Останнє бажання-3

ГОЛОС РОЗУМУ 3

— Я — Фальвік, граф Моен. А cе — лицар Тальє з Домдалю.

Геральт недбало вклонився, розглядаючи лицарів. Обоє були в обладунках і кармазинових плащах зі знаком Білої Троянди на лівому плечі. Це трохи здивувало відьми́на — він знав, що в околицях храму не було жодної командорії ордену.

Неннеке, усміхнувшись, як видавалося, вільно й безтурботно, помітила його подив.

— Ці шляхетні панове, — знехотя промовила, зручніше вмощуючись у своєму кріслі, більше схожому на трон, — перебувають на службі герцога Ереварда, милостивого володаря тутешніх земель.

— Князя, — з притиском уточнив Тальє, молодший з лицарів, свердлячи жрицю ворожим поглядом ясно-блакитних очей. — Князя Ереварда.

— Не заглиблюймося в ономастичні деталі, — Неннеке ущипливо посміхнулася. — В мої часи князями називали тільки тих, у чиїх жилах текла королівська кров, однак тепер, здається, це вже не має великого значення. Повернімося ж до з’ясування і представлення мети відвідин лицарями Білої Троянди моєї скромної святині. Мусиш знати, Геральте, що капітул намагається отримати в Ереварда землі для ордену, тому багато лицарів Троянди вступило на службу до князя. А немало тутешніх, як ото наш гість Тальє, склали обітниці і прийняли червоний плащ, який йому так личить.

— Це робить мені честь, — відьми́н схилився знову, так само недбало, як минулого разу.

— Сумніваюся, — холодно відповіла жриця. — Вони не приїхали сюди робити тобі честь. Якраз навпаки. Прибули з вимогою, щоб ти звідси якнайшвидше забирався. Якщо говорити коротко і ясно — прибули тебе вигнати. Вважаєш це честю? Я — ні. Я таке маю за образу.

— Здається, шляхетні лицарі турбувалися марно. — Геральт стенув плечима. — Я не маю наміру жити тут постійно. Заберуся звідси сам, без додаткових стимулів і нагадувань, і то зовсім скоро.

— Негайно, — буркнув Тальє. — Ані хвилини не затримуючись. Князь наказує...

— На території цього храму наказую я, — перебила Неннеке владним холодним тоном. — Зазвичай я намагаюся не видавати наказів, які б надмірно суперечили політиці Ереварда. Допоки ця політика залишається логічною і зрозумілою. В даному конкретному випадку вона ірраціональна, а отже я не ставитимуся до неї серйозніше, ніж вона цього заслуговує. Геральт з Ривії — мій гість, панове. Його перебування в моїй святині мені приємне. Тому Геральт з Ривії зостанеться у моїй святині на час, який вважатиме слушним.

— Ти маєш нахабство противитися князеві, жінко? — крикнув Тальє і перекинув плащ на плече, демонструючи всю пишноту нагрудника, прикрашеного гравіюванням і облямованого латунню. — Насмілюєшся ставити під сумнів авторитет влади?

— Тихше, — мовила Неннеке і примружила очі. — Вважай, що кажеш і кому кажеш.

— Знаю, кому кажу! — лицар зробив крок уперед. Старший товариш, Фальвік, міцно схопив його за лікоть, стиснув, аж заскреготіла латна рукавиця. Тальє люто шарпнувся. — Кажу ж слова, які є волею князя, володаря цих земель! Знай, жінко, що на подвір’ї дванадцять наших вояків...

Неннеке сягнула до мішечка, що висів на поясі, вийняла з нього невеликий порцеляновий горщичок.

— Далебі, не знаю — спокійно промовила жриця — що станеться, якщо я розіб’ю цю баночку в тебе під ногами, Тальє. Може, в тебе луснуть легені. Може, поростеш шерстю. А може, все відразу, хто ж знає? Хіба що ласкава Мелітеле.

— Не смій погрожувати мені своїми чарами, жрице! Наші вояки...

— Ваші вояки, якщо тільки котрийсь із них торкнеться жриці Мелітеле, висітимуть на акаціях уздовж дороги до міста, і то ще до того, як сонце зайде за обрій. Вони дуже добре це знають. І ти знаєш, Тальє, тож перестань поводитися як хам. Я приймала тебе при пологах, засраний шмаркачу, і шкода мені твоєї матері, але не спокушай долю. Не змушуй мене вчити тебе, як слід поводитися!

