Невіста кресова-2

Луцький владика і його рідня

Луцько-острозька єпархія давала всі можливості для самовиявлення: поступаючись  багатством хіба що володимирській, вона значно переважала аналогічні маєтності «латинських біскупів». Кафедральний собор у луцькому замку, побудований ще князем Любартом, кафедральна церква у Острозі, зимова резиденція у верхньому луцькому замку і літня — в жидичинському монастирі та Ружищі, чотири містечка, тридцять чотири села, пущі, ліси, боброві гони, два оборонні замки — один в Харлупі, другий у Жабчому (в першому — три литі і дві залізні гармати, двадцять гаківниць, 56 рушниць, в другому — 5 гармат, 50 гаківниць і 112 рушниць). Отож Ганна мала де проявити свої таланти, як господарські, так стратегічні.

На початок Іона Борзобагатий оселився саме в Ружищі, тут він і підписав акт люблінської унії, доставлений йому королівським дворянином Вольським: їхати заради цього до Луцька єпископ вважав нижчим своєї гідності, тому послався на хворобу. Так само вчинила і більшість волинської шляхти, підозрюю, що не дуже їм хотілося підписувати той акт…

Решта клану Борзобагатих розсілися у новоздобутому володінні з усіма можливими вигодами. Однак, пам’ятаючи про те, наскільки непевною є доля і як легко можна втратити навіть те, що нібито належить законно чи перейшло від предків, вони охоче прийняли провід Ганни Сокольської, бувши певними, що в разі чого вона зуміє постояти і за себе, і за рідню. Звичайно, важко сказати, як складалися подружні взаємини Ганни й Василя, одне певне: вони обоє не збагачували хроніки тодішніх скандалів та судових процесів ні позовами про спроби побиття та отруєння (як то чинили Раїна Русинівна, дочка іншого церковного ієрарха, Андрія Русина, та її чоловік Семен Іванович Хребтович-Богуринський або така відома пара, як князь Курбський і Марія Гольшанська), ні вимогами розлучення (як Василева сестра Маруша Борзобагата і Яцко Добрилчицький, її муж). Навіть така буденна річ, як сварки з найближчою ріднею через майнові причини — і таке їм не траплялося (такі сварки у 16-у столітті ніхто не взяв би їм за зле, це було на порядку денному: брати і сестри Жоравницькі, свояки Борзобагатих, без кінця судилися і ворогували між собою через батьківський спадок, що й викликало врешті-решт історію з пашквілем; три сестри Гольшанські з аналогічних причин розпочали між собою форменну війну з блискавичними рейдами, засідками і наїздами на володіння одна одної). Лише один раз помічена спроба цього подружжя якось втрутитися у внутрішньокланову ворожнечу (це стосується тої-ж таки історії з пашквілем), та й то ніяких реальних наслідків їхні пропозиції не мали.

Радше навпаки — Ганну можна було звинуватити в непотизмі: вона потурбувалася, щоб її дівер Петро, брат Василя, дістав у безплатну оренду жидичинську архімандрію, свояк Олександр Жоравницький — Жабче, подбала і про своїх власних родичів, особливо про брата Марка, з яким у неї були особливо близькі стосунки взаємної приязні і солідарності. Отож невдовзі вже згуртувалася чимала група людей, що мали перед Ганною борг вдячності і готові були в разі чого негайно стати під її знамена. Зате вже всі загребущі сусіди: Курбські, Пронські, Бокії, а навіть могутній князь Острозький затямили: з цією білоголовою ліпше у сварки не заходити, вона завжди спроможна дати належну відсіч, а найкраща розвага для неї — воєнні дії. Не в’язали пані Ганну навіть четверо дітей: доки були малі, їх возили за матір’ю в колисках, а трохи підрісши вони виконували при ній же службу ординарців, ад’ютантів та гінців. Час, який їй залишали розваги Беллони, Ганна використовувала на безконечні судові процеси (за прикладом своєї матері, вона добре орієнтувалася в тому, «чому нас учить Статут») та на господарські клопоти.

