Перекинчики-5

 

XIII

Надармо чепурила протопопиха свою Софію проти Костя. Він був іще кілька раз у них, бачився, розмовляв, але не думав про ніякі освідчини. Потім поїхав назад до Відня, а Софія, що з певністю думала стати його нареченою, чула себе страшно розчарованою. Не тому, щоб вона його була полюбила, ні, вона була далека від сього, але тому, що її горді надії на нічім скінчились. Се її розчароване відбилося на ній тим, що вона почала сваритися з матір’ю, з лілікою, ба навіть і зі слугами, кричати чого-небудь, впадати в злість так, що всі просили бога, аби вжє чимскорше накинувся який жених та спас їх від сеї напасті. Коли-бо якось ніхто не квапився.

Настала зима, пішли забави, вечерки, бали; Софія бувала всюди, бавилася, танцювала, кокетувала, але не діп’яла того, що було цілю всіх тих увеселень — жениха.

По карнавалі чулася Софія якась змучена та гей упокорена, що не може нікого стало зайняти своєю красою.

І протопопиха спустила носа; вона мислила, що скоро лише покажеться з сею донькою між люди, то зголосяться до неї десять, не один конкурент, а тут нема нікого.

— Не має, видко, парти! — говорила до ліліки, сидячи в кухні та лузаючи гарбузові зернята. — Всі її люблять, але жоден не сватає.

— Коби де знов повернулася та циганка! — сказала ліліка, киваючи головою. — Тоді зараз помогли Аглайці її кроплі.

— За вовка помовка, а вовк іде! — сказала протопопиха, позираючи крізь вікно. — От Аглая приїхала зі своїм мужем. Та й дитину взяли з собою в таку студінь; не мають розуму, чи що!

З тими словами вийшла проти прибулих, а ліліка попленталася за нею. Та приїжджі не вітались голосно, не говорили ще з саней, але злазили тихо і йшли мов не своїми ногами на ганок.

Протопопиха вхопила маленьку внучку на руки і почала цілувати, лаючи доньку за те, що забрала її з собою в зимовий час.

Не дістаючи відповіді, протопопиха оглянулася за Аглаєю; та стояла з очима, повними сліз.

— Що з тобою, Аглая? Ходи в хату, розберись, ти хвора, певне, перестудилася; ліліко, прошу вас, йдіть, злагодьте гербату для неї! — й потягла розплакану доньку до кімнати.

— Я скажу вам, чого Аглая плаче! — почав Ераклес, не роздіваючись із хутра та сідаючи на крісло; протопопа з протопопихою видивились на нього, бо він не привітався з ними, лиш сів відразу. — Я привіз її вам назад, тому вона така розжалоблена, — і усміхнувся іронічно.

— Що ви говорите? Чи ви з розуму зійшли, чи що? — протопопиха приступила до нього ближче.

— Ні, в мене зовсім здорові змисли, а що здорові, то я й добачив, як Аглая обіймалася зі своїм любовником; другим знов доказом, що в мене здоровий розум, се, що я чужих дітей не думаю годувати і виховувати. Се скорше пристоїть вам, бо вона ваша донька; тому я її й привіз до вас. — Він говорив спокійно, якби тут говорилося про купно або продаж. Протопопа і протопопиха стояли мов укопані; вони не були в стані слова промовити. Аглая плакала голосно, а дитина, видячи, що всі такі засуплені, заховалась десь у куток.

— Ви дали їй таке виховане, тож тримайте собі її; особливо ви, мамочко, не дали їй доброго прикладу. Коли б я був знав, як говорять про ваш дім, то, певно, моя нога не була би в нім, але я аж пізнійше довідався про те житє, яке провадила моя чесна теща. Може, тесть міг се терпіти, але я не можу і не хочу. Бувайте здорові! — Ераклес устав, забираючись до відходу.

— Тата, тата! — закричала дитина, витягаючи до нього маленькі рученята.

Він вернувся, взяв дитину на руки, і великі сльози покотилися на ясну дитинячу головку.

— Па, тіса, па!—сказав, цілуючи її дрібненькі ручки і кладучи її на землю.

Протопопиха аж тепер прийшла до себе.

— Чи ви направду думаєте розлучуватися з Аглаєю?— сказала, заступаючи Ераклесові дорогу. — Чи ви хочете знищити славу мойого дому і моєї доньки?

— Слава вашого дому і вашої доньки вже давно знищена, а знищили її ви самі, бо ви провадили романси з усіма та так навчили і свою доньку.

— Як ти смієш зневажати мою подругу? Що ти собі розбираєш? Хочеш нас ображувати в нашім домі? — закричав розлючений протопопа.

— Ох гину, вмираю, сей мужик добив мене! — охнула протопопиха, падучи ніби на землю.

Протопопа ймив її на свої руки. Аглая підбігла також. Дитина, почувши крик, почала й собі кричати, а Ераклес, видячи загальне зворушене, вийшов із кімнати, сів на сани і поїхав.

— Що тут сталось? — ліліка влетіла мов несамовита, а побачивши протопопиху на землі, заломила руки. — Що тут вийшло, чого добродійка зімліла, чому панотець так скоро поїхав?

Протопопиха створила очі.

— Поїхав, кажете, поїхав? на милість божу, най побіжить за ним котрий наймит, най його заверне. Таж то всі люди будуть показувати на нас пальцями. Ви знаєте, він привіз Аглаю і не хоче вже більше з нею жити.

— На, маєш! То такі оті волохи? Люблять, люблять, а як їм жінка сприкриться вже, нагонюють її від себе. Я кажу, що то вже остатня тисяча настала, коли тепер на світі таке діється. Піду та скажу Іванові, най сідлає! — з тими словами хотіла ліліка вийти.

— Лишіть се, цьоцю! — сказала рішуче Аглая. — Він не вернеться, хоч би хто за ним поїхав, але коли б і навіть вернув, то я за ніщо в світі не піду до нього; ліпше утоплюсь, а піти — не піду.

Протопопиха схопилась; вона забула, що ще перед хеилєю вмирала; з грізним поглядом стала проти Аглаї,

— То, може, се правда, що він говорить про тебе?— сказала шиплячим голосом. — То ти аж так далеко зайшла?

— Я зайшла, то не вам судити мене, — відповіла Аглая погірдливо. — Я вийшла за нього без любові, однако не думала його ошукувати; але що ж я винна, що прийшов такий, якого я полюбила над усіх, над усе? Тепер я не зважаю на ніщо, я люблю тільки його.

Ліліка зложила руки і отворила уста; по її думці, була се найбільша безличність, яку лиш могла виповісти жінка, та ще до того в присутності родичів.

— Кара божа, кара божа за гріхи; най бог кождого доброго від такого боронить! — шептала хрестячись.

— Та й ти не стидаєшся таке говорити? Тобі не сором моєї сивої голови, моїх старих літ? Бійся бога, спам’ятайся! — говорив протопопа в розпуці.

