Останнє бажання-6

Атмосфера при столі пожвавлювалася — в міру того, як пива меншало. Рудий Крах ан Крайте знайшов удячних слухачів оповіді про битву над Твитом. Нарисувавши на столі мапу за допомогою кістки з м’ясом, замоченої в соусі, він зображав на ній тактичну ситуацію і при тому голосно кричав. Кудкудак, доводячи влучність свого прізвиська, раптом заквоктав як справжня квочка, спричинивши цим загальну веселість серед бенкетуючих і остовпіння слуг, впевнених, що птаха, насміхаючись із їхньої пильності, якось забралася з подвір’я до залу.

— Он воно як — доля мене покарала надто вже здогадливим відьми́ном, — Каланте усміхнулася. Але очі її були примруженими й сердитими. — Відьми́ном, який без тіні пошани чи хоча би звичайної ґречности демаскує мої інтриги й підступні злочинні плани. Чи ж, однак, захоплення моєю вродою і харизмою не затьмарили випадково твоєї розсудливости? Геральте, ніколи більше так не чини. Не відповідай подібними виразами владоможцям. Частина з них таких слів не забуде, а ти знаєш монархів, знаєш, що вони мають різні засоби. Стилет. Отрута. Льох. Розжарені кліщі. Існують сотні й тисячі засобів, по які сягають королі, звикши мстити за свою уражену гордість.  А не повіриш, Геральте, як легко уразити гордість деяких владарів. Мало хто з них спокійно вислуховує такі вирази, як: «Ні», «Не буду» чи «Ніколи». Навіть більше, досить впасти такому монархові в річ чи висловити недоречне зауваження, — і це вже гарантує колесування.

Королева стулила білі вузькі долоні і ледь обперла об них уста, роблячи ефектну паузу. Геральт не впадав у річ і не висловлював недоречних зауважень.

— Монархи, — продовжила Каланте, — поділяють людей на дві категорії. Одним наказують, інших купують. Бо вірять у стару й банальну максиму, що кожного можна купити. Кожного. Це лише питання ціни. Ти з цим згоден? Ах, зайве питання. Адже ти відьми́н, виконуєш свою роботу і береш плату, слово «купити», застосоване до тебе, не звучить зневажливо. Крім того, питання ціни у твоєму випадку є очевидною річчю, зв’язаною із рівнем складности завдання та якістю виконання, майстерністю. Так само  і з твоєю славою, Геральте. Лірники на ярмарках співають про подвиги біловолосого відьми́на з Ривії. Якщо хоч половина цих співів правдива, то припущу, що ціна твоїх послуг не може бути низькою. Отож, залучення тебе до таких простих і банальних справ, як придворні інтриги чи вбивства, було б марнотратством. Таке можна зробити дешевшими руками.

— БРАААХ! Даха браха[1]! — гукнув раптом Кудкудак, викликавши гучні аплодисменти у відповідь на імітацію голосу чергової тварини. Геральт не знав, якої саме, але волів би ніколи з нею не зустрічатися. Дрогодар, з опущеною головою і обличчям, закритим завісою сивого волосся, яке падало на руки й інструмент, тихо брязкав на лютні.

— Ах, Геральте, — промовила Каланте, жестом заборонивши служці доливати до свого кубка. — Я говорю, а ти мовчиш. Адже ми на учті й усі хочемо розважитися. Розваж мене. Мені бракує твоїх влучних зауважень і тонких коментарів. Доречними були б кілька компліментів, виразів захоплення або ж запевнення у вірності. В довільній черговости.

— Що ж, королево, — відповів відьми́н, — я, без сумніву, нецікавий партнер при столі. Вельми я дивуюся, що ти саме мене вшанувала честю зайняти сеє місце. Адже там можна було всадовити когось відповіднішого.   Кожного, кого б ти забажала. Достатньо було б наказати комусь чи купити когось. Адже це — лише питання ціни.

— Говори, говори, — Каланте відкинула голову назад, примружила очі, надавши устам виразу приємної усмішки.

— Отож я вшанований і гордий з того, що сиджу обіч королеви Каланте з Цинтри, вроду якої лише її мудрість може перевершити. Такою ж шаною вважаю те, що королева зволила чути про мене і що на підставі почутого не хоче використовувати мене у банальних справах. Минулої зими принц Гробарик, не бувши таким ласкавим, намагався найняти мене для пошуків красуні, котра, знудившись його ординарними залицяннями, втекла з балу, загубивши черевичок. Мені було важко переконати його, що тут більше придався б великий ловчий, аніж відьми́н.

Королева слухала із загадковим усміхом.

— А й інші владики, що поступаються мудрістю тобі, пані Каланте, не вагалися пропонувати мені банальні завдання. Переважно йшлося про банальне умертвління пасерба, вітчима, мачухи, дядька, тітки, складно й перелічити. Вони вірили, що це — лише питання ціни.

Усміх королеви міг означати все що завгодно.

— Отож повторю, — Геральт злегка уклонився, — що не тямлюся від гордості, сидячи біля тебе, пані. А гордість дуже багато значить для нас, відьми́нів. Ти й не повіриш, королево, як дуже. Певний владар колись уразив відьми́на пропозицією роботи, що не відповідала чести й відьми́нському кодексу. І, що ще гірше, не прийняв до відома ґречної відмови, бажавши утримати відьми́на від покидання свого замку. Всі, хто потім коментували сюю пригоду, згодилися, що це не було найкращим із монарших замірів.

— Геральте, — мовила королева після хвильки мовчання. — Ти помилявся. Ти напрочуд цікавий партнер при столі.

Кудкудак, обтріпуючи вуса та перед каптану з пивної піни, задер голову і пронизливо завив, дуже вдало наслідуючи вовчицю в тічці. Пси з подвір’я і всієї околиці завили у відповідь.

Один із братів зі Стрепту, наче Держигірка, вмочивши палець у пиві, провів товсту лінію довкола формації, нарисованої Крахом ан Крайте.

— Блуд і безталання! — заволав. — Не слід було так чинити. Сюди, на крило, треба було скерувати кінноту і вдарити з флангу!

— Ге! — рикнув Крах ан Крайте, вальнувши кісткою об стіл і заляпавши обличчя й туніки сусідів бризками соусу. — І ослабити центр? Ключову позицію? Нікуди не годиться!

— Тільки сліпак чи глупак не скористає з маневру в такій ситуації!

— А так! Слушно! — крикнув Виндайм з Аттре.

— Хто тебе питає, молокососе?

— Сам ти молокосос!

— Стуль писка, бо зараз тою кісткою влуплю!

— Сиди на дупі й мовчи, Краху, — заволав Айст Турзеах, перервавши дишкурс із Віссегердом. — Досить цих суперечок. Гей же, пане Дрогодар! Жаль вашого таланту! Воістину, більшої уваги й поваги вимагає слухання вашої прегарної, хоча тихої думи. Драйг Бон Дху, перестань жерти і жльопати! За цим столом нікому не заімпонуєш ні першим, ні другим. Дмухни у свою козицю і потіш наші вуха порядною вояцькою музикою. З твого дозволу, достойна Каланте!

— О матінко! — шепнула королева до Геральта, звівши на мить погляд до стелі в німій тузі.  Але дозволяюче кивнула, усміхнувшись майже щиро і доброзичливо.

— Драйг Бон Дху, — рік Айст. — Заграй нам пісню про битву під Хоцебужом. Вона, принаймні, не викличе сумнівів щодо успіху тактики полководців! І щодо того, хто там здобув безсмертну славу! Многая літа героїчній Каланте із Цинтри!

— Многая! Літа! — ревли гості, сповняючи кубки і глиняні чари.

Козиця Драйга Бон Дху видобула зі свого нутра зловорожий гук, а потім вибухнула моторошним, протяжним, модульованим зойком. Бенкетарі підхопили пісню, вибиваючи ритм, тобто вдаряючи у стіл всім, що втрапило під руку. Кудкудак жадібно вглядався у мішок із козячої шкіри, без сумніву, поглинутий думкою про включення його страховинних тонів до свого репертуару.

— Хоцебуж, — промовила Каланте, дивлячись на Геральта, — це моя перша битва. Хоч остерігаюся викликати обурення й зневагу гордого відьми́на, а все ж зізнаюся, що ми тоді билися з причини грошей. Вороги палили села, що платили нам данину, а ми, ненаситні та хтиві, замість їм це дозволити, вирушили в поле. Банальна причина, банальна битва, банальні три тисячі трупів, покльованих круками. І тільки глянь, — замість соромитися, я сиджу горда, мов пава, через те, що про мене співають пісні. Навіть у супроводі такої жахливої варварської музики.

