Пашквілюс-3

Суд і присуд

Почувши про доччину пригоду, владика почав збирати ціле військо і навіть наказав зняти гармати з вежі Луцького замку. Але син Василь стримав батька, пояснивши, що от тепер Іван вже у них в руках і відповість за всі злодіяння разом. Негайно розпочали судовий процес, однак звинувачений на суд не з’явився, причепившись до якоїсь помилки у врученому йому виклику. Журавники ж, згідно з поясненнями Івана, він відібрав як належну йому частину батьківського спадку. Суд цього пояснення не прийняв і видав такий декрет: Іван мусить негайно повернути братові відібране майно, а Ганні заплатити 2800 кіп компенсації за моральну та фізичну кривду, а оскільки Іван образив суд і «учинився праву посполитому непослушним», повідомити про все короля і вимагати баніції для винуватця. Але короля все ще нема. Враховуючи це, суд додав такий артикул: щоб не траплялося надалі такого, що «укривджений плачетъ, а кривду чинячий веселиться», просити майбутнього короля дати суду право на будуче самому карати злочинців вигнанням.

Цього разу недовго веселився «кривду чинячий». В грудні 1575 року закінчилося обридле всім безкоролів’я — енергійний Стефан Баторій твердою рукою взявся наводити лад у розгуляному королівстві. Невдовзі бунтівний поет зрозумів, що жарти скінчилися, — новий король відразу підтвердив рішення суду про вигнання. З цього приводу було навіть прийнято проголошений у Луцьку та інших волинських містах королівський універсал:

«Стефан, з Божої ласки король польський, великий князь Литовський, Прусський, Мазовецький, Жомоїтський, Київський, Волинський, Підляшський, Інфлянтський, пан і князь Семигородський. Всім вобец і кожному зособно, всякого вряду, достоїнства і стану людям, обивателям панств наших, ознаймуєм, їж ми, господар, виконуючи дальший поступок строгості права посполитого і запобігаючи тому, аби ся жадня своєвільність і непослушенство вряду в панствах наших не діяла, шляхетного Яна Жоравницького, яко непослушного, зо всіх земель і панств наших виволати єсмо веліли, яко ж і сим листом нашим виволанцем чиним, од сполку і обцовання людей учтивих вилучаєм, про що до відомості всіх приводячи, розказуєм, аби вже од того часу ніхто поіменного Яна Жоравницького у себе в домах не переховував, товариства з ним нікоторого вести не важився, поміччю, радою а ні хутью йому ні в чому помочен не був і во всем з ним, яко з виволанцем, ся заховав, для ласки нашої королівської і під винами, в праві посполитому описаними, інакше не чинячи.

Stephanus Rex»

Отож, доки не пройшли пільгові 12 тижнів, Іван звернувся до високопоставленого родича Ст. Жолкевського, який приятелював з коронним підканцлером Яном Замойським, благаючи про посередництво у примиренні з братом. Як не дивно, майбутній душитель наливайківців і супротивник турків всерйоз перейнявся посередницькою місією і сам приїхав до Луцька, пояснивши любій родині, що часи змінилися і король має твердий намір прикоротити шляхетське свавілля. Тут виявилося, що Борзобагаті не таять проти Івана зла за напад на Журавники і охоче йому вибачать після повернення маєтку, але за прокляті вірші, які не давали Ганні ні сну, ні спокою, Іван, а разом з ним і Олена, мусять окремо просити прощення. Зібралися полюбовні судді — по четверо з кожного боку. З усіх питань швидко був досягнутий консенсус — Іван згодився повернути братові відібране майно, як кару за свавілля йому присудили відсидіти у замку три години (довго сперечалися, де — чи у погребі, для особливо небезпечних злочинців та простолюду, чи на ґанку — для почесніших в’язнів, нарешті зійшлися на другому варіанті). Одне тільки лишилося неузгодженим — все ті ж кляті вірші.

Ганна, як скривджена, вимагала перепросин у найбільш принизливій для Івана й Олени формі (Іван взяв майже всю провину на себе, запевняючи, що Олена тільки допомагала з римами і назвою деталей одягу, та Ганна не повірила) — вони мали би плюнути на написане, сказати «брехали-смо яко пси» і щоби все це відбулося прилюдно, під час судової сесії, коли з’їдеться шляхта зі всього повіту. Два дні йшли вперті суперечки. Іван з Оленою заявили, що краще вони всією сім’єю з малими дітьми підуть на вигнання, ніж така ганьба, але тоді вже весь світ довідається, як Борзобагаті вчинили зі своїми родичами. Може, саме це вплинуло на жадаючу крові Ганну — була прийнята м’якша форма перепросин.