— Чого я маю стидатись, чи я не така людина, як інша, чи не маю такого самого права на щастє, як і інші? Не знайшла я його в подружю, то шукаю його там, де воно мені всміхається. Може б, я так далеко не була зайшла, якби я була з любові віддалася. А так приступила я з брехнею в серці до вівтаря, удавала, що його люблю, аби він мене лиш узяв. Бо що ж мала робити, чи дівчиною сивіти? Та-бо то удаване дуже тяжке, а ще до того він обходився зі мною, як із худобою. Не порадився мене ніколи, не заговорив до мене так, як до своєї рівні, лиш усе: «Ти нічого не знаєш, то не можеш нічого й розуміти!» А до того, подумайте лиш, кождий день однакий: вставай, вари, печи, мучся безперестанку для нелюбого чоловіка, який мислить, що як дав мені своє ім’я, як годує мене, то може зі мною обходитись так, як із невільницею. Для любого, милого чоловіка робиться і працюєся з охотою, бо хочеся йому зробити тим приємність, але для нелюба кожда хоч би й наменша робота — тяжка кара. І я довго мучилась, довго вагувалась зійти з дороги обов’язку, але видячи, що інші роблять, кинулася в обійми щастя, хотячи забути хоч трохи своє домашнє лихо. Я не жалую того, що сталось, і не верну ніколи до Ераклеса.

— А що ж будеш робити, нещаслива? Виставила себе на людську поговірку, хочеш ще і твоїй сестрі загородити дорогу до щастя! — протопопа ходив по хаті і стогнав, мов у тяжкім болю.

— Що гадаю робити?.. Подам по розправу, а потім вийду за того, кого люблю. — Аглая почала скидати з себе подорожну одіж.

— Я сього не хочу чути! — сказав протопопа, виходячи з хати. — Робіть собі, що хочете!

— Якої ти нам жури, якого ти нам стиду завдала! — почала протопопиха.

— Мовчіть, мамочко, нібито ви були ліпші від мене? Але ви мали дурнійшого чоловіка та вміли свої гріхи ліпше ховати, — відповіла Аглая сердито.

— Чуєте, ліліко, чуєте, чого я дочекалась? Годуй тепер діти, та будеш мати вдяку.

— Чую, чую, я кажу, що то вже остатня тисяча настала. Мій небіжчик татко казали, що тоді повстане донька на маму, син на тата. От уже до чого прийшло! Фе, Аглайцю, сього я по тобі не сподівалась!

— Бо цілому мойому нещастю винні найбільше мамочка. Вони не були доброю господинею, не були доброю мамою, не сиділи дома, а все кудись їздили та гроші розтринькували. Люди, видячи се збоку, нишком сміялись і нікого в наш дім не допускали. Тому мусила я виходити заміж за першого, що мене засватав. Се був недотепа, тому я не винна, що мені потім інший ліпше сподобався.

— От не говори ліпше про се, гріх замужній жінці таке думати! Як уже раз за нього вийшла, то треба з ним жити, хоч би й який був. Так було за моїх часів, і люди були щасливі.

Двері відхилилися, і ввійшла Софія. Побачивши сестру, вона втішилася, але почувши, що сталося, почала плакати, кричати, нарікати, що аж тепер вона пропала, коли в їх домі стався такий скандал. Протопопиха нарікала й собі, Аглая мовчала вперто, а ліліка старалася всіма силами завести спокій, що їй удалось аж по кількох годинах, коли прийшло вже фізичне умученє.

Протопопа написав до свого старшого зятя, щоби той займився помиренєм Аглаї з Ераклесом. Але той відписав, що Ераклес, побачивши його, як заїздив на подвір’є, казав замкнути хату і не пускати нікого. «По такій обиді не думаю більше удаватися до нього; може, ви самі могли би ще що скурати, але я не ручу й вам за успіх!» писав зять при кінці, і протопопа опустив руки.

— Не будемо перед ним коритися; може, сам приїде по неї, а як ні, то най вже вона сидить тут. Перед людьми скажемо, що нездужає чогось та приїхала до нас лічитися! — сказала його жінка, коли він оповів їй результат своєї кореспонденції зі старшим зятем. — А може, й є, що  той другий ожениться з нею; то нотар, буде їй за ним ліпше, як за попом.

Та той другий якось не приїздив, хоч Аглая запрошувала його вже кілька раз писемно. Все звинявся, що не має часу, а коли вона написала йому, що хоче зірвати ненависні пута, аби з ним получитися навіки, відписав дуже чемно, що жалує сього її кроку, бо він ніколи не думав про женячку з нею. Дякуючи їй за всю любов, оповіщував, що за місяць буде його весілє. Аглая не була на се приготована; вона віддалася тепер страшній розпуці: плакала, тужила, не хотіла з ніким говорити, навіть свою дитину відпихала від себе. Минула зима, вже й весна настала, а Аглая все ходила сумна, задумана, не інтересуючись нічим. Коли хто приїздив, вона ховалася до альтани і там пересиджувала цілими годинами, дивлячись перед себе. Аж як одного вечора ліліка закликала її до дитини, кажучи, що вона щось нездужає, Аглая кинулася, мов пробуджена з глибокого сну, і побігла в хату.

Дитина, побачивши матір, простягнула до неї ручки; Аглая почала голубити біднятко, що все показувало на головку, кажучи: «Буба, мамо». На скаргу дитини появилися сльози в очах Аглаї; вона почала жалувати, що так довго не зважала на маленьке. На другий день слабість погіршалася; післали по лікаря, а він сконстатував дифтерію.

Почувши се, Аглая мало не зійшла з розуму; вона виділа вже свою дитину мертву, бездушну, зложену на катафалку. На колінах просила лікаря рятувати їй той єдиний скарб, ту однісіньку ще зв’язь із житєм. Лікар покивав головою; йому звісні були обставини, серед яких Аглая опустила дім свого мужа, і він не чув для неї найменшого співчутя. Холодно відповів, що він зробить, що лише зможе. Гарячка змагалася, дитина почала хрипіти, її віддих ставав чимраз тяжчий, від часу до часу вона закашлювалася, і тоді наступала страшна борба зі смертю. Кождий віддих дитини був для Аглаї страшною вимівкою, кождий напад розривав її серце. Тремтячи, з душею, повною розпуки, сиділа коло ліжка, де дитина докінчувала житє. Нараз прийшло їй на думку, що й батько хотів би, певно, свою дитину ще раз бачити. Вона схопилася і побігла до протопопи, кажучи йому: «Зателеграфуйте Ераклесові, най приїде, се ж також його дитина!» — і пішла знов до хорої.

Небавом повторилися напади, дитина не переставала кашляти, била ручками, ніжками, груди ходили їй страшно, в горлі хрипіло. З замираючим серцем дивилась Аглая на вмираючу дитину; вона не могла вже плакати: уклякнувши коло ліжка, сперла голову о подушку і погрузилася в розпучливих думках. Нараз схопилась дитина на рівні ноги і закричала: «Мамо, мамо!» Аглая вхопила дитину на руки; в неї нігті посиніли, личко скривилося конвульсійно, головка склонилася набік. В тій хвилі Ераклес вступив у кімнату; він застав свою дитину вже неживу.

Коли на похороні Аглая вмлівала з жалю за своєю дитиною, присутні сміялися нишком із сього, мовлячи, що добре вміє комедію грати.

