Перекинчики-3

 

VII

Протопопа сидів на ганку, курячи пообідню цигарку й попиваючи чорну каву. Він був у дуже добрім настрою духа, бо мав тепер спокій в хаті. Аглая віддалася і випровадилася вже зі своїм мужем на якусь там коопературу; Василіка записався на юридичний факультет, остала ще Софія, але про її замужє був іще час думати. Тепер продав добре кукурудзи, посплачував затягнені на весілє довги, жінка сиділа якось тихо, не вередувала й не загадувала нікуди їхати, отже протопопа мав із кождої сторони чисте небо й тішився сею обставиною, шо трафлялаея йому дуже а дуже рідко в житю. Покурюючи, роздивлявся протопопа по подвір’ю і по дорозі, що йшла за городом, де тепер появилася товпа мужиків, що просто правцювала до брами. Протопопа придивлявся цікаво тим людям, що, створивши браму, запитали наймита, чи є отець дома. На потакуючу відповідь пустилися подвір’єм до ганку й опинились таки перед протопопою. Поздіймавши шапки, поцілували його в руку і стали чекати на запитане.

— А звідки ви, люди добрі? — запитав протопопа, вставши з місця.

— З Новоcівки.

— Та за чим бог провадить? — Він віщував, що, певне, вже прийшли з жалобою на тамошнього священика о. Моцана.

— Та ми, прошу отця чесного протоєрея, прийшли жалуватись на нашого панотця, — почав високий, дужий мужик, виступивши з товпи наперед.

— Жалуватись? Яка ж кривда сталася вам? — Протопопі було дуже неприємно питатися, але мусив.

— Здирає нас, ганьбить, сам запиваєся та програє наші гроші в карти. Ми все терпіли, бо думали: от най, най, може, він нарозумиться; але коли-бо він чимраз то гірший; от-таки тепер, яку штучку встроїв, що вже не можемо довше терпіти. Панотець провадив похорон, та був, якто, вибачте, кажуть, трохи нагорі і не приставав ані раз євангелє читати, хоч узяв десятку, аби гарно поховати. Людям стало маркітно, а сей чоловік, — і показав рукою на мужика, що стояв біля нього, — сказав: «Отченьку, може б, ви вже раз пристанули? Таж моя жінка була газдиня, не жидівка!» Панотець розлютився, скинув з себе фелон та далі: «Ховайте собі самі, ви, злодії, гадюки; ви не вартуєте, щоби вас священик ховав!» накричав ще та й пішов, а люди мусили самі ховати. Чи годиться так, отець протоєрей?

Мужик глянув визиваюче на протопопу.

— Правда, що не годиться, але знаєте, люди добрі, кождий чоловік грішний, так і священик. Як там трохи погрішить, то не треба все на лаби брати, але треба йому прощати. Він уже покаєся, не буде того більше робити.

Протопопа говорив із намащенєм; він силувався переконати мужиків.

— Ага, не буде; то тому, що ми йому зразу попустили, він їздить нам тепер по голові, та вже нас далі з села вигонить! — почав один мужик.

— Ми його виженемо; вже досить він напився нашої крові, колька би його вколола! — сказав другий.

— То негарно, газди, що ви так говорите на свого душпаcтиря! — почав протопопа. — Він не провинився так тяжко.

— Та ми знаємо, що крук крукові очі не виколе! — говорили всі мужики разом і не дали протопопі докінчити фразу. — Але як нам не зробиться якесь право, як не возьмете його від нас, то ми знаємо, куди удатись. — Вони були роз’ярені до крайності і забули, що стоять на чужім подвір’ю.

Протопопа подивився на них злими очима:

— Куди, напримір, удастеся? — запитав злобно.

— Підемо всі на унію!

Слово унія прибило протопопу; він упав на крісло, побілівши, мов стіна. Аж по довшій хвилі прийшов до себе.

— Люди добрі, се якийсь злий дух вліз межи вас та робить межи вами колот; спам’ятайтесь, бог з вами! Ми не будемо бажати вашої кривди; приїду я, буду річ розсліджувати, а коли священик винен, то буде за те покараний. Але ви держіться кріпко своєї святої віри, не відступайте від неї, бо то гріхи неспасенні. Дасть бог, то все на добре обернеся, лише не будьте такі прудкі, йдіть з бого.м додому, я завтра до вас приїду. — Він говорив ласкаво, привітно, а серце в нього аж теліпалось зі страху.

— Чи ви бачили, куме, як він настрашився, коли ми сказали, що на унію перейдемо? — почав проводир товпи, вийшовши за браму. — Аж білий став.

— Скоро не схотять нам дати іншого попа, то ми їх лиш тим будемо страшити; вони зараз зм’якнуть, — відповів другий.

І мужики пішли втішні домів, а протопопа лишився в тяжких, невеселих думках. Вже й цигарка йому не смакувала, вже й кава вистигла, а він усе думав і думав, як би то з сею справою упоратись. Нарешті вийшла протопопиха по пообіднім сні вдихнути свіжого повітря.

— Знаєш, Стефцю, той дурень Моцан наварив собі доброго пива; от тепер лиш була купа мужиків, що приходили його окаржити. Бог би його побив, він і мені клопоту завдав, бо якби, хорони боже, вони справді перейшли на унію, то тоді й мені дісталось би за те, що в моїм деканаті могло щось подібне статись.

У протопопихи заблисли з радості очі. «Тепер прийшла черга на мене пімститиея на тому трусові, що дав мене своїй жінці машкарити!» подумала собі, а голосно сказала:

— Що ти сам годен зробити? Ти мусив написати по комісію, най його звідти возьмуть, коли на таке заноситься.

— Та-бо то не штука збавити когось хліба, — відповів протопопа, — я гадаю, що, може, мені вдасться мужиків укоськати.

— Дивіть на нього, він жалує того зарозумільця, що не хотів навіть до нього на весілє приїхати. Чого-то він тобі нараз пристав до серця?

— Пристав, не пристав, але мені таки ніяково псувати чоловікові бит.

— А як він твоє реноме попсує, коли люди перейдуть на унію, що тоді буде, хто носа дістане? Га? До нього треба гостро братися, не гладити його гладенько.