(З цього приводу Ор. Левицький пише, що цей варварський звичай перепросин з часом нітрохи не пом’якшав, навпаки, наклепник після здійснення вже описаних дій мав ще залізти під стіл чи лавку і кілька раз гавкнути по-собачому, «відщекуючи» свій наклеп. Присяйбі, цікавий звичай, чи не варт би його запровадити й тепер? Для політиків, урядовців, політтехнологів та інших осіб подібних професій).

Саме через два тижні відбулися «рочки» (сесія) Луцького гродського суду, на які зібралася шляхта зі всього воєводства. Звичайно сеймикові засідання відбувалися у найпросторішій будівлі міста — кафедральному соборі. Але, оскільки під час попереднього сеймику дискусії набули настільки гарячого характеру, аж збори закінчилися загальною баталією, під час якої приміщення собору дуже потерпіло і було осквернене кровопролиттям, то луцький біскуп Ян Андрушевич сповістив шляхті, що більше не дозволить їй збиратися у костелі. Тому соймикові збори відбувалися у «судебному домі» в замку, а гродський суд переніс свої засідання в притвор церкви св. Івана Богослова. Цікава публіка весь час перебігала туди-сюди. Справою, що привертала загальну увагу, було примирення панів Журавницьких. Жолкевський, який все ще перебував у Луцьку, нагадав присутнім про суть суперечки і прочитав акт примирення, заодно попросивши Ганну звільнити дівера від сидіння у вежі. Однак вона не тільки не згодилася, а ще й настояла, щоб їй, як покривдженій, надали право самій засадити туди в’язня. І от у бік вежі рушила процесія, на чолі якої йшов старостинський слуга, брязкаючи ключами, за ним Ганна вела за руку засудженого, слідом прошкувала юрба цікавих. За мить арештант вже виглядав із вікна вежі, а публіка вітала його сміхом та жартами. Через нетерпіння глядачів Івану навіть не довелося відсиджувати термін повністю — вже за годину брат сам вивів його з вежі.

Нарешті настав останній акт — перепросини за пашквіль. Тремтячими руками взяла Олена картку з уже узгодженим текстом і слідом за мужем, самими губами, а не голосом вимовила «прошення», в якому стверджувалося, що пані ключникова ніколи не чинила того, в чому її звинувачував «пашквіль», а, зовсім навпаки, завжди поводилася, «як цнотливій панії належить».

 

«Милостивий пане ключнику і милостивая пани ключниковая. Що єсмо написали и в брами в Луцьку на розних мисцях прибити велили пашквілюс, або цидулу, образливую добрий слави вашои милости, милостивая пани городнича и ключниковая, и дому вашои милости почтивому. Милостивий пане ключнику, ино иж єсмо тую цидулу або пашкилюс, непристойно, зе злого свого умислу против вашої милости, в невинности вашей милости написали, в чом во всем, як в том пашквилюси єсть написано, ваша милость, милостивая пани ключниковая, не єсть винна, бо николи ваша милость того ничого, що в тим пашквилюси написано, не чинила, одно так ся завжди заховала, як цнотливий пани належить, а також иж єсмо в том против вашои милости виступили, сердечне того жалкуємо и покорне просимо, аби то ваша милость християнським обичаєм одпустити тим речила, а ми о вашей милости великой яко о почтивий и статечний панеї розумиєм и за такую вашу милость маєм».

Перепрсини були милостиво прийняті, а владика Іона запросив усіх присутніх з Іваном та Оленою включно до себе на хліб, на сіль, щоб запити мирову.

Пашквіль

А що ж сам пашквіль? В однойменному оповіданні Ор. Левицький помістив його текст:

Хто йдеш мимо, стань годину.

Прочитай сюю новину.

Чи єсть в Луцку бЂлоглова,

Як та пани ключникова?

Хоча й вЂк подойшлый має,

A розпусты не встыдає;

Убираєтся в форботы,

Леч не дбає про чесноты.

Нащо модлы єй, офЂры?

Абы були кавалЂры!

Лиш малженок Ђдет з двора —

Внет тут молодыков чвора!

З ними учты и беседы —

Не вертайся, мужу, теды!

Ой ты, мужу необачный!

Зробы жонЂ бенкет смачный:

Змаж ю лоєм з дхлого хорта,

Ачей, зженеш з шкуры чорта;

Смаруй кієм над статечность,

Нех забуде про вшетечность

 

Певний час він вважався автентичним і навіть потрапив до хрестоматій як перший – чи один з перших творів, написаних розмовною українською мовою. Але, схоже, теперішні дослідники вважають інакше. Що «пашквіль» склав сам Ор. Левицький, бо й оригінал відсутній, і надруковано текст не як спеціальну наукову публікацію, а як частину художнього твору. Хай там як, складено дуже в стилі епохи і з використанням лексики епохи.

Ну що ж, почекаємо трохи, можливо, з’ясуються ще якісь обставини?

