Перекинчики-2

 

ІV

Коли такі події відбувалися в домі протопопихи, йшла Анна через село в близький гай. Її думки були якісь невеселі, бо часто захмарювалося гарне лице молодої дівчини, часто стягалися брови докупи, як у тяжкім болю, часто затискалися уста, гейби не хотіли виразити, що дієся на дні серця. Вона була сиротою, матері не знала, бо вона відумерла їй ще маленькою, а батько упокоївся перед роком. По його смерті перейшла Анна на побут до своєї бабки, бо не мала де подітися; а що протопопа був її опікуном, то казав, що буде добре, коли вона буде під його дозором. Та в домі протопопи не чула себе Анна щасливою. Вихована в цілком іншім дусі, як протопопові доньки, мусила не раз слухати їх докорів, що се або те не так, як вона каже. Бідна сирота зносила терпливо всі докори і вимівки; вона була далеко більше освічена, як протопопівни, бо її батько, маючи тільки її одну, дбав про розвиток її духових здібностей. Найбільшою його утіхою було, коли учителі і учительки хвалили його розумну доню. Не маючи ніякого маєтку, хотів він вивчити її на учительку, щоби вона мала свій забезпечений хліб. Анна приготовлялася, власне, до вступного іспиту, коли помер її батько, його смерть наступила нагло, так що він не оставив ніякого розпорядженя. Через сю обставину лишилася Анна на ласці бабки, що вибрала їй за опікуна протопопу. Стара не хотіла нічого чути про учительованє і просила протопопу, щоби також не позволив на те. Анна, сумуючи по батькові, не годна була противитись їх волі. Але, побувши рік у домі протопопи, постановила вернути до науки назад, осягнути власний кусник хліба, не бути нікому тягарем. Хоч мала лише сімнайцять літ, була дозріла умом і знала розрізнити добре від злого. Від батька, що був щирим патріотом-русином, навчилася любити і шанувати свою народність, тож перебуванє в такім домі, де насмівалися з усього руського, не могло бути для неї приємним. Тому хотіла зробити конець свому побутові в домі протопопи. Сегоднішня розмова в альтані зіритувала її. Їй нестало вже терпливості слухати лайки на русинів. «Таки постановлю на своїм, — думала молода дівчина, йдучи через зелену сіножать, — бабка не зможе остати рівнодушною на мої сльози; вона мусить позволити мені вчитись. Іще сих кілька неділь перебуду тут, а потім наступить воля, буду вчитися, буду собі жити відповідно до мого упадобаня; ніхто не буде завертати мені голови, показувати свої примхи». Її лице прибрало веселійший вираз; вона гей випростувалася і глянула якось гордо перед себе. Власне розстелився перед нею зелений гай зі своїми густими корчами, купами цвіток та пахучою, густою травою. Сонячне світло миготіло поміж корчі, падаючи цілими снопами на широкі прогалини та купаючись у величезному ставу, що стояв саме на середині гаю й якого чиста вода'лисніла, мов зеркало, з-помежи зелені. Понад ставом, на високому березі, стояв величезний старий дуб. Се була пам’ятка з колишнього лісу, з якого лишились тепер лише корчі. Під тим дубом любила Анна пересижувати; се було її улюблене місце. Тут давала вона волю своїм мріям, думкам, тут буяла її уява у вищих, кращих країнах, тут забувала вона про свою працю, свою гризоту, про буденщину, а переносилась у якийсь казочний світ, повний поезії, повний щастя.

І тепер, сперши свою гарну головку на руку, потонула в думках. З тими великими, зверненими в даль очима, в яких пробивалась якась завадочна туга за чимось незнаним, таємничим, з тим напівдитинячим, напівпринадним усміхом, з тою величавою повагою, що ціхувала цілу її постать, виглядала Анна, мов чудова статуя, що вийшла з-під долота якого старинного майстра. Се й зауважив Кость, що стояв на другім березі ставу, бо сказав до себе: «Яка вона гарна, мов котра з тих міфологічних богинь, про які нам у школі тільки набились голови!» І, відв’язавши прив’язаний до корча човен, ухопив за весло і став прямувати до другого берега.

Анна стрепенулась, побачивши його перед собою. За-клопотана, спустила очі і не знала, що робити з собою. Особа молодого хлопця не заклопотала її так дуже, але думка, що можуть побачити їх тут і донести котрій з кузинок, була для неї страшна. Вона знала наперед, які жарти і дотепи мусила б зносити.

— Ви чей не прогніваєтеся на мене, що я поважився заколотити тут ваш спокій[1]? — почав Кость заминаючись; її зворушене почало мішати й його.

— Чого маю гніватися? Таж гай не моя власність! До нього можна приходити кождому! — відповіла Анна, і усміх заграв коло її уст.

— Я побачив вас із другого боку і прийшов запитатися, чи не мали б ви охоти повозитись трохи по ставу?

— Чому ні, я люблю дуже возитись по воді; я зросла над водою і призвичаєна до неї, — відповіла Анна, в якій перемогла охота пережити пару приємних хвиль над збентеженєм. — Лиш аби не запізнитися; сонце вже над заходом, а мені не близько додому.

— Я проведу вас, не потребуєте боятися; вечор буде дуже гарний. Прошу, сідайте тут. на середині, а я буду веслувати.

— Але дивіться, не виверніть човна! — жартувала Анна сідаючи.

— Сього я не вчинив би вже з огляду на те, що при тій нагоді і я скупав би ся, — відповів Кость, весело відбиваючи від берега.

Через кілька хвиль були вже на середині ставу. Кость перестав веслувати, зложив руки на коліна і повів довгим зором наокруг себе.

— Як тут тепер гарно! — сказав дивуючись, — а я сеї краси до сегодня не завважав.