— Правда, може прийти до того, що люди перейдуть, не можу, отже, його жалувати. По завтрашнім розгляненю справи напишу до консисторії, щоби зіслала звідти комісію, та додам і те, що Моцан на своїй парафії неможливий.

— Тоді вже та здохла не буде так дутися, заженуть їх там десь у гори! — і протопопиха тріумфально засміялась.

Перевівши на другий день слідство, протопопа набирав о. Моцана перед людьми, вказуючи йому його негідне поступованє проти парафіян, і казав, що з консисторії з’їде комісія, яка рішить, чи може такий священик у тій самій громаді остати, де наброїв усякого лиха. Мужиків просив бути терпливими, що їх кривда буде направлена. Приїхавши додому, почав виробляти подане, яке мав предложити консисторії. Коли-бо йому якось не йшло. Все зачинав, написав кілька рядків, перемазав, подер і кидав під стіл, проклинаючи то папір, то перо, то чорнило, які не винні були, що протопопа не мав концепту. Так збавив кілька аркушів паперу, а все-таки нічого не написав. Поклик до обіду перервав його мозольну працю, що так тупо поступала наперед. По обіді почалась та сама процедура наново, лише з тою різницею, що по кождій невдачі кляв і сердився протопопа на о. Моцана, що наложив на нього таку тяжку працю, як написане поданя до консисторії. Аж надвечір удалось йому виробити хоч почасти зрозуміле подане. На радощах закликав тоді жінку і ліліку та почав їм се своє писане читати, перериваючи його часто заміткою: «А що, не добре вдав я?» На сі замітки ліліка, хоч нічого не розуміла з тої Волощини, стереотипно повторяла: «Добре, бігме, дуже добре».

Комісія прийшла, розсліджувала, вговорювала мужиків помиритись із панотцем і від’їхала, не залагодивши справи. Люди, видячи, що їх панотець урядує в них дальше, почали знов гурмами ходити до протопопи, а він, підбурений жінкою, не старався їх  втихомирити, але справляв їх усе в консисторію, а сам від себе доносив туди, що вже крайній час перенести о. Моцана на інше місце. В консисторії не дуже вірили мужикам, але коли вони заявили категорично, що перейдуть на унію, і вже почали робити дотичні кроки, вислали якнайшвидше о. Моцанові грамоту, силою якої мав забиратися на далеку парафію в горах, а на його місце мав прийти молодий. Се поділало: мужики заспокоїлись, а протопопиха аж в долоні плеснула, почувши сю звістку.

Коли о. Моцан прийшов до них на відхіднім попрощатись, протопопиха, лишившись із ним на хвильку сама, сказала:

— Видите, отче, отеє моя пімста; мій муж міг вам помогти, але я не допустила до того і ще буду на вас мститись, аби ви знали, як мене ображувати.

О. Моцан аж затрясся; його свербила рука заткати ті уста, що так говорили, але він зрефлектувався і відповів спокійно:

— Не могли би ви були на мені пімститись, коли б я був сповняв свої повинності; але я часто грішив і тепер мушу цілком слушно за ті мої проступки покутувати.

Така відповідь задивувала протопопиху; вона видивилась недовірчиво на нього, але по лиці о. Моцана видко було, що він говорить сі слова з переконаня і з твердою постановою зачати відтепер нове, інше житя.

Та він мав іще раз згадати протопопиху, ще раз допекла вона йому і його родині до живого, ще раз полились з її причини з очей його жінки і дітей гіркі сльози.

Взимі, по його переносинах, познайомилась старша донька о. Моцана Фрозіна на одній забаві з скінченим семінаристом. Тому припала до вподоби гарна дівчина, і він по кількох візитах в домі о. Моцана заручився з нею. Весілє відклали до мая. Чутка про те рознеслась по цілій околиці; довідалась про неї і протопопиха. Гнів і злість, що її напали на сю звістку, не можна описати. Вона була заздрісна, що в о. Моцана жениться багато гарнійший і розумнійший чоловік, як той, за якого вона віддала Аглаю. В її душі почали роїтися плани, як би то розбити ті заручини. Не могла нічого вдіяти, бо жених спалив погірдливо кілька її анонімних листів, незважаючи на їх плюгавий зміст. Та щастє було, видко, ласкаве для неї, бо, входячи зі своїм мужем у Чернівцях до ресторації, застала там жениха Фрозіни. Поздоровавшись, почала з ним розмову. Він був веселий, розмовний, як звичайно щасливий чоловік, що за тиждень має пібратись із любою дівчиною. Протопопиха розмовляла з ним довго, а нарешті сказала жалуючи:

— Ви такий милий, забавний хлопець, чи не мали ви деінде женитись, та в о. Моцана?

— Або що? — відповів семінарист, почервонівши з якогось дивного зворушеня, в яке попав на її слова.

— Я так лише; шкода вас, ви не будете щасливі з Фрозіною.

— Чому? Прошу, скажіть мені; ви вже се не говорите на вітер.

— Коли-бо я боюсь, щоби через те не вийшло для мене яке лихо, — сміялась протопопиха, бавлячись із бідним семінаристом, як’кітка з мишею. Протопопа сіпав її за рукав, кивав головою, хотів їй перешкодити, аби не сказала чогось злого, але вона не зважала на нього.

— Слово честі даю вам, що ваше ім’я не вийде через мої уста; я хочу знати, через що я з Фрозіною не буду щасливий? — сказав затривожений жених.

— Маю ваше слово, отже скажу вам, що для священика навіть не личить побиратися з такою дівчиною, як Фрозіна.

Протопопа видивився на свою жінку великими очима, а семінарист поблід смертельно.

— Чому, чому? Кажіть, добродійко, не мучте мене своїми натяками! — і глядів на неї при сих словах благально.

— Бо вона ще в наших сторонах не дуже гарно заховувалася: мала з одним парубком любовні зносини, що не остали без наслідків, усі люди показували на неї пальцями.

— Я не чув нічого про се, — не міг протопопа стриматись, щоби не сказати, й глянув при тім погірдливо на жінку, що своїми словами морально забила бідну дівчину.