Вона знову прикликала на обличчя пародію усмішки, повної щастя й зичливості, піднявши порожній кубок у відповідь на тости, проголошувані вздовж усього столу. Геральт мовчав.

— Продовжимо, — Каланте прийняла подане Дрогодаром фазаняче стегенце і зугарно почала його обгризати. — Як я казала, ти викликав мою зацікавленість. Мені казали, що ви, відьми́ни — то цікава каста, а я не надто вірила. Тепер вірю. Звук, який видаєте ви при ударі, свідчить, що із металу викуто вас, а не виліплено з пташиного посліду. Це, однак, не змінює того факту, що ти тут, аби виконати завдання. І ти його виконаєш, не мудруючи.

Геральт не посміхнувся зневажливо й паскудно, хоч мав велику охоту так зробити. Далі мовчав.

— Я думала, — шепнула королева, на вигляд цілковито зайнята фазанячим стегенцем,  — що ти щось скажеш. Або усміхнешся. Ні? Тим краще. Я можу вважати нашу домовленість укладеною?

— Неможливо виконати неясно сформульоване завдання, — сухо відповів відьми́н.

— А що ж тут неясного? Адже ти відразу про все здогадався. Справді, я маю плани щодо союзу зі Скелліге і щодо шлюбу моєї доньки Паветти. Також ти не помилився, припустивши, що цим планам загрожує, а ти мені потрібен, щоб нейтралізувати цю загрозу. Але на цьому твою здогадливість закінчилася. Мене дуже зачепило твоє припущення, наче я плутаю твій фах із професією найманого вбивці. Візьми до відома, Геральте, що я належу до тих нечисленних монархів, які точно знають, чим займаються відьми́ни і що можна їм доручити. З іншого боку, коли хтось убиває людей так вправно, як ти, хоча й не заради грошей, то не повинен дивуватися, що багато хто приписує йому професіоналізм у цій сфері. Твоя слава випереджає тебе, Геральте, а вона гучніша, ніж клята кобзиця Драйга Бон Дху. І приємних нот у ній так само мало.

Дудар, хоча й не міг чути слів королеви, закінчив свій концерт. Бенкетарі нагородили його незграйною гучною овацією, після чого з новим запалом зайнялися нищенням запасів страв і питва, обговоренням перебігу різних битв та сороміцькими жартами про жінок. Кудкудак видавав гучні звуки, однак неможливо було зрозуміти, чи то було наслідування чергової тварини, чи спроба дати полегшу переповненому шлунку. Айст Турзеах сильно перегнувся через стіл.

— Королево, — мовив, — мабуть, є поважні причини на те, щоб ти весь свій час віддавала лишень пану із Чотиривуглів, але нам давно вже пора побачити королівну Паветту. Чого ми чекаємо? Мабуть, не того, щоб Крах ан Крайте упився. А до цього небагато бракує.

— Ти маєш рацію, Айсте, як завжди, — Каланте тепло всміхнулася. Геральт не переставав дивуватися з багатства арсеналу її посмішок. — Справді, ми з вельможним Равіксом мусили обговорити надзвичайно серйозні справи. Не лякайся, знайду час і для тебе. Але ти знаєш мою засаду: спершу обов’язки, потім утіхи. Пане Гаксо!

Підняла долоню, кивнула каштеляну. Гаксо, не кажучи ні слова, встав, схилився і швидко побіг по сходах, зникнувши у темній галерейці. Королева знову обернулася до відьми́на.

— Ти чув? Ми надто довго розмовляли. Якщо Паветта вже закінчила маніжитися перед дзеркалом, то зараз буде тут. Отож слухай уважно, я не повторюватиму. Я хочу здобути те, на що замірилася, а що ти досить вдало відгадав. Ніяких інших розв’язків бути не може. Щодо тебе, то маєш вибір. Тебе може змусити до дії мій наказ… розводитись про наслідки непослуху не вважаю доцільним. Очевидно, послух буде щедро нагороджений. Або ж можеш зробити мені платну послугу. Зауваж, я не сказала: «Можу тебе купити», бо вирішила не вражати твою відьми́нську гордість. Правда ж, це значна різниця?

— Значення цієї різниці для мене незбагненне.

— То слухай уважніше, коли я до тебе звертаюся. Різниця, мій любий, полягає в тому, що купованому платять за розсудом того, який купує, а той, що робить послугу, сам визначає її ціну. Ясно?

— Більш-менш. Отож припустімо, що я вибираю форму платної послуги. Але, мабуть, я повинен знати, в чому ця послуга полягає?

— Ні, не повинен. Наказ, і справді, мусить бути конкретним та недвозначним. Платна послуга — інша річ. Мене цікавить ефект. Більше нічого. Якими засобами ти його забезпечиш, — це твоя справа.

Геральт, піднявши голову, зустрів чорний проникливий погляд Мишовура. Друїд зі Скелліге, не спускаючи погляду з відьми́на, наче знічев’я кришив окрайчик хліба, ронячи крихти.

Геральт глянув униз. Перед ним, на дубовій дошці стола, крихти, зернята каші та червонаві клаптики шкаралупи омара швидко, наче мурашки, ворушилися. Утворювали руни. Руни — на мить — злучилися в слово. В питання.

Мишовур чекав, не зводячи з нього погляду. Геральт ледь помітно кивнув головою. Друїд опустив повіки, з кам’яним обличчям змів крихти зі столу.

— Шляхетні панове! — проголосив герольд. — Паветта із Цинтри!

Гості замовкли, повернувши голову в бік сходів.

Першими йшли каштелян та світловолосий паж у кармазиновому каптанику, а за ними повільно, опустивши голову, спускалася королівна. Волосся її було такої ж барви, як у матері, попелясто-сірим, але вона заплела його у дві товсті коси, що спадали нижче пояса. Паветта не носила ніяких прикрас, окрім діадемки з майстерно вирізьбленою геммою і пояска з дрібненьких золотих ланок, що стискав на стегнах довгу срібно-блакитну сукню.

Супроводжувана пажем, герольдом, каштеляном та Віссегердом, королівна зайняла вільне місце між Дрогодаром і  Айстом Турзеахом. Галантний остров’янин відразу ж подбав про її кубок і потішив бесідою. Геральт не помітив, щоб вона відповідала більше, ніж одним словом. Постійно опускала очі, прикриваючи їх довгими віями, весь час, навіть під час галасливих тостів на її честь, що здіймалися в різних місцях при столі. Без сумніву, її врода справила враження на бенкетарів, — Крах ан Крайте перестав репетувати і мовчки витріщався на Паветту, забувши навіть про кухоль пива. Виндайм із Аттре також їв королівну очима, мінячись різними відтінками шкарлату, наче б усього кілька піщинок у клепсидрі відділяло його від покладин. Кудкудак і брати зі Стрепту теж вивчали дрібне дівоче личко, підозріло зосередившись.

— Ага, — тихо промовила Каланте, очевидно, тішачись із справленого враження. — І що скажеш, Геральте? Без фальшивої скромності, дівчина вдалася в матір. Аж трохи жаль її для того рудого неотеси, Краха. Покладаю всі свої надії на те, що із пуцьвірінка виросте хтось класу Айста Турзеаха. Адже це та сама кров. Ти мене слухаєш, Геральте? Цинтра мусить укласти союз із Скелліге, цього вимагають державні інтереси. Моя донька повинна одружитися з відповідним чоловіком, бо вона — моя донька. Саме цей ефект ти повинен забезпечити.

— Я повинен його забезпечити? Чи ж для цього недостатньо твоєї волі, королево?

— Все може скластися так, що недостатньо.

— А що ж може бути сильнішим від твоєї волі?

— Приречення.

— Ага. Отож я, жалюгідний відьми́н, маю протистояти приреченню, сильнішому від королівської волі. Відьми́н, що воює проти приречення. Ото іронія!

— Яка ж тут іронія?

— Це несуттєво. Королево, схоже, що послуга, якої ти жадаєш, межує з неможливістю.

— Коли б вона межувала з можливістю, — процідила Каланте, не розтуляючи усміхнутих вуст, — то я б і сама впоралася, не потребуючи славетного Геральта із Ривії. Перестань філософствувати. Залагодити можна все, це лише питання ціни. Холера ясна, у твоєму відьми́нському ціннику повинна фігурувати ціна за те, що межує з неможливістю. Здогадуюся, що немала. Ти забезпечиш ефект, про який я казала, а я дам тобі те, чого забажаєш.

— Як ти сказала, королево?

— Дам те, чого забажаєш. Я не люблю, коли мене змушують повторювати. Відьми́не, чи ти перед кожною пропонованою тобі роботою намагаєшся віднадити замовника так само старанно, як мене?  Час минає. Відповідай, так чи ні?

— Так.