І справді розкрилась перед ними гарна картина. Сонце було вже над заходом і, гей перекрадаючись крізь густу трощу та зелені лози, освічувало ще ясним червонявим світлом тихе водне зеркало. Далеко виднілися широкі поля, що, мов зелені та жовті ленти, купалися в сонячних промінях. З шувару почав потягати легкий вітрець, усе кругом заворушилось, стало оживати. По тихім зеркалі води загойдалися легенькі хвилі.

— Так, тут дуже гарно; я приходжу завше сюди, щоби розвеселитися трохи! — сказала Анна на Костеві слова.

— Чи вам так дуже сумно? — запитав Кость із співчутєм.

— Де ви виділи, щоби кому було весело в чужій хаті? — відповіла Анна гей нехотячи.

— Ваші родичі померли вже давно?

— Мами я не знала, батько умер перед роком; я кругла сирота. — Останні слова говорила придавленим голосом, сльози тремтіли в її очах.

— Се дуже велике нещастя стратити родичів у так молодім віці! — сказав Кость, усміхаючись сумно. — Але і я можу сказати про себе, що я також круглий сирота, бо хто з моїх рідних розуміє мене, хто відчуває те, що дієся з моєю душею? Вони не бачать у мені сина, брата, але видять пана, що хоче дерти шкіру з мужика, багатитися його темнотою. Я чую і виджу не раз, як вони всі між собою веселі, свобідні, а коли я прийду між них, то ніби мішаються, ніби стидаються своєї веселості, не знають, як болісно дотикає мене таке їх поводженє зі мною, бо потім я пізнаю, що вони не мають до мене довір’я, тримають мене за щось вище, відносяться до мене, як до чужого.

В його голосі тремтів жаль і зворушене. Анна глянула на нього.

— Я розумію цілком ваш душевний стан, — сказала тихо, — бо зі мною дієся таке саме; мене тут не розуміє ніхто й не відчуває моїх душевних потреб. Вони числяться до іншої народності, сміються з моїх поглядів і з того, що я свій бідний руський нарід люблю, дуже люблю! — її очі запалали з одушевленя. — Мій батько навчив мене любити ту чорну масу, як вони називають нарід, і я буду вірна його науці.

— Ви щасливі, що мали такого батька, який навчив вас любити нарід, — сказав Кость; йому було трохи дивно чути такі слова з дівочих уст, але він слухав їх із приємністю. — Я не мав такого щастя. В школі ми випародовлюємося, мусимо вчитися чужої мови так, що з часом вона заступає нам нашу власну, матірню. Ми вживаємося так із тою Німеччиною, що лише німці здаються нам мудрими, великими. Ми хочемо стати подібні до них і думаємо лише по-німецьки, бо з часом кажемо, що наш нарід не годен сам нічого, і тому треба йому опікунів. Не раз гірко було мені слухати, як сміялися з нашого народу, його мови, звичаїв, навичок; я сперечався з німцями, та, наконець, мусив мовчати, бо кого, що мав я поставити їм проти їх авторитетів, проти їх культури. Німці були дуже мудрі, не брались винародовлювати сам нарід, бо се було б тяжким, майже неможливим ділом, але вони приневолили його вчитись по школах їх мови. Знали добре, що приневолені вчитись їх язика з часом винародовлять себе самі. Сей їх рахунок не показався мильним, бо чи ж не балакають у нас по інтелігентних руських домах по-німецьки? Такого, що не знав би висловитись по-німецьки, уважають за неука. Тому кождий тягнеея до чужого, а про своє забуває.

— З ваших слів я пізнаю, що вам усе руське і ваш нарід байдужні, — сказала Анна гей трохи погірдливо.

— Ні, я люблю свій нарід і його мову, я ж вийшов з нього і рад би, щоби він став сильним, великим, та, на жаль, мушу признати, що се майже неможливе.

— Бо вас так німці навчили, і ви застосовуєте до їх науки свої погляди на нашу народність. Але я вірю у світлу будучність нашого народу, і ся віра не захитаєся ніколи в моїм серці.

Кость подивився на неї з подивом.

— Навчіть мене сього ентузіазму, панно Анно, — сказав благаючим голосом, — навчіть мене, що маю робити, аби переймитись так, як ви, народом.

— Не треба ніякої науки, любіть лише свій нарід і його мову над усе, а ентузіазм прийде сам, — сказала Анна і глянула вже прихильніше на нього. — Але тепер наверніть до берега, дивіть, — сонце зайшло вже.

— Для мене воно зійшло аж тепер!—сказав Кость тихенько, сповняючи її розказ.

 

 

V

Треба було протопопам ладитись до весіля, а тут не було грошей, не мали звідки взяти, бо ще не сплатили довгів, затягнених на тогідну купелеву подорож   добродійки. Про обіцяну Ераклесові тисячку вони не дуже-то журились; його можна було збути іншими більшими обіцянками, а по слові він не буде вже так допоминатися; коли ж би й упоминався, то тоді можна до нього обернути кожух та пригадати йому правила, по яким жиють освічені люди. Але виправу і весілє треба було зробити конче. Обоє ходили гей не свої; їх злий гумор відбивався на всіх домашніх, бо й Аглая дулася чогось, Василіка ходив задуманий, а ліліка воювала у своїм департаменті, даючи почути слугам свою власть. Протопопиха дошкулювала свойому мужеві примівками, який-то з нього батько, коли не придбав нічого для своєї дитини, на що він відважився відповісти, що коли б вона сиділа більше вдома, то вони не стрягли б у жидівських кишенях. Що гей навмисне не приходив ніхто за жодною требою, не було ні похорону, ні заповідей, ні хрестин, бо тепер був для священиків мертвий сезон. Протопопа заглядав у вікна, чи не йде хто з грішми, але надармо; нікому не хотілося принести жертви, ніхто не подумав про грошові клопоти свойого душпастиря.