Семінарист не зважав на його слова, але закрив із горя лице руками. Протопопиха тріумфувала: «Аж тепер будуть вони знати, як зі мною зачіпатися», думала собі, дивлячись погірдливо на жертву своїх інтриг, що боролася з горем і жалем, які вдарили на неї, мов грім із ясного неба.

— Се, може, й правда, бо я дістав також анонімні листи з подібними підозрінями, але я не вірив у них. Я не міг вірити, щоби той ангельський погляд, той невинний усміх міг належати до негідниці! — говорив молодець із жалем. — Ліпше було б, щоб я про се був не знав, бо все міг би таки бути щасливим, а так що? Ціле моє житє не варте вже нічого. Я не можу пібратись з такою дівчиною, що так низько впала, як Фрозіна; ні, на се моя честь не позволяє, але житє без неї здається мені пустим і без цілі.

Його рум’яне перед годиною, усміхнене лице поблідло, натягнулось, очі осілн глибоко, а коло кутиків уст тремтіло якесь неясне почуванє.

— То ви зірвете з нею? — Протопопиха мало з утіхи не плеснула в долоні.

— Мушу.

— Я не похваляю того, що ви молодий чоловік та зважаєте на людську поговірку. Хто таке видів, на перше-ліпше слово зривати з нареченою? Може, то й неправда, що люди говорять! — обізвався протопопа, зіритований міцно сею сценою.

Його жінка глянула на нього мов скажена.

— Неправда? Ні, се мусить бути правда, бо хто мав би таке серце, таке сумлінє кидати болотом на невинну дівчину, — сказав семінарист, тяжко зітхаючи. — Я не можу в’язатися з нею, бо хоч би їй і простив сей проступок, то ціле житє переслідувало би мене підозрінє, що вона все думає про того, хто перший осягнув її любов.

Протопопа здвиг плечима.

— Та-бо то негарно зривати на тиждень перед весілєм; се буде скандал на цілий світ.

— А се було гарно, що вона обманювала мене невинного усмішкою та щирими поглядами? Се було гарно, що вона, знаючи, як я її поважаю, не спускала очей з засоромленя, бо не заслугувала на таке поважане. — І затиснув кулаки.

— От, як жалую дуже, що вповіла вам се, — почала протопопиха солодко, — якби ви були довідалися про се аж по шлюбі, то вже було б вам легше пробачити, забути.

— Ні, ні, я вам вдячний за те, що ви отворили мені очі, хоч у сліпоті було мені так солодко! — додав із сумним усміхом і вийшов.

— Що ти все зі своїм язиком не можеш осторобитись? — сказав гнівно протопопа. — Що тобі Моцан винен, що ти так переслідуєш його?

— Винен, не винен, вони всі мене раз образили, і я хочу їм показати, що вони завели собі не з Грицем справу.

— І тому наговорила на Фрозіну несотворенні речі? Йи геть, мені аж страшно від тебе. Чи ти не думаєш над тим, що і в нас діти? А якби хто набрехав на них таке?

— То не пошкодив би їм нічого, бо вони мають розумну маму, що потрафить всяко закрутити, — сміялася протопопиха, — а та холера Моцанова що знає? Хіба лише плакати.

— Дивись, щоби її сльози не впали на тебе!— Протопопа насунув шапку і вийшов із ресторації, не оглядаючись навіть за своєю жінкою. Він був такий слабий зглядом неї, так пересяклий її впливами, що не важився навіть протестувати проти того зла, що вона діяла, не мав відваги сказати слово в обороні правди.

Протопопишині слова впали на добру землю і принесли ожидані плоди. Жених Фрозіни написав до о. Моцана, що непровиджені перешкоди забороняють йому женитися з його донькою. О. Моцан, прочитавши лист, не казав нічого нікому, лиш велів запрягти коні й помчав до свого будучого зятя. Застав його дуже зміненого.

— Що вам сталося, що ви написали, що не будете женитися з Фрозіною? Вона не знає ще про ніщо. Не робіть скандалу, бійтеся бога, подумайте, що то вже лише п’ять днів до весіля!

— Я хорий, я не буду женитись, не налягайте на мене, бо то все надармо, — відповів семінарист зміненим голосом, що свідчив про його душевне терпіне.

— Я хорий, я хорий, — глумився о. Моцан. — От не химеруйте, кажіть ліпше, що ви найшли десь якусь багату панну і через те моя дівчина в кут.

— Ні, даю вам слово честі, що я не маю ніякої іншої панни, але чуюсь хорим та тому не хочу нікому в’язати світ.

— Вовча хороба напала на вас, — крикнув о. Моцан злий, — знаємо ми се; але ви мусите приїхати до шлюбу; ви не виставите чесний дім на ганьбу; сього я не сподіваюся по вас.

Молодий чоловік не відповідав. О. Моцан говорив дальше, вговорюючи, молячи, заклинаючи, та все надармо. Відходячи, сказав іще: «Я не дивлюсь на ваші примхи, а лагоджусь на весілє; так уже всі гості позапрошувані; ви ж не виставите нас і себе на сором».

— Я кажу одверто, що не приїду, шкода ваших заходів, — відповів семінарист, і сльози появились в його очах, так стало йому жаль утраченого щастя.

Та о. Моцан не чув чи не хотів чути його слів і, приїхавши додому, не казав застановляти приготовлень до весіля. Прийшов означений день. Наречений мав день перед шлюбом приїхати, бо так був умовився з Фрозіною, але не приїхав; се її не обійшло дуже, бо думала, що приїде вже в день шлюбу з гостями. Але гості з’їздились, приїхала музика, панни повбирались, а жениха як нема, так нема. Навіть ніхто не приїздить із його фамілії. Молода почала непокоїтись; уже не розмовляла так весело з дружками, не приглядалася з такою утіхою до зеркала, що віддавало її образ в білій сукні і міртовім вінці, їй здавалось, що всі глядять на неї якось глумливо, що тішаться з її неспокою.