— Це вже краще. Краще, Геральте. Твої відповіді вже значно ближчі до ідеалу, все більше схожі на ті, яких я очікую, задаючи питання. А тепер непомітно витягни ліву руку й помацай за спинкою мого трону.

Геральт запхнув руку під золото-блакитне драпування. Майже відразу ж натрапив на меч, пласко прикріплений до оббитої курдибаном спинки. На меч, який дуже добре знав.

— Королево, — тихо промовив він, — навіть поминувши те, що я раніше казав про убивання людей, ти, звісно, усвідомлюєш, що проти приречення самого меча недостатньо?

— Усвідомлюю, — Каланте відвернула голову. — Потрібен ще відьми́н, який триматиме руків’я. Сам бачиш, я й про це подбала.

— Королево…

— Ні слова більше, Геральте. Ми надто вже довго змовляємося. На нас дивляться, Айст починає лютувати. Порозмовляй трохи з каштеляном. Щось з’їж, випий. Але не надто багато. Я хочу, щоб твоя рука була певною.

Він підкорився. Королева підхопила розмову, яку вели Айст, Віссегерд та Мишовур при безмовній і млявій співучасті Паветти. Дрогодар відклав лютню і надолужував згаяне при стравах. Гаксо не був балакучим. Воєвода з іменем, яке складно запам’ятати, котрий, видно, щось там почув про справи й проблеми Геральта, ґречно запитав, як жеребляться кобили. Геральт відповів, що значно краще, аніж огирі. Не був певен, чи жарт удався. Воєвода більше ні про що не питав.

Очі Мишовура все ще намагалися зустрітися з очима відьми́на, але крихти на столі більше не рухалися.

Крах ан Крайте встиг вельми заприязнитися з братами із Стрепту. Третій, наймолодший, уже не годився ні на що після спроби витримати темп пиятики, накинутий Драйгом Бон Дху. Натомість скальд вийшов із цього випробування без видимих ушкоджень.

Молодші й не надто впливові комеси, зібрані кінець столу, підохотившись, фальшиво затягнули пісню про рогатого козлика і мстиву, позбавлену почуття гумору бабусю.

Кучерявий служка та капітан сторожі в золото-блакитних кольорах Цинтри побігли до Віссегерда. Мажордом, зморщившись, вислухав рапорт, підвівся, став за троном і, низько схилившись, тихо щось сказав королеві. Каланте швидко зиркнула на Геральта, відповіла коротко, однослівно. Віссегерд схилився ще нижче, зашепотів, королева суворо глянула на нього, мовчки вдарила відкритою долонею по спинці трону. Мажордом уклонився, передав наказ капітанові сторожі. Геральт не розчув, що то був за наказ. Однак помітив, що Мишовур неспокійно ворухнувся і глянув на Паветту, — королівна сиділа непорушно, опустивши голову.

У  тронному залі зазвучали тяжкі, відлунюючі металом кроки, перебиваючи гамір при столі. Всі підняли голови й обернулися.

Постать, що наближалася, була закована в панцир із залізної бляхи та витравленої у воску шкіри. Опуклий, гранчастий нагрудник, покритий чорною і блакитною емаллю, заходив на сегментований фартух та короткі захисні щитки на стегнах. Панцирні наплічники наїжачилися гострими сталевими шпичаками, а забороло, закрите частими ґратами, витягнутими у формі собачої морди, теж було обсаджене голками, наче шкарлупа каштана.

Хрустячи і скрегочучи, дивний гість наблизився до столу й нерухомо став навпроти трону.

— Достойна королево і шановні панове, — промовив прибулець з-за сітки шолома, штивно уклонившись. — Даруйте, що вношу замішання у врочисту учту. Я Йожак із Ерленвальду.

— Вітаємо тебе, Йожаку із Ерленвальду, — повільно відповіла Каланте. — Займи місце за столом. Ми в Цинтрі раді кожному гостю.

— Дякую, королево, — Йожак із Ерленвальду вклонився ще раз, торкнувся грудей рукою в залізній рукавиці. — Але я не в гостину прибуваю до Цинтри, моя справа пильна і зволікання не терпить. Як дозволить королева Каланте, викладу все відразу, часу вашого не тратячи намарне.

— Йожаку із Ерленвальду, — різко відповіла королева. — Похвальна турбота про наш час не виправдовує браку поваги. А таким є звертання до мене через залізне решето. Отож, зніми шолом. Ми якось витримаємо ті затрати часу, які для цього потрібні.

— Моє обличчя, королево, мусить поки що залишатися закритим. Якщо ти дозволиш.

Гуртом зібраних прокотився гнівний шум, напівшепіт, доповнений де-не-де процідженою крізь зуби лайкою.  Мишовур, схиливши голову, безшумно зворухнув губами. Відьми́н відчув, як закляття на секунду наелектризувало повітря, гойднуло його медальйон. Каланте дивилася на Йожака, мружачи очі й постукуючи пальцями по спинці трону.

— Дозволяю, — промовила врешті. — Хочу вірити, що причина, яка тобою керує, достатньо серйозна. Отож кажи, що тебе сюди привело, Йожаку без обличчя.

— Дяка за дозвіл, — відповів прибулець. — Однак я, болісно вражений звинуваченням у браку поваги, поясню, що йдеться про лицарську обітницю. Мені не можна відкривати обличчя до того, як виб’є північ.

 Королева недбалим жестом руки підтвердила, що приймає пояснення. Йожак ступив уперед, хрустячи шпичастим панциром.

— Літ із п’ятнадцять тому, — проголосив він, — твій, пані Каланте, муж, король Роегнер, заблукав на ловах у Ерленвальді. Кружляючи по бездоріжжі, впав з коня до яру і звихнув ногу. Лежав на дні узвозу і кликав допомоги, а відповідало йому лишень сичання змій та виття усе ближчих вовкулаків. Загинув би, річ певна, якби не прийшли йому з допомогою.

— Я знаю, що так і було, — підтвердила королева. — Якщо ж і ти це знаєш, то здогадуюся, що саме ти тоді прийшов із допомогою.

— Так. Лише завдяки мені він повернувся тоді живим і здоровим до замку. До тебе, пані.

— Отож, я маю перед тобою борг удячності, Йожаку із Ерленвальду. Цієї вдячності не зменшує те, що Роегнер, владар мого серця і ложа, вже відійшов із цього світу. Я б радо запитала, як маю сплатити цей борг, боюся однак, що таке питання образить шляхетного лицаря, який складає лицарські обітниці й керується лицарськими звичаями. Адже з цього питання випливало б, що допомога, уділена королю, була не безкорисливою.

— Ти добре знаєш, королево, що вона і не була безкорисливою. Знаєш також те, що я саме прийшов по винагороду, яку пообіцяв мені король за порятунок його життя.

— Ах, так? — Каланте усміхнулася, але в її очах зблиснули зелені вогники. — То ти знайшов короля на дні яру, безборонного, пораненого, здобич змій та потвор. І лише тоді, коли він пообіцяв тобі винагороду, ти прийшов з допомогою? А коли б він не схотів чи не зміг пообіцяти тобі винагороду, ти б його там і покинув, а я досі не довідалася б, де біліють його кості? Ах, як благородно. Безсумнівно, твоєю поведінкою в той час керувала якась особлива лицарська обітниця.

Гамір серед присутніх посилився.

— І ти сьогодні прибув по свою винагороду, Йожаку? — вела далі королева, все зловісніше усміхаючись. — Через п’ятнадцять років? Либонь, розраховуєш на відсотки, які за цей час наросли? Тут не краснолюдський банк, Йожаку. Твердиш, що Роегнер обіцяв тобі нагороду? Що ж, складно його сюди прикликати, щоб він з тобою розплатився. Мабуть, простіше послати тебе до нього у потойбічний світ, а вже там ви з’ясуєте, що хто кому заборгував. Я надто сильно кохала свого дружину, Йожаку, тому не можу перестати думати про те, що могла його іще тоді втратити, коли б він не захотів торгуватися з тобою. Думка про це будить у мені не надто приязні почуття до твоєї особи. Замаскований прибульцю, чи знаєш, що в цю мить, у Цинтрі, у моєму замку і в моїй владі ти такий самий безпомічний і близький смерті, як тоді Роегнер на дні узвозу? І що ти мені запропонуєш, яку ціну, яку винагороду, якщо я пообіцяю випустити тебе звідси живим?

Медальйон на шиї Геральта затремтів і завібрував. Відьми́н швидко зиркнув на Мишовура, зустрів його проникливий, виразно занепокоєний погляд.  Ледь хитнув головою, запитально звів брови. Друїд теж заперечив, ледь помітним рухом кучерявої бороди вказавши на Йожака. Геральт не був певним.

