Останнє бажання-10

VI

 

Запах? Ні, сморід. Сопух сечі, гнилої соломи і мокрого лахміття. Сопух кіптяви зі смолоскипа, увіткнутого в залізне гніздо на стіні, збудованій з нерівних кам’яних блоків. Тінь, що падає від смолоскипа, тінь на укритій соломою долівці...

Тінь ґратів.

Відьми́н вилаявся.

— Нарешті. — Геральт відчув, як хтось піднімає його, спирає спиною об вологий мур. — Ти так довго не приходив до тями, що я вже почав хвилюватися.

— Хіредан? Де... Чорт, голова розвалюється... Де ми?

— А як ти гадаєш?

Геральт потер обличчя, роззирнувся. Під протилежною стіною сиділо троє голодранців. Відьми́н бачив їх не дуже виразно, сиділи вони в місці, найбільш віддаленому від світла смолоскипа, майже у повній темряві. Під ґратами, які відділяли їх від освітленого коридора, скулилося щось схоже на купу лахміття. Насправді був то худорлявий стариган з носом, як лелечий дзьоб. Довжина волосся, яке звисало, мов покручені стручки квасолі, і стан одягу свідчили, що сидів він тут явно не відучора.

— Замкнули нас у льоху, — понуро мовив відьми́н.

— Мене тішить, — сказав ельф, — що до тебе повернулася здатність робити логічні висновки.

— До дідьчої мами...  А Горицвіт? Скільки ми вже тут сидимо? Скільки часу минуло з..?

— Не знаю. Коли мене сюди кинули, я був непритомний, як і ти. — Хіреадан згорнув солому, сів зручніше. — Це так важливо?

— Ще й як, хай йому біс. Єнніфер. І Горицвіт. Горицвіт там, з нею, а вона планує... Гей, ви там! Коли нас замкнули?

Голодранці щось прошепотіли одне до одного. Ніхто не відповів.

— Ви що, поглухли? — Геральт сплюнув, ніяк не можучи позбутися металевого присмаку в роті. — Питаю, яка зараз пора дня? Чи ночі? Ви ж знаєте, коли вам пожерти приносять?

Голодранці знову помурмотіли, похрипіли.

— Вельможні, — врешті сказав один. — Лишіть нас у спокої і не обзивайтеся до нас, на богів. Ми поштиві злодії, не якісь політичні. Ми-сьмо на владу жадних замахів не чинили. Ми-сьмо тілько крали.

— Свята правда, — мовив другий. — Ви свій кут маєте, ми маєм свій. І хай кождий свого пильнує.

Хіреадан пирхнув. Відьми́н сплюнув.

— Так воно і є, — залепетав зарослий стариган із довгим носом. — У буцегарні кожен свого кутка пильнує й зі своїми ся тримає.

— А ти, дідуню, — глузливо запитав ельф, — тримаєшся з нами чи з ними? До якої групи належиш?

— До жодної, — гордо відказав дідуган. — Бо страждаю тут безневинно.

Геральт сплюнув ще раз.

— Хіреадане?— запитав, масуючи скроні. — З тим замахом на владу... Це правда?

— Чистісінька. Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я вийшов на вулицю. Люди до мене приглядалися... Потім... Потім була якась крамниця...

— Ломбард, — стишив голос ельф. — Ти увійшов до ломбарду. Зразу після цього дав по зубах власникові. Сильно. Навіть занадто.

Відьми́н здушив у горлі лайку.

— Лихвар упав, — тихо продовжував Хіреадан. — А ти його копнув кілька разів у чутливі місця. На порятунок начальникові прибіг слуга. Його ти викинув через вікно, просто на вулицю.

— Боюся, — буркнув Геральт, — що це ще не кінець.

— Слушне побоювання. Ти вийшов із ломбарду й помарширував вулицею, збиваючи з ніг перехожих і вигукуючи якісь нісенітниці про честь дами. За тобою вже йшла невеличка юрба, в якій був я, Ердиль і Вратимир. Ти ж зупинився перед будинком аптекаря Лавроноска, увійшов, а за хвилину знову вийшов на вулицю, тягнучи Лавроноска за ногу. Після цього ти виголосив перед юрбою щось на кшталт промови.

— Якої?

— Простіше кажучи, ти оголосив, що навіть професійну повію достойний чоловік не повинен називати мандрьохою, бо це ницо й огидно. Тим паче, вживати визначення «мандрьоха» стосовно жінки, яку ніколи не грав і ніколи не платив їй за це гроші, може лише останній гівнюк, а поведінка така — абсолютно каригідна.  Кара, оголосив ти всім і кожному, буде призначена негайно, і то буде кара якраз для гівнюка. Ти стис голову аптекаря своїми колінами, стягнув з нього ногавиці і врізав по дупі ременем.

— Кажи, Хіреадане. Кажи. Не жалій мене.

— Не покладаючи рук, ти пражив Лавроноска по задниці, а той вив, репетував і плакав, благав помочі божої і людської, благав змилуватися, ба навіть обіцяв усе виправити, але ти явно не повірив. Тоді надбігло кілька озброєних бандитів, яких у Ринде чогось називають сторожею. 

— А я, — покивав головою Геральт, — саме тоді й учинив замах на владу?

— Та де там. Ти його вчинив набагато раніше. І лихвар, і Лавроноско — члени міської ради. Тобі, мабуть, буде цікаво дізнатися, що обоє намовляли магістрат викинути Єнніфер із міста. Вони не лише голосували проти неї, а й кричали проти неї по шинках і обмовляли непристойними словами.

— Про це я здогадався вже давно. Розповідай. Ти зупинився на стражниках, які надбігли. Це вони запакували мене до льоху?

— Хотіли. Ох, Геральте, що то було за видовище... Що ти з ними витворяв — важко й описати. В них були мечі, батоги, дрючки, сокири — а в тебе лишень ясеневий ціпок із набалдашником, який ти відняв у якогось фертика. А коли всі вже лежали на землі, ти пішов далі. Більшість із нас вже знала, куди.

— Я б теж хотів знати.

— Ти йшов до храму. Бо священик Крепп, також член ради, приділяв Єнніфер багато уваги у своїх проповідях. Зрештою, ти й не приховував своїх поглядів щодо священика Креппа. Обіцяв йому урок поваги до прекрасної статі. Говорячи про нього, ти оминав його офіційний титул, зате додавав інші визначення, які викликали велику радість у дітвори, що бігла за тобою.

— Ага, — буркнув Геральт. — Отже, додалося блюзнірство. Що ще? Осквернення храму?

— Ні. Ти не зміг туди увійти. Перед храмом уже чекала цілісінька рота міської сторожі, озброєна всім, що тільки знайшлося в цейхгаузі, окрім хіба що катапульти. Все йшло до того, що вони тебе на січку порубають. Але ти не зміг до них підійти. Несподівано схопився обома руками за голову і зомлів.

— Можеш не закінчувати. Але ти, Хіреадане, звідки взявся у льоху?

— Коли ти впав, кілька стражників підбігло, аби поштрикати тебе дротиками. Я поліз у суперечку з ними. Дістав буздиганом по голові, а отямився вже тут, у ямі. Не сумніваюся, що мене звинуватять в участі у змові проти людей.

— Якщо вже ми про звинувачення, — скрипнув зубами відьми́н — то що нам загрожує, як гадаєш?

— Якщо Невіль, бургомістр, вже повернувся зі столиці, — пробурмотів Хіреадан, — то хтозна... Ми з ним знайомі. Але якщо ні, вирок винесуть райці, в тому числі, звичайно, лихвар і Лавроноско. А це означає...

Ельф зробив короткий жест рукою біля шиї. Незважаючи на темряву, що панувала в підземеллі, жест залишав мало місця для домислів. Відьми́н не обзивався. Злодії тихенько розмовляли між собою. Дідуган, що страждав безневинно, здавалося, спав.

— Чудово, — врешті промовив Геральт і бридко вилаявся. — Мало того, що висітиму, так ще й знаючи, що став причиною твоєї смерті. І Горицвітової, без сумніву. Ні, не перебивай. Я знаю. що це робота Єнніфер, але винен я. Моя дурість. Вона мене обдурила, натягнула мене, як кажуть краснолюди, по самісінькі бакенбарди.

— Гммм... — промурмотів ельф. — Ні додати, ні відняти. Я застерігав тебе щодо неї. Холера... тебе застерігав, а сам виявився таким же, вибачай на слові, дурнем. Ти переживаєш, що я тут сиджу через тебе, а все зовсім навпаки. Ти тут через мене. Я міг тебе затримати на вулиці, обезвладнити, не дати... Я цього не зробив. Бо боявся, що коли розвіються чари, які вона наклала на тебе, ти повернешся і... скривдиш її. Вибач мені.

— Вибачаю відразу. Бо ти гадки не маєш, яку силу мали ті чари. Я, любий ельфе, звичайне закляття ламаю за кілька хвилин і залишаюся при тямі. Чарів Єнніфер вам не вдалося би зняти, а з обезвладненням міг би вийти клопіт. Згадай про стражників.

— Повторюю, я не думав про тебе. Думав про неї.

— Хіреадане?

— Так?

— Ти... ти її...

— Я не люблю урочистих слів, — перебив ельф, сумно посміхаючись. — Я нею, скажімо так. сильно захопився. Ти, мабуть, дивуєшся, як можна захопитися такою, як вона?

