Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Олена Пчілка Товаришки Медицина Університати Студентки | Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise

Олена Пчілка Товаришки - 3

 

VIII

В аудиторії вже великий збір, майже всі місця зайняті, от зараз прийде професор. Люба пробирається до того місця, до краю лавки, де їй так добре сидіти. Як шкода! Місце зайняте: сидить якийсь незнайомий русявий студент. А вона вже так нагналася — тепер оглядається, збентежена, де б знайти інше місце, і промовила якесь слово по-руськи.

— Сідайте! — завізвав її той же русявий хлопець, посуваючись і даючи місце коло себе. Люба сіла. Студент споглянув на неї уважно, як вона зайнялася своїми паперами, однак розмовою не зачепив, хоть кругом стояв гомін утриманий, однак досить чутний. Аж ось увійшов професор; все стихло, насторожилось. При тій надзвичайній тиші професор розпочав свою лекцію; він говорив розміреним старечим голосом, пройнятим врозумливістю, пильністю. Інколи вставав з-за кафедри, підходив до великої чорної дошки і для більшого порозуміння робив, говорячи, пояснюючі нариси.

Лекція скінчилась. То була остання в той ранок. Молодь рушила додому. Тільки Люба осталась ще коло дошки, міркуючи, споглядаючи то на ті фігури, то на свій паперок, котрий держала в руці.

— Що, ви, може, тут чого-небудь не розберете? — спитав її той студент, біля котрого вона сиділа і котрий тепер, виходячи майже посліднім, пі дійшов до неї, бачивши те пильне споглядання.

— Так от... тут я щось і одразу не розібрала, і тепер не доберу ладу! — одповіла Люба і між скількома схемами кроворуху у різних типів живущого вказала на кровоносну систему одного з земноводів, Proteus anguinus  .— Якось тут і жабри, і легке, то як же саме йде процес обновлення крові? Як розходяться ті два путі?..

— А от бачите,— почав був об'яснять студент, але тут саме в двері зазирнув товариш Кузьменко і гукнув:

—  Корнієвич! Де ж се ти подівся?.. Іди!

—  Зараз! — одповів Корнієвич спокійно й став провадить Любі дальше пояснення.

 — Спасибі! Тепер розумію! — одповіла Люба.

 Одним словом,— вкинув товариш Кузьменко, котрий надійшов і стояв при тім об'ясненню,— ви, землячко, знайте, що сьому жабролегковому дрантю було б зовсім доволі самої жабрової системи обкиснення крові, а легке йому дане тільки для того, щоб збивать з толку, морочити нашого брата, несвідомого учня!

Всі троє засміялись і рушили від дошки. Їм прийшлось іти однією дорогою й по виході з університету, бо Корнієвич і Кузьменко направлялись у тoй ресторан, що й Люба.

Дорогою більше говорив Кузьменко.

— Скажіть, — мовив він до Люби,— ви з якого повіту Полтавщини?

— А ви почім знаєте, що я з Полтавщини? — перепитала Люба, усміхнувшись. Вона сама не знала, від чого їй так просто говорилось з Кузьменком, мовби вона була з ним давно знакома.

— Ах, боже ти мій! — одповів Кузьменко.— Як же таки не пізнать? Я ще як почув якось вашу німецьку розмову з швейцаром, то й з неї постеріг, що землячка говорить!..

—  От як!.. Значить, і ви полтавець?

— Авжеж! Ми от з Корнієвичем якраз на рубежі гетьманської Полтавщини і Слободської України: я з полтавського боку, а він з харківського. Ну, що, Корнієвичу, як там? Швидко вже перекацапиться ваша Слободська Україна? Га?

— Ти помиляєшся! — одповів Корнієвич.— Ще ми українізуєм!

— От як! Дай, боже, нашому теляті вовка спіймати! — мовив Кузьменко, засміявшись.

Так, розмовляючи, дійшли вони до ресторанчика.

Там застали чималий гурт; бринів посуд, гомонів молодий люд. Люба підійшла до стола, де сиділи Раїса і Кость, і зайняла зоставлене їй місце біля його; в близькім сусідстві коло неї помістились теж Корнієвич і Кузьменко, котрий швидко познакомився з Раїсою і Костем, жартував із ними, сміявся.

Користуючи з сусідського гомону, Кость спитав у Люби, пильнуючи її личко з виступившою краскою:

— Що се таке, Любов Василівно, що я вас уже другий день не бачив? Зовсім скучив за вами!..

— Хто ж винен? Я теж скучила! — одповіла Люба, втішливо всміхнувшись.

— Та що ж! Вчора ви кудись з товаришками пішли, сьогодня я заходив, щоб разом в університет іти,— вас уже не було! Хоть би вкупі проходиться куди-небудь, абощо!

— Що ж! От і ходім!

— Куди се ходім? — умішався Кузьменко.— Чудесна річ! Ходімте лиш, панове, прогуляймося: отже ж ми, чорт возьми, в Швейцарії! Чи то ж все нидіти над тими протеусами та тритонами? Хай вони виздихають!.. Правда, землячко?..

Люба тільки засміялась на те питання,— їй було так весело!

— Ходімте, ходімте куди-небудь! — гукнула.

Весь гурток земляків рушив укупі. Вони прийшли на терасу перед політехнікою, звідки одкривався вигляд на місто і гори, облиті сонцем.

Корнієвич кликнув пройти ще на Hohe Promenade  .

— Се тут найбільша козацька променада з тими тополями! — мовив він.