— Твої слова, королево, — гукнув Йожак, — сказані для того, щоб мене залякати. І щоб викликати гнів тут притомних шляхетних панів. Зневагу твоєї вродливої доньки Паветти. А основне те, що слова твої неправдиві. І ти добре про це знаєш!

— Іншими словами, брешу як собака.

Уста Каланте склалися в дуже негарну гримасу.

— Добре ти знаєш, королево, — незворушно продовжував прибулець, — що тоді трапилося в Ерленвальді. Знаєш, що врятований Роегнер сам, з власної волі присягнув дати мені те, чого я лишень забажаю. Всіх прикликаю бути свідками того, що зараз скажу! Коли король, вирятуваний зі злої пригоди, відпроваджений до місця неподалік свого почту, вдруге запитав, чого я бажаю, я йому відповів. Попрохав, щоб він пообіцяв віддати мені те, що залишив удома, але про що не знає і не сподівається. І король присягнув, що так і буде. А повернувшись до замку застав тебе, Каланте, в пологах. Так, королево, я чекав п’ятнадцять років, а відсотки від моєї винагороди росли. Сьогодні, дивлячись на прегарну Паветту, бачу, що варт було чекати! Панове і лицарство! Частина з вас прибула до Цинтри, щоби змагатися за руку королівни. Сповіщаю, що ви прибули надаремно. Від дня свого народження, силою королівської присяги, прегарна Паветта мені належить!

Серед бенкетарів почалася колотнеча. Хто кричав, хто лаявся, ще хтось гатив кулаком об стіл, перевертаючи начиння. Держигірка зі Стрепту вирвав ніж із баранячої печені і вимахував ним. Крах ан Крайте, схилившись, намагався виламати дошки з хрестовини стола.

— Це нечувано! — репетував Віссегерд. — Які цьому докази? Докази?

— Обличчя королеви, — гукнув Йожак, простягаючи руку в залізній рукавиці, — найкращий цьому доказ!

Паветта сиділа нерухомо, не підіймаючи голови. В повітрі загусало щось дуже дивне. Медальйон відьми́на рвався з ланцюжка під вамсом. Він побачив, як королева жестом прикликала пажа, що стояв за троном, і шепотом дала йому короткий наказ. Геральт не розчув, який. Звернув, однак, увагу на те, що на обличчі хлопця з’явився здивований вираз і те, що наказ довелося повторити. Паж побіг до виходу.

Колотнеча при столі не втихала. Айст Турзеах звернувся до королеви.

— Каланте, — промовив спокійно. — Він правду каже?

— А навіть як так, — процідила королева, кусаючи губи і шарпаючи зелену стьожку на плечі, — то що?

— Якщо він каже правду, — насупився Айст, — то слід буде виконати обітницю.

— Та невже?

— Чи маю я розуміти, — понуро спитав остров’янин, — що ти так само легко трактуєш усі обітниці? Також і ті, що так закарбувалися у моїй пам’яті?

Геральт, який ніколи не сподівався помітити в Каланте гарячого рум’янцю, вологих очей і тремтячих уст, був уражений.

— Айсте, — шепнула королева. — Це зовсім інше…

— Та невже?

— Ах ти ж сучий сину! — вереснув раптом Крах ан Крайте,  зриваючись з місця. — Останнього дурня, який твердив, що я щось даремно зробив, уже общипали краби на дні затоки Алленкер! Не для того я приплив сюди зі Скелліге, щоб упорожні вертатись! Знайшовся женишок, курва ж його мать! Гей же, несіть-но сюди мій меч і тому дурневі теж дайте залізяку! Отоді побачимо, хто…

— Може б ти замовк, Краху? — уїдливо промовив Айст, спершись обома кулаками об стіл. — Драйгу Бон Дху! Ти відповідаєш за дальшу поведінку королівського небожа!

— Мені теж закриєш рота, Турзеаху? — крикнув Райнфарн із Аттре, встаючи. — Хто посміє втримати мене від змиття крів’ю образи, завданої моєму князю? І його синові Виндайму, єдиному, що гідний руки і ложа Паветти! Принесіть мечі! Тут, на місці покажу цьому Йожаку, чи як там його, як ми ув Аттре местимося за таку зневагу! Цікаво, чи знайдеться хтось або щось, спроможні мене від цього стримати?

— Звісно. Пошана та доброзвичайність, — спокійно відповів Айст Турзеах. — Не годиться розпочинати двобій або ж визивати когось, не здобувши спершу згоди пані цього дому. Чи ж тронний зал Цинтри — то корчма, де можна по мордах одне одного товкти і ножами дзюгати, як охота зайде?

Всі знову почали кричати один до одного, погрожувати помстою й розмахувати руками. Розгардіяш утих, наче обтятий ножем, коли в залі почулося коротке люте ревіння роз’юшеного зубра.

— Так, — промовив Кудкудак, відкашлявшись і вставши з крісла. — Айст помилився! Це навіть на корчму не подобає. Раддше на звіринець, то й зубр був би до речі. Достойна Каланте, дозволь мені висловити свій погляд на ту проблему, яку ми маємо.

— Як я бачу, чимало осіб, — протяжно відповіла Каланте, — мають свої погляди на цю проблему і висловлюють їх навіть без мого дозволу. Дивно, чому вас не цікавить мій власний? А згідно з моїм власним поглядом, швидше цей холерний замок на голову мені завалиться, аніж я віддам Паветту отому дивоглядові. Не маю найменшого заміру…

— Присяга Роегнера… — почав Йожак, але королева відразу ж його перебила, гримнувши золотою кінвою об стіл.

— Присяга Роегнера так мене обходить, як торішній сніг! А щодо тебе, Йожаку, то я ще не вирішила, чи дозволю Крахові або Райнфарнові зустрітися з тобою на втоптаній землі, чи попросту накажу тебе повісити. Перериваючи мою мову, ти дуже впливаєш на моє рішення!

Геральт, далі непокоєний дрижанням медальйону, роздивляючись по залу, раптом зустрів очі Паветти, смарагдово-зелені, як у матері. Королівна вже не ховала їх під довгими віями, — водила ними від Мишовура до відьми́на, не звертаючи уваги на інших. Мишовур вертівся, схилений, щось бурмотів.

Кудкудак, усе ще стоячи, значущо кашлянув.

— Говори, — кивнула королева. — Лишень до речі і не занадто довго.

— Слухаюсь, королево. Достойна Каланте і ви, лицарство! Далебі, дивну вимогу поставив Йожак із Еренвальду королю Роегнерові, дивної нагороди зажадав, коли король пообіцяв йому сповнити кожне бажання. Але не вдаваймо, що раніше ми не чули про такі жадання, про старий як людство Закон Несподіванки. Про ціну, якої може зажадати той, що рятує чиєсь життя у безнадійній, як могло б здатися, ситуації, хто виконує неможливу, здавалось би, вимогу. «Віддаси мені те, що першим вийде тебе привітати». Скажете, що то може бути собака, галябардник, навіть теща, що спішить вилаяти зятя, ледве він додому вернувся? Або: «Віддаси мені те, що застанеш вдома, а чого не сподіваєшся». Після довгої подорожі, мостиві панове, і несподіваного повернення таким зазвичай буває бахур[2] у жінчиному ліжку. Але часом може то бути й дитина.  Дитина, на яку вказало приречення.

— Не розводься, Кудкудаку, — зморщила брови Каланте.

—  Слухаюсь. Панове! Чи ж не чули ви про дітей, на яких указало приречення? Чи легендарний герой Затрет Ворута не був малою дитиною відданий краснолюдам, бо це його батько зустрів першим, повернувшись до твердині? А Шалений Дей змусив подорожнього віддати йому те, що він залишив удома і про що не знав? Цією несподіванкою був славетний Супре, який пізніше визволив Шаленого Дея від прокльону, що на ньому тяжів. Згадайте також Зівелену, котра стала королевою Метінни завдяки гномові Румплештальту, а за те обіцяла свою першу дитину. Зівелена не дотримала обітниці, коли Румплештальт прибув по винагороду, чарами змусила його утекти. Незадовго по тому вона й дитина вмерли від моровиці. З приреченням не можна жартувати безкарно!

— Не лякай мене, Кудкудаку, — скривилася Каланте. — Наближається північ, пора духів. Чи пам’ятаєш ще якісь легенди зі свого, без сумніву, тяжкого дитинства? Якщо ні, то сідай.