— Треба мені конче 30 золотих на матраци для Аглаї, — сказала протопопиха, входячи до кухні на довір очну розмову з лілікою, — не знати, звідки їх взяти? Тепер так тяжко за гроші, хліб іще не готовий.

Ліліка хотіла її потішити, коли ввійшла якась сільська жінка.

— Добрий день вам! — сказала, цілуючи обох по руках. — А є отець дома?

— Є, чого вам треба? — запитала протопопиха.

— Я прийшла порадитись, у мене дуже важне діло; прошу, закличте панотця, — сказала жінка.

— Панотець сплять; скажіть, чого вам треба, може, я пораджу вас, — сказала протопопиха.

— Та то багато говорити, а мало слухати, — почала господиня відкашлюючи. — Ми хочемо починати щось такого, якого в нашім селі ще не було, й боїмося гріха та сміху; але як панотець скажуть, що воно вийшло б, то наше діло вдало би ся, може.

— Чому ж не скажете, Семенихо, про що вам ходить? — обізвалася ліліка, коли жінка замовкла, надумуючись, що казати дальше. — Скажіть-бо.

— То так: я віддалася, як знаєте, за вдівця, що має сина від першої жінки; у мене знов є донька з першого подружа. Діти вподобали одно одного й хотіли б звінчатися. Тепер же ми не знаємо, чи се так можна? — Й подивилася питаюче на обох.

Протопопиха стягнула брови докупи.

— Се важна, дуже важна річ; є при ній і гріхи! — сказала поважно, силуючись додати жінці страху.

— Га, коли гріхи, то най не побираються; я не хочу, щоби вони бідували потім! — і жінка почала збиратись до відходу.

— Чекайте, тут можна би порадити якось, — сказала протопопиха, боячись, щоб жінка не відійшла. — Як владика позволить їм пібратись, то тоді гріха не буде вже.

— А як же дістатися до владики? — запитала Семениха живо; їй було жаль розпрощатись зі своїми любими надіями.

— Як? Така проста жінка, як ви, не дістанеея до нього; то треба робити просьбу, удаватися до тих панів, що коло нього, а він пришле потім дозвіл.

— Коби я знала, до котрих панів удаватися треба! Може, ви завели б нас туди? Я не хочу дармо, в нас є гроші, ми прятали на се діло.

— Як хочете дістати дозвіл, то здайтеся на мене; я знаюся з великими панами, вони зроблять для мене все і випросять вам дозвіл у владики, —сказала протопопиха гордо.

— Дай вам боже здоровлєчко, наша золота добро- дієчко; зробіть се для нас, а ми будемо щодня молитись за вас, будемо давати на боже за ваше здоровлє, — лепетала жінка.

— Я не хочу від вас нічого, лише, знаєте, треба трохи грошей на різні видатки. На просьбу, на штемплі і на інші речі, яких ви не розумієте. Я поїду таки завтра до Чернівець і залагоджу справу, — сказала протопопиха.

— Кілько буде треба?

— Треба з 30 золотих, але вже зате скаже панотець заповіді.

Семениха сягнула за пояс, виймила звідти хусточку і почала розв’язувати. Упоравшись із тим, подала протопописі три нові десятки.

— Ми хотіли б, щоби ще сих м’ясниць був шлюб, — сказала, дивлячись протопописі в очі.

— Буде, буде, я постараюся. Як я скажу, що в тім моя голова, то ви вже не журіться. Я поставлю на своїм. Лише не кажіть нікому про се, що ми задумуємо робити.

— Боже борони! Якби воно не вдалося, то був би сміх на ціле село, тішили би ся всі вороги.

Семениха пішла, а протопопиха засміялася весело.

— От маю вже насипки до матраців; лиш не кажіть панотцеві, бо він гнівав би ся на мене.

— То ви не думаєте старатися про дозвіл? — запитала здивована ліліка.

— Хіба не мала би розуму.

— А то не гріх туманити когось? — в ліліки тремтів голос.

— Гріх най йде в міх, хто жалував би мужика!

Ліліка відвернулася з гнівом; такий цинізм не міг поміститися в її голові.

— Коби ще де роздобути такої вовни, то були б матраци готові, — почала знов протопопиха. — Ага, може, в дворі є така злишня вовна; та паршива[2] перероблювала недавно матраци, то, може, їй лишилося вовни.

— Анице, — крикнула на слугу, — візьми-но мішок та йди до двора, поклонися від мене пані посесорці та кажи, чи не мають якої непотрібної вовни, щоби дали мені.

— Ей, добродійко, чого ви докучаєте так тому дворові, та ще до того нехристам? — сказала ліліка по відході наймички. — Скажуть жиди, що ми вічні жебраки, коли посилаємо навіть по стару вовну.

— То мені не в голові, що вони скажуть, аби лиш дали.

По якомусь часі вернула наймичка назад і заявила з плачем, що вже ніколи не піде до двора, бо там ключниця сміялася з неї і казала, що ще не обстригла псів добродійці на матраци.

— Чекай, скажу я посесорці, що її ключниця так розбирає собі! Не буде вона вже величатись, бо посесорка нажене її за образу моєї особи, — відгрожувалася обурена протопопиха, а ліліка рада була тій пригоді, що справдила її слова.

Порадившись, поїхали протопопи до Чернівець. Тут продали знайомому жидкові ще не помолочене збіжє, причім, той добре ошукав їх. За уторговані гроші накупила протопопиха різних потрібних і непотрібних речей до виправи. Вона хотіла поставитися і видала всі гроші. На весілє треба було зичити, а посагу також бог мав.

