Перекинчики-1

 

Ярошинська Є.І.

Перекинчики

І

Надворі був гарячий пополудень. Сонце пекло, мовби хотіло висушити остатні каплі соку з пожовклих від спеки рослин. На подвір’ю у митецького протопопи не видно було живої душі, все десь поховалося від спеки, лише бідний індик, що, розп’яливши свій округлий хвіст, ступав гордо по подвір’ю, не мав де скритися; сонце дошкулювало йому дуже, тому він роззявив рот, бо думав, що таким способом позбудеся спеки: добрий спосіб, лиш не дуже помічний. За подвір’єм стояла гарна резиденція — так називали в селі помешканє протопопи. Й тут, здавалося, все спочивало, — чути було лише жужжанє мух, що билися о шиби зачиненої кухні.

За час отворилися двері від протопопової канцелярії і вийшов сам протопопа, позіваючи та пригладжуючи розбурене у сні волосе. Він був високий, худий, з поморщеним лицем і сивою бородою, його великі сиві очі мали вираз добродушності та заразом якоїсь недотепності, нерішучості. Повільним кроком вийшов на ганок і крикнув протяжно: «Мой, ти, мой, а запрягай-но там коні!»

Давши сей приказ, вернувся назад до хати й увійшоз до кухні. Тут була страшна кириня: начинє від обіду валялося немите попід лавки, насередині стояв цебер із помиями, коло нього лежав здоровенний віник на купі смітя, а поверх того всього літали весело міріади мух.

— Де то ділися баби? — сказав протопопа сердито, — що полишали все лоском[1] гейби по якій війні.

Почувши голоси в сусідній кімнаті, подався туди. Отворив двері і побачив дуже цікавий образок. На середині кімнати стояв округлий стіл, за столом сиділа гарна чорноока циганка і розкладала карти; обіч неї стояли три молоді панночки і стара вже женщина, а наймичка дивилася з далекого кута на ворожку, мов на яке божище.

— Що се ви тут робите? — обізвався протопопа з серцем. — Десь позабивалися в кут, а там, якби зайшли злодії, то могли би повиносити все з хати.

Панни зачервонілися, циганка схопилася з крісла і підійшла, щоб поцілувати в руку панотця, а стара женщина приближилася до нього, кажучи тихо:

—  Не гнівайтеся, панотець; отся шельма згадує добре — каже, що наша Аглая віддасться небавом, та ще й за семінариста.

Протопопа усміхнувся якось дивно.

— Але то таке стоїть у картах? — сказав голосно.

— Аби я так жила, як по правді кажу, — почала скороязика циганка, — як панна не віддадуться за семінариста, то можете мені тоді наплювати в очі; та й буде здорова, щаслива, багата, аби-м так вийшла за ваш поріг, як говорю по щирості.

— Ну, ну, мовчи вже; чи ти не знаєш, що се гріх туманити людей? Я скажу жандармам, щоб вивели тебе з села, — сказав протопопа, додаючи собі поваги.

— Ей, отченьку, я, бігме, не туманю, я кажу лиш вірну правду, — цокотіла циганка, дивлячися йому в очі. — Чи я тому винна, що панночці паде таке добро?

— Та-бо ви, отець, не перебивайте нам, —сказала стара женщина.

— Ну, ну, робіть собі вже, що хочете, я йду геть. Але ви, ліліко, пішли б подивитися, чи не встала ще добродійка, бо я казав уже лагодити бричку.

З сими словами пішов назад до кухні, а наймичка побігла також туди братися за недокінчене діло.

Протопопа умився, казав собі вичистити чоботи, зачесав добре спадаюче на плечі волосе і пішов до своєї канцелярії. Тут надів на себе нову реверенду, поверх неї порохівник із сивої шерстянки, взяв новий капелюх і паличку та пішов подивитися до возівні.

Тимчасом ліліка, виправивши циганку, пішла будити протопопиху. Вона вже не спала, але лежала на софі напівдрімаючи.

— Дав пан бог доброго гостя в дім, — сказала ліліка, сідаючи на крісло.

— Хто такий? — і протопопиха схопилась із подушок. — Може, панотець Моцан?

— Ей, де там; знаєте, та ворожка, що про неї говорять, мовбито вона згадувала все[2].

— Але, та де вона?

— Я вже виправила її, бо панотець гнівалися; ворожила дівчатам та казала Аглаї, що має небавом віддатися за панотця.

— Що ви кажете, ліліко? То треба би лагодитись до весіля.

— А треба, коби бог дав дочекати, але панотець питали, чи ви лагодитеся, бо вони веліли вже запрягати коні.

— Нащо, чи не хоче те старе чудо їхати зі мною?

— Та відай хотять, бо я чула, як казали в кухні, аби Василка вичистила їм чоботи.

— То я не поїду! Де я їхала би з ним. Пощо йому волочитися зі мною?

— От ви гніваєтеся, а панотець уже й заїхали, —сказала ліліка сміючись, бо власне в тій хвилі заїхала перед ганок бричка, а в ній сидів протопопа.

— Бог би того дурня побив! Ідіть, кажіть йому, що я не поїду, — сказала добродійка злісно.

Ліліка вийшла на ганок.

— А що, готова вже добродійка? Чому не йде? Коней не можна втримати, так їх муха тне, — сказав протопопа, сидячи на бричці.

— Добродійка кажуть, що не поїдуть, — відповіла ліліка, усміхаючись злібно.

— А то що їй сталося?

З тими словами почав злазити з брички.

— От, проїхали б ся ви, панотець, — сказала ліліка, оминаючи його питане, — та все буде нам трохи легше.