— Вона рада, що дитина вмерла, бо не буде їй стояти на заваді; тепер може провадити таке житє, яке сама захоче. До чого то такий жаль удавати? Та яка стара, така молода, — все з шиком. А може, гадає, що чоловік змилосердиться над нею і візьме її назад до себе? Хіба би з розуму зійшов.

Так говорило кілька старших попадь між собою, попиваючи каву та покурюючи цигари. Вони раді були, що й протопопиху постигло раз нещастє.

— Може, аж тепер перестане судити людські діти! — законклюдувала велебна рада[1]

Але протопопиха мала щастє. Ераклес, розжалоблений смертю дитини, зм’як, присів до Аглаї і почав її перепрошувати, а вона, вражена ще останніми хвилями малої, сказала:

— Я аж тепер пізнала, що мати не сміє дбати про своє особисте щастє, але має добачувати ціль свого житя в добрім вихованю своїх дітей. Я хотіла іншого щастя і через те занедбала свої обов’язки проти моєї дитини. Се пімстилося на мені; я не була достойна бути матір’ю, тому мені віднято мою дитину. Але тепер з піду з тобою і буду вести таке житє, якого не постилаюся перед своєю дитиною, коли вона виросте.

Протопопиха, почувши сі слова, стиснула плечима, гейби не розуміла, пощо Аглая говорить їх, але все-таки була дуже задоволена, що ся справа так якось по-божому скінчилася.

 

 

ХІV

— Ох, які мої нерви ослаблені! — почала протопопиха в кілька день по від’їзді Аглаї. — Голова мене болить, все мене дразнить, не можу собі найти місця; але де, хто перебував таке, як я? Сі іритації можуть мене збавити житя.

Протопопа, що сидів недалеко, насупився.

— Може би, ти поїхала трохи до своєї сестри? Там спокій, то добре зробило би тобі.

— Так, може, там ще гірше я зденервувала би ся, оповідаючи їй всі ті пригоди, які тут лучилися. Мені треба виїхати, се я знаю, але не до сестри.

— То їдь на кілька день до Чернівець.

— Чого? Аби там в сю спеку ще гірше захорувати? Я дуже слаба, мені треба спокою. Мушу виїхати до купелів, коли хочеш, щоби я поздоровіла.

Протопопа схопився з місця.

— Жінко, чи ти не знаєш, що в мене й крейцара нема при душі?

— Я нічого не знаю, лиш те, що я дуже слаба і потрібую лічитися. Хіба тобі вже на мені не залежить? Ну, то добре; я остану дома, але до року вже мене не буде.

Протопопа почухався в голову; такі слова чув він уже не раз.

— Нема звідки, Стефцю, бігме, нема; от узимі ті бали, а тепер похорон — поз’їдали всі гроші; та не знаю, чи хто й схоче позичити?

— Видко, що ти вже мене не любиш; правда, старість не радість! — і протопопиха закрила лице руками, мов у тяжкім горю. Вона мала ще ліпші аргументи, як сльози, але тепер починала так moderato[2] а як так не вдасться, то аж тоді зачне fortissimo[3].

Протопопа вийшов зажурений з хати; він бачив, що треба буде конче роздобути гроші, але все надіявся, що жінка попристане на якій таній поїздці, а не захоче заграничної купелі.

Цілий день не говорила протопопиха ні слова, лише лежала на софі, тримаючи долоні коло чола, а на всі заходи мужа почати з нею розмову, відповідала тяжким стогнанєм. Ввечері пішла спати ніби без вечері і тою обставиною завела протопопу в іще більшу журу. Рано жалувалася, що цілу ніч не прижмурила ока, та стогнала і кричала, коли хто до неї навернувся. Видячи, що вона й не обідає, приступив протопойа до її ліжка і сказав:

— Коли ти така хвора, то, може би, післати по лікаря?

— Що він мені поможе? Я сама знаю, що мені бракує; моя давня слабість відновляєся, тому мушу поїхати до Карлсбаду.

— До Карлсбаду? Аж до Карлсбаду? Кілько раз ти вже там була, і нічого тобі не помагає! Може би, тобі легше стало в Дорні?

— Дивіть на нього, він береся ординувати! Я знаю, чому ти се кажеш, бо жалуєш крейцара для твоєї бідної, слабої жінки; якби ти так хорував, то я продала би з себе остатню спідницю, аби лише твоє здоровлє рятувати.

— Мовчи, Стефцю, не іритуйся, бо ще гірше заслабнеш; я рад би зі щирої душі, коли-бо нема звідки взяти.

— А де ж є такий другий дурень, як ти? Робиш парафіянам усе запівдарма, незважаючи на те, що маєш хору жінку, яку треба лічити, що маєш дорослу доньку, яку треба віддати.

— Коли-бо не хочуть більше давати! Люди збідніли, нема звідки взяти.

— Ти милосердишся над ними, а наді мною не маєш милосердя, йди мені з очей, йди, бо дістану спазми! Геть, геть! — і почала кидатися по ліжку.

Ліліка ввійшла з оповісткою, що прийшли молоді давати на заповіди; протопопа пішов до кухні, а вона сіла буцімто коло хорої.

— А що, зм’якли вже отець? — запитала, хитро усміхаючись.

— Де там, такий твердий, як камінь! Я ще направду розхоруюсь, жебраючи в нього тих пару левів. Ви самі знаєте, що я мушу тепер трохи розірватись; досить мені вжє тої жури за цілу зиму.

— Не гризіться, вони зм’якнуть; де ви виділи, щоби вони вам не позволили чого? Ще один день постогнете, а вони не зможуть того слухати і десь конче роздобудуть грошей.

— Прошу вас, ліліко, йдіть та переслухайте, чи сі молодята знають молитви. Якщо не будуть знати, то поправляйте їм, бо я не маю часу, мушу виїздити з дому в дуже важній справі! — обізвався протопопа з кухні.

— Їде по гроші! — шепнула ліліка, відходячи, а протопопиха тяжко застогнала, немов бажаючи утвердити свого мужа в його замірі.

Ліліка не помилилася; протопопа приїхав вечором додому, увійшов до хорої і положив перед нею 300 золотих.

— Я позичив у Савкевича, та коби лиш помогло; як чуєшся, душечко? Чи зможеш таку довгу подорож відбути?

— Чи то мені легко покидати тебе й дім, але мушу, бо моє здоровлє вимагає сього. Най затягнеся слабість, то потім не поможе вже ніщо. Таки завтра зачинаю лагодитися, а в неділю їду.

І вже спала спокійно цілу ніч, а на другий день встала здоровісінька. Протопопа дивувався тому, але заразом і тішився, що їй полегшало. Він не підозрівав нічого. Сердечно прощався з нею, просячи, щоби вважала на себе та писала часто.

Десь у тиждень по її від’їзді умер у Митках дяк, і протопопа написав до консисторії, щоби йому звідтам післали якого дяка. Тепер, власне, скінчилися курси, і дяки чекали на посади.

Протопопа сидів у канцелярії над виробленєм концепту листа до жінки, як ліліка замельдувала, що прийшов якийсь дяк проситися на парафію.

— А як він прийшов, голоруч?

— Е ні, видко, що знає, як треба приходити до свого настоятеля, бо приніс голову цукру і кіло кави.

