Інші

Михайло Рудницький. Ольга Кобилянська

 

Характер

Ніхто з друзів Кобилянської не згадував про її зовнішній вигляд. «Духовне» настільки переважало у розмові з нею, що не раз воно зливалося з враженням від героїнь її творів. Ольга Кобилянська не з тих жінок, які кожного ранку хоч би на мить мусять глипнути на себе в дзеркало, перевіряючи, чи не вигулькнув якийсь натяк на зморшку.

З роками її обличчя втрачало риси неспокійної настороженості, проникливішим став вираз очей. Під час розмови з друзями у дні своєї молодості, серед білого дня вона вміла враз розкрити повіки, наче спросоння. В її здивуванні іноді, було, майне тінь остраху, як у сполоханої сарни. Після цього вона могла зашарітись майже дитячим рум’янцем.

— Я ніколи не забуду, — говорила вона якось Маковеєві, — слів одного професора-чужинця, який посмів у моїй присутності сказати, що всі зовнішньо непривабливі жінки шукають компенсації в науці або літературі. Я нагадала йому про Марка Вовчка — нашу геніальну красуню. Тоді він цинічно заявив, що не бачив її ніколи, навіть не чув про неї.

Пам'яті Софії Яблонської

 

У 10-ліття

(Взято з журналу «Наше життя» за лютий 1981 року)

Софія ЯблонськаЧи це справді 10 років, як не стало між нами Софії Яблонської? Одного лютневого ранку виїхала вона зі свого острова до Парижу і десь більш, як на половині дороги, її мале авто придавив великий вантажник. Так закінчилось життя тієї, що внесла стільки нового в наше життя і нашу літературу.

Так воно сталося. Немов навмисне вибрала вона собі такий спосіб, щоб відійти. Бо й не могла вона вмерти від хвороби у себе в ліжку чи десь у шпиталі. Ні, такого не могло бути!

Софія Яблонська. Китайські фільми

(Взято з журналу «Наше життя» за травень 1977 року)

 

Федір Погребенник. "Чар Марокко" та інші перлини

СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА:

«Чар Марокко» та інші перлини

За шляхетської Польщі в нашому селі було кілька хат-читалень; чимало цікавих видань із штампом цих читалень ходило по руках і серед них — книжка «Чар Марокко» Софії Яблонської. Добре пам'ятаю, як вразила мене ця романтично-пригодницька повість, сповнена симпатії до далекої і невідомої мені країни та її народу.

На жаль, твори Софії Яблонської не перевидавалися на Радянській Україні, хоч вони, безсумнівно, заслуговують цього.

Софія Яблонська. Китайці та їх земля

Уривок з книжки “З країни рижу та опію”, Львів, 1936.

(взято в журналі "Всесвіт", № 11-12 за 2006 рік)

Із щораз то більшою пошаною я подивляю терпеливість, витривалість та хист китайців у плеканні своєї землі. І не диво, що ця земля тричі до року дає їм багаті врожаї.

З ранньої весни — збіжжя та мак; потім від травня до вересня — риж, а врешті іноді і в третім сезоні року — пізньої осени — біб, капуста, буль­ба та інша городовина. Три урожаї на рік! З одної і тої самої землі! Трудно повірити!

Та ще трудніше, коли глянеш на ту червону, глинясту землю Юнану. Здається часом, що не з землі, а з поту й крови невтомних тубильців виростають ці буйні загони рясної городовини або рижу.

Ярослав Поліщук. Далекі обрії Софії Яблонської

(взято з журналу "Всесвіт", № 11-12 за 2006 рік)

Дивна це річ, як легко стати оригінальною та цікавою людиною.

 Часто вистарчає бути чужинкою серед групи “своїх”!..

                        Софія Яблонська. Далекі обрії (т. ІІ, с. 5)

 

 

Софія Яблонська. Несподівана зустріч у гаремі

Знову переходимо ряд довгих, покручених коридорів, зачинених дверей, сходів, минаємо ґалерію над квітучим подвір’ям і входимо крізь відчинені двері у порожню кім­нату, а потім у гаремову салю.

Устаткування цієї кімнати скидається на ту, де ми обідали, тільки килимів тут більше та лежанки мякші й ширші.

Довкола двох триніжних тац сидить сім жінок каїда й обідає. Біля них зручно та безшумно вештаються євнухи, що підносять страви, збирають порожні миски та доливають соку з помаранч у шклянки.

Одяги жінок шовкові, яскраві, блискучі.

Кожна вдягнена у вбрання іншого коліру, а руки, мов гадюками аж до рамен обкручені браслетами. Ноги понад кістками також обхоплені двома срібними, тяжкими обручами.

Леся Українка. Приязнь

Приязнь

І

На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує:

– І била, і ще битиму! от не сиди но мені тільки в хаті, от побіжи но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!

– Та хіба воно од сонця? – озвалась крізь сльози мала Дарка.

– А то ж од чого, дурне верисько?

– Панна казали – з болота та з комарів…

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.