Існував колись такий вираз: останній у роді. І коли прига­дуєш собі передчасно зів'яле обличчя Дарії Віконської, аджеж ще віком молодої жінки, її стомлені очі, її сухорляву, але одночасно крихку пос­тать, що нагадувала зіштивніле стебло завчасно облетілої квітки,— завжди приходить на думку саме цей вираз.

І, справді, Дарія Віконська (літера­турний псевдонім Ліни Малицької з дому Федоровичівни) і фізично, і психічно була саме такою «останньою в роді», була живою ілюстрацією цього досить знаного в історії старих родів біо-психологічного явища. Батько її — великий землевласник і член Палати панів Австро-Угорської монархії — був відомий, як добрий господар кількох більших маєтків (назва одного з них — Вікно — послужила    для    псевдоніму письменниці), філантроп і меценат, нащадок, певно, дуже давнього роду. Один з Федоровичів (можливо, дід Віконської) був філософом, автором книги афористичних сентенцій, що вийшла одночасно кількома «авст­рійсько-галицькими» мовами: німець­кою, польською й руською (властиво — язичієм). Віконська показувала мені ці видання — бібліографічно вже білі кру­ки, як родинну дорогоцінність*. Це було з її сторони либонь виявом особливої довіри.

Книжка повністю в нашій бібліотеці

 в а : Чи ця статуетка подобається тобі? Справді? Я не можу її стерпіти. Голова цієї жінки має точнісько той вислів, який так люблять мущини: невинність ягнятка, покірливість і віддання, що начеби казали: “Вибач, що моє тіло має ще й голову; бери моє тіло, насолоджуйся ним, бо мого “я” в ньому так мало, що воно зовсім не буде тобі перешкоджати”.