Перекинчики-4

 

X

— Але ж то нас сей старий приймив! — почав Кость до Василіки, як виїхали вже-за село.

— Бог його знає, чому він на мене такий злий; в нас на весілю гнівався за те, що я гуляв лиш з його донькою, а тепер приймив мене в себе дома так, гей якого остатнього! — Василіка говорив гордо, а на його лице виступив гарячий рум’янець упокореня.

— Злий! Я не казав би, що він тобі злий, бо дивився на тебе так мило, так сердечно; а знаєш, що я завважав? Ти дуже до нього подібний.

— Се сказала мені вже давно Октавія; може бути; що в тім дивного? Чи в світі мало людей, подібних до себе? Але се байка; мене гризе те, що тепер ніяк побачитися з дівчиною, а я думав, що так приємно проведу вакації.

Кость зітхнув тяжко. І він думав, що буде свою милу щодня бачити, а тут уже три дні не говорив із нею ні слова.

— Чи одні наші надії розходяться на ніщо! —відповів на слова Василіки. — Ліпше-таки їх не мати, то буде менше розчарованя.

Василіка подивився на нього збоку.

— Не мати надій? — сказав задивований. — А що ж тримало б нас при житю, що робило б нам його можливим, чи теперішність? Я ручу тобі, що не один пальнув би собі в лоб, якби не надіявся, що для нього настануть іще красші дні.

— Маєш правду, товаришу; лиш надія додає чоловікові відваги, всі горя і прикрості, як налягають на нього, зносити; коли-бо та надія ніколи не сповняєся так, як ми уявляємо її собі. Через те люди стають песимістами.

— Я також стану песимістом, коли вона мене заведе ще кілька раз так, як нині! — сказав Василіка з комічною повагою і натиснув свого коня. — Вертаємо швидко додому, а то ще довідаються, де ми були, і буде треба сповідатися, як нам повелось.

— Ходи до нас, Костю! —сказав Василіка, коли вони, ставши на місці, віддали наймитові коні. — Що будеш сам робити дома?

Кость не мав охоти бачитися з Василіковою родиною, але надія побачити Анну спонукала його піти з товаришем. Протопопа засів зараз коло нього, випитуючи про дідича, про спосіб його житя і про інші обставини. Кость виріс в його очах на велику особу, бо міг бути йому посередником у дідича, з яким він був порізнився під час остатнього побуту його в Митках. Причиною сварки був кавалок парафіяльного поля, який дідич уважив за свій, а протопопа за церковний. Дідич спровадив комісію і програв, бо свідки признали, що той кавалок поля уживали панотці з незапам’ятних часів. З того постав гнів, який досі тривав між дідичем і протопопом. Останній  рад би був перепроситися, але не мав до того нагоди, бо дідич пересиджував у Відні. Дізнавшись, що Кость учить у дідича сина, оповів йому протопопа про ту незгоду і закінчив просьбою, чи не схотів би він помирити його з дідичем.

— Знаєте, в мене зяті потрібують парафії, а як ніхто за ними не вступиться, то можуть бог знає доки кооператорувати; а йому що значить сказати одно слово? Він пан, його послухає кождий.

Кость обіцяв, що спімне панові про протопопу, і додав те, що пан на другий рік сам задумує приїхати до Миток. Говорячи, обзирався все, чи не отворяться двері, чи не йде Анна.

Але Анна не входила; вона зміркувала, що протопопиха не хоче, аби вона показувалася Костеві, тому бідна дівчина сиділа в альтані, перебираючи поезії Федьковича. Слова протопопихи «йому треба жінка з тисячами» вбились в її пам’ять і затроювали спокій дівочого серця. Вона аж тепер почала роздумувати, що, може, се з її сторони недобре, що вона заручилася з Костем потайно. Бо й справді, вона бідна, а лікарі женяться по найбільшій часті з багачками. «А коли він мене так любить, що на гроші не буде дивитися? Таж і я зароблю собі на житє!» потішала себе, але зловіщі слова протопопихи дзвеніли їй все в ухах. Хотіла бачитися з ним, та не було до того нагоди. Побачились лиш на короткий час, поговорили трохи, а тут знов перешкода, ще гірший жаль, що вони обоє так близько себе, та не можуть з собою зійтися. Анна шукала в читаню пільги[1]. Читаючи «Панну та циганку», уявляла себе тою панною, що щебетала б пташечкою милому, що говорила б рожею до нього. Читаючи про чуже горе, її власне здавалось їй малим проти того, що витиснуло слова: «Відь, моїй просьбі бог ще не родився». Вона плакала над «Неділею» і бачила перед собою той пишний цвинтар, де багаті люди проходяться гордо, бачила бідного поета, що не хотів пробувати в їх товаристві. Бачила, нарешті, й те славне підгір’є, «що маєм ся крило», і той нарід бідний, про який говорив поет з такою любов’ю. І прийшли їй на думку остатні слова умираючого батька: «Люби і шануй нещасний руський нарід». Їй стало совісно, що вона про те завіщанє гей призабула, що любов до Костя затерла поволі в її пам’яті всі ті благородні думки і пориви, які вона мала для свого народу, й почала жалувати, чому-то вона не вродилася мужчиною, що вона тоді була б годна придумати, винайти спосіб до поліпшеня долі свого народу. Писала б, взивала б товаришів до спільного діла. А так що вона, бідна дівчина? Ніхто не зважає на неї, навіть Кость, що її любить, дивиться на неї якось дивно, коли вона стане говорити про нарід, про його добро. Чому-то Кость не має того ентузіазму до рідного слова, чому він не палає любов’ю до народу? До того народу, з якого вийшов, якого доля йому добре звісна. Чому він із нею не розмовляє про той нарід? Треба його призвичаювати до того, треба з ним завести розмову на сю тему. Таж вона не могла б його ні любити, ні поважати, коли б він легко-важив добро свого народу. Сині очі дівчини засвітились, вона встала з місця і вийшла на город. Там заліг уже вечірній сумерк; з вікон помешканя блищало світло, а з хати доходили їй голоси та сміхи. Вона не хотіла йти між них, не хотіла провадити загальної розмови тепер, коли її душа була переповнена такими гарними, поетичними мріями. Двері від зали отворилися, і Анна почула голос Софії, що співала якийсь волоський романс; Василіка вторував їй, а часом і Кость прилучав свій високий тенор до їх дуету. Дивне чутє заволоділо душею слухачки. «Він там бавиться, співає, а я стою тут у тіні, боячись приступити до світла, боячись ввійти в хату, де повітали би мене квасними мінами. Боже, чому я така нещаслива?» І скорими кроками відійшла в другий кут городу. Тут було тихо, але далеко з улиці долітали до неї веселі голоси парубків та дівчат, що по тяжкій денній праці зійшлись по-сміятись та поспівати. Один заграв у сопілку, другі підхопили за ним гучної коломийки, і розляглась пісня в тиху, літню ніч:

Не так болить, як укусить лютая гадина,

Ой як болить, як зчарує любая дівчина;

Як укусить гадиночка, найдеш в зілю ліки,

Як зчарує дівчинонька, пропав єсь навіки.

— Пропав єсь навіки! — загули парубки, а дівчата закричали: — Ей, не сеї, співаймо якої сумної, небавом уже піст заходить, — й завели пісню про сироту:

Чому в ставу води нема?

Бо випили воли.

Чо в сироти правди нема

На світі ніколи?