Геральт заплющив очі, аби прикликати з пам’яті образ. Образ, який викликав у нього, скажімо так, не вживаючи урочистих слів, захоплення, яке годі було пояснити.

— Ні, Хіреадане, — промовив Геральт. — Не дивуюся.

З коридору почулися важкі кроки, брязкіт металу. Льох заповнився чотирма стражниками. Заскрипів ключ, безневинний стариган, мов рись, відскочив від ґратів і сховався між кримінальними злочинцями.

— Так швидко? — здивовано, упівголоса запитав ельф. — Я думав, що для зведення ешафоту треба більше часу...

Один стражник, лисий, як коліно, чолов’яга зі щетиною на пиці, мов у дикого кабана, показав на відьми́на.

— Той, — кинув коротко.

Двоє інших схопили Геральта, грубо підняли і притиснули до стіни. Злодії втиснулися у свій куток, довгоносий дідуган закопався в солому. Хіреадан хотів скочити на рівні ноги, але впав на долівку, сахаючись від вістря приставленої до грудей шаблюки.

Лисий стражник став перед відьми́ном, підкасав рукави і помасував кулак.

— Пан райця Лавроноско, — мовив, — наказав запитати, чи добре тобі в нашому льоху. Може, чогось тобі бракує? Може, холод дошкуляє? Га?

Геральт не вважав за доречне відповідати. Копнути лисого теж не міг, бо стражники, котрі його тримали, наступили йому на ноги важкими чоботиськами.

Лисий коротко замахнувся і врізав Геральтові у шлунок. М’язи, що їх відьми́н напружив. щоби захиститися, його не врятували. Геральт, з зусиллям ловлячи повітря, якийсь час оглядав пряжку власного пояса, поки стражники не підняли його знову.

— Нічого тобі не треба? — продовжував лисий, випускаючи сморід цибулі і нечищених зубів. — Пан райця радітиме, що не скаржишся.

Наступний удар, у те саме місце. Відьми́н захлинувся і виблював би, але не мав чим. Лисий повернувся боком — хотів змінити руку.

Геп! Геральт знову глянув на пряжку свого пояса. Хоч це здавалося дивним, але вище від неї не було дірки, крізь яку проглядала би стіна.

— Ну як? — лисий ступив назад, явно для того, щоби сильніше замахнутися. — Не маєш ніяких побажань? Казав пан Лавроноско спитати, чи не маєш якихось. Але що ж то ти не кажеш нічого? Язика тобі вузлом зав’язало? То я зараз розв’яжу!

Геп!

Геральт і цього разу не зомлів. А треба було, бо внутрішні органи були для нього певною мірою важливі. Щоб зомліти, слід було змусити лисого, щоби той...

Стражник сплюнув, вищирив зуби, знову помасував кулак.

— То як? Ніяких побажань?

— Одне... — простогнав відьми́н, ледве підводячи голову. — Щоб ти, сучий сину, луснув.

Лисий скреготнув зубами, ступив назад і замахнувся, на цей раз, як і планував Геральт, збираючись ударити в голову. Але удару не було. Стражник раптово заґелґотав, мов індик, почервонів, схопився обома руками за живіт, завив, заревів від болю...

І луснув.

 

VII

— І що мені з вами робити?

Потемніле небо за вікном розтяла сліпуча стрічка блискавки, незадовго після цього почувся різкий, тривалий гуркіт грому. Злива посилювалася, грозова хмара плила над Ринде.

Геральт і Хіреадан, що сиділи на лаві під великим гобеленом із зображенням пророка Лободи, що пас овець, мовчали, скромно опустивши голови. Бургомістр Невіль міряв кроками кімнату, гнівно пирхаючи і сопучи.

— Ви чортові засрані чаклуни! — раптово верескнув градоправитель, зупиняючись. — Завзялися на моє місто, чи як? Нема інших міст на світі, чи що?

Ельф і відьми́н мовчали.

— Аби щось таке... — похлинувся бургомістр. — Аби ключника... Як помідор! На клоччя! На криваве місиво! Це не по-людськи!

— Не по-людськи і не по-божому, — повторив присутній в урядовому приміщенні ратуші священик Крепп. — Так не по-людськи, що й дурень зрозумів би, хто за цим стоїть. Так, бургомістре. Хіреадана ми обоє знаємо, а оцьому, який видає себе за відьми́на, не вистачило б Сили так учинити з ключником. Це все робота тої Єнніфер, тої богами проклятої відьми!

За вікном, ніби на підтвердження слів священика, гуркнув грім.

— Це вона, ніхто інший, — продовжував Крепп. — Це безсумнівно. Хто ж, як не Єнніфер, захотів би помститися панові райці Лавроноскові?

— Хе-хе-хе, — раптом зареготав бургомістр. — Це якраз найменше мене обурює. Лавроноско підсиджував мене, на мою посаду важив. А тепер його вже ніхто не слухатиме. Тільки-но пригадають, як дістав по дупі...

— Бракувало лише почати аплодувати цьому злочинові, пане Невілю, — скривився Крепп. — Нагадую, що якби я не піддав відьми́на екзорцизмові, він підняв би руку на мене і гідність храму...

— Бо, ніде правди діти, кепсько про неї мовив пан у своїх проповідях, Креппе. Навіть Беррон на пана скаржився. Але що правда, то правда. Чули, драбуги? — бургомістр знову обернувся до Геральта й Хіреадана. — Ніщо вас не виправдовує! Таких скандалів не бажаю тут терпіти! Вже, в цю ж хвилину кажіть мені тут  усе, все кажіть, що маєте на свій захист, бо як ні, то присягаюся всіма святинями, затанцюю з вами так. що до скону не забудете! Казати мені все, швидко, як на сповіді!

Хіреадан тяжко зітхнув і поглянув на відьми́на значуще та благально. Геральт теж зітхнув, відкашлявся.

І розповів усе. Ну, майже все.

— То он воно як, — мовив священик після хвилинного мовчання. — Гарна історія. Геній, що його випустили з ув’язнення. І чародійка, що завзялася на нього. Непогана комбінація. Це все може погано скінчитися. Дуже погано.

— Що таке геній? — запитав Невіль. — І чого хоче та Єнніфер?

— Чародії, — пояснив Крепп, — черпають свою Силу із сил природи, а точніше — з так званих Чотирьох Елементів, що їх частіше називають стихіями. Повітря, Вода, Вогонь і Земля. Кожна з цих стихій має свій власний вимір, чаклунською говіркою — Рівень. Існує Рівень Води, Рівень Вогню і так далі. Ці виміри, для нас недоступні, населяють істоти, що називаються геніями...

— Називаються в легендах, — перебив відьми́н. — Бо, наскільки я знаю...

— Не перебивай, — обірвав його Крепп. — Те, що знаєш ти небагато, було зрозуміло вже під час твоєї розповіді, відьми́не. Тож зараз замовкни і послухай мудріших від тебе. Повертаючись до геніїв — є їх чотири різновиди, бо Рівнів також чотири. Існують д’їнні, повітряні істоти, мариди, пов’язані зі стихією води, іфрити, що є геніями Вогню, та д’ао — генії Землі...

— Ти задалеко забіг, Креппе, — втрутився Невіль. — Тут не храмова школа, не вчи нас. Кажи коротко — чого Єнніфер хоче від того генія?

— Такий геній, бургомістре — живе сховище магічної енергії. Якщо чарівник, спроможний будь-якої хвилини прикликати генія, то може спрямовувати цю енергію на закляття. Не мусить у поті чола витягати Силу з Природи, це за нього робить геній. Тоді сила такого чародія стає величезною,а він сам — майже всемогутнім...

— Щось я не чув про чародіїв, які можуть усе, — скривився Невіль. — Якраз навпаки, сила більшості з них значно перебільшена. Того не можуть, іншого теж ні...

— Чародій Стамельфорд, — перебив священик, знову приймаючи тон, позу і міну академічного лектора, — колись пересунув гору, бо вона затуляла йому краєвид з вежі. Ніхто ні до нього, ні після, не зміг учинити чогось подібного. Бо Стамельфорд, як відомо з чуток, мав за слугу д’ао, генія Землі. Існують письмові згадки про діяння інших магів такого самого масштабу. Величезні хвилі та катастрофічні дощі, безумовно, справа рук маридів. Вогняні стовпи, пожежі та вибухи, робота вогненних іфритів...

— Смерчі, буревії, польоти над землею, — пробурмотів Геральт. — Джофрей Монк.

— Саме так. Бачу, щось ти та й знаєш, — Крепп поглянув на нього доброзичливіше. — Кажуть, що старий Монк знайшов спосіб примусити служити собі д’їнні, генія Повітря. Ходили чутки. що не одного. Тримав їх нібито у пляшках і використовував у разі потреби, по три бажання від кожного генія. Бо геній. панове, виконує лише три бажання, а потім робиться вільний і тікає у свій вимір.

— Там, над річкою, нічого він не виконував, — упевнено мовив Геральт. — Відразу кинувся Горицвітові до горла.

— Генії, — задер носа Крепп, — істоти злостиві та підступні. Не люблять, коли їх хтось замикає в пляшці й наказує переставляти гори. Роблять усе, щоб не дати висловити бажання, а виконують їх так, що спосіб важко зрозуміти і передбачити. Іноді дослівно — тож треба слідкувати, що кажеш. Для того ж, аби ув’язнити генія, треба мати залізну волю, сталеві нерви, велику Силу і чималу майстерність. З того, що ти розповів. відьми́не, я бачу, що твоя майстерність була замала.

