Олена Пчілка Товаришки - 5

 

XV

Ну, вже ж от прийшла така пора, що ні оповіданнів читать, ні на гулянки ходити вже зовсім не можна: ідуть останні екзамени. Скрута така, що й господи!

Люба зовсім «перепалась»: сидить з Песцовою по цілих днях і ночах, учиться. Інколи забіжить Кузьменко чи Корнієвич, посидять, порадять об чім-небудь, та й знов дівчата самі з книжками.

Слава тобі господи! Вже скілька екзаменів одбули щасливо, можна трошечки віддихнути. От і Кузьменко вбіг; повеселів хлопець знов, і жартливість йому вернулася.

— Ну, що, землячко? — мовить він до Люби. — Прохолоджуєтесь сьогодні? А завтра знов «кувати»? Ех, благую часть ізбрала наша князівна Білосельська: плюнула на екзамени, та й шабаш! У Париж вибирається.

— І чого їй у Париж?

— Отаке сказали! Чого в Париж?.. Ви б спиталися, чого вона сюди попала? Належить вона до розряду «головоногих» — знаєте ж ви таких? От ви у мене «явноголовая»! Так воно й знати.

— А я якая? — питає Песцова.

— І ви шануйтесь!.. Еге ж! А Білосельській добре, їй-богу; сьогодня йду, аж із її вікон на всю улицю луна йде: виграє собі князівна на фортеп'яно! Зайшов і я, і Константин Михайлович там, Шубертів та Шопенів слухають.

— Загоровський? — спитала Песцова.

— Та він же! Я вже місяців два чую, що од його почало пахощами Білосельської смердіти!..

— Ах, пане Микито, які у вас смішні вирази: «пахощами смердить»! — сміється Люба. — А з Братовою по равлики хіба вже не їздить?

— Ні вже. Він так, як Гейне; хоче з сотню симпатій перемінить!

Ну, скінчили ж уже всі екзамени! Тепер воля! Воля!.. Світ широкий перед очима... Куди тепер? Як уладнувати своє життя?.. Збираються ж усі виїздить; та ще тим часом у Цюріху, поки документи здобудуть, поки се та те!

Пішла Люба купувать собі щось там, далі зайшла в фотографію, зустріла Раїсу. Повітались.

— Ну, що ж, як? Їдеш хутко? — питає Люба.

— Ні, я не їду! Я в Штокмана асистентом зостаюсь.

— Невже?! От як!

— Так. Кланяйся там мамі! Ну, та я їй про все напишу сама!

А швиденько після тої розмови проміж позосталим товариством як вихор бігла чутка: «Чи ви знаєте, що Брагова йде замуж за Штокмана?» — «Та не може буть! Хто вам казав?! — «Я вам кажу!» — «Та ні, се, може, так!..» — «Як — так? Мені сам бувший Штокманів асистент казав, що через два місяці шлюб візьмуть! Та й чого ж так дивуватись? Їм обом добре буде: Штокмана Брагова підучить по-руськи, потім повезе його в Петербург, він там видержить наш екзамен, щоб мати право на практику, і будуть удвох практикувать! Що ж ви хочете? А практика буде! О, буде! Свідомого медика, ще й заграничного професора! Не така, як у сій злиденщині, а петербурзька! А гарно так удвох здобувати!»

А молодь все ж таки бентежилась, проміж нею ходило прозвише, котре Кузьменко вигадав Раїсі: «Stockfrau!», хоть вона вона ще й не була повінчана з Штокманом.

Кость слухав гомін про заміжжя Раїсине трохи збаламучений, а більше того байдужний... Думкою він був уже в Парижі. «Як? І він в Париж? — питали знакомі .— Чого?»

Ну, як же ж таки йому, виїздивши з Європи, не побувати в тому жвавому центрові європейської думки й життя!.. Одним поїздом з ним виїхала і Білопільська, справивши собі на дорогу свіжу, елегантну туалету...

Перед виїздом Кость прийшов попрощатися з Любою:

— Прощавайте, Любов Василівно!

—  Прощавайте, Константине Михайловичу.

Кость глянув на розчинену скриньку, на зложені книжки, питає:

— І ви вже виїжджаєте?

— Виїжджаю,— одказує Люба.

— Куди? В Росію?

— Ні, перше думаю заїхать у Відень: хочу там пройти неділь у шість коротенький практичний курс акушерства, придивитись, поучитись при клініці. Там, кажуть, се діло добре стоїть.