— А се правду Слободська Україна каже! — гукнув Кузьменко.— Ті тополі іменно щось козацьке в собі мають!

Весь гурток рушив і повернув на Raemi Strasse. Не доходячи до Hohe Promenade, зустріли князівну Білосельську, котра йшла вкупі з другою панночкою і несла кошичок, повний винограду.

— А, ваша ясновельможність! — повітав її Кузьменко. — Звідки се ви?

— А от ходили виноград купувати на ринок.

— Бачите, який демократизм! Ну, а коли ж свій анатомічний атлас покажете?

— Чому ж не приходите? Прошу хоть зараз! — ввічливо мовила Білосельська.— От тут близесенько моя домівка, біля Hohe Promenade.

— Та ми ж отсе туди і йдемо всі на ту променаду!.. Хіба зайдім, панове? — запрошував Кузьменко,

— Зайдіть, зайдіть, прошу! Будемо виноград їсти, а потім можна й на Hohe Promenade! І я з вами охотно піду! — Мовлячи теє, струнка князівна помела гостей до себе, ідучи попереду.

Домівка її була з двох хат: в одній була спочивальня, друга ж була прибрана «салоником» — з круглим столом посередині, з гарненькою постановою; на стіні було чимале дзеркало і скілька швейцарських краєвидів; гори, Рейнські пороги, замок Шільйон; на одчиненому балконі стояли високі квітки.

Ввійшовши в хату, господиня поцілувала Любу, мовивши:

— Здрастуйте, милая.

Всіх інших просила сідать, дала Кузьменкові атлас, сама ж укупі з товаришкою зайнялась ладнуванням винограду, сполоскуючи і подаючи його в гарнім кошичку з кількома тарілочками.

Обидві дівчини, що поралися коло винограду, були так одмінні на вроду, хоч були однакової «масті»: обидві русяві. Тільки Білосельська — така ніжна, біла, зграбна; суто русе волосся, не дуже коротке, придержане з боків шпильками, спадало хвилясто, незаплетене, назад на плечі; великі голубовато-сірі очі і тонкі уста мали делікатний вираз; кругле обличчя було хоч не дуже праве, але, з тими великими очима, з тонкими брівками і ніжним підборіддячком, здавалось доволі принадним і милим; досить висока постать була гнучка, і убрання дорогої простоти лежало на їй дуже складно. Товаришка ж Білосельської, Песцова, як називала її господиня, була особа невисокого зросту, з товстенькою шиєю, жирною талією; стрижене, густе, глинясте волосся її зовсім не оздобляло широкого червонуватого лиця з невеличкими сірими очима; очерти лиця мали добру м'ягкість, і в очах одбивалась теж добродушність і значна розумливість,— але ж очі споглядавшого мимоволі переходили з того «доброго руського лиця» на постать Білосельської... Хоч в очах сеї ясної панночки було більше самої принадності, ніж глибокості думки.

— Панове, прошу вас! — закликала Білосельська до винограду. — M-eur Кузьменко! Киньте атлас, ідіть до нас!

— Тільки не мусьє, будьте ласкаві! — мовив Кузьменко, кладучи атлас і підходячи до гурту.

— Ну, скажіте ім'я, буду звать по імені! Як же вас зовуть? — питала Білосельська.

— А у мене два імені,— одповів Кузьменко, приймаючись за виноград,— вибирайте, котре хочете! Або Аполлон, або Микита!

Всі з усміхом глянули на хлопця.

— Як се так? — спитали в один голос Білосельська й Люба,—Аполлон і Микита, ха-ха-ха!..

— А от можу вам розказать сію поучительну історію! — одповів Кузьменко, щипаючи виноград. — Бачите, маю мамашу з панського роду Рабаза; ну, от як найшовся у неї коханий первенець син, себто я, вона й надумалась назвать його Аполлоном. Де ж, подумайте собі, хіба ж не гарно: Аполлон Степанович Кузьменко!.. Батько мій, простий собі степовик, дуже не вподобав сього імені, сміявся з материної вигадки, але вона уодно правила: «Ах, ні! Аполлон, неодмінно Аполлон!» Прийшли хрестини, приїхали куми, гості,— все як слід, ну, поки йшло уводіння в хрест, мати десь там сиділа далеко,— звичайно, як годиться. Ну, охрестили, подають вино, несуть хрещеника до матері; вона хрестить, цілує: «Ах, мій Аполлошенька любий!..» А куми кажуть: «Який Аполлошенька? Хлопця зовсім інакше охрестили!» — «Як інакше?...» — «Та,— кажуть,— Степан Артемович (себто батько) сказав священику, щоб Микитою хрестив,— він так і нарік Микитою!..» І, батьку мій! Мати як скрикне: «Микита!»,— як упаде на подушки в істериці!! Ну, а проте що ж уже мала робить? Хреста не одміниш! Так і зосталось!.. Мати на тім і здобріла, що, було, дає мені хоть різні тендітні поменшення: «Коко», «Тоток»... А батько дуже мене любив Микитою. Сміється, бувало, завжди й рекомендує мене: «Аполлон, у святому хресті — Микита!» Так от і ви, ясна панночко, вибирайте, що хочете: чи M-eur Аполлона, чи Микиту Степановича! Всі сміялись, найпаче панночки. Далі Білосельська зауважила:

— Тільки ж чого ви кажете «Микита»? У всякім разі, «Нікіта»!

— Авжеж, звичайно, Нікіта, по самому вже найпростішому! — додала й Песцова.

Хохли засміялись.

