Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Олена Пчілка Товаришки Медицина Університети Студентки | Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise

Олена Пчілка Товаришки - 4

 

XIII

 

Час плинув. Пройшли місяці, семестри цілі. Наші були вже знакомі зо всіма добами року... Нема чого таїти, «романсували» трошки (де ж молодь не романсуе?), але й училися пильно! В науку й панночки  втяглися таки добре, зовсім як студенти. Вже ж ото й не  почували себе незважливими ученицями. О ні! Іншого й студента могли б переважити, перемогти і в розмові про свої науки, і в самій праці навіть; професори дуже хвалили дотепність «русских» студенток, дивувались їм (чи сиодівались-бо вони такого від «сарматок»?), тішилися їх прекрасно зробленими препаратами, писані навіть в журналах, обороняли їх від клепання ретроградів, доказували всю поважність жіночого уміння. Все теє, звичайно, додавало духу ученицям.

Найпаче ж підвела голову Раїса; Кузьменко навіть говорив: «Підняла носа». Її поводіння було найважливіше, її мова була найголосніша. Вона навчилась говорить тоном знаючої і в тім разі, коли іншої речі не дуже-то й знала. Вона присусідилась робить під ближчою орудою одного професора, Herr Stockmann'a, знаного в Цюріху не тільки як ученого, але й яко медика-практика. Herr Stockmann, чоловік середнього віку, сам пробив собі путь, бувши тружеником із буржуазної сім'ї, і умів цінити особисте старання, наможливість у простуванні до мети; він став з повагою дивитись па ту Fraulein Bragoff, що з такою пильністю сиділа у його лабораторії; погляд його безцвітних, ніби скляних очей стрівався гармонічно з її твердим поглядом. Herr Professor хвалив Раїсині роботи, направляв коротко її працю, якось дав їй почитать навіть свої власні дві книжечки з своєї бібліотеки. Присторонності в тій увазі до вродливої Раїси не було; правда, коли один раз асистент Штокманів, молодий голубоокий панич, похвалив йому вроду тої його ближчої учениці, Штокман сказав: «Ja, sie ist sehr schon», але слова ті були сказані з таким безчулим виразом, немовби то говорилось о якій-небудь фігурі, вишитій на подушці, чи об моделі із гіпсу.

Тим часом Раїса, почавши учитись при Штокмані, стала ще більше хвастати. Тон її робився неприємним для її тихої товаришки й спільниці, Люби. Однак правдивість вимагає сказати, що тут була ще й друга причина, через яку в розмовах і відносинах обох дівчат зайшла прикрість і неприязнь, котрі хоч не приводили ще до одкритого розриву, але почувались уже доволі значно. Раїса давно звертала значну ласкаву увагу на Костя Загоровського, але поки симпатії Костеві цілком горнулися до товаришки дитинячих літ, Люби, то ся товаришка, уважаючи ласку Раїсину до того славного Костя зовсім натуральною, навіть не задумалась над нею, а коли часом замічала більші запобігання Раїсині, то ховала при тім лиш насмішливий усміх.

Але бог його знає, коли саме сталось, що справа повернулась зовсім іншим ладом... Кость став щось уже не так зникати від Раїси, як перше, і мова Раїсина стала певнішою, коли зверталась до Костя, та й до Люби, ніж перше. Може буть, що Костя Загоровського, котрий перше просто не знаходив у собі лиш симпатії до різкої натури Раїсиної, почили брать під свою владу та імпозантність, те поважне становище проміж близькими, котре здобула собі Раїса. Бачивши велику Раїсину певність у собі, чуючи о її великій ученості, котрою вона нібито визначалась проміж всіма своїми товаришками, став він бачити в їй «велику жіночу інтелігентну силу», «енергічний тип жіночий» і т. ін. А надто ще трапилась Костеві маленька пастка. Зміркували Раїса одну невелику мандрівочку, трохи навіть і з науковою метою: наважила вона вільним часом поїхати трохи по Цюріхському озеру, куди-небудь далі, до тихої затоки, набрати молюсків (казали, цікаві типи находяться!). Любу не запрошувала, бо вона була трохи недужа, то навряд чи поїхала б; а Костя якраз на ту пору здибала коло озера й попросила провести її. Кость ще не був на озері далі, як під самим городом, і згодився без прикрості проїхатись: всього пак години на 4, ввечері можна вернуться другим пароходом. Приїхали в пригородок Küssnacht; гарненьке собі місце, і затока ж ото доволі тиха; поки Раїса ловила молюсків, Кость любувався хорошим краєвидом. Мали ж вони вертаться того дня й у Цюріх, та якось не вгадали чи пропустили парохода, як він минав Küssnacht на повороті, і мусили зістатись до ранку. Ну, звечора трохи походили удвох, побавились краєвидом над озером, а ніч трапилась така місячна, хороша. Ну, тут той місяць, а тут гарна товаришка у самотній проходці... Не знати, чи багацько Раїса наловила в сіточку тих равликів у Küssnacht'i, а тілько в тій сіточці Кость Загоровський трохи заплутався...