— Замала, щоби лайдака ув’язнити, — погодився Геральт. — Але я прогнав його, драла давав такого, що аж повітря свистіло. А це теж неабищиця. Єнніфер, правда, висміяла мій екзорцизм...

— Який то був екзорцизм? Повторіть, прошу пана.

Відьми́н повторив, слово у слово.

— Що?!? — священик спочатку збілів, потім почервонів, а на кінець посинів. — Як смієш? Кпиш собі з мене?

— Даруйте, — заїкаючись, мовив Геральт. — Правду кажучи, я не знаю... значення тих слів.

— То не повторюйте, пане, чого не знаєте! Гадки не маю, де ви могли почути таке паскудство!

— Годі, — махнув рукою бургомістр. — Ми тільки час гаємо. Добре. Знаємо вже, нащо чаклунці той геній. Але ви, пане Креппе, казали що то недобре. Що саме? Хай би його собі зловила і йшла під три чорти, що мені до того. Я думаю...

Ніхто так і не дізнався, про що в ту мить думав Невіль, якщо це навіть і не були хвастощі. На стіні біля гобелена з пророком Лободою раптово виник сяючий чотирикутник, щось спалахнуло, а після цього на підлогу приміщення в ратуші приземлився... Горицвіт.

— Невинний! — верескнув поет чистісіньким, голосним тенором, сидячи на підлозі й поводячи навколо блукаючим поглядом. — Невинний! Відьми́н невинний! Бажаю, аби в це повірили!

— Горицвіте! — скрикнув Геральт, стримуючи Креппа, що явно готувався виголосити екзорцизм. якщо не прокляття. — Звідки ти... тут... Горицвіте!

— Геральте! — бард зірвався на рівні ноги.

— Горицвіте!

— Що то за один? — ревнув Невіль. — До дідьчої мами, як не перестанете тут чарувати, я за себе не відповідаю. Не вільно в Ринде чарувати, сказано ж вам! Спершу треба подати письмову заяву, потім сплатити податок і державне мито... Гей! Чи ж то не той співак, заручник відьми?

— Горицвіте, — повторив Геральт, тримаючи поета за плечі. — Як ти тут опинився?

— Не знаю, — визнав бард, роблячи дурнувату й заклопотану міну. — Щиро кажучи, я радше не відаю, що то зі мною діялося. Пам’ятаю небагато, і хай мене зараза вхопить, якщо знаю, що з того було наяву, а що снилося у страшному сні. Пригадую собі одначе чорнявочку непересічної вроди з вогнистими очима...

— Що ви мені тут верзете про чорнявок? — гнівно перебив Невіль. — До справи, мосьпане, до справи. Ви, пане, репетували, що відьми́н невинний. Як я маю це розуміти? Що Лавроносо сам, власноручно стовк собі дупу? Бо якщо відьми́н невинний, то інакше бути не могло. Хіба що трапилася колективна галюцинація.

— Нічого не знаю ні про галюцинації, ні про чиїсь там дупи, — гордо промовив Горицвіт. — Ані про лаврові носики. Повторюю, останнє, що пам’ятаю — то шикарна дама, зі смаком зодягнена в чорне з білим. Згадана вище дама брутально пожбурила мною в сяючу діру, що була не чим іншим, як магічним порталом. А перед тим дала мені виразне і зрозуміле доручення. Після прибуття на місце я мав негайно заявити, цитую «Бажанням моїм є, аби мені повірили, що відьми́нової провини немає в тому, що сталося. Таким, а не іншим є моє бажання». Дослівно. Звісно, я питав, у чому річ, про що йдеться й навіщо це все. Чорнявка не дала мені висловитися. Вилаяла мене нелюб’язно, вхопила за шию й укинула в портал. Оце й усе. А зараз...

Горицвіт випростався, обтрусив дублет, поправив комір і химерне, але бруднюще жабо.

— ... нехай ласкаві панове мені скажуть, як називається і де знаходиться найкращий у цьому місті шинок.

— У моєму місті немає поганих шинків, — повільно проказав Невіль. — Але перш ніж ти зможеш у цьому переконатися, познайомишся з найкращим у цьому місті льохом, і то швидко! Ти й твої супутники. Вас іще не звільнено, лайдаки, нагадую! Бачте, які! Один оповідає несосвітенні байки, а другий вистрибує зі стіни і кричить про невинність, бажає, верещить, щоб у це повірили. Має нахабство бажати...

— О боги! — священик раптово схопився за лисину. — Тепер розумію! Бажання! Останнє бажання!

— Що з вами сталося, Креппе? — бургомістр наморщив лоба. — Зле почуваєтесь?

— Останнє бажання! — повторив священик. — Вона змусила барда висловити останнє, третє бажання. Генієм не можна було оволодіти, поки він не виконає третього бажання. А Єнніфер поставила магічну пастку і, мабуть, упіймала генія, поки не втік у свій вимір! Пане Невілю, треба обов’язково...

За вікном загуркотіло. Так, що задрижали стіни.

— От дідько, — буркнув бургомістр, підходячи до вікна. — Близько гепнуло. Хоч би не в якийсь будинок, ще тільки пожежі бракувало... О боги! Гляньте-но! Гляньте на це! Креппе! Що то таке?

Всі, як один, кинулися до вікна.

— Матінко! — скрикнув Горицвіт, хапаючись за горло. — Це він! Це той сучий син, який мене задушив!

— Д’їнні! — закричав Крепп. — Геній повітря!

— Над корчмою Ердиля! — заволав Хіреадан. — Над дахом!

— Вона його спіймала! — Священик вихилився так сильно, що мало не випав із вікна. — Бачите магічне світло? Чаклунка спіймала генія у пастку!

Геральт дивився мовчки.

Багато років тому, коли відьми́н, ще цілковитий шмаркач, учився в Каер Моргені, у Відьми́нській Оселі, він і його друзяка Ескель упіймали великого лісового джмеля, якого потім довгою ниткою, висмикнутою з сорочки, прив’язали до дзбана, який стояв на столі. Дивлячись, що виробляє джміль на прив’язі, вони лускали зі сміху, аж поки їх не застав за цим Весемир, їхній учитель, і не спражив обох ременем.

Джин, який кружляв над дахом Ердилевої корчми, поводився достеменно як той джміль. Підлітав і знижувався, зривався і прямував донизу, описував кола, люто гудучи. Бо джин, так само, як і джміль з Каер Моргену, був прив’язаний покрученими нитками зі сліпучо-ясного різнокольорового світла, які міцно його обплутували і закінчувалися на даху. А проте, джин мав більше можливостей, ніж прив’язаний до дзбанка джміль. Джміль не міг трощити навколишні дахи, зривати стріхи, скидати комини, розвалювати невеличкі вежі та мансарди. Джин міг це робити. І робив.

— Нищить місто! — завив Невіль. — Ця потвора нищить мені місто!

— Хе-хе, — засміявся священик. — Бачу, найшла коса на камінь! Це надзвичайно сильний джин! Ох, не знаю, хто кого упіймав — відьма його чи він відьму! Ха, скінчиться на тому, що джин зітре її на порох, і чудово! Справедливість відновиться!

— Клав я на справедливість! — заверещав бургомістр, не переймаючись тим, що під вікнами могли стояти виборці. — Дивися, Креппе, що там діється! Паніка, руїна! Цього ти мені не сказав, бовдуре лисий! Мудрував тут, базікав, а про найважливіше ні слова! Чому не сказав мені, що той демон... Відьми́не! Зроби щось! Чуєш, невинний чаклуне? Зроби порядок з тим чортякою! Прощу тобі всі провини, але...

— Нічого тут не зробиш, пане Невілю, — пирхнув Крепп. — Ви не слухали, що я казав, і тільки. Ніколи не слухаєте, що я кажу. Повторюю, це надзвичайно сильний д’їнні, якби не це, чародійка б його вже упіймала. Кажу вам, її закляття зараз ослабне, а тоді д’їнні розчавить її й утече. І настане спокій.

— А місто тим часом ляже в руїни?

— Треба чекати, — повторив священик. — Але не зі складеними руками. Віддайте накази, бургомістре. Хай люди покинуть навколишні будинки і приготуються гасити пожежі. Те, що там зараз діється — ніщо в порівнянні з пеклом, яке почнеться, коли геній покінчить із чаклункою.

Геральт підняв голову, зустрівся поглядом з очима Хіреадана, уникнув їх.

— Пане Креппе, — раптом наважився відьми́н. — Мені потрібна ваша допомога. Йдеться про портал, через який сюди потрапив Горицвіт. Портал і далі сполучає ратушу з...

— Від порталу вже й знаку не лишилося, — холодно відказав священик, показуючи на стіну. — Не бачиш?

— Портал, навіть невидимий, лишає слід. Можна стабілізувати такий слід закляттям і я пройду ним.

— Чи ви несповна розуму? Навіть якщо такий перехід не розірве вас на клоччя, чого тим досягнете? Хочете опинитися в оці циклону?

— Я питав, чи можете ви накласти закляття, яке стабілізувало б слід.

— Закляття? — священик гордо задер голову. — Я не якийсь там безбожний чаклун! Я не накладаю заклять! Моя сила йде від віри і молитви!

— Можете чи ні?

— Можу.

— То прошу братися за діло, бо час не чекає.

— Геральте, — обізвався Горицвіт. — Ти справді збожеволів! Тримайся якнайдалі від того бісового душителя!