— Та нащо ж вам сеє?..

— Здасться! От буду просити місця де-небудь там, у нас, так уже одно при другому буде, й лікарство, й се. Житиму на повіті, в селі, то здасться.

— І ви будете жить у глушині?

— Буду жить у глушині.

— Що ж ви будете робить?

— Як що? — засміялась Люба. — Буду людей корувать! Тож на те вчилась!..

Кость походив по хаті.

— Так! — мовив він. — Так!.. Нам не судилось іти однією дорогою!..

— Я ніколи про те й не думала! Я завжди бачила, як різно розходяться наші стежки! Kinderspielе   ще не ведуть до спільної дороги життя.

— У всякім разі,— мовив Кость, наблизившись до Люби,— вірте, що я схороню в своїй пам'яті ваш чистий, хороший образ назавжди!.. Я бачу ясно тепер, що я не стоїв вас! Ваша глибока, цільна натура...

— Нащо сей панегірик? — з прикростю перебила його Люба.

— Ви мені не вірите?

Люба мовчала.

— Вірю! — промовила далі з слабим усміхом.

— Вірте, що пора наших, як ви кажете Kinderspiele, пора нашої... дружби зостанеться самим святим спомином у моєму житті!

Люба мовчала, дивлячись у землю.

— Прощайте... Люба! — Кость хотів поцілувать її руку і... не посмів. Він швидко вийшов з хати, глибоко стурбований. Люба не рушила з місця, не провела поглядом Костя, все стояла задумана. Од її колишніх відносин до його думка перейшла на самого того Костя; їй стало жалко товариша, жалко його самого. Чи знайде-то він щастя на тому роздоріжжі?..

Останні пильні збори розбили важку думку Любину. Так багацько було клопоту! Ходили й на гулянку, на прощання, мовляв...

Люба виїздила з своїм гурточком: вкупі з Песцовою, Кузьменком і Корнієвичем. Сі їхали з нею до поворітки на Відень; там Люба мала з ними розлучитись, бо вони поїдуть іншим шляхом у Росію. Там далі Песцова поїде, мовляв Кузьменко, в свою Кацапію, він сам у Полтавщину, Корнієвич у Слободську Україну. Всі різно... Виїхали таким хорошим ранком, Прощай, Цюріх!.. Прощайте, прекрасні гори! Прощай і ти, alma mater!   Прощайте, університетські роки!..

Дорогою сидять щирим гурточком посеред чужих людей.

— Ну, що ж, землячко,— питає Кузьменко,— коли ж ми з вами побачимось?..

— Не знаю!..— одповідає Люба.

— От нехай лиш Любов Василівна впорається там у Відні та приїздить додому, то ми до неї довідаємось! — каже Корнієвич.

— Ну, вже хто-хто, а я вже, як тільки, мовляв, миш голови не одкусить, неодмінно приїду подивиться, як то вона буде лікарствувать! — каже Кузьменко. — Цікаво, їй-богу, цікаво!.. Ануте покажіть, як ви будете пульс глядіть? Отаку ж міну треба робити!— Кузьменко дав такий поважно-комічний вираз своєму обличчю, що всі сміються.

— Ах, уже ви, скоморох! — гукає Песцова, тріпнувши Кузьменка по плечу рукою.

Разом з тою ганьбою в словах дівчини одбивається така сама ласкавість, як і в очах її, що раз у раз звертають на «Мікіту Степановича». А той Микита Степанович — хіба він не бачить тих поглядів? Хіба він не догадується про те, що давно сталося явним усім близьким? Хто його знає — все пак жартом одбувається і в жарт повертає ласку дівчинину...

Однак дедалі жарти їдучих починають все менше походити на жарти, речі робляться все нервовіші, короткі, з силуваним сміхом... А от і зовсім уже сміху не чутно: зараз буде та станція, де Люба вийде й зостанеться дожидати поїзда на Відень, а вони всі поїдуть далі...

— Ви напишете? Ви обіщаєте писать? — питає Любу Корнієвич біля вікна; там, прислонившись до шибки, Люба ховає свою турботу.

— Буду,— тихо одповіла вона. І додає згодом:— Ви теж пишіть!..

— Про се не може буть і речі: звичайно, буду!

Машина протягом свище, ріжучи декому серце...

Стала.

— Ну, прощавайте!..

