Пасіфая

Пасіфая[1]

 

…Пасіфая, цариця Кноссу, вважалася донькою Персеїди, Німфи Криту, і Геліоса. Але вже ніхто не знав, що першою Німфою Криту була Перепілка, хоча щороку на візерунчастій підлозі Кноссійського палацу танцівники виконували заплутаний танець Перепілки на честь Богині Місяця. І ніхто не знав, що мужем Перепілки був Дятел — син Зеленоокого Атланта, і що це він, коли проминув Великий Рік, зійшовся в боротьбі з Білим Биком, переміг його, — і бик був принесений замість нього в жертву. З часом Перепілка стала священним птахом Артеміди. Дятел був похований на Криті і його могилу дуже шанували, хоча знаки атлантів давно затерлися. Зрештою, коли панувала Пасіфая, мужа цариці називали вже не священним Царем, а Ванаксом або ж, за звичаєм еолійців, Зевсом. Пасіфая наказала архітектору Дедалові викарбувати напис на стародавній гробниці Атланта, що він і вчинив, вирізавши: «Тут лежить Дятел, який був також Зевсом».

Хоча чимало вмінь, якими відзначалися жриці Великої Богині, тисячоліття тому принесли з собою перші поселенці з Міста-Вулика, пам’ять про материнське місто дощенту вигасла. Вже не одна хвиля прибульців оселилася з того часу на Криті, серед них втікачі з Лівії, які поклонялися Великій Богині, — знайшли тут прихисток після об’єднання Верхнього та Нижнього Єгипту, що супроводжувалось установленням нової релігії. Але останні прибульці, подібно до найперших, прибули з високогір’їв Анатолії, коли в Єгипті правила цариця Себекнефруре[2], а звалися вони лувійцями.

Там, де колись здіймалося Місто-Вулик, тепер розкинулась імперія гетитів[3] зі столицею в Хаттусі, де панував цар. І хоча поклоніння Великій Богині пережило не одне завоювання і не один династичний переворот, все ж тепер вона мусила ділитися цим поклонінням з новими богами, а навіть поступитися їм першістю, бо гетитські царі починали всі урочистості від молитов та жертв, принесених богові Сонця. Щоправда, не бажаючи дратувати давнє населення держави Хатті, шанували також богиню Сонця з Арінни[4] і називали її своєю Господинею, але не вважали Творителькою і сприймали швидше як опікунку міста Арінна, де вона мала свій храм. Обдарували богиню також божественним сином; йому теж поклонялися, — а, може, йому насамперед. Натомість у Вавилоні більше ніж тисячоліття тому замінили стать богині Белілі — і відтоді звали її Баалом. Цього Баала в Угаріті додали Великій Богині Анат як брата і, за єгипетським звичаєм, — мужа.

На землі цариці давно вже ділилися владою з чоловіками, а в деяких державах царі повністю перебрали владу, адже часи були неспокійними, людей від Потопу намножилось чимало і царі-воїни усе частіше мусили обороняти рідні міста від сусідів, піратів та кочівників.

Лише амазонки, — над Чорним Морем і, вже нечисленні, в Лівії, утримували владу в своїх руках, але мусили завести жорстокі закони, що забороняли вільним чоловікам жити в їхній країні, отож коханцями амазонок найчастіше були бранці.

Критські мореплавці, що кружляли з товаром, привозили з усіх портів світу звістки про великі переміни: падали старі династії, випливали все нові імена владарів, племен та богів. Критський корабель, який саме повернувся з Єгипту, куди завіз цілий вантаж ароматної олійки та косметичних фарб, підтвердив дивний поголос, що цариця Хат-ше-псут переодягалася, — щоб забезпечити покору підданих, — в чоловічий одяг, а навіть чіпляла собі довгу штучну бороду! На Криті це видавалося чудернацьким, якщо не божевільним.

Ці вісті дуже турбували критських жриць: вони не вважали, що відречення від Великої Богині та перейняття влади царями-воїнами мало піти на користь людському родові. Адже все, що служить людині: розпалювання вогню і хліборобство, ткацтво і гончарство, мистецтво малювання і виготовлення знарядь, будівля домів і кораблів, — все це було винайдене в часи, коли люди віддавали шану богині Місяця, Безсмертній, Всевладній, Незмінній, а у містах правили цариці.

Пасіфая приголомшено слухала звістки про зміни, що відбувалися у світі. Острів, на якому вона народилася і спадковою Царицею-Німфою якого була, здавався їй непорушним, наче Мати-Земля. І хоч у Фівах, Мемфісі, Вавилоні та Ніневії на скельних плитах викарбовували постаті переможних бородатих царів та безконечні колони бранців зі зв’язаними руками і ногами, цариця Кноссу наказувала у кімнатах свого палацу малювати лілії, а серед них рожевих грифонів, — щоб пильнували трон із сірого алебастру. Вздовж галерей бігли блакитні фризи; на них прогулювались куріпки, намальовані брунатновишневою фарбою, а на стінах царициної спальні гралися дельфіни. У довгих галереях розтягалися малюнки зі жрицями, що приносили жертви Великій Богині; через отвори у стелі, колонади, балкони і портики просочувалось проміння, вливався аромат дерев та квітів — груш і гранатів, солодких фігових дерев і буйногіллястих оливок, гіацинтів, лілій, крокусів, анемонів.

