Перекинчики-6

 

XVI

По остатній стрічі з Анною в домі протопопи приїхав Кость у дуже злім настрою до двора і заперся в своїм покою. Він сподівався найти Анну прибиту горем, сумну, а тут бачив горду, зимну дівчину, на якій не було й знаку давньої Анни і яка сказала йому в очі з погордою свою думку піро нього. Ніщо йому так не допекло, як те, що вона віднеслася до нього так зимно, так звисока. «Отже, вона мене ніколи не любила, коли вспіла за так короткий час викорінити всяке почуте до мене зі свого серця. Шкода, що я її жалував; не було чого; вона зимна егоїстка і думала лиш про те, щоби я з нею оженився!» Хто сам не має вищих почувань, той посуджує завше про те інших; так і Кость називав Анну егоїсткою, а не подумав над тим, що то він своїм поведенєм, своїм егоїзмом, який обізвався в нім на вид багатства і довів його до виреченя свого народу, заморозив усі її мрії, надії, затамував усі її гарячі пориви, його амбіція була подразнена, що Анна так скоро забула його, що не показує йому своєї любові, що не жебрає в нього милосердя. Затискаючи кулаки, нагадував собі її ясні, променисті очі, що з виразом погорди гляділи на нього. Злий настрій не покидав його довший час, так що Аврора і madame Rose дрочилися з ним, кажучи, що він, певно, закохався на візиті в протопопи, бо відтоді ходить, як строєний. Їх веселим жартам і сміхам не міг Кость довго опертися: в їх принаднім товаристві забув про свою злість до Анни.

Аврора була тепер до нього незвичайно привітна, просила його, щоб їй читав, співала з ним дуети, але cкоро він натякав що про свою любов до неї, обминала сю розмову жартами, дотепами, так що він, від’їжджаючи разом із нею до Відня, не знав, чого, властиво, триматися: чи вірити в її прихильність, чи махнути на неї рукою.

Від’їжджаючи, сказав собі Кость у думці, що не поверне вже так скоро на Буковину. Йому вже остогидло все руське; він став завзятим волохом, чув навіть гей прив’язане до волоської мови. Про волоський нарід було йому байдуже; він не відчував ніколи нічого до свого власного народу, а що ж до чужого? Його перекинство мало на цілі — стати багатим, паном, а щоби до того дійти, він недовго вагався і покинув скоро свій нарід і його мову. Та щоби в противнім таборі працювати для народу, се йому ані не снилося. Як усі егоїсти, був залінивий до того; сипав лиш гарними фразами, уїдав сильно на русинів, називаючи .їх нігілістами та гайдамаками і таким способом дійшов у волохів до назви великого патріота. Діп’явши таким коштом такого титулу, старався Кость не утратити його і, де лиш трафилася нагода, машкарив русинів, сміявся з них, писав навіть коротенькі статті до волоських газет, які були повні їди і жовчі до всього руського, його ненависть до русинів збільшила ще й та обставина, що й Анна належала до тої народності; обrидуючи весь нарід болотом, здавалось йому, що се він її неславить, що мститься на ній за ті повні погорди слова, якими вона його обидила.

Пан Бекул був дуже задоволений поведенєм Костя; не раз кликав його на збори старших мужчин, де говорилося про політику, що часом мусила уступати винові та картам. Кость виголошував у сім кружку свої ідеї, говорив несотворенні речі на русинів. Своїми смілими виводами, своїми бесідами, повними ненависті до русинів, з’єднав собі загальне признане і в сих панків, що вважали себе за півбогів. Вони не щадили йому похвал і обдаровували його своєю протекцією. Кость нетерпливо ждав того часу, коли зможе скористати з тих усіх протекцій.

Аврора, слухаючи його, червонілася не раз, чулася зворушеною; їй здавалося, що вона його любить, що хотіла б так слухати вічіно його голосу. По таких хвилях кидалася йому на шию і не боронила, як він обсипав її поцілунками. Але нагадуючи собі, що він мужицький син, що не має ні маєтку, ні титулу, жалувала свого поведеня, хмарилася на Костя, ходила сумна, задумана. Але її легка натура не давала їй віддаватися довго сумній задумі, і вона сама себе не любила в такім настрою, зараз старалася розірватися, йшла на прохід, на візиту і вертала весело, наколи Кость, гризучися її примховатістю, сидів самітно у своїй кімнатці, не раз роздумував над тим, чи не добре було б показатися проти неї гордим, зимним, може, тоді була б вона менше зарозуміла. Він і пробував сього, коли-бо вже на перший її погляд, на перше слово топилися всі його заміри, як сніг на сонці. Таким поетупованєм стримувала його в вічній гарячці; він не знав, чи схоче вона вийти за нього, коли він осягне докторський степень. Раз, як вона ласкаво розмовляла з ним, почав їй говорити, що добре було б сказати батькові про те, що вони любляться, аби знати, як він задивлявся на сю справу. Тоді Аврора піднесла гордо голову вгору і відповіла:

— Чи не досить тобі, що ти знаєш, що я тебе люблю, але хочеш про се повідомляти цілий світ? Я не пристаю на се; чекай, чи, може, ти так пильно хочеш бути прогнаний з нашого дому?

Кость змовчав на сі слова, повні обиди, але був би її за них задушив, так вона його ними впекла. Він мовчав, бо боявся її роздражнити.

Аврора ходила тепер по балах і все оповідала йому, як сей або той барон, граф надскакує коло неї, який-то сей або той волоський боярин гарний, та лиш на те чекає, щоби вона віддала йому свою руку. Кость казився з заздрості, але не смів їй нічого казати, бо була би його ще висміяла, говорячи, яке в нього до того право робити їй приписи, кого вона має звати гарним або поганим.

На забавах у домі пана Бекула видів Кость, як Аврора кокетувала всіх кавалерів, як сміялася до них, як говорила визиваюче, не поглянувши навіть у той бік, де він сидів і уважно слідив її рухи. Вона завше бавилася знаменито і не зважала на його заздрісні погляди. А коли він їй осмілився на другий день по такій забаві щось закинути, то вона глянула на нього так зимно, так зневажливо, що йому аж млісно робилося, і він залишив усі такі виводи, щоби не втратити її ласку. Не раз приходило йому на думку, що се не згоджуєся з мужеською гідністю бути підніжком сеї гордої панни, що вона не може його поважати, коли він зносить так терпливо її примхи, забаги, дотепи. Але думка вступала перед другою, що, може, вона видить у тім його поведеню докази його любові, може, пробує, як далеко сягає його терпливість. Такі думки і пара солодких поглядів Аврори заспокоювали критичний розум, робили його знов невільником, що з приємністю сповняє всі прикази своєї пані.

Так перейшли три роки. Раду виріс уже на великого панича, і батько задумував віддати його тепер до Терезіянум, бо Кость, поздававши свої іспити, не міг довше оставати при нім. Молодий доктор подався був на посаду повітового лікаря в Буковині. Він був певний, що отримає її за помічю своїх протекторів. З декретом у руках хотів просити пана Бекула про руку доньки. Що Аврора згодиться на се, був певний, вона ж від якогось часу була, така смирна, мила, не мучила його своїми примхами, але старалася вгадувати всі його думки.

Протекція помогла. Кость отримав посаду. З радісною міною ввійшов до салону, де застав саму Аврору.

— Я дістав посаду, погратулюй мені, Авроро, тепер будемо щасливі! — і ймив її за руку.

— Гратулюю вам, а тепер погратулюйте і ви мені моїх заручин із бароном Гартнером! — сказала Аврора рум’яніючи. — Я сьогодня заручилася з ним.

Кость став білий як стіна; йому здавалося, що він недочув.

— Ти заручилася? Ти? — вимовив гей не своїм голосом. — Се не може бути!

— Чому ні? Він добра, відповідна для мене партія, і батько дуже задоволений.

— А я, а наша любов? — пробурмотів Кость, мов у нетямі.

