Пашквілюс-1

 

Пашквіль

 

«Не держава, а гурт сварливих родичів»

(Так чи подібно Урсула ле Гуїн

висловилася про інше королівство.

Але й до нас пасує).

Вступ №1

Пригода, про яку я збираюся оповісти, мала б уже бути знайомою тим, що цікавляться українською історією. Вона стала основою принаймні двох художньо-документальних творів: оповідання Ор. Левицького (першовідкривача документів, у яких все було викладено) «Пашквіль» та повісті іншого, пізнішого дослідника, Гр. Нудьги «Не бійся смерті». Писати слідом за такими знавцями — велика відповідальність, а виправдання в мене є лише одне: я дуже люблю той період і те середовище, де ця пригода трапилася. Це Волинь другої половини XVI-го століття, яке мені видається найцікавішою і досі недооціненою епохою.

Я ще застала часи, коли XVI-е сторіччя вважалося щонайбільше вступом до бурхливих подій Козаччини. Так, наче кілька віків люди тільки й сиділи, склавши руки і покладаючись на те, що там буде колись, за їхніх правнуків! Ні, кожна епоха і кожне покоління — самі собі мета, самі собі вершина. Але XVI-е сторіччя і з точки зору інших часів цікаве. Хоча б тому, що суспільство, з яким ми маємо справу, виглядає дуже незвично і цілком симпатично теж.

Для бодай мінімального пояснення:  Річ Посполита і взагалі-то не відзначалася ні жорсткою централізацією, ні тенденцією уодноманітнити всіх своїх горожан і підданців. Але й на цьому строкатому тлі три українські воєводства — Волинь, Поділля та Київщина, ­— виглядали своєрідно. Коренилася ця своєрідність ще в давнішій, удільній епосі, сформувалася й набрала життєвої повноти в процесі затятої боротьби за галицько-волинську спадщину

Описуване суспільство було порубіжним, далекою околицею, про яку в центрі часто забували,  і мало всі добрі чи й недобрі риси подібних утворень. Умови життя змушували не чекати допомоги й оборони десь із столиці. Та й не можна сказати, що місцеві мешканці так дуже розраховували на якісь сили, окрім власних. Навпаки, свою окремішність вони дуже цінували. Скажімо, Люблінську унію прийняли з чималими застереженнями, залишивши юридичною основою свого власного світу ІІ Литовський Статут — навіть тоді ним користувалися, коли вже був прийнятий ІІІ Статут (тому ІІ Статут часом називали Волинським). А Статут був вельми потрібним документом — що як що, а судитися в XVI столітті любили. Це можна довести величезним корпусом документів, які впродовж кількох століть виписувала знаменита Луцька канцелярія.

Як годиться суспільству ранньомодерному, чималу роль у його функціонуванні відігравала церква — але й церква то була не вельми звична, мала геть-усі риси свого часу і свого народу (і добрі, й лихі). Ми щойно обговорюємо, чи не повинні звичайні вірні мати права вирішувати релігійні питання нарівні з кліром, а для ранньомодерної епохи тут і суперечки бути не могло: звісно, що мають. Дехто навіть вважає, що з цією рівноправністю вірних пересадили, і це було однією з причин пізніших релігійних клопотів.

Було колись таке висловлювання: «Сім’я — основа держави». Як там виглядало з тією сім’єю у Волині XVI-го віку? Правду кажучи, і тут незвично. А як там велося жінкам? Адже офіційна історія нерідко забуває про утискувану половину роду людського…

Зізнаюся, що це питання найцікавіше і найконтроверсійніше одночасно. З документів, виписаних уже згадуваною Луцькою канцелярією, постала така картина, що дослідники кінця XIX-початку ХХ століть протерли очі. Виглядало, що в тодішній Волині вже пройшла феміністична революція — чи, принаймні, усі несені нею зміни вже надобре розпочалися і, хоча з правовим становищем ще було не найкраще, то зате фактичне вже досягло стадії не рівноправності, звісно, але дуже високого статусу. Настільки високого, наскільки це взагалі можливо в домодерну епоху. Тодішні жінки вже добилися значних майнових прав, а ті обмеження, які ще існували, навчилися обходити. Суспільним ідеалом стала жінка, що «не слугою, а милим товаришем» своєму мужеві була. Мали тодішні жінки (і чоловіки також) навіть такий люксус, як право на розлучення, притому цілком цивілізоване, — вдруге настання такої свободи довелося чекати кілька століть.