Люба навіть не постерегла відразу тої новини, і добрі відносини друга дитячих літ могли ж пак зоставатись при їй у всякім разі. Кость не цурався її домівки; та тільки Люба далі постерегла, що він учащає вже не задля неї. Прийде, повітається, і не з прикрістю, а якось уже по-іншому, оглянеться та згодом і питає:

— Раїси Павлівни нема дома?

— Нема, десь пішла.

— А хутко вона прийде?

Любу її знаход вразив... Спершу вона лиш дивом дивувалась, потім же в обличчі її з'явився вираз образи й погорди. Але виразним словом вона нічого не говорила ні Костеві, ні тим паче Раїсі. Мовчала, та ще й сама одсторонялась, даючи сама нагоду Костеві й Раїсі зоставатись удвох...

Звичайно, далі прийшло до того, що вони опинились у різних домівках... Раїса знайшла домівку ближче до своєї роботи у ІІІтокмана і поселилась сама; а Люба прийняла на її місце Песцову, котра її дуже про те просила. Люба догадувалась, від чого Песцовій так сього хотілося, але вдавала, що нічого не догадується...

Кузьменко, як і перше, часто бував у Люби; навідувався й Корнієвич, і хоч навідувався не частіше, та поводився тепліше; Кость же бував у неї тільки вкупі з ким-небудь іншим, сам уже не приходив.

 

XIV

 

— Ви чули, що в середу Брагова буде читать прилюдно свій вислід? — питав Корнієвича високий, сухорлявий студент.

— Ні, не чув. А що ж там за вислід?

— А, дуже цікавий: про легке і його функцію.

— Ви чули, що Брагова буде в ту середу читать свій вислід в аудиторії? Буде допущена й публіка! —  мовила Любі Кропотова.

—  Ні, не чула... Що ж там за вислід?..

 — А! Кажуть, дуже учений і гарний: щось там про легке! Сам Штокман хвалив і владновує те читання!

Луна тої чутки ходила по всьому університету.,

Отож прийшла та середа. Молодь метушиться, голосно гомонить на переході перед аудиторією. Спішно йдуть поодинокі особи, тручаються цілі громадки. Всі тільки й говорять з поводу урочистої пригоди: «А що? Хутко вже?», «Прийшла вже Брагова?», «Знаєте ви зміст реферату Брагової?», «О, звичайно, мусить буть цікаво!» і т. ін.

—  Ну що, Кузьменко, чи не поважна година? Жінка перший раз в стінах Цюріхського університету держатиме прилюдний відчит! Що скажете, га?!

—  Нічого! Почую, що там за відчит буде! Тоді вам скажу.

—  Ну, ви вже всюди свого скептицизму та аналізу хохлацького підпустите!

Еге ж, замічається й маленька опозиція урочистому виступленню. Щось і княжна Білосельська має погордливий вираз на своїх завжди таких милих устах. Вона ніколи не була в приятельстві з Браговою; коли й заходила, як Раїса жила ще вкупі з Любою, то завжди показувала теплу ласку тілько Любі.