— Се якийсь порядний хлопець; кличте його сюди, най я поговорю з ним.

Дяк увійшов, поклонився низько, поцілував протопопу в руку і став коло порога.

— А що ти скажеш? Хочеш лишитися в мене на парафії?

— Та я просив би бога ласкавого і отця протоєрея чесного.

— Ну добре, добре; але я, знаєш, не люблю тих дуже вчених паничків; у мене дяк має пуцувати чоботи, а як треба, то й з-під коров вичистити, а не вбратися в ковнірець, зав’язати краватку, взяти паличку в руки та піти на шпацер, мов юрист. Сього в мене не має бути.

— Я буду все те робити, що отець протоєрей розкажуть.

— Добре, добре, будемо видіти; а звідки ти?

— З Добрян, прошу.

— Там де о. Моцан?

— Так є.

— Та що він поробляє, здоров? Панни вже повиходили замуж?

— Одна вийшла за учителя, а друга таки в Добрянах практикує на пошті.

— Котра?

— Старша.

— То не пощастилося йому в горах, не має з дітей парти, йди там до кухні та перекуси що, а я потім розпоряджу тобою.

— Який се хороший дяк! — сказала Софія до ліліки в кілька день по заінсталованю його на новій посаді.

— Ще й дяк може бути гарний? Я не знаю, який в тебе густ. От семінарист, юрист, то гарні, бо вчені, а дяк що знає? Лише: «Господи помилуй».

— Він таки дуже гарний; такі красні очі, такі пишні губи, така фігура, мов у якого барона.

— Ти вже йому так добре придивилася? От ліпше помогла б ти мені варити обід, як плести такі нісенітниці. Очі, губи, фігура, — агій на нього.

Ліліка була зла, бо, на її думку, протопопівна не повинна була дивитися на дяка; де ж йому до неї.

Та Софія, гей на збитки ліліці, дивилась на молодого дячка, виходила, як він був у кухні, туди, нав’язувала з ним розмову, сміялася до нього і не раз давала йому з’їсти який добрий кусник, що лишився від столу.

— Слухай, як ти мені будеш шкірити зуби до дяка, то я скажу таточкові, і вони наженуть його, як пса; що ти собі думаєш? Хочеш, аби тебе люди взяли на язики? — говорила ліліка.

— Цьоцю люба, таже він робить у нас, та ще не дати йому за те їсти? Я не маю нічого з ним, лиш жаль мені його, аби голодом морився.

— Чому ти старого не жалувала?

— Бо то був старий, а сей такий гарний, такий молоденький, шкода, аби змарнів.

— Всі ви однакові! — воркнула ліліка. — Яблоко не відкотиться ніколи від яблінки.

Протопопа поїхав на візитацію, ліліка мусила доглядати цілого господарства, а Софія була сама собі лишена. Вона нудилася й тому розмовляла все з дяком.

— Ви, певно, вже десь маєте коханку? — сказала раз, як ліліки не було в кухні.

— Ні, бігме,  ні! — й почервонів по самі уха.

— Але ви любите гарних дівчат?

— Таких, як ви, то люблю! —дяк не був в тім’я битий; видячи, що вона споглядає все на нього, постановив сказати їй, що й вона йому подобався.

Софія засміялась; його слова не прогнівили її.

— А я люблю таких гарних хлопців, як ви! — сказала шепотом. — Але не кажіть сього нікому, бо я не хочу, щоби хто про се знав.

— Або я дурний про се говорити? Перше, мені ніхто не повірив би, а друге, нащо я маю кому оповідати, що ми маємо обоє з собою.

— Що ж ми маємо з собою? — і Софія піднесла гордо голову; його фамільярний тон почав її дразнити.

— Що? От що ми будемо любитись, аби ніхто не знав; мені й не снилось, аби така гарна панночка, та ще до того протопопівна, полюбила мене.

— А хто вам се сказав, що я вас люблю?

— Нібито я сам не знаю? Чому ви отеє зі мною розмовляєте, чому за мною ходите? Якби ви мене не любили, то не давали би мені кави, гербати, добре попоїсти.

— Тож мовчіть, коли хочете, щоби я вас дальше любила! — 3 тими словами обіймила його за шию і поцілувала в пишні, червоні уста.

Се сподобалося дуже дякові, і він дуже часто шукав нагоди для повтореня сеї сцени, а що Софія не була від того, то переводили обоє багато приємних годин. Щось такого не може довго затриматися в тайні. Заговорили про те вперед слуги, потім сусіди, а нарешті, ціле село. Всі сміялися, обмовляли дім протопопи, але ніхто не важився донести йому про те.

Протопопиха вернулась з купелів здорова, весела, потішаючи свого мужа тим, що слабість знов стратила на якийсь час свою силу. Він рад був тому і не жалував тих трьох соток, що повернули їй дороге здоровлє. Й вона не завважила тих відносин, які зайшли між її донькою і дяком, лиш дивно їй було, чому вона тепер ласкавійша, веселійша, не.нарікає на нудьгу та не забагає їздити по забавах. Здивоване протопопихи збільшилося, коли надійшов карнавал, а Софія заявила, що не поїде на жоден бал, бо їй вже остогидли всі такі приємності. Та се здивоване недовго тривало, бо протопопиха дійшла причини Софіїної резигнації. Ввійшовши одного пополудня несподівано до кухні, застала свою доньку в обіймах дяка. На сей вид крикнула страшно, протопопа вчув і надбіг і собі до кухні. Довідавшись, що сталось, сейчас нагнав дяка зі служби. Софію завели обоє до канцелярії і почали її там сварити, називати, на що вона вперто мовчала.

По цілій тій сцені протопопиха дістала мігрену і положилася до ліжка. Софія вимкнулася до кухні і приказала наймичці піти до дяка і сказати йому, щоби він прийшов до дзвіниці, скоро смеркнеся. Там най чекає, доки панна не вийде до нього.

— Що ж тепер буде, панночко? — почав дяк, стоячи біля Софії в дзвіниці. — Через вас я утратив свій хліб, та не знаю, де тепер подітись?

— Ти ж сказав, що маєш маму, братів, то до них удамось.

— А чи вони приймуть мене? Скажуть: «Якби ти був порядний, то тебе не вигнали б зі служби». Не схотять вірити, що я не провинився в нічім. Ліпше було б, аби ви мене були не зачіпали! — й дяк опустив руки.

— Мовчи, цить, не нарікай; я піду з тобою і скажу, що то через мене ти стратив службу! — і Софія ймила його за руку.

— Ніби се полагодить справу? Вони скажуть, що порядна протопопівна не вдаєся з дяком. Ще мене насварять та й з хати виженуть. Біда мене з вами найшла.

— Зайди собі з мужиком, то почуєш всю правду! — сказала Софія, якій при його словах робилося то гаряче, то студено. — Він замість тішитись, що я хочу йти за нього, нарікає. Чи се не честь для тебе оженитися з протопопівною?

— Та честь, ніби честь, але мені не такої треба жінки. Ви призвичаєні до панства, а я чим вас буду одержувати? Я не пан.

— Бог би тебе побив за сі слова! — сказала Софія, тремтячи зі злості. — А тоді ти казав, що мене любиш.