Наскільки ж гарнішими були палаци Криту, оточені дерев’яною стіною кораблів, порівняно з похмурими мікенськими твердинями, закритими мурами з необтесаних брил.

Однак Мінос, муж Пасіфаї, не поділяв безтурботності цариці. Хоча владарі мікенських замків ще платили данину Німфі Криту, але чинили це все більш і більш неохоче. Усміхнені палаци-сади у Кноссі, Фесті та Мальї навряд чи могли захистити від войовничих царів Пелопоннесу або від піратів, які розбишакували у Середземному морі.

На самому початку свого царювання Мінос оголосив війну піратству, і тепер критський флот міг безпечно плавати від узбережжя Малої Азії аж до міст Сицилії, Іспанії та ще далі, до туманних островів Півночі, звідки привозили цинк і електрон[5].

Однак така велика потуга вимагала також посилених заходів безпеки. Отож Мінос почав зі зміцнення порту, поставив там потрійну сторожу, а тоді наказав Дедалові приступити до будови Лабіринту.

По всьому Кноссу кружляли суперечливі поголоски про новий палац, мури якого росли з дня на день. Одні твердили, що на палацовому дворищі відбуватиметься боротьба Ванакса зі Святим Биком Посейдона. (Віру в Посейдона, Владику Морів та Колісниць, привезли моряки з Егейських островів і ця віра напрочуд швидко поширилася на Криті. Можливо, за співучасті Дедала: це він розпускав у портових тавернах непристойну байку, що Посейдон прибрав подобу коня і покрив саму Деметру). Інші запевняли, що Лабіринт буде в’язницею чи архівом, ще інші — що скарбницею, де цариця Криту зберігатиме свої багатства: штаби срібла і золота, міді, олова та цинку, брили електрону і таємничий камінь, що впав з іншої планети. Невідомо, хто перший — хоч пізніше називали Дедала — розпустив чутку, що Мінос вирішив збудувати собі притулок, бо в палаці Цариці Німфи не почувався безпечно. Отож наказав спорудити цитадель з трьома сотнями кімнат, але одним-єдиним входом: зайти всередину легко, але, через плутанину коридорів, підземних переходів і галерей, — складно звідти вибратись, не знаючи плану. А план знало лише троє людей: Пасіфая, Мінос та Дедал.

Наближався кінець Великого року, що на Криті тривав дев’ять місячних літ. Пасіфая проголосила Великі Ігрища на честь Богині Місяця (чи, як вважав дехто, на честь Владики Морів Посейдона), які мали відбутися на новозбудованому дворищі Лабіринту. До боротьби з Білим Биком зголосився ясноволосий синьоокий чужинець. Дедал познайомився з ним у портовій таверні та представив його цареві. Чужинець походив із півночі, з племені ахейців, споріднених з еолійцями та іонійцями. Колись, кілька століть тому, еолійці вторглися до Еллади, але пізніше перейняли звичаї давнього населення і визнали зверхництво Богині Всього Сущого, — вона в подобі голубки знесла яйце всесвіту, — над своїми племінними богами. Сам Мінос мав у своїх жилах кров еолійців, принаймні з батьківського боку, що, зрештою, не було надто істотним. Натомість мати його була викраденою піратами царівною з панівної в Тірі династії.

У Кноссі роїлося від чужоземців і це вони зазвичай ставали до бою з биками, — але були то заручники чи воєнні бранці або ж потомки бранців, звані невільниками Богині. Вперше трапилося, щоб вільний чоловік без примусу став до бою, і то з білим биком. Такий бій, хоч почесний, часто, щоб не сказати завжди, закінчувався смертю одного чи двох борців. Отож у всьому Кноссі розмовляли про силу, вправність та вигляд ахейця, що так необачно зголосився боротися від імені Ванакса.

Варвар щодня на світанку ходив на пасовище, де в загороді пасся білий бик, і годував його травами. Сам їх для нього вишукував та збирав.

Якось туди прийшла цариця Пасіфая в супроводі Дедала. Але вже назавтра з’явилася сама. Довго вдивлялася своїми золотистими, як у пави, обведеними чорною рискою і видовженими до скронь очима в блакитні очі ахейця і врешті сказала:

— Якщо переможеш Білого Бика, станеш моїм коханцем.

І простягла до нього руку, в якій тримала малий старовинний ножик із обсидіановим вістрям.

Варвар засміявся, взяв у неї ножа та затис у долоні.

— Сховаєш його у волоссі, — мовила цариця.

 

 

Надійшов день урочистості. Балкони та галереї довкола великого дворища були вщерть заповнені глядачами. На центральному балконі сиділа Пасіфая у гроні товаришок, всі з гарно накрученими кучерями і вплетеними у них шнуркам перлів та бірюзи. Сукні дам були облягаючими, з короткими рукавами та вирізом, що показував оголені груди, вузенькою талією та спідницею з кількох шлярок. Пасіфая виступила в шатах кольору морських хвиль, який чудово підкреслював її золотавобронзову шкіру.