«А може, він справді не приїде?» подумав о. Моцан у розпуці, та, побігши на пошту, зателеграфував до нього: «Приїздіть чимскорше, всі гості чекають».

Вже й вечер наспів, всі гості знетерпливились ожида- нєм жениха, а його й сліду не видко. Молода, сидячи прибрана на канапі, мало вголос не розплакалась, думаючи, що її милому притрафилось яке нещастя. Мати сіла коло неї і почала її потішати, що ще не так пізно, що, може, він де колесо зломив або коням сталася яка пригода. Між усіма зібраними панував дивний, гарячковий настрій, який зробив місце обуреню і наріканям, коли коло одинайця- тої години вночі приніс поштовий післанець телеграму такого змісту:

«Не чекайте мене ні нині, ні ніколи; ви самі собі завинили; я ж казав вам, що не приїду».

В хаті настала метушня. Фрозіна зімліла; її винесли з зали до другої кімнати, а о. Моцан, стоячи насеред зали з нещасною телеграмою в руках, звернувся до гостей:

— Прошу бавитись, най вам здається, що се бал, не весілє; не робіть собі нічого з нашого клопоту.

Але нікому не було до забави. Всі почали розходитися по своїх кватирах, не чекаючи вечері, до якої почала накривати прислуга на приказ о. Моцана. Лиш кілька приятелів доматора лишилося, щоби його потішити. Як же здивувались вони, прийшовши рано на сніданє й увидівшн о. Моцана сивого, мов голуба. Жура, стид і гризота постаріли його передчасом.

В тиждень по сій події дістав лист. В нім було лише три слона, які протопопиха вичитала в якомусь німецькому романі і які їй дуже сподобались:

«Така моя пімста».

 

 

VIII

Кость, приїхавши до Відня, наймив собі маленький покоїк, звіз до нього свої речі і пішов записуватися на медицину. Велике місто займило його; він ходив всюди, подивляючи ті скарби штуки, науки і промислу, які там нагромаджені. З усего, що робив, куди ходив, що бачив, здавав Анні справозданє, пишучи до неї довгі-предовгі листи, яких рефрен звучав усе: «Люблю тебе, навіки люблю». Її відповіді були для нього великою розрадою; він нетерпливо виглядав листоношу, який приносив йому щонеділі маленький листець, записаний делікатним письмом.

Костеві наказував батько з дому, щоби він зайшов у Відні до властителя Миток, що там жив, а то в справі, чи не схотів би він продати їм кавалок поля, що граничив із ними. Дідич мав із того поля мало хісна, бо воно приходило посесорам гей дароване, а старий Антонюк міг би щось скористати. В перший час Кость на сю річ призабув, і аж як батько запитав його листовно про дідичеву відповідь, рішився на відвідини у пана Модеста Бекула. Нелегко допитався до його помешканя й одного пополудня став перед гарною каменицею, де мешкав дідич Миток. Лакей запровадив Костя до люксово урядженої[1]  кімнати і пішов оповістити свого пана про відвідини. По його відході оглянувся Кость навкруг себе, глядів із,подивом на стіни, що були оббиті дорогою тканиною, на штучні меблі, чудові образи, занавіси і різні панські фрашки, що робили кімнату пишною і багатою. «Кілько тут маєтку задарма лежить, — подумав він, позираючи на тамошній перепих, — а кілько людей не мають що в уста вложити, не мають де голову склонити?» Він був би, може, розвивав іще дальше свої думки на сю тему, але вхід пана перебив їх. Пан був уже не першої молодості, але видко було по нім, що не хотів іще старо виглядати, бо був з найбільшою старанністю зачесаний, виголений та по найпершій моді елегантсько одягнений. Кость вклонився і назвав своє ім’я. Пан кивнув головою і сів, даючи Костеві знак вчинити те саме.

Усівши, вповів Кость панові справу, яка його завела до нього.

— А, то ви з мого села, син старого Антонюка! Ви гарно списалися, що вже по матурі. Що там у мене чувати? Як газдують мої посесори? — пан говорив живо, не переводячи духа, переходячи з одної речі на другу.

— Добре, — відповів Кость на його останнє питане, — сього року мають дуже гарний збір.

— А вони все жалуються, що не виходять, але я вже не буду їх більше тримати; досить наїлися моєї праці за десять літ; іще два роки потримають, а потім конець межи нами. Отже, ваш батько хоче в мене купити грунт?

— Так, коли б пан схотіли продати.

— Може, продам, але мусить почекати, доки посесія не вийде; до тої пори я не можу нічого робити.

Кость встав.

— Отже, я напишу батькові, аби ще на купно почекав.

— А ви з чого одержуєтесь? — запитав дідич, гей від нехочу. — Маєте які лекції, чи батько посилає вам гроші?

— Дотепер не маю ще ніякої лекції, — відповів Кость червоніючись, — але треба буде шукати; батько посилає мені лише 20 золотих, а того замало.

— То добре трафилось, що ви зайшли до мене; я власне глядаю домашнього учителя, що приготовляв би мого сина до іспиту з першої гімназіальної класи. Хлопчина дуже делікатний, і я боюсь із ним розлучатись, бо інакше примістив би його в Терезіянум[2]. Його дотеперішній учитель здав докторат і вибираєся на власну посаду. Коли хочете, то можете заступити його місце; я даю ціле удержанє і ще 15 золотих на місяць. Ну що ж, згода?

Костеві аж не хотілося вірити, що йому трафляється таке досконале місце, тому пристав з утіхою на пропозицію дідича.

Анна, довідавшись про се, не дуже була рада й написала йому про те. 

«Аби ти лиш не жалував сього кроку, що коштує тебе дуже багато, бо через нього утратив ти свою волю. То значить, не можеш робити, що тобі захочеться, але мусиш коритися порядкові, який панує в тім домі. Також боюсь, мій милий, що ти, жиючи між панами, забудеш за свій наїрід, за його потреби, а разом із тим станеш на нього задивлятись по-панськи».

Кость засміявся, прочитавши се її письмо, і поспішив заспокоїти її, що йому й не в голові паношитися, бо він вічно зістане її щирим, кохаючим Костем.