— Добре вже, добре — утрутився відьми́н, добряче втомлений усім, що відбувалося. — Виглядає на те, що моя скромна особа виростає до приводу поважного конфлікту, а я не бачу причини для цього. Пане Фальвіку, ви виглядаєте більш урівноваженим, ніж ваш колега, якого, як бачу, розпирає молодечий запал. Послухайте, пане Фальвіку: даю слово, що покину ці місця, не гаючись, за кілька днів. Також даю слово, що не мав і не маю наміру тут працювати і приймати замовлення. Я перебуваю тут не як відьми́н, а як приватна особа.

Граф Фальвік поглянув Геральтові в очі і той одразу зрозумів свою помилку. В погляді лицаря Білої Троянди читалася чиста, незрушна і нічим не скаламучена ненависть. Відмин зрозумів і впевнився в тому, що виганяє його не герцог Еревард, а власне Фальвік та йому подібні.

Лицар обернувся до Неннеке, шанобливо уклонився і почав говорити. Спокійно і чемно. Логічно. Але Геральт бачив, що Фальвік бреше, як собака.

— Велебна Неннеке, прошу ласкаво мені дарувати, однак князь Еревард, мій сеньйор, не бажає і не має наміру терпіти у своїх володіннях присутності відьми́на Геральта з Ривії. Байдуже, чи Геральт із Ривії полює на потвор, чи є трактований як приватна особа. Князь добре знає, що Геральт із Ривії не буває приватною особою. Відьми́н притягує нещастя, мов магніт — залізні ошкурки. Чародії непокояться й пишуть петиції, друїди відверто погрожують...

— Не бачу анінайменшої причини, аби Геральт із Ривії потерпав через свавілля тутешніх чародіїв та друїдів, — перебила жриця. — Відколи це Еревард переймається думкою тих чи інших?

— Годі сперечатися, — звів голову Фальвік. — Чи ж не мовлю я досить ясно, велебна Неннеке? Що ж, скажу тоді так ясно, що ясніше не буває: ні князь Еревард, ані капітул ордену не бажають ані дня більше терпіти в Елландері відьми́на Геральта з Ривії, знаного як Різник із Блавікену.

— Тут не Елландер! — жриця зірвалася з крісла. — Тут святиня Мелітеле! А я, Неннеке, верховна жриця Мелітеле, не бажаю більше ані хвилини терпіти на території святині вас, шляхетні панове!

— Пане Фальвіку — тихо озвався відьми́н. — Послухайте голосу розуму. Я не хочу неприємностей, та й вам, гадаю, вони не особливо потрібні. Покину ці місця не пізніше ніж за три дні. Ні, Неннеке, мовчи, прошу. Мені й так пора в дорогу. Три дні, пане графе. Не прошу ні дня більше.

— І добре робиш, що не просиш, — заявила жриця, перш ніж Фальвік устиг відреагувати. — Чули, хлопці? Відьми́н залишиться тут ще на три дні, бо так йому забаглося. А я, жриця Великої Мелітеле, упродовж згаданих трьох днів прийматиму його в себе, бо так забаглося мені. Перекажіть це Еревардові. Ні, не йому. Перекажіть його дружині, шляхетній Ермеллі, додавши, що якщо для неї й далі важливе неперервне надходження афродизіаків з моєї аптеки, то хай заспокоїть свого герцога. Хай стримає його вдачу й примхи, які стають все більше подібними на ознаки втрати розуму.

— Годі! — крикнув Тальє, запіявши півнем. — Не маю наміру слухати, як якась шарлатанка ображає мого сеньйора і його дружину! Не подарую такої зневаги! Тут віднині правитиме орден Білої Троянди, кінець вашим лігвам темряви і забобонів! А я, лицар Білої Троянди...

— Послухай-но, шмаркачу, — перебив Геральт, паскудно усміхаючись. — Вгамуй свій пащекуватий язичок. Ти говориш із жінкою, якій належиться повага. Особливо від лицаря Білої Троянди. Щоправда, аби ним стати, останнім часом достатньо заплатити до каси капітулу тисячу новиградських корун, тож орден наповнився синками кравців і лихварів, але ж якісь манери мусили у вас лишитися. Чи я помиляюся?

Тальє зблід і сягнув рукою до боку.

— Пане Фальвіку — промовив Геральт, не перестаючи усміхатися. — Якщо він добуде меча, я його відберу і надаю віскрякові по дупі. А потім вивалю ним двері.

Тальє тремтячими руками витягнув з-за пояса сталеву рукавицю і з брязкотом жбурнув її на долівку просто відьми́нові під ноги.

