Пашквілюс-2

У Вільні, городі преславнім

Вільно саме доживало свої останні столичні дні, принаймні, стосовно Волині, а все-таки було великим, освіченим, жвавим містом.

Поки родичі добивалися зустрічі з королем Сигізмундом-Августом, Іван несподівано залагодив свої сердечні справи. Його обраницею стала молода й вродлива панна, сирота Олена Федорівна Копоть, що росла в домі свого дядька Василя, освіченого, хоч і не дуже багатого. Він працював у королівській бібліотеці, там познайомився з Іваном і привів його до себе. Ще одна версія їх знайомства є, зізнаюся, моїм припущенням, хоч і небезпідставним. Мати Ганни Сокольської також походила з Копотів і навіть була тезкою Іванової коханої, теж Оленою. Чи не Ганна Сокольська і посприяла знайомству молодої пари?

Івана полонила не тільки краса Олени, але також її освіченість та безсумнівний поетичний талант. Олена, жителька столичного міста, звикла до книжок та спілкування з ученими людьми, непогано володіла технікою віршування, — до нас дійшов складений нею акровірш, перші літери в рядках якого утворюють фразу «Олена Копоть», — і охоче поділилася своїм умінням із новим знайомим, що швидко став близьким приятелем, а там і нареченим. Отож, на відміну від решти клану, місія яких виявилася безуспішною, — володимирська єпархія залишилася за узурпатором, —   Іванові поталанило. Додому він повернувся зарученим. Незабаром відбулося й весілля.

Щастя закоханих ледь не затьмарив дрібний, але неприємний епізод. Після весілля «по добрій ночі» звичай зобов’язував чоловіка зробити коштовний дарунок молодій дружині. Цей подарунок розглядався як дар нареченій «за целомудренное хование», по-простому, за збереження незайманості, і, коли б Олена його не одержала, люди могли би бозна що подумати. В Івана, з його бурхливим способом життя, годящої речі не знайшлося. Виручила зовиця-братова, Ганна Борзобагата: розчулившись, віддала Івану для його дружини гарний золотий хрестик із ланцюжком: їй самій він дістався від батька, а той чи не позичив у якійсь зі своїх церков. Якби ж вони знали, що з того вийде…

Попри такий зворушливий початок, стосунки між двома жінками якось не склалися. Олену гнітило становище бідної родички, Ганна ж вважала своячку пихатою гордячкою. Але до жіночих сварок додалися і чоловічі незгоди. Помер Марко Жоравницький (так і не відрікся від своїх світських уподобань — навіть поховати себе заповів у кунтуші та з шаблею!), Луцьке владицтво виклопотав собі Борзобагатий, діти покійного поділили спадок, і якось так вийшло, що Іван вирішив, наче його обділили. Чи так було насправді, сказати важко. Все це колотилося кілька років, то затихаючи, то знову оживаючи, і нарешті перейшло у справжню бурю, яка гримнула саме під час того, рокового у всіх значеннях слова, празника на гостині в домі владики.

 

Чи є в Луцьку білоглова, як та пані ключникова?

Залишилися навіть свідоцтва про хід подій, але відновити правдиву картину не так легко, отож це — значною мірою припущення. Достойні гості, серед яких, звичайно, не бракувало Івана з Оленою та Ганни з Олександром, розпочали бесіду на тему, яка в Україні завжди популярна, незалежно від епохи, віку та соціального стану учасників — про політику. На фонову і вже доволі звичну жіночу перепалку ніхто не звертав особливої уваги, бо поговорити було про що. Королівство знову без короля! Генріх Валезій (Валуа), «княжа французьке», син Катерини Медичі і брат королеви Марго, злякавшись чи то свавільних підданих, чи то грізної Анни Ягеллонки, шлюб з якою був неодмінною умовою коронації, втік до Парижу. Обговорювали, схоже, порівняльні якості інших претендентів на престол. Тут хтось згадав, що грізні сусіди теж залишилися без повелителя — саме помер турецький султан Селім. Здавалося б, де Луцьк, де Стамбул, але, коли сварка висить у повітрі, привід до неї знайдеться. Хтось із гостей розповів про певне злодіяння покійного султана: мав він звичку напередодні великих свят замикати християнські святині і не дозволяв їх відчинити, доки не діставав за це плати. Подібно чинив також достойний луцький владика, про що Олена не загавилася нагадати його доньці. Оскільки Олена саме надягла той злощасний хрестик, то Ганна, у гніві, випалила, — обмовляти когось ти скора, а якби не моя з батьком добрість, нічого тобі було би й на шию начепити. — Бо ми з чоловіком бідні, але чесні, — не залишилася в боргу Олена, — а от тобі слід би вже про власну репутацію подумати! І нагадала справу про фальшування грошей, в яку, виявляється, були уплутані батько і донька Борзобагаті, порадивши заодно своячці приготуватися до зустрічі з суддями, а то й з катами. Слово за слово — вчепилися одна одній у коси (Великою образою для жінки і у XVI ст., і пізніше, було навіть випадкове зачеплення головного убору — намітки, очіпка чи хустки). Олександр, не маючи надії втихомирити дружину, крикнув на брата — хай притримає Олену, вона молодша і в гостях, їй годиться сотворити покору. Натомість Іван згадав справу про батьківський спадок, яка його вічно гризла… Закінчилося тим, що Іван та Олена покинули владичий дім у стані крайнього роздратування. А назавтра в місті з’явилися пріснопам’ятні листки.