Він зирнув на неї злими очима і пішов до хати.

— Що се? — почав зіритованим голосом, звертаючись до жінки. — Казала рано, що поїдеш, а тепер якась примха стрілила тобі до голови.

— Я поїду, але не з тобою, — відповіла добродійка холодно.

— Ти мене все за дурня маєш?

— Бо ти не дуже й розумний.

На столі стояла карафка з водою і як стій опинилася на підлозі, кинена роз’юшеним протопопою.

— Ой-ой, умираю, ратуйте, — закричала протопопиха, ніби мліючи. На її крик вбігли панни одними дверми, а ліліка другими.

— Боже, що се сталося? — почали всі лементувати, відтираючи зімлілу.

Протопопа перепудився й сам побіг до кухні по воду, якою скропив лице своєї жінки. Вона почала ніби приходити до себе, отворяла й замикала очі, гейби хотіла надуматися, що лучилося з нею.

— Ох, як ти перестрашив мене, Артемій, — сказала тихим, слабим голосом, — кілько разів просила я тебе покинути свою натуру, а ти все робиш мені на збитки.

— Вибачай мені, Стефцю, вибачай, я винен, та аби тобі іритація нічого не зашкодила.

Він цілував її руки і дивився на неї благаючими очима.

Добродійка усміхнулася незначно.

— Не знаю, може, мені й пошкодить, щось мене тут так болить, — і показала на серце, — а по цілім тілі, гей мурашки бігають.

— Ото з мене гадюка! Знаючи, що ти нервова, вистроювати такі авантури! Прости мені, душечко.

Ліліка не могла здержатися від сміху і, закусуючи уста, вийшла з кімнати. Вона була свідком не одної такої сцени, бо вже від двайцятьох літ провадила господарство в протопопів. Вона була тіточною сестрою протопопихи, тому-то й звали її лілікою, бо так звуть старшу сестру по-волоськи, а сей звичай завівся і в русинів на Буковині. Повдовівши, не хотіла стара сидіти коло своїх дітей, але перенеслася до своєї молодої своячки, що любила дуже забави та товариство і рада була, що ліліка доглядала її дітей та господарства. Обі згоджувалися дуже добре. Протопопиха вийшла замуж без любові, а що була дуже гарна, шукала собі приємностей поза домом. Все на візитах, все зайнята якимось романсом[3], не мала часу оглядатися на літа. Замолоду підходили їй молоді студенти та семінаристи більше під густ; постарівшись трохи, звернула свої залицяня до менш претензіональних мужчин, а тепер, хоч була вже бабкою, не могла лишити таки своєї натури та провадила романс із сусіднім священиком, якого жінка не раз плакала та нарікала, що через протопопиху не має житя з чоловіком. Протопопа був на все глухий і сліпий; він тішився, що має гарну жінку, і був сильно переконаний про її вірність, бо вона вдавала дома, а найбільше перед людьми, щиро люблячу жінку, що піклувалася про його добро. Ніхто не важився роз’яснити йому вчинки його другої половини, бо одному смільчакові, що дав йому явні докази невірності протопопихи, він не то що не подякував, але ще й до сегодня гнівався на нього. І то з сеї причини, що в першій злості допустився протопопа того, що вдарив свою Стефцю по голові. Вона тоді направду зімліла і захорувала і від того часу взялася її слабість, якої ніяк не могла позбутися, хоч їздила по докторах та по купелях. Бідний протопопа не догадувався, що жінка обманювала його слабістю так само, як і вірністю; він сипав грішми, щоби затримати собі сей дорогий скарб. Бідні його парафіяне! Вони знали вже, коли добродійка має їхати до купелів, бо тоді панотець був злий, захмурений, а як хто прийшов за якою требою, то треба було добре потрясти мошонкою. Не визначаючись великими духовими здібностями, ішов протопопа у всім за радою своєї жінки, що й нарадила його, аби, будучи русином, пристав до волохів, бо так скорше зможе дійти до всяких почестей. Та рада не вийшла йому на зле, бо коли вмер старий протопопа, то хоч о. Артемій мав найменше здібностей, все-таки зістав протопопою, тому що був записаний у консисторії як щирий волоський патріот. Хоч священики сміялися з нього, хоч розказували собі про його розум різні історії, то все-таки не виступали прилюдно против нього — звісно, настоятель, аби був такий дурний, як сак, а все-таки може щось пошкодити. Зволошившись так, почав і вдома запроваджувати Волощину. Дітям своїм приказував, аби в школі записувалися на волоську мову і ходили на релігію, викладану по-волоськи. Його доньки, хоч. не вміли говорити добре по-волоськи, видавали себе всюди за волошок, кидали кількома волоськими фразами наокруг себе і насмівалися прилюдно з усього руського. Одинокий син, що був тепер в осьмій гімназіальній класі, був таки правдивим волохом. Він вивчився вже добре говорити по- волоськи, ходив на збори волоських студентів і не міг дочекатися тої хвилі, коли трибарвна лента украсить його грудь. Сей син був цілою гордістю і потіхою протопопи; чуючи, як він розмовляє по-волоськи, не виходив із радості, хоч ліліка казала не раз закашлюючись: «Господи, якби то се вчув покійний дід, то ляг би назад до гробу, бо в нього дома говорилося завше по-нашому, по-людськи, а не якоюсь чужою мовою». Та такі протести мало помагали; протопопа зволошив цілу свою родину, а коли ще найстарша донька віддалася за волоха, то вже, на превелику досаду ліліки, навіть протопопиха почала вчитися волоської мови, щоби розмовляти нею з зятем. Так жадоба почестей і користолюбність винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам багато інтелігенції і щирих патріотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як русин-перекинчик.