Бо сирота рано встає,

А пізно лягає,

Бо сирота до полудня

Обіду чекає.

Ой втворіться, райські двері.

Най сирота ввійде,

Вона з мамков поговорить,

Назад собі піде.

Втворилися райські двері,

І сирота ввійшла,

Вона з мамков говорила,

Та назад не пішла.

Анна стояла мов скам’яніла. Слова простої народної пісні зворушили всі її почуваня. Вона почула цілу тяжкість свого становиська в чужім домі, всі упокореня, які мусила перебувати, і лише своїй силі волі мала завдячити, що на спогад того всього не вибухла голосним плачем.

— Ото я з-під ринви на дощ зайшла! — сказала, глузуючи сама з себе. — Я хотіла втекти від тамтого співу, та натрафила на сей. Але все-таки сей спів ліпший, бо заспокоїв в мені те погане чуте, яке мною на звук Костевого голосу заволоділо. Чей же в тім нічого злого, що він співає; я ж знаю, що він так само хоче видіти мене, як я його. Коли б не любив мене, то не дав би мені отсего!— і при сих словах притиснула подарований їй Костем перстень пристрасно до уст.

— Чому ти не йдеш до хати, але відбуваєш тут якісь «Mondscheinprimenade[2]» '? — озвався голос Василіки туй побіч неї. — Кость питає мене відперше про тебе, а я не міг тебе найти.

— Я виділа, що твоїй мамочці не в лад, коли я під час чиїх відвідин сиджу в хаті, тому я воліла проходитись по городі, як бути в хаті каменем «преткновенія».

— Чому ти така дуже делікатна, що обиджаєшся за кожде слово. Чи ти не знаєш, що старі жінки мають свої примхи? Ти зарозумна, щоби на те зважати. Ходи до покою, я ручу тобі, що мамочка не будуть на тебе гніватись.

Василіка хотів Костеві за те, що той з ним їздив, віддячитись; він знав, що товариш чує щось до Анни і тому так намовляв її, щоби йшла до хати.

Вона боролася ще трохи з собою; її гордість піднімалася проти любові до Костя, але що такі випадки, де гордість віднесла би побіду над любов’ю, дуже рідкі, тому й Аннина любов побідила. Вона пішла з Василіком до кімнати; тут приймили її вже привітно, бо Василіка наговорив іще перед тим мамі та сестрі дурниць, кажучи, що вони через заздрість не кличуть Анну в кімнату та що таке їх поступованє впадає кожному в очі. Не хотячи перед ним виставлятися на сміх, говорили обі ніби щиро до дівчини. Вона сіла далеко від Костя і, спустивши очі вдо- лину, не підносила їх. А він так чекав на один погляд від неї, так благально на неї дивився! Увійшла ліліка і пошептала щось із протопопихою, по чім та відійшла з нею разом. Цікава Софія побігла за ними, Василіка доказував батькові коло картового столика, що тепер молодіж вміє ліпше грати фербля, як за давніх часів; протопопа кивав на се головою і сміявся. Ніхто не зважав на Костя і Анну.

Кость приступив ближче до неї.

— Чи ти на мене гніваєшся, що навіть не хочеш глянути? — почав тихо. — Я вже так стужився за тобою, що й світ мені не милий.

— А хто перед хвилею співав так весело? — Анна гляділа на нього одну мить і знов закрила очі довгими віями.

— Як зайдеш межи ворони, мусиш так крякати, як вони! — відповів Кость, стискаючи їй руку. — Але скажи, моє серденько, де ми зможемо побачитися, лише скоро, скоро!

— Хіба завтра коло ставу, — шепнула Анна й відсунулася від нього, бо почула кроки Софії.

Хто був щасливійший від Костя? З запалом почав загальну розмову, що перейшла на поле політики і науки, а Василіка з батьком взяли в ній також участь. Бесіда Костя була перетикана блискавками духу, дотепу і гумору. Він показався всім у зовсім іншім світлі, як дотепер, і з’єднав собі своїм образованєм признане в них. Анна чула себе щасливою, що сей гарний, молодий хлопець, на якого споглядають усі з зацікавленєм, належить до неї. Вона ще більше полюбила його, а його інтелектуальні здібності ще дужче притягнули її до нього. З гордістю дивилася на його оживлене лице, цікаво уважала на кожде його слово. При прощаню стиснула сердечно його руку, мов бажаючи висказати те, чого не сміла перед людьми, мов бажаючи його просити вибачити їй ті думки, які там у городі були закралися в її душу на відгомін його співу.

Ще сонце трохи лише з полудня похилилося, як Кость прибув уже до ставу, йому здавалося, що він повинен Анну застати там, що вона, знудившись чеканєм на нього, піде собі геть. Дуже здивувався, не заставши її ще. Його терпливість почала рватись, коли година за годиною проходила, а дівчини як не було, так не було-. З досади почав зривати листе з галуз, кидав ним під ноги і толочив його. «Що вона собі думає? — говорив у розпуці. — Час уходить, далі вечір зробиться, коли ми з собою побалакаємо?» І простягся на землю.

— Чи не заснув ти припадком, чекаючи на мене? — обізвалася Анна, ставши над ним і видячи його розтягненого на траві. Вона була одіта в легкій, білій сукні, на грудях мала пришпилену гарну, червону рожу, в руках тримала книжку.

— Чого ти так забавилась? Я вже аж відходив від себе[3], що тебе не буде. Чи годиться так мене мучити? — сказав Кость, схопившись із місця і дивлячись із вимівкою в очі дівчині.

— Тихо, успокійся, я не могла скорше прийти, будь задоволений, що я й так прийшла. За мною дивляться всі, уважають на кождий мій рух, на кожде моє слово. Ти не знаєш, як то тяжко жити в чужій хаті.

— Видів я, видів, як вони обходяться з тобою, моя ти сиріточко; я був би вбив ту протопопиху тоді, коли тебе сварила.

— Вона хотіла мене упокорити перед тобою, бо бабця мені казали, що вона має заміри на тебе для Софії і тому не любить, коли ти говориш зі мною.

— Заміри щодо Софії! Чи вона думає, що я оженив би ся з нею? Цур їй, з її замірами. В мене лиш один замір, а се — моя Аннуня!

— То ти любиш мене так, що не будеш дивитись на те, що я бідна?

— Що ти вже знов говориш? Чи я згадував тобі коли про багатство? Йди геть із такою бесідою; не затроюй хвилі нашого спільного побуту такими словами.

— Бо знаєш, цьоця казала, що тобі треба жінки з тисячами!

— Аби її донька мала сотки тисяч, то все я не проміняв би своєї милої на неї.

— Любий мій, чи се справді так?

— Чому ти не хочеш мені нині вірити?

— Бо боюсь, щоби моє щастє не перейшло, щоби я не зазнала розчарованя.

— Не бійся, не зазнаєш його; твоє щастє — се ж моє щастє; занапащуючи твоє, я мусив би вперед своє занапастити! — й поцілував її звисаючу білу руку.

Анна сіла під дубом і повела поглядом наокруг себе.

— Диви, як тут гарно, тихо, мирно, поетично, гейби бурі житя й людські пристрасті не заходили сюди ніколи, а ми занесли їх із приходом.

— З нашою любов’ю! — відповів Кость. — Що се за книжка в тебе? А, «Кобзар» Шевченка! Тут якраз місце, де його можна прочитати з приємністю.

