13 Альбатроси

 

— Що робите вечорами? Що сьогодні ввечорі робите? — запитав беззубий Марчук, учитель латини й греки. На перерві якось він пробубонів Горація з таким захопленням та з виразом блаженства в очах, що я й не стямився, як проказав йому свій переклад «Філімона і Бавкіди».

Він витріщився, заклацав комічно беззубими щелепами і з тієї хвилини немає мені спокою. Це страшний звеличник поезії! Він водить за мною стуженими, як за дівчиною, очима. Чи він, бува, не залюбився в мене?

— Поет... поет...— шепче мені вслід. — Я ж думав, звичайний учитель малювання.

— І не малювання, а столярства.

— Знаємо, знаємо. Та чого ж? Приходьте ввечорі на Широку. Поп'ємо квасу.

— Чого ж...

Звечоріло, коли я, почистившись,, пішов на Широку. Обриси невисоких будинків не заслоняли безкрайого неба. Собор випинався між зір ясним куполом. На вулиці розгулювала молодь. Я шукав Марчука, але його не було. Хтось вітав мене, певно мої учні. Марчука не було. Правда, не було ще тієї умовленої години, коли ми мали зустрінутись біля турецької цукерні, і я навіть радів у душі, що товариша не було. Мені хотілося самому поблукати вуличками. Квас мене не цікавив. Я пив його в моєї господині якогось холодного вечора, і він мені видався невиразним.

Я хотів уже повернути в провулок, до тендітної решітки жидівської синагоги, що її тінь падала ажуром на пусту вулицю.

— Оце й ми! Нарешті впіймали! — закликало якесь товариство за моїми плечима.

Це й був, на жаль, Марчук з відкинутим з високого чола капелюхом. Побіч нього стояли якісь незнайомі люди. Яке прикре враження в мене було від самої думки, що тепер уже не сам, а з цією великою громадою буду проходжуватись знову тією, забитою людьми, Широкою! І я гірко пожалкував своєї згоди на зустріч з товаришем. Затим Марчук був радий-радий!

— Ну, чого ж стали! Знайомтесь. Це наш новий учитель, мої дорогі, а це мої племінниці. Рая, чого стоїш збоку? А оце вам поет-філософ, музика і все, що хочете,— він підвів до мене молодого кирпатого білявця.

— Дуже приємно, дуже...— мимрив я, потискуючи руки панночкам, уже зовсім утративши надію вирватись від них.

— Куди підемо? На квас чи, може, на тістечка?

Вмить Марчукові перехотілося квасу. Він, очевидно, заздалегідь мав якісь інші плани.

— Підемо до Трегуба, там цікавіше... Як думаєте? — А до мене: — Вам, думаю, все одно куди піти?

І, справді, мені було все одно. Я навіть зрадів, коли кинули боком «корсо» і подались темним проваллям під Боною до якоїсь оселі в зелені. Дівчата пішли попереду, і вмить вони, як кози, берегом яру подалися вгору. Ми йшли за ними, не поспішаючи, як і личить статечним педагогам.

Марчук сопів і нарікав на старі кости. Вже було темно, коли ми, переступивши останню кладочку, станули перед маленьким шедевром українського барокко. Шляхетні форми палацику обрисовувались на небі, то окутувались у густий сад. Запаморочливі пахощі пізних троянд розпирали . груди. Я зупинився, як зачарований. Та стояти не було коли. Від дверей кликали, побачивши, що я відстав від товариства.

— Ходім усередину, там ще цікавіші пейзажі. Трегуб сьогодні іменинник.

Всередині, воістину, була картина. І я стояв ще більше вражений, як там, у садку. Правду казав Марчук. Тут був пейзаж! Столи заставлені, а гості біля них були гідні пензля доброго лубочного майстра. Та мені не довго дали розглядатись. Саме витягнули з печі запіканку, і її треба було пити тепленькою.