— Ха-ха-ха, — засміялась Аврора. — Чи ви справді такі наївні і думали, що я піду за вас, за мужицького сина? Я вважала вас мудрійшим. Ми любилися, бавилися, бо ви гарний хлопець, але тепер, коли мені пора виходити замуж, мушу йти за того, що відповідний до мого стану.

— То я був тобі добрий лиш до забави? О, проклята будь та година, в якій я тебе побачив, проклята та хвиля, в якій я заговорив до тебе, прокляті ті обставини, що завели мене в сей дім, що зробили мене помелом, безхарактерним. Чуєш, я через тебе покинув усе: мій нарід, мою мову, стратив сумлінє, став безхарактерним чоловіком, а ти мені так відплачуєш?

Аврора дивилася байдужно на його зворушене.

— Я не винна, що ви уроювали собі щось такого, що не могло ніколи сповнитися; тому-то ваше розчароване тепер таке велике. Чи я давала вам коли надію на свою руку?

— Ні, ти не давала, се правда; ти, голублячи, цілуючи мене, живила в серці зраду. Ти облудниця, бо ти грала комедію з найсвятійшими почуванями, кажучи, що мене любиш. А я був настілько дурний, що вірив тобі, що покинув усе, аби лиш тебе позиекати. Якби я убив тебе тепер, то навіть не мав би за те гріха, бо ти знівечила всі мої надії.

Він заскреготав зубами; його вид набіг кров’ю, очі блищали грізно.

— Не робіть жодних сцен, бо вони не поможуть вам нічого; ліпше розійдімося в приязні!—сказала Аврора, подаючи йому руку.

Він трутив її від себе.

— Йди ти, покусо! Не хочу твоїх облесних слів, не хочу поглядів, повних отруї. Я знаюся вже на твоїх штуках. Ти боїшся, щоби я не вповів твойому нареченому про відносини, які нас в’язали. Не бійся, я не скажу нічого. Він, певно, гідний тебе, бо мусить бути такий підлий, як ти!

Тріснув дверми і побіг до свого покою. Там почав чимскорше пакувати свої речі, аби лиш живо винестися з сього дому. Раду, що сидів при столі над книжкою, дивився задивований на його роботу.

— Що се ви пакуєтеся, пане доктор? Чи хочете вже від’їздити на нову посаду? Я думаю, що вперед підете зі мною до іспиту.

Кость опустив руки. Правда, він мав іще обов’язок у сім домі, — та він може його передати кому іншому.

— Я мушу від’їздити, а з тобою піде до іспиту мій товариш, якого я про те попрошу.

Раду приступив до нього і поглянув йому щиро в очі.

— Я знаю, чому ви так скоро вибираєтеся! Аврора заручилася, і ви не можете сього знести.

Кость почервонів під поглядом Радових очей, що була так подібні до Аврориних; в його серці збудився весь жаль, уся злоба.

— Що ти знаєш! — сказав до хлопця. — Я мушу обіймити нову посаду, тому їду.

— О, я знаю дуже багато; чи я раз видів, як ви цілувалися з Авророю, але я не казав про се нікому. Тепер вона покинула вас і вам так жаль, як Вертерові, що Лота його не хотіла.

Кость притиснув руку до серця і застогнав тяжко; слова хлопця роздразнили його ще гірше.

— Бідний пане доктор, але мені вас так жаль! Аврора дуже погано поступила! —сказав Раду.

Стуканє до дверей не дало Костеві відповісти; пан Бекул вступив у хату.

— Що се значить, пане Антонюк? — сказав, показуючи на півуставлені і порозкидані речі та книжки Костеві.

— То значить, що я хочу ваш дім опускати! — відповів Кость.

— Але ви ще маєте час, посада вам не втече! Раду, остав нас самих, я маю з паном доктором щось важного поговорити.

— Хочу вас просити, щоб ви зробили мені одну послугу, — почав дідич по відході Рада, — але вперед най вам оповім, у чім річ. Моя Аврора віддасться небавом, Рада дам до Терезіянум і лишуся лиш сам один. Я хочу вертати до Буковини, але там, у тій глуші, я не годен сам бути, тому мушу оженитися. Мені трафляється досконала партія — дуже багата вдова; але мені треба грошей, бо останніми роками я жив понад мої доходи та наробив багато довгів. З жіночого маєтку міг би я посплачувати всі довги. Коли-бо тут заходить перешкода. Знаєте, та Rose гарна, я не міг опертися її кокетерні і дав їй слово, що скоро лиш Аврора вийде замуж, я оженюся з нею. Коли вона довідаєся тепер, що я хочу женитися з іншою, то буде казитися, зробить скандал, а та вдова дуже моральна, може мене відцуратися, і я тоді пропащий чоловік. Отже, я не виджу іншої ради, як те, щоби ви женилися з Rose. Зробите мені тим послугу, але й самі не вийдете зле, бо я дам їй 30 тисяч приданого. Вона згодиться на таку заміну, бо ви гарний, молодий. Так буде і вовк ситий, і коза ціла.

Кость слухав його бесіди не перериваючи. Бекул скінчив уже давно, а Кость усе не Відповідав нічого.

— Ну і що ж? Правда, що ви пристаєте на мій проект? — і протягнув до нього руку.

Кость кинувся, мов пробуджений із глибокого сну.

— За кого ви вважаєте мене, пане, що приходите до мене з такими пропозиціями? — сказав, дивлячись панові просто в очі.

— Чи вас образило .се, що я хочу оженити вас із гарною, ученою, багатою особою?

— З вашою полюбовницею? — У словах Костя пробивалась їдка іронія.

— Хто буде знати про се? В Буковині з’єднає вона собі своїм поводженєм і манерами признане і поважане у всіх. Будуть вам завидувати такої елегантської дами!

— Остатньої, якої ганьбу вибрали ви мене закрити! Ні, я ніколи не. згоджуся на те.

— Добре кажуть, що мужик невдячний: от я вивіз його в люди, а він не хоче мені зробити такої малої послуги! — сказав пан злий.

Його слова привели Костя до скаженини.

— Ви вивели мене в люди? Ви? Ні, ви були злим демоном мого житя, бо я без вас був би вчився і бідував, як інші, але дійшов би був чесним способом до кавалка хліба. Я був би остав при своїх ідеалах, своїх переконанях, був би не лукавив душею і не став безхарактерним, покидаючи свою народність. То ви хотіли зробити собі з мене орудє! Ви пізнали мої слабі сторони, злапали мене за них, а видячи, що я дав себе зловити, хочете тепер мене оженити зі своєю полюбовницею, хочете, щоб я їй сплачував довг за вас. То я не зроблю сього і навіть не прийму того місця, що дісталося мені через вашу ласку. Отеє мій декрет, беріть собі його! — і, взявши зі стола декрет свойого іменованя повітовим лікарем, пірвав його на дрібні шматочки і кинув панові під ноги. Потім лапнув за капелюх і вибіг з хати.

Довго ходив по місті, бажаючи прийти до душевної рівноваги, довго думав над теперішнім своїм положенєм, що йому починати. Вироблену паном посаду не прийме; лишиться ще якийсь час у Відні, бо хоче бачити, як Аврора буде брати шлюб. Грошей має трохи, а як нестане, ну то батько пришле; однако вже не присилав цілий рік нічого. «Ужию трохи світа, волі, так як інші молоді люди; я однако нічого не бачив за тою наукою та, зітхаючи вічно до тої кокетки, не пережив ніяких авантур. Кинуся в вир житя, буду шукати забутя, буду шукати ліків на ті рани, які понесли моє серце і моя дума. Ще час вертати до Буковини, ще час лізти в хрін; ліпше вишумітися тут, а до краю вертати вже спокійним». Так сказав собі Кость, що, не маючи сталого характеру, часами пізнавав се, от як в обуреню до Аврори і Бекула сам признався до того, проклинаючи їх заразом, що вони звели його з дороги, відчужили від руського народу. Але направити те зло, вернути назад до свого народу, стати щирим трудівником на народнім полі, — до того не було в нього ні сили, ні охоти, а й стид не дозволяв йому туди вертати, куди наказувало сумлінє. Він хотів забути все, та забутя не шукав у праці, але в забаві; та хто таким способом хоче вилічитися, то певно не вилічиться, але пропаде марно.