Він розгорнув книжку і перебирав листки, шукаючи поезії відповідної до сеї хвилі. З чутєм почав уголос читати:

Садок вишневий коло хати…

— Він зобразив се чудово! — сказав, скінчивши й замикаючи книжку. — Тут повно поезії, чару і реалізму; видко, відчував усе те, що писав.

— О певно! він так любив свій нарід, натерпівся тільки за нього, а все-таки ніколи йому не спроневірився. Я подивляю його як поета, але його характерові, як чоловікові, належиться також повне признане. Подумай лиш, та глибока любов до народу, та сильна воля, бажане принести йому поміч, та страшна мука за переконане і, не вважаючи на те, — видержане таки при них до смерті, — чи не заслугує все те нашого подиву?

— Ти так усе осуджуєш бистро, видко, що багато часу присвячуєш на студії нашої літератури.

— Чому ж би ні! Коли я мушу знати всіх німців, то чому мене не цікавили б наші поети та письменники. І ти зробив би добре, коли б займався такими студіями; вони були би для тебе кориснійші, як наука волоської мови.

Анна не хотячи натякнула йому на те, що її дуже боліло. Кость зчервонівся, йому стало дуже ніяково.

— Ти не хочеш сього розуміти, моя патріотко, що я, як лікар, мушу знати всі краєві мови; а що маю тепер до  того добру нагоду, то вчусь по-волоськи, але при тім люблю все своє рідне слово, не забуваю на нього.

Анна побачила, що він гей обидився, і взяла його за руку.

— Ти не гнівайся на мене, що я тобі се сказала, але видиш, мій милий, я хотіла б, щоби ти був подібним до того ідеалу, яким я уявляю собі тебе, а в того ідеалу незбутня любов до народу. Я лиш тоді могла б чути його вищість над собою, коли б він одушевлявся для правдивих, гуманних ідей. Я хочу на тебе задивлятися з такої точки, тому кажу тобі, що мені не подобається в твоїх поглядах, де вони розходяться з моїми понятями.

Кость засміявся якось сухо.

— Дуже се лесно для мене, що ти посадила мою особу на п’єдестал ідеалу. Але, моя Аннуню, ти також практична дівчина, мусиш, отже, знати, що ідеали представляються в дійсності не так добре, як в уяві, і роблять через те дуже лихе вражінє.

— Я не дізнала дотепер іще такого вражіня; старайся і на будуче бути таким, як тепер, то я тебе все буду любити і скажу тобі завше, що мені не подобається на тобі. — 3 тими словами погладила рукою його лице.

— Ти не дивуйся, що в мене нема одушевленя, ентузіазму; таким мене зробили вже в школі, а теперішня моя наука не того роду, щоби будила ентузіазм. Та в тім будь переконана, що наш нарід і його мову люблю не менш, як ти.

— Таким, таким я хочу тебе мати, аж тепер я з тебе задоволена, мій Костю єдиний! Тепер знаю, що наші серця мають однакові пориви, однакові стремліня; тепер я переконана, що між нами існує споріднене душ! — І не боронилась його гарячим поцілункам, якими він засипував її.

— Коли знов побачимося? — сказав Кость по довгій хвилі, впиваючись її принадним видом.

— Або я знаю коли? Я не можу сюди приходити часто, бо знаєш, що людські очі все добачать, а я не хочу бути обмовлена; в нас не можна щиро поговорити, бо всі слідять за нами. Мусимо вже задовольнятися тим, що крадьком стиснемо собі руки, порозуміємося поглядом.

— Добре, що ти задовольняєшся й малим, але я не можу з сього бути вдоволеним. Я тебе не бачив цілий рік, не говорив з тобою, а тепер, коли ми так близько, ти ще становиш границі.

— В яких мусимо обертатися, моє серденько, бо чи не всі люди в назначених їм границях обертаються? Покажи мені хоч одну людину, що ходила б так самовільно; всі ми такі вільні, як птахи в клітці; літаємо лише до стін, а поза них не сміємо вилетіти, не хотячи собі при тім спробунку розбити голову.

—- Ти моя розумнице! Я корюсь перед твоїми аргументами, але з тяжким болем серця.

— Кажуть, що випадок сприяє закоханим; може, він і нам усміхнеться і подасть нагоду до щирої розмови; уповаймо на нього!

 

XI

Час летів стрілою. Вакації перейшли; Анна мусила їхати назад до школи, а й Кость почав ладитися в дорогу. Перед від’їздом до Відня пересидів ще три дні в Чернівцях, находився і наговорився з Анною цілими годинами, нарікаючи на долю, що розлучає їх уже знов так скоро. Потім поїхав, але з легшим серцем, як перший раз, коли чутє його було пірвало в свої обійми; тепер він до нього привик був уже більше, освоївся з думкою про конечність розлуки. Вона не була вже для нього такою тяжкою, як перший раз. Зараз по кількох станціях почав розглядатися по своїх товаришах подорожі, починав із ними розмову, сміявся, спорив, видко було, що хоче забавитись, розірватися. До Відня приїхав о десятій годині рано і казав себе зараз завезти до дідичевої господи. Лакей здоймив його речі і повів його до призначеної для нього кімнати. Вона стояла на другім кінці коридора; Кость запитав, чому не веде його до давньої кімнати.

— В вашій давній кімнаті забаглось жити нашій ласкавій панні, і вона урядила її для себе, — відповів лакей.

«Не знати, яка ся малпа буде; чи така, як ті інші ласкаві панни з задертими носами та афектованими манерами, яких я тут не раз бачив, чи, може, буде яка людяна? Та про те сумніваюся; таж то були її кревні!» подумав собі Кость, вмиваючись, причепурюючись та надіваючи на себе нову одежу. Ледве він скінчив убиратись, як уже надбіг його ученик. З радісними словами подав йому руку до повітаня.

— Добре, що ви вже приїхали раз; я так без вас нудився, бо madame Rose   все лише сварить на мене, а Аврора замість за мною обстати, вторує їй. Тепер уже буде нас два, то вони не зможуть встояти проти нас.

Кость погладив його по голові і засміявся.

— Хто то, та madame Rose, що ти так на неї жалуєшся?

— То Аврора привезла її звідтам, з Румунії. Grand-mére[4]  казала, що madame Rose дуже розумна, знає етикету й потрафить запрезентувати дім. — Хлопець говорив гнівно, видко було по нім, що він рад би, аби madame Rose вернула туда назад, звідки прийшла.

— Но, но, не журись, Раду, ми вже якось упораємося з тасіаше Rose! — І Кость поклепав його по плечах. — А вчився ти за той час, як мене не було?

— Вона вчила мене французької мови, бо батько хоче, щоби я був дипломатом, а дипломатові конче знати французький язик. Та я не хочу в неї вчитися. Вона все при- скаржує мене до батька, каже, що я лінивий, неуважний; ви не казали сього ніколи.

І великі, чорні очі хлопця наповнилися сльозами; його амбіція була подразнена.

— Успокійся, Раду; чи то випадає мужчині плакати? Ти ж хочеш бути мужчиною, а плачеш через таку дурницю.

На відклик до його мужності, Раду обтер швидко очі і усміхнувся.

— Ми оба розуміємося найліпше; я не хочу з ніким учитися, тільки з вами; ніхто такий не розумний, як ви.

— Та коли-бо я не вмію по-французьки; мусиш уже в madame Rose вчитись і показати їй, що ти пильний, розумний хлопчик, який хоче щось уміти.