 

ІІ

По бурливій сцені зі своїм мужем зібралась протопопиха, сіла на бричку і поїхала в гостину до сусіднього священика, з яким в’язали її дуже близькі відносини. Жінка о. Моцана була слабовита, нервова; вона виділа і знала, чого її муж ревізитується так часто з протопопихою, але, маючи дві дорослі доньки, не хотіла робити скандалу; стидалася виявляти перед ними нікчемність їх батька, а найбільше боялася людської поговірки і тому вдавала, що не знає нічого. От і тепер, коли заїхала протопопиха, добродійка Моцанова затиснула уста, але все-таки привіталася з нею привітно. Протопопиха була весела, щебетлива, розпитувала про здоровлє та все стріляла своїми ще гарними очима до о. Моцана. Сей був також дуже оживлений і оповідав різні жарти, з яких протопопиха реготалася голосно. Аж коли господиня забиралася виходити до кухні лагодити підвечірок, сказала протопопиха так, щоб вона чула:

— У вас уже десь, певно, подоспівали овочі! Ходіть, отче, подивимося в сад та, може, знайдемо там де ваших паннів.

В о. Моцана заблищали очі з радості, а в його жони з досади. Але вона не сказала нічого, лише дивилася мовчки, як протопопиха вийшла проворно з кімнати і як її чоловік ступав звільна за нею.

Не минуло й чверть години, як нараз вбігла до кухні старша донька о. Моцана з червоним лицем і з повними очима сліз. Увидівши, що в кухні лише сама мати, вона заломила руки і розплакалася голосно.

— Господи, що та протопопиха робить із нашого дому! Аж тепер я знаю, чому то в нас таке пекло, — се все через оту негідницю! — говорила, заходячися від плачу.

— Що тобі? Кажи, говори! — сказала мати зворушеним голосом.

— Що мені сталося, моя бідна, нещаслива мамо, моя мученице! Ви знаєте все і терпите від того; аж тепер роз’яснилось мені не одно, — говорила дівчина, обіймаючи маму і тулячи її до себе. — Таж там у садку тато з протопопихою обіймаються, цілуються; я не вірила своїм очам, мало не зійшла з розуму, побачивши се.

— Мерзкий огидник, — крикнула зворушена мати, — коли пустився вже на таку дорогу, то хоч би ховав від дітей свою ганьбу. Але чекай, я їм досолю. Не буде вона вже напастувати[4]   мого дому. Йди, доню, та накрий до столу, а потім проси їх до кави; наварю я їм такого пива, що будуть мене пам’ятати повік. Лиш не показуй по собі, що ти зіритована.

— Як же я се годна? На мені трясеся ціле тіло.

— Напийся води, то легше тобі стане.

Дівчина встала, начерла[5] склянкою води і випила. Потім обтерла заплакані очі і пішла до кімнати робити, що мати приказала.

За хвильку почула добродійка Моцанова сміх протопопихи, що вертала з саду; вона поспішила в кімнату, несучи на таці каву.

— А в вас, їмосць-добродійко, дуже красні овочі, а такі смачні, що розпливаються в устах, — говорила прото- попиха весело. Не діставши відповіді, піднесла очі вгору і стрінулася з грізним поглядом господині, що розставляла каву на столі.

«Дивись, дивись на мене, як хочеш, а все-таки ти мусиш підлягати мені», подумала протопопиха, хоч зробилось їй трохи ніяково.

— Прошу, сідайте до кави, — сказала господиня, не  величаючи протопопиху по титулі, — сідайте й ви, діти. Тепер я хочу вас, добродійко, запитатися, що належиться такій жінці, що заколочує спокій в другім домі, стає між подругами, буває поводом сварки, лайки?

Протопопиха почервоніла, але зміркувала зараз, що її одинокий рятунок тепер у сім, коли вдасть, що сі слова не дотикаються до неї.

— Таку жінку, що псує житє між подругами, не варто приймати до хати, — сказала, силуючись на веселий усміх, — я такій зараз показала би двері.

— Забирайся, отже, з моєї хати ти, розлучнице, ти, причино мого нещастя! Дивіть, діти, — і звернулася до обох своїх доньок, — через сю негідницю збиткується ваш батько наді мною, через неї не маю спокійної години; вона тому причина, що він обернув мене за помело! — Обурена жінка аж почервоніла, говорячи сі слова.

— Боже великий! Отче, бороніть мене! Ваша жінка збожеволіла! — крикнула протопопиха і вхопилась о. Моцана.

— Збожеволіла, збожеволіла — мені дивно, що се не наступило вже давно, а ти ще насміваєшся наді мною? Рушай мені з хати, аби тут твоїм нечистим духом не несло! Йди вже раз, бо закличу слуги і скажу тебе випровадити.

Роздражнена до крайності, добродійка Моцанова стояла, мов уперсоніфікована богиня месті[6]; вся гіркість, всі упокореня, яких зазнала через свою суперницю, тремтіли в її голосі, а жажда пімсти пробивалася з очей.

— Отче, ви даєте мене так зневажати? Отся публіка сміє мені таке говорити? — кричала протопопиха, ціла червона зі злості. — То ви такий пан у своїй хаті?

— Мовчи, жінко, успокійся, зараз перепроси їмосць-добродійку за сю обиду, якої дізнали від тебе; в них добре серце, вони простять тобі те, що ти набалакала в іритації, —говорив о. Моцан загикуючись, бо не знав сам, як у сій ситуації знайтись. Стид перед доньками ще гірше мішав його.

