Останнє бажання-5

ГОЛОС РОЗУМУ 4

 

— Поговори зі мною, Йолю.

Мені потрібна ця розмова. Кажуть, мовчання — золото. Можливо. Не знаю, чи аж таке воно коштовне. Але має свою ціну. За нього треба платити.

Тобі простіше, так, не сперечайся. Ти мовчиш із власної волі, ти зробила мовчання жертвою для своєї богині. Я не вірю ні в Мелітеле, ні в існування інших богів, але ціную твій вибір, твою жертву, ціную і поважаю те, у що ти віриш. Бо твоя віра і відданість, ціна мовчання, яку ти платиш, робить тебе кращою, ціннішою істотою. Принаймні може тебе такою зробити. А моє безвір’я не може нічого. Безсиле воно.

Питаєш, у що ж я тоді вірю?

Вірю в меч.

Як бачиш, маю їх два. Кожний відьми́н носить два мечі. Недоброзичливці кажуть, що срібний - для потвор, а залізний - для людей. Звичайно ж, це неправда. Існують потвори, яких можна убити лише срібним лезом, але є й такі, для яких смертельне залізо. Ні, Йолю, не будь-яке залізо, а лише те, яке взяте з метеориту. Що таке метеорит? Це падаюча зірка. Ти, мабуть, не раз бачила зірку, що падає, — коротку смугу світла на нічному небі. На її вигляд ти, напевно, задумувала якесь бажання, а може, то була для тебе чергова причина вірити в богів. Для мене метеорит — не більше, ніж кавалок металу, який, падаючи, вгрузає в землю. Металу, з якого можна зробити меч.

Так, звичайно, можна взяти до рук мій меч. Бачиш, який легкий? Навіть ти можеш підняти його без зусилля. Ні! Не торкайся до вістря. Воно гостріше, ніж бритва. Так має бути.

О, так, я часто тренуюся. Кожну вільну хвилину. Не можу втратити вправності. Сюди, в найдальший закамарок храмового парку, я теж прийшов порухатися, випекти з м’язів те огидне, підступне заніміння, яке хапає мене, той холод, який розтікається в мені. А ти мене тут знайшла. Цікаво - кількома днями раніше це я намагався знайти тебе. Виглядав тебе. Хотів...

Мені потрібна ця розмова, Йолю. Сядьмо, порозмовляймо хвилину.

Ти ж зовсім мене не знаєш, Йолю.

Мене звати Геральт. Геральт з... Ні. Просто Геральт. Геральт нізвідки. Відьми́н.

Моя домівка — Каер Морген. Відьми́нська Оселя. Я — звідти. Є... Була така фортеця. Небагато від неї лишилося.

Каер Морген... Там виготовляли таких, як я. Цим більше не займаються, а в Каер Моргені вже ніхто не живе. Крім Весемира. Питаєш, хто такий Весемир? Мій батько. Чому так здивовано дивишся на мене? Що тут дивного? Кожний має якогось батька. Мій — це Весемир. А що він мені не справжній батько, то що з того? Справжнього я не знав, матері теж. Не знаю навіть, чи вони ще живі. І, зрештою, мене це мало турбує.

Так, Каер Морген... Я пройшов там звичний процес мутації. Випробування Зіллям, а потім те, що й завжди. Гормони, трави, зараження вірусом. І знову. І ще раз. До успішного закінчення. Я нібито зніс Переміни на диво добре, хворів дуже недовго. Отож мене визнали шмаркачем із непересічною стійкістю і вибрали для подальших, більш складних... Експериментів. Із тим було гірше. Значно гірше. Але, як бачиш, я пережив і їх. Єдиний з тих, кого вибрали для експериментів. З того часу маю біле волосся. Повна втрата пігменту. Як то кажуть - побічний ефект. Дрібниця. Майже не заважає.

Потім мене вчили різного. Досить довго. Аж надійшов день, коли я виїхав з Каер Моргена і рушив на гостинець. Я вже мав свій медальйон, саме цей, так. Знак Школи Вовка. Мав також два мечі: срібний і сталевий. Окрім мечів, я мав переконання, запал, мотивацію і... Віру. Віру в те, що я потрібний і корисний. Бо світ, Йолю, нібито був сповнений потвор і бестій, а моїм завданням було захищати тих, для кого ці бестії були загрозою. Коли я виїхав з Каер Моргена — мріяв про зустріч з першим моїм страховиськом, не міг дочекатися миті, коли стану з ним лицем до лиця. І дочекався.