— Зневагу ордену я змию твоєю кров’ю, одмініннику! — верескнув молодий лицар. — На втоптаній землі! Виходь на подвір’я!

— Щось у тебе впало, синку, — спокійно мовила Неннеке. — Отож підніми, будь ласкавий. Тут святиня, не годиться тут смітити. Фальвіку, забери звідси цього йолопа, бо може статися лихо. Ти знаєш, що переказати Еревардові. Зрештою, я сама напишу йому листа, бо ви, панове, не є, як на мене, посланцями достойними, віри гідними. Геть звідси. Сподіваюся, вихід знайдете самі?

Фальвік уклонився, скрегочучи обладунком і тримаючи осатанілого Тальє залізним хватом. Потім глянув відьми́нові в очі. Той не посміхнувся. Фальвік закинув кармазиновий плащ собі на плече.

— То був не останній наш візит, велебна Неннеке, — кинув лицар. — Ми ще повернемося.

— Власне цього я й боялася, — холодно відказала жриця. — Неприємно було вас бачити.

 

 

 

 

 

 

МЕНШЕ ЗЛО

 

I

 

Як завжди, першими його помітили діти й коти. Смугастий кіт, що спав на вигрітому сонцем стосі дров, здригнувся, підняв округлу голову, поклав вуха по собі, пирхнув і чмихнув у кропиву. Трирічний Драгомир, син рибалки Трігілі, який на порозі хатини робив усе можливе, щоб ще більше вишмарувати вишмарувану сорочечку, розкричався, втупивши засльозені очі у вершника, що проїжджав повз нього.

Відьми́н їхав повільно, не намагаючись випередити віз із сіном, який зайняв усю вуличку. За ним, витягаючи шию, щохвилі сильно напинаючи посторонки, трюхикав нав’ючений віслючок, прив’язаний до луки сідла. Окрім звичайних в’юків, вухань тягнув на хребті чималий пакунок, загорнутий в дерку. Сіро-білий ослячий бік покривали чорні пасмуги засохлої крові.

Віз нарешті звернув у бічну вуличку, що вела до гамазеїв та пристані, з якої віяло бризом, смолою і волячою сечею. Геральт рушив швидше. Не зреагував на здушений крик перекупки овочами, втупленої в костисту і пазуристу лапу, що виступала з-під дерки і дригалася в такт віслючому трюханню. Не оглянувся на все більшу юрбу схвильованих людей, які ув’язалися за ним.

Перед домом війта, як звичайно, було повнісінько возів. Геральт зістрибнув із сідла, поправив меч на спині, перекинув уздечку через дерев’яну конов’язь. Юрба, що його супроводжувала, утворила півколо навкруг осла.

Крики війта було чути вже перед входом:

— Не можна, кажу! Не можна, дідьки б вас дерли! По-людськи не розумієш, лахудро?

Геральт увійшов. Перед війтом, малим і огрядним, почервонілим з люті, стояв селянин, тримаючи за шию гуску, яка виривалася.

— Чого… Заради всіх богів! Ти, Геральте? Очам своїм не вірю! — І знову, звертаючись до селянина: — Забирай це звідси, дурню! Оглух?

— Казали, — белькотів селянин, косуючи на гуску, — годиться щось дати вельможному, май інакше…

— Хто казав? — вереснув війт. — Хто? Я що, хабарі беру? Не дозволю, кажу! Пріч, кажу! Здоров, Геральте!

— Здоров, Кальдемейне.

Війт, потискаючи відьми́нові долоню, другою рукою лупнув його по плечу.

— Тебе тут, Геральте, зо два роки не було. Що? Ніде ти місця не зігрієш. Звідки ти цього разу? А, псу його під хвіст, яка там різниця, звідки. Гей, хто-небудь, принесіть-но пива! Сідай, Геральте, сідай. Шарварок у нас, бо ярмарковий день завтра. Що там у тебе, кажи?

— Потім. Спершу вийдімо.

Юрба надворі була вже, мабуть,  вдвічі більшою, але вільний простір довкола осла не зменшився. Геральт відкинув дерку. Юрба охнула й відступила.  Кальдемейн роззявив рота.

— Заради всіх богів, Геральте! Що воно таке?

— Шишимора. Не належиться за неї якась винагорода, пане війте?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павуче, обтягнуте зсохлою чорною шкурою тіло, на шклисте око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.

— Де… Звідки воно…

— На греблі, чотири милі перед містечком. На млаці[1]. Кальдемейне, там, думаю, гинули люди. Діти.

— Таки так. Але ніхто… Хто б здогадався… Гей, людиська, додому, до роботи! Що вам тут, видовисько? Закрий його, Геральте. Мухи злітаються.