— Я маю її перепросити? Довго я вже натерпілася і то все лише через те, щоби мої діти не довідалися, якого чесного батька мають, але коли вони пересвідчилися самі про твою підлоту, то ніхто не примусить мене мовчати; най забираєся мені з хати! — І показала рукою на двері.

— Обидили мене при своїх дітях, але за се будете мене пам’ятати, — сказала протопопиха, зібравшися до відходу. — Не будете ви з них мати потіхи. А й ви, панотець, будете сю сцену тямити; ви боягуз, боїтеся своєї жінки. Від сегодня вже по нашій приязні.

З тими словами вийшла з хати. О. Моцан поспішив за нею, але вона й не дивилася на нього. З гордою міною сіла на бричку і від’їхала, оставляючи в домі о. Моцана правдиве пекло.

— А то що? Не було панотця дома, що ви вернули так скоро? — запитала ліліка протопопиху, що злізала з брички.

— Був, але вже моя нога не стане більше в його домі; знаєте, ліліко, він дав мене тій перепуді, своїй жінці, машкарити. Бог би його тяжко побив. Знаєте, вона вигнала мене з хати. — її груди підносилися і опадали, лице горіло.

Ліліка плеснула в руки.

— Не дивуйтеся їй, вона трохи гей на одно ухо, — сказала погірдливо, а тихше додала: —Так тобі вже давно належалося.

— Я гадала, що умру зі стиду; та ще й перед своїми сивулями вигадувала на мене остатні річі; але я віддячуся їй за все.

— От не противтеся, най її там бог обрадує. Знаєте, приїхали вже наші з Чернівців; Василіка й Антонюків син поздавали матуру дуже добре. Панотець такі урадовані, мовби їх хто посадив на сто коней.

— Богу дякувати, богу дякувати, що дочекалася я такого сина, — сказала протопопиха, входячи в хату. — А де ти, Василіко? Ходи та привітайся зі своєю мамочкою.

— Вони пішли всі до городу. — сказала ліліка, — йдіть через скляні двері, то їх там побачите.

Протопопиха перейшла через велику залу, з якої одні двері провадили в город. Вона стала в тих дверях і дивилася за своїм сином. Заходюче сонце кидало снопами світла на зелене листе, різнобарвні цвіти і білим піском усипані стежки. Все те гей тремтіло від подуву вечірнього вітру, гей хвилювало в яснорожевім світлі. Воздух був переповнений запахом рож, резеди та левкоїв. Протопопиха стояла хвильку, вдивляючись у сю красу природи.

Там далеко проходжувалися її діти; на їх вид пробудилося в її серці якесь дивне почутя, якась туга бути справді такою доброю і чесною, за яку її діти тримали. Вона зітхнула тяжко. «Запізно», сказала сама до себе, махнула рукою і пішла дітям назустріч. Між ними був дуже веселий настрій; чути було ще здалека голосний спів, оживлені бесіди, які заводили між собою молоді. Було їх п’ятеро: три панни і два паничі.

Один із паничів був Василіка; малим кликали його з-руська: «Цильку», але тепер дали йому вже отеє волоське ім’я. Син протопопихи був гарний, чорноокий хлопець, літ дев’ятнайцяти. Другий з ряду був Кость Антонюк, син селянина з протопопової парафії. Старша донька протопопи Аглая числила три роки більше від свого брата; вона не була гарна, але зате здорова, жива дівчина. Молодша Софія мала ще лиш шіснайцять літ і вказувала на велику красуню. Третя дівчина, одіта в жалобу, була внучка ліліки — Анна. Вона була дуже гарна, хоч її лице було тепер смертельно бліде, хоч темносині очі гляділи меланхолійно перед себе.

На вид протопопихи підійшло ціле молоде товариство до неї. Насамперед син, щоби повітати дорогу маму.

— Василіко, сину мій дорогий, — говорила протопопиха, гладячи його буйне, чорне волосе, — поздоровляю тебе з матурою; дай боже щоб ти з таким успіхом й усі інші іспити поздавав.

— Дякую, мамочко, хоч я не думаю тепер іще про ніякі іспити, бо ледве лише вчора вечором сказали мені, що я дозрілий.

Ся розмова провадилась між мамою й сином по-руськи. Обоє були зворушені, тому й ужили тої мови, якою розмовляли змаленьку та яка їм у хвилях зворушеня лізла сама на язик. Так уживають майже всі перекинчики в хвилях зворушеня матїрньої мови, бо лиш нею можна добре виразити найделікатнійші почуваня.

— А, й ви тут, пане Костянтине, — сказала протопопиха, звертаючись до Антонюка, але вже по-німецьки, — гратулюю й вам матури.

Кость схилився і поцілував її в руку.

— А на який фах думаєте йти, — говорила протопопиха далі, — певно, на теологію?

— Ні, добродійко, думаю йти на медицину, — відповів молодий хлопець, покраснівши.

— На медицину? А що ж ваші родичі на те? Вони мають велику надію, що ви будете панотцем! — Лице протопопихи прибрало при сих словах якийсь немилий вираз; їй, видно, не було приємно, що Кость не хотів бути панотцем.

— Мої родичі будуть трохи розчаровані, що їх найлюбійші надії не сповняються, але чи раз мусимо ми розпрощуватися з любими надіями? Зрештою, я вволив би їх волю, коли ж бо не маю ніякого званя до священичого стану.

— Ви говорите, як який філософ! Видно, уміли б ви добре здирати мужиків та їсти калачі, — засміялася протопопиха іронічно.