Моє перше страховисько, Йолю, було лисим і мало огидні, зіпсовані зуби. Я зустрів його на гостинці, де воно разом із друзяками-потворами, мародерами з якогось війська, зупинило селянський віз і витягло із нього дівчинку, може, тринадцятилітню, а може, ще й ні. Друзяки тримали батька дівчинки, а лисий здирав з неї сукенку і репетував, що настала година, коли мала дізнається, що таке справжній чоловік. Я під’їхав, зліз з коня і повідомив лисому, що для нього також настала ця година. Тоді мені це здавалося страшенно дотепним. Лисий відпустив малу і кинувся на мене з сокирою. Був дуже повільний, але витривалий. Я вдарив його двічі, поки він упав. Не були то дуже вправні удари, зате дуже, я б сказав, видовищні. Настільки, що друзяки лисого повтікали, бачачи, що відьми́нський меч може зробити з людини...

Я тобі ще не набрид, Йолю?

Мені потрібна ця розмова. Справді потрібна.

На чому я зупинився? Ага, на моєму першому шляхетному вчинку. Бачиш, Йолю, в Каер Моргені мені закарбували на лобі, щоб я не втручався в такі справи, щоб оминав їх здалеку, не грався у мандрівного лицаря і не відбирав хліба у правоохоронців. Що я виходжу на гостинець не красуватися, а за гроші виконувати доручену мені роботу. А я втрутився, як бовдур, не від’їхавши й п’ятдесяти миль від підніжжя гір. Знаєш, нащо я це зробив? Хотів, аби дівчина, залившися сльозами вдячності, цілувала мені, своєму рятівникові, руки, а її батько дякував мені на колінах. Натомість батько дівчини втік разом з мародерами, а на неї саму пролилася більша частина крові лисого, тож мала обблювалася й дістала напад істерики, а коли я до неї підійшов — зомліла від жаху. З того часу я дуже рідко втручався в подібні історії.

Я робив своє. Швидко навчився. Під’їжджав до огорожі села, затримувався під частоколом селища чи міста. І чекав. Якщо в мене плювали, лаяли мене і закидали камінням — від’їжджав. Якщо замість того хтось виходив і давав мені роботу — брався за неї.

Їздив по містах і фортецях, шукав оголошення, прибиті до стовпів на роздоріжжях. Шукав повідомлення «Терміново потрібен відьми́н». А потім зазвичай було якесь урочище, льох, цвинтар чи руїни, лісовий яр чи гірська печера, з купою кісток і смородом стерва всередині. І чимось, що жило тільки для того, щоб убивати. З голоду, для задоволення, з чиєїсь хворобливої волі чи інших причин. Мантикора, віверна, імляк, капрела, плавтиця, емпуза, лісовик, вампір, гуль, гравейр, вовкулака, гігаскорпіон, стрига, яга, шишимора, ліндвурм. І був танець у пітьмі і удар меча. І був страх і відраза в очах того, хто потім давав мені до рук плату.

Помилки? Аякже. Я припускався помилок.

Але дотримувався принципів. Ні, не кодексу. Звик час від часу ховатися за кодекс. Люди це люблять. Того, хто має якийсь кодекс і живе за ним, шанують і поважають.

Нема ніякого кодексу. Ніхто ніколи не укладав жодного відьми́нського кодексу. Я свій для себе вигадав. І дотримувався його. Завжди...

Не завжди.

Бо було так, що, як здавалося, нема місця для жодних сумнівів. Що треба було сказати собі «Що мені до того? Я відьми́н.». Що треба було послухатися голосу розуму. Інстинкту, якщо не того, що каже досвід. Або навіть звичайний, звичайнісінький страх.

Я мусив послухатися голосу розуму — тоді...

Не послухався.

Гадав, що вибираю менше зло. І вибрав — менше зло. Менше зло! Я — Геральт із Ривії. Знаний також як Різник із Блавикену.