Люба щиро обіймається з Песцовою, цілується так щільно, потім Люба одривається з сльозами в очах і шепче здавленим голосом Корнієвичу, подаючи йому руку: «Прощайте!» Корнієвич міцно стискає її холодні пальчики і мовить: «Будьте здорові! Бережіть себе...»

Люба з туманом в очах подає руку мовчазному Кузьменкові, теж ледве вимовляючи: «Прощайте!..» Кузьменко мовчки бере її руку і чуло притискає до неї свої м'які, добрі уста. Люба не ждала сього, цілує його в лице, така стурбована. Кузьменко ще раз цілує її в руку. Обтираючи хусточкою очі, Люба сходить з вагонових сходів. Вона стоїть на платформі, дивиться на постаті товаришів; перемовляються ще кількома уривчастими словами... Поїзд рушає; Корнієвич махає шапкою; Кузьменко теж іще раз скинув шапку і стоїть на площині вагоновій понуро. Він не хоче бачити, на котрому з товаришів спочине останній погляд Любин...

 

 

XVI

Люба живе у Відні вже другий тиждень. Владнувалася, має малесеньку домівочку; на акушерські курси їй, з цюріхським дипломом, удалося вступити дуже легко. Тож ходить, учиться, пильнує діло в клініці. Тяжка річ для чулого серця ота клініка, де бачиш тільки труждання, чуєш стільки стогону, несвітського голосу муки; та що ж, Люба дивилася на ті муки, слухала ті крики з думкою колись уменшати міру того жіночого труждання, бути колись умілою порадницею бідним сестрам, а може, й визволінницею которих од смерті. Пізнавала діло, в котрому власне практика давала так незмірно більше знаття, ніж книжки.

У Відні Люба була сама як палець. Ідучи улицями, повними жвавою юрбою, сидячи в театрі проміж щільними лавами споглядачів, Люба почувала себе такою одинокою, такою непричасною ні тій заметні, ані тому клопоту й веселощам. Душею була сама... Піде в галерею малювання, в музей, пройде по новому для неї кутку міста і лиш сама собі повідає свою думку, свої спостереження, свої враження... Як місто Відень їй дуже сподобався з тим контрастом узеньких, давнього віку уличок з стрілчастими церквами, і нових, широких улиць, оздоблених деревами, з такою штучною, весело-химерною архітектурою будинків. А Дунай, отой тихий Дунай хіба не хороший! Стоїш коло мосту, дивишся, як він несе свої широкі, спокійно-глибокі води. Так оце ж він, той Дунай, котрого ймення знаєш з дитячих літ, із тих пісень, що вповідають, як козаченько край Дунаю коня напуває, а дівчина косу пускає на тихий Дунай... Думається, було, де то він, який то він, той Дунай? Аж от довелось побачити.

Походить Люба, подивиться, та й знов вертається у свою хатину; учить свої книжки чи листи пише: тільки й одрадості, що ті листи, хоть у їх поговориш трохи з своєю душею.

Докучило Любі ходити все в один ресторан обідать, перемінила для розмаїтості... Скінчить обідать, перегляне часописи,— все пак німецькі чи які французькі з карикатурами,— розглянеться нишком на публіку,— все пак тобі та чужина і самі мужчини. На Любу зглядаються трохи здивовано, з цікавостю, але й з найвеселіших ніхто не важиться причепиться: бачать-бо панове добродії, що ся junge Dame   із стриженою голівкою не такого розбору, щоб її зачіпати...

Раз Люба тільки що почала свій обід, як прийшло двоє паничів: один низенький чорнявий, другий високий русявий, і сіли біля того стола, в даль тому кутку, де обідала Люба. Паничі, либонь, були німці; Люба чула, як вони сказали скілька слів кельнерові дуже чистою німецькою мовою, і не звернула одмінної уваги на своїх сусідів. Чи вони гарні, чи які, що ж їй за діло! Аж ось вони почали говорить поміж собою. Люба аж їсти перестала, головка її самохіть повертається в той кінець, де сидять паничі, — аж ніяково їй, що вона звертає таку увагу на їх. Про що ж таке говорили ті сусіди, що Люби так пильнує їх розмову? Про речі якісь-то свої, Люба навіть не розбере, про що саме, бо чує якийсь уривок бесіди. То чого ж вона, справді, все поглядає на сусідів з такою найживішою цікавістю в обличчі? Того, що Люба почула ту мову, котрої вона не чула так давно і всього менше сподівалася почуть тут. Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи, як зважила в своїй думці Люба; і ще коли б ті хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. «Що се таке?» — міркує Люба. Інші слова й звороти здаються  їй чудними, чує вона «переконаннє», «відносини», «ся починає», «буду мусів»,— а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце похвачує. А паничі, говорячи серед німців тою мовою, незрозумілою для окола, розмовляють з такою певністю. Говорять собі і не постерегають, не знають, що ота мовчазна, тиха сусідка так вислухає їх.