От і Кость іде; він одкидує білою, складною рукою своє довге волосся; бороду одпустив за сі роки, шовкову таку, очерти стали ще тонші, ніби виразніші. Погляд тільки щось уже надто понад землею йде, найпаче сьогодня! Взагалі Кость сьогодня якийсь-то стурбований, мовби трохи навіть непритомний; вітається не дивлячись, не озиваючись, та все просто вперед кудись іде і дивиться.

— Куди так притьмом, Константин Михайлович? — питає його Білосельська, коли він, зустрівшись на швидкій ході лицем до лиця, привітався з нею. — Ще не хутко почнеться!

— А! — мовив Кость, теряючи свою похопливість, якийсь збаламучений, і пішов з Білосельською.

Вона мовчала; тільки чуть-чуть посміхувалась, далі мовила з своїм чарівним усміхом:

— Вас навряд чи забавить той відчит! Ви ж не медик!

— Так що ж, що не медик? Сюжет тут ні при чім! Тут цікавий самий факт, сама поява, котра має велике значення! Жінка бере право ступити ногою на кафедру!

—  Ніжкою,— поправила Білосельська.

— Нехай і ніжкою! — згодився Кость, усміхнувшись. — Але, у всякім разі, ступити! І се, власне, має огромне, коли хочете, громадське значення: се повне признання права жінки в такій поважній, вищій окрузі — науці! Се доказ, що інтелігентна жіноча сила може пробити собі путь через рутинні форми життя, котрі так довго держали її оддалік од світла, а тим паче од самостійної научної пропаганди; се доказ, що наша жінка, може, здолає не тільки слухати, але й проказувати з кафедри слово науки!

— Ви дуже проречистий оборонник нашої справи! Дай боже нам таких більше! — зауважила Білосельська все з тим же усміхом. — Але, взявши факт особисто, радіти йому так уже надто і носитися нема чого: хто знає, скілько-то нудіння коштує лекторці той вислід і чи здолала б вона хутко поділитися з публікою другим новим вислідом!..

—  Я особисто речі не беру... Впрочім, думаю, що, у всякім разі, коли у Брагової вистачило енергії,  заходу, ерудиції, щоб виступити прилюдно з науковим відчитом, то се єсть і особиста заслуга...

Білосельська вловила опусканий погляд Костів і мовчки лукаво усміхнулась йому, повернувши до його голову, скинувши на його свої пушисті вії. Кость затримався поглядом на тій хизовливій поставі, на тій гнучкій фігурі, котра похитувалась коло його, як тростина, і котрої він досі майже не розглядів, зустрівши. Білоссльська вийняла ніжну хусточку і обтирала нею рукав, котрим вона тернулася десь біля стіни; тонкі пахощі «Ilang-ilang'y»   ролились навколо,

«Де вона дістає отакі гарні пахощі! — подумав Кость. — І як вона уміє одягатись: скромне убрання учениці має на їй такий принадний, добірний вигляд!»

Кость пильнував Білосельську, а напроти йшла Люба з Кориієвичем. Порівнявшися з Костем, вона жвавіше заговорила з своїм товаришем, ніби не бачила Загоровського й князівни.

— Здорові були, Калиновська! — гукнула Білосельська, доганяючи її вкупі з Костем.

Люба одповіла обом на вітання. Вона трохи поблідла за останній час, сьогодні здавалась і худішою; тільки очі були жваві і на устах був усміх.

— Чого так біжите? — питала князівна. — Ходімте з нами, побесідуєм! Ви не розгніваєтесь, що я одберу у вас даму, Корнієвич?

— Моя товаришка вільна! Вільна йти з ким бажає,— одповів Корнієвич.

— Ну, то ходімте, ходімте! — мовила привітно Білосельська, бажаючи взять Любу під руку.

— Ні,— одповіла Люба, зустрівшись поглядом з Корнієвичем,— утрьох незручно йти,— і пішла з Корнієвичем. Чутно було, як вона, ідучи попереду, провадила:— Ні, я таки думаю, що відчит Братової буде мати значну важність: вона доволі працювала, робила! У всякім же разі, за нею зостанеться та честь, що вона перша з нас виступила з науковою працею!