— Прошу ласкавого дозволу, — барон підкрутив довгого вуса, — постояти ще трохи. Я б хотів нагадати всім ще одну легенду. Це стара забута легенда, мабуть, ми усі її чули в часи нашого тяжкого дитинства. В цій легенді королі дотримувались складених обітниць. А нас, бідних васалів, із королем поєднує лишень королівське слово: на нього опираються трактати й спілки, — наші привілеї, наші лени. І що ж? Чи маємо все це піддати сумніву? Засумніватися в непорушності королівського слова? Дочекатися, коли воно значитиме стільки, скільки й торішній сніг? Воістину, якщо так воно буде, то після тяжкого дитинства чекає  нас тяжка старість!

— На чиєму ти боці, Кудкудаку? — крикнув Райнфарн із Аттре.

— Тихо! Хай говорить!

— Той клятий квоктало ображає маєстат!

— Барон із Тіггу добре каже!

— Тихо, — раптом промовила Каланте. — Дайте його договорити.

— Красно дякую, — вклонився Кудкудак. — Але я вже й договорив.

Запанувала тиша, дивна після гармидеру, який щойно викликали слова барона. Каланте далі стояла. Геральт не думав, що хтось, крім нього, помітив тремтіння її долоні, коли вона потерла чоло.

— Мої панове, — врешті сказала, — я повинна вам пояснити. Так, оцей… Йожак… каже правду. Роегнер дійсно присягнув віддати йому те, чого не сподівався. Видно, наш святої пам’яті король  нічогісінько не тямив у жіночих справах і не вмів рахувати до дев’яти. А мені зізнався у всьому лише на смертному ложі. Бо знав, що я зробила б, якби він зізнався раніше. Знав, на що спроможна мати, коли її дитиною так легковажно розпоряджаються.

Лицарі та вельможі мовчали. Йожак стояв нерухомо, наче залізна шпичаста фігура.

— А Кудкудак, — продовжила Каланте, — що ж, Кудкудак нагадав мені — я не лише мати, а й королева. Гаразд. Як королева, завтра зберу раду. Цинтра не є  деспотією. Рада вирішить, чи присяга покійного короля має вирішити долю спадкоємиці трону. Проголосить, чи слід її, а також трон Цинтри, віддати приблуді, а чи вчинити згідно з інтересом королівства.

Каланте на мить замовкла, скоса глянула на Геральта.

— І щодо шляхетних лицарів, які прибули до Цинтри з надією на руку королівни… Я можу тільки висловити своє вболівання через дешпект і тяжке ураження честі, що їх спіткали.  Посміх, яким вони себе покрили. Не моя в цьому провина.

 Серед шуму голосів, який прокотився поміж гістьми, відьми́н уловив шепіт Айста Турзеаха.

— На всіх богів моря, — тяжко дихав остров’янин. — Так не годиться. Це ж явне підбурювання до кровопролиття. Каланте, ти ж їх попросту нацьковуєш…

— Замовчи, Айсте! — люто прошипіла королева. — Бо я розгніваюся!

Чорні очі Мишовура зблиснули, коли друїд вказав ними Райнфарна із Аттре, що, саме збираючись устати, мав понуре скривлене обличчя. Геральт відразу ж зреагував, випередив його, встав першим, з шумом гримнувши кріслом.

— Можливо, не доведеться збирати раду, — мовив голосно і звучно.

Всі замовкли, зчудовано дивлячись на нього. Геральт відчув на собі смарагдовий  погляд Паветти, позирк Йожака з-за ґрат чорного заборола, відчував також зростаючу, наче хвиля повені, Силу, що тужавіла в повітрі. Бачив, як під впливом цієї Сили дим із смолоскипів та каганців починав укладатися в фантастичні форми. Бачив, що Мишовур теж це бачить. А ще бачив, що ніхто інший цього не бачить.

— Я сказав, — повторив спокійно, — що раду, можливо, не доведеться збирати. Ти мене розумієш, Йожаку із Еренвальду?

Шпичастий лицар зробив два скреготливі кроки вперед.

— Розумію, — глухо промовив через забороло. — Тільки дурень не зрозумів би. Я чув, що хвилину тому сказала милостива і шляхетна пані Каланте. Вона знайшла чудовий спосіб, щоб мене позбутися. Я приймаю твій виклик, невідомий мені лицарю.

— Не пригадую, — відповів Геральт, — щоб я викликав тебе на герць. Я не збираюся  з тобою битися, Йожаку із Еренвальду.

— Геральте! — скрикнула Каланте, кривлячи губи і забувши назвати відьми́на «шляхетним Равіксом». — Не перетягуй струни! Не випробовуй мого терпіння!

— І мого теж, — зловісно додав Райнфарн. Натомість Крах ан Крайте лише воркнув. Айст Турзеах показав йому кулака. Крах воркнув ще голосніше.

— Всі ви чули, — промовив Геральт, — як барон із Тіггу оповідав про славетних героїв, відібраних у батьків силою таких самих присяг, що її зажадав від короля Роегнера Йожак. Але нащо, з якою метою хтось жадає таких присяг? Ти знаєш відповідь, Йожаку із Еренвальду. Подібна присяга спроможна створити міцний, нерозривний зв’язок приречення між тим, що присяги зажадав, та її об’єктом, дитиною-несподіванкою. Така дитина, обрана сліпим випадком, може бути призначена для незвичайних вчинків. Вона може бути спроможною зіграти надзвичайно важливу роль у житті того, з ким її зв’яже доля. Саме тому, Йожаку, ти зажадав від короля Роегнера ціни, що тепер її добиваєшся. Не трон Цинтри тобі потрібен! Ти хочеш забрати королівну.

— Все достоту так, як ти і кажеш, невідомий мені лицарю, — гучно розреготався Йожак. — Саме цього я й добиваюся! Віддайте мені ту, що є моїм приреченням.

— Але це, — сказав Геральт, — треба буде довести.

— Ти зважуєшся сумніватися? Після того, як королева підтвердила правдивість моїх слів? Після того, що ти сам говорив хвилину тому?

— Так. Бо ти не все нам сказав. Роегнер, Йожаку, знав силу Закону Несподіванки і вагу складеної ним присяги. А склав її, бо знав, що закон і звичай мають силу, яка охороняє такі присяги. Пильнує, щоб сповнялися вони лише тоді, коли їх підтвердить сила приречення. Я тверджу, Йожаку, що ти не маєш жодного права на королівну. Ти здобудеш його лише тоді, коли…

— Коли що?

— Коли королівна сама згодиться піти з тобою. Таким є Закон Несподіванки. Це згода дитини, а не батьків, підтверджує присягу, доводить, що дитина справді народилася під тінню приречення. Тому ти повернувся через п’ятнадцять років, Йожаку. Бо таку умову включив до присяги король Роегнер.

— Хто ти такий?

— Я Геральт із Ривії.

— Хто ти, Геральте із Ривії, що видаєш себе за суддю в питанні звичаїв та законів?

— Він знає Закон Несподіванки краще від кого завгодно іншого, — хрипко промовив Мишовур, — бо колись цей закон до нього застосували. Його колись забрали з рідного дому, бо він був тим, кого батько не сподівався застати, повернувшись. Бо іншим було його приречення. І силою приречення стався він тим, ким він є.

— А хто він?

— Відьми́н.

Серед тиші, яка запала, вдарив дзвін із кордегардії, понурим бамканням проголосивши північ. Всі здригнулися й різко підняли голови. Мишовур, дивлячись на Геральта, зробив дивну вражену міну. Але найпомітніше здригнувся і неспокійно поворухнувся Йожак. Його руки у панцирних рукавицях безвладно опали, шпичастий шолом непевно загойдався.

Дивна невідома Сила, що заповнювала тронний зал, наче сивий туман, раптом загусла.

— Це правда, — промовила Каланте. — Тут присутній Геральт із Ривії — відьми́н. Ремесло його гідне поваги й шани. Він присвятив своє життя захисту людей від жахіть і страховидь, що їх плодить ніч і зсилають злобні, ворожі людям сили. Він убиває почвар і монстрів, які чигають на нас у лісах та ярах. А також і тих, які нахабно зважуються заходити до наших осель!

Йожак мовчав.

— Отож, — вела далі королева, зводячи унизану перснями руку, — хай буде сповнений закон, нехай буде дотримана присяга, дотримання якої вимагаєш ти, Йожаку із Ерленвальду. Пробило північ. Твоя обітниця вже не дійсна. Здійми шолом. Перш, ніж моя дочка висловить свою волю, перш, ніж вирішить своє приречення, хай побачить твоє обличчя. Ми всі прагнемо побачити твоє обличчя.

Йожак із Ерленвальду повільно підняв долоню в панцирній рукавиці, рвонув зав’язки шолома, зняв його, вхопивши за залізний шишак, і з брязкотом кинув на підлогу. Дехто скрикнув, дехто вилаявся, дехто зі свистом втягнув повітря. На обличчі королеви з’явилася зла, дуже зла усмішка. Усмішка жорстокого тріумфу.