Та дівчина мала правду, перестерігаючи Костя перед панським житєм. Він сходився з паном щодня при обіді та вечері, а той, видячи, що Кость русин і має демократичні погляди, старався збити ті погляди, доказуючи, що нарід, особливо руський нарід, лінивий, некультурний, темний, що навіть сором признаватися до такого народу. Спочатку Кость від’їдався, заступався за свої погляди, хотів навіть покинути такий дім, де сміялися з його народності, але з часом привик до сих диспут, мовчав, ба навіть потакував на деякі виводи дідича. Йому здавалося, що він робить се з чемності, аби не дразнити старшого від себе, не іритувати, й дивно йому було, чому в нього не буриться тепер кров на панові слова так, як давнішнє. Панські вигоди, люксуси припали йому до вподоби; з якимось дивним почутєм нагадував він собі, як то колись спав на твердих дошках, накритий лише веренею, а тепер лежав на м’яких подушках, накривався шовковою ковдрою, їв пишні страви, мешкав в елегантськім покою, а слуга являвся на кождий його зазив і сповняв найменший його приказ. Він рад був такій заміні і був тому вдячний, що споводував її. Помалу почав набирати панських поглядів, а чуючи раз від пана, що той рад би з ним говорити по-волоськи, почав учитися волоської мови. На натяк Анни, що на звістку про його волоські студії запитала, чи не думає й він волошитися, відповів, що наука якоїсь мови не є ще доказом, що хтось хоче відцуратися своєї народності. «Я вчився греки й латини, а от не став ні греком, ні латинником!» закінчив жартівливо.

Його переконаня захиталися, але не впали ще цілком; треба було ще якогось сильнійшого напору, щоби звалив їх зовсім. Багато причинялася до сього захитаня Костевих переконань обставина, що він мало коли виходив між своїх однодумців, а все перебував в атмосфері, противній його поглядам. Аннині листи мали на нього добрий вплив, вони тримали його ще при його думках. Кость любив її, обожав, не спроневірився їй ще жодною думкою; тому слухав її частих накликувань обставати при своїм і не піддався ще зовсім впливові, що находив на нього зі сторони пана. З тугою виглядав кінця шкільного року, коли зможе побачити свою Анну. Та туга додавала йому охоти до праці; він учився пильно і доглядав також свого ученика, щоби не марнував часу. Пан гратулював собі, що зробив так добрий вибір, бо його син прив’язався до Костя і з приємністю вчився разом з ним. Пан був вдівцем і мав, крім Костевого ученика, одну старшу дівчину, що кінчила своє образованє в інституті в Букарешті, бо так постановила її покійна мати, що була родом із Румунії. Їй кінчався вже сімнайцятий рік і вона мала сього року опустити інститут. Батько мав по неї поїхати. Бажаючи при сій нагоді показати родині жінки свого сина, чекав лиш на те, аби він здав іспит. Іспит випав дуже добре; пан закликав на радощах Костя до свого кабінету, дякував йому за добру науку і говорив щось про іншу нагороду, та Кость зробив конець усім подякам заявою, що він сповняв лише свій обов’язок, за який не належиться йому ніяка подяка, ні нагорода, бо ж за те мав свою місячну заплату.

Пан запитав його, чи він схоче й дальше мати в нього лекцію.

— Чому ні, з охотою! — відповів Кость, — Лише прошу, скажіть мені, коли маю приїхати, бо в нас, як знаєте, виклади починаються аж коло 15 жовтня.

— Ви приїдьте з кінцем вересня, бо ми аж тоді повернемо з подорожі. Батькові перекажіть, що я за рік приїду сам до Миток, то вже тоді погодимося за той кавалок поля.

Кость вийшов на місто, щоби накупити для своїх яких гостинців із Відня. Він зложив собі гарну суму грошей, отже міг тепер потрясти кишенею. Покупив гостинців для родичів, для брата, для сестер, а для Анни купив найкращий та найдорожчий подарунок: золотий перстень із брильянтом. Він уявляв собі наперед, як то дівчина буде тішитися тою пам’яткою, сам же був рад, що може їй справити втіху,- З легким серцем сів до вагону і помчав в обійми милої.

 

IX

Анна була вже в Митках, коли Кость повернув додому. Коли почула від когось, що приїхав Антонюків син, то мало не вискочило на сю звістку серце з грудей. От небавом побачить того, до кого рвалося цілий рік її серце, за яким тужило, боліло, через якого пішли набік всі інші інтереси, а лишився лише один гарячий інтерес — любов. Та любов зросла, зміцнілася і стала тепер сутю всіх думок молодої дівчини, що бачила в коханім мужчині ідеал краси, мужності і характеру. Та любов засліпила здоровий суд дівчини, що бачила свого Костя лише через рожеву перспективу любові. Учувши про його приїзд, зденервувалася немало очікуванєм. Їй здавалось, що ось він зараз стане перед нею, заговорить до неї, гляне на неї тим щирим поглядом, який вона в нього так любила. Але перейшов день і другий, а Кость не являвся. Він рвався побачити свою милу, та присутність чужих осіб при тім побаченю видавалася йому злишня. Тому чатував коло протопопового обійстя, чи не загляне до самої Анни, чи не побачить, як вона виходитиме на прохід. Дарма, її не було видно; аж одного пополудня побачив Кость, що протопопа поїхав десь з цілою своєю родиною. Анна лишилася, отже, сама дома. Скорим кроком перебіг через по- двір’є, серце билося в ньому сильно, коли став у хоромах і ймив за клямку від кімнати. Двері розтворилися, і він стояв перед богинею своїх снів, що з радісним криком кинулась йому на шию.

Кость забув за цілий світ; обіймив із жаром свою любку і почав покривати поцілунками її уста, очі, руки.

Анна визволилася з його обіймів і глянула йому з любов’ю в очі.

— Як давно ми не бачились! — сказала червоніючись. — Як давно, а ти приїхав іще в неділю і не приходив; видко, як тобі було пильно бачити мене! — В її голосі тремтіла вимівка.