Від сього часу були в Костя на дневнім порядку вино, карти, гарні дівчата. Пропустивши свої гроші, він написав до батька, що йому потрібно на лікарське уряджене тисячу золотих. Батько недовго вагався, але, продавши кусень поля, післав свому синові жадані гроші, мовлячи, що й йому належиться пайка з батьківського майна. Коли-бо за кілька місяців прийшов знов лист за такою сумою. Заклопотаний мужик пішов до протопопи радитись, чи посилати, а той сказав, що, певно, треба післати, бо коли б пан доктор не потрібував, то не просив би за гроші. З жалем серця продав старий другий кавалок поля і передав синові гроші. Довгий час не давав Кость чутки про себе, аж одного разу прийшло від нього письмо, щоби батько був в означений день на залізничнім двірці, бо він приїздить додому. Урадовані родичі запрягли найліпші коні, вистелили віз найкрасшим коверцем і поїхали на дворець. Вони не знали, що їх син вертав додому вмирати.

 

 

XVII

Анна, переконавшись, що Кость не любить її вже, думала, що цілий світ тепер нічим для неї. Все здавалось їй ніяким, безбарвним, відколи втратила ту любов, що представляла їй ціле житє в рожевім світлі, що робила їй його заманливим. Спочатку був її смуток більше пристрасний, потім зробив місце спокоєві, апатії. Отже, її мрії не сповнилися, — треба їх занехати; її любов не відплачувалася, — треба її забути; треба жити так з дня на день, не надіючись нічого, не чекаючи на ніщо. Вона й сама дивувалася, як зимно, як відважно дивиться вона тепер на світ і на житє, як ніщо не займає її, ніщо не обходить. Вона віддавалася цілком своїй науці не тому, щоби чула тепер до неї яке замилуване або потяг, але тому, щоби заповнити час, щоби забути ті томливі думки, які ще.не раз відзивалися в її душі. Анна здвигала погірдливо плечима і усміхалася гірко, коли учителі ставили її пильність іншим за взірець, коли величали її здібності. Що їй по тім? Вона не має тепер перед ким похвалитися, не має кому зробити тим втіху, бо батько умер, а Кость, — Кость, до якого належало колись ціле її єство, покинув її, не хотів її любові.

В тім часі душевних борб почала зближатися до неї Октавія. Веселій, повній житя дівчині подобалась гарна, тепер тиха і спокійна Анна. Октавія нав’язувала з нею щодень бесіду, відпроваджувала її зі школи додому, просила бувати в себе. Анна не могла відтягнутися від веселої, привітної товаришки, бо навіть полюбила її, була їй вдячна за ту приязнь, яку Октавія оказувала їй.

Одного вечора Анна зайшла до неї і застала Октавію при фортеп’яні, що грала саме повний пристрасті твір Вагнера. Анна сіла в другім кінці кімнати і вслухувалася в ту музику, що, як їй здавалося, була відгомоном усього того, що тепер діялося в її душі. Октавія скінчила, а Анна все ще сиділа і дивилася вперто в даль, гейби там бачила щось цікавого, приманливого.

— Що тобі, Аннусю, що ти так поблідла? — запитала Октавія.

— Нічого, лиш ся музика зденервувала мене. Мені здавалося, що в тих тонах виливалася ціла моя душа, що то вона так боролася з горем, що вона так плакала, а заразом і сміялася іронічно з того всього, що люди зовуть чутєм. — При сих словах засміялася нервово.

— Ти мусиш бути дуже нещаслива, коли уявляєш собі щось таке. От я граю, а моя душа цілком спокійна.

— Я не бажаю тобі, щоби нею метали коли такі терпіня, як моєю. Та що про се говорити, я прийшла запросити тебе на прохід.

— Добре, але розкажи мені, чому ти така нещаслива, що тобі лучилося, що ти ходиш завше така сумна. Може, я тобі пораджу, хоч я мало знаюся на людськім горю, бо сама не зазнала ще його. Але я чую до тебе сердечне співчутє, жалую тебе, моя люба Аннусю. Прошу, розкажи мені про свій смуток! — Вона обіймила Анну і притулила свою гарну головку до неї.

— Не можу тепер сього вчинити; моє серце засвіже ще, щоби я могла розказувати кому про нього. Почекай, най я цілком успокоюся, тоді оповім тобі все.

Октавія була настільки делікатна, що не налягала більше на неї. Та знаючи, що Анна має гризоту, старалась її розвеселити, а як надійшли вакації, запросила її на цілі вакації до дому своїх родичів. Анна приймила радо ті запросини, їй не хотілось бути в Митках, де могла легко стрінутися з Костем, а вона не хотіла сього, не хотіла бачити вже ніколи його обличя, чути його голосу. Вона не ненавиділа його за те, що він її покинув, але за те, що він своїм поступованєм знівечив усі її пориви, заморозив усі її почуваня, учинив ціле її єство таким байдужим. Зійшовшись із ним у протопопи і почувши, що він став уже волохом, не могла стриматись, щоби йому не сказати кілька слів гіркої правди. Собі ж сказала, що сей чоловік не варт, не стоїть того, аби через нього перебувала в горю ціле своє житє. Тому таки того вечора оповіла Октавії про свої давні відносини до Костя, а та утвердила її в тім переконаню, що такий перекинчик не гідний любові.

Від сеї пори почала Анна приходити до своєї душевної рівноваги; вона займалась тим, що Октавію вчила патріотизму. Почала впливати на неї, щоби вона називала себе явно русинкою, а не як дотепер стидалася своєї народності та з мамою балакала по-польськи. Октавія слухала приятельки, перейнялась її ідеями, читала руські книжки і не хотіла навіть із Василіком інакше говорити, як по-руськи.

І хоч Анна прийшла до своєї душевної рівноваги, то все-таки стратила в серцевій борбі своє одушевленє, свій оптимістичний погляд на світ. Її сині очі, що перед тим світили ясно, мовби ніколи не пролили жодної сльози, горіли тепер тихим, сумним світлом, так як би перед тим не вміли ніколи всміхатися. Тиха меланхолія, що надавала поважну ціху[1]  цілому її поведеню, цілій її особі, збіль шала її красу, притягала мимоволі всіх очі до себе. Коли де з’явилася, то мужчини липли до неї, аби розв’язати, — так говорили між собою, — ту загадку, що криєся за її холодом. Але Анна відносилася до них так гордо, сміялася з їх компліментів так саркастично, що вони почали уникати за якийсь час того «камінного сфінкса» і звертали свої компліменти до менше гарних, але ласих на такі річі панночок, Анні було все одно, бо чи ж залежало їй на їх пустих фразах? Чи ж не знала вона, що й найщирійші присяги, найгарячійші запевненя любові топчуться ногами? Чи не переконалась вона про те? Вона хотіла ще лиш сповняти заповіт умираючого батька, хотіла працювати для народу, хоч, може, не з таким запалом, не з таким ентузіазмом, як уперед, але все-таки працювати; може, в тім знайде щастє, задоволене, властиву ціль житя.

Коли здала Анна матуру, було, власне, опорожнене в Митках місце молодшої учительки. Вона просила його і дістала на свою втіху. Октавія просила її до себе на мешканє, але Анна відповіла відмовно так само, як на подібну пропозицію протопопихи. Вона не хотіла бути зв’язана, хотіла мати власну хату, тому винаймила собі окреме помешканє і просила свою бабку, щоби вона перенеслася до неї з дому протопопи. Стара, що вже змоглася коло протопопового господарства, дякувала богу, що хоч на старість відпічне при своїй унучці.