З-над широкої напівкруглої бляхи нагрудника на них глипнуло двоє опуклих чорних очиць, посаджених обабіч покритого рудою щетиною, видовженого тупого рильця, обтиканого тремтячими вібрисами й повного гострих білих ікол. Голова та карк постаті, що стояла посеред тронного залу, їжилися гребенем коротких, сірих, рухливих голок.

— Отак я виглядаю, — промовило створіння, — й ти добре про це знала, Каланте. Роегнер, розповідаючи про пригоду, яка спіткала його в Ерленвальді, не міг поминути опис того, кому завдячував життям. Кому, — хоч як би він виглядав, присягнув те, що присягнув. Ти добре підготувалася до мого прибуття, королево. Власні твої васали дорікнули тобі через пихату і погордливу відмову дотримати слова. Коли не вдалася спроба нацькувати на мене інших зальотників, ти ще мала в запасі відьми́на-вбивцю, який сидів праворуч від тебе, напохваті. А врешті — посполите низьке шахрайство. Ти хотіла мене принизити, Каланте. Знай, що ти принизила себе.

— Досить, — Каланте встала, вперла затиснутий кулак у бік. — Закінчимо це. Паветто! Ти бачиш, хто, точніше, що стоїть перед тобою і осмілюється претендувати на тебе. Згідно із Законом Несподіванки таі споконвічним звичаєм, рішенець належить тобі. Дай відповідь. Достатньо одного твого слова. Мовиш «Так» — і станеш власністю цього страховиська. Скажеш: «Ні» — то ніколи більше його не побачиш.

Сила, що пульсувала в залі, залізним обручем стискала Геральтові скроні, шуміла у вухах, підіймала волосся на потилиці. Відьми́н дивився на біліючі кісточки пальців Мишовура, затиснуті на краю стола. На тонкий струмочок поту, що збігав униз по щоці королеви. На крихти хліба на столі, що рухалися, немов черв’ячки, формуючись у руни, розсипаючись і знову збираючись у виразний напис: «ПОЗІР[3]

— Паветто! — повторила Каланте. — Відповідай. Ти хочеш відійти із цим створінням?

Паветта звела голову.

— Так.

Сила, що переповнювала зал, завторувала, глухо відлунюючи під склепінням. Ніхто, жоднісінький із присутніх не видав найслабшого звуку.

Каланте повільно, дуже повільно впала на трон. Її обличчя зовсім не мало виразу.

— Ви всі чули, — зазвучав серед тиші спокійний голос Йожака. — Ти теж, Каланте. Ти теж, відьми́не, хитрий найманий убивце. Мої права були доведені. Правда і приречення здобули перемогу над брехнею й підступами. Що ж вам залишається, шляхетна королево, переодягнений відьми́не? Холодна сталь?

Ніхто не відповів.

— Я б охоче залишив це місце разом із Паветтою, — продовжував Йожак, ворушачи вібрисами і клапаючи рильцем, — але не відмовлю собі у невеличкій приємності. Це ти, Каланте, приведеш свою доньку сюди, до мене, і вкладеш її білу ручку в мою руку.

Каланте повільно повернула голову до відьми́на. В її очах був наказ. Геральт не ворухнувся, відчуваючи й бачачи, як Сила, що краплями збиралася в повітрі, концентрується на ньому. Лише на ньому. Він уже знав. Очі королеви звузилися, губи здригнулися.

— Що?! Що таке? — ревнув раптом Крах ан Крайте, схоплюючись із місця. — Білу ручку? В його руку? Королівна з цим щетинястим смердюхом? З цим… свинячим рилом?

— А я ще хотів із ним потикатися[4], як із лицарем! — підтримав його Райнфарн. — Із цією потворою, з цією худобиною! Нацькувати на нього собак! Собак!

— Варто! — гукнула Каланте.

Потім усе пішло швидко. Крах ан Крайте вхопив ніж зі столу, з гуркотом перевернув крісло. Драйг Бон Дху, слухняний наказові Айста, довго не думаючи, з усієї сили луснув його по потилиці пищалкою від козиці. Крах гепнув на землю, між осетром у сірому соусі  та каркасом із ребер, що залишився від печеного кабана.

Райнфарн плигнув до Йожака, виблискуючи добутим із рукава стилетом. Кудкудак, зриваючись, копняком послав дзиґлика просто йому під ноги. Райнфарн спритно перестрибнув перешкоду, але на мить заґавився і цього вистачило — Йожак обманув його коротким фінтом і могутнім ударом долоні в панцирній рукавиці кинув навколішки. Кудкудак схилився, щоб відібрати у Райнфарна стилет, але його стримав принц Виндайм, учепившись за його стегно, немов гончий пес.

Від входу бігли вартові, озброєні гізармами та глевіями. Каланте, виструнчена і грізна, владним різким жестом указала на Йожака. Паветта почала кричати, Айст Турзеах лаятися. Всі позривалися з місць, не вельми розуміючи, що робити.

— Убийте його! — крикнула королева.

Йожак, гнівно фиркаючи і щирячи ікла, обернувся до атакуючих стражників. Він був беззбройним, але закованим у шпичасту сталь, від якої з брязкотом відбилися вістря гізарм. Однак удар кинув його назад, просто на встаючого Райнфарна, що знерухомив його, вхопивши за ноги. Йожак заревів, відбиваючи залізними налокітниками удари клинків, які сипалися на його голову. Райнфарн уколов його стилетом, але вістря зісковзнуло по бляхах нагрудника. Стражники, схрестивши ратища, притисли Йожака до різьбленого каміна. Райнфарн, що висів у нього на поясі, знайшов у панцирі щілину і вбив туди  кинджал. Йожак скрутився в клубок.

— Дуніііі!!! — пронизливо вереснула Паветта, вистрибуючи на крісло.

Відьми́н з мечем у руках побіг до місця бійки по столі, відштовхуючи тарілки, полумиски й кубки. Знав, що часу небагато. Вереск Паветти ставав усе неприроднішим. Райнфарн підняв стилет, щоби штрикнути ще раз.

Геральт, зістрибуючи зі стола і приклякаючи, вдарив. Райнфарн завив, заточився на стіну.  Відьми́н крутнувся, серединою леза хльоснув стражника, що намагався вбити гострий язик глевії між фартух і нагрудник Йожака. Стражник тяжко впав на землю, гублячи плаский шолом. З боку входу бігли наступні.

— Так не годиться! — заревів Айст Турзеах, ухопивши крісло. Розтрощив незручну меблю об підлогу, а з тим, що залишилося в руках, кинувся до надбігаючих.

Йожак, одночасно зачеплений двома гаками гізарм, з гуркотом упав, закричав і засапав, коли його тягли по підлозі. Третій стражник прискочив і заніс свою глевію до удару. Геральт врізав його у скроню самим кінчиком меча. Ті, що тягли Йожака, розбіглися, кидаючи гізарми. Нові стражники відступили від уламка крісла, що свистів у руці Айста наче чародійський меч Бальмур у правиці легендарного героя Затрета Ворути.

Вереск Паветти дійшов до вершини і раптом наче зламався. Геральт, прочуваючи, що наближається, пластом упав на землю, ловлячи оком зеленкуватий блиск. Відчув страшенний біль у вухах, почув жахливий згук і пронизливий крик, що виривався з численних горлянок. А потім рівний, монотонний, вібруючий крик королівни.

Стіл, розсипаючи довкола посуд та страви, обертаючись, здіймався вгору, тяжкі крісла літали по тронному залі, розбиваючись об стіни, гобелени і арраси лопотіли, здіймаючи хмари куряви. Від входу чути було гармидер, крики і сухе потріскування древок гізарм, що ламалися, наче хмиз.

Трон, разом із Каланте, що на ньому сиділа, підстрибнув і стрілою помчав через зал, з гуркотом ударився об стіну і розпався. Королева, безвладна, немов ганчір’яна лялечка, впала. Айст Турзеах, ледь утримуючись на ногах, кинувся до неї, вхопив у обійми і власним тілом затулив від граду уламків, що билися об стіни та підлогу.

Геральт, стискаючи медальйон у руці, так швидко, як тільки міг, повз туди, де Мишовур, невідомо яким дивом усе ще на колінах, а не на животі, підняв угору короткий прутик із гілки глоду. На кінці прутика був прикріплений щурячий череп. На стіні за плечима друїда гобелен із зображенням облоги й пожежі твердині Ортагор палав справдешнім вогнем.

Паветта вила. Крутячись, шмагала криком усе і всіх, наче батогом. Як тільки хтось із лежачих на підлозі намагався встати, відразу ж падав і котився або прилипав до стіни. На очах Геральта велика срібна посудина для соусу у формі багатовеслової галери із задертим дзьобом, свистячи в повітрі, повалила воєводу з іменем, яке складно було запам’ятати, саме коли він намагався встати. Зі стелі тихо осипався тиньк. Під стелею кружляв стіл, а розпластаний на ньому Крах ан Крайте бридко лаявся.