Ми випили тієї запіканки з легендарним іменинником, що на тлі такої оргії страв і напитків мусів би мати лисенький черепок, повне черевце, розчервоніле з кіноварним носом обличчя і все таке подібне.

Але проти мене виріс високий чорнявий красунь, більш блідий як рум'яний, з темними мрійними очима й дівочими ледь зрожевілими губами.

Ми торкнулись тонкими чарками, причому вони видали такий шляхетний звук, що я перед тим, як пригубитись, мимоволі підніс її до світла й розглядав довгенько з насолодою.

— Це наше, українське, скло. Маю трохи тієї нашої старовини, зберігаю її, люблю...— проспівав господар таким теплим баритоном, що так гармонізував з його вродливим обличчям.

Марчук, що сидів уже за столом, перехилився до нас, вдоволено сміючись:

— Цей добродій напевно оцінить ваші збірки, пане Олександре. Він сам мистець і розуміється. За кордоном студіював і таке інше... Він...

Та я перебив вдоволеного Марчука, щоб, бува, не звеличав мене тут привселюдно поетом, і, відсовуючи крісло, хотів сісти біля нього. Але господар, посміхаючись під козацьким вусом, просив мене зробити йому честь і сісти біля нього. Він обіцяв, якщо мені цікаво, ще багато дечого показати, що він пильно призбирує на цій невигорілій ще від козацьких походів землі. Тільки не зараз, бо година не відповідна й охота випити може пропасти так нагло, як з'явилась вона в усіх.

Ми сиділи за довгими столами, накритими мережаними настільниками, а страви й напитки розставлялись на них так, щоб могли вони задоволити не тільки апетит, а й найвибагливіші візуальні вимоги. Я звик до наших празників, де курчатам, індикам та всяким тортам сільських приходств не було кінця, але такої досконалости, такої гармонії змісту й форми, не бачив і на тому світовому конкурсі кулінарного мистецтва, на яке була затягнула мене в Парижі Марта! Коли розвеселене товариство з дотепними приказками взялося за полумиски, я спостерігав і цибулю, плетену перстениками довкола золотистої риби, і наче вилиті з бронзи мариновані з корінням груші поруч рожевої шинки, і сало інкрустоване в чорному хлібі, і райські яблучка, якими обкладено оранжеві боки курятини.

Коли гості мали вигляд старовинних римлян за столами, що не могли вже підвестись з вигідних місць, то господар був зовсім неподібний до них усіх. Він був, як козацький ватажок, що з суворим блиском у карих очах подавав гостям тонкими пальцями все якусь нову пляшку, все якусь особливу закуску з постійною увагою до кожного. При цьому приговорював він та примовляв все нові дотепні припрошування, і їм, як і стравам, здавалось, немає кінця.

Багато пляшок було випорожнено, обличчя блищали, приказочки і дотепи набирали щораз теплішого та інтимнішого забарвлення, жінки вибухали здушеним сміхом, дівчата повертали очі до тарілок, а  господар усе з тим тужливим виглядом карих очей розказував казочку в стилі Раблє про проданого бичка... Тим часом пальці бандуриста сягали до пляшок,  овочів і пирогів,  пундиків і мазурків.

— Ви певно граєте на бандурі? — перепитав я господаря, щоб упевнитись у моїх здогадах.

— Та трохи граємо, трохи співаємо, як усі українці. Але справжній бандурист у нас — то Кость! Коли ласка, виберемось до нього компанією на Ікву. У нього хутір, дружина — золото не голос.

Мені здавалося, що тільки я й господар трималися тверезо в цьому веселому товаристві. Та, коли я відірвав очі від нього й повів зором по кімнаті, побачив, що начебто Марчука не було, що зник кудись і мій сусід, мовчазливий поет-філософ і якась весела, дуже балакуча молодиця, що з такою грацією випивала чарку за чаркою. Господар по-давньому невтомно наливав нової й нової наливки - на вишнях, на меду, на горіхах, на терновій ягоді, на грушах, на зеленій зубровій травичці й ще там на чомусь, і, хоч пив з усіма разом, все-таки його темні очі пильно слідкували за столом і виходами з їдальні, і хтозна кудою ще блукали ті козацькі очі.