Ні, Йолю. Не торкайся моєї руки. Контакт може вивільнити в тобі... Можеш побачити...

А я не хочу, щоб ти побачила. Не хочу знати. Знаю своє приречення, яке крутить мною, наче вир. Моє приречення? Воно йде за мною крок у крок, але я ніколи не озираюся.

Петля? Так, здається, Неннеке це відчуває. Що мене смикнуло там, у Цинтрі? Як я міг ризикувати так по-дурному?

Ні, ні і ще раз ні. Я ніколи не озираюся. А до Цинтри не повернуся нізащо, оминатиму її, як гніздище чуми. Ніколи туди не вернуся.

Ге, якщо я правильно порахував - той дітвак мав би народитися у травні, десь коло свята Белетейн. Якби так дійсно сталося, то був би нам цікавий збіг обставин. Бо Єнніфер теж народилася в Белетейн...

Ходімо вже, Йолю. Смеркає.

Дякую, що ласкаво поговорила зі мною.

Дякую тобі, Йолю.

Ні, нічого не сталося. Почуваюся добре.

Просто чудово.

 

 

 

ПИТАННЯ ЦІНИ

 

I

 

Відьми́нові приставили ніж до горла.

Він лежав, плаваючи у мильній піні, з головою, відкинутою назад, на слизький край дерев’яних ночов. У роті відчував гіркий смак мила. Ніж, тупий, як півтора нещастя, болісно шкріб його по борлаку, з хрускотом просуваючись до підборіддя.

Цирульник, із міною митця, що усвідомлює народження шедевру, шкрябнув ще раз, суто для годиться, а потім обтер йому обличчя куснем лляного полотна, змоченого в чомусь, що могло бути наливкою на дяглиці[1].

Геральт устав, дозволив, щоб служка вилив на нього шаплик води, обтрусився, вийшов із ночов, залишаючи на цегляній підлозі сліди мокрих стіп.

— Пане, рушник, — служка цікаво зиркнув на його медальйон.

— Дякую.

— От одіж, — промовив Гаксо. — Сорочка, ногавиці, штани,  вамс. А осьо чоботи.

— Ви, каштеляне, про все подумали. А у своїх чоботях не можна?

— Ні. Пива?

— Охоче.

Одягався він неквапом. Дотик чужого, шорсткого, неприємного одягу до напучнявілої шкіри псував добрий гумор, якого він набрався, лежачи в гарячій воді.

— Каштеляне?

— Слухаю вас, пане Геральте.

— А не знаєте, нащо те все? Ну, нащо я тут потрібен?

— Це не моя справа, — відповів Гаксо, скоса поглядаючи на служок. — Я маю вас зодягнути…

— Ви хотіли сказати, переодягнути.

—…Зодягнути і завести до королеви на бенкет. Убирайте вамс, пане Геральте. І сховайте під ним відьми́нський медальйон.

— Тут ще мій стилет лежав.

— Але вже не лежить. Він у безпечному місці, так само ваші обидва мечі й усе добро. Туди, куди ви йдете, ідуть без зброї.

Відьми́н знизав плечима, обтягуючи на собі тісний пурпуровий вамс.

— А це що? — спитав, показуючи вишивку спереду убору.

— А, саме воно, — промовив Гаксо. — Ледь не забув. Під час бенкету ви зветеся вельможним Равіксом із Чотиривуглів. Як почесний гість, сядете по правиці королеви, так вона собі зичить. А тут, на вамсі, — то ваш герб. На полі золотому ведмідь чорний, крокуючий, на ньому панна в шатах блакитних, з волоссям розпущеним і руками здійнятими. Мусите це запам’ятати, хтось з гостей може бути поведений на пункті геральдики, часто таке трапляється.

— Ясно, запам’ятаю, — серйозно відповів Геральт. — А де це, Чотиривугли?

— Достатньо далеко. Ви готові? Можемо йти?

— Можемо. Скажіть ще, пане Гаксо, з якої нагоди цей бенкет?

— Королівні Паветті виповнюється п’ятнадцять років, то, за звичаєм, наїхали претенденти на її руку. Королева Каланте хотіла б її видати за когось із Скелліге. Нам залежить на спілці з остров’янами.

— А чого саме з ними?

— На тих,  хто з ними в спілці, вони нападають рідше, ніж на інших.