 

Подальші події та цедула одповідная

І от ми знову повернулися до вихідного пункту. Зібрався весь клан Борзобагатих, — окрім владики з донькою і зятем ще й Василь Борзобагатий зі своєю амазонкою та Марухна Борзобагата-Рогозенська з чоловіком. Встановити особистості зловмисників нескладно (несподівана деталь — Іван з Оленою вже писали подібні пашквільні вірші, причому на замовлення, а замовником був сам владика Борзобагатий, почалося це ще тоді, коли клан Борзобагатих вів війну проти конкурента-шляхтича Мишки Варковського), але як же довести їм злочин? І, головне, в чому звинувачувати? — такого проступку, як писання віршів, Статут не знає.

Тут настав час проректи своє слово родинному юристу Василю. Він знайшов підхожий закон «Libellus famosus», а ще й ідею підкинув: якщо Іван з Оленою самі написали й переписали листки з «пашквілем», то не могли вони власними силами їх і по місту розвішати, чи не варто би притиснути слуг? Так і зробили — адже владика Борзобагатий і Олександр Жоравницький були фактичними господарями міста. Під киями слуги призналися до співучасті, виправдовуючись своєю неграмотністю, з чим і були відпущені. Маючи вже цілковиту певність щодо особистостей злочинців, месники знову зайшли у глухий кут: згідно з Литовським Статутом, свідчення слуги проти його господаря не вважалося законним. Далі придумуються прожекти, один від одного неймовірніші. Скривджена Ганна не встає з постелі і відмовляється від їжі, аж доки їй не буде повернене чесне ім’я. Олександр не сміє заступитися за бунтівного брата, обмежуючись тим, що відмовляє від найбільш драстичних варіантів.

Владика пропонує відлучити Івана від церкви і проклясти з церковного амвону. Однак ідея не дуже вдала і відхиляється: з часів Пйотриківського сейму 1562-63 р.р. церковне прокляття жодних юридичних наслідків за собою не тягло і впливало лише на лякливих людей, до яких зухвалі Жоравницькі не належали. Та й проклинати Івана начебто ні за що: не знаємо, наскільки побожним він був, але церковних правил не порушував.

Войовнича Ганна Сокольська порадила розв’язати проблему силовим методом — зібрати побільше збройних людей, захопити Івана разом із дружиною та тримати обох в ув’язненні, аж доки у всьому не зізнаються. Але юрист Василь дещо збив запал дружини: за такий вчинок у столичному місті та ще в часи interregnum — безкоролів’я, коли діє надзвичайне право і судять «каптурові суди», можна заплатити головою, а щонайменше — заробити баніцію. Все-таки розумне зерно в ідеї Ганни є, тільки треба ситуацію повернути. От якби Іван щось таке зробив, а потім налякати його відповідною карою…

Всі, хто читав про звичаї польської шляхти у 17-у столітті й пізніше, пам’ятають, що не дуже тоді боялися баніції і навіть знають історичний анекдот про відомого паливоду, який звелів пошити собі кунтуш із королівських грамот про вигнання. Але, по-перше, час ще не той, по-друге, то магнатські фокуси. Для небагатих шляхтичів, таких, як Іван, баніція була страшною карою. Якщо вигнанець впродовж 12 пільгових тижнів не встигав оправдатися чи втекти, то його майно або конфісковувалося, або переходило в руки спадкоємців, сам він начебто виключався з числа живих, мусив залишати дім і сім’ю, за ним не визнавали ніяких громадянських чи людських прав, будь-хто міг його безкарно убити, а за будь-яку надану йому послугу загрожувала кара — та ж таки баніція чи навіть страта.