Раду склонив голову; його діточа дума була упокорена тою обставиною, що його над усе поважний учитель не вміє по-французьки. Що скаже на се madame Rose, яка все говорить, що люди, які не вміють говорити по-французьки, не можуть зачислятися до інтелігентних людей. З якимось жалем дивився хлопець на Костя, що займався випаковуванєм і уставленєм своєї гардероби та книжок.

Озвався дзвінок, що давав знак на сніданок. Раду вхопив Костя за руку і повів його до їдальні. Тут застали вони вже ціле товариство. Дідич стояв серед кімнати і говорив до гарної жінки, середнього віку, що усміхалася до нього кокетливо. Молоденька, струнка панночка сиділа коло стола і дивилася на прибулих вичікуючими очима.

— Отеє madame Rose, а се Аврора — моя сестра! — сказав Раду голосно.

— А се пан Антонюк, дуже здібний молодий чоловік, якому я повірив виховане свого сина! — сказав дідич, подаючи йому руку на повітане. — Коли вже Раду випередив мене у представленю вам ваших нових товаришок домових, то я не буду презентувати вам їх другий раз. Лише прошу о спокій в домі, бо коли б між вами прийшло до якої сварки, то, певно, я, як голова дому, мусив би залагоджувати її, а тоді не знаю, за котрою стороною потягнув би я! — й зиркнув весело на madame Rose, що вже займила місце коло стола. Всі пішли за її прикладом.

— Щодо спокою, то ми оба з Радом не будемо мати часу заколочувати його, — почав Кость, дивлячись крадьки на розкішну madame Rose, що зі спокоєм великої душі забиралася до свого сиіданя; почувши Костеві слова, вона глянула на нього своїми гарними, південними очима й не сказала нічого.

— О, я буду заколочувати домашній спокій, бо я не можу ніколи з ніким жити в згоді! — обізвалась Аврора, що дотепер заховувалася спокійно; і ціла її фігура заше велилась, очі заграли, уста сміялися, цілий вид мав визиваючий вираз. На її слова почали всі сміятися, а батько подивився з гордістю на свою смілу доньку.

Сиіданє відбулося в дуже веселім настрою. Зараз по тім забрався Кость до написаня листа до Анни. Між іншим споминав, що дім дідича збільшився тепер о дві особи: його доньку і якусь репрезентантку дому, що надає всьому тон. Більше про них не споминав, не споминав і того, що обі дуже гарні та веселі.

— А се дуже гарний хлопець, той ваш інструктор! — почала Rose до Аврори, лягаючи в будуарі на канапу і закурюючи папїроску. — Такий ще молодий, сильний, мусить бути і наївний ще. Варт би йому трохи закрутити голову.

— Ей, хто би собі з домашнім учителем зачинав? — і Аврора здвигла погірдливо раменами.

— Таж то не треба за нього віддаватися, але так трохи побавитися, пококетувати. Що се завадить, а відміна все якась буде в сім одностайнім житю.

— Ваша правда, madame Rose; він справді дуже гарний, подібнісінький до того багатого боярина, що був мені так дуже подобався в Букарешті. Але видко, що він або несмілий, або гордий, бо якось на нас не зважав і все балакав лише з татком. Як дикий, то треба його освоїти; ми обі не маємо однако тепер що робити. — ї Аврора бігала по кімнаті, заглядала в зеркало, причісувала своє волосе та обговорювала зі своєю товаришкою плани, як би то Костя собі з’єднати.

Зараз при обіді почала Аврора перші атаки. Зверталася вже з запитами до Костя, починала з ним розмову. Він відповідав чемно, як пристоїть, але сам не зачинав із нею розмови і тої не протягав, яку вона зачала. Гарна румунка не інтересувала його, образ Анни стояв іще засвіжо перед його душею, щоби яка інша дівчина могла його займити. Його зимне поведене обурило Аврору; вона постановила за кожну ціну скокетувати молодого хлопця й почала тепер від того, що зараз по обіді перейшла до салону, засіла за фортеп’ян і почала співати, думаючи, що таким чином затримає Костя при собі. Але той не зважав на її спів і, звиняючись, що має ще переробити з Радом пильну задачу, віддалився, беручи хлопця с собою.

Аврора видивилась на шасіате Rose, і засміялись обі голосно.

— Чого ви так смієтесь? — запитав пан Бекул.

— З чемності вашого інструктора, що, замість сісти та послухати співу, втікає! — відповіла Rose, заливаючись усе голосним сміхом.

— Він розуміє своє становище як домашній учитель і не хоче пхатися в товариство, де ніколи не може чути себе свобідним, бо від нього ділять його дуже великі границі. Я дуже рад, що він має стільки такту і не лізе там, де його непотрібно. — Бекул говорив се з гордістю.

— Коли-бо ми так занудимось! Він не дурний, міг би з нами щось розмовляти, не потребує бути з нами запанібрата, але бавитися з ним можемо, — говорила Аврора, приступивши до батька й кладучи йому руки на шию.

— Коли вам справляє те приємність— бавитися з мужицьким сином, то я скажу йому, щоби по обіді лишався в салоні; я й не знав, що в тебе є плебейські пориви! — додав іронічно, дивлячись своїй доньці просто в очі.

— Папа, ти справді незносний; як можеш мене про щось подібне посуджувати? В інституті madame Juster не вчили нас нічого плебейського, там поробили з нас аристократок від ніг до голови. А зрештою, як тобі не в лад, що ми з ним хочемо бавитись, то нехай він собі там сидить у своїй кімнаті до судного дня; мені се, певно, на зашкодить! — І вона закопилила губи.

— Ні, я не маю нічого проти вашої розмови з ним, можете навіть свій німецький виговор поправити! — і звернувся до Rose.

— Я не хочу, мені досить уже тої Німеччини: німці — то головні вороги французів, я їх ненавиджу! — і Rose стягнула брови докупи.

Кость і не знав, що проти нього куєся зрада. Вечором пішов на прохід, здибався з одним товаришем русином, і той затяг його до товариства руських студентів, де Кость не був іще від зими. Там застали лише двох товаришів, бо інші були ще на вакаціях. Костеві почали дорікати, чому він відтягається від товариського житя. Він звинявся своїми обов’язками домашнього учителя, наукою і прирік, що вже буде частіше заходити до них. Позичив собі «Енеїду» Котляревського, пішов домів і засів до читаня, що протяглося до глибокої півночі. Рано почав зі своїм учеником переробляти латину й математику. Заглиблені в науці, незчулись, як надійшла 12 година й дзвінок задзвонив на сніданє. Повітавши в їдальні дам низьким поклоном, Кость зараз звернувся до пана Бекула, подаючи йому звістку, що Раду не позабував іще нічого, що всі регули математики й граматики має ще добре в пам’яті, через що наука буде поступати скоро наперед. Аврора скривилась на сю його замітку, а madame Rose сказала гей докірливо:

— А в мене Раду не хоче вчитись; кілько-то труду я собі з ним завдаю!

Раду спалахнув рум’янцем, а Кость відповів спокійно:

— Раду дуже добрий хлопець; він буде тепер старатись задоволити паню.

— Лиш тому, що ви мене про се просите! — сказав Раду зухвало, дивлячись при тім визиваюче на Rose.

Вона розсміялась якось нервово, а Бекул і його донька сердечно.

— Ви завели вже мого брата у всі тайни науки; навчіть його ше того, як він повинен заховуватися зглядом дам!  — защебетала Аврора, подивившись при тім на Костя так, що йому аж гаряче зробилося.