Уже затягнули пісню. Співали так, як ночами співають десь на темній вулиці цю пісню, що бентежить мій сон. Чи не племінниця Марчука співає тим оксамитовим альтом? А чи не оцей солодкий тенор-поет і філософ нівечить мій сон своїм бельканто довгими ночами. Мене той спів грів і пестив. Пісня за піснею лилася понад столами, минала нас переїджених і перепитих, стелилася тихим яром і затихала в цій частині міста, де влада поселила заслужених легіонерів... Там було тихо. Осадники спали неспокійним п'яним сном, почуваючи себе не зовсім добре на ворожій землі.

Біля мене сиділа Раєчка, не альт, а ніжне сопрано, чисте-чисте. її обличчя з широкорозкинутими скісними очима мрійно передавало пісню про далеку дорогу козака. Ці слова «далеку дорогу» сопрано інтерпретувало до сліз, до болю. І я справді відчував далечінь і козака одинокого, і себе чомусь явив на далекій дорозі... Я слухав співу моєї сусідки з глухим риданням, що здіймалось у моїх грудях і там потахало беззвучно. От чого наробив той чудовий спів!

— Ви співачка, ви артистка,— шепнув я своїй сусідці, коли замовкла безконечна пісня про далеку дорогу. — Ви вчились співати?

Дівчина глянула здивовано на мене:

— Училась? Та ні! Тут ніхто не вчиться співати. І в кого б то вчитись?..

Очевидно, ці вечірні співання під деревами в затишних садках були тією школою, їхньою найкращою школою. На зміну Раєчці якась старша пані, а може й не старша, тільки товста не в міру затягнула циганський романс. Раєчка рвучко урвала й шепнула мені на вухо:

— Ох, і набридла нам ця московщина! Та це вже, вірте, останні акорди! Це вже відмирає. Недобитки! Молодь не така вже... А ось цей, гляньте, цей нам шкоду робить і ніяк не спекаємось...— вона очима повела на рижуватого рум'яного чоловіка, що голосно й запально вів якусь культурну тему:

— Це ж син цієї землі. Наш поет. Український поет.

— Ну, та вже надто,— боронився, ніби жартуючи, господар. — Що ж їм тоді залишиться, пане добродію, нашим сусідам?

— Кажу вам, що Словацький і по крові й по таланту. — Наш поет. От візьмім його «Беньовського».

— Чуєте? — шепотіла скісноока.

— Чую,— відповів я, розсмішений і розбавлений раптовою серйозністю тих наїджених і напитих дискутантів.— Але чому ви хвилюєтесь? Хай нам подарує цей добродій ще й Міцкевича...

— А хіба в нас немає своїх? І справжніх, не лише по матері...—схвильоване обличчя моєї сусідки нахилилось до мене близенько-близенько. Вона пошепки призналась мені, що саме через одного добродія, як оцей культурник, мусіла покинути навчання в гімназії, і не лише вона: десятки найздібніших, найсвідоміших пішло геть з міста, щоб не попасти в тюрму.

— Ов, аж так?

Увійшов Марчук, якийсь зосереджений, поважний, але затягнув з іншими веселої. Товариство заспівало, а рижий мусів припинити свою серйозну дискусію з господарем:

— От, коли поїдемо до пана Костя...— відповів він на мою похвалу пісні. Я вперше її чув, і вона вразила в моїй душі якесь чутливе й не займане досі місце. Диво, диво!

Блідий господар наливав знову нові чарки і ми наче крізь чад спостерігали рухи гостей за столом та ледве чули їх гомін. Моя сусідка відсовувала крісло й непомітно відходила, Марчук підспівував, наче б виконував замовлення. Здавалося, щось діялось поза нашими плечима, але з лінощів не хотілося повернути голову.