— Я не матеріаліст, щоби мене матеріальний бік сього житя притягав до себе, а бути священиком лише задля здирства, здаєся мені негідним ділом. — Він випрямився гордо, з його очей посипалось полум’я.

— А як же ви розумієте священство? — сказала протопопиха, дивлячись, зацікавлена, з уподобанєм на молодого, гарного хлопця. Їй залежало мало на тім, які ідеї він буде розвивати; вона хотіла дивитися на оживлене, з яким він говорив і яке робило його дуже принадним.

— Як розумію, се кожний повинен знати, — відповів Кость на її питане. — Священик повинен бути батьком своїх парафіян, повинен бути їх дорадником, лікарем, повинен ділити з ними радість і сум, щастє і горе, а тоді був би він правдивим священиком, сповняв би по правді свій чин.

— Ха-ха-ха, — засміялася протопопиха якось нервово. — Ви маєте рацію, коли не йдете на теологію, бо з такими ідеями, як у вас, мусили б ви загинути між мужиками.

Василіка і його сестри вторували своїй мамі при сміху, лиш Анна мовчала і дивилася з якимось дивним виразом в очах на молодого хлопця.

— Ви могли б собі' зараз дібрати добру попадю, — сказала Аглая, побачивши Аннине поведене. — Наша кузинка перейнята такими самими ідеями, як ви; вона все балакає лише про нарід та його добро і помагала б вам на парафії.

Обоє зачеплені спаленіли, мов зловлені на чомусь негарному. Сей неделікатний жарт витиснув Анні сльози з  очей; вона відвернулася, щоб присутні не бачили її заклопотаня.

Аглая засміялася голосно.

— Яка ти ще невинна, — сказала протопопиха, заливаючись і собі голосним сміхом, — коли тебе жарт збив так із пантелику. От не стидайея, але йди та накрий до столу, будемо вечеряти.

Анна була дуже вдячна протопописі за сей зворот бесіди. Не відповідаючи й слова, побігла до хати. За нею потягла ціла весела компанія, лише Кость ішов якийсь задуманий, гей не свій. На просьбу протопопихи лишитися в них, звинився, що не може, і пішов через фіртку додому.

 

 

ІII

Кілька день було в домі протопопи дуже весело. Всі тішилися добрим успіхом Василіки; приїздили свояки, знайомі, щоби погратулювати йому; гамір і веселість йшли через цілу хату. Протопопа рад був усім тим відвідинам, бо переконався з сього, що заживає загальної симпатії; протопопиха ще більше пишалася, коли інші добродійки доказували їй, яка то вона щаслива, що має такі гарні та добрі діти. Сам Василіка не дуже рад був тим гостям, перед якими мусив пописуватися своїм знанєм, мусив удавати вже статочного, поважного, коли йому хотілось там у другій кімнаті з Анною та Софією подрочитись, а часом посміятись над старими панотцями, наслідувати їх манери та спосіб їх бесідованя. Не раз, аж на усилені просьби матері, виходив на залу представитися якому там лисому панотцеві, що зараз бажав йому, аби скінчив якнайшвидше теологію та оженився з такою гарною панною, як була колись його мамочка. Василіка усміхався на всі такі компліменти, дякував та нудився сердечно при тім, завидуючи свойому товаришеві Костеві, що, по його думці, був щасливший від нього, бо не потребував слухати таких орацій, подібнісіньких одна до одної. Сидячи при вікні, завважав Василіка, що в’їздить у браму якийсь старий священик. Зараз відскочив, мов опарений, від вікна і сказав до дівчат, зайнятих ручними роботами:

— От їде знов якийсь старий піп; ходім чимскорше до альтани, бо винудить нас на остатній гузик; швидко, втікаймо!

Дівчата пурхнули, мов пташки, з кімнати і опинилися як стій в альтані, що стояла на середині городу; не бракло при тій скорій утечі ні сміху, ні дотепів.

— Ото мамочка будуть зараз шукати нас, — сказав Василіка сміючися. — Схотять мене вивести на виставу, аби той старий придивився мені. Цур їм, тим гостям; через них не може чоловік навіть закурити собі цигара! — Він говорив із серцем, гніваючись і сміючись заразом. Дівчата дивилися на нього і сміялися з його злості.

Ледве що Василіка закурив папіроску, почулися кроки і до альтани вбігла задихана ліліка.

— А ви чого тут поховалися? Аглайцю, йди скоро, прибирайся, приїхали старости! — сказала, не переводячи духу.

Аглая почервоніла по самі уха і стала ні в сих ні в тих; її уста й руки почали легко дрижати.

— Чого ж ти стоїш, мовби не вміла рахувати до трьох! — гримнула на неї ліліка сердячися. — Як будеш так стояти перед кавалером, то, певно, не подобаєшся йому.

— Та хто то такий, тіточко люба? — питала Аглая, прийшовши трохи до себе. — Семінарист який?

— А хто ж би, як не семінарист? Чей би я не кликала тебе до якого іншого; ходи-бо вже, там десь мамочка не можуть собі ради дати. Маєш ти ті кроплі, що дала тобі циганка? їх тепер треба! — говорила ліліка вже на відходнім.

— От ведуть Аглаю, як вівцю, на заріз, — засміявся Василіка. — А ви чому не йдете, дівчата? — запитався Анни й Софії.

— Нащо нас там? Ще, може б, той жених сподобав котру з нас, то аж тоді було би правдиве нещастє, бо як можна так, щоби молодша віддалась вперед, як старша? — відповіла Софія.