— Ну, ну, гаразд, Мікіта Стєпанич! — гукнула Песцова.— Тільки не розкидайте кісточками: ви знаєте, що тут сього не люблять!

— Ах, чорт їх візьми, тих швейцарців! Я все забуваю їх звичаї! А вже вони мені вспіли освиріпитись!.. Учора після дощу я перейшов через хату в калошах, то господиня моя, Frau Froelicher, бігла за мною слідом та мало язиком не злизувала слідів!.. Цур їм! Неприємна нація! Занадто вже шкребена: вже й образ людини з себе трохи зошкребла! Щось таке обмежоване, безличне!

— Се правда! — зауважив Корнієвич, — Тутешні й студенти якісь трохи чудні, іменно ніякі!

— Все ж видно, що європейці! Ні, тут таки на кожному ступні чуєш, що в Європі! — проказав Кость. Раїса піддержала його, що європейські взаємини, у всякому разі, приятніші.

— Що з тої Європи! По-моєму, краще буть грубішою людиною, ніж полірованим поліном! — вирік Кузьменко.

Сперечка не переставала.

— А що ж, панове, на Hohe Promenade,— згадав Кузьменко.

— Ходімте! Ходімте! — заметушились всі й вийшли. Хутко опинились на тій Promenade. Місце було прекрасне: то був широкий проход, обсаджений тополями; дерева були давні, розкішні, кидали густу тінь. Униз одкривався гарний вигляд на озеро, десь там далеко леліла вода, біліли паруси на човнах.

— Здорові були, тополі! — привітав Кузьменко думливі дерева, що стиха ворушили листом од подиху вітерця угорі. Інколи падав листочок на землю.

— Кажуть, тут прекрасний вигляд ранком! — мовила Білосельська.

— Ходімте завтра ранком сюди, удвох! — проказав тихо до Люби Кость. — Подзвоните у мене, я вийду... Добре?..

— Добре! — одказала Люба, трохи вагаючись, І одійшла до гурту.

Кость остався, спершись на тополю. Білосельська вдалась до його, мовивши:

— Що ви так задумались?

Вона уміла буть ласкавою зо всіма, однак можна було постерегти, що гарний Кость їй найпаче прийшов до сподоби.

Кузьменко жартливо розмовляв з Раїсою, а з Песцовою успів навіть посвариться за присмішки його, ніби вона зроду не бачила тополі. Корнієвич пильнував збентежене личко Любине, мовби хотів розгадать вираз його...

— Ну, панове, скільки не прохлаждайтеся, а треба додому, зубрить! — порішив далі Кузьменко, рушаючи од пам'ятника Негелі, де так вигідно було споглядати. Помалу рушили. Воно вже й пізненько було: спускався вечір, ласкавий, лагідний.

Завели князівну й Песцову, попрощалися з Корнієвичем і Кузьменком, котрі пішли до своєї домівки.

— Чудний той Кузьменко! — мовила Раїса, ідучи з Любою й Костем.

— А мені він сподобався! Такий щирий, так з ним вільно! — боронила Люба.

— Не бачу нічого принадного в тій щирості! — провадила Раїса. — Паясничить, верзе всяку нісенітницю! Уже іменно Микита.

— А Корнієвич вам сподобався? — спитав Любу Кость.

— Не знаю! — одказала вона одвернувшись.— Я його не розібрала ще, він такий повздержний!..

Прийшли до домівки панночок. Раїса пішла вперед, щоб подзвонити.

— Так не забудете завтра на Hohe Promenade? — тихо питав Кость Любу.

— Ні! — одказала вона.

 

 

ІХ

Люба довго сиділа звечора: треба було надолужить час, прогаяний на гулянці... А прокинулась так рано-рано, неначе в серце її що торкнуло. Чого так б'ється серце? Хіба сьогодні стоїть на путі щось надзвичайне?.. Ну, піде вона собі на проходку, ну, з Костем Загоровським, що ж тут такого? Хіба се яке стрівання?.. Чи то раз вони проходжувались так удвох там, дома? Так само й тепер! А в лиці виступала турботна краска, а руки злегка тремтіли, коли Люба одягалась.

Раїса ще спала. Що ж! Люба не таїться з тим, що йде з дому; коли б Раїса прокинулася, спитала, Люба сказала б їй, що йде на проходку, на Hohe Promenade; але ж Раїса спить так міцно. Не будить же її для того, щоб об'являть: от я іду! Нехай собі спить, коли хоче!..

Люба одяглась у пальтечко, наділа перед дзеркальцем бриль,— чого то очі так блищать там, у дзеркалі? — І забувши, що не було чого таїтись, тихенько вийшла з хати, причинивши двері; дальші двері замкне Frau Piltz. Надворі трохи здорово, звичайно, й тут уже не літо, а проте гарно! Рано так, на улиці нема нікого, зустріла тільки хлопця, що ніс хліб у великому кошику. Закаблучки Любині так гучно стукають по цеглі. От і Костева домівка. Як швидко до неї дійшлося!.. Треба подзвонити... А може, він ще не встав? Пождати трошки!.. Але чого ж так стоять? Он хтось іде улицею, може подумати... Ет, що там він може подумати!.. Люба подзвонила — навіть не дуже тихо. Чи почули там?.. Почули, ідуть одчинять... Ах, сам Кость!

— Здорові! — мовив він так радісно. — А я вже думав, що ви не зайдете!

— Ні, чому ж би не зайшла! — одповіла Люба, червоніючи, збаламучена. — Я загаялась трохи, бо збиралася з книжками: звідти піду просто в університет!..