Не бійся смерті

Через кілька років після цієї трагікомічної пригоди не стало багатьох її учасників. Року 1581-го відійшов у кращий світ Олександр Жоравницький, а легковажна кокетка й модниця, панія Ганна Борзобагата-Жоравницька, ненадовго його пережила. Очільниками клану стали Василь Борзобагатий, а, властиво, його аж надто енергійна дружина, Ганна Сокольська, про життя й пригоди якої варто б написати окремо. Владика Іона помер року 1586-го, кінець його життя був драматичним, хоча не настільки драматичним, як у головного призвідці історії пашквілю — Івана Жоравницького. Тому довелося скласти свою голову на ешафоті та ще й за що? — за розбій і вбивство!

Ця сумна історія доволі детально викладена в повісті Гр. Нудьги «Не бійся смерті», а з новіших публікацій я б радила взагалі дуже хорошу книгу Наталі Старченко «Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині», розділ «Тобе самому и потомком твоим буду ся мстити», де розібрана відповідна судова справа та рації й аргументи різних її учасників. Якщо ж не вдаватися в надмірну деталізацію, то вийде щось таке.

По смерті Михайла Михайловича Свинюського, родича Олександра й Івана Жоравницьких, його вдова, княжна Федора Чарторийська, удруге вийшла заміж за певного коронного шляхтича Балтазара Гнівоша. Як придане вона принесла новому мужеві посаду королівського секретаря і ряд волинських маєтностей, на які претендували також Жоравницькі. Балтазар Гнівош так ревно взявся за новоздобуту власність, що, окрім Свинюх, добирався вже й до родових маєтків самих Жоравницьких, не оминаючи також інших сусідів. Отож, дуже скоро нажив собі силу-силенну ворогів.

На думку Наталі Старченко, фатальну роль зіграла та обставина, що пан Гнівош був у волинському соціумі чужим, не мав родинних і дружних зв’язків (читай — приятелів), які б могли зіграти роль посередників між ним і сусідами. Тому доведені до краю волиняни — Іван Жоравницький з найближчими родичами і численними поплічниками, — наприкінці липня  року 1588 наїхали на маєток Балтазара Гнівоша Козлів, захопивши самого Гнівоша в полон. Полоненого привезли до маєтку Жоравницьких Блудова і там він безслідно зник. Не знайшлося навіть мертве тіло, що, на думку сторони звинувачення, було чи не головною складовою злочину.

Намагаючись якось виправдати дії свого героя, Гр. Нудьга вважає, що розлючений — але ж таки не вбивця! — Іван Жоравницький наказав кинути свого супротивника до ставка, щоб той «прохолодився». Хотіла ж зла воля, що пан Балтазар не умів плавати, втонув, а тіла так і не знайшли. Хоча насправді гіпотезу про втоплення висунули родичі покійного. І це ще, до речі, не був найгірший спосіб, у який, на думку тих родичів, обійшлися з останками пана Балтазара, аж до такої екзотичної версії, що його «порубали на шматки і забили в бочку». Одною з головних, якщо навіть не головною винуватицею такої жорстокості начебто мала бути  Олена Жоравницька-Коптівна. У тексті висунутого проти неї звинувачення твердиться:

«А потом трутизну в потраве давала еси и, приправивши, через служебницу свою слала єси. А наконец, коли вечор приходил, з мужем и з сыном своим, и з слугами твоими пана Балцера Гневоша забила єси. И коли, дей, у ног твоих упал, сама ногою его пхнувши, и рукою своею ножем его зранилас, а на остаток тело его на штуки ростинат казала еси и тыранство без погребу закрыла и утопила еси».

Потому, однак, сторона звинувачення якось дала Олені спокій, вдовольнившись її присягою у невинуватості та зваживши на її «білоголовство» (жінки раннього модерну дуже добре вміли робитися неповносправними і ні на що неспроможними без чоловіків, коли така стратегія була їм на руку) та зосередивши всю судову артилерію таки на Іванові Жоравницькому. І, врешті, нікуди було діватися, — Іван заплатив головою за свій нерозважний вчинок.

Але наскільки нерозважний? На думку Наталі Старченко, захопивши супротивника в полон, Жоравницькі чекали, що з’являться його приятелі-посередники, а тоді вже почнуться переговори і «єднання». Та що ж, таких милосердних посередників не знайшлося, а що далі трапилося з Балтазаром, так і зосталося невідомим.

Року 1589-го Івана Жоравницького стратили у Варшаві. Передчуваючи кінець, він зміцнював себе на духу, повторюючи цитати з древніх та зі Св. Письма, а ще склав тестамент, в якому відписав усе своє майно «моїй милій панеї Олені Федорівні Коптівні», призначивши опікунами осиротілої родини князя Костянтина Острозького, князя Януша Збаразького і отця Кирила Семеновича Терлецького. Його ж просив поховати «у маєтності Теслугові при церкві святого Михайла». Так і сталося.

Отак сумно скінчилося життя першого документально засвідченого українського поета.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.