— Любити щось інакше, а женитися знов інакше. При женячці треба оглядатися й на задні колеса. Але коли ви вже хочете віддатися за мене, то я не маю нічого проти того, лиш чи ваші родичі позволять на се?

— Не пішла б я за тебе, якби було щось таке не сталось, що мене виставить на сміх та на публіку людську. Родичі не позволять, але я з тобою втечу, а тоді вже не будуть противитися.

— Як же втечете? Фіри не зможемо наймити, бо мужики зараз би нас зрадили, а пішки чей не підете, бо де ви годні зайти 20 миль узимі.

— Тут не будемо фіри шукати, але так зробимо. Ти поїдеш сам додому, там наймеш фіру і приїдеш до мене за тиждень. Я в суботу заховаюсь до Семенихи Заболотнючки, туди й ти заїдеш. Вона нас не зрадить, бо дуже ненавидить мамочку. Аби нас лиш не дігнали, а як будемо на місці, я напишу, що хочу з тобою пібратися, та аби мені видали моє віно; на мене припадає більше як чотири тисячі! — Софія навмисне говорила неправду, вона хотіла похвалитися, що вона така велика багачка.

— Але аж стільки? О, я певно по вас приїду, лиш аби ви на мене чекали, моя золотенька панночко.

Дяк обіймав Софію і почав цілувати.

— Ну, а тепер йди, та в суботу приїжджай.

Софія ходила за той час, що ділив її від утечі, сумна, але спокійна, мовби нічого незвичайного не зайшло. На докори родичів не обзивалася, а вони брали се за добрий знак; мислили, що вона жалує свого поступка і тому така покірна. Та вона не жалувала нічого. Не маючи в домі доброго погляду, не маючи вщепленого почутя своєї жіночої гідності, уважала кокетерію з дяком за цілком природну. Чому не пожартувати б з гарним хлопцем? Що ті жарти зайшли задалеко, злостило її, бо вона не хотіла стати посміховиськом цілої околиці, не хотіла слухати докорів родини, але жалувати, стидатись — се їй і в голову не приходило. Чи раз бачила вона, будучи ще малою дитиною, як мамочка обіймалася зі своїми любовниками, а що мамі було можна, чому б їй не можна? А Аглая чи не покинула свого чоловіка, чи не любилася з другим? Лиш се біда, що вона собі зачала з дяком; та вона з ним не звінчаєся, ні, думала Софія; якийсь час перебуде в нього, а потім лишить його та піде до Молдави. Там, як вона се чула від своєї мамочки, дуже шанують гарних жінок, люблять, обсипають грішми. А вона була гарна, се вона знала; чи ж не шкода, щоби її краса зів’яла марно за якимсь там дурним попом на селі. Ні, вона сього не хоче; не хоче провадити такого житя, як усі замужні жінки, що лиш варять, печуть та дбають про вигоду своїх мужів, при чім їх краса в’яне, їх розум притуплюєся. Вона піде тепер з дяком, а потім ніхто не стримає її йти, куди собі схоче. В Молдаві з’єднає собі якого боярина, буде з ним любитися, буде одягатися в шовкові сукні, в дорогі каміні, буде ходити по забавах, театрах, буде їздити в елегантських екіпажах, як про се читала не раз у романах. Такими мріями перейнята, не думала про стид, про ганьбу, не жалувала за вітцівським домом, але старалася тихцем приєднати до свого плану Семениху. Та, почувши, про що йде річ, не відраджувала її від нічого. Навпаки, ще притакувала, кажучи:

— Чому б ви не пішли за того, кого любите? От я чераз вашу мамочку віддала доньку за нелюба, та тепер проклинає мене щодня. Але бог ласкав, діждусь і я ще такої днини, що протопопиха заводити буде так у гіркий кулак, як я. Моя праця, мої кроваві леви не вийдуть їй на добре.

Софія пересиділа в неї півтора дня, а вночі з суботи на неділю приїхав по неї дяк. Він наймив таки свого брата, якому вповідав про міхи грошей, так що той з утіхою приїхав по свою будучу братову. Видячи, що вона сідає на сани лиш з маленьким тлумочком білизни, кивав головою, цмокав, кривився, але якось не казав нічого. Та вже за кілька годин дороги почала Софія роздумувати, чи не зле зробила, віддаючи себе і свою долю в руки дяка, що не відносився тепер до неї з любов’ю і поважанем, як давно, але гордо і приказуюче, як се вона бачила не раз у мужиків, де чоловік жінці все приказує, й його брат не говорив їй «ви», але «ти, невістко». Вона сиділа на санях, борючись зі своєю вродженою гордістю, зі своїми примхами, що тепер мусила покинути, бо не було кому їх сповняти. Брати сміялися, говорили весело двозначні анекдоти, не женуючись[4] при ній своєї бесіди, а вона дивилась на них скляними очима, не можучи зважитися сказати їм, що така бесіда неприлична. Тепер не було вже часу на каянє; треба було трохи перетерпіти, а потім вона їх ласки не буде вже потрібувати. Й Софія почала разом із ними сміятися, що їм, видко, не сподобалось, бо оба замовкли, та вже не зачинали більше такої розмови.

Нарешті заїхали додому. На подвір’ю стрінула їх мати, що з цікавістю приглядалася своїй новій невістці, а потім, сплюнувши, сказала:

— От якась публіка, ще й гоноруєся! Прийшла сидіти мені на шиї, та навіть не скаже: «Добрий день». Чи в тебе розуму не було, чи що, що ти зробив якоїсь не по-людськи, але без людей, без шлюбу, без музиків припровадив мені невістку.

Такий привіт не віщував нічого доброго, й Софія, ввійшовши до хати, розплакалася голосно. Сей її плач ще гірше роздражнив її нову рідню, що зараз із сього виворожила зле житє. Всі дивились на прибулу злими очима, і лиш думка про обіцяні гроші здержувала їх від обидних слів.

Та коли минав день за днем, протопопа не показувався, гроші не приходили, тоді почалася в хаті сварка, лихослов’є. Найгірше лаялася мати, мовлячи:

— Нащо тобі такої жінки, що до полудня спить, нічого не вміє робити, та ще й крейцара не має при душі? Чи я тому на тебе видала тілько грошей, аби ти привів мені до хати якесь смітє? Такого зіля є й тут повно. Ти міг узяти котру-небудь жебрачку із нашого села, то я хоч знала б, що вона за одна, а се бог знає, що за діло! Сором мені на улицю вийти, люди з мене сміються, що я ніби протопопівну взяла за невістку, а тримаю її разом із сином на своїх плечах. Кажи їй, най тобі попере сорочки та най зварить їсти; я не буду ще й її обслугувати. А як не хоче робити, то най мені забираєся з хати!