Чоловіки теж мали накучерявлене волосся, оголені торси, а від пояса короткі, до половини стегон, гаптовані спіднички.

На дворище потужним кроком увійшов повністю оголений варвар.

Тричі пролунав удар у бронзову тарілку, герольди розчинили браму, з якої вибіг білий бик. Оббіг арену і зупинився, побачивши ахейця. Тоді почав поволі наближатися до нього, витягаючи морду, ніби очікуючи на пахучу траву. Варвар одним стрибком кинувся до нього, ухопив за роги, пригнув до землі і вистрибнув йому на спину. Але бик схопився і, з ахейцем на спині, почав оббігати арену, намагаючись його скинути. Варвар тримався цупко, хоча напружені м’язи рук і краплі поту над верхньою губою свідчили про його зусилля. Тоді бик міцно вперся ратицями в землю, повільно схиляючи голову вниз. Видно було, що готується до останнього зусилля.

У цю мить Пасіфая здійняла руку, — тримала в ній лабрис.

— Убий його! — скрикнула гучно.

Запанувала тиша. Ахеєць зробив блискавичний рух, в його руці щось мигнуло, неначе блискавка, і з бичачої шиї бризнула кров.

Ахеєць зістрибнув зі спини звіра і, тяжко дихаючи, став над ним, схрестивши руки на грудях.

З галерей та балконів залунали оплески і посипались квіти.

— Гарне було видовище, — сказала Пасіфая.

— Але хто дав йому жертовного ножа? — спитав Мінос.

 

 

З цього дня переможця білого бика почали називати Тавром, а цариця призначила його Командиром Палацової Варти.

Кноссом кружляли дивні розповіді про Пасіфаю і Тавра. Начебто цариця наказала йому приходити на побачення у стародавній масці бика. Начебто називала його Священним Царем, а себе — богинею Місяця. Їх часто бачили вночі на галереї палацу, як вони вдивлялись у Місяць, а лазничі розповідали, що Тавр мав на тілі сліди укусів зубами.

Якось уночі Пасіфая сказала коханцеві:

— Колись Священного Царя сікли різками, аж доки не впадав у екстаз і не віддавав Матері-Землі своє сім’я. А потім його розривали менади.

— Інколи мені здається, що ти теж мала б охоту мене розірвати, — сказав Тавр.

— Ні, — Пасіфая хитнула головою і, скоса глянувши на нього з-під мальованих вій, додала: — Хіба що коли б ти віддав сім’я іншій жінці.

— Ти добре знаєш, що жодній іншій не віддам, — навіть Матері-Землі.

Якщо пристрасть Пасіфаї до Тавра видавалась відступом від правил, — бо Цариці-Німфи не мали звичаю обмежуватись одним коханцем, — то кохання Тавра до Пасіфаї також було незвичайним явищем, а принаймні одного чоловіка дивувало, — себто самого Тавра. Бо у світі, звідки він походив, не було Цариць-Німф, які вибирали собі коханців, не було міст, де люди займалися ремеслами та торгівлею, не було палаців із дельфінами на стінах, ані ваз, розмальованих каракатицями та ліліями, ані портів, до яких заходили кораблі, ані дворищ, на яких вели боротьбу з биками…

— А що ж було там, звідки ти прийшов? — спитала Пасіфая.

Степи, зарослі травою, і незліченні стада худоби, табуни коней з розвіяними гривами. І царі-вожді, що на кінних колісницях вели свій народ у всіх керунках: на схід до цегляних мурів Хараппи, на південь у бік Ешнунни, Вавілону та Ямхаду, на захід аж до великої ріки, що впадала до Евксинського Понту, і ще далі, — туди, звідки привозять електрон і цинк. А хоча його народ поділяється на численні племена і кожне з них має свого вождя, все ж усі належать до однієї родини, у всіх ясне волосся і блакитні очі, подібна мова і два спільні слова: вода та серце. Всі воюють на кінних колісницях, уживають гострих сокир та бронзових довгих мечів та поклоняються Великій Трійці богів.

Пасіфая чула про воїнів, що на кінних колісницях ввірвалися через гірські перевали до стародавнього царства Хатті і до Межиріччя. Вони звалися гуритами, каситами, мітаннійцями. Але не знала, що іонійці та ахейці були з ними споріднені і що ця родина, здається, готова була до все нових вироїв. Останнім вироєм стали ахейці.

Отож спитала:

— А як називається той народ, який з глибин степів вирушив на кінних колісницях і зберіг два спільні слова?

— Арії, — відповів Тавр, а в його голосі зазвучав такий захоплений і натхненний тон, що це слово зазвучало немов струна під дотиком вправних пальців музикантки, і Пасіфая подумала, що це найгарніше слово, яке вона коли-небудь чула.

— Одно дня арії здобудуть увесь світ, — промовив Тавр.

(Не знав, що, коли вимовляв ці слова, на відстані сотень тисяч миль від Криту арії на запряжених кіньми возах мчали прямими вулицями щойно здобутого міста над рікою Інд. Потім зійшли з колісниць, розбіглись у бічні вулички і ввірвалися в доми, звідки витягували тих мешканців, що не встигли утекти, і убивали їх ударами сокир, а інші в той час підпалювали будівлі. Невдовзі над цегляним містом здіймались хмари чорного диму.