Так щебетала Люба, оговтавшись. А Кость уже надівав свій чорний бриль, був уже зовсім зібраний. Старенька особа, зачиняючи за Костем двері, скоса поглянула на панночку; але не мала чого поглядать скоса! От вони з Костем ідуть зовсім просто, говорять о речах зовсім, зовсім звичайних,— і так навіть голосно! Сказано ж бо, нема тут нічогісінько такого в тій спільній проходці!.. Тільки що обом весело, одрадісно на серці, так що ж тут лихого?..

От і Hohe Promenade — високі рясні тополі, самотня довга площина між ними. Справді, як гарно тут ранком! Проміння рветься крізь гілля збоку, широкими стягами ляга поміж стовбурами на дорогу, а там далі — ах, як чудесно! Озеро скраю міниться золотом, а оддалік стоїть таке чисте, одсвічує глибшою барвою, ніж удень. І всі зеленощі берегові немов помолодшали, такі ярі здаються!.. Далекі гори немов теж міняться ніжнішими барвами.

— Сядемо! — каже Кость, коли надивились на краєвид.

Вони сіли і одразу вмовкли. Люба повернула голівку набік, пильно дивиться кудись в просторінь. Кость пильнує її книжки, її ручки тонкі та ніжні.

— Як же ваші заняття?— питає далі Кость. — Я ж нічого не знаю про їх!

— А чом же не вступили на медицину, то й знали б!.. Укупі б училися,— одповіла Люба ніби жартливо.

— Не по моїй душі медицина! І якось її сфера, її найдальші рубежі не загоджують моєї думки: хочеться ширших перспектив, більшого простору!

— Для фантазії?..

— Для думки! — одповів Кость, помовчавши.

— Ні, власне, для фантазії! — наможливо проказала знов дівчина. — Вас не загоджують ті достотні рамки, в яких працює натураліст, вам хочеться вільних комбінацій гадок, ширяння у сферах минулих і прийдешніх, котрі можна угадувать по-своєму, по своїй охоті, часом по своєму ідеалу! Звичайно, для сього у вашій філології з історією та філософією більше простору!

— Може буть, що ви почасті правду кажете!.. Та навіть і в тому, що єсть у нас певного до пізнавання, мовляли ви, в достотних рамках, мені здається, більше інтересу: цікавіше пізнавати форми життя людського духа, думки, ніж бездушної натури чи тіла людського, спогляданого лиш яко збір матеріальних елементів, підлежачих таким-то фізичним і хімічним орудам.

Люба усміхнулась:

— Так вам хочеться проживать вільно од матеріального окола, од тих законів? Шкода тільки, що се річ неможлива!.. У всякім разі, бачу, що ви надто великий ідеаліст. Як вам повинна здаватись обмежованою, низькою наша наука! Найпаче заняття таких дрібних учнів її, як ми, як я, наприклад!..

— О ні! Зовсім ні!.. Учітесь, пізнавайте, коли маєте охоту! У вас се теж оказався рух вашого духа, міцного поривання думки!..

— Метафізика якась!..

— Ні, не метафізика! І я хотів би, щоб се підняття духу, поривання думки вашої спасло вас від дрібного, мертвого довбання в фактах, у котрім поринають дрібні уми назавжди. Я хотів би, щоб ви бачили якусь світлу мету поза вашою роботою.

— Я бачу її!

— Яв тім і певен; для того з цікавістю й спитав вас про ваші заняття. А таїтись од мене ви не повинні ні з чим; як би не були одмінні сфери нашої праці, ви не повинні забувать, що я тут найближчий ваш друг!.. Згадайте, як недавно була та пора, коли ми по-дитячому бавились укупі, коли ви мене називали Костем, а я вас Любою.

— Се було, однак, доволі давно!.. Принаймні я не можу тепер собі зміркувать, як се могло буть! — мовила Люба, встаючи.

— Так?.. Значить, ви далеко од мене!..

Люба хотіла заперечити, але відповіді в неї не вийшло.

— Ні! Ви не повинні цуратись мене! — знов тихо проказав Кость, ідучи поруч з Любою.

Вони ходили ще який час по тій променаді, зовсім забувши о красі ранку, о красі краєвиду...

Почали з'являтись дозвільні люди на променаді, англічане з книжками й інші. День значно поступився вперед. Незамітно Люба й Кость вийшли на улицю і, тихо розмовляючи, пішли на свій куток. Разом вступили вони і в університет. Перед дверима, де мусили розійтись, Кость мовчки стиснув ручку Любі і чулим поглядом провів її ніжну, струнку постать. На душі дівчини було так повно, так спокійно, любо; лиш краска у виду показувала недавню турботу... Вона сіла на своєму любимому місці, котре держав для неї Корнієвич.

 

 

X

Корнієвич тепер часто був сусідом Любиним, і між ними заснувались взаємини знакомців. Вони часто розмовляли, але завжди спокійно, лиш з поводу лекцій, виписок чи книжок. Корнієвич разів зо два заходив і в домівку до Люби, один раз застав її саму, просидів у неї доволі довго, пив навіть чай з нею, та розмова і в той раз не перейшла ні в інтимніший, ні в жартливіший тон. Люба спокійно розглядала його вроду: те густе русе волосся, рівне і просто зачесане назад,— лиш одно пасмо спадало на широке біле чоло з невеличкою складочкою між бровами,— ті розумні карі очі з спокійним поглядом, той енергійний рот з тонкими устами, з чуть-чуть виданою вперед нижньою губою і козацьким одкритим підборіддям; широкі плечі, міцні груди і свіже лице надавали Корнієвичу вигляду здорового, сильного мужчини,— він показувався навіть старшим проміж іншою молоддю; ота сила, фізична й інтелігентна, котру замічала Люба, імпонувала їй і разом з тим якось оддаляла її од Корнієвича: їй здавалось, що тая міцна натура занадто певна у собі й холодна... І Любі якось ніяково робилось, коли вона замічала, що Корнієвич пильнує її тими великими, спокійно-проникливими очима: їй все здавалось, що от-от на виду в його з'явиться погордливий усміх... А він так часто пильнував ту кучеряву голівку, ту ніжну тонку шийку, як вони склонялись над писанням так близько біля його на лавці... Не раз Люба, крадькома підвівши голову, ловила той погляд і нахилялась ще нижче, писала ще пильніше...