Дяк повторив сі слова Софії, і настала між ними страшна сцена. Вона плакала, кричала, кляла, що вона не мужичка, аби йти на річку прати, що вона не згодиться ніколи на таку роботу. Такими словами і криками привела його до того, що він, не тямлячись зі злості, вдарив її кілька раз у лице. Софія залилась кров’ю і впала на землю, дяк, бачачи, що вона не зробила собі нічого, вийшов надвір, не піднімаючи її з землі, йому вже остогидли її та мамині наріканя, і він думав, що таким поступованєм наведе її на розум. Софія встала сама, обмилася, сіла на лаву і сиділа так нєподвижно цілі два дні, не обзиваючись до нікого. Подавану їй їду відсувала нетикану. Обезсилена, впала, нарешті, на лаву і хотіла вмерти; о, вмерти, як страшно бажала вона собі тепер сього одинокого виходу зі свойого теперішнього положе- ня. Бо що ж їй робити, куди дітись? Вона надіялась, що сей дяк буде їй щодня дякувати за ту честь, яку вона йому зробила, знижаючись до нього, гадала, що його родина розпадатимеся з поважаня до неї, а їм усім се й не при голові; вони навіть дуже тим незадоволені, що їх син, брат хоче з нею женитися. Вони вважають його зв’язок з нею не за честь, але за нещастє. Вони кажуть, що волів би собі камінь до шиї прив’язати, як побиратися з такою жінкою, що нічого не вміє робити. Що вона протопопівна, овва, але, проте, не вміє ні хліба спекти, ні корову здоїти. Як же він думає з нею газдувати. Все наймати? Але чи стане шкірка за виправку за такою роботою. Так її тут шанували; та й він уже не раз їй се говорив і хоч, може, з більшою делікатністю, але все те саме, просячи її при тім, щоб забула панські примхи та бралася до роботи, аби показати мамі, що й вона щось знає, аби задоволити родину. А коли вона його не послухала, замахнувся на неї, ударив її. Її, її — сього вона не може пережити, бо, пірвавши всі зв’язки з домом, не могла туди вернути, а тут він над нею ось як знущаєся! Не оставало їй ніщо інше, лиш смерть. Лежачи на лаві, Софія все те передумувала, жалуючи заразом, що її мрії про Молдаву, про блискуче, повне перепиху житє[5]  не здійсняться, бо вона не годна перенести всіх тих моральних терпінь, які спали тепер на неї, тому умре, умре голодовок» смертю, не прийме поживи, яку подають їй сі ненависні люди. Вона попала гей в півсонє, тому не чула, як двері від хати отворилися, як увійшов о. Моцан разом зі своєю старшою донькою. Обоє стали над хорою і пильно в неї вдивлялися. Софія отворила очі, сіла і, побачивши своїх давніх знайомих, закрила очі руками.

— Добрий вечір вам, панно Софіє! — почав о. Моцан. —Ми аж сьогодні довідалися, що ви тут у нашім селі, бо були б уже давнійше прийшли до вас.

Софія не відзивалася. Фрозіна ймила її зимні руки і відтягнула від заплаканого лиця.

— Що сталось, то вже не відстанеся! — сказала тихо, дивлячись зі співчутєм на прибиту горем Софію. — Скажіть, у чім можемо бути вам помічні?

— Мені нічого не треба; лишіть мене, я хочу вмерти.

— Так живо вже? Та то ще лиш тепер зачалося ваше житє, а ви вже так за тих пару неділь розчарувалися? — о. Моцан говорив щиро.

— Чого ви сюди прийшли? Звідки ви про се дізнались, що я тут? — говорила Софія, не підводячи очей.

— Ми дістали від вашого батька лист з запитом, чи нема вас у Добрянах. Ми почали зараз довідуватися і дізналися, що дяк привіз вас! — сказала Фрозіна. — Думаючи, що, може, вам чого потрібно або що перекажете яку звістку до родичів, прийшли до вас.

— Хоч ваші родичі багато причинилися до того, що з нашого дому були втекли на якийсь час спокій і щастє, та я не хочу їм відплачувати однаковою монетою і допоможу вам, в чім моя сила. Ви ж тому не винні, що зійшли на бездорожє. Хто має таку маму, як ви, то не дивниця, що пуститься на ніщо. — О. Моцан говорив привітно, мовби хотів додати Софії духа.

Вона дивилась на нього, гей не розуміючи його слів.

— Вам дивно? От ваш батько причинився до того, що мене перенесли сюди в гори на ячмінний хліб, а ваша мамочка зробила те, що Фрозіна не віддалася і майже від вівтаря завернулася.

— Татку, прошу вас, не згадуйте того! — перебила йому Фрозіна. — Подумайте ліпше над тим, як би помогти Софії.

— Я не хочу вашої помочі; як умру, то поховайте мене, от і все! — сказала Софія вперто.

— Але ви не вмрете, Софіє; то не так легко вмерти. Коли не хочете тут лишатися, то ходіть до нас і пересидите, доки ваші родичі не приїдуть, — сказала Фрозіна, беручи її за руку.

— Я мала б своїм родичам знов показатися на очі, мала б вертати до них, зганьблена, безчесна? Ні, ніколи. Лишіть мене, чого ви мене вчепились? Чи я просила вашої помочі? Мені не поможе вже ніхто, лише смерть. — І Софія відвернулася до стіни.

— Га, що робити! Ми прийшли з найліпшою волею; не хочете нашої помочі, то ми вам не будемо накидатися! — сказав о. Моцан. — Ходім, Фрозіно; бувайте здорові!

Софія не відповідала. В сінях чекала дякова мама.

— А що, отченьку святий, — говорила до вас та ніхто лиця, що звела мого сина з розуму, що через неї нагнали його зі служби? Бог би її побив тяжко, як вона мене оскорбила.

— Тихо, не говоріть так, се гріх клясти; не докучайте їй, вона щось хора. А ти прицукав би трохи маму, най не знущаєся над панною! — звернувся до стоячого непо даль дяка. — Все ж вона протопопівна, не проти тебе.

— Чи я їй не казав сього? Коли вона таки вперлася йти зі мною. Обіцяла, що має чотири тисячі, я й на се злакомився. Тепер грошей нема, а моя родина їсть мене; як ржа залізо, так мене вже згризли, що я далі горами піду! — сказав дяк, втираючи рукою очі. — Вона також вдалася непослушна; все свариться, плаче, от уже два дні не мала нічого в устах; я не знаю, за що мене бог так покарав.

— Се в вас велика комедія! — сказав о. Моцан. — Тобі так треба; не було підносити очі до протопопівни, а їй також буде се доброю наукою, як утікати з родинного дому та пускатися на пусту дорогу. Я напишу до її родичів, щоби приїхали по неї, а потім най собі з нею роблять, що хотять.

Прийшовши додому, написав до протопопи листа, що Софія в Добрянах, що вона дуже нещаслива, і радив йому приїхати по неї.

 

 

XV

— Де-то наша Софія ділась, що її нема дотепер? — сказала протопопиха до ліліки того вечора, як Софія сховалася в Семенихи.

— А чи я знаю? Відколи пішов той дячисько, ходить мов тіло без душі, навіть не обзивається до нікого. Хто був би сподівався по ній сього? — відповіла ліліка.

— Не маємо парти з доньок; не знати, в кого-то таке пусте повдавалось! — сказала протопопиха, а ліліка на те всміхнулася і притакнула:

— Правда, в цілій нашій родині не було й одної такої, щоби аж з дяком любилася. Де там, як уже щось трохи діялося не по правді, то зачинали собі з панами, з попами, але з дяком — ні, ніколи. Я кажу, що то вже остатня тисяча настала, коли таке дієся.