Анна, користаючи з їх неприсутності, заявила своїй бабці, що вона хоче конче вчитись на учительку.

— Що тобі бог дав, дівчино? Сього не було ще в нашій родині, щоби дівчата заробляли собі самі на хліб. Добре казали мій татко-небіжчик, що то небавом має наступити остатня тисяча; я виджу, що вже заноситься на те, бо хто чув таке, аби дівчата не віддавалися? — й ліліка покивала головою.

— Бабцю, позвольте мені вчитись; я не можу сидіти так даром, мені прикро. Я хочу якогось занятя, праці!— Анна дивилася благально на стару.

— А хто ж боронить тобі працювати? От ходи до кухні, вари, печи, пери, прасуй, замітай або ший, гаптуй — отеє жіноча робота, а не сидіти за книжками.

— Коли-бо ви не розумієте мене; я хочу бути незалежною, хочу працювати сама на себе.

— Богу дякувати, що ти така вже розумна, що я вже не розумію тебе. Тому-то літають тобі якісь дурниці по голові. Але я не позволю тобі вчитись, сього не сподівайся!

Стара говорила з притиском; Анна розплакалася.

— Я тут умру, вдурію, сидячи на ласкавім хлібі та слухаючи щодня докорів.

Ліліка подивилася на неї.

— Хто докоряє тобі?

— Нібито ви не знаєте? Всі вони однакові; як тітка, так дівчата мають завше на мені щось ганити, завше не подобаєся їм моє поводженє, моя бесіда.

— Чому ти не пожалуєшся мені ніколи?

— Пощо? Недосить, що сиджу в їх домі, їм їх хліб та буду ще жалуватися, аби робити в хаті неспокій? Ні, я хочу вступитися звідси, а ви, бабцю, поможіть мені до того.

— Ей, доню, як ти підеш на ту професорку, то вже й пропала; ніхто не засватає тебе, бо скаже: де з такої вченої буде господиня? Лишишся старою панною, та буде сміх перед цілою родиною, — бідкалася стара.

— Не велике діло, як люди посміються трохи; мені байдуже про їх сміх. Бабцю, позвольте, дайте мені волю, а я буду щаслива.

Стара стояла сильно зворушена; родинні традиції і пересуди боролись у ній з любов’ю до внучки, дитини її найдорожчої доньки. Анна вдивлялася їй в лице і сказала ще раз благаючи:

— Я знаю, бабцю, що ви не схочете зробити мене нещасливою і тому позволите мені на науку.

— Добре, позволю тобі, — сказала стара, відітхнувши тяжко, — йди, але потім щоби ти не нарікала на мене. Я хотіла вивести тебе в люди, але ти спротивляєшся моїй волі.

Анна почала цілувати її руки; вона не посідалася з радості, що за першим разом здобула собі призволене бабці.

Коли Аглая почула про заміри Анни, глянула на неї трохи зависно і сказала:

— Ти таки дуже розумна, Анно, й тепер вибрала ти найліпшу часть.

— Чому? — запитала ліліка.

— Бо, маючи свій хліб, не будеш віддаватися за першого-ліпшого нездару, от так, як приміром, я: за кого йду?

— Ей, Аглайцю, не гріши-бо; що тобі треба? Гарний, розумний хлопець, — почала ліліка.

— Аякже, як чобіт із лівої ноги! — підхопила Софія. — Аби лише він та я на світі, то ніколи не пішла б за нього.

— Чому не пішла би? — сказала Аглая, роздражена словами сестри. — Мусила би піти, якби мала під собою таку сестру, як я тебе, та якби не хотіла сивіти дівчиною.

— От, не говоріть про се, — сказала ліліка, — віддасться Аглая, буде попадею, буде їздити по забавах, весілях, чого ж їй більше треба?

— Так, усе на обочі, а біда поперед очі; але що я маю робити? Така вже моя доля. Може, тут і мамочка винні, бо вони гей розкидали грішми, а хто не має грошей, не може вибирати.

— А я буду вибирати і без грошей, — говорила Софія гордо, дивлячись при тім у зеркало.

— Дивись, аби лише не перебрала! — Ліліка була зла, що Софія носиться так високо.

— А ти потрафиш здати вступний іспит? — запитала Аглая Анни.

— Я приготовлялася тамтого року з батьком, тепер попрошу Василіку, щоби повторив зі мною дещо, то чей вдасться мені. — В Анни сіяли очі з радості.

— Ліпше проси Костя, той тебе скорше схоче вчити, як Василіка! — і Софія засміялася глумливо.

— Чому, можу попросити; він дуже розумний хлопець. — Анна говорила цілком спокійно, не зважала у своїм щастю на глум Софії.

— Тобі не випадає просити його, а що він тебе певно ліпше буде вчити, як Василіка, то я скажу таточкові, щоби вони умовилися з ним; таж вони твій опікун! — сказала Аглая, що відносилась до Анни все з більшою прихильністю, як інші члени родини.

— Що маю робити з нею, най вчиться, коли забагла того, — звинялаеь ліліка перед протопопою, оповідаючи йому про заміри Анни. — Може й є, що буде мати з сього ковалок хліба.

— Добре, добре, най вчиться; тепер багато дівчат береся до того, —сказав протопопа, гей урадований. —А знаєте що, ліліко? Тепер їй не потрібно тих тисячу золотих, що дістала по батькові. Ми, як видите самі, тепер у клопоті, нема звідки взяти; най позичить нам ті гроші, а ми будемо її за те утримувати чотири роки в школі. Чи не добре я кажу?

Ліліка покрутила головою; сей проект не подобався їй анітрошки, але вона мовчала.

— Чого ж ви мовчите, ліліко? Чи не подобалася вам моя пропозиція?