— Ну, се ще не велика заслуга! — одповідав Корнієвич.— І се власне вимагає більшої одповідності ціни праці з одвагою лекторки. Бо коли вже важитись виступать, то з чимсь ваговитим! А відограти показну роль не по собі — єсть більше ганебно, ніж похвально!

Раптом все заворушилось: «Брагова йде!», «Братова!», «Де Брагова?», «Та он же пішла біля Штокмана! Бачите?», «Ходімте, ходімте!».

Всі гучно посунули в аудиторію займати місця. Розмістились. Настала тиша.

Раїса стоїть на кафедрі. Вона не має такого одважного вигляду, як би можна од неї сподіватись: видно, таки трохи лякалась... Публічність — то страшне слово!.. Здається, зібралося по більшій часті своє товариство, однак же й воно, зібране у великій громаді, притихле до послухання, здається далеко страшнішим, ніж де-небудь на гулянці... А опріч свого товариства сидить і значний гурток професорів, і публіка, ота зовсім чужа публіка, котра, перейнявши чутку з університету про «жіночий відчит», прийшла теж послухать,— і кожне, котрому навіть байдуже про самий зміст відчиту, налагодилось слухать його з думкою: «Ану?.. А як?» Оглядають тим часом постать Раїсину в чорній сукні, перетягненій широким лискучим поясом, оздобленій білим комірчиком, золотою шпилькою вгорі і тоненькою золотою цепкою від дзигарика. Цепка тая ворушиться, підіймаючись на грудях від турботного дихання лекторки; бліде лице виразно одбивається від чорних, гладко причесаних кіс і чорного убрання. В руках лекторка держить невеликий зшиток, з котрого вона зараз зважиться и читать уголос.

Однак перше проказала скілька слів без того зшитка, з поважним лицем і блискучими очима, що дивились кудись у ту просторінь, повну слухаючих голов. Потім почала читать із писаного. Дедалі оправилась і читає вільно, трохи сухим, маловиразним тоном. Публіка, не похвачена змістом того, що  вона була почала слухать з такою пильністю, починає стиха перемовлятись проміж собою, розглядатися по боках.

 Але реферат короткий. От лекторка вже й кінчає його, зовсім уже спокійним, зважливим голосом. Останні слова промовила надто твердо й голосно.

Почувся загарливий ляскіт од плескання рук. Раїса сходить з кафедри під той гук. Лекторку обступають зо всіх боків, вітають, стискають їй руку. Вона оживилась, краска знов вступила їй в лице, голос узяв свій звичайний тон, переривається втішливим сміхом, з котрим Раїса одповідає декому, простуючи до виходу. Herr Stockmann втішливо погладжує свого сірого заличка, ідучи з професорами і розмовляючи про своє учене творіння.

Раїси вже не видно. Кропотова підбігає до Люби, мовлячи:

— Слухайте! Ми там з компанією змовились, щоб уладнувати гулянку... Так до ладу буде!.. Брагову запросимо, бо то ж більше задля неї владновується! Треба ж пошанувати! Приходьте! Збірний пункт у нас! — і побігла в юрбу далі.

Люба якось осталася ззаду і розгубилася з своїми. Вона прийшла додому сама. Так щось її голова боліла, ніяк вона думок зібрати не могла. А треба ж зважити, чи йти, чи не йти на ту гулянку! Люба ходить по хаті... все міркує... Думки свердлять мозок, перевертаються, а до зваги ніяк не можна прийти! То Люба каже, що треба йти, бо що ж — Раїса справді подумає, що вже вона так вразила серце вкрай, що Люба не може буть на її тріумфі чи умисне демонстрацію робить тим неприходом! Ще подумає, що з заздрощів! Треба піти! Та й кликали навіть, бо все ж її причислюють до ближчого окола Раїсиного. Але думка знов повертається в голові, і Люба зважує не йти: з якої речі конечне йти! Ніби на якийсь поклон! Чорт з нею! От іще!..! Та вона, Люба, просто не хоче йти, і кінець. Що там за свято таке, той реферат?.. І не через те зовсім, що читала Брагова, а все одно хто б не читав, Люба вважає, що в тому рефераті зовсім не було нічого важного, справді стоючого того, щоб за його якісь овації робить!.. «Не піду! Не хочу!» — ніби востаннє рішає Люба, але через хвилину знов точить думку щось тяжке, супротивне: «А може, піти? А може, скажуть...» Люба все ходить по хаті, втомлена, бліда, з мученим виразом у лиці. Вона не розуміє, що та незважливість єсть уже якийсь психоз, що вона, Люба, просто недужа, що у неї малокровний одлив од мозку... А вона все ходить, ходить.