У Мохенджо Даро починалося панування аріїв).

— Ти прибув, щоб завоювати Крит? — спитала Пасіфая.

— Так. Я син царя ахейців, але вже не повернуся до своїх.

— Отож, тебе завоював острів Німфи?

— Не острів, а Пасіфая.

Так воно остаточно і не з’ясувалося, чи Пасіфая підпала під владу Тавра, чи Тавр був поневолений Пасіфаєю. Зв’язала їх пристрасть, ще підсилювана різницею світів, до яких вони належали, і сягаюча дна людської самотності. Бо на всьому Криті, а, може, у всьому середземноморському світі не було двох самотніших коханців, аніж Пасіфая, Німфа Криту, і Тавр, арій із азійських степів.

 

 

Пасіфая мала з Міносом двох доньок і кількох синів, коли народила ще одного[6]. Хлопець удався світловолосим та синьооким і ніхто не сумнівався, що його батьком був Тавр. Хоча Пасіфая не раз брала собі коханців, ніколи досі, — так, принаймні, думав Мінос, — не мала з ними дітей. Тепер син Тавра виховувався разом з його синами і дочками, а Мінос, дивлячись на нього, відчував, як його переповнює ненависть. Врешті надумав заманити хлопця до Лабіринту, сподіваючись, що він звідти не вибереться. Але трапилося інакше, бо за малим Тавром побіг Главк, рідний син Міноса, і безслідно щез. Після довгих пошуків знайшли його, п’яного від меду, — біля перевернутого глека — і ледве врятували йому життя. Натомість Таврові наче сам Дедал відкрив таємниці Лабіринту, отож хлопець із котячим спритом рухався по всіх його закапелках, а раз, зодягнувши на голову старовинну маску Бика, вискочив зі сховку і страшенно рикнув, чим перелякав самого Міноса, який не сподівався такої напасті. З того часу Мінос почав його ще більше ненавидіти і називати Мінотавром. Через свої наближених сіяв поголос, що хлопець позбавлений розуму і проявляє тваринні риси. Хоча були ті, що різко це заперечували, щось із тих пліток прилипло до Таврового сина.

Коли Андрогеєві, другому синові Пасіфаї та Міноса, виповнилося вісімнадцять літ, він вибрався до Еллади на Ігрища. Якби переміг, міг би добиватися руки спадкоємиці престолу в Мікенах, Тірінфі, Фівах чи Пілосі. Андрогея супроводив представник Криту, який щороку розвозив до союзних міст едикти, складені жрицею в Диктейській печері. На Криті з тривогою чекали звістки про царевича. Адже з Еллади доходили чутки про численні орди ахейців, які вдиралися з півночі та займали елладські[7] міста.

У той час Пасіфая все частіше віддавала лабрис у руки Міноса, а навіть доручала йому приносити жертви Великій Богині, хоча він мусив для цього обряду вдягати жіночий одяг. Це його дратувало, але не смів опиратися споконвічному закону.

Саме, одягнувши жрецькі шати, на острові Парос приносив жертви Трьом Споконвічним: Тій, що пряде, Тій, що відміряє і Тій, пасма якої не можна перемінити чи уникнути, як прибув гонець із невблаганною звісткою, що Андрогей загинув. Був убитий, повертаючись з Ігрищ, де переміг у всіх видах змагань. Вбивство відбулося в Еноні, але схоже, що засідку приготували ахейці, які недавно поселилися в Аттиці. Вони підозрювали, що Крит захоче нав’язати їм своє домінування і що царевич прибув, щоб порозумітися з містами Пелопоннесу, а участь в Ігрищах була тільки маскуванням істинних агресивних намірів Кноссу.

Почувши про вбивство сина, Мінос здійняв із голови вінок, дав знак флейтисткам, аби припинили музику, і закінчив жертовний обряд у тиші.

Потім повернувся на Крит і оголосив похід проти Аттики. Спершу виплив на Егейське море і почав збирати від союзних міст данину й кораблі. Але не всі союзники відгукнулися на його заклик. Наприклад, Еак з Егіни обачно відмовився від участі в поході. Тільки цариці одразу ж поспішили допомогти Критові і відкрили свої порти для критського флоту. Врешті Мінос ударив по Корінфському перешийку. Грабуючи та спустошуючи околицю, просувався до Афін. На його дорозі стояла Ніса, її обороняв цар Ніс Єгиптянин. Отож, Мінос приступив до облоги твердині.

Щоранку на вежу замку виходила донька Ніса, спадкоємиця престолу Скілла, і пригравала собі на музичному інструменті. Власне кажучи, був то не інструмент, а камінь, по якому вона вдаряла дрібними камінцями, викликаючи приємні звуки.

Критські воїни, звикнувши до появи царівни на вежі, виглядали, чи швидко вона з’явиться. Цар Мінос також її помітив і відтоді щоранку, а потім ще й опівдні проїжджав верхи перед вежею, одягнений у білі шати і на білому коні. Чим довше тягнулася облога, тим сильніше порозуміння почало зв’язувати Міноса та Скіллу — були то усміхи, примруження очей, легкий порух рукою чи раптовий поворот голови.