— Не знаю, що то таке пропозиція, отець, але то знаю, що й межи козами може трафитись таке, що як одна зичить у другої, то тоді собі добрі, але як прийде віддавати, то тоді погніваються. Аби й з нами не було так, бо нащо нам лиха?

— То ви вірите нам так мало, ліліко? — обізвалася протопопиха, що в другій кімнаті слухала їх розмови, бо то вона намовила мужа, щоби наставив на позичку грошей. — Я не сподівалася сього, щоби ви не хотіли помогти нам у клопоті.

— Я помогла б вам із радої душі, але коли ви не схочете потім платити за дівчину, то що вона зробить? Лишиться тоді, як серед води.

— Не бійтеся, ліліко, ми знаємо, що коли хто пічне вчитися, то мусить кінчити науку. Ми ж не схочемо нещастя Анни; будемо давати, що їй буде треба, а її гроші ужиємо для Аглаї, — й протопопиха усміхнулася солодко.

— Нехай вже буде й так, — сказала ліліка, зітхаючи, — але уважайте, щоби бідна сирота не нарікала на вас.

Протопопа казав Василікові, аби він повторив із Анною деякі уступи з науки, потрібної до вступного іспиту. Та Василіка відказався від сеї роботи, кажучи, що він невправний в даваню лекцій. При тім додав, що Кость у тім вправнійший, бо давав кілька літ лекції і радив батькові поговорити з ним. Протопопа удався до Костя, а сей пристав з утіхою на те, щоби підготовити Анну  в науці. Він шукав сам нагоди, що могла би звести його з Анною. Вона зробила на його молоду душу велике вражінє. Він пригадував собі раз у раз всі подробиці їх стрічі при ставі, уявляв собі її гарні сині очі, чув її дзвінкий голос, якого відгомін тремтів там десь далеко у закутку його серця. Думка — бути з нею щодня, перебувати пару годин в її товаристві — наповняла ціле його єство неви- словленим щастєм. Він був іще молодий, з дівчатами сходився дуже мало, жодна не займала його дотепер. Але Анна була гарнійша за всі, які він бачив дотепер; вона припала йому до вподоби на перший вид. Він був на найліпшій дорозі залюбитись в неї.

Йдучи на першу лекцію до Анни, був Кость неспокійний, зденервований, а побачивши Софію, що сиділа разом із нею в альтані, де мала відбуватися наука, змішався ще більше. Чого ся протопопівна дивилась на нього й на Анну так глумливо? Чи знала вона вже про його тайну, бережену так глибоко в серці? Аж коли засіли до книжок, прийшов Кость до рівноваги й почав викладати спокійним голосом, ставлячи між тим різні питаня, належні до річі. Анна піймала скоро і відповідала ясно та зрозуміло. По лекції Кость поговорив ще трохи і відійшов, переповнений ще більше тим вражінєм, яке робила на нього особа Анни. Цілий час ходив то задуманий, то незвичайно веселий, очікуючи з напруженєм другого дня, що мав застати його знов у товаристві Анни. Чуючи з її розмови про її улюблених авторів, читав їх, щоби міг потім розмовляти з нею про них, вчився навіть деяких віршів напам’ять, щоби в потребі знав запитувати їх. Час перелітав йому стрілою, він не думав навіть про те, що станеся, як наука скінчиться; його мислі не переходили ніколи через завтра, яке мав провести при Анні. Одно лише дражнило і непокоїло його, а то, що вона відносилася до нього якось гордо, ніколи не давала йому нагоди бачити її саму та все приходила на лекцію в супроводі Софії або Аглаї. Ті слідили бачно за кождим його рухом, за кождим його словом; він не міг сказати своїй дівчині, що любить її. А він хотів так сього, так бажав виповісти перед нею всі ті почуваня, які наповняли його серце, які він відчував до неї. Не раз хотів їй написати, але закидав сю думку, бо написані ним слова здавались йому замало гарні, замало милозвучні; вони виражали заслабо все те, що діялося в його душі.

Не раз червонівся, коли їх руки зближалися припадково до себе, а тоді розливався також яркий рум’янець по лиці дівчини, що не вміла здати собі справи з того, чому-то вона очікує так нетерпляче години лекції, чому-то голос і погляди Костя мішають[3]  її так дуже. І в її душі почало проявлятись почуванє, подібнісіньке до Костевого. Якийсь неспокій огорнув цілу її душу, якесь очікуване хвилювало в її серці; вона тремтіла, почувши здалека Коетеві кроки, мішалась, коли хто говорив в її присутності про нього. Замкнувши очі, бачила його, мов живого, перед собою, виділа його блискучі чорні очі, що дивились на неї з якимось дивним виразом, так гейби хотіли заглянути в глибину її душі. Чула його голос, що так м’яко, так ніжно говорив: «панно Анно».

В обох молодих серцях горіло; се завважали всі домашні. Протопопиха зі злостю, бо вона сподівалася, ба й числила на те, що Кость ожениться з Софією, а її доньки з заздрістю, що їх кузинці вдалося зловити такого гарного хлопця. Але протопопиха мовчала і заказала дівчатам докучати Анні. В ній пробудилася якась вдячність до тої, що дала їй спромогу справити весілє і дати бодай частку посагу Аглаї. Тепер не хотіла вона докучати їй. Але з часом вона постараєся про те, щоби бідна сирота не зробила ліпшої партії, як її доньки. Часом лиш Софія натякувала Анні на Костя, але вона відговорювалася всіма силами від нього, а недосвідчена протопопівна повірила, що Анна не займаєся ним цілком.