Геральт доповз до Мишовура, обидва припали за мало-кучею, яку, рахуючи знизу, утворювали Омелюх із Стрепту, бочечка пива, Дрогодар, крісло і лютня Дрогодара.

— Це чиста первозданна Сила! — гукнув друїд, перекрикуючи шум та гармидер. — Вона не керує цим!

— Я знаю! — відгукнувся Геральт. Падаючий невідомо звідки печений фазан, все ще із кількома смугастими пір’їнами, що стирчали в куприку, поцілив йому в спину.

— Треба її стримати! Стіни пішли тріщинами!

— Я бачу!

— Готовий?

— Раз! Два! Вже!

Вони одночасно вдарили по ній, Геральт знаком Аард, Мишовур потужним триступеневим закляттям, від якого, здавалося, підлога почала плавитися. Крісло, на якому сиділа королівна, розсипалося на друзки. Паветта наче цього й не помітила, — далі висіла в повітрі, всередині прозорої зеленої сфери. Не припиняючи кричати, обернула до них голову, а її дрібне личко раптом скривилося у зловісній гримасі.

— На всіх демонів! — ревнув Мишовур.

— Позір! — крикнув відьми́н, згинаючись. — Блокуй її, Мишовуре, блокуй, бо тут нам і смерть!

Стіл тяжко гримнув об підлогу, трощачи під собою хрестовину і все, що опинилося знизу. Крах ан Крайте, що лежав на столі, пласко підстрибнув на три лікті вгору. Довкола падав тяжкий дощ із тарілок та решток страв, кришталеві карафки вибухали, стикаючись з підлогою. Відірваний від стіни карниз гуркотнув, як грім, стрясаючи підмурками замку.

— Вона звільняє все! — крикнув Мишовур, цілячись прутиком у королівну. — Звільняє все! Тепер вся Сила пійде на нас!

Геральт ударом меча відбив велику двозубу виделку, що летіла просто на друїда.

— Блокуй, Мишовуре!

Смарагдові очі метнули в нього дві зелені блискавиці. Блискавиці скрутилися у сліпучі вири, зсередини яких на них ударила Сила, наче таран розбиваючи черепи, гасячи очі, забиваючи подих. Разом із Силою на них посипалися скло, майоліка, полумиски, свічники, кості, надкушені буханці хліба, дошки, дощечки і тліючі поліна з каміну. Дико скрикуючи, наче великий глухар, над їхніми головами пролетів каштелян Гаксо. Величезна голова вареного коропа розбризнулася на грудях Геральта, на золотому полі, ведмедеві та панні з Чотиривуглів.

Крізь закляття Мишовура, що потрясали стінами тронного залу,  крізь власний крик і виття поранених, гуркіт, брязкіт і тарахкотіня, крізь завивання Паветти, відьми́н раптом почув найстрахітніший звук, який йому коли-небудь судилося почути.

Кудкудак, стоячи на колінах, душив руками й ногами козицю Драйга Бон Дху. А сам, перекрикуючи жахливі звуки, що видобувалися з міха, відкинувши голову назад, вив і ревів, кувікав і стрекотав, бекав і квилив у мішанині голосів усіх відомих, невідомих, домашніх, диких і міфічних тварин.

Перелякана Паветта замовкла, дивлячись на барона з широко розкритим ротом. Сила раптом ослабла.

— Тепер! — гаркнув Мишовур, вимахуючи прутиком. — Тепер, відьми́не!

Вдарили по ній. Зеленкувата сфера, що оточувала королівну, під ударом луснула, як мильна булька, а порожнеча миттю поглинула шаліючу в тронному залі Силу. Паветта тяжко звалилася на підлогу і розплакалася.

По хвилині тиші, яка аж у вухах дзвеніла за контрастом із недавнім чортівським весіллям, крізь румовища і знищення, крізь поламані меблі й безвладні тіла, з труднощами і зусиллями почали пробиватися голоси.

— Cuach op arse, ghoul y badraigh mai an cuach — повторював Крах ан Крайне, плюючи кров’ю, що стікала з прокушеної губи.

— Краху, опануйся, — насилу промовив Мишовур, обтріпуючи перед одягу від гречаної каші. — Не при жінках.

— Каланте. Кохана. Моя. Каланте! — повторював Айт Турзеах у перервах між поцілунками. Королева розплющила очі, але не намагалася визволитися з його обіймів.

— Айсте. Люди дивляться, — сказала.

— То й нехай.

— Чи хтось зволив би пояснити, що це було? — спитав мажордом Віссегерд, виповзаючи з-під зірваного аррасу.

— Ні, — відповів відьми́н.

— Медика! — тонко скрикнув Виндайм з Аттре, схилившись над Райнфарном.

— Води! — волав один із братів зі Трепту, Держигірка, власним каптаном намагаючись погасити тліючий гобелен.   — Води, швидше!

— І пива! — прохрипів Кудкудак.

Кілька лицарів, які ще трималися на ногах, намагалися підвести Паветту, але вона відштовхнула їх руки, встала сама і непевним кроком пішла в бік каміну, біля якого сидів обпертий спиною об стіну Йожак, безуспішно намагаючись позбутися вимазаних кров’ю блях панцира.

— Теперішня молодь! — приснув Мишовур, глипнувши на них. — Рано починають! Тільки одне в них у голові.

— Ти про що?

— Чи ж ти не знаєш, відьми́не, що дівиця, себто незайманиця, не може уживати Сили?

— Дідько забери її незайманість, — відбуркнув Геральт. — Звідки в неї взагалі такі здібності? Наскільки знаю, ні Каланте, ні Роегнер…

— Успадкувала від дальших предків, звісна річ, — промовив друїд. — Її бабка, Адалія, розвідний міст рухом брів піднімала. Гей, Геральте, ану глянь! Їй все ще не досить!

Каланте, далі спираючись об плече Айста Турзеаха, вказала вартовим на пораненого Йожака. Геральт і Мишовур швидко наблизилися, але, як виявилося, потреби в цьому не було. Вартові відсахнулися від напівлежачої постаті, позадкували, шепочучи й бурмочучи.

Потворна морда Йожака розмазалася, розплилася, почала втрачати контури. Колючки і щетина, звиваючись, перетворилися на чорне блискуче кучеряве волосся і бороду, що обрамляла бліде вуглувате чоловіче обличчя із сильно виступаючим носом.

— Що… — заїкнувся Айст Турзеах. — Хто це? Йожак?

— Дуні, — ласкаво мовила Паветта. Каланте, стиснувши уста, відвернула голову.

— Заклятий? — шепнув Айст. — Але як…

— Пробило північ, — озвався відьми́н. — Саме зараз. Дзвін, який ми чули раніше, був непорозумінням і помилкою. Дзвонаря. Правда, Каланте?

— Правда, правда, — простогнав чоловік на ім’я Дуні, відповідаючи замість королеви, яка, зрештою, і не мала наміру відповідати. — А все-таки, може, аніж розмірковувати що і як, нехай хтось допоможе мені стягнути ці бляхи і викличе медика. Цей божевільний Райнфарн дзюгнув мене під ребро.

— Нащо нам медика? — сказав Мишовур, виймаючи прутик.

— Годі, — Каланте випросталася, гордо здіймаючи голову. — Годі цього. Коли вже все закінчиться, я б хотіла бачити вас у своїй кімнаті. Всіх вас. Айста, Паветту, Мишовура, Геральта і тебе… Дуні. Мишовуре?

— Так, королево.

— Чи цей твій прутик… Я забила хребет. І біля нього.

— Слухаюсь, королево.

 

III

 

—… проклін, — Дуні вів далі, потираючи скроні. — З народження. Я ніколи не довідався, з якої причини і хто це зробив. З півночі до світанку нормальна людина, після світанку… ви й самі бачили. Акерспарк, мій батько, хотів це приховати. У Майхті народ забобонний, чари й прокльони у королівській родині могли виявитися фатальними для династії. Один із батькових лицарів забрав мене з двору, виховав. Ми удвох скиталися світом, мандрівний лицар і зброєносець, а потім, коли він загинув, я блукав сам. Уже не пам’ятаю, від кого почув, що прокляття з мене може зняти дитина-несподіванка. Невдовзі після цього я зустрів Роегнера. А далі ви знаєте.

— Далі знаємо, точніше, здогадуємося, — кивнула Каланте. — особливо ж про те, що ти не чекав умовлених із Роегнером п’ятнадцяти років, а збаламутив мою доньку раніше. Паветто! Наскільки раніше?