Почалось для Анни нове житє. Щодень в малій душній, переповненій дітьми класі, щодень одна і та сама робота, щодень одні і ті самі вражіня та неприємності. Спочатку не могла призвичаїтися до дітей. Їх проста, невишукана, не раз неприлична мова, ціле їх обходжене, нечистота, бруд, які наповняли їх тіло і одежу, ображували її делікатне чуте, силували її не раз призадуматися над тим, _ чи добре вона зробила, забираючись до такої мозольної, до так повної перепон праці. Та скоро такі думки находили на неї, відганяла їх, старалася позбутися їх подвійною працею. «Власне, се моя задача нести світло там, де його нема, зробити з сих напівдиких дітей порядних, статочних, свідомих людей!» казала собі, дивлячись на дітвору, що, призвичаївшись до нової учительки, горнулася з любов’ю до неї. З часом привчила вона навіть дітей, що ходили лиш перший рік до школи, до приличного заховуваня, призвичаїла їх до чистоти і мала втіху, видячи, як вони роблять уважними одно одного за кождий бруд, проти якого вона говорила. Успіхи в науці ставали також щораз виднійші, так що родичі, які гляділи спочатку на молоду учительку з жалем, почали між собою говорити, що вона хоч утлого здоровля, та все- таки вміє добре вчити. Не раз заходили до неї жінки і дівчата побалакати трохи; вона читала їм книжки, газети та при тім заохочувала їх, щоби казали своїм мужам, батькам, аби собі заложили читальню, де в неділю і свято могли би сходитися, прочитати що, щось пожиточного вчути. Вість про таку її бесіду зайшла й до протопопи, і він зараз при першій стрічі з нею накинувся на неї мокрим рядном:

— Що тобі влізли в голову якісь читальні, якісь авантури? Хочеш нарід збунтувати, хочеш його попсувати? Коли я ще вчую про се, то знай, що сам поїду до інспектора, аби переніс тебе звідси Я не хочу, щоби в моїй громаді запроваджувалася унія.

— Але ж, вуйку, хто думає про унію? Я гадаю, що читальні для того, аби просвічувати нарід; от у всіх освічених народів є читальні, і ніхто проти них не повстає! сказала Анна.

— В освічених народів! Ану-ко, заведи ти тут таке, то зараз зачнуть усі пси вішати на священика. Скажуть, що він здирає і таке інше. Стануть безбожниками, атеїстами, нігілістами. Не важся мені нікому про се говорити; я не хочу читальні.

Анна здвигла плечима на такі виводи протопопи. Вона сказала старшому учителеві про сю розмову, а сей, сам освічений, вирозумілий чоловік, казав їй не боятися нічого, і сам займався урядженєм читальні на велике невдоволенє протопопи.

Анна ходила тепер із Октавією до читальні. Обі пізнавали нарід, пізнавали його світогляд, його потреби і не раз вели над тим розмову. Батько Октавії, що був противником протопопи, хвалив Анну, що вона займаєся так народом, і не мав нічого проти товаришуваня своєї доньки з нею. А пані Василовичева, що боялася спочатку, аби її донька не схлопіла, сходячись із хлопами, перестала боятись, коли побачила, що Октавія вертала з читальні весела, оживлена і оповідала з запалом про те, що люди слухали уважно її читаня.

Поведене Анни і Октавії було тернем в очах протопопів. Вони обоє старалися вплинути на ліліку, аби заказала ходити їй до читальні. Але ліліка, чуючи, як мужики вихваляють її внуку, не дуже зважала на поговірки протопопихи. Видячи, що Анна знаходить у тім приємність, не заказувала їй доброго діла.

Анна стала тепер дивитися на своє житє лагіднійше; воно не було їй уже так байдужним і мало для неї вже якийсь інтерес. Задоволене, яке справляє щира праця, заволоділо цілою її душею. Зі спокоєм дивилася в будучність, не вимагаючи від неї нічого. В протопопів чула не раз про Костя, про те, що провадив гуляще житє, марнуючи здоровлє і гроші, але ті звістки були для неї цілком байдужні, вона скінчила вже з ним давно. Вість про нього не могла її ні засмутити, ні розвеселити.

Надворі був гарний маєвий день. Уся природа розцвілася, розвивала свою пишну красу. В воздусі розліталися запахи цвіту, молода зелень впливала успокоююче на нерви. Поверх усього літали пильно пчоли, наповнюючи повітре своїм жужжанем. Сонце стояло ще високо і, мовби тішучись тою всею красою, світило ярко, аби ліпше було її видіти. Анна стояла на своїм городчику і, споглядаючи на довкружню пишноту, раділа душею. Милі, солодкі почуваня заволоділи цілим її єством. Їй було так радісно, так любо на серці, як тоді, коли вона бігала ще малою дитиною під дозором батька по саду, по городі, вганяючи за пестрими мотиликами, ловлячи хрущі та ті-шачись, коли якого спіймала, а потім знов випускала на волю. Якась надія, якесь тремтяче ожиданє пробивалось в її очах; їй здавалось, що ось туй-туй прийде до неї щастє, загостить радість. З сіяючими очима дивилась у даль, де здоймилися легкі, білі хмарки, де видніли темносині вершки гір. Вона відчувала нині по перший раз, що десь там далеко-далеко є пишне, щасливе житє, до якого рвалися тепер її думки. І їй здавалось, що вона мусить зазнати такого житя, що мусить бути іще такою щасливою, як тоді, коли Кость поцілував її перший раз. Анна притиснула руку до серця, що било чогось неспокійно, гей тривожно. На сонце набігла хмара й заслонила його, в повітрю стало сумно; Анна посумніла також і, сперши голову на руку, потонула в мріях.

— Добрий день вам, панночко! — збудив її жіночий голос; Анна глянула, перед нею стояла Костева мати.

— Дай вам боже здоровля! Вам треба до бабці? Вони газдують там у хаті! —сказала Анна, бо стара Антонючка заходила не раз до ліліки.

— Ні, мені треба до вас, панночко; змилуйтеся, зробіть ласку, ходіть до нас. Там мій син приїхав із Відня та просив, щоби ви прийшли до нього, бо він не зможе умерти, доки з вами не попрощався. Я знаю, що ви підете, бо се ж християнське діло.

Анна стала мов не своя; з її лиця зник м’який, солодкий вираз і зробив знов місце гордому холодові.

— Бідна моя головко! — плакала стара Антонючка. — Кілько-то ми на нього видали, кілько нажурилися, а він тепер умирає! Не годен уже ходити по світі, так його там висушили ті прокляті німці. —Рясні сльози котились по її поморщенім лиці; вона обтирала їх кінцем рушника.

— То він таки направду хорий? — запитала Анна.

— А хто ж би собі хоробу прикладав? Лиш часу нема, такий — шкіра та кості. Ходіть та будете видіти; він просив вас під милий біг, аби ви прийшли. Казав, що маєте в нього якийсь довг та хоче з вами розплатитися.

На лице Анни виступили гарячкові рум’янці; вона не знала сама, що робити, чи йти, чи ні. Пощо їй ще сього? Чи він не міг умерти, не бажаючи бачитися з нею? Він умер однако для неї вже давно. Пощо розривати старі рани, коли вони можуть ще заболіти! Вже постановила не йти, та, видячи очі бідної матері, звернені на себе з виразом гарячкового ожиданя, рішила вволити бажане хорого.

Цілу дорогу не говорили обі нічого. Аж як вступили на подвір’є, сказала Антонючка:

— Йдіть, будьте ласкаві, в сад, він там лежить; казав, щоби ви самі прийшли до нього.

Анна перейшла через фіртку і стала вдивлятися в образ, що представився її очам.