До мене підсів той рижий, що хотів до нашої літератури вліпити Словацького, і чистою, надто гарною мовою почав уже розповідь про місто. Він навіть, уп'яливши свої тверезі блідосині баньки в моє обличчя, просив до нього коли-небудь зайти:

— І в мене хата наша, українська. У полтавському стилі. Коли цікаво, маю бібліотеку, прошу уклінно.

Я віддякувався, ледве ворушачи язиком, але він приставав, допитуючись, коли, в який день, о котрій годині я загощу. Тоді відчув я, що хтось непомітно, але сильно смикав мене за полу з того боку, де сиділа Рая. Не може бути, щоб вона це робила! Досі вела себе так пристойно... Невже напилась? Проте, я не смів звести очей на неї. Занепокоєний тим неугавним шарпанням, я раптом, щоб визволитись від нахабних запросин, заспівав разом з іншими пісню, що повторялася безконечним вигейкуванням, що пливла тягуче, як рівні поля волинські, як і ці поля, з того боку ріки.

Побіч мене заспівало чисте сопрано Раєчки і раптом припинилося дивовижне сіпання під столом. Я повернувся до моєї сусідки. В її очах стояла німа пересторога. Затаюючи невмотивований неспокій, я простягнув руку до сіро-зеленої сулії, що стояла напроти мене. Проста, старовинної форми сулія з простим рисунком. Скільки тисяч років було тому рисункові?

Господар вдоволено кліпнув повіками, і його зрожевілі губи чванливо посміхнулись, мовляв, такому то варто й показати.

Решта присутніх слухала того нового, що хвалив вишуканими словами нашу пісню, перебільшено сміявся з жартів, які хтось докидав до його мови, але слухали нерадо, насторожено. Він помічав це, однак, не подавав виду. Говорив і говорив.

Насилу просунувши ноги, вийшов я з-за столу. В другій кімнаті висіли старі плахти й килими. Тут я застав Раю. Здавалося, що вона мене спеціально чекала.

— Хто міг знати, що він прителющиться! — і додала: — Цього ви бережіться!

Мене занудило. Від цього вистерігання і місто, і школа, і навіть така колоритна гостина ставали відпихаючі й надокучливі. Я охляв і посумнів.

Крізь відчинені вікна пахнула матіоля й освіжувала повітря від алкогольних випарів. З ратушевої вежі було чути сигнал. Небо захмарилось. Похолодніло. В тумані маячів палацик рижого, як зловісний привид.

— Не піду і навіть не думаю,— відповів я в душі на Раїні остороги. — Чого б мені туди йти?

Коли хміль розвіявся в моїй голові, а розвіявся він остаточно тоді, коли вийшли ми з льошку напроти турецької цукерні, випивши там кілька пляшок квасу вдвох з Марчуком, попрощалися сердечно, як друзі, як брати.

Протираючи сонні очі, я думав, як зафіксувати той дивний настрій, що прийшов до мене вперше на волинській землі. Як? Витягнув з-під вікна заґрунтовану дошку й, обмівши з неї пилюку, спер на стілець. Мені не треба було йти на вулицю малювати. Я мав пейзаж в очах. Ах, Боже, як я поспішав! Цигарка вилетіла з рота, шкварчала на плямі від розлитої води. Я присів біля дошки.

Ще добре не зарисувавши вуглем динамічного рисунку яру й стрімких стін гори, яка заслоняла розпачливе бажання світла випливти на верхи, я вже клав фарбу, щоб це світло, яскраве від білих стін будинків, не знівечило чудових фіолетів і кобальтів, що позначали береги й ліси. Суворі кольори злагіднював рисунок. Немов дитячою слабенькою, але відважною ручкою вирисовувались галерейки й ґаночки, залізна огорожа синагоги.