Тимчасом зближався означений день шлюбу Аглаї. Ераклее навідувався кілька раз, і по кожній його гостині ставала Аглая все сумнійша, задумана. Вона пізнавала, що не зможе любити його, що не буде з ним щаслива. Те переконане пригноблювало її. Не маючи відваги говорити про се з мамою, вона жалувалася ліліці, кажучи, що лише стид здержує її зірвати зі своїм нареченим. Ліліка вговорювала засумовану дівчину звісними аргументами старих жінок, що то кажуть: як маєш що їсти, в що вбратись, а вийшла за попа, то чого тобі ще треба? Любов прийде сама від себе, як поберетеся. Отже і з сеї сторони не зазнала Аглая потіхи. Вона слухала вже механічно похвал про свого нареченого, що тим більше сипались із уст її родини, чим сумнійша вона виглядала.

З резигнацією рішилась їхати разом із родичами і Софією по шлюбну сукню та інші весільні прибори, бажаючи в душі, щоби вони не придались їй ніколи до шлюбу з Ераклесом.

Того дня Кость, прийшовши на лекцію, застав Анну в альтані саму. Вона змішалася трохи на його вид, але все-таки засіла спокійно до переробленя якоїсь задачі. Наука йшла спочатку своїм током, але чимраз ставала ситуація якоюсь неприродною. Очі Костя задивлялись, замість на книжку, в гарне лице сусідки, що, знов замість відповідати логічно на його питаня, червонілася і говорила без зв’язку. А коли він, видячи її білу руку, сперту на книжці, не міг здержатись і притулив свої уста у пристраснім поцілунку до неї, тоді дівчина, наполохана його сміливістю, схопилася з місця і стала посеред альтани, не знаючи, що робити з собою.

Кость встав і собі та приступив до неї.

— Не гнівайтеся, панно Анно, я не хотів обидити вас, але я не мав уже сили побороти те почуванє, що пхало мене поцілувати вашу руку. Я не винен тому, як не винен також, що завше тільки думаю про вас, що не знаю, що почати з собою, що люблю вас над усе на світі. — Він стояв коло неї з палаючими очима; любов додала йому енергії, мужності; з веселого хлопця став поважний, повний краси мужчина.

Анна поглянула на нього, і в її синіх очах появилися сльози, а коло рожевих уст зарисувався щасливий усміх. Сей усміх завернув Костеві голову ще більше; він зложив благально руки:

— Не відганяйте мене від себе! Я так люблю вас, а ви смієтеся з мене! — і на його гарнім лиці пробилась тяжка безнадійність.

— Я не сміюся з вас, пане Антонюк; ні, направду, я не сміюсь! — і подала йому руку.

Він схопив руку і покрив поцілунками.

— Моя ти зоре, моя княгине чудова!—говорив, дивлячись при тім в її гарне лице. — Я не в силі виразити те почуванє, яке жиє в моїй душі для тебе. Мені здаєся, що ти мій світ, моє житє, моє щастє. Але я не знаю, чи любите ви мене, — сказав по хвилі сумно. — Ви милосердитеся, відай, над моїм дурним розумом і тому слухаєте моїх слів.

— Чи ви хочете конче, щоби я сказала вам, що люблю вас? — сказала Анна гей з Докором. — Коли слухаю .ваших слів, то лише тому, що вони справляють мені приємність. — І закрила лице руками, аби він не видів того рум’янця, що розлився по білім лиці, ба навіть по ухах і шиї.

Кость обіймив її стан рукою і притягнув гнучку постать дівчини до себе.

Вона не виривалася, лише сперла, мов у тяжкім змученю, голову на його грудях.

Так стояли кілька хвиль у німім безсловнім щастю. Такі хвилі трафляються лише раз у людськім житю, лише раз відчувається те велике, несказанне щастє першої непорочної любві, де завмирає серце, де плачуть очі, де тремтить ціле єство під напливом того почуваня, що перевишає все. І Кость із Анною, сплетені першим невинним устиском, не виділи і не чули нічого. Знали лиш і відчували те, що любляться щиро, пристрасно, що відтепер не покинуть одно одного.

 

 

VI

Саме три дні перед весілєм Аглаї прийшла Семениха на попівство. Вона була дуже сумна, очі запались глибоко, а попід ними виднілися сині смуги. Несміливо вступила в сіни і почала входити тихенько до кухні. Тут був великий шарварок, тож вона не важилась приступити ближче, але стала коло порога. Протопопиха, що сиділа далеко під стіною, вдавала, що не бачить її; аж коли вона по довшій хвилі підійшла ближче, то сказала гей від нехочу:

— А що там скажете, Семенихо?

— Та я, прошу добродійки, прийшла за тим, що ми говорили тоді.

— За чим? — Протопопиха вдавала, що мовто вона не знає, про що йде річ.

— Таже знаєте, за позволенєм.

— Ага, то не прийшло ще.

— Добродійка казали, що воно буде скоро.

— А що я винна, як владика не хоче підписати.

— Та-бо ви казали, що воно піде легко.

— Говори з мужиком! живо, легко. Може бути за півроку, за рік, то не йде так легко, як вам здається; владика має щось іншого до роботи, як займатися мужицькими шлюбами.

— А нащо ви казали тоді, що буде напевно сих м’ясниць? Ми злагодилися зі всім до весіля, а тепер як буде? — Семениха підоймила голос угору.

— Чи ви прийшли сваритися зі мною? Йдіть собі, доки я ще добра, бо дам вам такої честі, що не обмиєтеся і в чистій воді.

— Віддайте мені мою працю, то я піду; ви взяли в мене гроші, віддайте.

— А ти, гадино сороката! Ти хочеш повісити свою дівку парубкові на шию та хочеш, аби се не коштувало тебе нічого? Рушай мені з хати! — і почала бідну мужичку витручати за поріг; та пручалася, кричала на ціле горло, нарешті, вийшла, плачучи та проклинаючи.