— Прошу тиші, — промовив Крепп. — І поваги. Я молюся.

— До дідька твої молитви! — заверещав Невіль. — Біжу збирати людей! Треба щось робити, а не стояти й балакати! О боги, що за день! Що за бісів день!

Відьми́н відчув, як Хіреадан торкається до його плеча. Обернувся. Ельф зазирнув йому в очі, потім опустив свої.

— Ти йдеш туди... бо мусиш, правда?

Геральт завагався. Йому здавалося, що відчуває запах бузку й аґрусу.

— Мабуть, так, — знехотя промовив відьми́н. — Мушу. Пробач мені, Хіреадане...

— Не пробачайся. Я знаю, що ти відчуваєш.

— Сумніваюся. Бо я й сам цього не знаю.

Ельф усміхнувся. Ця усмішка мала небагато спільного з радістю.

— В цьому й річ, Геральте. Саме в цьому.

Крепп випростався і глибоко зітхнув.

— Готово, — сказав священик, гордо показуючи на ледве видимий контур на стіні. Але портал нестабільний і не витримає довго. Крім того, ми не можемо бути впевнені, що він неперервний. Перш ніж увійти туди, пане відьми́не, зробіть іспит совісті. Можу вас благословити, але на відпущення гріхів...

— ... забракне часу, — закінчив Геральт. — Знаю, пане Креппе. На це завжди бракує часу. Вийдіть усі з кімнати. Якщо портал вибухне — вам розірвуться барабанні перетинки у вухах.

— Я лишуся, — мовив Крепп, коли за Горицвітом і ельфом зачинилися двері. Поворушив долонями в повітрі, творячи навколо себе пульсуючу ауру. Спробую вас витягти, пане відьми́не. Велика там річ — перетинки. Перетинки зростаються.

Геральт глянув на нього більш доброзичливо. Священик усміхнувся.

— Ви мужня людина — мовив Крепп. — Хочете її врятувати, правда? Але мужність тут небагато варта. Джини — мстиві створіння. Чародійка пропала. Ви, якщо підете туди, також пропадете. Зробіть іспит совісті.

— Я вже зробив. — Геральт устав перед порталом, який випромінював слабке світло. — Пане Креппе?

— Слухаю.

— Той екзорцизм, який вас так розлютив... Що означають ці слова?

— Воістину, слушний час для дотепів та жартів...

— Будь ласка, пане Креппе.

— Що ж, — промовив священик, ховаючись за важким дубовим столом бургомістра. — Це остання ваша воля, тож я скажу. Це означало... Гммм... Гм... «Геть звідси і виграй себе сам».

Геральт увійшов у порожнечу, а холод здавив сміх, від якого відьми́н затремтів.

 

 

 

VIII

Портал, ревучи й бушуючи, як буревій, з розгоном його викинув, виплюнув із силою, що роздирала легені. Відьми́н безвладно впав на підлогу, важко дихаючи і з зусиллям хапаючи повітря відкритим ротом.

Підлога дрижала. Спочатку відьми́н подумав, що це він сам тремтить після подорожі крізь тріскуче пекло порталу, але швидко зрозумів, що помиляється. Весь будинок вібрував, ходив ходором і тріщав.

Відьми́н роззирнувся. Він знаходився не в тій комірчині, де востаннє бачив Єнніфер та Горицвіта, а у великій, саме ремонтованій, спільній залі корчми  Ердиля. 

Побачив її. Вона стояла на колінах між столами, схилившись над магічною кулею. Куля пломеніла сильним молочно-білим блиском, просвічувала червоним крізь пальці чародійки. Блиск, який відкидала куля, утворював образ. Миготливий, хисткий, але виразний. Геральт бачив кімнатку з накресленими на підлозі зіркою та пентаграмою, що тепер були розпечені до білого. Бачив різноколірні вогнисті лінії, які, потріскуючи, вистрілювали з пентаграми і пропадали угорі над дахом, там, звідки долинало люте ревіння спійманого джина. Єнніфер помітила його, підскочила й підняла руку.

— Ні! — закричав відьми́н. — Не роби цього! Я хочу тобі допомогти!

— Допомогти? — пирхнула чародійка. — Ти?

— Я.

— Незважаючи на те, що я тобі зробила?

— Незважаючи.

— Цікаво. Але врешті решт неважливо. Мені не потрібна твоя допомога. Геть звідси, негайно.

— Ні.

— Вимітайся! — крикнула Єнніфер, зловороже кривлячись. — Тут стає небезпечно! Все виходить з-під мого контролю, розумієш? Я не можу ним заволодіти, не розумію, чому, але лайдак не слабне. Я спіймала його, коли виконав третє бажання трубадура, він уже повинен бути в моїй кулі. А він узагалі не слабне! Дідько, виглядає на те, що він робиться дедалі сильнішим! Але я його здолаю, зламаю...

— Ти його не зламаєш, Єнніфер. Він уб’є тебе.

— Мене не так легко вбити...

Чародійка затнулася. Зненацька вся стеля корчми розпеклася і засвітилася. Видіння, яке передавала куля, розчинилося в світлі. На стелі вималювався великий вогненний чотирикутник. Чародійка вилаялася, піднімаючи руки, з її пальців бризнули іскри.

— Тікай, Геральте!

— Що діється, Єнніфер?

— Знайшов мене... — чародійка застогнала, червоніючи від зусилля. — Хоче до мене добратися. Творить власний портал, щоби дістатися всередину. Не може розірвати пута, але порталом сюди увійде. Я не можу... Не можу його стримати!

— Єнніфер...

— Не відволікай мене! Я мушу зосередитися... Геральте, ти мусиш утікати. Я відкрию свій портал, шлях відступу для тебе. Май на увазі, це буде портал з випадковим  викиданням, я не маю ні часу, ні сили на інший... Не знаю, де ти приземлишся... Але будеш у безпеці. Приготуйся...

Великий портал на стелі раптом сліпуче засвітився, розширився і втратив форму, з порожнечі вистромилася вже знайома Геральтові безформна пащека, яка плямкала обвислими губами й вила так, що аж у вухах дзвеніло. Єнніфер підскочила, замахала руками і викрикнула закляття. З її долоні вистрелив заплутаний пучок світла, падаючи на джина, наче сітка. Джин заревів і вибрунькував із себе довгі лаписька, які, немов кобри під час атаки, помчали до горла чародійки. Єнніфер не відступила і на крок.

Геральт кинувся до неї, відштовхнув і закрив собою Джин, обплутаний магічним світлом, вискочив із порталу, мов корок із пляшки, кинувся на них, роззявивши пащу. Відьми́н стиснув зуби і вдарив його Знаком, без явного результату. Але джин не атакував. Завис у повітрі під самою стелею, роздувся до вражаючих розмірів, вибалушив на Геральта бліді баньки й заревів. У тому ревінні було щось ніби наказ чи команда. Геральт не зрозумів, яка.

— Туди! — крикнула Єнніфер, показуючи на портал, який вичаклувала на стіні біля сходів. Порівняно з порталом генія, портал чародійки виглядав бідно, непоказно і непевно. — Туди, Геральте! Тікай!

— Тільки разом із тобою!

Єнніфер, водячи руками в повітрі, викрикувала закляття, різнобарвні канати прив’язі сипали іскрами, тріскотіли. Джин завертівся, як ґедзь, напинаючи линви, розтягуючи їх. Поволі, але невпинно наближався до чародійки. Єнніфер не зрушила з місця.

Відьми́н прискочив, спритно зробив їй підніжку, схопив за пояс однією рукою, другою вчепився у волосся на потилиці. Єнніфер огидно вилаялася і врізала йому ліктем у шию. Він не відпустив її. Пронизливий запах озону, який лишили по собі закляття. не заглушив запаху бузку й аґрусу. Геральт підсік ноги чародійки, якими вона брикалася, і скочив, несучи її просто в порожнечу меншого порталу, що миготіла райдужним світлом.

Порожнечу порталу, який вів у незнане.

Вони вилетіли, злившись в обіймах, впали на мармурову підлогу, ковзаючи по її слизькій поверхні, перевернули величезний підсвічник, а зразу після того — стіл, з якого із торохтінням та брязкотом посипалися кришталеві чаші, патери з фруктами й величезна тареля, наповнена товченим льодом, водоростями й устрицями. Хтось заверещав, хтось пискнув.

Вони лежали якраз посеред бальної зали, освітленої свічками в канделябрах. Багато зодягнені панове й пані, всі в мерехтінні коштовностей, перервавши танець, придивлялися до них у мовчазному заціпенінні. Музиканти з галереї скінчили гру какофонією, що роздирала вуха.

— Ідіоте! — крикнула Єнніфер, намагаючись видряпати Геральтові очі. — Дурню бісів! Ти мені завадив! Він був уже майже мій!

— Чортової матері він був, а не твій! — відгаркнув відьми́н, не на жарт розлючений. — Я тобі життя врятував, відьмо пришелепкувата!

Єнніфер форкнула, як скажений кіт, її долоні сипонули іскрами. Геральт, відвертаючи обличчя, ухопив її за обидва зап’ястки, після чого обоє почали шарпатися простісінько посеред устриць, зацукрованих овочів і товченого льоду.

— Чи панство мають запрошення? — запитав поставний чоловік із золотим ланцюгом шамбеляна на грудях, дивлячись на них згори вниз із пихатим виразом обличчя.

— До сраки йди, дурню! — гаркнула Єнніфер, далі намагаючись видряпати Геральтові очі.