На траві лежав під розцвілою яблінкою, підложивши руки під голову, Кость, у легкім сні. Його лице було бліде, вимізерніле і ставало ще прозорійшим від чорних кучерів, що опадали на чоло. Він був одітий в свіжнобілу хлопську сорочку, а червоний пояс оперізував його худий стан. З широких рукавів визирали страшно вимізернілі руки.

Анна стала над сплячим і вдивлялася з жалем у те знищене, яке поробила слабість на його енергічних рисах. Коли ввиділа його такого слабого, мізерного, нещасливого, її гордість звикла, і вона стояла тут уже не тою гордою, повною сильної волі дівчиною, але тремтячою, повіною співчутя, жалю, печаливості женщиною. Женщиною була вона тепер зовсім, бо, забуваючи на все горе, яке перенесла через нього, нагнулася над ним, і гарячі сльози покапали з її очей на його лице.

Кость проснувся. Сумний усміх перебіг по його лицю, коли увидів Анну; силуючись — піднісся і сів.

— От видите, що зробилося з мене! — почав із гіркою іронією. — Тепер ви пімщені; за зло, яке я вам заподіяв, сама судьба відплатила мені. Можете їй дякувати за те.

— Чи ви закликали мене на те, аби мені се сказати? — відповіла Анна. — Я не просила судьбу, щоби мстилася на вас, не маю їй, отже, за що дякувати.

Хорий дивився на неї довго, довго.

— Анно! — сказав, хапаючи нервово її руку. — Чи се може бути, щоби ти мені простила? Я ж так провинився  проти тебе, присягав тобі любов, а покинув тебе через вітреницю, що хотіла зі мною бавитись! — він застогнав і закрив лице руками. — Я став чоловіком без характеру, покинув свій нарід, відцурався своєї мови, а ти, ти могла б мені простити?

— Те, що ви мені заподіяли, я простила вам, а те, що ви зробили супроти свого народу, мусите вже обрахувати зі своїм сумлінєм, — сказала Анна холодно, його слова вернули їй спокій.

— Не можу, не можу обрахуватися з моїм сумлінєм; воно не дає мені спокою, відгонить сон від моїх повік, питає мене вічно: -«Що ти зробив із тими здібностями, якими тебе обдарувала природа? На чиє добро повернув ти їх? Чи на добро твоїх менших братів, що ждуть помочі від таких, як ти?» На такі питаня мушу мовчати як заклятий, мушу признатися, що служив чужим богам, що по смерті не спімне мене ніхто добрим словом. О, ти не знаєш, як мене мучить та свідомість, чим я міг бути, тримаючись свого, а чим я тепер. Ти не знаєш, як мене нападає злість на спомин того щастя, яке я собі міг з тобою зготовити. Як я клену, проклинаю того, що мене звів з путі. Та вже небавом минеся те все; я вмру, і скінчиться моє житє, повне блудів, які я мушу оплатити смертю.

Він був страшенно зворушений; його очі блищали в лихорадці, на вимізернілі щоки виступили рум’янці, а на прозорім чолі показалися великі краплі поту.

— Не іритуйтесь так! — сказала Анна, дивлячись уже зі співчутєм на сього чоловіка, що пізнавав свої блуди, обжалував себе за них, але тоді, коли ще був час їх направити, не мав стілько сили волі, щоби повстати проти них.

— Мені вже ніщо не зашкодить! — сказав з сумним усміхом. — Я хотів тобі се сказати лише тому, аби ти знала, яка йде борба в душі того чоловіка, що, вмираючи передчасом, мусить собі сказати, що судьба, яка його тепер трафляє, вповні заслужена і є наслідком того зла, яке його взяло було в свої обійми. Мені жаль умирати, дуже жаль, бо аж тепер виджу, що при твоїй помочі міг би я був ще вийти на добрий шлях, та тепер запізно вже.

В його сумних очах появилися великі сльози. Анна не могла вже стриматися і, плачучи голосно, припала до нього.

— Бідна моя, бідна Аннусю! — сказав, гладячи тремтячою рукою її буйне волосе. — Я не приніс тобі нічого, крім горя, ще й тепер мусив я заколотити твій спокій. Прости мене, моя єдина дівчино.

— Не проси мене за прощене, бо я вже давно простила тобі! — сказала хлипаючи, його слабість, його слова, його каянє за минувшіеть розчулили дівчину; вона плакала, жалуючи сього погасаючого житя, що так багато обіцяло, а тепер клонилося к заходові.

— Дякую тобі за се!—сказав хорий. — Умру спокійніше, знаючи, що хоч ти одна не кинеш на мене каменем.

— Але ж ти не можеш умерти; бог не буде такий строгий і не схоче забирати тебе тепер, коли ти прийшов до пізнаня своїх блудів, коли ти хочеш їх направити, коли ми обоє могли б бути щасливі. О ні, се не може бути; ти будеш жити, ти виздоровієш; я тебе доглядатиму, і при моїм догляді мусиш прийти назад до здоровля! — Анна говорила нервово; ціла її душа, ціле її серце тремтіли в її словах.

На вид її розпуки закровавилося серце в Костя. Який він був дурний, що не повернув до неї тоді, коли ще був здоровий; вона не була б допустила його кинутися в обійми зла. Був би з нею такий щасливий, що боги були би завидували йому щастя. Тут прийшов йому на думку вислов народного генія: «Бо хто свого ся цурає, того бог карає», і він мовчки склонив голову, його ослаблене тіло не могло перенести етілько душевних вражінь. Кров бухнула йому ротом; тримаючись обома руками Анни, Кость зімлів. Червона кров забагрила його білу сорочку, що тепер виглядала так, мовби по ній були порозкидані червоні квіти. Анна перестрашилася і крикнула о поміч; Костева мати підбігла і заломила руки.

— Вже вмер, та ще й без свічки! Чому ви не крикнули на мене, аби я була хоч свічку подала? Не буде його душа на тім світі спокою мати! Світку мій бідний, головка моя нещаслива!—й кричала до омлілого, цілуючи його по голові.

— Тихо, він жиє ще, дихає; йдіть по воду, треба його відливати! — сказала Анна.

За старанєм обох жінок прийшов Кость до себе.

— Се вже остатня стадія, — сказав до Анни по-німецьки; вона душилася з плачу, але не плакала, не хотячи денервувати його й маму ще більше.

Після нападу Кость став дуже обезєилений і просив, щоби його завели до хати. Небавом Анна розпрощалася з ним, кажучи, що завтра прийде знов. З того часу почала навідуватись до нього щодень. Вона сама не знала, що з нею дієся; скоро його не бачила, була цілком спокійна, але, глянувши лиш на його лице, що з кождим днем все мізерніло, увидівши його такого безсильного, такого бідного, плакала над ним, жалувала його. Тоді штучно підтримуваний спокій її серця танув, мов віск на огні, і вона відчувала біль, несказанний біль за страченим раєм. З кождим днем пізнавала, що конець Костя вже близький. Він сам приспішував сей конець тим, що все нарікав на себе, іритувався на свій нерозум, жалкував умирати. Лише при Анні був тихий і усміхався, вслухуючись в її голос, яким вона вговорювала в нього надію, мов у яку чудову музику.

Май клонився до сходу; в природі було так мило, так чудово гарно, житє тремтіло, било живчиком усюди, лиш Костеві дні були вже почислені.

Одного пополудня прийшла Анна до нього і, глянувши на його очі, пізнала, що катастрофа вже недалека. Його очі померкли вже так, що він не пізнав її здалеку, і аж коли заговорила до нього, тоді подав їй руку з великою натугою.

— Я знаю, що вже не побачу завтрішнього дня, — сказав тихо, — тому хочу тобі подякувати тепер за твою доброту, за те, що ти, незважуючи на ніщо, приходила до мене. Ти не знаєш, як мені жаль покидати тебе.

Він замовк — йому тяжко було говорити; вона стояла коло нього, держачи його гарячі руки в своїх.

— Анно! — сказав по хвилі. — Проси маму, щоби мене вивели в сад; я хочу подивитися ще раз на сонце, хочу бачити ще раз красу природи, востаннє!