Як первісний осідок князівна Сокольська обрала Харлупу, де був і оборонний замок, і родюча земля, і багаті села. Одне тільки зле: весь цей ключ маєтностей належав до єпархії, в разі смерті тестя права на нього неодмінно заявить наступний єпископ. Отож за першої ж нагоди Ганна виміняла харлупську маєтність на Фамільче та Іванчиці, виторгувавши у попередніх їхніх власників, Радзивілів, ще й доплату в розмірі 1500 золотих. На цей обмін згодився тодішній (короткочасний) король, себто Генріх Валуа, єпископ Іона скріпив печаткою відповідні документи, як свідки виступили Олександр Жоравницький, Іван Борзобагатий (син Олехни Борзобагатого, небіж єпископа), володимирський войський Василь Гулевич (як вважає Антоній Роле, одружений з внучкою єпископа. На жаль, я підхожого шлюбного зв’язку не знайшла, внучки владики могли носити прізвище Борзобагатянка Красенська, Жоравницька, Гулевичівна, Добрилчицька чи Рогожинська і такі справді є, але жодна з них не була одружена з кимось із Гулевичів. Однак, якщо мається на увазі Василь Федорович Гулевич Смолиговський (Затурецький), луцький войський, володимирський войський, володимирський підстароста, то тут є інша ниточка: його рідний брат, Януш Федорович Гулевич Долзький був у другому шлюбі одружений з дочкою владики, Ганною Борзобагатянкою Красенською. Правда, до того часу вона вже овдовіла і вдруге вийшла за Олександра Жоравницького, але зв’язки Борзобагатих і Гулевичів збереглися і вони не раз підтримували одні одних) та Марко Сокольський, Ганнин брат. Отож весь клан виступив як один згуртований загін.

Подружжя Борзобагатих перебралося до Красного і туди Ганна звезла цейхгауз та гармати з харлупського замку, немилосердно цей замок обдерши. Красне вона могла вважати своєю законною власністю — чоловік записав їй цей маєток як «оправу віна» (згідно з тодішніми звичаями, чоловік чи після шлюбу, чи інколи ще й при укладенні передшлюбної інтерцизи записував на ім’я дружини майно у розмірі не меншому, ніж становив її посаг, це називалося «привінок» або «оправа віна совіто» і записана маєтність мала перейти у нероздільну власність дружини в разі її вдівства. Однак дуже часто жінка повновладно розпоряджалася віном та привінком і за життя чоловіка, а щоб задовольнити вимоги закону, який не надто прихильно дивився на такого роду операції, нерухомість записувалася як заклад за фіктивний борг).

Так проходив рік за роком, єпископ старів, 1581 року померла його улюблена донька Ганна, ще раніше — зять Олександр Жоравницький. Однак Ганна Сокольська впевнено тримала кермо в руках, хоча саме тоді вона й уплуталася в конфлікт, що пізніше вилився ледь не у громадянську війну. Навпаки: саме цей конфлікт забезпечив волинській амазонці почесне місце в історичних анналах, як жінці, що не побоялася виступити проти самого короля, героїчного Стефана Баторія, а навіть здобула блискучу перемогу.

 

Беллона

Почалося все року 1579, коли політемігрант князь Курбський «на королівський поклик» з’явився під Полоцьк зі збройним загоном у сто коней (86 козаків та 14 гусарів), був учасником походу і ніс бойову службу впродовж трьох місяців. За це йому належалася грошова винагорода у розмірі 1070 золотих польських. Виплатити належну суму мусив збирач податків, королівський секретар Василь Борзобагатий Красенський, відмінусувавши її від податків, які мав би сплатити князь Курбський, і доплативши решту за рахунок коштів, що були зібрані як податки по всій Волині.

Тим часом, ще при торішньому податковому зборі Василь Борзобагатий мав чималі клопоти: коли він відвіз гроші та рахунки до Перемишля, як то робилося по всіх руських воєводствах — центральною державною податковою адміністрацією для них були перемиський каштелян і шафар Малопольщі, — тодішній перемиський каштелян Станіслав Дрогоєвський відмовився прийняти рахунки від Ковельщини, володіння князя Курбського, на тій підставі, що виплачена сума була вдвічі меншою, ніж визначено люстрацією. Борзобагатому довелося сплатити недостачу з власної кишені, отож, наступного року він не тільки прийняв за основну суму по Ковельщині ту, яку визначила люстрація, а ще й приплюсував до неї торішню заборгованість. «Пер сальдо» виявилося, що не тільки жодної доплати князю Курбському не належиться, а ще й навпаки — то він завинив королівській скарбниці.