— Як можна так, не знаючи дівчини, приїздити сватати її? — почав Василіка. — Я не зробив би сього ніколи. Я мусив би вперед любитися, а потім аж женив би ся.

— А може, ти вже й залюблений? — засміялася Софія.

Василіка почервонів так, гейби хто сипнув на нього гранею.

— Залюблений, залюблений, — крикнули обі дівчини, плещучи в долоні, — бо чого ж почервонів би він так дуже?

Василіка ще дужче змішався.

— Ет, що ви, дурні, балакаєте, —сказав, хотячи вийти з альтани, але Софія вчепилась його за рукав.

— Васильку, скажи, скажи, хто вона, та, що ти її любиш?

— Скажи, скажи, Васильку, ми не скажемо нікому, — просила й Анна.

— Йдіть, чого ви вчепилися мене? — усміхнувся Василіка якось таємниче. — Де я мав час думати про любов, як матура сиділа мені на голові.

— Скажи, скажи, я бачу по тобі, що ти кажеш се лиш так, аби збутися нас, — не переставала Софія.

— Ну, що вам казати?

— Хто та панна, що ти любиш її?

— Панна, звичайна панна.

— Яка?

— Та вже ж не стара, але молоденька.

— Гарна?

— Чудова.

— Ет, ти вже додаєш, — і Софія віддула губи.

— Ну, видиш, що вам не варт нічого казати, бо ви не хочете вірити.

— Ну, ну, не гнівайся, а як називаєся?

— Октавія.

— Се якесь незвичайне ім’я; що ж вона, німка яка?

— Ні, знаєш, русинка, —сказав Василіка, гей звиняючись.

Софія скривилася, а Анна засміялася голосно.

— Ну, чого ж смієшся? — обидився Василіка.

— Я не з тебе, але з Софії, що скривилася, мов середа на п’ятницю, почувши, що твоя улюблена русинка.

— Що ж, як вона русинка, то хіба не можна її любити? — звернувся Василіка до Софії.

Софія покивала головою.

— Я не влюбилась би ніколи в русина, лише в волоха, бо русини — то самі мужики; певно, й вона з якого там мужицького роду! — Як навчили її перекинчики-батьки, так вона щебетала.

— А хіба волохів нема мужиків? — сказала Анна, почервонівши з досади. — Скажи, Софіє, чи не сором тобі говорити таке, коли ти сама походиш із русинів?

— З яких русинів? Мій батько волох, мати волошка, де ти видиш русинів?

— А вміють вони добре говорити по-волоськи? — запитала Анна глумливо.

— Що тобі до того? Ти вже гадаєш, що як ти трохи розумнійша від мене, то можна тобі з мене насміватися? Ми раз волохи, а русинам, простакам, — засі від нас! — і Софія тупнула ногою до підлоги.

Анна склонила голову; на її устах тремтіла різка відповідь, та Василіка не дав їй прийти до слова.

— Чого се ви сваритеся? — почав він, — нібито ви розумієте, що се таке народність? От, ще й жінки будуть мішатися в політику. А ти, Софіє, мусиш завше завести сварку. Навіть не варто, що я хотів розказувати тобі про себе. Не знати, чого то мамочка сунуть сюди, чи не по мене припадком?

— А де ви, діти? — роздався голос протопопихи. — Ходіть сюди, маю вам щось казати.

Всі троє вийшли до неї.

— Ти, Василіко, ходи до покою, а ви, дівчата, можете йти собі на прохід. Аглая вийде за час сюди з семінаристом, то аби не застали вас тут, бо ви не повбирані для гостей.

— Аякже, нібито ви нас тому висилаєте з дому? Ви боїтеся, щоб він не сподобав котру з нас, — сказала Софія глумливо.

Протопопиха усміхнулася незначно.

— От, не говори багато, але роби так, як я кажу.

— Я не хочу йти на прохід, — говорила Софія.

— То йди до кухні та пильнуй там, щоби не гаялись із підвечірком.

— Піду та, може, загляну де на те оеьме чудо світове, на яке нам не дають подивитися. Ходи й ти, Анно.

— Ні, я волю піти на прохід.

— Щаслива дорога; та дивись, аби тебе там який ка зочний князь не вхопив.

Тимчасом Аглая накривала в їдальні стіл до підвечірку. Вона вдягнулася в гарну, літню сукню, напудрувалася, запекла волосе[7]  й виглядала досить гарно. Хоч жених не підходив під її смак, все ж вона сміялася і кокетувала його, бо думка, що їй скінчилось уже двайцять два роки та що доростає друга, гарнійша сестра, додавала їй сміливості. З тою думкою застелювала стіл, подавала  каву, не забувши всипати до склянки жениха циганчиних кропель, що мали розбудити в ньому любов. Нарешті засіла місце коло свого, по її думці, будучого мужа. Сей був собі зовсім незграбний молодий чоловік, із малою русявою бородою, сивими очима та задертим носом. До того був іще якийсь такий несмілий, що боявся піднести очі догори, аби не стрінутися з поглядом панни.

Старий священик, що його привіз із собою, старався втягнути його в бесіду, оповідав, строїв жарти, на які жених, правда, усміхався, та не виходив зі своєї резерви[8]. Василіка, глядючи на нього, висміяв його в душі, та коли встали від підвечірку і Аглая попровадила гостя в город, сказав до своєї мамочки:

— Чи сей друк[9], що не вміє отворити рота, думає брати нашу Аглаю?

— Тихо, не кажи нічого перед нею, бо зіб’єш її з путі. Й мені він не дуже подобається, та що ж робити. Тепер тяжкі часи, дівчат багато, а женихів-семінаристів мало.