Разів зо два Корнієвич заходив до панночок вкупі з Кузьменком і, невважаючи на Кузьменкову жартливість, теж мало розходився, зрідка лиш уставляв слово, і взагалі немов більше споглядав, ніж себе показував... Через те ж то Любі було охвітніше, коли він приходив з Кузьменком: той не гнітив її, з тим вона була веселим, щирим товаришем і доволі сміливим — на жарти, задирання одповідала тим же. Голосних посміхів Кузьменкових Люба менше боялася, ніж найменшого усміху Корнієвичевого...

— Ну, що, землячко-полтавко, ріжете жаб? — спитає Кузьменко.

— Ріжу! — одповість Люба. — Тож бачили-сьте мої препарати!

— А потім руки трьома милами вимиваєте?

— Чотирма!

— А живій жабі можете голову відрізать?

— Ні, не можу!..

— Е-ех! Такий же з вас сектор! Сказано, баб'яча, та ще й баришенська душа!.. А квапляться! Мовляв: коваль кує, а жаба й собі лапу подає!

І Люба не ображалась, кидала на одповідь:

— Ну, ну! Глядіть, аби ви були сквапні!

— Добре, добре!.. От я вам додому принесу жабу, що-то ви з нею будете робить?.. В лабораторії, звісно, шануєтесь, гурту та лаборанта боїтесь, то хоробрість одчаю напада, а як-то дома буде!

І дійсно, Кузьменко прийшов якось вкупі 3 Корнієвичем і приніс у слоїку водяну жабу, а під пахвою скриньку з добрим мікроскопом і дощечку.

— От вам! Нате! — мовив Кузьменко, ставлячи на стіл слоїка. — А оце й дощечку приніс, бо ваша німка завіситься, як побачить, що на її столі таке робиться! Ну, експериментаторко, просимо! — 3 тим словом Кузьменко взяв Любу жартливо під руку і повів до стола. Вона голосно сміялась.

— Се добре, що ви принесли! — казала Раїса, нахиляючись над столом. — Мені якраз треба було один препарат робить!

— Зробите, зробите! — одповідав Кузьменко, чуть-чуть посміхуючись. Корнієвич теж злегка посміхнувся, поглядаючи на обох дівчат та розкладаючи гальванічну батарейку із скриньки, котру він приніс.

— Я вам покажу ту пробу, про яку я вам казав,— мовив він до Люби.

— Добре, добре! — одповіла вона, як слухняна учениця.

— Ну, госпожа Rana temporaria, пожалуйте,— жартував Кузьменко, добуваючи жабу із слоїка. Звіринка заворушилась, потім сиділа нерухомо, наче безживною масою, з безглуздо виставленими очима.

Наші роздивляються, толкуються!.. Корнієвич докладно розповідає Любі вагу нервів на кров'яні протоки: як від більшої чи меншої напруженості нервів стискаються чи розширюються кров'яні протоки і через те заходить зміна у вільному рухові крові; показує й кінчання нерва коло артерійки, під мікроскопом. Люба дивиться, як орудують ті міцні руки, слухає, як вільно оповідає він, і думає: «Як він все знає, як він все теє зручно робить!» — І слухає його поважно, мов професора, склавши руки: не хотілось би, щоб він подумав, що має перед собою легкодумну слухачку, що їй не варто так багацько й докладно розповідать.

Кузьменко зачіпає якимсь жартом, Люба лиш усміхнулась, не одривається: на їй спочиває поважний погляд карих очей Корнієвича.

— Ну, Слободська Україно, скінчена лекція? — мовить Кузьменко.— Тепер демонстрації набік, можна їх прибрати! Тільки ніжку зіставити панні Раїсі— нехай на дозвіллі препарує!

На столі було вже наполовину прибрано, коли почувся дзвоник. Ввіходить Кость, вітається зо всіма. Люба зараз бачить бридливий вираз на його устах, коли він кинув погляд на зостатки демонстрації, і спішить прибрати їх хутенько зовсім. Кость мовчки сідає до другого стола.

— Ну, що, Константин Михайлович, як маєтесь? — спішить Раїса зайняти завжди милого гостя. — Давно вас не бачила! Коли ж ви нам прочитаєте лекцію?

— Варто б, варто прочитать, — забринів вільно голосок Люби,— бо ми тут возимось, а об судьбах мира нічого не знатимем!..

Ледве вимовила теє Люба, як знов задзвенів дзвоник, і в хату швидко ввійшли Білосельська й Песцова.

— Ото за тим Загоровським так і бігають слідом дівчата! — мовив Кузьменко Корнієвичу, збираючи мікроскопа.— Збираймось, брат, та ходім!..

— Ходімте з нами, Аполлон Степанич! — гукнула Песцова.— Ми збираємось у гори!