— Буду старатися вдоволити вашій волі! — сказав, склонивши голову й не хотячи здибатись із її поглядами, що переслідували його потім цілий пополудень.

По обіді лишився Кость на візванє дідича в салоні і слухав напівтужливих, напіввеселйх волоських пісень, які співала Аврора при супроводі фортеп’яна. Потім почали розмовляти. Обі женщини були веселі, дотепні, вміли провадити салонову розмову, від якої Костеві аж закрутилося в голові. Все втягали його до конверсації, але він поводився якось несміло, хоч сам на себе за те був злим, що не міг сміливійшим показатись і сидів, мов який дикун. З німецького язика перейшли на волоський, а почувши, що Кость бесідує ним також, почали поправляти його виговор, сміятися з його складу фраз, навчати, як повинен правильно говорити. Аврора радила йому читати волоські книжки, особливо поезії Александріого, з яких може навчитися гарного укладу мови.

— Ви прецінь румун?— запитала його.

— Ні, то значить, я православний, — відповів Кость заминаючись й сам на себе злий, що не сказав, якої він народності.

Дідич слухав уважно їх бесіди, а на питане Аврори насторчив уха; почувши Костеву відповідь, усміхнувся задоволено; йому було по нутру, що Кость не признається сміло, що він русин.

Те перше виречене від своєї народності гризло Костя кілька день. Він видів великі, сумні очі Анни, що гляділи на нього з вимівкою, мов на великого провинника. Та-бо він був-таки провинником; він при першій відповідній нагоді не устояв на місці, не признався сміло до своєї народності, але збув питане дідички якось невиразно. Се дуже негарно з його сторони; ні, він чоловік без енергії, без характеру. Анна відцурала би ся його, дізнавшись про його вчинок. Та такі думки трималися недовго його голови. Нове окруженє не давало йому довго роздумувати; все з більшою привітністю відносились до нього обі дами, все довше говорила з ним Аврора про поезії Александріого, які. була йому випозичала і які він читав по ночах, хотячи перед нею пописатись[5].  До Анни не писав так правильно, як давно, а на її допити про те звинявся наукою перед першим державним іспитом. Її запевненя про любов та напоминаня, щоб їй остав вірним, почали його нудити; він не видів у ній уже того ідеалу, якого любов ущасливлювала його, в вищі сфери зносила. Він почав прирівнювати її до Аврори і мусив признати, що Аврорина вдача ліпше подобалася йому. Аврора така легка, мотилькувата, дотепна, весела, не бере всього так насерйоз, не розбирає всього так метафізично, як Анна й те її вічне вожене з народом, з народними ідеалами, з народним добробитом! Вона, може, хотіла б, щоби я гинув із голоду, аби помагати тому доброму народові, вимареному нею. Чи я на те вчусь, на те мучусь, аби ще й потім не мати спокою і бути, може, записаним у чорну книжку через те, що я буду маніфестувати себе русином. Можна любити й шанувати свій нарід, свою народність, але не носитися з ним, як дурень з писаною торбою. Та й чого такого можна в русинів добитись? Чи мають вони своїх людей в парламенті, чи в міністерстві, чи мають аристократів, що могли б чоловіка запротегувати? Ні, в них нікого нема. Тримаючи з ними, треба бути вічно бідним, занедбаним, бо без протекції не можна нині нічого добитися. А тут мені трафилося щастє; дідич любить мене, виробить мені добру кар’єру, коли не буду кричати, що я русин, але буду говорити по-волоськи і буду належати до їх партії. Й Анна увидить, що я поступив практично і не буде мені робити вимівок, а як не схоче тримати зі мною, то найдуться інші, яким подобається ліпше моє поведене! — й образ Аврори перелетів попри очі Костя, що, сидячи при столі й відчитуючи лист від Анни, дав таким своїм думкам волю.

Двері відхилилися легенько, й у них показалася дійсно гарна головка Аврори.

— Я прийшла по ту книжку, що ви мені обіцяли! — сказала, ставши на порозі кімнати. Книжка була лиш позором[6], вона вбігла, щоби побалакати з Костем сам на сам. Навіть Rose про се не знала. — А де Раду? —додала, мовби його не бачила перед хвилею, як бавився на подвір’ю.

— Пішов трохи побігати! — відповів Кость почервонівши. — Зараз дам пані книжку! — й приступив до шафки, де стояли поскладані книжки, а лист лишив на столі.

— А що ви се читали? — сказала Аврора, сідаючи на його місце. — Гу, се якісь китайські чи перські гієрогліфи; з ким се ви такою мовою кореспондуєте? Папір делікатний, ще й так пахне, гейби вийшов із будуару якої дами; признайтесь, се, певно, від якоїсь вашої милої! — й дивилась із насмішкою, в якій пробивався сарказм, на його почервоніле аж до ух лице.

Кость стояв ні в сих ні в тих; він боровся з собою, чи признатись, що се письмо від його нареченої, чи ні, але, поглянувши на гарне лице Аврори, на її, повні надії, блискучі очі, сказав:

— Се лист від мого батька.

— То ваш батько вживає такого панянського паперу? Ах, правда, я забула, що він не вміє сам писати, мусив, отже, просити якусь там панночку, щоби вам переказала його почуваня, та тому й се письмо таке ніжненьке. Я рада, що се письмо від вашого батька, бо я не хочу, щоби ви вели жіночі кореспонденції. Розумієте?

— Чому? — й Кость спалахнув.

— Догадайтесь чому! — сказала сміючись, і чимскорше утікла, лишаючи Костя роздразненого, повного якихось шалених надій, з думками, чи відписати Анні, чи ні.

«Ні, відложу до завтра!» й відсунув її письмо набік, забираючись до читаня волоської повісті.

Вечором сидів у салоні і прислухувався грі madame Rose, коли дідич заговорив несподівано до нього:

— Чому ви не запишетесь до товариства наших студентів? Ви могли б там також щось скористати. Ви молодий чоловік, вам треба трохи пізнавати світ, а не так сидіти в чотирьох стінах.

— Запишіться, запишіться! — защебетала Аврора. — От за місяць має в них бути товариський вечерок, а я з вами не буду танцювати навіть одної гори[7].

— Я вже давно мав гадку вступити до того товариства, та все неставало мені на те часу; але завтра вступлю по дорозі до університету до їх локалю і вже конечно запишуся! — сказав Кость, не почервонівши навіть зі стиду, що аж тепер розірве ті зв’язки, які в’язали його ще з русинами.