Якось уночі до намету Міноса прослизнув герольд і, схилившись у бік царя, таємниче промовив:

— Вона тут. Чекає перед наметом.

— Хто? — спитав Мінос. Серце йому забилося швидше.

— Царівна. Донька єгиптянина.

Кількома хвилинами пізніше Скілла увійшла досередини.

— Я принесла тобі ключі від міста, — сказала вона.

— Чого ти за це хочеш?

— Твого кохання.

Тієї ж ночі критяни ввірвалися до міста. Цар Ніс загинув на сходах замку. Решту ночі та наступний день Мінос провів у спальні царівни.

Потім повів свої війська на Аттику. Це вперше критяни зіткнулися з ахейцями і побачили, що легко їм не буде. Ахейці шалено билися, дико вигукуючи: «Елелей іо! іо!», а це лякало вишуканих критських офіцерів сильніше, ніж кінні колісниці та довгі бронзові мечі.

Війна затягувалась, а критяни далі стояли на місці — правду кажучи, вони краще воювали на морі, аніж на суші, — коли в Аттиці трапився сильний землетрус. Давні мешканці Еллади почали нарікати, що це помста богині Глибин за вбивство Андрогея. Отож ахейці вирішили принести велику жертву, щоб умилостивити Старицю: прирекли їй чотирьох доньок Гіакинта, яких повісили на дереві. Попри це, землетруси не лише не припинилися, але ще й посилились. У всій Елладі запанувало загальне обурення проти ахейців через принесення в жертву дівчат, які прибули зі Спарти, щоб змагатися на Ігрищах. Отож афіняни почали заперечувати, начебто їх стратили, — доводили, що на квітучому дереві висіли глиняні лялечки[8]. Однак доньки Гіакинта ніколи не повернулися до Спарти.

Ахейці (що від недавнього часу звались афінянами) звернулися до пророчого святилища Матері-Землі з питанням, що вони повинні зробити, щоб утихомирити її гнів.

Пророче святилище в Піфоні завжди справляло на людей приголомшливе враження, тим паче на ахейців, які вирушили туди вперше.

Гірське пустків’я, стрімкі білі стіни піщанику з вузькою щілиною, звідки випливала біляста пара, що сповивала Піфію, яка сиділа перед святинею, — це все викликало почуття самотності і страху перед Невідомим.

Багато віків тому критяни спорудили тут першу святиню Матері-Землі, збудована вона була з бджолиного воску і пташиного пір’я. Коли розпалася, збудували на тому ж місці нову зі сплетених стебел папороті. Але вже й від тієї сліду не зосталося. Теперішню святиню збудовано було з лаврового дерева. Еолійці, знамениті своїм ковальським мистецтвом, обкували стіни бронзою. Викували також бронзову триногу, на якій сиділа Піфія. Вартував святиню Піфон, син Матері-Землі, в подобі змія.

Ахейці, сперті на бронзових мечах, які відкидали довгі тіні, стояли змішані, відчуваючи, як біляста пара з легким п’янким запахом втягує їх в орбіту Великої Таємниці, до якої вони не були готовими і перед якою їхні колісниці та гострі сокири були безсилими. Здобули Елладу, але ось прадавня Еллада, наче восьминіг, почала висувати свої мацаки і втягувати їх у глибину закритих і споконвічних речей, про існування яких шанувальники Великої Трійці Богів навіть не здогадувались.

Піфія сиділа з широко розплющеними невидющими очима, а її обличчя у світлі перших сонячних променів здавалося прозорим. Довго не відповідала на питання ахейців, але тиша перед відповіддю Піфії і та, що запанувала після неї, видавалась однією фразою з дев’ятьма промовленими словами. Фразою вироку, який не підлягає оскарженню.

Ахейці — повинні — дати — Міносу — таке — відшкодування — якого — він — зажадає.

Афіняни вислали послів до Міноса, прохаючи, щоб він назвав їм свої умови.

Міносу вже обридла ця війна, отож він зажадав лише, щоб афіняни раз на дев’ять років присилали до Кноссу сімох дівчат і сімох юнаків як жертву Великій Богині. Юнаки та дівчата боротимуться з Білим Биком. Тим, що не загинуть на арені, буде подароване життя.

Після укладення миру з Афінами Мінос рушив додому. Скілла хотіла поїхати з ним на Крит як гостя і союзниця, що діяльно спричинилася до його перемоги. Але Мінос чи то не хотів, чи то не міг, чи, найімовірніше, і те й інше, обтяжувати себе Скіллою. Умовляв її повернутися до Ніси. Однак Скілла, закохавшись у Міноса, не дала себе переконати. І, коли царський корабель відчалив від берега, виявилось, що вона пливе за ним, учепившись за корму. Можливо, сподівалася, що Мінос чи хтось із моряків змилується над нею і витягне на борт. Витривало пливла, аж доки не посутеніло. Однак, коли у воді відбилася ранкова зоря, не було її ніде: ні на морі, ні на кораблі. Вночі моряки на смерть затовкли її веслами. Пізніше розповідали, що на Скіллу впав морський орел і вбив їй у голову свої пазурі. Але це не був звичайний орел, це душа Ніса вселилася у птаха і прилетіла покарати зрадницю-доньку. А коли люди у портових тавернах цікаво слухали цю розповідь, додавали, що Скілла перетворилася потім на птаха з червоним черевцем і червоними лапками. Ще інші казали, що не на птаха перетворилася, а на рибу. Були й такі, що сп’яну зізналися: Скіллу вбито з наказу Міноса.