Анні здавалося, що її ймив хтось кліщами за серце; мов у нестямі вийшла на двір і закликала стару Антонючку.

Обі вивели хорого обережно в сад; тут простелили йому верені, подушку, і він сів. Довго вдивлявся в заходя- че сонце, довго слухав пісні соловейка, а нарешті сказав:

— Сонце, сонце! Яке воно гарне, а мені вже його не бачити!

Потім звернувся до матері:

— Не ведіть мене до хати, я хочу вмирати тут на свіжім воздусі. Анно, сідай тут коло мене, дай мені свою руку, най чую востаннє її устиск!

Анна зробила так, як він казав. Мати віддалилася; вона, бідна, не мала часу сидіти коло хорого; тепер був гарячий час, сапанє, мусила лагодити вечерю для сапальників. Плачучи, розпалювала огонь, і не одна гірка сльоза капнула на припічок. Від часу до часу бігла в сад дивитися, чи хорий не потребує чого, але він лежав спокійно, бо трохи задрімав. Небавом пробудився і почав маячити; бачив себе то в гімназії, то в Відні і говорив без зв’язку, закашлюючись від часу до часу.

Як сапальники розійшлися, поприходили батько, мати, брати й сестри Костеві та засіли округ нього. Він почав важко дихати, хрипіти; часами неставало йому духу, тоді казав шепотом: «Вже, вже!» — але такі напади уставали , і він знов лежав спокійно, доки напад не повторився. Коротка весняна ніч кінчилася вже, на сході зачервоні- лося небо, вістуючи, що небавом зійде сонце. Кость за-хрипів іще страшно і стиснув судорожно Аннині руки; його лице викривилося, зуби затиснулиея, голова похилилася набік; мати втиснула йому в руки запалену воскову свічку. Він імив за неї і перестав жити.

Сонце зійшло, і його перші проміні впали на мертве лице перекинчика, що, жалуючи своїх поступків, умер у найкрасшій порі житя.

 

 

XVIII

День перед смертю Костя приїхав був додому Василіка. Він став тепер платним авскультантом і хотів здійснити свої молодечі мрії, хотів просити руки Октавії. Протопопа, почувши сей проект, був йому дуже рад, бо хоч старий Василович не дуже був йому по нутру, то зате міг дати дуже гарне віно за своєю донькою. Протопопиха, дивлячись на сина, кивала лиш головою та все відраджувала йому йти по гарбуза. Вона була бліда, зденервована, видко, що її гризлася Василікова женячка; та коли вчула його рішучу постанову, замовкла і не казала вже нічого.

Василіка прибрався святочно і з битєм серця сів на бричку, що мала завезти його до дому Василовичів. Октавію і її матір мав по своїй стороні; не знати лиш, як старий віднесеться до його освідчин; може, не схоче, але скоро побачить, що Октавія бажає собі сього, то, певно, пристане. Коло малої фіртки, що провадила в сад, казав фірманові затриматися, а сам вискочив із брички і пішов садом, сподіваючись, що, може, там стрінеться з Октавією. Він хотів бачитися перше з нею перед рішучою хвилею. Надія не завела його; Октавія стояла в тіні розцвілої акації в білій легкій сукні, гарна і весела, мов весна. Серце молодого чоловіка забилося на її вид; він простяг до неї руки і сказав ніжно:

— Октавія!

Вона обернулася в сторону, звідки зайшов її голос, а побачивши Василіку, кинулася до нього:

— Се ти, Васильку? А я, власне, думала про тебе. Чому ти так довго не писав нічого? А се що має значити?— запитала, показуючи на його святочний стрій.

— Се має значити, що я прийшов освідчитися твоїм родичам про тебе; ти чей позволиш на се? — сказав, цілуючи її руки.

Дівчина зарум’янилася по самі уха.

— Мені так лячно чогось, — сказала, — бо не знаю, чи татко згодиться на се. Вони зараз злостяться, коли я або мамця спімнемо про тебе.

— А ти?

— Я завше твоя! — сказала дівчина. — Відколи тебе знаю, відтоді люблю тебе.

— Так, як я тебе! —і обіймив її гнучкий стан, цілуючи при тім малинові уста дівчини. — Тепер я готов до борби! — сказав, пускаючи її зі своїх обіймів. — йду до твого батька.

Старий Василович, побачивши Василіку у фраку і білих рукавичках, зараз здогадався, що се значить, та поблід смертельно. Тремтячим голосом відповів на його поздоровлене і запросив сідати.

— Чи ваша мати знала про сей ваш замір? — запитав, коли Василіка сказав, чого бажає.

— Знала.

— І що ж вона вам сказала?

Василіка почервонів.

— Ну, скажіть! — налягав Василович.

— Казала, щоби я не йшов до вас, бо дістану гарбуза.

— Чому ви не послухали її? Заощадили б мені були сеї прикрості повторювати її слова. Подружє між вами і моєю донькою просто — неможливе.

Василіка став білий як полотно і встав з крі-сла.

— Чому неможливе? Що ви маєте проти мене? — сказав тихо.

— Я проти вас не маю нічого, але не можу позволити на сей зв'язок.

— Пане, — просив Василіка, — скажіть, що вам не подобаєся на мені, а я буду старатися направити те, лиш не відбирайте мені надії на женитьбу з вашою донькою.

— Я казав вам уже, що не маю нічого проти вас, але надії не можу лишати вам ніякої. Ся річ скінчена між нами назавше.

— Чи ви думаєте, що я, зважаючи на ваші слова, зараз уступлюсь і більше не прийду сюди? Милитесь дуже, мій пане. Тут не розходиться лиш про щастє цілого мого житя, але й про щастє дорогої мені особи, вашої доньки. Коли ви не знаєте сказати причини, що стоїть на перешкоді нашому зв’язкові, то мене не збудетеся легким коштом.

— Причини, причини! — застогнав Василович. — Молодий чоловіче, не вимагай від мене сього, не вимагай, щоб я говорив; най тобі буде досить того, що твій зв’язок із моєю донькою неможливий.

Василіка видивився на нього. В тій хвилі вбігла в кімнату Октавія і з голосним плачем кинулася батькові на шию.

— Татку, не забивайте мене, я його люблю, дайте мене за нього! — сказала плачучи. Вона чекала в сусідній кімнаті, щоби батько закликав її, але почувши, що батько не хоче пристати, подумала, що тепер треба їй вмішатися в справу, аби вона дійшла до доброго кінця.

Василович освободився з її обіймів; на його чоло виступили великі кроплі поту.

— Лишіть мене, дайте мені часу, йдіть додому, пане, я дам вам завтра відповідь! — сказав до Василіки.

— Добре, я буду чекати! — сказав Василіка і, кланяючись низько, пішов. Він був певний, що Октавії вдасться зломити упір батька.

Цілий день ходив Василович по своїй кімнаті, роздумуючи над тим, як сказати Василікові, чому він не може згодитися на його подружє з Октавією. Ні, не може, се ж був гріх, бо вони були брат і сестра. Як страшно мусили пімститися на них гріхи родичів; коли вони про се довідаються, як будуть мучитися тоді, щоби придушити свою любов, як будуть силуватися забути про неї, як будуть погорджувати тими,- яких поважали дотепер вище всіх людей. Василович закрив лице руками. Він видів себе ще молодим хлопцем, як, перебуваючи з матір’ю в Дорні, познайомився там з протопопихою. Вона казала йому, що вона незамужна; обоє проводили гарні, щасливі дні. А потім, довідавшись, що вона замужна, не міг опертися вже її красі і приїхав за нею аж до Миток, бував в її домі і пестив ту дитину, що була наслідком їх любові. Не раз наемівалися обоє з протопопихою з короткозорого протопопи, що не добачив ніякої подібності між маленьким Васильком і приятелем дому, Василовичем, хоч вона впадала в очі всім людям. Аж як протопопиха знудилась любов’ю молодого хлопця і звернула свої забіги до іншого адоратора, пізнав Василович цілу величину свого плюгавого поступованя і перестав бувати в домі протопопи, бо не мав тепер відваги подивитися в очі ошуканому мужеві. В кілька літ по тім оженився, але той гріх із молодості переслідував його все і гриз. Не раз зривався Василович уночі з постелі і біг до ліжечка своєї маленької Октавії дивитись, чи вона ще жиє, бо йому здавалося, що бог йому за той гріх відбере усе, що найдорожче. З часом успокоївся і, видячи Василіку не раз іздалека, бажав притиснути його до свого серця, натішитися своїм сином.