— Я так тим зажурилася, що аж мені голова сохне; як люди довідаються про се, що я зроблю тоді з нею? Прийдеся її тримати в себе до кінця віку! — бідкала протопопиха.

— Гадаєте, що вже не знають? Хто лише прийде, то все питає про дяка, та так при тім злобно усміхався!

— Що я собі з мужиків роблю? Аби інтелігенція не знала про се, а про мужиків мені байдуже. Але де вона сидить так допізна?

Почекали ще годину, а потім вислали наймита на улицю, щоби дивився, чи панна не вертає з проходу. Вже минула десята година, як той вернув з нічим. Тепер настав заколот у цілім домі; ліліка узброїла слуги в ліхтарні, буки і пішла з ними шукати панни. Шукали по цілім обійстю, перешукували керницю, вийшли на гостинець, шукали аж до готара, — нема та й нема. Аж десь над ранком повернули помучені додому, без жодного результату. Протопопиха ломила руки і плакала уже тепер направду; протопопа сидів сумний, не говорячи ні слова. Ті скандали з доньками прибили його цілком, а дивлячись іще на горе своєї жінки, тремтів за її здоровлє.

Рано началося шукане наново. Слуги питали по всіх хатах за панною, заходили й до Семенихи, але та вдавала, що не знає нічого. Вечором були протопопи переконані, що Софія відобрала собі житє з розпуки за дяком і то, певно, так, що кинулася в став, коли її ніде не можна було найти. В замерзлому ставу були тепер лише великі прорізи, тому не можна було братися за віднайдене тіла. Повідомили старшу доньку і Аглаю, ті поз’їздились і оплакували Софію, як умерлу, нарікаючи на її дурний розум, що не могла зрефлектуватися і вистроїла такий скандал.

Через тиждень стрінулася припадково ліліка з Семенихою; та, усміхаючись, сказала:

— Піп та попадя плачуть за своєю донькою, думають, що вона відобрала собі житє. Скажіть їм, най не журяться; вона здоровісінька, нічого їй не сталося.

— Бійтеся бога, Семенихо, що ви знаєте про неї?

— Може, більше знаю, як ви, але нікому не скажу нічого; вона гнобила мене добре, тепер бог пригнобив її за те.

І не хотіла нічого більше казати, хоч ліліка просила її під милий біг.

— Добродійко! Семениха знає щось про нашу Софію; вона казала, що ви дармо плачете, бо вона жива, здорова, — зарапортувала ліліка живо сю вість протопописі,

— Як, де, що, кажіть борзо!

— Та що буду казати, те що ви чули.

— Де вона, коли ви з нею говорили?

— Перше на дорозі; вона гніваєся на вас ще за ту справу, тому не хотіла нічого казати.

— Я йду до неї, ходіть зі мною.

— Семенишко, любко! Скажіть, що ви знаєте про мою панну!—почала протопопиха лебедіти, ввійшовши до неї в хату.

— Панну? Яка то вже панна, що з дяком по ночі втікає! — й Семениха усміхнулася злобно.

Протопопиху немов уколов хто ножем; вона зблідла і спустила голову вдолину; до сього удару не були наставлені її нерви.

— Та скажіть-бо добродійці те, що знаєте!—почала ліліка. — Чи не видите, як вони гризуться?

— А може, я не гризлася, як із моєї дитини сміялося ціле село? Вони витрутили мене тоді за двері. Якби були зі мною по-людськи, то їх донька не була б тепер утікла з дяком, бо я була б їм дала знати. Вона сиділа в мене півтора дня, то був чей час.

— Вона сиділа в вас? — крикнула протопопиха. — Вона втікла з дяком? Се не може бути! Моя дитина не могла так низько впасти, ви брешете.

— Най я брешу, то чого ви до мене прийшли? Чи я просила вас, може?

— Ходіть, ліліко, ходіть, бо я ще вдурію тут! — протопопиха тремтіла, мов у лихорадці; ся несподіванка була страшна для неї.

Семениха глянула на прибиту горем протопопиху, і їй гей жаль стало. Постановила виповісти все.

— Не бануйте, добродійко, але вірте або не вірте, а я вам скажу таки щиру правду. Як панна у мене сховалася, то на другу ніч приїхав дяк зі своїм братом, забрали її з собою і повезли до свого села.

— Чому ви не прийшли до мене, чому не дали мені знати? Я воліла б, щоб вона була умерла, як мала мені наробити такого сорому. Боже мій, боже, за що ти мене так караєш? — Протопопиха ломила руки, била головою в стіну і плакала голосно; обі жінки, що стояли коло неї, дивилися на її розпуку якось рівнодушно; їм здавалося, що вона — се лиш наслідок злих діл.

І протопопа, довідавшись про втечу Софії, попав у розпуку, а потім у страшний пнів, в якім кляв і божився, що вб’є дяка, як того проклятого пса, за те, що поважився піднести свої очі аж до протопопівни. Заспокоївшись трохи, почав із жінкою нараджуватися, Що їм тепер робити. По довгих переговорах, в яких брала участь і ліліка, постановили запитати о. Моцана, чи нема там Софії. На відповідь чекали нетерпливо, а коли вона наспіла за короткий час, довідалися, що є і що вона дуже нещаслива.

— Що тепер діяти? З дяком не позволю їй звінчатись, хоч би я знав, що й житє страчу при тім; де вже хто таке видів, аби протопопівна виходила за дяка? Ні, ніколи! — сказав протопопа, прочитавши відповідь о. Моцана. — їдь туди й візьми її назад додому.

— Треба їхати, все ж таки вона наша дитина і хоч як тяжко провинилася, то мусимо їй прощати, — сказала протопопиха, що за тих кілька день дуже змінилася, не говорила й не поверталася так бадьоро, як уперед. — їдьте й ви зі мною, ліліко, бо дві голови мають більше розуму, як одна.

Ліліка глипнула на неї і не хотіла вірити своїм ухам, що се говорила та протопопиха, яка завше хвалилася, що в неї розуму за десятьох. Через цілу дорогу радились обидві, де би їм заїхати в Добрянах. Ліліка казала до панотця, що може бути їм помічним; у протопописі рухалося зле сумлінє: вона нагадувала собі, яке лихо заподіяла Моцанам, і тремтіла в душі на спомин, що мусить тепер перед ним стати, мусить до нього вдатися, не горда, але упокорена, засоромлена. Не могла рішитися, щоби заїхати до них, але як ліліка сказала, що нема іншої ради, бо в чужім селі не будуть знати, куди кинутися, а панотець усе ж таки знайомий і буде їм у кождім ділі помагати, тоді аж веліла фірманові допитуватися на попівство. Вже добре смерклося, як вони заїхали туди.

— Йдіть ви вперед, ліліко, запитайте, чи приймуть нас до себе?

— Чому би не приймили? Ходім! — і ліліка злізла з саней.

В хоромах стрінули добродійку Моцанову, що вийшла їм назустріч; вона не знала, хто се приїхав, але слуги повідомили її про приїзд гостей, тому вона вийшла на їх привітане.

— Добрий вечір вам! А чи не приймете нас на ніч? — почала ліліка, а протопопиха мовчки лиш голову склонила.