Другим кінцем пензля я рив той рисунок у густій мазі ізмарагдів і земель, фіолетів і ультрамарин. Рожевенький тон неба визволяв ясні стіни будинків від гострого контрасту.

Було вже під обід у неділю, коли в дверях з'явився несміливо Арсен. Він стукав у двері, але я не чув. Побачивши мене розкуйовдженим, непоголеним й не по-професорськм неспокійним, хотів тікати, але бажання подивитись, як я малюю, зупинило його й додала відваги.

— Чи можна?

— О, це ти, Арсене? Зайди, зайди! Я забавився, як бачиш, сьогодні в маляра. У недільного маляра,— вихопилося в мене не без огірчення.— Скільки я часу у вашому місті, а оце перший пейзаж. Подобається?

— О, так! Це ви намалювали так, як би бачили місто з усіх боків нараз. Цілісінький Крем'янець.

Його слова полилися в мене солодким струменем. Значить, моя недільна картина була синтезою. Я кинув пензлі. Міг відпочити. Я хотів чимсь потішити свого відвідувача. Але чим?

— Ти приніс, може, свої рисунки?

— Приніс. Сидів учора під ліцеєм і малював так, як ви казали, пане професоре,— він поклав переді мною картон.

— Та ж ти, брате, маляр! Твій пейзаж свіжіший...— але я замовк, подумавши пре свій авторитет: який з мене професор буде й надалі...

Ескізик був свіжий, як гілочка бузку, тільки що розквітлого, ще й з росинками. І де поділися завчені сецесійні лінії й препаскудні реалістичні кольори найкращого портретиста в школі? Я був заскочений таким блискавичним успіхом моїх порад.

— Малюй так далі, мені нема чого тебе далі вчити. Ти дуже талановитий. Знаєш, я зараз переодягнуся, і ми підемо в цукерню випити шоколаду або що ти хочеш і любиш. Ти в мене сьогодні будеш любим гостем.

Арсенове дитяче личко залилося радісними кольорами. Але за мить він споважнів і злякано прихилив до мене личко:

— Я хотів вам сказати, що недобрі чутки ходять у школі. Ви мені простіть, звичайно, пане професоре, але кажуть, що... вас, мабуть, скоро...  що  ви  скоро  від  нас  поїдете...

— Такі, кажеш, чутки? Я не знав...— і раптом ужахнувся тієї думки, яка раніше визволяла мене від безнадії.— Поїду звідсіль колись. Не житиму тут вічно...— і тепер злякався. І тепер повірив хлопцеві. І тепер таки впевнився.

— Це, звичайно, чутки. Може, й неправда... Але в нас так завжди буває: кого учні полюблять, хто тут не такий...— він завагався, він шукав відповідного слова, але побоявся  і закінчив. — Того висилають від нас або гірше...

Милий Арсен! З якою повагою дорослої, досвідченої людини говорив він ці слова. Милий хлопчик. З якою відданістю! Коли б доля оберегла тебе від лихої справи!

І якось уже без радости частував я шоколадою та «наполеонками» хлопця, сам мимохіть оглядаючись на кожного прибулого з підозрінням. Та це так було тільки того недільного пополудня.

Наука столярства йшла дуже добре. Я і вся моя кляса наче вродились столярами. Рисункові бльоки були повні технічних зарисовок, а практичні проби, всілякі там рамки, коробки, касетки, полички просто не вміщалися в кабінеті. Мої виклади про столярство захопили мене самого — стільки я вкладав туди з трудом набутого знання, ба, ще й знання сердешного Арсена!

 

* * *

Колись Наталка жартома дорікала мені: — Ти — дикий схід! Це після того, як я не хотів одягти рукавичок. Так, я — дикий схід. Я живу в цьому східному місті нашої Західної України, як свій, як би народився тут, і, живучи тут, не кидав його ніколи. Я люблю Крем'янець, я зачарований цим містом, я не хочу признатись, але мені тут, саме тут цікаво жити, солодко було б і померти.