Можна спитати, в чому ж полягає контроверсійність? В оцінці дослідників. Скажімо, Орест Левицький описує всі «справи жіночі» з виразним захопленням, його сучасниця Олександра Єфименко з певною засторогою пояснює, що жінки самі необачно зруйнували той домашній захист, який начебто мали досі, а от вже наша сучасниця Ірина Ворончук вважає, що тодішні жінки були в першу чергу жертвами своїх родичів чоловічої статі, але, як зауважує Наталя Старченко, робиться цей висновок на підставі тих самих документів, що їх знайшов та опублікував Орест Левицький — а сам він приходив до геть інших висновків.

Якщо ж спробувати сконструювати якусь середню позицію, то вийде щось таке: суспільне місце жінки дуже сильно залежало від самої жінки. Відважна й енергійна жінка з твердим характером мала всі шанси здобути не лише незалежне, а й панівне становище, натомість не надто розумна, ляклива, позбавлена підтримки родини, — та й справді нерідко ставала жертвою. Як, скажімо, описана тим самим Орестом Левицьким Ганна Монтовт. До слова, сучасниця і навіть трохи родичка деяких персонажів «Пашквілю».

 

Вступ № 2

Заради цієї та деяких інших історій мені доведеться ввести цілий клан з 16-го століття — людей прецікавих, характерних, котрі вхитрилися багато чого зробити, а так між іншим — то ще й започаткувати нашу рідну літературу. Не те, щоб представники клану Борзобагатих і посвоячених з ними Жоравницьких, Сокольських та одної з віток Гулевичів якось претендували на те, щоб їхні родинні пригоди й суперечки стали широковідомими, адже вони не були ні коронованими особами, ні магнатами (тих і зовсім у нашій історії не буде, понад необхідний мінімум). Але саме так і трапилося, тому впевнено можемо сказати: не будучи зразками моральності, всі вони відзначалися неординарними характерами, причому жінки — чи то Борзобагатянки з народження, чи Борзобагаті завдяки шлюбу, ніскільки не відставали від своїх супутників життя. Згадати б Ганну Сокольську, волинську амазонку, що не побоялася зайти в сварку з королем і розгромила посполите рушення, чи її своячку Марухну Борзобагату-Рогозенську, першу відому нам волинянку, що зважилася на офіційне розлучення. Тому і в нашій історії жінки виступають як рівноправні дійові особи... та от і вона, нарешті.

 

«Справа діялась у травні 1575 року»

Як і годиться постмодерністам, почнемо з кульмінації, тобто з весняного ранку в Луцьку, після великого храмового празника Николая теплого. Попри своє столичне звання, успадковане ще від часів Любарта, Вітовта та Свидригайла, тодішній Луцьк — спокійне провінційне місто з розміреним порядком життя: вночі нікого на вулицях не зустрінеш, а тут навіть сторожа, що мала би пильнувати місто від нападу татар, придрімала, поклавшись на захист святого патрона. Тим більше здивувалися добрі лучани, вставши за звичаєм рано і помітивши біля міської брами, а також у тих місцях, де звичайно вивішували королівські та урядові універсали, — листки паперу, списані віршованими рядками. Грамотніші почали читати — і хто захихотів, хто й вголос розсміявся, а хто потихеньку прихопив листок, щоб переписати вдома. Місто раптом прокинулося і пожвавішало…

В ошатний дім у центрі Луцька вбіг схвильований приятель, чи, може, приятелька. прохаючи викликати пані-господиню, а на виправдання такого раннього візиту показуючи власноручно зірваний листок. Господиня, прочитавши, хапається за серце. Викликається чоловік. Слуги послані по тестя (котрий, виявляється, вже про все довідався), ще інші слуги — зривати крамольні листівки.