На весілє Аглаї поїхав навмисне тому, аби його побачити, та, пізнавши, що Василіка надскакує коло Октавії, мало не зімлів, подумавши, що обоє можуть полюбитися, і тоді треба буде їм сказати про ті відносини, які їх в’яжуть. Коли Василіка прийшов був до нього перший раз із Костем, Василович приймав їх обох гордо, бажаючи відобрати молодому хлопцеві охоту до дальшого буваня. Та се не вдалося йому. Немезіс, видно, хотіла пімститися, бо засіяла в обох молодих серцях любов, що була гріхом. Він мусив переносити тепер пекольні муки, дивлячись, як його син і донька відвертаються від нього, як будуть ним погорджувати, проклинати, бо він був причиною їх нещастя, він був убійником усіх їх надій і мрій.

«Я не в силі сказати їм се, я не годен знести погорду зі сторони моєї Октавії. Піду до протопопихи, най вона йому скаже, які відносини в’яжуть його зі мною. Він мужчина, він скорше знесе те. Октавія не довідаєся про ніщо і не буде мною погорджувати», подумав. Зібрався і пішов до протопопи.

Наймичка, яку він запитав про протопопиху, завела його до зали. Протопопиха сиділа там, читаючи книжку. Побачивши Василовича, зірвалася з місця і підступила до нього.

Василович склонився їй і став дивитися, де поділася та краса, що скусила його колись, де дівся той жар очей, що доводив його не раз до дурійки. Все знищив час, остали лише спомини, гіркі спомини гарних днів.

— Ви дивуєтесь, що я прийшов до вас? Не з добра я зробив се. Напав на нас клопіт: наші діти полюбилися.

— Любилися старі, любляться й діти! — засміялася протопопиха. — Видно, симпатія одідичується.

— Ви смієтеся? Смієтеся, коли я тремчу на згадку тої хвилі, коли серце моєї дитини, її поважане відвернеться від мене. О, ви не маєте серця, не маєте чутя; таж і ваш син буде вами погорджувати.

— Чому?

— Ви мусите признатися йому, що я його батько.

— Я не зроблю сь-ого ніколи.

— Та бо він хоче женитися з моєю донькою!

— То відповіжте йому.

— Я йому відповів, а він домагається мотивів такого поступка.

— То подайте йому які.

— Він не буде зважати на них; ви мусите признатися йому.

— Не зможу, бо тут розходиться про мене саму; мій муж прощав мені багато, але, довідавшись про се, не міг би мені сього дарувати. Він любить Василіку, обожає і не простив би мені ніколи, що я заподіяла йому таке. Майте ввагу на мене, не вимагайте, аби я розкривала таку тайну перед сином. Він прудкий, чесний, міг би зараз виговорити все перед моїм мужем, а тоді я пропала. Скажіть ви ліпше своїй доньці про все — і справа буде скінчена.

Василович стояв мов укопаний; отже, і з сеї сторони не було йому ніякої помочі!

— О, ти підла, підла! — сказа-в сплюнувши. — Ти не боялася толочити ногами божі і людські права, а тепер боїшся признатися до того. Твій егоїзм так великий, що не жаль тобі довести до розпуки невинну дівчину, аби лиш тобі ніщо не сталося. Але я не буду мовчати; об жалуюся сам перед своїми дітьми, розкажу їм твоє поступованє, най осудять, по чиїй стороні більша вина!

З тими словами вийшов. Протопопиха стояла довго на однім місці, дивлячись за ним, потім сіла і зложила руки, немов чекаючи, що наступить дальше.

На подвір’ю стрінувся Василович із Василіком, що вертав із проходу з Софією. Василіка, побачивши його, здригнувся. Він думав, що Василович приніс йому дозвіл.

Василович був збентежений сею стрічею; йому хотілося ще трохи відволікти оправу, та не було часу.

— Прошу зі мною на кілька хвиль! — сказав до Василіки; його голос тремтів, на лиці видна була душевна борба. Уклонившись Софії, вийшли оба за браму.

— Се, що я вам тепер окажу, приб’є вас до землі, знівечить усі ваші надії, але, прошу вас, не кидайте за те на мене каменем, не кленіть мене, я вже й так немало натерпівся! — почав Василович.

Збентежений такою передмовою, Василіка дивився на нього здивований.

-— Ви дивуєтеся? Ох, не дивуйтеся, майте милосерде наді мною і над моєю дитиною, бо ви — ви мій син.

Василіка глянув на нього як на божевільного; він не хотів сьому вірити.

— Чи мушу говорити вам яснійше? Я мав із вашою мамою любовні зносини; вона не казала мені, що замужна, вона… — і не докінчив, бо Василіка полетів мов скажений до хати. Там схопив протопопиху за руки і сказав охриплим голосом:

— Чи се правда, що той старий там говорить?

Під його пильним поглядом вона не могла збрехати, її уста порушилися мимовільно:

— Правда.

Василіка пустив її руки, йому здавалося, що цілий світ упав на нього і придавив його своїм тягарем. Він відчував щось таке, як би був замурований живцем; йому здавилося, що все умерло в нім, крім свідомості, що він жиє на своє нещастє.

Протопопиха дивилася в йото поблідле лице, на вираз невисказаної муки, що пробивався в його очах, і їй стало жаль його; вона приступила ближче до нього й хотіла пригорнути його до себе, але він кинувся від неї, мов від якого ядовитого звіра:

— Йди від мене! — закричав мов божевільний. — йди ти, негіднице, твій дотик безчестить!

— Василіка, бійся бога.

— А ти не боялася бога, як ошукувала свого мужа, як ломила присягу, як заставляла його годувати чужу дитину своїм хлібом? Ах, що моя голова витримує ще се, що я не збожеволів ще, дізнавшись про таку страшну підлоту!

Він говорив голосно; протопопа зачув його голос і став на порозі кімнати.

— Що тут таке? — запитав.

— Що таке? Страшні річі, пекло в моїх грудях! — кричав Василіка. — Ти, немічний старче, не вмів стерегти свого дому, і тепер я мушу покутувати за се.

Протопопа видивився на нього великими очима; Василіка не міг видержати сього погляду і кинувся до дверей, що вели до города; він боявся, що визнане всього вирвеся йому з уст.

Протопопа глянув на свою жінку, що стояла мов закаменіла; в її нутрі пробилася зараз же думка, що треба конче сказати щось, що треба рятувати ситуацію, бо інакше пропаде.

— Тобі дивно, що сталося з Василікою? — почала тремтячим голосом. — Він не при собі; відмова Василовича так розденервувала його.

І тепер не оставила її притомність духа; протопопа повірив її словам і став жалувати свого сина, якому лу- чилаея така неприємність, як відмова коханої дівчини.