— А! Сама Діана запрошує! Треба йти! Як вас по батюшці? Діана Макар'євна чи Терентьєвна?..

— Ільїнічна! — одповіла Песцова сміючись.

— А! Ільїнічна! Чудесно!.. Ну, Корнієвичу, ще наша доля не загинула: запрошують і нас!.. Ходімте ж, ходімте, панове! Землячко любая, Раїса Павлівна! Чи то пак Мілітриса Кірбітьєвна, збирайтесь!

Пішли улицею. Кость попереду, біля його чорніє капелюшок Раїсин і в'ється синя наміточка Білосельської...

 

 

XI

Дні минали. Поки було тепло, то тепло, а далі таки стало й на холод забиратись. Отак вихопишся, легко одягтись, то таки й добре прохватить — найпаче, як отой вітер супротивний віє. Холодно ж в хаті, цур йому! Та де ж не буде холодно, коли ні рам подвійних нема, ні печей; вікна здорові, одностільні, а грубки — вже чисто, мовляв Кузьменко, «жалкая іронія» над печею: стримить у хаті той коминочок, неначе тая тумбочка на улиці, малесенький, нещасний, палиться в ньому вугіллям... От тільки руки погріть коло його (як є доволі вугілля!), а щоб як слід хату нагріти, то й не думай. Воно правда, що зима недовга, морозів великих нема; ну, а все ж воно дошкуляє! Тож наші потроху мерзли, найпаче вночі та зрання, поки не вгріються хоть надворі, ходячи...

А університетська справа йшла своїм ладом: училося, працювалося, збиралося. Тільки якось мовби трохи скучніше стало за всім рідним, своїм: молодь жадно кидалася, коли де траплялося, на часописи, журнали з Росії. Про листи звідти вже нема що й казать!

Наші полтавські товаришки одержували, звичайно, листи від матерів. Пані Брагова писала більше, хоть мало там було веселого. Марія Петрівна писала коротші листи і в них не скаржилась ні на що, тільки просила частіше писати їй, як там живеться. Але ті безжальні листи кожен раз завдавали жалю й смутку Любі: згорне тихенько лист, зітхне...

Отак жилося помалу. Врешті б, воно нічого було, хоть пильна наука трохи таки підтягла дівчат, щось вони ніби похудли значно, та дарма! А най поганіше було те, що з грошей вибились! Таки не жили вони ніколи своїм розмірком, то й не могли гаразд розважити грошей по своїх потребах. Спершу таки тратилось більше,— звісно, мовляв, на обживок (та таки більше й малося!),— а далі вже так розмірялось — тілько, тілько щоб на щоденне ставало!.. Ох, уже ж бо й на вугілля не стає! Вже треба палити потрошку... Та що казать! Як от сими днями не надішлють которій з дому, то хто його зна, як і буде; всього-навсього в обох скілька франків зосталось, разом з дрібними!..

Отож, вернувшись надвечір із лабораторії, сиділи наші трохи пригнічені лихом дівчата в своїй холоднуватій домівці: Люба таки, власне, сиділа з книжкою, підібгавши ніжки, а Раїса шпарко ходила по хаті, пильнуючи писаний зшиток, щось із його доволі голосно вичитувала.

Зненацька прийшов Кузьменко.

— Здорові! — мовив. — Ну, та й погода собача! Дме вже третю добу! А-а! Знаєте, чого я до вас прийшов? — питав згодом хлопець у Люби.

— А чого ж ви прийшли? — перепитала Люба з усміхом.

— Погрітися! У мене така чортова холоднеча, що хоть собак гони!.. Ви думали, що, може, я в якому ідеальному розумінні кажу: погрітись у ніжному дівочому околі, біля теплих душ? Ні, таки просто погрітись у теплішій хаті!

Люба посміхнулась: Кузьменко скидав свого пледа.

— Ну, що се ви, Мілітриса Кірбітьєвна, куєте? — питав Кузьменко, підходячи й зазираючи в Раїсин зшиток.

— Ах, одчепіться, Кузьменко, з вашими дурницями! — одказала з прикрістю Раїса.

— А!.. Хімію довбить! — мовив Кузьменко. — Тим же то така сердита!.. Ну, учіться, учіться! Се похвально! — І одійшов до Люби.

— Одначе,— мовив Кузьменко, побалакавши з Любою,— щось і у вас не дуже-то душно в хаті! їй-богу, холодно! — І він закутався знов у плед. — Чом ви не запалите в камінку?

— Уже палили сьогодні! — одповіла Люба.

— А, то добре, коли так! — мовив Кузьменко, кидаючи погляд на опущену головку Любину. — Слухайте лиш, землячко! Маю вам ще щось сказати: чи не позичили б ви мені часом грошей?

— А вам скільки треба?..

— Та франків з п'ять!

— Ні... стільки не можу! — промовляла Люба, червоніючи. — Два, коли хочете, дам...

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!.. Бідна землячка! З двома франками сидить! Хахаха!.. А, сердешне дівча... То-то я бачу: сидить, підібгавши ніжки! Ха-ха-ха!

— Чого ви смієтесь? — питала Люба, збентежена. — Зовсім у нас не два франки!..

— Ну, то три! Ха-ха-ха!

— Зовсім нема чого сміятися! Хоть би навіть у нас і мало було грошей, то що ж таке! От сими днями і я, й Раїса сподіваємось з дому...

— Мало чого сподіваєтесь! І я сподіваюся!..

— Ну, то й добре! От візьміть тим часом два франки, та й годі! Справді, візьміть!