Нарешті на сімейну раду збирається весь клан, всі родичі — крім двох. В розмові раз-по-раз повторюється слово «пашквіль». Отож, ситуація дещо знайома, з кимсь уже це траплялося. Але щоб тут, у рідному місті, у власному домі так знеславили? І хто — цей голодранець-дівер і пихата братова? Отак відплатили за добрість!

 

Тому роду нема переводу, в якому браття милують згоду

А тепер, як порядні структуралісти, повернемося до початку — до одного з патріархів згаданого клану, Марка Жоравницького.

Походив він із давнього боярського роду, що перебрався на Волинь із Київщини. Своє прізвище, відоме також у варіанті «Журавницький», Марко одержав від села Журавників, які йому дісталися внаслідок шлюбу з Ганною Барсан. Як його звали раніше — невідомо, бо весь цей процес називається прізвищевою революцією — власники маєтків переважно утворювали свої прізвища від топонімів, назв цих маєтностей, тож не дивуймося, що рідні брати могли мати різні прізвища. Так трапилося з близьким родичем Марка Жоравницького, Михайлом (чи не братом, принаймні пізніше Маркові сини називали сина цього Михайла, теж Михайла, своїм «братом у перших» та «стриєчним братом»). Він зумів зробити неабияку кар’єру. Здобувши освіту у Краківському університеті, став королівським секретарем і одружився з родичкою Станіслава Жолкевського (1547-1620, того самого, що був коронним гетьманом, розгромив наливайківців, зайняв Москву, а пізніше загинув під Цецорою). Михайло придбав у власність село з не дуже милозвучною назвою Свинюхи, тому ця вітка родини звалася Свинюськими.

Від шлюбу Марка Жоравницького з Ганною Барсан (чи, як стверджує у книзі «Родоводи волинської шляхти XVI- першої половини XVII ст.», з Ганною Федорівною Ворищевською) народилося п’ятеро дітей: Олександр, Михайло, Василь, Ян та Федора (а, можлива, ще одна невідома з імені донька). Головними героями у нас будуть двоє братів Жоравницьких — старший Олександр і молодший Іван, він же Ян. Вони з дитинства відрізнялися цілком протилежними характерами — наскільки старший був спокійним і врівноваженим, настільки молодший — гарячим та ще й схильним до всяких авантюрних історій. Хлопчиськом, навчаючись у монастирській школі, він через якесь покарання так розгнівався на вчителів, що підпалив монастир. У більш зрілому віці в ході якоїсь суперечки тяжко поранив супротивника. Але, попри всі свої дивацтва, Іван був людиною талановитою і небуденною, одним із тих гостроязиких книжників ранньомодерного періоду, які однаково добре володіли пером і шаблею, а словом вміли вдарити незгірше, ніж мечем.

Старший брат, навпаки, спокійно вивчився, спокійно одружився з донькою луцького війта, а пізніше владики Івана-Іони Борзобагатого Красенського, Ганною, спокійно обійняв пост луцького ключника, ставши також і справцею важливих державних робіт — фактично це зробило його головною особою в Луцьку.

Тесть Олександра був людиною неабиякою. Почавши свій життєвий шлях простим міщанином, він якось дивовижно швидко розбагатів, ставши завдяки власній запобігливості та ласці королеви Бони луцьким війтом, а там і «князем церкви». Недарма ж його прозвали Борзобагатим. Таких людей зазвичай недолюблюють, Іван-Іона не був винятком. Щоправда, причин для такої неприязні вистачало...

 В описаний час Борзобагатий був на вершині життєвого успіху, завдяки чому зумів поріднитися з найвідомішими на Волині родами. Свого сина Василя він одружив із народженою хоч у збіднілій, але княжій родині Ганною Сокольською, натомість його улюблена донька, теж Ганна, вперше вийшла за Януша Федоровича Долзького Гулевича і мала від нього сина Михайла та доньку Настасю, вдруге ж, овдовівши, за Олександра Жоравницького. Що ж стосується її моральних якостей… Була в неї одна слабкість, досить поширена і цілком мирна, особливо коли порівняти зі звичайними розвагами її своячки і тезки, Ганни Сокольської, — дочка Борзобагатого любила ошатно, модно і дорого зодягатися. Ніби й нічого надзвичайного, однак добрі лучани, яким доводилося прямо чи непрямо оплачувати Ганнині убори, мали з цього приводу дещо іншу думку.