— Прости мені, моє серденько-, але я не хотів бачити тебе перший раз при свідках. Мені здавалося, що ми обоє не зможемо побороти свого зворушеня, а другі будуть сміятися з наших почувань. Та й чи не ліпше так, що ми на самоті побачились і привітались так, як нам хотілось? — І він знов пригорнув Анну £о себе, знов голубив її, даючи їй при тім найніжнійші імена.

— Але тепер говорім уже по-розумному, — сказала Анна, пригладжуючи своє розбурене волосе й сідаючи на канапі, — ходи, сядь тут коло мене і оповідай мені, як тобі поводилося в Відні, чого- ти вчився, чи скучно тобі було без мене?

Кость сів біля неї і втопив свій погляд у синіх очах дівчини.

— Чи скучно мені було без тебе? Не тільки скучно, але тяжко, невиносимо; мені здавалося, що сонце не світить, що я не жию, бо мені лиш тоді ясно, тоді любо, коли ти говориш зі мною, коли я дивлюсь на тебе.

Анна подивилася вогкими очима на розмареного хлопця, що говорив їй про свою сильну, пристрасну любов. Вона чула, що його слова мають в її серці відгомін. Поклавши йому руку на голову, гладила нею його буйні кучері. Він схопив сю маленьку ручку й затримав у своїх сильних долонях.

— Моя пташечко, щебетушечко! Я завше думав про тебе; най се буде доказом моєї пам’яті про тебе! — і, виймивши з кишені перстень, заложив його на палець заклопотаної дівчини.

— Се ти для мене купив? — сказала Анна, усміхаючись щасливо. — Який ти добрий, Костю, задобрий для мене! — Вона зсувала й засувала перстень на палець, потім, мовби піпхнена якоюсь невидимою силою, притиснула його до уст.

Кость дивився з утіхою на її радість; він чув себе гордим, що був у силі зробити своїй милій таку приємність; він раював, сидячи при ній, слухаючи її слів, повних любові.

Ніхто не перебивав їх розмови; ліліка поралася десь у кухні, слуги були зайняті роботою, а обоє молоді могли говорити доволі, з чого вони й користалися. Аж надвечір заглянула ліліка в кімнату; їй стало дивно, чому Анна засиділася так у хаті, що навіть не виходила на город. Побачивши її, як сиділа поруч із Костем, ліліка трохи насупилася, але се тривало лише хвильку, бо, подумавши, що він не був би злою партією для її внуки, усміхнулася до нього привітно і поздоровила з поворотом до краю.

Почалась розмова, яку Кость вів виключно з лілікою, оповідаючи їй про всі віденські чудеса; ліліка не раз хрестилася, почувши, що в Відні трафляються самовбійства, убійства та різні крадіжі щодня, додаючи при тім слова: «Отеє вже аж тепер остатня тисяча настала; добре мій татко-небіжчик казали, що прийде остатня тисяча Петрова, і друг на друга повстане».

Анна прислухалась розмові, не знаючи навіть про що вона йде, бо її думки літали десь далеко, а об її серце відбивався спокійний, рівний голос Костя, що заспокоював її роздратовані нерви. Часами лише глянула на нього, мовби хотіла переконатися, що то він живий сидить біля неї, що вона не спить, а справді видить його, чує його голос.

Аж сумерк перервав розмову. Ліліка побігла до кухні, а Кость розпрощався зі своєю дівчиною словами: «Завтра знов побачимось».

Другого дня сиділа протопопиха з Софією і Василіком у середній кімнаті, коли Кость надійшов. Протопопиха, увидівши його, як ішов через подвір’є, крикнула на Софію: «Йди та приберись, а Анні скажи, най всі простирала позарублює на машині!» Опісля повітали всі радо Костя, засипуючи його тисячами питань, на які він мусив відповідати. Вже з годину розмовляв із протопопихою і її дітьми, а Анна не виходила. Він став неспокійний, гей не свій, задума нависла на його чолі, його оживлене зникло, мов у сні відповідав на Василікові слова, мов у тьмі бачив блищучі очі Софії, що усміхалася до нього солодко. Його брала охота запитати про Анну, та щось гей стримувало його тут вимовити її ім’я. Вже почав жалувати, що прийшов, коли вона з’явилася, несучи в руках довгий кавалок білого полотна. Червоніючи легко, склонилась йому і приступила до протопопихи.

— Як тут закладати? — запитала, показуючи їй полотно.

— Чи не могла мене закликати туди? — сказала протопопиха з квасною міною; вона вислала навмисно Анну до третього покою, аби перешкодити їй бачитися з Костем, бо мала в тім свій рахунок, а Анна все-таки увійшла. Протопопиха постановила упокорити бідну дівчину перед Костем.

— Як ти се зле зшила; видно, що тобі щось інше літає по голові, а не робота! — сказала, беручи від неї полотно.

Анна поблідла смертельно; таких слів, звернених просто до себе, вона ще не чула; їй здавалось, що цілий світ паде на неї; вона силувалась на відповідь, але стид і обурене не дали їй промовити слова.

Ся сцена зробила на всіх присутніх прикре вражінє. Василіка глянув якось дивно на маму, Кость був би її задушив зі злості, а Софія спустила очі вдолину. Всі мовчали, дивлячись на Анну.

Протопопиха встала.

— Ходи, я тобі покажу, як закладати! — обізвалася до Анни, і та пішла за нею зі спущеною головою, мов переступниця. Вона вимовляла собі те, що, бажаючи побачити Костя, приспішила навмисне роботу і, хоч знала, як має закладати, пішла питатися, як воно має бути. Їй стало ясно, що протопопиха не хоче, аби Кость її бачив, і тому так злобилася за її приходом. Анна не знала, через що, за що і по що вона в третій кімнаті під час Костевих відвідин мала коло машини сидіти. Коли б була знала, що протопопиха хоче його зловити для Софії, була б не дивувалася. Мати з донькою, видячи в Анні небезпечну суперницю, постановили по довгій нараді не допустити її до товариства, не дати Костеві нагоди бачити гарну дівчину. Могли се зробити: вона ж була сирота, сиділа в них, їла їх хліб.