— Дай-но мені, Бучинський, оту часопись! — мовить по скінченому обіді чорнявий панич русявому.

«Часопись»,— переказує в думці Люба. Не газета, а часопись... Бере Люба й собі «часопись» якусь там, та мало що читає: все зайнята тими паничами. А вони посиділи, розплатилися, знов заговоривши з кельнером гарно акцентованою німецькою мовою, і пішли собі.

Другого дня Люба з охочою думкою сідала обідать на тому самому місці, та паничі не приходили. Трохи Любі й досадно на теє... Аж от і знов зустрілася, там же таки, з русявим (Люба й імення його згадала: «Се той Бучинський»,— подумала вона). Бучинський був сам, без товариша, і сидів мовчки. Люба так і не почула від нього в той день ні слова; споглянули тільки одне на одного. «Ну, нехай же я його ще зустріну, я до його сама заговорю! Що ж таке!» — думає Люба й дійсно перший раз, що здибалась, заговорила:

—  Будьте ласкаві, дайте мені сю газету! — «Часопись» таки не зважилася сказати...

Тепер уже й Бучинський здивувався не менше, як Люба колись. А Люба сидить, почервоніла така, читає... Далі якось-то розговорилися, узнали одне про одного, хто й що. Отже, Люба довідалась, що Бучинський був віденський студент, родом з Галичини, русин. «А, от воно що!» — думає Люба, і все цікавішим робиться для неї той хлопець, чи панич, як називала його в своїй думці Люба. І справді, вигляд Бучинського був далеко елегантніший, ніж російських студентів: високий лискучий циліндр, білі стрімкі комірці, складне чепурне убрання, старанніше пригладжені волося й уса, галантна манера — в усьому тому видно було європейця; але знов, коли Люба приглядалась до того добродушного обличчя, до того простого щирого погляду сірих очей, щось таке своє, рідне повівало на її самотню душу. Найпаче ж та мова! Люба просто заслухувалась її!..

Поговорили, розійшлись. Та й знов зустрівались, ходили вже вкупі й по місту. Бучинський, що скілька років прожив у Відні, звичайно, добре знав місто і ото ласкаво показував Любі, водив її, де вона ще не була, радив, де що ліпше купити. І все говорили, розмовляли так охочо! Коли приходилось одповідать, Люба трохи затруднялась, та таки часом і не трохи, а просто мусила переходить на російську мову... Вона так одвикла од малоросійської мови! Хоч вродилася в ній, зросла в ній... Але ж у Цюріху Люба так мало чула й вживала її, навіть у своєму ближчому товаристві. Часом, було, говорять з Кузьменком або й з Корнієвичем по-своєму, але й то так, у жартливій звичайній бесіді, а як тільки, було, переходять на поважніші речі, так зараз і мова міняється — переходить на російську...

Тож тепер, як прийшлось говорити з Бучинським однією, тою рідною мовою, Люба затруднялась... І її просто брав сором перед тим інтелігентним русином: він говорить так вільно, ні трошечки не запинаючись, про що тільки схоче, а вона... мусить добре подумати, перше налагодитись, а тоді вже казати, ніби перше переложитн в думці з російського, та й то се далеко не завжди зуміє переложити — не стає слів, і виходить щось таке перісте! Не знать що, аж самій досадно! Бучинський не сміються і того, удає, що не замічає ні того затруднення, ні тої строкатості в мові, тільки часом мимоволі з'являється у нього чуть-чуть замітний усміх, котрий він зараз же ховає. Але Люба той усміх чує душею, хоч і не бачить... І так би їй хотілося говорити краще, по-його. І не через те кидає вона знов російську мову та переходить, як уміє, як здолає, на українську, що хотіла б «підладитись» тому новому, цікавому товаришеві, а просто вона почуває, що се органічна мова його бесіди і що так треба, що говорить з ним по-російськи просто не випадає, власне, таки аж соромно якось! Чого ж він уміє, а я ні! Вони виробили собі свою мову і для культурної потреби, а ми? Переходимо зараз на російську, коли заводимо поважнішу бесіду! Так негоже!