Ліліка, що дивилась на сю відразливу сцену зі співчутєм для жінки, вийшла за нею і почала її вговорювати, що, може, позволенє прийде ще, що вона буде просити протопопиху залагодити сю справу. Семениха не казала нічого, лише здоймила руки вгору і застогнала. «Най їй бог заплатить за мою кривду; вона звела мене, привела до видатків, люди будуть сміятися з нас. Моя дитина не зможе вийти на улицю. Аби вона так із сеї, що віддає, мала партику, як по правді помогла мені».

Аглая, що була в городі, почула сі слова, і якийсь забобонний дрож перебіг по її тілі; вона почала боятися, що прокльони жінки спадуть на неї. Бліда, як полотно, вийшла з города і стрінулася в сінях із лілікою.

— За що вона кляла так? — запитала Аглая.

— Ет, не говорім про се; я казала мамочці, щоби вони не починали з сею жінкою, та коли їх ніхто навернути не годен.

— А потім людські прокльони сповняться на нас; за родичів бог нас покарає, — говорила Аглая з плачем.

— От говори, нібито бог послухає такої дурної мужички! Не роби собі з того нічого; хто зважав би на таке! — вспокоювала ліліка.

Але Аглая не дала себе вспокоїти цілий день, ба і вночі чула все зловіщий голос селянки: «Аби так мала з неї партику!»

На весілє з’їхалось множество гостей, але о. Моцан, якого також прошено, не приїхав, що попсувало гумор протопописі і збільшило ще її ненависть до його родини.

Вона була ціле весілє якась не своя. Зате Василіка бавився дуже добре, бо на весілє приїхала його знайома з Чернівців, молоденька Октавія, що, як показалося, була донькою посесора з сусіднього села. Хлопець був у семім небі, коли довідався від неї, що вона поїде по вакаціях знов до Чернівець на науку. Він гуляв і забавлявся з нею, але се видко не сподобалося її батькові, бо він велів запрягати коні і їхати додому, коли ще забава стояла в самім розгарі. По від’їзді дівчини стратила забава принаду для Василіки; він вийшов на город помріяти про свою молоденьку Октавію. Тут застав Костя, що сидів задуманий, бо й його не тішила та забава, в якій Анна задля жалоби не брала участі. Вона не танцювала, не виходила навіть на залу, але розмовляла в бічних кімнатах зі старшими панями. Кость не смів приступити до неї, бо вона заказала йому зраджувати їх тайну, тому він нудився межи такою товпою чужих людей; коли ж іще побачив, що пара семінаристів полишали танець і завели бесіду з Анною, не міг знести сього і пішов на город, аби не бути свідком, як його мила бавиться з іншими. Віч був злий на неї, що вона бесідувала зі всіма так свобідно, а йому не позволяла приступити до себе, його гнів був би перейшов зараз, якби він був знав, що її думки були все при нім, хоч коло неї сиділи інші мужчини і обсипали її компліментами. Їй було так нудно від тих компліментів, вона була б вирвалася так радо від них та сіла коло свого Костя, заговорила до нього, погладила рукою те його насуплене чоло, що на нім засіли такі густі хмари, сказала б йому, що любить його, лиш його одного в світі, що не знає, як перенести ту розлуку, що вже за кілька день має наступити. Все, все сказала б йому, та коли-бо не можна їм обом свобідно балакати, бо за ними слідять кілька пар очей — одні з заздрістю, другі з цікавістю. Треба, отже, матись на бачності і не давати людям причини до поговірки.

В таких подіях перейшло весілє, а в кілька день по тім мала Анна вибиратися до Чернівець. Цілий той час не могла вона вже з Костем щиро поговорити, бо Софія, мов догадуючись чогось, не лишала їх і на хвильку самих. Лише гарячий устиск руки і щирий погляд казали Костеві, що він люблений, не забутий. Обоє хотіли ще хоч раз, востаннє розмовитиоь на самоті, попрощатись сердечно. Кость роздумував над сим, і коли в переддень від’їзду прийшов перед полуднем на лекцію, всунув Анні, так щоби Софія не бачила, карточку в руки. По його відході прочитала Анна: «Прошу прийти о четвертій годині коло ставу».

Анна почервоніла, прочитавши карточку, по самі уха. Йти на сходини з молодим мужчиною здавалось їй дуже, дуже незвичайним. Постановила не піти; та що ж, коли той мужчина був Кость, був її коханий; він хотів із нею ще раз розмовитись, і вона хотіла з ним попрощатись, а тут нема як перед усіма; треба, отже, йти. Й висунулася тихенько з хати, вимкнулася через подвір’є, та незчулася, як стала на своїм улюбленім місці. День був мрачний, сумний, сонця не було видко, ліс не виглядав уже так принадно, як тоді, коли вони перший раз тут стрінулись, і вони обоє не були такі свобідні, такі веселі, як тоді, коли ще не в’язала їх спільна любов, коли ще дивились одно на одного байдужно. Тепер наляг сум на їх серця, замутив веселий погляд.

Кость приступив до коханої дівчини, взяв її за руку і посадив під дуба. Він не міг зі зворушеня говорити, розлука з нею була над його сили.

Анна погладила рукою його засумоване лице.

— Чого ви такі сумні? — сказала, силуючись стримати сльози, що туй-туй хотіли їй з очей политись. — Таж ми не розлучаємося навіки, лише на один рік, потім знов побачимось.

Кость дивився на неї так, мовби хотів її образ затямити навіки в своїм серці.

— Моя люба, дорога дівчино! Я не того сумую, що ми тепер розлучаємося, але мені важко, тяжко подумати, кілько-то ще часу упливе, поки ми навіки долучимося, та й чи схочеш ти на мене до того часу чекати. Подумай лиш, п’ять літ, — се не короткий час! — і він подивився тривожно їй в очі.