— Та нуте, господь з вами! — одповів Кузьменко, все сміючись,— Що ж я, хіба який харцизяка, чи що, хай бог милує, щоб я у вас остатню копійку з душі видирав? Що се ви? Ай, землячко, землячко! Ха-ха-ха!

Люба готова була заплакати, сиділа розгнівана, стурбована.

— Ну, не хочете брать, як знаєте! — промовила, з густою краскою в лиці.

— Ну, не гнівайтесь! голубонько, Любонько! Не гнівайтесь!..— Кузьменко взяв Любу за руку. — Ах, боже мій! Які ручки холодні! Я одразу й не постеріг!.. Бідна, бідна дитина! Сказано, на чужій стороні!

— Ай, ідіть собі!..

— Іду ж, іду! Прощавайте, голубонько!

— Не візьмете грошей? — спитала Люба навздогін.

— Ні,— одповів Кузьменко, знов засміявшись, і вийшов з хати.

На другий день раненько вбіг Микита знов. Весело поздоровкався з Раїсою й Любою і мовив:

— От скажіть, як то часом буває! Я вчора ходжу, бідкаюсь, а приходжу додому — мені оповіщення: гроші прийшли! Я сьогодні мерщій на пошту! Тепер чорт нас не взяв, багатирі! Звольте, землячко! — Кузьменко положив перед Любою 10 франків.

— Що се? — здивовано питала дівчина.

— Беріть! Значить, позичаю вам!..

— З якої речі!.. Мені не треба...

— А, господи боже мій! Чи подобає ж таким преосвіченним дівицям ламатись? Сказано вам, беріть! Будете мати з пошти — віддасте! Ну, не маю я часу гаятися, хоть би й з прекрасними землячками: треба в університет бігти! Прощавайте!..— І вийшов хутенько з хати.

Кузьменко казав правду, та не зовсім: гроші то він одержав, та тільки не з пошти, а, прийшовши тоді од землячок, забрав деяке манаття в себе й заставив у лихварській касі... Виручив і для себе трохи, «на вугілля», і землячці бідненькій порадив!

 

 

XII

Весна, весна!.. У далекій Полтавщині ще сніг лежав на полях, а тут уже процвітали фіалки! Засиніло повне радістю небо, зазеленіли ярими килимами близькії гори, лиш там на вічно білих горах лежать довічні сніги, та й вони підтавають під теплим поглядом чарівниці-весни. Летять-шумлять з-під білих гір стрімкі потоки в зелені долини, доливають озера сині, куди видивляється, розсипаючи проміння, ясне сонце весняне. На зелених верховинах бринять дзвоночки, трубить ріжок попасача по-іншому, веселішому!.. Дзвінко розходиться луна в тонкім повітрі.

Наша молодь зовсім оп'яніла. Такої весни вона ще не стрівала! Треба б учитись, за книжкою в хаті сидіти, так же всидіти годі. Так і тягне тебе в ті простори ясно-блакитні. Вчора ходили, позавчора, назавтра знов збираються в гори, вже далі куди-небудь! Збирається ціла громадка.

— Ах, знаєте, так нема часу, що страх!.. Мабуть, не піду! — мовить Люба Костеві, що прийшов закликать до гурту.

— Ні, я вас прошу, ходімте!.. Коли ви не підете, і я не піду! — мовить Кость.

— Ну, що зробиш? Піду вже,— одказує Люба згодом.

Жвава громадка вже за містом, у горах. Чимало її зібралося там, тої челяді весняної; єсть і незнайомі нам, і всі наші знакомці. Он і Корнієвич з Кузьменком, і Діана Песцова коло їх, і князівна Білосельська в новім капелюшику з довгою білою наміточкою.

— Яка гарненька сьогодні Білосельська! — мовить Люба Костеві.

— Вона не так гарна, як зграбна, струнка така! — одмовляє він.

— Занадто вже чваниться, хизується! — додає Раїса.

Всі збираються докупи; гомін, сміх, жарти! Розташовуються, бо дещо принесли з собою їсти й пити. Так смачно їсться по проходці, на свіжому повітрю!

— Мікіта Степанич! Пивця бажаєте?

— Бажаю, бажаю! — одповіда Кузьменко, приймаючи пляшечку ясного пива з рук Песцової. — Тільки з чого ж його пить? Хіба так, нахильцем? Душа міру зна!

— Звичайно! От ще церемонії! — гукає Песцова. — А сиру хочете?

— А чом би ж я не хотів? Давайте нам і сиру!

— Еге, пане Микито! Я щось замічаю,— мовить нишком Люба,— Діана щось до вас залицяється!..

— А чому ж би їй не залицяться? Ви думаєте, що до мене ніхто вже не може залицятись?

— Або ж я се кажу?

— То ви тільки мене не любите! — провадив Кузьменко.

— А хто ж вам сказав, що я вас не люблю? Я вас навіть дуже люблю!

— То-то, дуже! Якби ви сього не додавали, то краще було б. Люба трохи збентежилась:

— Ну, коли не хочете дуже, то й зовсім не треба!

— Ага, тепер і зовсім назад!.. Добре!.. Годі про залицяння, чорт там його бери! Правда?.. От я піду візьму вам чого-небудь їсти. Еге ж бо, за тим Корнієвичем і похопився! Он він уже тащить вам усього!..

— Ви як смієте приймати мою даму? — жартливо питав Кузьменко в Корнієвича, котрий дійсно ніс для Люби поживку.

— А чого ж вона ваша,— одповів Корнієвич,— коли ви за неї не думаєте; от я хочу, щоб вона була й моя! — І сів на траві коло Люби, подаючи їй дещо їсти.