«Просвіта», «напрямок», «враження»,— підчеркує Люба в думці вирази Бучинського, котрі їй здаються такими новими і через те мовби чудними, принаймні Люба не зважується говорити їх сама,— а одначе що ж тут такого чудного? — думає вона далі. — Чому ж би не вживать тих слів? Чого ж конечне казать «просвіщеніє», а не «просвіта», «впечатлєніє», а не «враження»? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись! Нас наломлює школа, книжка; але й сей проходить школу, ще більш чужу, німецьку, однак же він не кидає свого, пильнує, розвиває». Тут чується міцна тенденція, міцніша, ніж оте полтавське українофільство, котрого відгомін доходив до Люби перед виїздом у Цюріх, котре кинуло якесь проміння на Кузьменка з Корнієвичем.

І Люба все слухає свого нового товариша, того патріота й демократа, чи пак «народовця». От вони сидять увечері у кафе, п'ють віденський «melange» — каву на молоці — і розмовляють щось таке про народну словесність. Якось прийшлось до речі, і Бучинський розказав цілу народну казочку, свою, русинську, отам-таки сидячи, серед «німоти», й розказав. Що за мила казочка! Який хороший склад, який знакомий, добірний юмор! Деякі слівця й тут нові для Люби, та такі вони зрозумілі, такі гарненькі! Люба сміється, і очі їй сяють найщирішою утіхою. Двоє добродіїв німців, що сидять близько нашої пари, либонь, думають, що то «кохана пара», що той вродливий хлопець говорить тій junger Dame які-небудь «романсові речі», коли вона так втішно слухає, так од серця весела; але панове споглядачі помиляються, нічого «романсового» ні Бучинський, ні та панночка і в думці не мають!

Завтра Люба з утіхою ждатиме, що от стукне в її двері той новий рідний знакомець, щоб іти вдвох у місто; та коли вони, вітаючись, привітно, ласкаво стискають одно другому руку, то не залицяння об'являється в тому: то братерськи вітається галицький русин з сестрою українкою.

А заняття наукові йшли в Люби своїм ладом. Незабаром дійшли до кінця того короткого курсу. Має ще один диплом окремої спеціальності лікарської.

Люба виїжджає з Відня. Бучинський проводить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказував їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще їм одну послугу: що коли вона вернеться додому з міцнішими національними переконаннями, то й сим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним щиро, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро, безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!

 

 

XVII

В домочку Марії Петрівни в біленькій світлиці сидять Катерина Пантелеймонівна і Марія Петрівна. Катерина Пантелеймонівна розкинула карти, гадає для Марії Петрівни на червову даму. (Уже ж бо ніхто так не вгадає на картах, як пані Загоровська!)

Ну, що ж там їй вийшло? — питає Марія Петрівна, либонь, сказавши розкинути карти не для себе (бо коли б для неї, то треба ж було б розклади її. на дзвінкову даму!).

Катерина Пантелеймонівна злегка зітхнула, уважно дивиться на карти,— не казать же навмання!

— Та що ж,— мовить вона далі,— нічого собі вийшло!.. Отже, бачите, на серці дорога, осьдечка сповнення бажаннів... тутенька з якимсь інтересом дзвінковий король... Е, тут-бо от і червовий інтерес... гм... Поганенько лиш, що тут умішалася винова восьмачка з десяткою — якась-то досада мається бути,— ну, та се ще нічого!..

Марія Петрівна зазирає на ту кабалу, уповаючи, слухає вироки ворожбитки.

«І чого та винова восьмачка з десяткою замішалися! — думає вона. — А королі? Що ж то за королі? Дзвінковий і червовий!..» — Марія Петрівна зітхає.

— Листа має одержати,— проказує тим часом свій дальший глагол пані Загоровська.

— Якого ж то листа?

— Та так воно показує, ніби з дзвонковим інтересом.

— Може! Хто ж її знає!..

— Та ви ж коли її дожидаєте?

— Та писала, що к десятому буде, а вже п'ятнадцяте! Хто ж їх знає!..