— Але де за такого нездару йти?

— Мусить. Якби ми йому дали коша[10], то зараз пішла би за нас слава, що ми гордимо семінаристами, а чекаємо на якого там цивільного. Тоді могла би Аглая сидіти до поконвіку. В нас нема грошей, то треба вдоволятися тим, якого бог дав. Опроче. він дасть себе ще обгиблювати. Лише прошу тебе, Василіко, не гуди його перед Аглаєю, але хвали; як хто похвалить, то, може, вона й побачить у нім які гарні прикмети, яких у нього добачити годі.

Василіка покрутив головою: філософія його матері не була йому по нутру, та він вийшов мовчки з хати.

На городі бився бідний Ераклес Капул — так звався привезений жених — з думками, що би то заговорити з панною, аби заінтересувати її. Обтерши чоло, зіпріле з духового напруженя, сказав врешті:

— У вас дуже гарний город, — і знов замовк.

— Гарний, — сказала Аглая, зітхнувши, — але коло нього дуже багато роботи; майже щотижня треба полоти, чистити стежки, замітати.

— А панна, певно, дуже люблять робити коло городу? — він підняв несміло свої сиві очі й подивився на неї.

Аглая мало не засміялася йому в очі, але все-таки відповіла привітно.

— Люблю, чому ні; ми на селі не маємо чим іншим займатися.

— То буде з вас добра господиня! — й знов кинув на неї поглядом.

— Дякую за комплімент, — сказала Аглая напівіронічно.

— Я не говорю компліментів, але чисту правду, — сказав Ераклес з пересвідченєм.

— Тим підхлібнійше[11]  для мене, — сміялася вже Аглая, — коли ви думаєте, що я дуже добра господиня.

— Глянувши по цілім вашім господарстві, по подвір’ю, видко зараз, що все в добрих руках, а що й ви причиняєтесь багато до того порядку, про те я переконаний.

Аглая не знала, що йому відповісти на се; її почала нудити його розмова; вона хотіла бавитися, сміятися, а тут він говорив їй про господарку. Потрясши головою, постановила вона перейти на іншу тему і зараз-таки запитала впрост:

— Як подобаються вам панни в сих сторонах? Чи красші, як там у ваших волоських горах?

— До сегодня не бачив я ще жодної гарної, але тепер знаю, що тут дуже гарні панни, — й почервонів, мовби сказав не знати що злого.

— Так, а де ж ви ті гарні панни бачили? — питала Аглая дальше, блиснувши при тім на нього очима й ніби не розуміючи, що се він говорить про неї.

Він подивився на неї таким несмілим поглядом, що їй аж жаль стало його непорадності.

— Отже, не хочете мені сказати, — говорила лестячи- ся, — видко, не масте до мене довір’я.

— Чому ні, я маю до вас дуже велике довір’є, бо то ви, власне, та панна, що мені з усіх найліпше подобалася.

Велике слово було сказане. Ераклес відітхнув тяжко, а Аглая спустила ніби соромливо очі додолу.

— Видите, якби я була знала вашу відповідь, то не була б так допитувалась у вас, — сказала тихим, зміненим голосом. — Се виглядає так, гейби я приневолювала вас до якихось там освідчин.

Хитра дівчина була з неї; хоч визвала сама його слова, то все не хотіла, щоби він їй вимовляв колись се.

— Чи, може, ви гніваєтеся на мене, що я вам се сказав? Правда, наша , знайомість замолода ще, аби я міг говорити вам такі речі, але ви знаєте, з яким наміром приїхав я до вашого дому, то пощо ж зволікати справу?

— З яким наміром, яку справу? — дивувалася Аглая, гейби не знала, що Ераклес приїхав до неї в свати.

— Таже справу мого подружа з вами. О. Мелітон казав, що мене з радістю приймуть за зятя. Я дуже вдоволений з того, що він завіз мене сюди, бо ви подобаєтеся мені направду, — говорив оемілений вже семінарист.

Така щирість викликала гарячий рум’янець на лице Аглаї; вона чулася його словами так упокорена, так упідлена, що аж сльози виступили їй з очей. Вона була б сього жениха, що стояв перед нею, розтоптала, як черв’яка, а сама була би сховалася під землю від його слів, які казали їй, що вона не є нічим, як лише якимось товаром, та що про нього говорив старий священик, що є на збуток, є продажний. Її забирала велика охота сказати сьому неотесаному семінаристові, що вона не вийде за нього, що він їй противний, мерзкий, та, погадавши собі, що от-от незадовго будуть називати її старою панною або що Софія може скорше віддатися від неї, поборола всі свої збурені почуваня і, затиснувши уста, не відповіла нічого.

Її зворушене не уйшло уваги Ераклеса, а хоч який був несміливий і незграбний, то все-таки подумав, що се він своєю особою зробив таке вражене на неї. Ся думка осмілила його; він приступив ближче до неї і, взявши її за руку, сказав ніжно:

— Що ви на се, панно Аглайцю? Хочете бути моєю подругою?

«Ні, ні», кричала душа, кричало ціле єство Аглаї, а бліді уста все-таки прошепотіли:

— Хочу.

— Отеє дуже добре, що я загостив сегодня до вас; дай боже здоровля отцю Мелітонові, що потрудився зі мною. Ходім, скажемо, що справа залагоджена, — сказав урадований жених.