Королівна опустила голову й підняла один палець.

— Ну й будь ласка. Ах ти мала відьмо. Під самим моїм носом! Хай я лишень довідаюся, хто його вночі впускав до замку! Хай я доберуся до двірських дам, з якими ти ходила збирати проліски. Проліски, побий його грім! І що ж тепер з вами робити?

— Каланте… — розпочав Айст.

— Спокійно, Турзеаху. Я ще не закінчила. Дуні, все дуже заплуталося. Ви з Паветтою вже рік разом, і що? І нічого. Це означає, що ти не від того батька виторгував присягу. Приречення насміялося з тебе. Що за іронія, як каже тут присутній Геральт із Ривії.

— Дідько забирай приречення, присяги й іронію, — скривився Дуні. — Я кохаю Паветту, вона кохає мене, все інше неістотне. Ти, королево, не можеш ставати на дорозі до нашого щастя.

— Можу, Дуні, і то ще як можу, — усміхнулася Каланте однією із своїх безвідмовних посмішок. — Але, на твоє щастя, не хочу. Я перед тобою в боргу. Ти знаєш, за що. Я тоді намірилася… Мушу тебе перепросити, але я дуже цього не люблю. Отож, даю тобі Паветту — і на цьому ми сквиталися. Паветто? Ти, бува, не передумала?

Королівна заперечила, із запалом крутячи головою.

— Дякую, пані. Дякую, — усміхнувся Дуні. — Ти мудра й великодушна королева.

— Безперечно. І прекрасна.

— І прекрасна.

— Якщо бажаєте, залишайтеся обоє у Цинтрі. Тут люди не такі забобонні, як мешканці Майхту, і швидко звикнуть. Зрештою, ти і Йожаком був доволі милим. Але поки що не розраховуй на престол. Я маю намір ще трохи поправити при боці нового короля Цинтри. Шляхетний Айст із Скелліге зробив мені певну пропозицію.

— Каланте…

— Так, Айсте, я згодна. Ще ніколи я не чула любовного зізнання, лежачи на підлозі серед уламків власного трону, але… Як ти це сказав, Дуні? Все інше неістотне і нехай ніхто не стає на дорозі до мого щастя, щиро раджу. А ви чого так витріщаєтеся? Я ще не така стара, як ви думаєте, дивлячись на мою майже заміжню дочку.

— Теперішня молодь, — пробурмотів Мишовур. — Яблуко від яблуні…

— Що ти там бурмочеш, чаклуне?

— Нічого, пані.

— От і добре. При нагоді, Мишовуре, маю до тебе пропозицію. Паветті потрібен учитель. Мусить навчитися, як поводитися зі своїм талантом.   Я цей замок люблю і хочу, щоб він стояв так, як стоїть. А то при наступному нападі істерики в моєї обдарованої доньки може розвалитися. Що відповіси, друїде?

— Це для мене честь.

— Ще б пак, — королева повернула голову до вікна. — Вже світає. Пора…

Різко обернулася туди, де Паветта зі Дуні шепотілися, тримаючись за руки і ледь не стукаючись лобами.

— Дуні!

— Слухаю, королево?

— Ти чуєш? Світає! Вже ясно! А ти…

Геральт глянув на Мишовура, Мишовур на Геральта і обидва розреготалися.

— А чому вам так весело, чаклуни? Чи ж не бачите?

— Бачимо, бачимо, — запевнив Геральт.

— Ми чекали, доки ти сама побачиш, — пирснув Мишовур. — Мені було цікаво, коли ти здогадаєшся.

— Про що?

— Ти зняла проклін. Ти його зняла, — промовив відьми́н. — В ту мить, коли ти сказала: «Даю тобі Паветту», приречення звершилося.

— Саме так, — підтвердив друїд.

— На богів, — повільно заговорив Дуні. — Нарешті! От дідько, я думав, що більше втішуся, що якісь сурми засурмлять чи що… Звичка. Королево! Спасибі. Павето, чуєш?

— Умгу, — відповіла королівна, не підіймаючи повік.

— Отож, — зітхнула Каланте, втомлено дивлячись на Геральта, — все закінчується добре. Правда, відьми́не? Проклін знято, готуємось до  двох весіль, ремонт тронного залу триватиме з місяць, четверо вбитих, безліч поранених. Райнфарн із Аттре дихає на ладан. Радіймо. Ти знаєш, відьми́не, була така мить, коли я хотіла наказати тебе…

— Знаю.

— Але тепер мушу віддати тобі належне. Я бажала ефекту і маю ефект. Цинтра укладає спілку зі Скелліге. Моя дочка доволі добре виходить заміж. Якийсь час я думала, що це все і так відбулося б, згідно із приреченням, навіть якби я не залучила тебе на цей бенкет і не посадила біля себе. Але я помилялася. Стилет Райнфарна міг звести приречення нанівець. А Райнфарна стримав меч у відьми́нській руці. Ти чесно виконав свою роботу, Геральте. А тепер питання ціни. Кажи, чого ти бажаєш.

— Стійте, — втрутився Дуні, мацаючи перев’язаний бік. — Питання ціни, кажете. Це я боржник, я повинен…

— Не перебивай мене, зятю, — Каланте примружила очі. — Твоя теща не терпить, коли її перебивають. Затям це. І знай, що ти аж ніяк не боржник. Так склалося, що ти був об’єктом умови, яку я уклала з Геральтом із Ривії. Я вже казала, що ми сквиталися і не бачу сенсу нескінченно просити в тебе пробачення. Але умова і далі мене зобов’язує. Геральте, кажи. Твоя ціна.

— Гаразд, — відповів відьми́н. — Я прошу дати мені оту зелену стьожку, Каланте. Нехай вона завжди нагадує мені про колір очей найпрекраснішої з відомих мені королев.

Каланте засміялася і зняла з шиї смарагдове намисто.

— Оця блискітка, — сказала, — має камінці точнісінько такого відтінку. Залиши її собі разом із приємним спогадом.

— Можу я щось сказати? — скромно спитав Дуні.

— Звичайно, зятю, прошу, прошу.

— Я й далі вважаю, що маю перед тобою борг, відьми́не. Це моєму життю загрожував стилет Райнфарна. Це мене затовкли б стражники, якби не ти. Якщо зайшла мова про ціну, то заплатити її повинен я. Ручаюся, що я зумію це зробити. Чого ти бажаєш, Геральте?

— Дуні, — повільно вимовив Геральт, — Відьми́н, якому ставлять таке питання, зобов’язаний просити, щоб його повторили.

— То я повторю. Бачиш, я твій боржник ще з однієї причини. Коли я там, у тронному залі довідався, хто ти, то ненавидів тебе і дуже зле про тебе думав. Я вважав, що ти — сліпе кровожерливе знаряддя, що ти без думки й чуття убиваєш, витираєш кров із леза та лічиш гроші. Натомість впевнився, що відьми́нська професія таки дійсно варта поваги. Ти обороняєш нас не лише від того Зла, яке чигає в мороку, але й від того, що ховається у нас самих. Шкода, що вас так мало.

Каланте всміхнулася. Вперше цієї ночі Геральт схильний був визнати, що то була щира посмішка.

— Гарно сказав мій зять. Я мушу додати ще два слова до сказаного ним. Рівно два. Вибач, Геральте.

— А я, — мовив Дуні, — повторюю. Чого ти бажаєш?

— Дуні, — серйозно сказав Геральт. — Каланте, Паветто. І ти, справедливий лицарю Турзеаху, майбутній королю Цинтри. Щоб стати відьми́ном, слід народитися в тіні приречення, а дуже небагато тих, хто так народжується. Тому нас так мало. Ми старіємо, гинемо, і не маємо кому передати нашу науку, наші вміння. Бракує нам наступників. А цей світ повен Зла, яке тільки й чекає, щоб нас забракло.

— Геральте, — шепнула Каланте.

— Так, королево, ти не помиляєшся. Дуні! Даси мені те, що маєш, а про що не знаєш. Я повернуся до Цинтри через шість років, щоб перевірити, чи було приречення прихильним до мене.

— Паветто, — Дуні широко розплющив очі. — Ти ж не…

— Паветто! — скрикнула Каланте. — Невже ж ти… Чи ти…

Королівна опустила очі та зашарілася. Тоді відповіла.

 


[1] Невже ж відомий вокальний гурт існував уже й тоді? :-)

[2] Бахур – тут коханець.

[3] Себто «увага», «пильнуй», «бережись» чи «будь насторожі». Слово має присмак архаїчності («Від Кубані аж до гір лине голос — «позір»), отож друїд-довгожитель цілком може його пам’ятати і вживати.

[4] Битися на двобої.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.