— Се то правда, що їх не вгадаєш! — мовила пані Загоровська, мішаючи карти. — От і мій Кость мав же приїхати, та потім повіявся в Париж! І нащо ще йому в той Париж! От чистий батько: теж отак, було, віється, коли не в Полтаву, то в Харків, а ні, то хоть у Ромен поїде, як на гроші розживеться! Все йому, бачите, скучно було! Ет! — Пані Загоровська гнівно одвернула голову набік, дивиться собі кудись у вікно своїми чорними очима.

Поговорили. Марія Петрівна знов береться за панчоху, котру вона плете для Люби («Певне ж, там Люба так обідралася, що страх!»). Міркує ж, міркує, а далі думає, що пора б уже Катерину Пантелеймонівну напоїти чаєм. «І чом Тетяна не дає самовара? Вже ж би повинна з річки вернутися!»

Марія Петрівна тільки що хотіла встать та піти довідаться, як у хату прожогом вбігла Тетяна, несамовито кричучи:

— Пані!.. Панночка, Люба приїхали!!

Марія Петрівна тільки затрусилася, плетіння випало з рук.,, Далі встала, не знає, що їй і почати...

— Осьдечка! Тут вони!.. У дворі! — мовить перериваним голосом Тетяна. Я йду з річки... а вони їдуть!..

Надворі, під ґанком, стоїть жидівська балагула з полотняною будкою. З неї швидко вилізла європейська мандрівниця Люба, біжить у хату.

— Мамочко!! — І упала в тремтячі обійми материні.

Марія Петрівна так і прикипіла до своєї доні: обіймає, цілує, сльози біжать із очей. Чи ж то не радості дождалася, ні!.. Дивиться потім на свою Любу — щось вона мовби виросла, якась інша зробилась... Та ні ж бо, се вона, Любочка мила, дорога!..

В господі заметня: бігають, зносять пакунки Любині. Прибігла й куховарка Уляна, й чоловік Тетяни, що вернувся з москалів та живе у дворі в Марії Петрівни. Вийшли з хати й сусіди, що займають домівку в меншому будиночку Марії Петрівни,— почули, бачите, що приїхала її дочка з-за границі, так хотять побачити, яка там вона, та дочка: он вона стоїть на ґанку, сміється з Тетяною.

Знов Люба в хаті, ходить усюди, розглядається; чогось ті хати мовби менші, нижчі стали!.. Та ні-бо, вони такі й були! І сволоки ж бо так само виступали!.. Дивиться Люба, щебече:

— Ну, що ж, мамочко, як же ви маєтесь?

Щось тая мама мовби постаріла значно, зігнулася трохи, сивого волосся більше... Та ні, як придивитися — та сама, люба, добра мама!.. Здається, й чіпчик той самий на голові, що був тоді... тоді, як Люба виїздила з дому...

Біжить Люба через тильну половину:

— А як же у вас у дворі, Тетяно? Чи так, як було? Піду подивлюсь!

— Та й подивіться! — одмовила Тетяна, сміючись, а сама береться за самовара — нести у покої.

Розглянулась Люба у дворі, заглянула через тин у садочок, пішла над край подвір'я: он там, між будовами, одкривається той самий знайомий краєвид... Широко розлігся він під промінням західного сонця! Он і річка, он і луки, он і бір далекий, синій!.. Мовби трохи змінилася річка: більше виступають білі коси піскові, більше розрослися верби он там, на заломі; а все ж переміни в цілому нема: се він, той самий краєвид, ті самі місця!.. Люба сама не знає, чого у неї защеміло серце, мовби жаль чогось, мовби якась чула турбота підступає. І знов так тепло робиться в душі: той рідний куток так привітно, любо простягає свої обійми!

Вернулася Люба в хату, сідає за накритий стіл, коло матері та Катерини Пантелеймонівни, щось каже матері з таким світлим виразом в обличчі.

— А не бачили там в останній час мого Костя? — питає пані Катерина.

— Ні, бачила ж ото перед виїздом! А потім же він у Париж поїхав.

— А швидко ж він додому буде?

— А я ж почім знаю? — мовить Люба, засміявшись.

— Та вже ж таки приїде, довідається! — потішає Марія Петрівна Катерину Пантелеймонівну.

— Сподіваюся, сподіваюся! — каже та.

Береться Марія Петрівна наливати чай, та й згукнула:

— Оце, боже мій!.. Що ж се я?! То ж, бачите, не тямившись, чаю всипала, а води забула налити, так той чайник і стояв на самоварі!

Сп'ятилась Марія Петрівна, сміється Люба й пані Загоровська, сміється голосно й Тетяна.