Ах! Хтось іде до її дверей!.. Певне, за нею, щоб ішла туди!.. Ну, що ж сказать?.. Ні, вона не піде, нізащо не піде!

— Herein! 

На той дозвіл ввіходить Корнієвич.

— Ви ще не обідали? — питає. — Ходімо ж! Я прийшов просто в ресторан, бачу: вас нема. Ходімте!

Та зовсім проста, спокійна мова, і про річ зовсім, зовсім іншу, впливає на Любу, немов освіжаючий напій.

— Ходімте, ходімте! — одповідає вона якимсь непритомно жвавим голосом, котрого вигуку сама трохи дивується. На улиці повітря ще більше освіжа її. Корнієвич говорить, що по дорозі він заскочив до знайомих, де учить дітей, і взяв нову книжку російського журналу, дуже цікаву; коли Люба хоче, то от після обіду можна почитать, тільки, власне, треба читать сьогодні, бо книжку дали тільки до завтрього.

— Добре, добре! — каже Люба. — А що ж там єсть, у книжці?

— Єсть повість  Слепцова, деякі нові речі Некрасова, хороше «внутреннее обозрение».

—А! Се добре!.. Слепцов дуже гарно пише!

— Я знаю, що він вам теж до сподоби. От і прочитаємо!

—  Гаразд! Гаразд! — все проказує Люба.

В ресторанику вони застали за їх звичайним столом Кузьменка. Обід іде весело. Люба щебече, жартує з Кузьменком так жваво. Корнієвич глядить, щоб вона їла, і казав подати своє любиме вино, котрим він уже не раз частував Любу й Кузьменка. Люба, сміючись, випила трохи вина. Обід і вино значно підживили її.

— Ну й реферат ущучила Брагова! — мовить зненацька Кузьменко.

— Страшенно пустий реферат! — додає Корнієвич.— Я вже навіть не сподівався такого! Нічогісінько нема!

— Ну, вже так, щоб нічого, то не можна сказать! — вкидає Люба.

— Та, власне, таки нічого! — каже Кузьменко. — Що ж вона такого сказала? Там і всього того реферату як кіт наплакав, щось із п'ять карточок, та і в них нема нічого! Я думав справді, що там таке вона може нового сказать про легке і його функцію! Думав навіть покористуватись колись для своєї докторської дисертації! Аж воно вийшло, що гора вродила миш! Ну, а юрба, звичайно, як юрба: плеще! Я думаю, що коли б Брагова, вийшовши на кафедру, показала язик, то й тоді б плескали в долоні!

— Ет,— проказала Люба.

— Та ні, справді! — провадив Кузьменко. — Що ж у тій ученій праці говориться? Що легке складається з двох мішків, що воно починається бронхами, а кінчається капілярами, що чоловік легким дише. Ну, дивіться, се ж уже, мовляв, усякий дурень знає, що людина дише легким, а не носом!

— Ну, припустим, що й носом теж,— вкидає Корнієвич.

— А правду Слободська Україна каже! От сього Брагова й не сказала; а краще було б! Оригінальніше!

Всі троє сміються так голосно, що сусідні німці й слуги аж на їх зглядаються; Люба скілька раз хоче вдержатись, але ніяк не може! Далі пересміялась і згодом питає:

— А одначе, як же буде з гулянкою, що там для Братової владновують?

— Що з гулянкою? — перепитав Кузьменко.

— Ви підете?

— Якого біса? Ото ще що вигадали! Не піду і вам не раджу!

— Та я то й не збираюсь! Ми от будемо читать з Дмитром Назаровичем.

— Ну, і я піду з вами! — закінчив Кузьменко.

Прийшли до Люби. Корнієвич береться за книжку; Люба сидить на своєму ліжку, скраю, і щось уже задумалась.

