Оксана Сенатович. Жінка, не угодна жодній владі

ЖІНКА, НЕ УГОДНА ЖОДНІЙ ВЛАДІ

(Коротке слово про письменницю і громадську діячку Іванну Блажкевич)

 

 

«Пишіть спогади. І то обов’язково пишіть. Бо І Ваші спогади будуть важливою сторінкою в історії Галицької України. Пишіть і спішіть, бо час недовгий...» — наполягала Ірина Вільде, звертаючись до своєї давньої приятельки Іванни Блажкевич восени 1963 р., з любов’ю називаючи її нанашкою, тобто хрещеною матір’ю. На той час Ірина Вільде була вже письменницею визнаною і відомою. Свою нанашку в її рідному селі Денисові відвідувала часто, в’язала їх дружба ще з 30-х років. Тоді п’єси Іванни Блажкевич ставили на сотнях шкільних сцен Західної України, її вірші діти декламували на кожному святі, а саме ім’я Іванни Блажкевич як громадської діячки стало легендою.

Не без допомоги Ірини Вільде у Львові 1958 року побачила світ перша, видана в радянський час, збірка віршів для дітей Іванни Блажкевич «Подо­ляночка», а 1963-го (також не без сприяння Ірини Вільде, як рівно ж і теплого подуву періоду т. зв. відлиги) Іванна Блажкевич на 77-у році життя стає членом СПУ. Це мало дарувати їй хоч якийсь та соціальний захист.

Усе життя Іванни Блажкевич — це бойова лі­нія. Як жінка вольова, з почуттям людської гідності, національно свідома українка, в умовах недержавності була приречена на боротьбу. Прожила довге життя, та жодній владі до вподоби не була.

Походила з Денисова, де народилась 1886 року, все життя, за винятком 1913—1922 рр., жила там, де й похована була в березні 1978 р. Село Денисів уже у другій половині XIX ст., коли парафію обій­няв священик Осип Вітошинський, стає одним із найбільш національно свідомих сіл Галичини. Тут була заснована перша в повіті читальня «Просвіти» (денисівський селянин Савак продав кілька моргів поля і цим започаткував її будівництво). Осип Вітошинський був організатором першого селян­ського хору. Цей хор відзначався високим профе­сіоналізмом, слава про нього линула по всій території Східної Галичини. Разом з учителем Омеляном Бородієвичем, батьком Іванни, священик Вітошин­ський будив національну свідомість людей, при­щеплював почуття господаря на рідній землі, зао­хочував селян закладати пасіки, плекати сади (учитель Бородієвич кожному учневі після закін­чення школи дарував по дві щепи. Осип Вітошин­ський щороку, обходячи на Йордан хати з кропи­лом і свяченою водою, зібрані гроші і збіжжя передавав на утримання української бурси в Тер­нополі). Такі люди—справжні проводирі народу— були зразком духовності для Іванни Блажкевич.

Одним із перших опублікованих творів Іванни Блажкевич був вірш-протест «Грудка на могилу Марка Каганця» (1908 р., газета «Народне слово»), в якому вона засуджує австрійського жандарма, який під час виборів заколов багнетом борця за народні права селянина з Коропця. Через цей і подібні протести її чоловік Іван Блажкевич не може отримати учительської посади на Тернопіль­щині, бо, за словами шкільного інспектора, той від його дружини «не мав жиця». У 1918—1919 р. р. Іванна Блажкевич бере активну участь у визвольних змаганнях українського народу, за що зазнає переслідувань з боку польської влади. У 20-х роках польські шовіністи підступно отруюють двох донечок. І нині моторошно читати листівку-погрозу про те, що знищать і її, якщо не зречеться свої українства. Не зреклась його і під палицями польської шовіністичної боївки 1937 року. Напівживу тоді знайшли її селяни на березі Стрипи і на веретах принесли до хати. І тоді ця мужня жінка не зреклась України, вижила, не зламалась.

У 30-х роках об’їздила майже всі села Тернопільщини, збирала віча, де закликала створювати українські кооперативи, щоб хоч цим поліпшити злиденне становище українських селян на рідній землі.

Як жилося Іванні Блажкевич після Другої Світової війни, може послужити прикладом хоча такий її лист, датований 9 травня 1951 р.:

«Районному прокуророві в Кізлові від гр. Блажкевич Іванни Ом.

с. Денисів, р-н Кізлів, обл. Тернопіль

Заява

Мені 65 літ. Працювала я учителькою... Дожи­ваю віку в своїй залишеній війною хаті в Денисові.

Позику в 1950 р. дала я 50 крб. Але цього року позика збільшилася, подвоїла я свій пайок і зложила 100 крб, на що маю квитанцію. Вночі з 1 на 9 травня збудив мене гамір біля входових дверей, де мешкають лікарки. Я встала, щоб ска­зати відвідувачам, що лікарок нема. Але ще не встигла щось накинути на себе та знайти сірники, як гурт людей з лоскотом виломив двері. Я хворію на серце, з переляку впала, зімліла, на долівку. Очуняла я по часі від протягу, який завивав по моїй хатині, і з острахом намацала коло себе якісь заліза і патики. Підвелась я закостеніла з долівки, а коли за час вернула домів лікарка Паша Мартинова, подала мені лікарську поміч.

Тепер бачу, що напасники сокирою вирубали двері до моєї кімнатки і закинули через діру за­лізний ланцюг, коцюбу, бараболі і т. ін.

Учасників нападу може подати крамарка коопе­ративи, яка чула, як бригада збиралася до мене по позику.

Вважаю, що напасники порушили 127 статтю Сталінської Конституції, яка забезпечує недотор­каність житла громадян УРСР і тому прошу вислі­дити винних і притягнути їх до судової відпові­дальності.

Блажкевич Іванна Ом.»

Цього листа в прокуратуру Іванна Блажкевич не відіслала, хоч відступати перед проявом будь-якої несправедливості було не в її характері. Тоді, хоч і носилась з думкою написати спогади, та до «писання спогадів не прийшло».

З подувом свіжого вітру початку 60-х, заохо­чена словами Ірини Вільде, Іванна Блажкевич на основі щоденникових записів пише спогади, части­ну яких у скороченому варіанті пропонуємо чи­тачам «Дзвона».

.                           Оксана СЕНАТОВИЧ

м. Львів

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.