Чи не забули ми за такою масою нових дійових осіб про Марка Жоравницького? До  року 1561він овдовів, а тут саме звільнилося місце владики луцького і острозького. Багаті й впливові родичі виклопотали Маркові місце владики.

Знайомі з церковними звичаями тої епохи чули, напевно, про вельми своєрідну практику — роздавати духовні посади у православній церкві світським особам. Наслідки цієї традиції були найсумнішими — таке «духовенство» не мало ні схильності, ні покликання до церковного служіння. Одержавши свою посаду за гроші, вони її й розглядали як джерело прибутків. Це викликало багато докорів на адресу православної церкви, ставши почасти причиною її занепаду та всіх наступних катаклізмів.

Марко Жоравницький не був винятком. Чернечий сан настільки його не приваблював, що він так і не побажав висвятитися, навіть одяг не перемінив на відповідний духовному званню. Що там — не розлучався з вірною шаблею, носив її при боці як і тоді, коли був світською особою. Така оригінальна ситуація тяглася 8 років. Мабуть, Марко умів здобути собі симпатію сучасників, тому йому таке прощали. Адже Марко Жоравницький зовсім не був позбавлений і симпатичних рис — цікавився літературою, підтримував освіту й науку, а час звичайно проводив як не у вчених бесідах, то у благородних розвагах.

От, скажімо, яку промову проголосив він публічно у Луцькому замку року 1563: «Поки, дей, ви, панове Окорскиє, врядника торчинского на смерть не забьєте, поты ви сами и именє ваше в покою не будет. Але, дей, я вам ражу и криж на то даю, абы єсте єго забили, а мы єго все заплатим» (цю колоритну цитату приводить Наталя Яковенко у книзі «Паралельний світ»).

Надивившись на привільне і заможне життя свата, Іван Борзобагатий мобілізував усі свої зв’язки і зумів виклопотати для себе посаду єпископа в багатющій володимирській єпархії. Як виявилося, і на нього високий духовний сан не дуже-то вплинув, хоч він і постригся у ченці під іменем Іони. Однак як був скоробагатьком, так ним і зостався. Своїх підлеглих, і світських, і духовних, оббирав, церковні маєтки трактував як свою власність, здирство й симонія було звичайною річчю, а з непокірними священниками починав собі так: наказував закривати і запечатувати їхні церкви напередодні великих храмових свят і не відкривав, поки не одержував плати. Не дивно, що владика надбав чимало ворогів і кілька разів підпадав під королівську інфамію, ледве встигаючи відкупитися.

Через цю причину чи через якусь іншу — на Борзобагатого і весь клан наповзли грізні хмари: знайшовся у нього не менш хитрий і влізливий супротивник, владика холмський Феодосій Лозовський. 1565-го року він зумів відкупити володимирське владицтво. Поки Борзобагатий клопотався при королівському дворі про повернення теплого місця, Лозовський узяв резиденцію владики, де в той час перебували його син Василь із дружиною Ганною Сокольською, у форменну облогу, виставивши проти супротивника кількатисячне військо з гарматами. Борозобагаті кілька годин відбивалися, але сили були надто нерівними, їм довелося тікати. Ледь перевівши подих, утікачі внесли скаргу в гродські книги Луцька і виїхали до столичної Вільні шукати справедливості. Разом з ними, як вважав Гр. Нудьга, міг виїхати й Іван. Йому на той час було вже близько тридцятки, але він усе ще лишався людиною без певного заняття. Ми навіть не знаємо, чи здобув він освіту і де, — припускається, що у Краківському університеті. Поїздку з родичами молодший Жоравницький міг вважати лицарським обов’язком, особливо стосовно своячки, Ганни Сокольської. Треба сказати, даремно: Ганнуся цілком могла постояти за себе і додаткового захисту не потребувала. Ще іншою можливістю опинитися у Вільні була для Івана поїздка з братом Олександром.  Схоже, туди вибрався весь клан. 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.