Любі дивно чути ті слова од Корнієвича, але він говорить їх так просто!.. А тут і Кость, одірвавшись од ласкавої уваги до нього князівни, іде до Люби, питаючи:

— Хочете вина, Любов Василівно? Ось і скляночка єсть!

Кузьменко стає в патетичну поставу і виголошує:

Пред испанкой благородной

Троє рыцарей стоят!..

— Правда, правда! Занадто багацько біля одної! — мовить маленька, смуглява чорнявочка Кропотова і сідає коло Кузьменка, пускаючи тоненькі струмочки диму з папіроски. Крізь той дим чорні очки Кропотової світяться досить ласкаво.

Далі всі перемішались, пішли, розсипались по горі, перейшли в другу долину.

— Батьку мій! Се стільки фіалок?! — гукає Кузьменко. — Люди добрі! Чи се не мара яка: чисто вся земля вкрита фіалками!

І справді, там у долинці була незміркована для степового ока сила тих розкішних альпійських весняночок-фіалок, геть аж синіла од їх трава.

Хто рве квітки, хто, заложивши руки в кишені, погордливо топче їх ногами, всі посуваються далі долиною, туди, де вона узько так в'ється проміж горами. Десь збоку чутно, як гучно падає з гори струмок чималий.

А от і всі на горі та дивляться на супротивні далекі гори та теє Alpengliihen. Сонце на заході, і Альпи палають: сонця то й не видно, сяє лиш його золота заграва по верхів'ях гір. Блідно-палева, золотиста, рожева, жовтогаряча барва міниться, переходить, сяє, потім палає ясніше, як жар великанського огнища без полум'я. Дивився б не надивився на те видовище!.. А далі воно почина помалу пригасати; тонн знов міняються, вже по-іншому, лагідніше, тонше; легкі тіні вкрадаються проміж рожевий колір, борються з ним, повивають сизою поволокою ту горну далечінь. Огнище згасає.

— Вам хочеться перейти через сей потік? — питає Кость Любу. Давайте руку, ходімте!

Обоє спускаються нижче в міжгір'я; от кладочка з двох дощок хистких через шумливу воду; тая вода, упавши з гори, скаче й тут по камінню, кидаючи бризки на кладку. Люба зо сміхом перебирається по кладці, Кость, ведучи її за руку, іде попереду. Перейшли; можна б уже й випустить ту ручку, та Кость не пускає, веде так і на той бік узгір'я малою стежечкою.

— Сядемо тут! Он під тим деревом так хороше! — запрошу. Кость.

— Зараз І наші сюди прийдуть! — мовить Люба і сідає поодаль, над горною стежкою, спустивши ніжки.

Нащо Кость сідає так близько біля неї, нащо очі його дивляться з такою ніжною поволокою?..

— Ви втомились? — питає він і бере Любу за руку. — Ви втомились, Любочко?..

— Ні, я не втомилась! — одповіла вона, визволяючи свою руку і глибоко дишучи горним повітрям, в котрому вже чути вечорову прохолоду. — Хіба можна втомитись на такій гарній гулянці?.. Як тут гарно, справді!

— Дивно-хороше! Я просто окриляюсь, дивлячись на сю натуру! Ні, що б не говорили, а сила її, вага на людський дух велика! І я ніяк не можу згодитись з новітньою теорією, що поетичне втішання натурою єсть дрібне почування, котрому змислений чоловік не повинен піддаватись. Се неправда! Воно не дрібне й не низьке, те поетичне почуття: воно ще повишає нас над дрібністю життя, воно настроює душу до всього величного, доброго.

Почувся гомін, сміх,— надходив гурт. Люба встала.

— Ходімте! — мовила.

— Ходімте! Сею стежкою вийдемо в долину, де ми всі сиділи. Ходім попереду! — І Кость знов узяв руку Любину, положив її на свою. Люба не обпиралась на його руку, ішла тихо, чуючи так близько Костеве серце...

— Любочко! Милая! — говорив Кость уже в долині, гладячи її руку; далі так любо, так чуло поцілував ту тремтячу ручку. То був перший раз, що він цілував її... Туман застилав йому очі, він хотів приблизити до себе той гнучкий стан, що одсторонявся од його, як почулось десь близько в міжгір'ї гукання:

— Загоровський! А де ви?.. Загоровський!

— А! Вони вже ось де! Раньше нас прийшли! — мовила потім Песцова, виходячи з Кузьменком на долинку. За ними йшли інші. Раїса, ідучи під руку з високим русявим паничем, голосно сміялась, показуючи, що зовсім не почуває себе в інтимній парі, а йде так собі, жартами. Любочка була збаламучена. Ледве зважилась підвести очі — і зустрілася з проникливим поглядом Корнієвича. їй здавалось, що він угадав її турботу, і вона знов низько опустила очі.

Тіні лягали все густіші. Чорніло, пізніло. Коли надходили до міста, було вже зовсім темно. Цюріх мигтів огнями; геть, як зорі по темному небі, маячило всюди світло по широких подолах узгір'їв, розгорнутих по обидва боки Лімата.

Так було тоді, коли ми в'їздили в Цюріх! — мовив Кость до Люби. — Ви пам'ятаєте?

Вона мовчала. Голос Костів здався їй ніби зміненим, неначе глибшим.

—  Ви гніваєтесь, Любо? — спитав Кость тихо. — Простіте, милая! — І Кость знов був готов учинить те, за що він просив пробачення!..

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.