Вступивши в товариство волоських студентів, Кость почав часто заходити туди, понав’язував дружні зносини з кількома молодими боярами і старався їх наслідувати в одежі і поводженю. Таке наслідуване коштувало немало грошей, тому мусив він не раз звертатися до свого батька по підмогу, його товариші сприяли йому дуже, бо він, ставши тепер загорілим волохом, бавив їх не раз на кошт руського народу, руської мови, руської літератури, висміваючи, глузуючи з усього, що в русинів святе, і примушуючи своїх товаришів до насміваня над «темним некультурним руським народом». Попри забаву все-таки не покидав своєї цілі, але вчився, надолужуючи переведені в товаристві години ночю. Про Анну не згадував уже ніколи, її образ затерся в його пам’яті, і він не думав відновляти його. На листи бідної дівчини не відповідав, а коли вона по п’ятьох написала ще один, кажучи, що як на сей не дістане відповіді, то буде знати, що вже все скінчено між ними, Кость махнув рукою і сказав: «Добре, що будеш сама знати, не потребую сього казати тобі!» — і був дуже задоволений, що все скінчилося якось без довгих церемоній. В нього була тепер одна ціль: зближитися до Аврори, осягнути її любов, а разом із тим і її руку. Тоді став би він паном, бавив би ся, їздив би по світі, нічим не журив би ся. Часом здавалося йому, що Аврора любить йото, бо була привітна, мила, солодка, позволяла йому дивитися на себе, цілувати її руки, а часом знов була така горда, мов яка королівна. Не глянула на нього й одним поглядом, а коли він хотів їй щось казати, то кривила уста й відверталася. Таким способом держала його в вічній гарячці; раз вертав із салону повний щастя, то знов повний розпуки, проклинаючи той день, коли побачив її. Побавившись із ним так кілька день і видячи, що струна гей занадто натягнена і може тріснути, Аврора занехала гнів і ставала знов веселою і свобідною. Rose не зважала на їх відносини; вона була рада, що увага Аврори звернена в другий бік, а не на неї. Хитра француженка подумала собі, що вже пора оглянутися за якимось сталим кусником хліба, а не бути вічною гувернанткою або репрезентанткою дому і тому задумала стати панею Бекул. До сеї точки звернула всі свої плани, заходи; єдиною її думкою було тепер приподобитися Бекулові. Так стояли річі, коли скінчився шкільний рік і настав час іспитів. Вперед повів Кость свого ученика, потім засів сам до зеленого столика. Оба іспити пішли гладко. Вакації мали перебути всі в Митках: пан мав позалагоджувати там різні інтереси, між іншим, випустити й свої добра в посесію. Вибрався, отже, з цілим домом у подорож до свого краю, який достарчав йому засобів до житя, а про який він ніколи не журився, ніколи не дбав, від якого відчужився, пропускаючи прислані йому з нього гроші на чужині.

Пізнім вечором прибули всі до Миток, де вже були для них приготовлені кімнати в дворі, бо пан оповістив свій приїзд наперед. Кость мав також жити в дворі, бо Раду домагався сього.

 

 

XII

Сонце зійшло й озолотило своїми промінями горді лани жита, пшениці, зелену кукурудзу, скупалося в блискучім зеркалі ставу, заглянуло на клумби пестрих цвіток коло двора і загостило до вікна Костя, що спав іще, мовби кажучи йому: «Встань та подивися на довкружню красу, не лежи, мов колода, але пройдися, розвесели ум і серце». Він пробудився й оглянув здивовано наокруг себе, видячи, що він не в своїй, але в якійсь чужій кімнаті. Аж за часок нагадав собі, що він заїхав учора до двору, йому стало ніяково, що скажуть його родичі, коли довідаються, що він буде мешкати у дворі. Все ж вони були його родичі, добродії, дали йому спромогу вчитися, добиватися ліпшої долі, а він тепер не хоче в них мешкати, будуть гніватися; треба зараз до них піти і вповісти їм, яка річ. З такими думками встав, зібрався швидко й побіг на село. В селі був уже всюди рух: женці спішили з серпами на поле, пастухи виганяли товар, господині бігли по воду. Ранній воздух додавав цілій природі щось оживляючого, скріпляючого. І Кость став трохи іншим; він нагадав собі дитячі літа, коли веселий, щасливий, пас у полі худобу, уганяв зі своїми товаришами, коли не знав іншої, більшої приємності, як узимі крадькома поковзатись на ставі. Хоч не раз упав там, побився, то все його туди кортіло. Потім, коли почав учитись, коли всі його хвалили, завидували йому здібностей, старалися про його дружбу. Знов інша картина замиготіла перед його душевними очима, на спомин якої заволоділо його серцем дивне чутє. Він побачив себе й Анну на човні, чув як співала:

 

Ой не тужи, мій миленький!

 

Йому жаль стало тих днів, тоді не мав він іще ніяких честолюбних, ні користолюбних поривів, жив лише любов’ю до неї одної, марив лише про неї. А потім, як негарно обійшовся з нею, як грубо відкинув те кохаюче, вірне серце дівоче. Як вона те все перенесла? Чи дуже тужила за ним, чи гнівалася на нього. Хто знає? Вона така горда, така делікатна в почуванях, що лиш може плечима здвигнула і гірко засміялася. А може, заплакала? Може, її великі, повні виразу очі наповнилися сльозами горя. Кость потер чоло рукою, гейби хотів прогнати ті немилі думки, але вони все насувалися йому; він усе бачив перед собою Анну, що гляділа на нього з вимівкою. Аж перед батьковою хатою опам’ятався, але й тут прийшло йому на думку, що він не гідний переступити той поріг, від якого відцурався, не гідний заговорити тим словом, з якого сам насміявся, яке перед іншими підносив на сміх. Але ся думка перебігла так, як блискавиця; він не зоставлявся над нею довго, вона прийшла йому так скоро і перелетяо, що навіть сліду не оставила по собі. Кость увійшов у хату й поздоровив присутніх звичайним: «Добрий день, вам».

— Ади, панич, наш панич приїхав! — сказала утішена мати, вітаючись із ним. — Як вони тебе, синку, там вимучили! Ти такий білий став, гей вимоклий! —Й почала стирати лаву, щоби Кость мав де сісти.

— Нібито там так дають їсти, як у нас? — почав батько. — Там, каже, такі маленькі булочки, як волові очі: треба купу грошей, аби раз наїстись. Богу дякувати, що в нас тепер пшениця вродилася, то він уже трохи підгодуєся.

— Я мав подостатком їсти, — сказав Кость, усміхаючись на бесіду своїх родичів, — але трохи в останнім часі вчився дуже багато та тому трохи змарнів.

— Видиш, синку, тяжко тобі, ліпше було вчитися на панотця. Всі панотці такі здорові, грубі, аж любо дивитися! — сказала мати, дивлячись із любов’ю на свого сина.

— Може й я колись також погрубну! — сказав Кость, сміючись уже голосно. — Але дайте мені квасного молока напитися, я ще не снідав.

— Дам, синку, дам; є таке добре, лиш тепер позбиране! — й мати вийшла.

— А маете ви гроші, неню? Пан казав, що продасть вам тепер той кавалок поля; може, вам тано лишить, лиш годіться з ним добре!— сказав Кость.

— Та я тримаю вже ті гроші два роки, бо поля треба нам конче. От Настасія буде восени віддаватися, треба дати віно, а я рад би, щоби моя дідина не розходилася.

— За кого віддаєте?

— За Петра Лійникового Івона; ти його знаєш, добрий газда, може з нами порівнятися.

Костів батько був собі заможний мужик та, як кождий багач, цінив те.

— Знаю, — сказав Кость, — добре їй трафилось. Отже, прийдіть нині надвечором до двора та зробимо з паном згоду.

— А то як, ти не гадаєш дома сидіти?

— Ні, не можу, бо пан просив мене, щоби я сі вакації жив у нього.

Мати, що якраз увійшла до хати, почула його останні слова й заломила руки.

— Ей, синочку, то я навіть за сей час не буду тебе видіти? Ти вже таки від нас геть відцурався?

Костеві здавалося, що його хтось вдарив у лице, так вразили сі слова його душу.

— Та де я вас відцурався, мамо? Але коли пан мене просить, то я мушу його послухати, бо готов іще погніватись, а мені з ним дуже добре! — сказав.