— От так закладай, — сказала протопопиха, показуючи їй рубець, та Анна не дивилася; закривши лице руками, залилась гарячими сльозами.

— Чого плачеш? Може, тому, що я сказала тобі перед тим молодиком правду? Не бійся, він тебе не возьме, хоч би ти вміла й добре шити; йому потрібно жінки з тисячами, а не такої бідної, як ти. Та й що я тобі такого сказала, що ти так розревлася? От дивіть, яка недотикана.

І вийшла, бажаючи наговорити перед Костем іще щось на Анну, але вже не застала його в кімнаті, бо він вийшов разом із Василіком. Поводженє протопопихи з Анною обійшло і обурило Костя до крайності. Він відчував усі почуваня, що по його думці мусили колисати душею бідної дівчини. Він жалував її, милосердився над нею і через те ще гірше ненавидів протопопиху. «За що вона знущаєся над бідною сиротою, що Анна завинила їй?» думав, ідучи поруч із Василіком, і вже туй-туй мав до нього заговорити про сю справу, коли той обізвався до нього:

— Знаєш, Костю, хочу тебе про щось просити.

— Що таке, кажи.

— Поїдь зі мною завтра до Зеленівки, але не кажи нікому про те, бо я не хочу, щоби мої знали про те. Я прийду до тебе, посідлаємо коні й поїдемо; твій батько однако тобі нічого не скаже.

— Добре, поїду; а до кого там?

— До Василовича.

— До тамошнього посесора?

— Так.

— Я чув, що в нього дуже гарна донька; ага, я й бачив її у вас на весілю; нічого собі, але чого се ти так почервонів?

Василіка справді почервонів, як буряк.

— Ет, дурне; вона мені сподобалася дуже, та панночка; ми бачилися не раз у Чернівцях, і я дав їй слово, що приїду до неї під час вакацій.

Кость засміявся якось лукаво. «От я думав, що лиш на мене впали ті любовні чари, а тут бачу, що й Василіка підлягає їм», подумав, а голоснійше додав:

— О котрій годині поїдемо?

— О третій.

— Я буду на тебе чекати.

Василіка відійшов, а Кость почав собі ломити над тим голову, як би то побачитися ще нині зі своєю любкою. Думки мучили його; він уявляв собі її заплакану, упокорену, що сиділа там десь у кутку, далеко від людей, які так погано обходилися з нею. Він хотів її боронити, але яке право було в нього до того? Обопільна любов? Та не надає ще права вступатися за кимось; те право мусить бути санкціоноване людьми, а коли б він тепер хотів впімнутися за нею, то не тільки б їй нічого не поміг, але ще виставив би бідну дівчйну на людське посміховисько. Такими думками перейнятий, заблудив Кость аж до ставу. Він надіявся, що застане її тут, що вона прийде вилляти свій жаль на своє улюблене місце. Але години минали за годинами, сонце пішло вже спочивати, а не приходив ніхто. Всюди панувала тиша, переривана від часу до часу шумом дерев, колисаних подувом вечірнього вітру. Знетерпливлений Кость повернув додому, проклинаючи в душі всі ті світові форми, що не позволяли йому бачитися з дівчиною тоді, коли він хотів сього. Ніч перейшла йому в передумуваню планів на будучність; ранок застав його сумним і пригнобленим; він знав, що нині не буде мати спромоги бачити свою дівчину. З неохотою забрався до читаня якоїсь медичної книги. За читанєм перейшов йому час до третьої години. Тоді вийшов до стайні й велів наймитові осідлати одного коня, а до другого забрався сам. Ще не скінчили вони роботи, як Василіка з’явився вже, вичесаний і прибраний, гей на бал. З сердечністю стиснув Костеві руку. За часом помчали оба молоді хлопці селом, виїхали в поле й аж тоді звільнили кроку[3], як перед ними показалися перші хати Зеленівки.

— Мені так якось ніяково, —почав Василіка, — на спомин Октавії переймає мене радісне чуте, але на спомин її родичів стає мені зимно в околиці серця. Як вони мене приймуть, що собі подумають про мою візиту?

— Скажемо, що ми вступили так по дорозі до них, а коли будуть запрошувати на другий раз, то се буде знак, що тобі раді, — і Кость засміявся голосно.

В’їхали в браму статнього подвір’я й стали перед ганком, що цілий заріс був диким виноградом. Позлазили з коней і почали обзиратися, що би то з ними зробити, коли якраз надбіг наймит зі стайні і забрав коні під свою опіку. Оба студенти вийшли сходами на ганок, але тут не було нікого. Отворили перші двері: се була кухня; звернулися направо: тут пощастило їм більше, бо в першій кімнаті застали паню Василевичеву, що сиділа разом із донькою за ручними роботами.

На вид гостей панночка покрасніла й випустила роботу з рук. Пані дому піднеслася з місця й чемно відповіла на повітане хлопців, яких пізнала з торічного весіля. Запросила їх сідати, й почалась бесіда про погоду, жнива, пільну роботу; звичайно, що кого обходить, про те він і балакає.

Василіка спімнув щось про те, що вони зайшли сюди припадково; доматорка незначно усміхнулася на сю замітку, а Октавія почервоніла. Господиня, видко, була рада гостям, бо запросила їх на підвечірок, кажучи при тім, що вже мусять зачекати на її мужа, що поїхав у поле до женців, але небавом поверне. Василіка був щасливий, дивився тепер з більшою відвагою на Октавію, ба навіть почав із нею жартувати, коли мати бавилася з Костем.