Замість вибратись в якусь чергову гостину, ми пішли з Арсеном та іншими хлопцями (Арсен каже: — Самі свої хлопці) на козацькі могили. Я зарисував церковцю Великого Богдана, підперту залізним кіллям, маленьку, і гроби побіч неї.

Тут молився Гетьман, ідучи на Львів. Ми видряпували землю й мох з рівчаків на кам'яних хрестах, і, коли хлопці не дивились, я цілував старі написи, імена, чини й дати смерти козаків. Моя земле! Моя рідна, прекрасна давнино!

Переді мною виростав дід з Розлогої, що дав колись лекцію, кращу за всі академії, за всі Парижі.

Хлопці встигли вже порозвозити газети й книжки зі Львова — вони тут заборонені — і, задоволені, відпочивають. Ми розмовляємо, як рівний з рівним. Вони розумні, добрячі й, головне, люди з душею. Чим довше живу тут, тим частіше приглядаюся до людей і думаю, як поверхово й несправедливо осуджував я колись людей і місто. Щодня ці люди видаються іншими, ніж були вчора, а завтра вони не будуть такими, як сьогодні. Це неправда, що вони тут якісь непевні, невловні, нерозгадані.

Марчук, беззубий філолог, наче б виплив з туману, чіткіше обрисовувалися енергійні губи, очі дивилися на мене якимсь значущим поглядом. Він, минаючи мене в школі, завжди пильно до мене приглядався. Невже й він боїться мене? Адже ж ще так недавно казали мені, що інших треба боятись, стерегтись...

Зустрів я тут лікаря, мого знайомого ще з студентських часів. Він роз'яснив мені багато неясностей. Він має тут чимало роботи. Цілий день його хата обліплена пацієнтами, що куняють на сонці, на вітрі, не вміщаються ні в приймальній, ні в дворі.

— Ви не маєте службових годин?

— Годин? Ви смієтесь, мій любий! Коли хворий іде до мене за двадцять — тридцять кілометрів, то я встановлятиму години? А тут ще й інші справи — контакт, ви розумієте? — він сміється, ворушачи великим рухливим носом.

— З вашого лікаря був би знаменитий посадник цього міста,— кажу якось пану Трегубові.

— Та міг би! Але він у нас письменник.

— Письменник?

— Ви не знали? Тут усі або пишуть, або малюють, або роблять політику...

— Як оцей рижий?

— І оцей! Вони хочуть нас обкрутити. Влізти всередину, в культуру. Читали Липовського? Він уважає себе нашим поетом. Так, зрештою, як Словацький.

Я згадав гурток польських поетів, що переклали Шевченка й новіших поетів. Вони вважали, що це хвиля екзотики в польській літературі. Свіжа хвиля, бо їхні символісти чи неореалісти видихались, не мали вже кого переспівувати. Але були й такі, що до тих справ підходили, як вони самі казали, з «державної рації». Вони дивились на Україну під кутом імперської політики, як на територію, до якої хочуть мати право. Один молодий поет питався поважно наших поетів:

— Чому ми пишемо про Дніпро, про українські степи, а ви ні одного рядка не присвятили ні Кракову, ні Вислі, ні Варшаві. Невже ви не можете здобутися на об'єктивність?

— І ви відповіли йому?

— Я не відповів, я не мав сили. Зрештою, навіщо мені ця проблема, коли в нас є багато інших і важливіших. Але за мене відповів Долинський:

— Україна така велика й така багата,— сказав він,— що на довгі роки вистачить нашим поетам рідних сюжетів. А ви, коли вам тісно вширину, чому не сягаєте вглиб, а вдаєтеся до поверхової екзотики. Вона ні вам, ні нам нічого не дасть!