Він випив молоко і встав із лави; хатній воздух душив його, та коли нагадав собі, що його скорий відхід виглядав би гей на утечу, сів знов. Почав розпитувати про худобу, про урожай і про інші речі. Потім обійшов із мамою і братом ціле обійстє, сад, город і аж потім відійшов назад до двора. Мати довго стояла на брамі і дивилася вслід за ним. «Ліпше було його не давати до школи, бо був би наш, а тепер він уже не належить до нас!» сказала тихо, обтираючи рукавом очі.

А Кость, прийшовши до двора і побачивши Аврору з білім, раннім одягу, забув за всі сумні думки і почутя, які ним метали рано, й віддався хвилевому чарові, не думаючи, що з того вийде, що з того буде. Години переходили йому, мов у казці; гарна, щебетлива, розтріпана Аврора вміла їм додати чару. Вечором пішли на прохід, на якім Аврора йшла біля нього, а Rose бавила Раду розмовою про село. Осмілений таким доказом її прихильності, Кость не міг стриматись, щоб їй не виразити своєї вдячності, при чім поцілував її в руку. Вона зчервонілася чогось, зам’ялася і довгий час не підносила на нього очей. Се здавалось Костеві добрим знаком; він був тепер переконаний, що Аврора любить його і лиш чекає на те, аби він освідчився їй. Він хотів се зараз учинити, але власне надбіг Раду з якимось запитом, і чар хвилі розлетівся. Довго ждав Кость на нагоду освідчитися Аврорі, але вона якось не приходила, бо хоч вони жили свобіднійше на селі, то Rose почала від якогось часу дуже бачно слідити свою панну і не допускала її до самітних розмов із Костем. Той злостився на неї за се, проклинав в душі, але не міг переміняти обставин. Тому не- терпливо вижидав хвилі, в якій зможе Аврорі сказати про свої почуваня, а тимчасом нудився страшенно, бо не міг завше бути в її товаристві. На село до родичів ходив рідко, в Василіки ще не був, бо боявся там стрінутися з Анною. Мусив, отже, сидіти цілими годинами в товаристві Рада, бо й пан був так зайнятий інтересами, що не мав коли дихнути свобідно.

Насамперед зробив контракт із Костевим батьком, потім годився з кількома посесорами, аж нарешті Василович із Зеленівки добив торгу і лишився на шість літ посесором Мнток. Полагодивши справи з посесією, пан Бекул не мав іще спокою, бо задумував перше побудувати собі віллу в поблизькім гайку. Тож знов зачалися переговори з будівничими, оглядане планів, кошторисів, місця, що забирало немало часу. Аж коли якийсь будівничий заакордувався до двох літ виставити комфортну віллу, відітхнув дідич і сказав: «Аж тепер буду вже вживати сільського воздуху та відпічну по міських порохах».

Якось трафилося, що протопопа, очікуючи надармо дідича, рішився сам його відвідати, бажаючи сим дати доказ, що всі непорозуміня, які зайшли між ними, пустив у непам’ять; він вибрав припадково той день, який дідич  посвятив спокоєві, але був прийнятий ним чемно. Бекул дякував йому за візиту, обіцяв приїхати до нього і випровадив його аж до брами. Тут стрінулися з Костем, що вертав із села. Протопопа, побачивши його, зараз запитав:

— А ви чого затівалися, що не загостите до нас ніколи?

— Я не мав дотепер часу, отець протоєрей! — відповів Кость, видячи, що й очі дідича звернені на нього з цікавістю. — Але я ще прийду, вакації довгі.

— Підіть, підіть, вже ви найдете час! — сказав дідич сміючись, а Кость проклинав у душі стрічу з протопопом, бо мусив тепер зайти до нього.

Пополудні зайшов Кость до стайні і попросив слугу,: щоби йому осідлав коня, бо хоче поїхати на прохід. Слуга вибрав найгарнійшого чорного верхівця, а Кость, сівши на нього, виглядав мов який завзятий козарлюга, що йде боротися за вітчину. Неспокій брав його; він не знав, як явитися в протопопи, як показатися Анні на очі. «А може, вона,- учувши, що я прийшов, не вийде, може, не схоче мене бачити? — успокоювався. — Зрештою, що я маю перед нею звинятися? Любив, то правда, а тепер не люблю і не думаю її дурити удаваним почуванєм». І, прив’язавши коня перед ганком, вступив у хату протопопи. Скорим поглядом обіймив усіх присутніх. Анни не було. Мов камінь спав йому з серця; він привітався з усіма свобідно, уживаючи при тім волоської бесіди.

— Від часу, як я тут був, ніщо в вас не змінилося! — почав, звертаючись до Софії і бажаючи їй показати, що він знає вже поводитися пс-салоновому. — Ви все так гарно виглядаєте, як тоді, коли я вас перший раз побачив!

Софія усміхнулася щасливо. Він іще ніколи не говорив так до неї; хто знає, чи сі його слова не мають якого глибшого значіня! Вона глянула на нього кокетливо, бо не знала, що він від своїх віденських товаришів навчився гарних фраз, які говоряться так собі, не думаючи про їх значінє.

І протопопиха всміхнулася.

— Се добре, що Софія гарно виглядає, — сказала, гладячи її по лиці, — бо я вже журилася, що вона по слабості ніколи не прийде до себе.

— То пані були слабі, панно Софіє? А я про се нічого не знав! — сказав Кость, мовби йому на тій звістці не знати як залежало.

— Так, я мала тиф; чотири неділі лежала я без пам’яті, небагато було вже до смерті, — й Софія похитала меланхолійно головою.

— То була би велика шкода, не один був би за вами заплакав! — і Кость усміхнувся сам до себе, що плете такі банялюки.

— Ти не дуже уроюй собі, що се справді так було б, — сказав Василіка весело. — Паничі завше говорять паннам компліменти, але в них дуже мало правди.

— Чи се правда, пане Антонюк?— і Софія подивилася йому в очі.

— Часом так, але не завше! — й Кость чогось став веселий.

— Отже, я вже не буду вірити ніколи, коли хто буде говорити мені компліменти. Се дуже негарно зі сторони мужчин, що вони такі нещирі.

— Вони примушені до того, бо кожна жінка любить, аби їй щось приємного сказати, і чи така говірка опираєся на правді, чи ні, то їй байдуже. А що всі люди об’єктивні, то кожда мислить, що в компліментах міститься сама правда, й гнівається на іншого мужчину, що не признає їй тих гарних прикмет. Скажи сама, правда, що ти ліпше любиш тих хлопців, що сиплють компліментами, як тих, що говорять про серйозні речі? — й Василіка глянув фіглярно на сестру.

— Вже то Анна добре каже, що мужчини нас фальшиво посуджують! — і Софія відвернула голову.

— Ви знаєте, що вона не перебуває сих вакацій в нас? — сказала протопопиха до Костя. —Заприязнилася з донькою посесора з Зеленівки, і та запросила її на цілі вакації до себе; лиш часом приїздять обі на відвідини.

«Слава богу!» подумав Кость; та лікував заборзо, бо на подвір’ю загавкали пси і почувся гуркіт брички.

— Се, певно, вони обі! —сказала Софія, приступаючи до вікна, — бо обіцялися на нині.

«Не могло їх там що затримати? — подумала злісно протопопиха. — Прийдуть собі такі гарні та ще скокетують його, а він був на найліпшій дорозі освоїтись».

— Отже, я не уйшов своєї судьби! — шепнув Кость, силуючись сховати зворушене. — Мушу з нею бачитися!