Після повернення на Крит цар приніс подячну жертву-гекатомбу з биків на честь Владики Морів, Посейдона, а одразу ж по тому наказав ув’язнити Дедала з сином Ікаром та замкнути їх у Лабіринті. Оголосив, наче в Аттиці довідався, що Дедал колись скоїв у Афінах убивство свого небожа та учня і тому мусив тікати. Але ніхто у Кноссі не вірив, щоб ці родинні порахунки (небіж начебто вступив у кровозмісний зв’язок із рідною матір’ю) були справжньою причиною ув’язнення Дедала.

У робітнях, де виготовляли пахучі олійки, ліпили горщики, майстрували коштовні прикраси, у кравецьких та перукарських закладах, де вигадували нові покрої та зачіски перед близькими Ігрищами, а також у портових тавернах розповідали про суд, який мав відбутися над Дедалом.

А хто він, цей Дедал? Питали про це моряки з Трої, з Мемфісу, з Камику на Сицилії і Тортоси в Іспанії, а навіть з гіперборейських країв, звідки саме приплив корабель із хутром, цинком та електроном.

Отож кноссійці почали розводитись, як то Дедал колись прибув до Криту (він начебто походив зі старовинного лувійського племені) і робив чудові іграшки для дітей Пасіфаї — ляльок, кораблики, возики-колісниці, — як потім він укріпив порт у Кноссі та врешті збудував Лабіринт, плану якого не знає ніхто, крім нього самого й Міноса.

Можливо, ще Мінотавр.

Згадка про Мінотавра нагадала людям Тавра. Чи ж це не Дедал привів його перед обличчя Міноса? Можливо, Дедала вже давно щось пов’язувало з ахейцями…, адже це Дедал розповідав, що Деметра була зґвалтована Гіппієм. А, може, Дедал і Тавр були ахейськими шпигунами? На цьому слові балакучі зазвичай кноссійці замовкали. Хто ж може знати, чи серед співрозмовників немає ахейців або ж їх поплічників?

Наближалися Великі Ігрища, звані також Святом Биків. Цьогоріч до бою мало стати семеро биків і чотирнадцять привезених із Афін заручників. Люди заздалегідь тішилися з видовища, сподіваючись незвичайних вражень, тим паче, що про відвагу ахейців багато говорилося на Криті. Ніхто не передчував, та навіть і пізніше ніхто з глядачів не усвідомлював, що ці змагання стали переворотом і започаткували нову еру в Кноссійських Ігрищах.

Афінські заручники, нагі, лише з вузенькими перепасками на стегнах, увійшли парами і стали перед царською трибуною. Розчинилися ворота. Бики з глухим дуднінням убігли на арену. Здавалося, вони самим напором рознесуть ахейців і розтопчуть їх на криваву кашу. Але нічого подібного не трапилося. Юнаки та дівчата розбіглися на всі боки і, схоже, зовсім не збиралися битися з биками. Обдумували тільки, як втекти їм з очей та з дороги. Але, після перших хвилин приголомшення та переполоху, дещо призвичаїлись до арени та звірів. Почали підбігати до биків, а потім кидалися навтьоки, роблячи сальто й перевороти. Відколи Крит Критом, — ніколи не бачено подібного видовища! Спершу, коли публіка зрозуміла, що кривавої боротьби не буде, почала невдоволено шикати, але поступово відвага і чарівна привабливість ахейської молоді роззброїла глядачів і втягнула їх у цю дивну розвагу. А коли одна з дівчат вистрибнула на спину вже втомленої тварини і, тримаючись за шию, чвалом об’їхала довкола арени, залунали оплески[9].

У той час, коли мешканці Кноссу, зібрані на ігрищах, вагалися, як поставитися до танцівників, що, очевидно, не мали наміру ні вмирати, ні убивати биків голіруч, самотній корабель із білим вітрилом відчалив від пристані, пильнованої потрійною сторожею, і виплив на море.

Назавтра все місто знало, що Дедал і його син Ікар утекли.

Мінос шаленів зі злості.

— Знаєш, що під час Ігрищ Дедал утік із Кноссу на кораблі? — сказав Пасіфаї.

— Сумніваюсь, чи на кораблі, — відповіла вона. — Я чула, що він зробив дві пари крил, одну для себе, другу для Ікара, і вони разом відлетіли.

— Але хто їх випустив із Лабіринту?

— Я. Хотіла побачити, як вони летітимуть.

— І побачила?

— Так. Я бачила, що вони відлетіли на захід.

Ворухнула руками, наче мала намір теж здійнятися в повітря, а при цьому русі замиготіли її наруччя-браслети, розсіваючи золоті зайчики. Мінос дивився на неї з ненавистю та захопленням.

— Не вірю, що вони полетіли. Думаю, що відпливли на кораблі. Один корабель вчора виплив із порту. Але хоч куди б відплив, будь певна, що я його дістану.