Пан Олександр був, очевидно, задоволений. І лікар крутив весело своїм рухливим носом. Він був запеклим ворогом того культурного співжиття.

— Воно, те співжиття, нічого нам не дає, а послаблює нашу осторожність.

Я пригадав папірці, що мені надавали їх малярі з «Золотого козла». Непотрібний мотлох — папірці, якими ніхто не міг скористатися.

Я ввесь у запахах річки Ікви, тих буйних дерев, що обступили Богданову церковцю. В ухах бринить бандура і спів пані Ріти, дружини бандуриста Костя. У цій бандурі більше поезії, ніж у томах перекладів польських поетів. Тут чистопробне мистецтво, а те — з другої руки. Папірці та й годі!

В яру співає дівочий голос, а з ним перекликається другий, третій, давнє-давнє поліфонічне мистецтво...

Господиня поклала листа на стіл... Лист від Наталки. Страх, який далекий-далекий лист! Яка віддаль непрохідна між мною й коханою дівчиною. А я, якби вона тепер бачила мене, я ще більший «футурист», тобто дивак, ненормальний, як за днів нашого перебування у Львові, щасливого перебування. Наталка не була вже тією феєю, що чарувала нас усіх закордонним блиском у «Де ля Пе». Вона писала про ті вигоди, які дає Америка за працю, про лазнички в поїздах, про охолоджуване повітря, про авта й автомати. Боже! Це вже була людина з іншого континенту, чужа, далека. І чому вона писала до мене?

Від листа віяло пусткою незамешкалої кімнати. Незрозумілі проблеми, далекі слова.

Тримаючи листа в похололій руці, згадав я лікаря з крикливими донями й веселою жінкою. Ні, не для мене таке щастя! Навіть мій добрий Іван, що бажав мені саме такого щастя, махнув безнадійно рукою. Чому пише до мене моя далека, приблідла в спогадах, дівчина? Я не відписав ні словечком. Я з цього міста не послав досі ні одного листа ні братові, ні Чубові. Я не міг. Тут, у цій тихій назовні землі, але якій динамічній, якій революційній, де вітав дух Ґонти, Кармелюка,— краще було не листуватись.

Оце учні нашої гімназії відмовились святкувати польське державне свято. Я лежав у постелі того дня — на грипу і тільки вночі через Арсена довідався про це. Але в мою хворобу не вірили. Уважали, що я з учнями разом робив демонстрацію. Після того група гімназистів і семинаристок поїхала роверами в Галичину, на Підлісся. То знову Арсен відмовився від портрету якоїсь польської поетки.

У конференційній залі, коли залишимося самі з Марчуком, той пильно читає книжки, а той тікає геть. Зібрався до пана Олександра передати книги, яких він бажав, та не застав дома. До мене вийшла якась незнайома жінка, привіталась і вибачилась по-російськи.

Та найгірше було те, що між мною й директором не налагоджувались взаємовідносини. Ось уже вдруге стукав до його воріт, щоб скласти візиту, і двічі служниця з лукавою усмішечкою заявляла, що господарів дома немає. У школі, коли хотів вияснити, він так офіційно й так непривітливо відповідав, що я подумав: годі! Більше не набридатиму.

З гіркими думками забіг я якось увечорі до лікаря. Він підкопував рицинове дерево в своєму городику і з веселим вигуком запровадив мене до хати. Коли я набрався відваги звіритись із своїх турбот, він замахав енергійно руками:

— Трудно,— це ж Волинь. Тут кожна робота каторжна, а ще в школі! Поляки із шкури вискакують, щоб цю Волинь підкорити, та дарма. Директор? Та це ж золота людина, але... державний службовець, на нього натискають, а учні думають, що зрадник. Та це помилка, глибока помилка. Він дипломат.

Лікар мене трохи заспокоїв. Я працював. як давніше, здавшись у всьому на свого молодого приятеля Арсена.