— Слухайте лиш, Любочко,— питає знов Катерина Пантелеймонівна,— чи то правда, що Братової дочка йде заміж за німецького професора? Мати хвалиться, що листа прислала.

— А правда ж, правда! — одказує Люба. — Вже досі й шлюб узяла, бо то ж мало буть коло сього часу.

— Бог знає що! — провадить Загоровська.— І чого ж таки вона за німця йде?..

— А хто ж її зна! — одмовляє сміючись Люба. — Сподобався!..

 

 

XVIII

В одному з тих сіл, що видно оддалік з тої гори, де подвір'я Калиновських, Любі удалося одержати місце «фельдшерицы», чи «хвершалки», як говорили селяни. Больниці-то нема, а місце хвершальське все ж таки є, на цілий участок із скількома близькими селами. І без больниці праці доволі! Аби хіть!

До старої Калиновської приїхала гостювати старша дочка з дітьми, то й не самотно в її господі: повно дитячого щебету! Та й Люба ж недалечко, приїздить частенько одвідати своїх; отоді вже гомону того, та сміху, та жартів! Діти опадуть Любу, бере вона їх на руки, старші теж обступають; тільки тіткою не хотять звати. Люба, та й годі! Та дарма, нехай і так!

Одвідає Люба своїх, перемінить книжки у бібліотеці, поговорить із офіцером Богдашевичем «про високі речі» та й знов «униз», туди, в своє село. Домівку найняла у хвершалової вдови, Малинчихи, Ганни Марківни; світличку та кімнатку займає і обід бере у Ганни Марківни. Лікарствує ж Люба; хто вдається до неї, того й корує; та не повинна ж ото й ждати кожен раз, поки вдадуться, мусить і сама довідуватися по участку, чи все гаразд. Вдаються потроху селяни, далі все й більше та більше. Люба не раз чула, що ті мужики такі «страшенно неймовірні», так «уникають від най щиршої охоти найдобріших лікарів пособляти їм»; але вона швидко побачила, що то була просто-таки неправда або правда непровірена, недосвідчена!.. Бо таки як, справді, наважитись підходити до селян з порадою та подавати її по щирості й уміло, то зовсім ті селяни об'являються не такими неймовірними і не так уже цураються порятунку!..

Пішла чутка й по панах про ту хвершалку. Отже, маєте собі, пани ще «неймовірніше» споглядали на ту жінку-лікарку, ніж мужики.. У найліпшому разі здвигали плечима... Та потім потроху почали вдаватись, которі ближче були по сусідніх селах; і сих, бачите, неймовірних удалось переконати, пересвідчити правдивою статочностю й умілостю!..

Лікарює панночка; здалася й віденська наука, пройдена при клініці: кличуть то сюди, то туди на пораду, як то баби кажуть, «положити душечку на подушечку»; а скільки тих бідних жінок, що й без діток слабують та хорують тими жіночими хворобами! Коли б тілько зуміти та здолати всім помогти, що вдаються часом з хворобами тяжкими та задавненими...

В своєму селі вже таки й добре знають Любу, і вона знає багацько господарів, а ще більше господинь по імені. Знає часто, як хто й живе, не тільки чим слабує. То, бачите, воно здалі те селянське життя здається таким одмінним та простим у своєму змісту, а як придивитись добре, от неначе наводячи лупу на окремі сім'ї, на окремі постаті, то зовсім уже воно не так порожнє й одноманітне здається: форми життя й тут об'являються такі багаті, такі різні... Коли схотіти підступить ближче, то й гут об'явиться широке поле і до споглядання, і до праці свого роду...