— Поважна причина.

— Але не єдина. У Цинтрі, пане Геральте, традиція не дозволяє жіночого правління. Наш король Регнер умер скількись років тому від моровиці, а королева вдруге заміж не хоче. Наша пані Каланте — розумна пані і справедлива, але що король, то король. Хто ожениться з королівною, той засяде на престолі. Добре б, якби трапився міцний муж. А таких треба шукати на островах. Вони там — тугий народ. Ходімо.

Пройшовши половину галереї, що оббігала малий і порожній внутрішній дворик, Геральт зупинився, розглянувся.

— Каштеляне, — сказав. — Ми самі. Кажіть, нащо королеві відьми́н. Ви повинні щось знати. Бо як не ви, то хто?

— На те, нащо всім іншим, — буркнув Гаксо. — Цинтра така сама, як інші країни. І вовкулаки в нас є, і василіски, та й мантикора знайдеться, як пошукати добре. Тому й відьми́н придасться.

— Не крутіть, каштеляне. Нащо королеві відьми́н на бенкеті, і то ще перевдягнений у блакитного ведмедя з розпущеним волоссям?

Гаксо теж розглянувся і навіть перехилився через балюстраду галереї.

— Щось злеє коїться, пане Геральте, — прошепотів. — Себто, в замку. Якесь страхіття.

— Яке страхіття?

— Ну, яке? Страховисько. Кажуть, щось мале, горбате і в голках, як їжак. Уночі замком блукає, ланцюгами брязкає. Стогне і йойкає в кімнатах.

— А ви бачили?

— Ні, — сплюнув Гаксо. — І не хочу бачити.

— Вигадуєте, каштеляне, — скривився відьми́н. — Щось воно купи не тримається. Ми йдемо на заручини, на бенкет. І що я там маю робити? Пильнувати, щоб з-під столу не вискочив горбань і не зайойкав? Без зброї? Виряджений як блазень? Ех, пане Гаксо.

— Думайте собі, що хочете, — насупився каштелян. — Мені веліли нічого вам не казати. А ви просили, то я й сказав. А ви, мовляв, вигадую. Вельми чемно.

— Даруйте, пане каштеляне, я вас образити не хотів. Лишень дивувався.

— Ну то перестаньте дивуватися, — Гаксо відвернув голову, далі насуплений. — Ви тут не на те, щоб дивуватися. І щиро вам раджу, пане відьми́не, коли королева накаже вам догола роздягтися, дупу на синьо помалювати і повіситися в сінях вниз головою, як канделябр, то так і робіть, не дивуйтеся і не вагайтеся. Інакше може бути з вами зле. Зрозуміло?

— Зрозуміло. Ходімо, пане Гаксо. Хай там як, а я після купелі зголоднів.

 

 

II

 

Коли не рахувати короткого формального привітання, в якому він був названий «паном Чотиривуглів», королева Каланте не обмінялася з відьми́ном жодним словом. Учта ще не розпочалася, бенкетарі все ще сходилися, а герольд гучно про них сповіщав.

Стіл був прямокутним, величезним, могло за ним поміститися з сорок людей і ще трохи. Чільне місце займала королева Каланте, сидячи на троні з високою спинкою. Справа від неї засів Геральт, зліва — сивий бард із лютнею, званий Дрогодаром. Два почесні крісла зліва від королеви залишалися вільними.

Направо від Геральта, вздовж довшого боку стола, сиділи каштелян Гаксо і воєвода з іменем, яке складно було запам’ятати. За ними помістилися гості з князівства Аттре — похмурий і мовчазний лицар Райнфарн і його підопічний, дванадцятилітній круглощокий принц Виндайм, один із претендентів на руку королівни. Далі — мальовничі й різнобарвні лицарі з Цинтри та васали з околиць.

 

— Барон Ейлемберт із Тіггу! — оголосив герольд.

— Кудкудак! — шепнула Каланте, штовхнувши Дрогодара. — Буде весело!

Худий і вусатий, заможно вдягнений лицар низько вклонився, але його жваві веселі очі та усмішка, що блукала по устах, якось не в’язалися з уклінністю.

