яка трапилася і яку пригадував собі мимоволі у бурливі вечері, як сьогоднішний, бо саме в такий вечір розказали йому її. Він говорить:

На високій горі, край ліса хата заможних людей.

І батько і син любили ходити на лови. Син їх, оди­нець, любив замужну, старшу від себе, жінку. Про це знало мовчки, чи не все село. З війська викупили родичі і по кількох тижнях служби він вернув назад до дому. Гарний був, мов мальований, а ростом пригадував моло­дого дуба. Неодно дівоче серце стукало сильніше, коли він заговорив або усміхався. До всего був ще й добро­сердний і неодно дарував бідним, яке булаб мати або батько заховали ще на пізніше.

В блакитній сорочці, з злегка рожевими щочками, синіми, пресиніми очима та злотистими кучерями, донька  пані Редік мала вигляд, мов щойно злетіла з променистого неба. Пані Редік, несмілива, завжди розгублена і завжди трохи здивована, виглядала ніби й сама в те вірила. Донька-ж зовсім не здавалася захопленою тим, що спустилася на сходи до касина в Монте-Карло. Та й чому їй бути захопленою? Навпаки, вона нудилася, так нудилася, ніби на небі нічого иншого й не було, крім старих, порохнявих святих крупєрів та пятьфранковнків для ставок.

– Чи ви нічого не маєте проти того, щоб Ґеньо лишився з вами? – спитала мене пані Редік. – Справді ні? Онде авто, поки ви з ним поїдете й нап’єтеся чаю, ми повернемось і чекатимемо вас осьтут, саме осьтут на сих сходах, за годину. Бачите, я хочу, щоби вона подивилася на гру. Вона ще ніколи не бачила, а сеж справді варто бачити.

– Та годі вже, мамо, – обізвалася “вона” втомлено. – Ходім. Чогоб я так богато балакала! А торбинка знов відчинилася, знов згубиш всі гроші!

— Так що ж се ви, Маріє Петрівно, невже таки справді пустите дочку за границю?

— Ох, нічого я не знаю, Катерино Пантелеймонівно! Власне, таки не знаю, що мені робить!..

— А що ж там вам робить? Не пускайте, та й годі!

— Так то вам говорити, Катерино Пантелеймонівно! А як же я не пущу, коли у мене серце болить, дивлячись на дівчину... Звичайно, вона не то щоб напосідалася, а все ж я бачу, що у неї тільки й думки, що про ту науку та про мандрівку в той Цюріх, чи як там він...

— Ото-то, Цюріх, Цюріх! Подуріли вони з ним! Вчора й мій Кость все провадив мені за його! Ну, та хлопцеві інше діло: мужчина собі всюди раду дасть!.. А дівчині зовсім не подобає віятись не знати куди й що, учитись на якусь лікарку. Бог знає що таке!