Софія вибігла надвір і ввела за хвильку Анну з Октавією. Побачивши Костя, Анна смертельно поблідла й стягнула брови, мов у тяжкім горю, докупи. Він став і не смів підвести на неї очей, щоби не стрінутися з її поглядом; серце в нього билося сильно, іскри бігали поперед очі. Анна лише хвильку була мов оголомшена, але зараз прийшла до себе, підоймила голову вгору й повітала всіх загальним уклоном, не говорячи при тім ні слова. Протопопиха попросила дівчат сідати; Октавія почала щось шептати із Софією, Василіка прилучився до них, а Кость стояв усе зі спущеними вділ очима. Аж почувши голос Анни, що спокійно на якесь запитане протопопихи відповідала, підняв очі і подивився на неї. Яка вона була гарна! За останній рік розвилася до своєї повної краси, лише з її очей щез той щирий, милий вираз, а коло уст не було тої солодкої усмішки, як давнійше; все заступив вираз холоду, гордості, що, як се видко було, тепер опанували її душу. Всі її рухи були спокійні, а ціле її поведене казало, що в її душі пірвалися струни, і з тої чудової мелодії, яка в ній дзвеніла, не лишилось ніщо, навіть дисонанса. Дивлячись на неї, зрозумів Кость, що се його поведене вплинуло так на неї, що вона, стративши його любов, втратила довір’є до всього; се говорили її очі, се казав вираз її лиця. «Вона не має розуму, — подумав собі Кость, — коли взяла собі таку марницю так дуже до серця. Я ж не міг інакше поступити, не міг посвячувати для неї свою кар’єру, свою будучність. Тепер усміхається мені надія стати паном, багачем; ні, я був би дурнем, коли б був поступив по так званим правилам честі і остав їй вірним аж до смерті. Правда, вона гарна, дуже гарна, — і йому зробилось гаряче, — але-бо й Аврора непогана, а що їй на красі збуває, те доповняє її гумор, веселість. Ні, я не міг інакше поступити; чи я тому винен, що так склалися обставини? Але-бо вона горда, горда — й раз на мене не гляне! — думав дальше. — Вона потішиться по моїй страсті і вже з гордості піде за такого, що разом із нею буде писати оди до свого темного народу». Кость уже й у думці не називав руського народу своїм. Такими рефлексіями старався заспокоїти себе, але все-таки затрясся цілий, коли спочив на нім гордий, повний зневаги погляд Анни. Йому страх стало ніяково, не знав, що почати, сидів, мов на жарених углях.

Вхід протопопи вибавив його з сеї неприємності і ситуації. Той привітав його голосно, висипаючи повну торбу слів, в яких виразив свою втіху з його приходу. Зараз- таки почав питати, що казав пан про його відвідини, чи був із них вдоволений та чи віддасть їх йому. Кость слухав цих слів немов іздалека і потакував на все, киваючи при тім головою, мов маріонетка.

Оба вели бесіду по-волоськи. Анна, чуючи те, ще гірше стягнула брови докупи; погірдливий усміх не вступався з її уст.

— Але ви в Відні навчилися дуже добре по-волоськи!—сказала протопопиха до Костя по-німецьки. — Ніхто не сказав би, що ви не волох.

— І не помилив би ся в тім, пані добродійко! — сказав Кость, бажаючи показати Анні, що він мало дбає про її гадку.

— То ви вже також пристали до волохів? — і протопопиха засміялась.

— Не пристав, але вернув назад до тої народності, з якої походять мої діди, прадіди, бо ж Буковина була колись волоська.

— Правда, — сказав протопопа, — тут давно русинів не було, тому повинен кождий чесний чоловік належати до тої народності, до якої належали його предки.

Не знав, що сими словами видав сам на себе засуд як нечесного чоловіка.

В Анни засвітилися очі, а кров вдарила в лице, коли вчула, якою філософією прикрашують сі два перекинчики свій поганий поступок відреченя від власного народу. Не могла стриматись, щоби не відповісти на остатні слова протопопи.

— Так роблять усі народи, лиш одні русини цураються свого і переходять на волохів, поляків, москалів і бог знає на що.

По вібрації її голосу було знати, що вона сильно зворушена.

— Чи не вчать вас сього в педагогії? — сказав протопопа, бажаючи обернути цілу бесіду, що могла стати і для нього дразливою, на жарт.

— О ні, нас учать, щоби ми виховували самостійні характери і щоби бридилися людьми без характеру! — відповіла Анна і подивилась при тім остентаційно на Костя.

— Що ж ти розумієш під сею відповіддю? — запитала протопопиха, бачачи, як Кость то блід, то червонів.

— Се дуже легко знати; розумію те, що всі перекинчики — люди без характеру, бо, вигодувавшись працею, потом свого народу, стають потім його ворогами, лишають його на поталу неприятелям, працюють над його упадком. — Вона говорила поволі, з притиском, гейби хотіла, щоби кожде її слово зранило Костя.

Він стояв смертельно блідий: його губи тряслися, очі гляділи з ненавистю на Анну.

Протопопа був теж сильно зворушений; слова дівчини діткнули його дуже немило, але він не хотів дати сього по собі пізнати, тому сказав байдужно:

— Давно дівчата не знали, що то таке політика, та всі виходили замуж, а тепер буде немало старих паннів! — Се сказав він, аби дати пізнати Анні, що й вона лишиться старою панною.

— Добре кажеш, Артемій! — підхопила протопопиха. — Я така рада, що моя Софія дальше не вчилася; ще були би зіпсували її там у школі, була би ще стала «політиканткою»! — при сих словах глянула тріумфуюче на Анну.

— Не зашкодило б їй дещо більше знати! — зареплікувала Анна. — Тоді не нудила би ся так, як тепер, але могла б зайнятися якою духовою працею.

— Така жінка найліпша, що мало знає! — сказав протопопа. — Не правда, пане Антонюк?

— Я цілком згоден із сим вашим переконанєм, — відповів Кость, — бо я також ніколи не оженив би ся з такою дівчиною, що дуже багато знає!—хотячи пімститися на Анні, сказав навмисне сі слова.

— Хто знає, чи розумна жінка пішла б за вас, — обізвалась Октавія з другого кінця кімнати, де, розмовляючи ніби з Софією, слухала уважно, що Анна говорить із Костем. Почувши, як він до неї обізвався, постановила прийти їй на поміч.

— Тепер учених жінок дуже ще мало і вони не виходять за першого-ліпшого.

— Браво, браво, панно Октавіє; я й не знав, що ви так гарно вмієте стояти за жіночі права! — сказав Василіка.

— Не за жіночі права, але за правду! — сказала Октавія голосно, а тихше додала: — Ваш приятель обійшовся нечемно з Анною, і я відплатила йому за те. — А звернувшись до Анни, сказала:

— Ми ще не бачилися з твоєю бабцею; ходім до них, бо далі треба буде вже їхати додому.

І, взявши Анну під руку, пішла з нею до другої кімнати. Софія хотіла їм товаришити, але погляд матері здержав її.

За якийсь час обидві дівчини вертали через хороми в залу. Вони почули ще голос Костя, що, прощаючись із Софією, сказав:

— Noctea buna, domnesoara[8]!

 


[1] Розради, втіхи.

[2] Приємна прогулянка при місячному світлі.

[3] Виходив з себе.

[4] Бабуся.

[5] Похвалитися.

[6] Приводом.

[7] Гора — румунський народний танок.

[8] На добраніч, панночко!

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.