Отак почалася погоня Міноса за Дедалом-архітектором та його сином Ікаром, які пливли в бік Сицилії.

Однак сотні людей запевняло, що бачили їх, — як здійнялися вгору і полинули попід хмарами, наче птахи. Перелетіли над Критом і помчали на захід. Бачили їх пастухи при чередах, хлібороби, садівники, пасічники, рибалки[10]

До Кноссу напливали нові й нові оповіді. Начебто летіли так високо, що складно було зрозуміти, люди це чи птахи. Потім один упав у море, бо крила йому відпали, — надто високо злетів і сонячне проміння розтопило віск, що тримав разом пір’я.

Інші, натомість, розповідали, що втікачі все-таки відпливли на вітрильнику. Були вже поблизу берегів Сицилії, коли Ікар, бо це він стернував, необачно перехилився і впав у воду. Невідомо, як було насправді. У всякому разі, до Сицилії Дедал прибув сам. Дуже постарів і геть посивів.

Звернувся безпосередньо до Кокала, царя Камику. Не мусив просити притулку, його ім’я знали у всій Сицилії. Отож Кокал прийняв його дуже добре і одразу ж вирішив запрягти до укріплення порту та перебудови замку. Натомість царівни благали, щоб він зробив їм такі ж іграшки, які колись дістали діти цариці Пасіфаї. Дедал вже прижився на дещо варварському дворі Кокала, коли з порту повідомили, що до Камику приплив флот царя Міноса і що цар Мінос має намір відвідати замок. Хоча прибував без запрошення, був надто могутнім владарем, щоб боятися відмови. І справді, його прийняли зі всіма почестями, належними мужу цариці Криту. Назавтра Мінос звернувся до Кокала з вимогою видати йому в’язня-втікача. Цим утікачем був архітектор Дедал, який підлягав судові за вбивство, передачу плану Лабіринту іноземній державі, порозуміння з ахейцями та співучасть у змові, що мала на меті повалення династії. Безсумнівним доказом його провини є чудові іграшки, зокрема возики-колісниці, — точні мініатюрні копії кінних ридванів, використовуваних ахейцями, а також поширення культу Посейдона-Гіппія, шанованого в Аркадії та Ахайї.

В міру того, як Мінос перелічував гадані злочини Дедала, обличчя Кокала все дужче супилося. Спершу хотів заперечити, начебто Дедал знайшов притулок на його дворі. Але, на жаль, у однієї з царівен Мінос побачив іграшку, хоч і не ридваник, а все ж, безперечно, витвір Дедала. Отож Кокал почав викручуватися, що не може ламати святого закону притулку. Натомість може сам ув’язнити Дедала. Тимчасом приймав Міноса з великою розкішшю, а царівни розважали гостя співом та грою на музичних інструментах. Саме готувалися до великої учти, Мінос вибрався до лазні, щоб, випарившись, одягнути гарні білі шати (з часу зустрічі зі Скіллою завжди одягався в біле, передчуваючи нову любовну пригоду), — коли трапилося нещастя. Спричинив його начебто Дедал, — труба, якою до ванни стікала гаряча вода, лопнула і на Міноса полився окріп. Попри негайну допомогу (зрештою, допомога не була такою вже негайною), Мінос помер від опіків.

Кокал оголосив траур у всьому місті. Приступили до погребальних церемоній за участю критських кораблів, що стояли в порту. І саме під час урочистостей на честь покійного царя Криту пірати напали на його флот і затопили судна. Насправді гадані пірати були сикулійцями, які теж промишляли корсарством, а тепер скористались із нагоди, щоб розправитися з критянами. То була найстрашніша поразка, якої коли-небудь зазнав критський флот, уславлений переможними війнами на морі. Лише нечисленні кораблі повернулися до Кноссу. Натомість екіпажі, що брали участь у погребальних урочистостях та узливаннях, мали відрізану поворотну дорогу й осіли на Сицилії. Дехто замандрував до Іспанії, ще інші — до Італії, де у Мессапії заснували місто Ірію. Поступово перетворилися з острів’ян на мешканців суходолу, з критян на мессапійців. Але на узгір’ї збудували святиню Матерів і не тільки далі поклонялися Великій Богині, але й поширили це поклоніння в долину ріки Пад, де містився кінцевий пункт сухопутнього Бурштинового Шляху. Натомість ті, що зостались у Сицилії, заснували місто Міною. Як мессапійці, так мінойці зберегли критські звичаї, носили вишиті квітами спіднички (дещо довші, ніж традиційні), кучерявили волосся, а ознакою верховної влади у них був лабрис.

Зі згоди Кокала, нові поселенці збудували у Камику величну гробницю свого царя Міноса. А коли проминуло кілька століть, жерці оголосили, що Зевс прикликав Міноса як суддю до Тартару. Відтоді він зі своїм братом Радамантом та ворогом Еаком з Егіни чинив суд над душами у потойбіччі. Але це відбувалося вже в часи, коли суди на землі теж перейшли в руки царів і ніхто не чув про царицю-жрицю Місяця, яка давала яблуко-талісман, що відкривало дорогу на Щасливі Острови.