«Боже, боже, який він прозаїчний, — думала Аглая, йдучи з ним у хату. — Як то я представляла собі, що той, кого я буду любити, освідчиться мені і я ущасливлю його признанєм моєї любові. А сей не споминає навіть про любов. Боже, чому не можу я вибрати собі мужа по своїй думці, але мушу йти за сього недотепу. Га, тепер уже все пропало, та й на що я ще ждати буду? Хто прийде по мене?»

Так не одна молода дівчина занапащує себе через те, що не має відваги до праці, не має сили, щоби почути спокійно те слово «стара панна». Волить уже продати себе, свою волю, цілу свою індивідуальність чоловікові, якого не любить, не поважає, лиш через те, аби бути замужньою.

Аглая увійшла з Ераклесом у кімнату, де вже світилася ясно лампа. Протопопа грав із приїжджим священиком в шахи, а протопопиха нараджувалася тихо з лілікою, кілько курей різати на вечерю. Увидівши молодих, протопопиха зміркувала зараз, .що між ними зайшло щось незвичайне, бо Аглая була смертельно бліда, а семінарист червоний, як півонія, його денервувало те, що мав освідчатися родичам; сам не знав, звідки почати, але, добираючи відваги, підійшов до протопопи і, загикуючись, почав:

— Отче протоєрею! Я заїхав у ваш дім з добрими гадками, які й сповнилися, бо я просив панну Аглаю о її руку і вона дала мені слово. Прошу чинити тепер, що належить до вас.

— Як же то він красно говорить! — сказала ліліка, хоч розуміла дуже мало з тої цілої волоської орації. — А видиш, Аглайцю, циганка поворожила тобі добре; то її кроплі затуманили його так швидко. Гарного попа будеш мати; а диви, який гарний.

Аглая усміхнулася якось сумовито, зате протопопиха схопилася втішно з місця і підійшла до шахового столика, бо її муж під час орації жениха моргав на неї, щоби приступила до нього.

— Коли Аглая згоджується, то я не буду стояти її щастю в дорозі, — почав о. Артемій, дивлячись при тім на свою жінку, чи одобряє вона його бесіду, — лише не знаю, що скаже на се моя добродійка?

— Як ти пристаєш, то я сповню певно твою волю! — сказала протопопиха тихим, щирим голосом. — У нас бувало так завше, що жінка покорялася волі чоловіка.

О. Артемій усміхнувся щасливо; сі слова були бальзамом на його серце, підхлібляли його гордості; він думав, що він і є паном у домі.

— Тож най вас бог благословить, мої діти! — сказав, вставаючи і'цілуючися з Ераклесом. — Дай тобі боже з роси, з води! — додав, стискаючи Аглаю, що не могла вже стриматися та розплакалася голосно.

— Ще одну річ мав би я сказати, — почав знов протопопа, — ви, може, надієтеся на гроші, але в нас їх нема! — й замовк, бо жінка так штурхнула його ліктем у бік, що мало не крикнув із болю.

— Ей, ще, може, найдеся яка тисячка на нове господарство, — сказав Ераклес розсміявшись. — Ви ж знаєте самі, отче протоєрею, що без грошей неможливо зачинати господарки.

— Ми не схочемо своїй дитині робити кривду, — почала протопопиха, — може, вона буде мати більше грошей, як інші.

— Все-таки було б ліпше, аби я знав, кілько дістану, бо аж тоді можна собі залагодити порядно свої справи.

О. Мелітон моргнув на нього, щоби вже мовчав; Аглая палилась зі стиду, а протопопиха затиснула уста з досади.

Вхід Василіки перервав сю хвилю, неприємну для всіх. Побачивши їх збентежених, приступив хлопець до ліліки й запитав:

— Що сталося тут, що так усі посоловіли?

— Таж Аглая заручилася.

— Заручилася з тим волом! — воркнув Василіка під носом, та, приступивши до сестри, сказав голосно:— Бажаю тобі всього добра; ти гарно зробила, що виходиш замуж; буде музика, ото гопнемо собі.

Його слова повернули товариству добрий гумор, що потерпів через Ераклесові натяканя про гроші.

— Добре кажете, паничу, — обізвався о. Мелітон, — погуляємо трохи, коби лиш те весілє не відкладати надовго.

— Се буде вже залежати від нашого зятя, — сказала протопопиха солодко, — коли він схоче, тоді буде.

— Мені здається, що ліпше скорше, ніж пізнійше; оженюся, то й висвячуся скорше.

— Як думаєте, за шість неділь можемо бути готові? — Протопопиха глянула на своїх.

— Але ж, мамочко, де ми до того часу злагодимося! — сказала Аглая. — Ще треба шити виправу.

— В тім уже не твоя жура; лише сир відкладаний добрий; якось ми упораємося до того часу! — сказала протопопиха. — А ти, Василіко, йди до пивниці та принеси пляшку вина, бо то не годиться відбувати такі річі насухо.

— Дай вам боже здоровлєчко за мудре слово, їмосць- Добродійко! —. сказав о. Мелітон. — Я ще давно казав, що такої мудрої жінки, як ви, нема на цілу Буковину.

Випивши здоровлє молодих, відійшла протопопиха з лілікою до кухні; панотці засіли до перерваної партії, а молодята почали з Василікою оживлену бесіду про весілє.

 


[1] В безладді

[2] Відгадувала все.

[3] Романом, фліртом.

[4] Ганьбити, накликати напасть.

[5] Черпнула, набрала.

[6] Помсти.

[7] Зробила завивку.

[8] Свого попереднього стану, рівноваги.

[9] Деревина, дрюк. Тут — дурний як пень.

[10] Коша — від одкоша, тобто відмовити.

[11] Вигідніше, краще

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.