Тимчасом Василіка блукав по полю, зайшов у ліс і прийшов до ставу. Спокійне водне зеркало навело на нього думку, що там на дні забуте і спокій. Так, він відбере собі житє, але вперед мусить ще бачитися з Октавією, мусить їй сказати, яка пропасть ділить їх, щоб вона не казала, що він опустив її без причини. Він завернув до помешканя Анни. Її не було дома, була в хорого Костя. Василіка аж тепер довідався, що Кость умирає, йому стало жаль товариша, хоч завидував йому, що не буде вже мучитися. Він сів на софу і думав; часами вставав і проходився по хаті, то знов сідав і попадав у безмежну розпуку. Розбите всіх його надій не боліло його так, як свідомість, що його мати, на яку він дивився з найбільшим поважанєм, така підла, безчесна. Ніч перейшла йому в тяжкій муці. Ліліка, видячи, що він зажурений, не перебивала йому. Вона непокоїлася Анною, про яку знала, що перебуває тепер тяжкі хвилі при смертельній постелі Костя. Уже завітав ранок, а Василіка й не прижмурив ока; Анна, вертаючи від Костя, застала його при вікні. Він не виглядав ліпше від неї, від любки, що приходила від свойого мертвого милого.

Обоє подали собі руки. Анна не знала, що його спровадило до неї, але пізнала по його лиці, що вія потрібує відради, потіхи. Чи годна вона подати їх йому, коли їй самій сього потрібно!

— Що тобі, Васильку? — запитала, тримаючи його за руку.

Почувши сі ніжні слова, Василіка зм’як і почав сповідатись їй зі свого нещастя. Не затаїв і того, що житє тепер для нього — се тяжкий тягар, якому хотів би зробити конець, але думка про Октавію задержала його ще на якийсь час.

Анна слухала тих сердечних звірень, кивала не раз потакуючи головою, а потім піднесла на нього очі і сказала:

— Чи ти думаєш, що лиш на тебе самого найшли такі терпіня? І я переносила таке саме і, як бачиш, — не загинула, але жию. В першій хвилі здаєся нам кожде горе, яке впаде на нас, непереносимим, але з часом привикаємо до нього, і воно стає частиною нашого житя. Щоби знести всі незгодини житя, мусимо мати вищі цілі, як догоджене своїй власній особі і свому особистому щастю.

— Які ж?

— Працювати для других, служити свому народові, дбати про добро ще більше упосліджених судьбою, як ми!

— Тут говорить із тебе ідеалістка.

— Ні, ні. Я говорю з досвіду. Коли б у мене не було такої цілі, то ціле моє житє не було б нічого варте. Я працюю для народу, труджуся над його дітьми, і се здаєся мені більше принадним, більше пожиточним, як вічне стогнанє та наріканє на долю, що не злучила мене з тим, кого я любила.

Коло кутиків її уст затремтіло якесь прикре, повне болю чуте, але вона перемогла його. Її сильна воля запанувала над хвилевою слабістю.

— Анно, мені сором перед тобою, що я такий слабодушний, але я не можу тепер про ніщо інше думати, як лиш про моє нещастє. В мені все завмерло, все; всі мої кайсвятійші почуваня потоптані.

— Се перший пароксизм, але ти вилічишся з нього. Ти мусиш поздоровіти, щоби працювати для нашого руського народу, з якого ти вийшов І якому належиться твоя праця. Послухай мене, вступи на сю дорогу, щоб потім і ти не жалував так, як Кость, задармо змарнованим житем. Сим поступком зробиш утіху й Октавії.

— Октавії, Октавії! — пробурмотів Василіка, обертаючи своє лице до стіни, щоби Анна не виділа, в яке зворушене він попав на згадку сього дорогого імені.

— Так, Октавії, що любить також свій нарід і стараеся помогти йому. Якою втіхою, якою розрадою буде для неї те, що зможе трудитися враз із тобою для одної цілі. Я йду тепер до школи і лишаю тебе самого; подумай добре над тим, що ми говорили. Я перебула сеї ночі також страшну муку, але не паду під ударами судьби, бо маю потіху в праці.

Вполудні повернула додому і застала в себе Октавію, що прийшла до неї на пораду. Видячи її розпуку, батько оповів їй, чому неможливий її зв’язок із Василікою. Роздразненє дівчини не мало границь; із серцем, повним горя, побігла до Анни. Тут застала Василіку. Обоє припали до себе і віддавалися жалеві по своїх утрачених мріях, надіях. Анна, сама ледве жива, мусила заспокоювати, потішати засмучених — брата й сестру. Вони не слухали довго її потіхи, але поволі почали приходити до свідомості, що жаль та наріканя не поможуть нічого і що треба нести той хрест, який судьба вклала на їх плечі. Надвечір був Василіка настільки спокійним, що міг Октавію відвести додому. Дякуючи впливові Анни, Октавія прийшла також до себе і не дивилася вже на свого брата такими повними розпуки очима, як уперед.

На похороні Костя зійшлася вся митецька інтелігенція. Анна ступала з Октавією, Василіка йшов поруч із Василовичем, протопопиха велася з Софією під руку. По ній не було знати тої жури, яку вона перебула, боячись, що її муж довідаєся про походженє Василіки. Але ся жура перейшла, коли вона побачила, що її син не вертає додому, його неприсутність пояснила протопопі розпукою по утраті милої, а він вірив свято у все, що вона казала. Але її гризла ще одна обставина, а то, що Василіка ігнорував її комплетно[2], не хотів навіть дивитися на неї. Ігнорував на похороні так, що відвернувся від неї, аби вона не заговорила до нього. «Якось-то буде, — думала, йдучи за трумною, — він погнівався трохи, а потім знов подобрійшає. Мужчини всі такі; я поплачу, попрошу, і він простить мені; добре, що не казав нічого старому, а про будучність не треба журитися». Її сумлі- нє заспокоїлося цілком.

Поклали трумну в землю. Всі розійшлися, лишилися ще лиш Василіка, Анна та Октавія, що хотіли уквітчати свіжу могилу принесеними вінцями з червоних та білих рож. Грабарі пішли собі геть, а дівчата укладали цвіти на високім гробі. Василіка придивлявся їм довший час, потім сказав:

— От і сей помер у самім розцвіті житя, та тілько з власної вини. Чому-то в нас дієся таке, що власні сини відвертаються від свого народу? Чому в нас не так, як у людей, не такі мужчини, не такі жінки, не такі матері, не такі дівчата, як в інших народів? Усе, все в нас інакше!

— Бо в більшості наших людей нема цілей житя, нема вищих ідеалів; вони жиють з дня на день, не інтерееуючись, що округ них пропадають сотки менших братів у темноті! — сказала Анна. — Вже в школі не виховують нашу молодіж на патріотів, бо се й неможливе, як її виховане повірене понайбільше чужим людям, що насміваються з усього нашого і таким способом защіплюють у молоді душі легковажанє до свого власного. Через такі суспільні обставини молиться так багато наших чужим богам, а Кость упав також жертвою тих обставин. А чому в нас жінки та дівчата інакші — се має свій корінь у тім, що їх не вчать, які обов’язки мають вони зглядом суспільності, лиш яких прав вони мають домагатися від неї. Цілю пересічного жіночого житя є забава. З ким і як вона бавиться, се їй байдуже, аби лиш заповнити ненависний час, аби забити нудьгу і порожнечу. Чи стратить при тім свою честь, свою гідність, се байдуже, аби могла лиш затримати своє добре ім’я, аби перед людьми уходила за чесну. А се все походить іще й з того, що в наших жінок замало патріотичного почутя; доки так буде, доти буде падати ще багато жертв на полі космополітизму, буде ще багато таких, що будуть чутися нещасливими, як і ти, бо не знаєш, в який бік ступити.

— Ні, я не хочу-сь чути нещасливим; я піду за твоєю радою; я верну назад до мого руського народу, буду йому служити, може, знайду в тій службі власне задоволене! — сказав Василіка поважно.

— Тепер уже й я не буду нещасливою, мій любий, дорогий братчику, — крикнула Октавія і кинулась йому на шию, — бо буду знати, що ти виповниш свою задачу в житю.

Анна глянула на них, потім на Костеву могилу, і рясні сльози покотилися з її сумних очей на білі та червоні рожі.  

 


[1] Поважну рису, вигляд.

[2] Повністю, цілком, зовсім.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.