— Вітайте в нас, пане Кудкудаку, — церемоніально промовила королева. Очевидно, баронове прізвисько зрослося з ним тісніше, ніж родове ім’я. — Тішуся з вашого прибуття.

— І я контентний із запрошення, — сповістив Кудкудак і зітхнув. — Що ж, спогляну на королівну, як дозволиш, королево. Тяжко жити самотою, пані.

— Ей же, пане Кудкудаку, — Каланте ледь усміхнулася, накручуючи пасмо волосся на палець. — Т’адже ж ви жонаті, о чім ми добре звісні.

— Ееее, — стрепенувся барон. — Сама віси́ш, королево, яка слабовита й делікатна моя жона, а тепера в околиці наші загостила віспа. Ставлю пас свій і меч проти старих постолів, що за рік вже й жалобу скінчу.

— Безталанний ти, Кудкудаку, але й таланить тобі теж, — Каланте усміхнулася ще миліше. — Жона твоя і вправді слабовита. Я чула, що як оногди, в минулі жнива, застала тебе в копиці з дівкою, то гонила з вилами праві милю і не догонила. Мусиш її ліпше кормити й голубити, та й пильнувати, щоби вночі їй плечі не мерзли. А за рік, зобачиш, що й видобріє.

Кудкудак посмутнів, хоча не надто переконливо.

— Алюзію зрозумів. Але на учті зостатися можу?

— Я буду рада, бароне[2].

— Посольство зі Скелліге! — крикнув герольд, уже сильно захриплий.

Остров’яни вступили хвацькими, лункими кроками, учетверо, в блискучих шкіряних кубраках, обшитих тюленячим хутром, оперезані поясами  з кратчастої вовни. На чолі виступав жилавий войовник із темним обличчям і орлиним носом, а при його боці — кремезний молодик із рудою чуприною. Всі схилилися перед королевою.

— Велика то честь, — промовила Каланте, ледь зашарівшись, — знову вітати у моєму замку славетного лицаря, що ним є Айст Турзеах із Скелліге. Коли б не добре відомий факт, що ти шлюбними узами гордиш, то я б утішилася сподіванням, — може, прибуваєш свататись до моєї Паветти? Чи ж усе-таки надокучила тобі, пане, самотина?

— І то не раз, прекрасна Каланте, — відповів смаглявий остров’янин, здіймаючи на королеву блискучі очі. — Життя моє надто ризиковане і не мені думати про тривалий зв’язок. Коли б не це… Паветта ще молоденька панна, нерозквітлий пуп’янок, але…

— Але що, лицарю?

— Яблуко від яблуні недалеко падає, — всміхнувся Айст Турзеах, блиснувши білими зубами. — Досить погляду на тебе, королево, щоби знати, якою красунею стане королівна, досягнувши віку, коли жінка може ощасливити войовника. Але тим часом хай молодики сватаються до неї. Такі, як сестрінник нашого короля Брана, ось сей Крах ан Крайте, бо прибув сюди він саме для цього.

Крах, схиливши руду голову, опустився перед королевою на одне коліно.

— А кого ж іще привів ти, Айсте?

Присадкуватий кремезний чоловік зі схожою на мітлу бородою та здоровань з козицею[3] на плечах уклякли поруч із Крахом ан Крайте.

— От войовничий друїд Мишовур, що, подібно до мене, є приятелем і радником короля Брана. А осе — Драйг Бон Дху, наш славутній скальд. Тридцять морців із Скелліге чекає на подвір’ї у палкому сподіванні, що прекрасна Каланте із Цинтри хоча б з’явиться їм у вікні.

— Сідайте, шляхетні гості. Отут, пане Турзеах, отут.

Айст зайняв вільне місце при вужчому кінці стола, відокремлений від королеви лише порожнім кріслом і місцем Дрогодара. Інші остров’яни сіли разом зліва, між мажордомом Віссегердом і трійцею синів владики Стрепту, яких звали Слизняком, Омелюхом і Держигіркою.

— Більш-менш усі, — королева обернулася до мажордома. — Починаймо, Віссегерде.

Мажордом сплеснув у долоні. Служки, несучи полумиски та жбани, довгою вервечкою вирушили до столу, а бенкетарі вітали їх радісним гудінням.