— Це скандал, — з притиском мовив шамбелян. — Ви насправді забагато собі дозволяєте з цією телепортацією. Я поскаржуся Раді Чародіїв. Зажадаю...

Ніхто так і не довідався, чого зажадає шамбелян. Єнніфер вирвалася, ляснула відьми́на розкритою долонею в вухо, з силою копнула його в литку і скочила в портал, що згасав на стіні. Геральт кинувся за нею, відпрацьованим рухом хапаючи за волосся і пояс. Єнніфер, теж натренувавшись, гепнула його ліктем. Від різкого руху луснула їй сукня під пахвою, відкриваючи гарні дівочі груди. З-за роздертого декольте виглядала устриця.

Обоє впали у порожнечу порталу. Геральт ще встиг почути слова шамбеляна.

— Музику! Грати далі! Нічого не сталося. Прошу не перейматися цим гідним жалю інцидентом!

Відьми́н був переконаний, що з кожною наступною подорожжю через портал росте й ризик нещасного випадку — і не помилився. Вони потрапили куди було треба, в корчму Ердиля, але опинилися під самісінькою стелею. Впали, обвалюючи балюстраду сходів, з оглушливим тріском приземлилися на стіл. Стіл не міг цього витримати. І не витримав.

Єнніфер у мить падіння опинилася знизу. Відьми́н був переконаний, що вона зомліла. Він помилявся.

Чародійка врізала йому в око кулаком і просто в обличчя жбурнула низку лайок, яких би не посоромився гробар-гном — а сквернословити гномські грабарі вміли краще від будь-кого. Лайка супроводжувалася лютими і безладними ударами, завдаваними наосліп, куди попало. Геральт ухопив її за руки, а щоб уникнути удару чолом, втиснув обличчя в декольте чародійки, що пахло бузком, аґрусом і устрицями.

— Пусти мене! — вереснула вона, метляючись, як кінський хвіст. — Ідіоте, дурню, телепню! Пусти, кажу! Прив’язь зараз лусне, я мушу її зміцнити, бо джин утече!

Відьми́н не відповів, хоч йому й хотілося. Схопив її ще міцніше, намагаючись притиснути до підлоги. Єнніфер огидно вилаялася, шарпнулася і щосили копнула його коліном у пахвину. Не встиг Геральт відновити дихання, як вона вирвалася, викрикнула закляття. Відчув, як якась потворно велика сила піднімає його з підлоги і тягне через усю залу, а потім із зусиллям, що вибивало дух, гепнувся об різьблений дводверний комод і розтрощив його на тріски.

 

IX

 

— Що там діється? — Горицвіт, учепившись за стіну, намагався пробитися поглядом крізь зливу. — Що там робиться, кажіть, бодай вам повилазило!

— Б’ються! — скрикнув один із вуличних роззяв, відстрибуючи од вікна корчми, як ошпарений,. Його друзяки-голодранці також кинулися навтьоки, ляпаючи босими п’ятами по грязюці. — Чаклун і відьма б’ються!

— Б’ються? — здивувався Невіль. — Вони б’ються, а той гемонський демон нищить моє місто! Гляньте, знову комин звалив! І розтрощив цегельню! Гей, люди! Бігом туди! О боги, добре хоч те, що дощ ллє, а то б загорілося!

— Це вже не триватиме довго, — понуро мовив священик Крепп. — Магічне світло слабне, прив’язь зараз лусне. Пане Невілю! Накажіть людям відійти! Там зараз розкриється пекло! Від того будинку лишаться самі уламки! Пане Ердилю, чого ви смієтеся? Адже це ваш будинок. Звідки такі веселощі?

— Я застрахував цю халупу на купу грошей!

— Поліс включає магічні та надприродні катастрофи?

— Звичайно.

— Розумно, пане ельфе. Дуже розумно. Вітаю. Гей люди, ховайтеся! Кому життя миле, нехай ближче не підходить!

Зсередини Ердилевої домівки почувся оглушливий гуркіт, блиснуло. Юрба хитнулася назад, ховаючись за колонами.

— Навіщо Геральт туди поліз? — застогнав Горицвіт. — ’Кий біс? Чому так завзявся рятувати ту чаклунку? Навіщо, до бісової матері? Хіреадане, ти розумієш?

Хіреадан сумно усміхнувся.

— Розумію, Горицвіте, — підтвердив. — Розумію.

 

X

Геральт відскочив від чергової стріли з оранжевого полум’я, яка вистрелила з пальців чародійки. Єнніфер явно втомилася, стріли були слабкі і повільні, відьми́н ухилявся від них без надмірних зусиль.

— Єнніфер! — крикнув відьми́н. — Заспокойся! Зрозумій нарешті, що я хочу тобі сказати! Ти не зможеш...

Геральт не закінчив. Із рук чародійки вилетіли тоненькі червоні блискавки, хапаючи його в багатьох місцях і ретельно обплутуючи. Одяг засичав і задимівся.

— Не зможу? — процідила Єнніфер, стоячи над ним. — Зараз побачиш, на що я здатна. Принаймні полежиш собі й більше мені не заважатимеш.

— Зніми це з мене! — заревів Геральт, крутячись і шарпаючись у пломенистій павутині. — Пече, зараза!

— Лежи нерухомо, — порадила чародійка, важко дихаючи. — Пече тільки, коли рухаєшся... Я не можу приділити тобі більше часу, відьми́не. Ми пововтузилися, але що забагато — того й свині не хочуть. Мушу взятися за джина, бо втече...

— Втече? — закричав відьми́н. — Це ти мусиш утікати! Цей джин... Єнніфер, послухай мене уважно. Я повинен у дечому зізнатися... Мушу сказати тобі правду. Ти будеш здивована.

 

XI

Джин засмикався на прив’язі, зробив коло, натягнув линви, що його тримали, і зніс башточку з дому Бо Беррона.

— Та й реве ж він! — скривився Горицвіт, рефлекторно хапаючись за горло. — Страхітливо реве! Виглядає на те, що хтось його жахливо розлютив!

— Бо так і є, — мовив священик Крепп. Хіреадан кинув на нього швидкий погляд.

— Що?

— Він розлючений, — повторив Крепп. — І мене це зовсім не дивує. Я б теж розлютився, якби мусив ретельно виконувати перше бажання, що його випадково промовив відьми́н...

— Як це?— закричав Горицвіт. — Геральт? Бажання?

— Це він мав у руках печатку, яка тримала генія на прив’язі. Геній виконує його бажання. Тому чаклунка не може взяти владу над джином. Але відьми́н не повинен казати їй цього, навіть якщо вже здогадався. Не повинен їй цього казати.

— Трясця, — пробурмотів Хіреадан. — Я починаю розуміти. Ключник у льоху... Луснув...

— Це було друге бажання відьми́на. Йому лишилося ще одне. Останнє. Але, заради богів, він не повинен казати про це Єнніфер!

 

XII

Вона стояла нерухомо, схилившись над ним і не звертаючи жодної уваги на джина, який смикався на прив’язі над дахом шинку. Будинок тремтів, зі стелі сипалося вапно і тріски, меблі совгалися по підлозі, судомно здригаючись.

— То он воно як, — просичала Єнніфер. — Вітаю. Тобі вдалося мене ошукати. Не Горицвіт, а ти. Це тому джин так бореться! Але я ще не програла, Геральте. Ти недооцінюєш мене й мою силу. Я ще тримаю в кулаку і джина, і тебе. Ти маєш іще одне, останнє бажання? Тож вислови його. Звільниш джина, а я тут же замкну його у пляшці.

— Тобі вже не вистачить сили, Єнніфер.

— Ти недооцінюєш мою силу. Бажання, Геральте!

— Ні, Єнніфер. Не можу... Джин, може, й виконає його, але тобі не подарує. Коли звільниться — уб’є тебе, помститься тобі... Ти не зможеш його впіймати і не зможеш від нього оборонитися. Ти виснажена, ледве тримаєшся на ногах. Ти загинеш, Єнніфер.

— Це мій ризик! — розлючено крикнула чародійка. — Що тобі до того, що зі мною буде? Подумай краще про те, що джин може дати тобі! Маєш іще одне бажання! Можеш забажати, чого заманеться! Використай шанс! Використай його, відьми́не! Ти можеш мати все! Усе!

 

XIII

— Обоє загинуть? — завив Горицвіт. — Як це? Пане Креппе, чи як вас там... Чому? Відьми́н же... Чому, до наглої тяжкої хвороби, він не тікає? Чому? Що його там тримає? Чому не кине ту відьму напризволяще і не втече? Це ж не має сенсу!

— Це абсолютно не має сенсу, — гірко повторив Хіреадан. — Абсолютно не має.

— Це самогубство! І звичайнісінька дурість!

— Але ж це його фах, — утрутився Невіль. — Відьми́н рятує моє місто. Боги мені свідки, якщо переможе чаклунку і прожене демона, щедро його винагороджу...

Горицвіт зірвав з голови капелюшок, оздоблений чаплиним пером, плюнув на нього, жбурнув у грязюку й розтоптав, повторюючи при цьому різноманітні слова різними мовами.

— Але ж він... — раптово застогнав бард, — має в запасі ще одне бажання! Міг би врятувати і її, й себе! Пане Крепп!

— Це не так просто, — після хвилини роздумів відповів священик. — Але якби... Коли б він висловив відповідне бажання... Коли б якось пов’язав свою долю з її долею... Ні, не думаю, що він додумався б до цього. І, мабуть, краще буде, якщо й не додумається.