Октавія була дуже гарненька, жива істотка, з великими чорними очима й густим кучерявим волосєм, обстриженим коротко, на мужеський лад. Будучи одиначкою, мала трохи забагато самосвідомості і самоволі, при тім була весела, щебетлива і дуже любила гарно вбиратися. Не бажаючи сидіти в сільській глушині, вимогла на батькові те, що позволив їй вступити до учительської семінарії. Власне тепер скінчила перший рік. Ще в вищих класах познайомилась була з Василіком; сю знайомість відновила на весілю Аглаї, а потім культивувала її цілий рік. Вони не говорили ніколи про любов; на се неставалс їм смілості, але Василіка відводив її щодня до школи, виробляв для неї трудні задачі, ходив за її маленькими справунками, ковзався з нею зимою на леду. Межи ними зав’язалася сердечна приязнь, щирі відносини, які могли перейти кожного дня в гарячу любов. Октавія не говорила ніколи нікому про те, що вона обходиться з Василіком так щиро, навіть матері, до якої відносилася, в найдрібнійших справах, із довір’єм, про те не споминала. Вона міркувала, що мати не схоче терпіти тих відносин, що закаже їй сходитися з ним, і тому мовчала. При початку вакацій просила його, щоби зайшов коли до них, а побачивши, що він сповнив її просьбу, була з того дуже вдоволена.

— Ходіть, най заграю вам щось із Шопена; ви ще не чули, як я граю, — сказала, усміхаючись до нього. — Мамцю, прошу з нами до салону! — обернулася до неї й побігла, мов серна, наперед, щоби отворити двері.

Октавія засіла за фортеп’ян і ударила пару акордів; потім полились повні чару й поезії гармонійні мазурки Шопена. То грімко, то ніжно, то тужливо-меланхолійно, то знов радісно розносилася мелодія з-під делікатних пальчиків Октавії. Нарешті скінчила.

— Як же ви гарно граєте, пані! — сказав Кость. — Я чув сі композиції на віденськім концерті; може, та артистка віддала їх із ліпшою технікою, але, певно, не з таким чутєм, як ви.

Василіка мовчав, але його блищачі очі свідчили про те, що він годився з судом свого товариша.

— Я була першою ученицею в музичній школі, мене намовляли всі, щоби я віддалася цілковито музиці, та мої родичі не позволяють на се, — з тими словами поцілувала свою маму в руку, аби вона не думала, що робить їй вимівки.

— Шкода занедбувати талан!—сказав знов Кость. — От німці, італійці або й інші народи заробляють на музиці великі гроші.

— Чи вона потрібує того? —сказала доматорка гордо. — Вона в нас одиначка, має подостатком усього, чи треба їй мучитись? Ми не позволяли їй і на учительку йти, але як уперлася, то най вже буде по її. — І погладила свою гарну доню по лиці.

В тій хвилі станув пан Василович на дверях салону. Дізнавшись про гості, він утішився, але побачивши, хто се, насупив брови і загриз уста. Се тривало однак лише з секунду, бо примусив себе до привітності і привітався з молодими людьми. Коли Василіка подавав йому руку, він глянув на нього з якимось дивним виразом і стиснув її так сильно, що хлопець мало не крикнув із болю.

Зараз-таки закликали до підвечірку. Октавія і її мати були веселі, говіркі; доматор сидів тихо, лиш коли-не-коли докидав слівце до загальної розмови, приглядався з цікавістю Василікові, а коли той сказав щось дотепного, тінь задоволеня перелітала по задуманім чолі господаря. Його мовчазність почала впливати й на гостей; хлопці побачили, що він їм не дуже рад, і за хвильку почали збиратися. Доматорка просила їх іще затриматись, але її муж не говорив при тім ні слова. Видячи його невдоволенє, не просила вона гостей, щоби прийшли ще раз. Хлопці вийшли, а Октавія побігла за ними, щоби їх бачити, як будуть виїздити із брами. На ганку подала Василікові руку і сказала тихенько:

. — Прийдіть іще коли.

— Не можу, — відповів той, тяжко зажурений, — чи ви не бачили, як ваш батько приймав мене?

— Батько не був у гуморі; не зважайте на се, я вас ждатиму!—й подивилась йому кокетливо в очі.

— Чого ти обійшовся так нечемно з сими паничами? — запитала жінка пана Василовича, коли самі зісталися.

— А нащо ж їх припускати до дому? Октавія ще дуже молода, могла б собі голову завернути.

— То ти думаєш не припускати до неї нікого?

— Чому ні, але не першого-ліпшого безвусого дурня.

— Ет, ти такий якийсь! А видиш, мені протопопів син сподобався дуже; видко по нім, що дуже порядний хлопець. Був би якраз під пару нашій Октавії; заки він вивчиться, то й ми будемо думати вже про її замужє.

Василович побілів, як стіна.

— Прошу тебе, жінко, не говори мені ніколи щось подібного! Я Октавію не віддав би за нього, — сказав зіритованим голосом.

— Ну, ну, він іще не сватає її, але він таки дуже гарний хлопець. Знаєш, він навіть подібний до неї; такі якісь очі, як у неї, такий ніс, так носить голову; я дивилась на них обоїх, і та їх подібність впала мені сильно в очі.

Василович стояв так, як би його хто пік на огні; великі каплі поту виступили на його високе чоло.

— Дурне говориш! — сказав, не дивлячись на неї. — Ви, жінки, винаходите завше десь подібність.

— Між ким винайшли мамця подібність? — обізвався срібний голосок Октавії, що вертала в кімнату.

— Між тобою і тим молодим протопоповичем.

— Скажіть ліпше, мамунечко, що між ним і татком; мені здавалося, що я, дивлячись на нього, маю татка перед собою, так він подібний до них.

— На, маєш ще й се! — сказав татко з вимушеним усміхом. — А до кого він іще подібний, до мамці, ні?

— Ні, бо якби він був подібний до мамці, то ви були би його приймили чемніше! — сказала Октавія з вимівкою в голосі. — Що вони подумають собі оба про нас?

— Ще й ти будеш мене за се сварити? — сказав, беручи її під бороду і дивлячись в її ясні, веселі очі. — Я не міг бути чемним, бо мене болить голова! — і притулив обі долоні до чола.

— Я не сварю на вас, татунечку мій золотий! — почала Октавія лебедіти. — Лиш я не хочу, щоби мав хто мого доброго татунця за злого чоловіка; може, вам принести подушку? Положіться трохи, то голова перестане боліти.

І почала коло нього заходитися, щебетати, доки він не ліг та не сказав, що йому вже ліпше.

 


[1] Розкішно упорядженої.

[2] Навчальний заклад типу гімназії для юнаків з благородних родин.

[3] Уповільнити ходу.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.