Московський вигнанець не звик пускати такі речі плазом, а тим паче щось комусь дарувати, отож негайно вдався до центрального податкового органу, тобто тих самих перемиського каштеляна і малопольського шафаря. Ті через не зовсім зрозумілі причини стали на його захист. За версією Антонія Роле, попросту злякалися, знаючи, що князь Курбський через кілька сотень золотих переверне всю Річ Посполиту догори дригом. Але, можливо, на таке рішення вплинула і позиція короля, Стефана Баторія. Він теж вирішив справу на користь політемігранта, тому, коли Василь Борзобагатий став вимагати формального «квиту» на виплату суми, на яку претендував князь Курбський, то одержав потрібні документи не тільки від шафарів, але й від короля. Попри це, пан Василь знайшов якісь помилки в оформленні обох документів і відмовився вважати їх законними. Схоже, що до справи вже підключилася Ганна, бо невдовзі на перший план виступила саме вона.

Було то так: король, одержавши чергову скаргу від князя Курбського, відправив до Луцька люблінського стольника Петра Чернихівського з розпорядженням розпочати судову справу проти Красенського. Суд, зареєструвавши позов, прийняв рішення стягнути спірну суму з маєтку відповідача і відправив стольника та возного до Красного. Тут його перестрів підстароста, що управляв селом від імені пані Ганни, і не допустив виконання декрету.

У відповідь король віддав луцькому старості, князю Пронському, наказ зібрати посполите рушення (загальне ополчення) зі шляхти підвладного йому повіту, вирушити в маєтки Борзобагатого і «задовольнити вимоги справедливості». Наказ був складений у жовтні 1581 року, але щойно в лютому наступного року зібрався загін, очолений луцьким старостою, і рушив до Красного. Діставшись села, загончики стали табором і відправили делегацію з найповажніших зем’ян, щоб запитали обвинувачених, думають вони битися чи миритися.

Делегацію зустріла Ганна власною особою, при мечі, в панцирі. З відкритого ґанку вона проголосила, що Красне — її власність, відписана їй чоловіком як оправа віна, а з усяким, хто наважиться вторгнутися в її маєтки, вона готова битися хоч би й до смерті. На подвір’ї і в сінях товклося чимало збройного люду, як видавалося, підлеглих Ганни, отож делегація вирішила, що краще буде повернутися до власного табору.

Майже вслід за ними туди ж з’явився Василь Борозобагатий Красенський з оливковою гілкою миру і рахунком, згідно з яким після проведення всіх бухгалтерських операцій князю Курбському належалося 420 золотих — королівський секретар виявив добру волю сплатити всю суму негайно. Однак присутні ковельські дворяни від імені князя Курбського заявили, що з таким балансом згодитися не можуть, їх патрону належиться значно більше. Кілька годин тривали торги, рахунки і перерахунки, зрештою, справа закінчилася нічим і учасники ополчення роз’їхалися. Останнім табір покинув возний.

Пройшов ще місяць, спірна сума обросла процентами і гривнами (пенею) і в березні до Красного вирушила нова експедиція, вимагаючи сплати потерпілому Курбському 920 кіп грошів королівських. Дійшло до збройної сутички, в якій подружжя Борзобагатих — Василь закований у сталь, «ніби проти ворогів вибрався», Ганна в панцирі і зі щитом, — на чолі загону озброєної челяді розігнало напасників.

Цього разу король розгнівався не на жарт. Було видано універсал, згідно з яким уся волинська шляхта мала зібратися у посполитому рушенні, збірним пунктом призначили Луцьк, а очолили рушення луцький, володимирський і кременецький старости.

Борзобагаті відчули, що справа вийшла поважна. Батько і син готові вже були попросити миру, виплативши всю спірну суму «із залеглостями», однак про таку малодушність довідалася Ганна та твердою рукою навела лад, утихомиривши панікерів і пацифістів. Своїх попередніх помилок — при сутичці з холмським єпископом — вона не повторила і до кінця літа встигла зібрати хоч і невелику, але цілком боєздатну армію. На її поклик відгукнулися родичі й сусіди (Ян Ігриновський, Ян Мнишковський, два Гулевичі, два Воронецькі, Василь Жоравницький та чимало інших).