 

 

XIV

— Бажання, Геральте! Хутко! Чого ти прагнеш? Безсмертя? Багатства? Слави? Влади? Сили? Почестей? Хутко, в нас нема часу!

Відьми́н мовчав.

— Бути людиною, — нараз мовила Єнніфер, гиденько усміхаючись. — Правда ж, я вгадала? Ти ж цього прагнеш, про це мрієш! Про визволення, про свободу бути тим, ким захочеш, а не тим, чим мусиш бути. Джин виконає це бажання, Геральте. Промов його.

Відьми́н мовчав.

Вона стояла над ним у миготливому мерехтінні чародійської кулі, у сяянні магії, серед відблисків проміння, що сковувало джина, стояла, а її волосся розвівалося і очі горіли фіалковим полум’ям, стояла, випроставшись, струнка, чорна і страшна...

І прекрасна.

Зненацька вона схилилася, глянула йому в очі зблизька. Він відчув запах бузку й аґрусу.

— Мовчиш, — прошипіла. — То чого ж ти прагнеш, відьми́не? Яка твоя найпотаємніша мрія? Не знаєш чи не можеш вирішити? Пошукай у собі, пошукай глибоко й добре, бо, присягаюся Силою, другого такого шансу в тебе вже не буде!

А він раптом зрозумів правду. Знав. Знав, ким вона була колись. Про що пам’ятала, чого не могла забути, з чим жила. Ким була насправді, поки не стала чародійкою.

Бо на нього дивилися холодні, проникливі, злі і мудрі очі горбунки.

Геральт перелякався. Ні, не правди. Злякався, що вона прочитає його думки, довідається, що він угадав. Що ніколи йому цього не пробачить. Заглушив у собі цю думку, задушив її, викинув із пам’яті назавжди, без сліду, відчуваючи при цьому величезну полегшу. Відчуваючи, що...

Стеля розкололася. Джин, обплутаний сіттю вже згасаючих променів, гепнувся просто на них, ревучи, і в цьому ревінні вчувався тріумф і жага вбивства. Єнніфер кинулася йому назустріч, із її рук било світло. Дуже слабке світло.

Джин роззявив пащеку й витяг до неї лапи. А відьми́н раптово зрозумів. що він знає, чого прагне.

І висловив своє бажання.

 

XV

Дім вибухнув, цеглини, дошки і крокви злетіли догори у хмарі диму та іскор. Із куряви випірнув джин, величезний, наче стодола. Ревучи й заходячись тріумфуючим сміхом, геній повітря, вже вільний, не зв’язаний жодним обов’язком і нічиєю волею, зробив над містом три кола, зірвав з вежі ратуші шпиль, помчав до неба й полетів, пропав, зник.

— Утік! Утік! — заволав священик Крепп. — Відьми́н доскочив свого! Геній відлетів! Він більше нікому не загрожуватиме!

— Ах, — мовив Ердиль із непідробним захватом. — Яка чудова руїна!

— Холера, холера! — зарепетував Горицвіт, що сидів скулений за стіною. — Розвалився весь будинок! Там ніхто не міг вижити! Ніхто, кажу вам!

— Відьми́н Геральт із Ривії пожертвував собою задля міста, — урочисто промовив бургомістр Невіль. — Ми цього не забудемо і вшануємо його. Подумаємо про пам’ятник...

Горицвіт струсив із плечей кавалок склеєного глиною очеретяного матраца, обтрусив дублет від плям тиньку, мокрого від дощу, глянув на бургомістра і в кількох ретельно дібраних словах висловив свою думку про жертву, пошану, пам’ять і всі на світі пам’ятники.

 

XVI

Геральт роззирнувся. З діри в даху повільно спадали краплі води. Навколо височіли руїни і купи дерева. Дивним чином місце, де вони лежали, було повністю чисте. На них не впала жодна дошка, жодна цеглина. Так, ніби їх оберігав невидимий щит.

Єнніфер, ледь зашарівшись, встала біля нього на коліна, спираючись на них долонями.

— Відьми́не, — відкашлялася чародійка, — ти живий?

— Живий, — Геральт обтер обличчя від кіптявм й пилюки, зашипів. Єнніфер повільно доторкнулася до його зап’ястка, делікатно повела пальцями по долоні.

— Я тебе обпекла...

— Дрібниці. Кілька пухирців...

— Пробач. Джин утік. Назовсім.

— Шкодуєш?

— Не те, щоб дуже.

— Добре. Допоможи мені встати.

— Зачекай, — шепнула Єнніфер. — Оте твоє бажання... Я почула чого ти бажав. І остовпіла. Сподівалася будь-чого, але щоб... Що тебе примусило так учинити, Геральте? Чому... Чому я?

 — Не знаєш?

Чародійка схилилася над ним, доторкнулася до нього, відьми́н відчув на обличчі легкий дотик її волосся, що пахло бузком і аґрусом, і зненацька зрозумів, що ніколи не забуде цього запаху, цього м’якого дотику, що ніколи не зможе порівняти їх з іншим запахом і дотиком. Єнніфер поцілувала його, а він збагнув, що більше ніколи не прагнутиме інших вуст, крім її, м’якеньких і вологих, солодких від помади. Раптово зрозумів, що з цієї хвилини існуватиме лише вона, її шия, плечі та груди, що вирвалися на волю з полону чорної сукні, її ніжна, холодна шкіра, що ні в яке порівняння не йшла з будь-якою іншою, до якої він коли-небудь доторкався. Він дивився зблизька в її фіалкові очі, найгарніші у цілому світі, очі, які — він цього побоювався — стануть для нього... Всім. Він це знав.

— Твоє бажання, — прошепотіла Єнніфер, а її губи ворушилися просто біля його вуха. — Не знаю, чи таке бажання взагалі може збутися. Не знаю, чи у Природі існує сила, здатна виконати таке бажання. Але якщо так, то ти сам себе прирік. Ти тепер приречений на мене.

Він перебив її поцілунком, обіймами, дотиком, ласкою, пестощами, а потім усім, усім собою, кожною думкою, єдиною думкою, усім, усім, усім. Вони порушили тишу зітханнями і шелестінням одягу, розкиданого по підлозі, порушили її дуже ніжно і були такі ліниві, були ретельні, були турботливі й чулі,  і, хоч жодне з них не надто добре знало, що таке турбота і чулість, у них усе вийшло, бо обоє дуже цього хотіли. І вони взагалі не поспішали, а цілий світ перестав для них існувати, перестав існувати на малу, коротку хвилину, а їм видавалося, що це ціла вічність, бо вона й справді була цілою вічністю.

А потім світ знову почав існувати — але вже цілком інакше.

— Геральте?

— Гмм?

— І що далі?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Бо бачиш, я... Не впевнена, чи варто було прирікати себе на мене. Я не вмію... Зачекай, що ти робиш... Я хотіла сказати тобі...

— Єнніфер... Єн.

— Єн, — повторила чародійка, підкоряючись йому повністю. — Мене ніхто ніколи так не називав. Скажи це ще раз, будь ласка.

— Єн.

— Геральте.

 

XVII

Дощ перестав падати. Над Ринде з’явилася веселка. перетявши небо переривчастою кольоровою дугою. Здавалося, що веселка виростає просто зі зруйнованого даху шинку.

— Заради всіх богів, — пробурмотів Горицвіт. — Яка тиша... Неживі обоє, кажу вам. Або повбивали одне одного, або мій джин їм кінця доїхав.

— Треба б глянути, — сказав Вратимир, витираючи чоло зім’ятою шапкою. — Вони можуть бути поранені. Може. покликати медика?

— Радше грабаря, — заявив Крепп. — Я ту чаклунку знаю, а у відьми́на в очах теж бісики скакали. Нема що думати, треба копати дві ями на жальнику. Ту Єнніфер я, щоправда, радив би перед похованням пробити осиковим кілком.

— Яка тиша, — повторив Горицвіт. — Хвилину тому аж крокви літали, а зараз хоч маком сій.

Вони наблизилися до шинку повільно, прислухаючись на кожному кроці.

— Хай столяр теше труни, — мовив Крепп. — Скажіть йому...

— Тихо, — перебив Ердиль. — Я щось чув. Що то було, Хіреадане?

Ельф відкинув волосся з гостроверхого вуха, схилив голову.

— Я не впевнений... Підійдімо ближче.

— Єнніфер жива, — раптом сказав Горицвіт, напружуючи свій музичний слух. — Я чув, як вона застогнала. О, знову!

— Ага, — підтвердив Ердиль. — Я теж чув. Застогнала. Певне, жахливо страждає, кажу вам. Хіреадане, куди? Вважай!

Ельф відсахнувся від розбитого вікна, крізь яке обережно заглянув.

— Ходімо звідси, — мовив коротко. — Не заважаймо їм.

— То вони живі обоє? Хіреадане? Що вони там роблять?

— Ходімо звідси, — повторив ельф. — Залишмо їх на деякий час самих. Хай там зостануться — вона, він і його останнє бажання. Зачекаймо в якійсь корчмі, мине трохи часу і вони до нас приєднаються. Обоє.

— Що вони там роблять? — зацікавився Горицвіт. — Скажи ж уже, до біса!

Ельф посміхнувся. Дуже, дуже сумно.

— Я не люблю урочистих слів, — мовив. — А іншими цього не висловиш.