Каланте майже нічого не їла, знехотя торкаючись до поданих їй страв срібною виделкою. Дрогодар, поквапом перекусивши, далі брязкав на лютні. Натомість решта гостей дослівно змітали печених поросят, птаство, рибу і молюсків, а Крах ан Крайте був тут першим. Райнфарн із Аттре суворо повчав принца Виндайма, раз навіть ляснув його по руках, коли той спробував сягнути за жбаном із яблучним вином. Кудкудак, ненадовго відірвавшись від обгризання кістки, потішив своїх сусідів наслідуванням свисту болотяної черепахи. Ставало все веселіше. Прозвучали перші тости, хоча не дуже доладні.

Каланте поправила вузький золотий обруч на попелястому, укладеному в кучері волоссі, ледь схилилася до Геральта, що саме розбивав панцир великого червоного омара.

— Ну, відьми́не, — сказала. — Довкола нас досить гамірно, щоб ми могли непомітно порозмовляти. Почнемо з ґречностей. Я рада з тобою познайомитися.

— Це відвзаємнена радість, королево.

— Ґречності вичерпані, переходимо до справи. Я маю для тебе роботу.

— Я здогадувався. Мало хто запрошує мене на бенкети з почуття чистої симпатії.

— Що ж, напевно, ти не надто цікавий партнер при столі. Є ще щось, про що ти здогадався?

— Є.

— І що це?

— Я скажу, коли довідаюся, яке завдання ти маєш для мене, королево.

— Геральте, — промовила Каланте, перебираючи пальцями намисто із смарагдів, найменший з яких був розміру хруща, — як ти думаєш, яке завдання можна доручити відьми́нові? Що? Викопати криницю? Залатати діру в даху? Виткати гобелен, на якому були б представлені всі позиції, перепробувані королем Вріданком і красунею Керро у їхню шлюбну ніч? Ти сам найкраще знаєш, в чому полягає твоя професія.

— Так, знаю. А тепер можу сказати, про що я здогадуюся, королево.

— Мені цікаво.

— Я здогадуюся, що ти, як багато інших, плутаєш мій фах із зовсім іншою професією.

— О, — Каланте, невимушено схилившись у напрямку брязкаючого на лютні Дрогодара, видавалася задуманою та поглинутою чимось далеким. — І хто ж вони, Геральте, ті інші, що їх так багато і з якими ти мене ласкаво порівняв у невіданні? І з якою ж професією плутають твій фах оті невідаючі?

— Королево, — спокійно промовив Геральт, — їдучи до Цинтри, я зустрічав селян, купців, мандрівних торгівців-краснолюдів, лудильників та дроворубів. Вони мені розповідали про ягу, що десь у тутешніх лісах має криївку, хатку на пазуристій курячій ніжці. Згадували про емпузу, що гніздиться в горах. Про капрел і сколопендроморфів. Схоже, що й мантикора знайдеться, як добре пошукати. Стільки завдань, які міг би виконати відьми́н, не рядячись при цьому в чуже пір’я та герби.

— Ти не відповів на моє питання.

— Королево, не сумніваюся, що спілка зі Скелліге, укладена завдяки шлюбу твоєї доньки, потрібна Цинтрі. Можливо, що інтригани, які хочуть їй завадити, заслуговують прочуханки, притому так, щоб вища влада була до цього непричетна. Напевне, було б найкраще, щоб цю прочуханку влаштував їм нікому невідомий пан із Чотиривуглів, який потім зникне зі сцени. А тепер я відповім на твоє питання. Ти плутаєш мій фах із професією найманого вбивці. Ті інші, яких так багато, — це ті, що мають владу. Це вже не вперше прикликають мене до двору, де проблеми володаря вимагають швидких ударів мечем. Але я ніколи не вбиваю людей за плату, незалежно від того, у добрій чи злій справі. І ніколи цього не робитиму.

 


[1] Дяглиця (діал.) – дягіль лікарський.

[2] Пильний читач може здивуватися, чому ж королева і її гість при зустрічі перемовляються простацькою говіркою, якщо володіють і вченою мовою теж? Не знаю, можливо, вони так розважаються.

[3] Козиця, кобзиця — народний духовий музичний інструмент, зроблений з козячої  чи овечої шкури і двох-трьох рурок

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.