Анна глянула на нього так щиро, так одверто, мовби хотіла перед ним розслонити усю свою душу.

— Чи вважаєш мене за таку, що не дотримує даного слова? Коли так, то милишся дуже. Я ніколи не говорю неправди; коли скажу, що так маю зробити, то зроблю, хоч би мала при тім і житє утратити.

Дівчина говорила так серйозно, так торжеетвенно, в її очах пробивалася така сила волі, що Кость аж задивувався.

— Ти можеш бути спокійний о мене, можеш мені вірити, коли я сказала, що тебе люблю! — й поклала йому руки на плечі.

Він притиснув її пристрасно до своїх грудей.

— Анно, моя зірочко, як я без тебе жити буду? — говорив придавленим голосом. — Я ж тебе так дуже люблю.

Анна усміхнулася напівсумно, напівщасливо. Свідомість бути так гарячо любленою, робила її щасливою, додавала сили знести розлуку.

— Учись, так як я буду вчитись, і потішайся все тою думкою, що кождий перечитаний листок зближає нас до себе, зменшає час розлуки. Як-то гарно буде, коли ми получимось! Ти будеш лікарем, я буду учителькою, заживемо на селі, будемо просвіщати, будемо помагати тому бідному народові, що його наказував мені любити і шанувати батько ще на смертній постелі.

Її розмарене лице і очі були в тій хвилі чудово гарні; Костеві стало ще більше жаль її тепер.

— Коли то буде! — сказав сумно. —До того часу упливе ще багато літ, а ми стратимо наші ілюзії, стратимо й той поетичний, повний романтизму серпанок, крізь який тепер дивимося на світ.

— Не сумуй, милий, не попадай в розпуку, бо через те мені більше й жаль стає. Я хотіла б тебе видіти сильним, енергійним мужчиною, що зносить спокійно всі удари судьби, а тут ти береш розлуку зі мною так дуже трагічно! — й Анна обіймила його шию.

— Бо се для мене найбільший удар судьби, — говорив Кость стиха, тулячи її до себе, — розлучатися з тобою; чи є що тяжчого, чи є що гіршого?

— Є, любий, є, а втратити когось дорогого через смерть, так як я батька? Чи се не горе, подумати, що вже ніколи не побачиться його, не почується його голосу, не буде з ним любо розмовляти! О, аж ся свідомість може чоловіка привести до розпуки. А ти ж знаєш, що мене побачиш; чого ж ти такий сумний, зажурений?

Вона дивилась йому в очі, гладила його по лиці і вго-ворювала, як мати малу дитину; він слухав її голосу, ловив її погляди та дав себе, наконець, вговорити так, що, незважаючи на своє горе, на якусь замітку Анни весело розсміявся. Молодий хлопець розкохався сильно по перший раз; інші чинять се звичайно в шіснайцятім році, його  пірвала ся гарячка вже пізнійше, бо числив двайцять два роки. Тому-то була вона в нього сильнійша, тривкійша, не так, як у інших, що мов той огонь із соломи запалахкотить і згасне.

Кость не тільки любив Анну, але чув до неї поважане, подив, йому здавалося, що вона має над ним якусь духову вищість, якусь не знану йому власть. Все те разом з її красою оголомшило його, прикувало до себе. Він упоювався сим почуванєм, а тепер, коли прийшов час розлуки, не знав, як її перенесе. Анна чула інстинктивно, що має над ним велику власть, знала, що він послухає її, тому вговорювала його бути спокійним, бо й їй жаль було гарного хлопця, що перший прискорив бите її серця. Видячи, що він уже трохи повеселійшав, сказала:

— Ходи, повози мене ще по ставку, а потім я піду додому.

Кость схопився з місця, обіймив її впїв і, хоч як вона протестувала, заніс на човен. Відбили від берега. Анна присіла коло Костя і, дивлячись йому в очі, заспівала:

Ой не сумуй, мій миленький,

Не тужи, серденько;

Побачимось, чорні очі,

В неділю раненько.

Її голос рознісся по тихім, воднім зеркалі і відбився в серці молодого хлопця, що ще по літах нагадував собі мрачний, вогкий день, спокійне водне зеркало, пливучий по нім човник і співучу русалку, як вона, дивлячись йому з любов’ю в очі, співала пісню, щоби його розвеселити.

— Пора додому, прибивай до берега; я й так уже спізнилася! — голос в Анни дрижав, а розлука рвала серце.

— Пожди хоч хвильку ще, най хоч на тебе надивлюсь, моя ти королівно! — говорив Кость пристрасно.

— Ні, не можна, там і так будуть дивуватись, де я поділась.

Кость прибив до берега.

— Бувай здоров, — сказала дівчина, подаючи йому руку. — Не проводи мене; я не хочу, щоби люди бачили нас разом, а потім бабці донесли.

Вона нахилилась до нього, і їх уста злучились у першім поцілунку.

— Прощай, прощай, моя мила, та не забудь за мене. Я тобі писатиму, відписуй мені, най хоч знаю, що з тобою діється.

— Напишу, напишу, — сказала Анна, не здержуючи вже сліз, що лились їй з очей, і, стиснувши ще раз його руку, віддалилась. Він глядів довго за нею, доки її гнучка, граціозна постать не зникла у вечірнім сумерку. Потім ліг на м’яку траву, підложив руку під голову і дивився, як хмари поволі розступились, як на небеснім зводі появлялись одна по другій тисячі звізд, як загадочно миготіли, немовби його кликали до себе; слухав, як ліс таємниче шумів, як цвірінькали пільні коники, а ще не міг того піймити, як він буде жити, не видячи своєї милої…

 


[1] Позбавити вас спокою, порушити спокій.

[2] Негідниця.

[3] Бентежать.

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.