Якщо родичі Івана дійсно хотіли підвести його під таку тяжку кару, то можна їх безумовно засуджувати. Але виявилося, що Івана навіть провокувати не треба. В сам розпал нарад Ганна Борзобагата раптом отримала, і то через посередництво судового возного, «цидулу одповідную» від ненависного дівера. От її текст:

«Пані Жоравницка! Добре наслухалися вуха мої од многих зацних людей, іж ти, не памятаючи боязні Божої і повинності християнської, з природної злости своєї, мене на учтивості моїй кривдиш і тоє задаєш, чого на мене, чоловіка учтивого, ніколи довести не можеш; а не маючи на тому досить, служебників моєх ловити кажеш, биттям і вязненням їх мордуєш, на здоровя моє стоіш і мужа свого до того примушаєш, хотячи мене позбавити горла, чого вам Бог справедливий ніколи не допоможе. Проте одповідаю тобі, іж я за тую кривду і зелживість ні на чому іншому, одно на горлі твоїм шукати і мститися буду. Відай о тім і не безпечайся ні в дому, ні в дорозі, ні в церкві, ні на бесіді; зорі не досипай, бо не відаєш, відкіль тебе лихо спіткае. За тим ся Пану Богу поручаю. Ян Жоравницький, рука власна».

Варто би пояснити цей дещо дивний звичай. Такою була тоді загальноприйнята форма оголошення ворожнечі. Литовський Статут суворо забороняв подібні речі, але тільки на папері, оскільки найчастіше сам «нахвальник» приходив у гродський уряд, відкрито заявляв про свій намір комусь мстити і просив дати возного, щоб той в офіційному порядку вручив цій особі «цидулу одповідную». Як це не дивно, саме так «уряд» і чинив. Той, хто таку «цидулу» одержав, зараз же відсилав її, разом зі скаргою, назад до «уряду», а сам звичайно замикався в себе вдома, доки друзі чи родичі не помирять його з ворогом або не роздобудуть йому «заручне письмо», яке відразу ж формальним порядком через возного вручалося супротивнику. В такому листі нахвальнику суворо заборонялося здійснити свій злий замір, а на майбутнє на нього накладалася «грошова зарука», яку він мав би сплатити в королівську скарбницю, якщо би порушив заборону.

Виявляється, Олександр Жоравницький вже такого листа мав — сварка між братами була далеко не першою, — правда, за підписом ще попереднього короля Сигізмунда Августа, але нового листа годі було роздобути через безкоролів’я. Тож Івану відправили старого листа. Возний застав Івана Журавницького на подвір’ї, де саме тесали якесь дерево для будівництва. Іван листа прочитав, підняв з землі тріску і сказав приблизно так: від тріски більше користі, ніж від цієї грамоти, бо й король той помер, і його право разом із ним.

Якийсь час Ганна і справді просиділа, замкнувшись у чотирьох стінах. Але пора була гаряча, наближався сінокіс, а також сезон збору червецю (особливих комах, з яких робили тоді пурпуровий барвник, пізніше витіснений американською кошеніллю, вважається, що саме від їх назви походить слово червень). Отож Ганна, як добра господиня, не витримала і тимчасово перебралася в село Журавники, через яке, власне, і сперечалися брати Жоравницькі. А її мужа нагла потреба змусила виїхати аж у Гданськ: збанкрутував купець Ганус Копф, що був контрагентом і Олександра, і його тестя, треба було рятувати загрожене майно. Від’їжджаючи, Журавницький-старший благав дружину якнайшвидше повертатися додому. Але зла доля захотіла так, щоб Ганна таки не встигла впоратися — і раптом виявила, що її садиба оточена загоном збройних на чолі з ненависним дівером. Опір був неможливим, за якусь годину Ганна з дочкою Настею сиділи замкнені в коморі, а Іван розпоряджався в садибі як у себе вдома. Пізніше мати з дочкою жалілися, що під час штурму їх «побили і потурбовали» (Іван пояснив, що то кара за побитих слуг), але вже наступного дня обох жінок відпустили.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.