 

 

 

 

ГОЛОС РОЗУМУ 7

 

I

 

На поляні стояв Фальвік при повному озброєнні, без шолома, в перекинутому на плече кармазиновому орденському плащі. Біля нього, схрестивши руки на грудях, стояв кремезний бородатий краснолюд у білій шубі, кольчузі та мисюрці[1] зі залізних кілець. Тальє, без обладунку, лишень у короткому  стьобаному плащі, повільно прогулювався, час від часу вимахуючи оголеним мечем.

Відьми́н роззирнувся, стримуючи коня. Довкола поблискували напівпанцирі та пласкі шишаки озброєних списами солдат, які оточували галявину.

— Щоб ти здох, — буркнув Геральт. — Можна було сподіватися.

Горицвіт повернув коня, тихо вилаявся на вигляд списоносців, які перекрили їм відхід.

— Що відбувається, Геральте?

— Нічого. Тримай рот на замку і не втручайся. Я спробую якось з цього виплутатися.

— Я питаю, що відбувається? Знову авантюра?

— Заткнися.

— Таки дурню ми надумали, аби їхати до міста, — простогнав трубадур, глипаючи в бік недалеких, помітних над лісом веж храму. — Треба було сидіти у Неннеке і носа за мури не витикати.

— Заткнися, кажу. Побачиш, хутко все з’ясується.

— Щось не схоже.

Горицвіт мав рацію. Було не схоже. Тальє, вимахуючи оголеним мечем, далі прогулювався, не дивлячись у їхній бік. Солдати, спершись на списах, спостерігали  понуро і байдуже, з мінами професіоналів, у яких убивання не викликає інтенсивного викиду адреналіну.

Вони зсіли з коней. Фальвік та краснолюд повільно підійшли.

— Ви образили шляхетного Тальє, відьми́не, — промовив граф без жодних уступів чи форм чемності. — А Тальє, як, певен я, пам’ятаєте, рукавицю вам кинув. На святинному терені не годилося потикатися[2] з вами, отож почекали ми, щоб ви з-за спідниці жеркині вихилились. Тальє чекає. Ви зобов’язані битися.

— Зобов’язані?

— Зобов’язані.

— А не вважаєте, пане Фальвіку, — криво посміхнувся Геральт, — що шляхетний Тальє надто високу честь мені виявляє? Я ніколи не був пасований на лицаря, а що стосовно народження, то про його обставини ліпше й не згадувати. Боюся, що я недостойний того, щоб… Горицвіте, як про це кажуть?

— Неспроможний уділяти сатисфакцію і стикатися у герці, — продекламував поет. — Лицарський кодекс твердить…

— Капітул ордену керується власним кодексом, — урвав Фальвік. — Коли б це ви лицаря ордену визвали, то він управі був би дати вам сатисфакцію чи ж не дати оної, як забажає. Але є інакше, лицар вас визиває, а тим самим до своєї гідності підносить, звісно ж, лише на час необхідний, аби зневагу змити. А ви не можете відмовитись. Відмова прийняття гідності учинила б вас негідним.

— Але ж логіка, — прокоментував Горицвіт, скорчивши мавпячу гримасу. — Я так бачу, на філософії вчилися, пане лицарю.

— Не втручайся, — Геральт підняв голову, глянув Фальвікові у вічі. — Договорюйте, лицарю. Я хотів би знати, до чого ви хилите. Що станеться, якщо я виявлюся… негідним.

— Що станеться? — Фальвік викривив губи у злобній посмішці. — А те, що накажу повістити тебе на галузці, ти, живолупе.

— Спокійно, — озвався раптом краснолюд хрипким голосом. — Без нервів, пане графе. І без лайки, гаразд?

— Не вчи мене манерам, Кранмере, — процідив лицар. — І пам’ятай, князь дав тобі накази, а ти мусиш їх  сповнити достеменно.

— Це ви мене, графе, не вчіть, — краснолюд спер кулак на застромлену за пояс двосічну сокиру. — Я знаю, як виконувати накази, мене повчати не треба. Пане Геральте, з вашої ласки. Я Денис Кранмер, капітан сторожі князя Ереварда.

Відьми́н офіційно вклонився, дивлячись краснолюдові в очі, — ясно-сірі, сталеві під русявими кущуватими бровами.

 — Вийдіть проти Тальє, пане відьми́не, — спокійно продовжував Денис Кранмер. — Так найкраще буде. Не до смерті маєте битися, а лишень до обезвладнення. Тож вийдіть на поле і дозвольте себе обезвладнити.

— Що-що?

— Лицар Тальє — князів улюбленець, — промовив Фальвік, злісно посміхаючись. — Коли ти, відміно, мечем у бою до нього доторкнешся, покараний будеш. Капітан Кранмер арештує тебе і доставить перед лице Його Високості. Щоби покарати. Такі накази йому дано.

Краснолюд, навіть не глянувши на лицаря, не відводив від Геральта своїх холодних стальних очей. Відьми́н посміхнувся, ледь-ледь, але таки паскудно.

— Якщо я правильно зрозумів, — сказав він, — я маю вийти на поєдинок, бо, коли відмовлюся, то мене повісять. Якщо ж битимусь, то мушу дозволити, щоб супротивник мене скалічив, бо як я його пораню, — то мене четвертують. Ото радісні альтернативи! А, може, позбавити вас від клопоту? Лупну об пень головою та й сам себе обезвладню? Це вважатиметься сатисфакцією?

— Без глузів, — засичав Фальвік. — Не ускладнюй свойого становища. Ти образив закон, галасвіте, і за сеє покараний будеш, тямиш? А молодому Тальє потрібна єсть слава відьмацького погромця, тож капітул хоче йому сю славу дати. Даси перемогти себе — то своє жалюгідне життя порятуєш. Нам твого трупа не треба, хочемо лиш, щоби Тальє покарбував твою шкуру. А твоя шкура, шкура мутанта, скоро зростається. Ну, вперед! Вирішуй. Не маєш вибору.

— Ви так думаєте, графе? — Геральт посміхнувся ще паскудніше, роззирнувся, повів по солдатах оцінюючим поглядом. — А я  думаю, що маю.

— І це правда, — визнав Денис Кранмер. — Маєте. Але тоді проллється кров, багато крові. Як у Блавікені. Чи ви цього хочете? Хочете мати на сумлінні кров та смерть? Бо той вибір,  про який ви, пане Геральте, думаєте, — це кров та смерть.

— Ваші аргументи, капітане, чарують і просто захоплюють, — закпив Горицвіт. — На чоловіка в лісі напали, а ви йому про гуманність тлумачите і до його вищих почуттів апелюєте. Наскільки я зрозумів, просите не проливати крові розбійників, які на нього напали. Мусить він найманих убивць пожаліти, бо ж вони жінок-дітей мають, а, може, навіть і матерів. А не здається вам, капітане Кранмере, що ви зарано побиваєтесь? Бо дивлюся на отих ваших списоносців і бачу, що коліна їм тремтять на саму думку про бій з Геральтом із Ривії, відьми́ном, який зі стригою голіруч упорався. Ніяка тут кров не проллється, ніхто ушкоджений не буде. Окрім тих, що ноги поламають, до міста тікаючи.

— Я, — спокійно відповів краснолюд і хвацько задер підборіддя, — на свої коліна не скаржуся.  Досі ні від кого не втікав і звичок своїх не мінятиму. Я нежонатий, про дітей несвíдомий, та й матір, жінку мені малознану, волів би я в цю справу не втягати. Але дані мені накази сповню, як завжди, достеменно. Не апелюючи до жодних почуттів, прошу пана Геральта із Ривії, аби він прийняв рішення. Згоджуся з усяким і діятиму відповідно.

Краснолюд і відьми́н дивилися одне одному в очі.

— Гаразд, — урешті сказав Геральт. — Зробімо це. Шкода дня.

— Себто, ви згодні? — Фальвік підняв голову, його очі сяйнули. — Згоджуєтеся на поєдинок зі шляхетним Тальє з Домдалю?

— Так.

— Добре. Приготуйтесь.

— Я готовий, — Геральт натягнув рукавицю. — Не гаймо часу. Якщо Неннеке довідається про цю авантюру, влаштує пекло. Залагодьмо це швидко. Горицвіте, зберігай спокій. Тебе це не стосується. Правда, пане Кранмере?

— Цілковита, — впевнено підтвердив краснолюд і глипнув на Фальвіка. — Цілковита, пане Геральте. Хоч би що там було, це стосується лише вас.

Відьми́н зняв меч зі спини.

— Ні, — промовив Фальвік, добуваючи свого. — Ти своєю бритвою не битимешся. Візьми мого меча.

Геральт здвигнув плечима. Взяв клинок графа і змахнув ним для проби.

— Важкий, — заявив холодно. — З таким самим успіхом ми могли б змагатися рискалями.

— У Тальє такий самий. Шанси рівні.

— Ви неймовірно дотепні, пане Фальвіку. Далебі, неймовірно.

Солдати нещільним строєм оточили галявину, Тальє і відьми́н стали один проти одного.

— Пане Тальє? Як щодо перепросин?

Лицарик закусив губи, заклав ліву руку за спину, застиг у фехтувальній позиції.

— Ні? — Геральт посміхнувся. — Не прислухаєтеся до голосу розуму? Шкода.