І ось раптом у цій конференційній залі. що останніми часами була для мене така нестерпна й пуста, наче вилюднена, підійшов директор з добрячою усмішкою, вибачився тією своєю співучою мовою і просив ще раз зайти до нього в неділю. Я опинався, але він так просив, що я погодився зайти.

Лукава служниця цим разом з ознаками пошани повела мене у вітальню з великою бібліотекою.

Чекаючи декілька хвилин, я розглянувся по книгах. Здається, тут було все, що дух нашого народу виявив і закріпив: старі видання, рідкісні книги, стародруки, а поезія — одна полиця, друга... Тут був молоденький Козловський з ніжно-саркастичними «Міртами й кипарисами», був Чернов, увесь Рильський, «Прекрасна Ут» Яновського, Влизько і Сосюра. Були «Маніфести футуристів», були антології, збірки, був увесь поетичний Франко, Леся Українка. Ось хоч би для того, щоб сидіти тут, брати в руки й пере-листати сторінки,— варто було проробити навісне столярство!

Обоє господарі були ввічливі, й їхня ввічливість позначалась тією невимушеністю й чарівністю, якої важко дошукатись у наших інтелігентів  у Галичині, що  під впливами польського  «бонтону»   визбулися  милої безпосередности.

Я починав забувати, що він мій директор, мій грізний зверхник, що я на якомусь нижчому щаблі, що мені слід задирати голову до нього вгору. Тут того не було. Був запашний чай, варення, смачні пундики і захоплення літературою.

— Ви поет?

— А це ви переклали «Антигону»?

Ми обидва сиділи на тому самому крилатому конику. Слухаючи його свіжої, якоїсь первісної мови,  я  уявляв  його переклади.

— Чи дозволите мені почитати?

— З радістю, тільки... як тут почати... хочу вам сказати досить прикру й для мене, і для вас новину.

Мене вдарили його обережні слова, я збагнув усю безжальність сьогоднішньої візити. Мені не треба було й пояснень. Але він тягнув:

— Ми з вами; ледве здружившись, прощаємось сьогодні.

— Невже? — мені поталанило пожартувати, але хотілось заплакати. Голос мій налився розпачем.

— На жаль. Я вже підписав вашу відправу. Думаю, що ми залишимось друзями. Може, працюватимемо в кращих умовах.

І, коли я мовчав, він тягнув далі, ніби співав північною лагідною говіркою:

— У нашій гімназії не місце таким, як ви. Вірте мені, для нашого з вами добра і для добра гімназії так мусить бути.

Господиня вийшла в другу кімнату, а він, наче чекаючи того, нахилився до мене:

— І на мене черга прийде, хоч як не танцюю. Іноді й самому соромно. А на моє місце посадять хтозна кого. Маємо тут такого опікуна й через нього життя немає... А молоді шкода, бо молодь наша, як самі бачите — цвіт!

Та коли я й далі мовчав, слухаючи його слів, самих слів, самого тільки звучання тих слів, він немов звільнився від тягару й продовжував бадьоріше, веселіше:

— Може почитаєте Тичину або Рильського? Ось вона, краса:

«На порозі гість веселий,

Дощ блакитний, весняний.

 Хто постелю нам постеле

 У світлиці запашній?»

Я вибрав малий томик Влизька і, вважаючи візиту закінченою, почав прощатись.

Таким ото акордом закінчилися мої інтимні взаємини з директором — розгаданим сфінксом. І ця розгадка сповнила мене смутком, пройняла розпачем, що не покидав мене цілий тиждень, останній до мого виїзду.

Обдряпаною балагулою плівся я до станції, везучи валізку, повну книжок, і дошку 60х50 сантиметрів завбільшки. Начеб кланялися, хилилися гори, що віддалялися від мене на віддаль кордону, і тривожно білів заснулими будинками яр. З однієї хатки на обриві висунулась дівоча постать і, впізнавши бистрими очима в поспішаючому подорожньому мене, помахала ручкою...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.