У кімнаті війт, не кажучи ні слова, вхопив горнець пива і одним духом вицмулив до дна. Тяжко зітхнув, шморгнув носом.

— Нагорода не належиться, — промовив понуро. — Ніхто й на думці не мав, що там щось таке сидить, на солених багнах. Дійсно, кількоро люда пропало в тій околиці, але… Мало хто по тій греблі й лазив. А ти як там опинився? Чого головним шляхом не їхав?

— Я б, Кальдемейне, на головних шляхах багато не заробив.

— Я й забув, — війт стримав відрижку, надимаючи щоки. — А така ж то була спокійна околиця. Навіть бісенята рідко коли дзюрили бабам у молоко. І маєш, під самим боком таке паскудство. Випадає тобі подякувати. Бо заплатити — не заплачу. Ні лімітів, ні фондів нема.

— Не пощастило. Придалася б мені якась сума, щоб перезимувати, — відьми́н ковтнув з горнця, обтер рота від піни. — До Іспадену вибираюся, але не знаю, чи встигну, заким сніги дорогу засиплють. Можу застрягнути в якомусь містечку вздовж Лютонського тракту.

— А в Блавікені довго пробудеш?

— Недовго. Нíколи пробувáти — зима надходить.

— А де зупинишся? Може, в мене? Вільна кімната на горищі є, то нащо мають тебе обдирати ті злодії-корчмарі? Поговоримо, розкажеш, що на світі чувати.

— Охоче. А що на це твоя Лібуша[2]? Я так помітив, що вона за мною не пропадає.

— В моєму домі баби слова не мають. Але, між нами, не роби при ній того, що останнього разу, за вечерею.

— Це ти про те, що я кинув виделкою в щура?

— Ні. Це я про те, що ти влучив, хоч було темно.

— Я думав вас розважити.

— Ми й розважилися. Але при Лібуші так не роби. Слухай, а ота… як там її, Кики…

— Шишимора.

— Вона тобі нащось потрібна?

— Нащо б це? Коли нагорода за неї не належиться, то можеш наказати вкинути її до гноївки.

— Добра думка. Гей там! Карелька, Борг, Носикамінь! Чи є хтось?

Ввійшов міський стражник з галябардою на плечі, з гуркотом зачепившись вістрям об одвірок.

— Носикаменю, — промовив Кальдемейн. — Візьми когось до помочі, забери з-перед хати осла з отим свинством, загорнутим у дерку, виведи за хліви і втопи у гноївці. Зрозумів?

— Слухаюсь. Але… Пане війте…

— Чого?

— Може, нім топити те огидство…

— Ну?

— Показати його Майстрові Іріонові. Ану ж йому нащось придасться?

Кальдемейн ляснув себе долонею по лобі.

— А ти, Носикаменю, не в тім’я битий. Слухай, Геральте, може, тутешній чарівник щось тобі відважить за те падло. Рибалки зносять йому різних дивацьких риб, восьминогів,  клабатрів[3] чи кергуленів[4], не один уже на цьому заробив. Ходімо, прогуляємося до вежі.

— То ви вже й чародія зафасували? Постійно чи тимчасово?

— Постійно. Майстер Іріон. Вже рік мешкає у Блавікені. Вельможний маг, Геральте, з самого вигляду побачиш.

— Ой, сумніваюся, щоб вельможний маг заплатив за шишимору, — скривився Геральт. — Наскільки знаю, вона на жодні еліксири не годиться. Мабуть, ваш Іріон тільки вилає мене. Ми, відьми́ни, не вельми любимося з чародіями.

— Я ніколи не чув, щоб Майстер Іріон когось налаяв. Не обіцятиму, що заплатить, але спробувати не завадить. На багнах може бути більше таких шишимор — і що тоді? Нехай чародій огляне потвору і, як треба, чари якісь на багна напустить, абощо.

Відьми́н якусь хвилю подумав.

— Очко тобі, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрітися з Майстром Іріоном. Ходімо?

— Ходімо. Носикаменю, віджени дітиськ і бери клаповухого за посторонок. Де моя шапка?

 


[1] Млака — мокра чи підтоплена лука (з бойківського діалекту)

[2] В оригіналі війтова дружина зветься Лібуше, себто, вона є тезкою легендарної засновниці Праги.

[3] Клабатри — Klabautermann, Klabauter vel Klabater — міфічна істота, добрий дух корабля.

[4] Кергулен — окунеподібна риба. Інша назва — льодянка.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.