Люба ж і наводила ту духовну лупу на окольні помиті. От хоть би й зараз, у найближчому (а скати би, найдрібнішому!) її околі — чи не розмаїтні постаті, чи не прагнучі духовного бальзаму? Господиня, тая стара хвершалка-вдова, колись була все ж таки панею, а тепер, при злиднях, і не знає, мовляв, па яку ступить: чи їй панську думку про себе мати, чи з селянками зрівнятись; як же подивиться на Любу, поговорить з нею, то мовби їй і не так соромно, що вона вибилася з платтів, а ходить у простій спідниці... Хлопчик, синок господині, Гриша, вродливий, дотепний, всюди б він устряв, все б він хотів узнати; та куди ж він піде? Що він знає? До панських дітей він не піде: там не приймуть, з мужицькими уже йому не подоба дружитися! Росте хлопчик сам собі, а несвідомий такий, що й читати досі не вміє: «способу» нема, де ж він навчиться? Ото вже Люба, з ласки своєї, почала показувать грамоти, як має вільний час. Далі служниця Ганни Марківни і разом Любина, Меланка, вже на що незначна постать, а й тої життя розмаїте: скільки служила по міщанах у сусідньому містечку, по панах, а далі й роман завела. Як же! З самим єфрейтором, показним таким москалиною. Та покинув москаль, покинув з хлопчиком і пішов собі кудись. Тим же то Меланка так плакала, як Люба читала їй «Катерину»! Плакали й інші, що слухали, та не так... Воно-то Меланчина доля й не зовсім така, як Катеринина: не втопилася Меланка, зосталася жити з своїм хлопчиком, та життя те несолодке й неясне!.. Тьмяно пак і пусто було в господі Малинчишиній, де служила Меланка, ото тілько й проміння ясного свінуло, як оселилася та панночка чудна, лікарка. Доля Меланчиного хлопця, Гриця, теж не така вже тяжка, як Катерининого Івася; не ходить Гриць по розпуттях, не водить старців, та хто його зна, чи йому краще, ніж тому поводарю Івасеві! При злиднях виріс Гриць — недолугий такий, все слабує; як почувається ліпше, піде між діти на улицю, та тільки аби що, чує він зараз те доразливе прізвище: «Іди собі, ти!..» (Бо знають вже всі, що безбатченко він, тим же лихом і корять!..) Стала Люба Грицеві якісь ліки давати, поліпшало йому — і не цурається він своєї лікарки! Чого ж її цуратися: приїде з міста, бубликів привезе і так у хату до себе закликає, посадить, їсти дає, по голові погладить!.. Поприходять же обидва хлопчики, Гриша і Грицько, Люба їм обом потроху букви, наклеєні на картоні, показує, вже вони й пізнають їх, або дасть самим пописати олівцем,— і того не цураються хлопці! А вже як часом Люба розгорне яку книжку з малюнками та почне показувати та розказувати, то в хлопчиків аж очі грають! Жвавий Гриша хутчій розуміє, але й Грицько як подумає, то теж, видно, розбирає, дарма що мовчки слухає!

Отакі розмаїті постаті були коло Люби; се ж у самій хаті у неї, а там же то поза хатою!..

Живе собі Люба, не скучає, тільки часом буває така задумана, ніби смутна трохи, як ходить по своїй кімнаті чи по маленькому садочку Ганни Марківни... Отже й тепер якраз походила, походила по стежечці, прийшла й у хату якась поважна, не жартує., не сміється.

— Меланко! — гукає.— Однесете мені листа до Івана! Він завтра у город поїде, бо п'ятниця, то й листа мого одвезе на пошту.

— Добре, добре! — каже Меланка.

Люба ходить уже по хатині і обмірковує, як саме написать листа тому Корнієвичу. Чудний він, справді, то писав, а то вже третій тиждень,— ні, вже цілий місяць,— не одповідає. Що ж се таке? Сам просив писать, а тепер взяв і замовк. Нащо ж було просити, намагатись? Ну, весело йому, отже, писав в останній раз, що знакомих уже багацько має, якась там лікарева дочка прерозумна знайшлася, але все ж міг би він одписать що-небудь на лист! Що ж се за погорда така? Навіть незвичайно!.. А найважніша річ, що сам просив писать! Ні, вона от зараз сяде й напише йому, що вона такого поводіння од його не сподівалась і коли йому в тягість одповідать на листи, котрих він нібито так бажав, то, звичайно, краще зовсім перервать; вона, Люба, думала, що листи їх будуть дружнім  бесідним обміном, в коли для його, Корнієвича, одповідь на її листи має статися лиш якимсь прикрим обов'язком, то вона зовсім сього не хоче, і нехай він не дивується, коли вона після таких загальних одповідей зовсім перестане писать до його.

З міцним виразом тих думок на лиці Люба сідає зважливо за лист і пише, пише.

Пройшло чимало часу. Лист написаний і згорнутий. Меланка стиха одчиняє двері і каже Любі:

— Панночко! Давайте лист, уже понесу, а то там хутко полягають спати. Іван ранесенько поїде.

— Не треба!.. Не буде ніякого листа на пошту! —  одповіла Люба, і коли двері за Меланкою зачинились, порвала написаний лист на шматочки.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.