Тальє ледь присів, стрибнув, блискавично, без попередження напав. Відьми́н не завдав собі клопоту навіть захиститися парадою, швидким півобертом ухилившись від плаского удару.  Лицарик широко замахнувся, клинок знову протяв повітря. Геральт спритним піруетом вийшов із-під вістря, м’яко відскочив, коротким і легким фінтом збив Тальє з ритму. Тальє вилаявся, широко вдарив справа, на мить утратив рівновагу, спробував повернути її, інстинктивно, високо і незграбно захищаючись мечем. Відьми́н ударив із силою та швидкістю блискавиці, прямо, викидаючи руку на повну довжину. Тяжкий меч задзвенів  об клинок Тальє так, що той, відбившись, сильно вдарив його по обличчю. Лицар заревів, упав навколішки і лобом торкнувся трави. Фальвік підбіг до нього. Геральт увігнав меч у землю, обернувся.

— Гей, варто! — вереснув Фальвік, устаючи. — Беріть його!

— Стояти! Ані руш!  — гримнув Денис Кранмер, торкаючись сокири. Солдати завмерли.

— Ні, графе, — повільно вимовив краснолюд. — Я завжди достеменно виконую накази. Відьми́н не торкнувся лицаря Тальє. Хлопчисько сам ударився об власне залізо. Нещасливий випадок.

— У нього скалічене обличчя! Він спотворений на все життя!

— Шкіра зростається, — Денис Кранмер вп’яв у відьми́на свої сталеві очі й вищирив зуби. — А шрам? Шрам для лицаря — почесна пам’ятка, підстава для хвали і слави, якої йому бажав капітул. Лицар без шраму — то фраєр, не лицар. Спитайте його, графе, впевніться, що він тішиться.

Тальє звивався на землі, плював кров’ю, скавчав і вив, зовсім не виглядаючи втішеним.

— Кранмере! — рикнув Фальвік, вириваючи свій меч із землі. —  Ти пожалкуєш, клянуся!

Краснолюд відвернувся, поволі витяг сокиру з-за пояса і смачно сплюнув на праву долоню.

— Ох, пане графе, — скреготнув. — Не кляніться даремно. Я клятволомів не терплю, а князь Еревард наділив мене правом карати таких на горло. Пущу повз вуха ваші необдумані слова. Але не повторюйте їх, ревно про цеє прошу.

— Відьми́не, — Фальвік, сапаючи від злості, обернувся до Геральта. — Забирайся з Еландеру. Негайно. Вже.

— Я рідко з ним згоджуюся, — буркнув Денис, підходячи до відьми́на й віддаючи йому меч, — але цього разу він добре каже. Виїжджайте так швидко, як можете.

— Зробимо, як радите, — Геральт перевісив меч за спину. — Але спершу… Ще маю слово до пана графа. Пане Фальвіку!

Лицар Білої Троянди нервово закліпав.

— Повернімося на мить до кодексу вашого капітулу, — тягнув відьми́н, намагаючись не усміхатися. — Мене дуже цікавить одна річ. Коли б, скажімо, я почувався враженим та ображеним вашою позицією у всій цій афері,  коли б визвав вас до поєдинку на мечах, отут, на цьому місці, то що б ви вчинили? Визнали б мене достатньо гідним, щоби схрестити зі мною вістря? Чи відмовили б, навіть знаючи, що у разі відмови я вважав би вас негідним навіть того, щоб на вас наплювати, побити пику і  скопати дупу на очах у кнехтів? Графе Фальвіку, з ласки своєї заспокойте мою цікавість.

Фальвік зблід, відступив на крок, роззирнувся. Солдати уникали його погляду. Денис Кранмер скривився, звісив язика і цвіркнув слиною на чималу відстань.

— Хоч ви й мовчите, — тяг далі Геральт, — я у вашій мові чую голос розуму, пане Фальвіку. Ви мою цікавість удовольнили, то і я вашу вдовольню. Якщо вам цікаво, що станеться, коли орден забажає якимсь робом дошкуляти матері Неннеке чи жрицям, або ж надмірно утискатиме капітана Кранмера, то знайте, графе, що я тоді вас відшукаю і, жодними кодексами не переймаючись, сточу кров, як із кабанця.

Лицар ще дужче зблід.

— Не забудьте моєї обіцянки, пане Фальвік. Ходімо, Горицвіте. Пора. Бувай, Денисе.

— Щасливо, Геральте, — широко посміхнувся краснолюд. — Бувай. Я вельми рад із нашої зустрічі, хотів би ще одної дожити.

— Навзаєм, Денисе. Тож до побачення.

Вони від’їхали демонстративно неквапом, не оглядаючись. Перейшли на клус щойно тоді, коли сховалися в лісі.

— Геральте, — раптом озвався поет. — Чи ми поїдемо просто на південь? Об’їдемо Еландер і володіння Ереварда? Що? Ти збираєшся й далі тягти це напоказ?

— Ні, Горицвіте. Не збираюся. Поїдемо лісами, а тоді повернемо на Купецький Шлях. Пам’ятай, при Неннеке про цю сутичку ні словечка. Ані мур-мур.

— Сподіваюся, що рушаємо без зволікань?

— Негайно.

 

II

 

 

Геральт схилився, перевірив полагоджений курок стремена, підігнав пахнучий новісінькою шкірою стременний пас, ще жорсткий і непохватний. Поправив попругу, сакви і скручену за сідлом попону, приторочений до неї срібний меч. Неннеке стояла обіч, нерухомо, схрестивши руки на грудях.

Підійшов Горицвіт, ведучи свого карогнідого валаха.

— Дякую за гостину, велебна, — сказав він повагом. — І не сердься вже на мене. Я ж і так знаю, що ти мене любиш.

— Атож, — підтвердила Неннеке, не посміхаючись, — Я тебе, дурисвіте, люблю, хоч і сама не знаю, за що. Бувай.

— До побачення, Неннеке.

— До побачення, Геральте. Пильнуйся там.

Відьми́н терпко посміхнувся.

— Ліпше я інших пильнуватиму. В довгостроковій перспективі це ефективніша стратегія[3].

Зі святині, з-поміж обплетених плющем колон, вийшла Йоля у супроводі двох юних послушниць. Несла відьми́нову скриньку. Незграбно уникала його погляду, соромлива усмішка мило поєднувалася з рум’янцем на веснянкуватому пухкому личку. Обидві послушниці не ховали значущих поглядів і ледь стримувалися, щоб не хихотіти.

— На велику Мелітеле! — зітхнула Неннеке. — Справжній прощальний поїзд. Бери скриньку, Геральте. Я доповнила твої еліксири, маєш все, чого бракло. І ці ліки, знаєш які. Заживай регулярно, два тижні. Не забувай. Це важливо.

— Не забуду. Дякую, Йолю.

Дівчина опустила голову, подала йому скриньку. Дуже хотіла щось йому сказати. Не знала, що слід було сказати, яких слів ужити. Не знала, що сказала б, якби могла. Не знала. І прагнула.

Їхні руки зустрілися.

Кров. Кров. Кров. Кості, мов біле поламане пруття. Сухожилки наче білясті мотузки, вибухають з-під тріскаючої шкіри, розтятої великими, з наїженими кігтями, лапами і гострими зубами. Огидний звук роздертого тіла і крик — безсоромний та жахаючий у своїй безсоромності. В безсоромності кінця. Смерті. Кров і крик. Крик. Кров. Крик…

— Йолю!

Неннеке, зі швидкістю, дивовижною для її огрядності, припала до лежачої на землі, напруженої, тремтячої в конвульсіях дівчини, притримувала її за руки й волосся. Одна з послушниць стояла, мов остовпіла, друга, бистріша, вклякла на Йолиних ногах. Йоля вигнулася дугою, розкриваючи рота в безгучному німому воланні.

— Йолю! — кричала Неннеке. — Йолю! Говори, дитино! Говори!

Дівчина ще сильніше напружилася, скреготнула зубами, стиснула щелепи, тонка цівка крові попливла їй по обличчі. Неннеке, червоніючи від напруги, скрикнула щось таке, чого відьми́н не зрозумів, але його медальйон так рвонувся на шиї, що він мимовільно схилився, зігнувся, наче пригнічений невидимим тягарем.

Йоля завмерла.

Горицвіт, блідий наче полотно, голосно зітхнув. Неннеке піднялася на коліна, тяжко встала.

— Заберіть її, — сказала послушницям. Їх побільшало, збіглися, серйозні, налякані та мовчазні.

— Візьміть її, — повторила жриця. — Обережно. І не залишайте саму. Я зараз прийду.

Обернулася до Геральта. Відьми́н стояв нерухомо, мнучи віжки у спітнілій долоні.

— Геральте… Йоля…

— Не кажи нічого, Неннеке.

— Я теж це бачила. Якусь мить. Геральте, не їдь.

— Я мушу.

— Ти бачив… бачив це?

— Так. І не вперше.

— І що?

— Оглядатися даремно.

— Прошу, не їдь.

— Я мушу. Заопікуйся Йолею. До побачення, Неннеке.

Жриця повільно покрутила головою, шморгнула носом і різко стерла зап’ястком сльози.

— Прощавай, — шепнула, не дивлячись йому в вічі.

 

 


[1] Мисюрка — тип бойового шолома, що складається з навершя у вигляді опуклої верхньої пластини та кольчужної відлоги чи бармиці. Назва походить від арабської назви Єгипту — Миср.

[2] Потикатися — запозичення із старопольської мови, означає більш-менш «викликати на двобій, битися на двобої».

[3] Геральт також умів висловлюватися офіційно.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.