— Знаєте що? — мовила вона несміливо Корнієвичу. — Може б, піти... туди... на гулянку?

— 1 не думайте собі! — рішучо мовить Корнієвич. — Я прямо вам сього не дозволю! Перше всього, нема чого йти, а друге — пожалійте ж ви себе. Ви ж за останній час тим учінням та сидінням у лабораторіях так себе затягли, що страх! Ви собі страшенну анемію розів'єте! Треба ж берегти сили, а не тратить їх без пуття! Нікуди ми вас не пустимо! От приляжте лишень, бо ви слабі! Для вас се буде добре; голова одпочине.

Корнієвич поладив подушку і стояв над Любою, далі взяв її ручку своєю сильною рукою і мовив знов:

— Приляжте, а я вам буду читать.

Люба почувала, що не здолає противитись тій руці, І, сміючися, сперлась на подушку.

— Ну, от так! — проказав Корнієвич, дивлячись їй у личко ласкавим поглядом, як на слухняну дитину.

— А мені, Корнієвичу, можна голову на подушку положить? Бо і я щось нездужаю! — 3 тим слоном Кузьменко взяв подушку Песцової і умостився десь у другім кінці хати, на канапці. — Ви ж мене, землячко, не бачите? — спитав звідти Любу.

— Ні, трохи бачу! Та бог з вами вже, лежіте!

— От і спасибі.

Корнієвич почав читать, сівши біля столика недалеко од Люби. Вона, слухаючи, дивилась на його лице і сама собі дивувалась, чому вона сьогодні не боїться Корнієвича, от розглядає його зовсім сміливо. «Красивий його рот, виразний такий, і зуби он які білі! Чудно як: сам русявий, а очі карі, се дуже рідко буває... Він сьогодні інтересний, сіре убрання йому до лиця, бо він свіжий такий».

— Ви не слухаєте? — спитав Корнієвич, почувши на собі те споглядання.

— Ні, слухаю! — одказала Люба з таким мило жартливим усміхом, що Корнієвич, глянувши на неї, на хвилину перестав читать — тільки поправляє своє волосся, збентежений.

— Е, Корнієвичу, ти-бо вже читай, коли читаєш! — мурчить із свого далекого кутка Кузьменко.

Корнієвич стрепенувся і взявся виразно до читання. Люба теж слухає вже пильніше, менше дивлячись на читця. Оповідання, котре він читав, було справді дуже гарне, а притім недовге, і всі не згледілись, як скінчилось.

Обсуждали, хвалили, читали інші речі. Люба далі встала, приймала своїх гостей чаєм. Розмовляли щиро, якось одмінно по-товариському.

Пізненько вже було, коли вернулась у домівку Песцова.

— А! Бачите, вони де! — гукнула вона одразу жваво. — Ви нащо мене, Аполлон Степанович, одурили?

— Чим же я вас одурив? — питав Кузьменко. — Нападіться на кого іншого!

— Та як же? Сказали своє «еге ж»! Я з того подумала, що ви підете, а ви й збрехали!

— Еге ж! — проказав Кузьменко.

— Безсоромець! — гнівалась Песцова.— За віхор би вас!

— Еге! — мовив Кузьменко, спинив її за руки і посадив біля стола.

ГІесцова змінила гнів на ласку:

— Давайте лиш чайку, Калиновська! Смерть хочу! Там одно безладдя було!

— Ага, розкажіть лишень, що ж там справді було? — спитала Люба.

— Та нічого особенного! Так, як завжди!.. Пробували тільки говорить промови, та щось не виходило! Пили багацько пива, і більше нічого!

— Ну, то, значить, нема про що й балакать! От слухайте, я ще одну хорошу штучку прочитаю! — мовив Корнієвич і почав знов читать. Дочитавши, він сам сказав:— Годі! Любі Василівні пора спать! Прошу ж вас, будьте розсудливі, не балакайте довго і примусьте себе скоріше заснуть! — умовляв Корнієвич Любу, прощаючись. — Не забувайте того, що ви хвора!

— Ні, я не хвора! Ви ж мене викорували! — од казала Люба, одповідаючи на його міцне стискання руки...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.