 

 

Тієї ночі, яка передувала знищенню сикулійцями критського флоту, в Кноссі трапився землетрус. Спершу занепокоїлись тварини і почали розбивати свої стайні. Коли люди повідкривали двері та ворота, коні, худоба і собаки почали тікати з міста до пагорбів. Раптом залунало ревіння, а потім — вже добре знайомий тупіт. Це бики розбили стіни Лабіринту і мчали містом, здіймаючи хмари куряви. Потім земля немов би задрижала в основах, небо позеленіло, почали хитатись фундаменти, тріскатися стіни будинків, валилися колони, засипаючи уламками переходи, коридори, дворища та вулиці.

Палаци у Кноссі, Фесті та Мальї лускали, наче глиняні горщики, ховаючи під своїми руїнами тисячі людей. Загинули також цариця і Тавр. Доля Тавра нікого особливо не хвилювала. Але що трапилось із Пасіфаєю? Попри пошуки, ніде не було знайдено її тіла і не збудовано гробниці. З часом її почали вважати безсмертною, поклонятися, як Господині Дикого Звір’я та приносити в жертви тварин, птахів і рослини.

Натомість невдовзі після землетрусу по Кноссу розійшлася звістка, що з глибин Лабіринту чутно таємничі звуки, схожі на ревіння бика. Зненацька усе місто довідалось, що Мінотавра завалило в одній із кімнат Лабіринту і що він ревінням повідомляє про себе. Кинулися розбирати завал, але, попри пошуки, ніде не було знайдено тіло Мінотавра, хоча ревіння лунало зі все дальших та глибше розміщених частин палацу. Невже Мінотавр збожеволів і ховається від людей? Подальші його пошуки припинили, але почали підкидати їжу — суміш із ячмінної каші, олії та нарізаних фруктів, а пізніше — нутрощі тварин. Їжа щезала, але це ніколи не траплялося в присутності жертводавців. Якийсь час панував спокій, потім знову — особливо, коли море було неспокійним, з Лабіринту долинали звуки, схожі на гуркіт хвиль. Люди казали — це Мінотавр повідомляє, що він голодний.

Час від часу, коли в порту панувала повна тиша, а на місто опускалися сутінки, на вершині Лабіринту з’являлася постать, яка з неймовірною спритністю рухалась по дахах, переплигувала через відкриті галереї, одним стрибком перемахувала через западини та обриви, що залишились після землетрусу. Якось один запізнілий перехожий, повертаючись вночі з порту до міста, помітив у світлі місяця, що самотня постать на даху Лабіринту має голову бика.

Мінотавр стояв нерухомо і, занурений у німе зосередження та захват, вдивлявся у дворогий Місяць, що сяяв над Кноссом.

 


[1] В цьому оповіданні викладені інтерпретації давньогрецьких міфів, умовно кажучи, критсько-афінського циклу: про царицю Пасіфаю, царя Міноса та їхніх дітей; про Дедала, його винаходи, життя та його сина Ікара; про війну Криту проти державок материкової Греції, в т.ч. Афін (як вважається, так збереглася пам’ять про критську таласократію — морське панування); про Скіллу, відому нам з вислову «між Сціллою та Харібдою»; про Лабіринт та Мінотавра.

[2]  Перша достовірно відома жінка-фараон. Гіпотетично правила у 1777—1773 до н.е.

[3] Інакше Хеттське царство, Хатті.

[4] Арінна — священне місто хеттів, центр культу сонячної богині, званої Арінніті.

[5] Давні греки називали електроном бурштин.

[6] Давньогрецькі міфи приписують Пасіфаї доволі численну громаду дітей: сини Андрогей, Девкаліон, Главк, Катрей, доньки Акалія, Ксенодіка, Аріадна і Федра. Не рахуючи Мінотавра.

[7] Тут варто б підкреслити різницю між словами елладський-еллінський, еллін-елладець. Згідно зі сучасною термінологією, елладською називається культура давньої Греції докласичної епохи. Пізніший період — класична еллінська, ще пізніший — елліністична. Отож, елладці та елладські міста не конче мають стосунок до суто греків чи грецьких міст, хоча одне не виключає іншого.

[8] Вчені вбачають у цьому епізоді натяк на старовинні обряди, коли замість живих істот — людей чи тварин — жертвами ставали їхні зображення («глиняні лялечки»)

[9] Чесно зізнаюся, що авторська трактовка критського змагання з биками як передусім «кривавої боротьби», не виглядає мені переконливою, натомість логічнішою видається версія, викладена у книзі Мері Рено «Тесей». Згідно з нею, саме описаний у цьому абзаці «бичачий танець», насправді смертельно небезпечний і вимагаючий від танцюриста виняткової майстерності, швидкості реакції та відваги, і був основною формою цього видовища, а не вигаданим афінянами нововвведенням.

На жодній із знайдених при розкопках Кносського палацу фресок не зображене вбивство бика.

Важко уявити, щоб представники такої витонченої та легковажної культури, як крито-мінойська, захоплювалися грубою силою, потрібною для того, щоб убити бика. Інша річ — граційний акробатичний танець, нехай і дуже ризикований.

[10] Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає

Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий -

Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі

 Линуть безсмертні боги.

(Овідій, Метаморзози, Книга 8. Переклад А.Содомори).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.