— А, то панство з Миток! — добродійка створила двері до першої кімнати. — Прошу ближче.

— Видите, їмость добродійко, як я до вас заїхала? Аби я була не дочекала сеї дороги робити! — почала протопопиха, скидаючи хутро і сідаючи на софі.

— Бог не б’є буком, а хто під ким яму копає, той сам в неї впаде. Ми вже не гніваємося на вас, бо видимо, що бог сам узявся вас покарати! — сказала добродійка Моцанова тихо.

Протопопиха схопилася з місця.

— Чи се благородно з вашої сторони, що ви, видячи мене таку прибиту, відзиваєтесь так до мене? О, ви дуже немилосердні! —сказала, придавлюючи гнів.

Добродійка Моцанова хотіла їй відповісти, але власне в тій хвилі появився на порозі о. Моцан із Фрозіною.

Вони були в Софії, яка, поголодувавши три дні, запала в тяжку нервову гарячку. Лікар, спроваджений о. Моцаном, сумнівався про її житє. Фрозіна відвідувала хору два рази на день, а батько товаришив їй при тих відвідинах. Обоє зближилися до себе серцем по тій події з весілєм. Батько жалував її, потішав, приписував собі вину цілого нещастя, що склалося через його відносини до протопопихи. Фрозіна знов старалася уневиннити батька і складала вину на обставини. Перебувши школу терпіня, стали обоє поблажливійші на блуди інших людей, судили їх з чисто гуманного боку. Добродійка Моцанова, яку нещастє не знесло, але огїрчило, була в осуджуваню людей дуже гостра і не раз ганила поступки Фрозіни, що давалася увести поривам свого доброго серця. Тоді ставав уже батько в обороні своєї доброї дитини, що, внповняючи-таки в своїм селі обов’язки поштової експедиторки, употребляла цілу свою пенсію на підпомогу убогих та хорих. По відданю молодшої доньки почала й мати нахилятися серцем до поглядів Фрозіни, але язиком лепетала все, що вона загониста, непрактична, бо стараєся лише про чуже добро, а про себе не дбає. Та все-таки була горда, коли чула, що її доньку прирівнюють до милосердної самарянки, до ангела-хранителя і інших добрих істот. Коли ж учула, що Фрозіна хоче відвідати Софію, зразу противилася сильно тому, але на умильні просьби мужа і доньки згодилася на їх візиту до упавшої протопопівни. Слухаючи їх оповідань про нещастє, в якім застали Софію, утішилася, що й на протопопиху найшла година смутку. А коли тепер увиділа свою давню неприятельку в своїм домі, не могла стриматися, щоб їй не сказати кілька слів правди.

О. Моцан і Фрозіна привіталися з протопопихою чемно, але без тепла, без щирості. Проти доньки були вони милосердні, бо вона не була їм нічого винна, але проти матері, що їх так скривдила, не могли настілько бути поблажливими, щоби її аж із сердечністю вітали. Зараз оповіли їй, що Софія хора; вона схопилась, хотіла борзо йти до неї, але вони затримали її, кажучи, що най вперед сама відпічне та посилиться, а потім уже поведуть її до хорої.

Побачивши свою гарну доньку, на яку покладала такі надії, на мізерній, мужицькій постелі, з п’ятном смерті на блідім обличу, протопопиха дістала істеричних корчів і зімліла. Ліліка і Фрозіна займилися згризеною матір’ю, відвели її на попівство і казали положитися до ліжка. Слабість Софії протяглася ще довший час, тому протопопиха лишилася в Добрянах, а ліліка поїхала домів. Аж як зима почала уступати, сказав лікар, що Софія буде жити. Зараз-таки перенесли її на попівство, бо дякова мати щодня дорікала протопописі й сварилася з нею. Хотячи уникнути тих вічних сцен, рішилася протопопиха приймити предложенє Фрозіни і перенестися до о. Моцана. Тут перебувала аж до цілковитого виздоровленя Софії. Воно поступало з кождим днем, так що перед виликоднем могла протопопиха написати до свого мужа, аби прислав по неї коні. Дяк не показувався нікому на очі; він рад був, що збувся лиха з хати, бо відколи Софія від нього випровадилася, відтоді брати мовчали й мати не нарікала. Жаль йому трохи було за гарною дівчиною, «але того цвіту по всему світу, буде ще й для мене», сказав, махнувши рукою.

День був теплий, сонячний, як протопопиха з Софією стала ладитися в дорогу.

— Дякую вам за все добро, якого ми від вас зазнали! — сказала, ставши серед хати і звертаючись до домашніх. — Я на те з вашої сторони не заслужила, бо я проти вас дуже провинилася.

— Лишіть се, добродійко! — перебив їй о. Моцан. — Ми сповнили лиш наш християнський обов’язок, а те зло, що ви нам учинили, може, нам і на добре вийшло. От, приміром, я став іншим чоловіком, знайшов у себе дома, в своїх обов’язках те щастє, якого глядав у склянці та в картах; тепер у нас зовсім інакше, як бувало перше. Неправду я кажу, душко?

Його жінка кивнула головою; вона чула до протопопихи ще уразу, але не хотіла їй на відхіднім забивати ще глибше терне в рану.

Протопопиха спустила очі вдолину; їй стало завкривд- но, що сі люди, яких вона так ненавиділа, вдоволені, поважані. А вона, а її діти? Аж заскреготала зубами на спогад, що люди аж тепер будуть показувати пальцями на її дім. Незважаючи на дізнані добродійства, вона ще більше зненавиділа Моцанів і розійшлася з ними майже студено.

По приїзді Софії бували ще якийсь час бурливі сцени в домі протопопи, але коли Софія зацвіла знов молодечою красою і здоровлєм, протопопиха перестала нарікати. Почала її возити по празниках, весілях, забавах, вмовляючи в кождого, що Софія через тяжку слабість не була так довго дома, але перебувала в сестри. Софія була настільки безчельною, що кокетувала знов паничів, забуваючи на стид і ганьбу, які перебула. Люди, звичайно, як люди, одні вірили поголоскам, які про неї кружили, і відверталися від неї, показуючи їй остентативно свою погорду, другі казали, що се сплетні, що дівчину дуже легко обмовити, обезславити, і приставали з нею. Паничі ще й раднійші були, що можуть побалакати з такою інтересною особою, перед якою не дуже зі словами треба рахуватися. Про женячку, правда, жоден не думав, бо чи тому була праєда, що про неї говорили, чи ні, то все-таки було ніяково женитися з дівчиною двозначної слави. Софія не завдавала собі навіть труда уходити за чесну; вона поводилася досить вільно і мала завше цілий штаб паничів за собою. Протопопиха тішилася, що її донька виборола собі знов позицію в світі і вернула до свого давнього, доброго гумору. Часами згадувала Софія про свої давні мрії про Молдаву, але видячи, що вони не здійсняться, може, ніколи, старалась уживати світа, бавитися, романсувати, доки не найдеся хто, що дав би їй своє ім’я і таким чином покрив усі її гріхи.

 


[1] Підсумувала шановна рада.

[2] Лагідно, спокійно (лат.)

[3] Гостріше, сильніше, рішучіше (лат.)

[4] Соромлячись.

[5] Повне втіх життя.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.