До бою дійшло 11 серпня. Військо Борзобагатих поділилося на три частини, одну очолив Василь, дві інші — Ганна, її супроводжували юні сини. Кінноту та гайдуків зосередили поблизу дороги до Красного, а на височині  розмістили гармати й гаківниці (недурно Ганна у свій час настягувала артилерії з харлупського замку).

Добре б знайти детальний опис битви. Достеменно знаємо її результат: Ганнина армія відбила наступ супротивника, перейшла в контрнаступ і гнала ворогів аж до Луцька. Щойно сховавшись за міські стіни, проводирі ополчення вдалися до суду і написали сажневий звіт про свою пригоду.

Знавці військової справи визнали Ганнину стратегію бездоганною.

Після такої вікторії князівна Сокольська здобула статус якщо не національної, то вже напевно регіональної героїні: навіть її супротивники мусили визнати, що вона підняла престиж Волині на недосяжну висоту. Героїчний король не зважився поставити себе у смішне становище і продовжити справу, щоб не давати підданим приводу для глузувань. Як же, баба розбила королівське військо (нехай не зовсім королівське, але ж зібране за наказом короля)! Навіть і князь Курбський (той вже мав можливості познайомитися зі звичаями волинянок, досить намучившись під час шлюборозлучного процесу з Марією Гольшанською) згодився з умовами Борзобагатого. Окрилений таким успіхом Василь Іванович в аналогічний спосіб розв’язав ще одну спірну справу з сусідом Клодзінським.

Часом пишуть, що єдиним покаранням за таке самоуправство було відсторонення Василя Борзобагатого від посади збирача податків, але, виявляється, король тут цілковито непричетний: ще 1581 року, тобто до закінчення боротьби з князем Курбським, сейм обрав на цю посаду Михайла Линевського. Натомість Василь Іванович зберіг титул королівського секретаря і спокійно жив у своїх маєтностях аж до самої смерті.

 

Чергові проблеми клану Борзобагатих

От тільки тривав такий щасливий період недовго: достеменно знаємо, що до 1584 року Василь Іванович Борзобагатий помер. Цілком можливо, що це трапилося ще раніше, через кілька місяців після краснянської вікторії. Ганна овдовіла, а старенький владика луцький зовсім осиротів, адже попередньо він уже втратив зятя, Олександра Жоравницького, улюблену доньку Ганну, сина Петра (того самого, який дістав у безплатну оренду жидичинський монастир), а тут і Василя. Ми могли б тільки здогадуватися, як він це все пережив, коли б не знали точно, що у нього, а, відповідно, і в невістки була саме на руках інша пильна справа — боротьба за жидичинський монастир, що розпочалася ще 1580 року.

Цього разу Борзобагаті мали дійсно дуже серйозного супротивника, серйознішого навіть, ніж милостиво ними правлячий король — некоронованого владику Волині й Київщини, князя Костянтина-Василя Острозького.

Важко тепер сказати, чому в клану Борзобагатих так попсувалися стосунки з могутнім сусідом, адже їх свояки Жоравницькі належали до княжого оточення (Іван-Ян Жоравницький у своєму заповіті віддавав дружину й дітей під опіку князя, правда, це вже дещо пізніші часи), а навіть двоє синів Ганни й Василя були названі «княжими» іменами. Антоній Роле пояснює все суто теологічними причинами: князя, що вважав себе покровителем руської церкви і народності, дратувала політика єпископа луцького — той дбав лише про інтереси родини, цілковито занедбавши церковні справи. Зрештою, ворожнеча стала явною і неприхованою. Князь вирішив відібрати у супротивника жидичинський монастир і звернувся з цим до короля, запропонувавши свого кандидата, нареченого єпископа мглинського Феофана Грека, що прибув зі сходу для спостереження за точністю перекладу друкованої коштом волинського маршалка Біблії (себто знаменитої Острозької Біблії).

Стефану Баторію дуже залежало на прихильності Костянтина Острозького, отож він удовольнив княже прохання і вже у травні 1580 року луцький староста дістав розпорядження ввести Грека у володіння архімандрією.

Звичайно, це розпорядження легше було віддати, ніж виконати. Борзобагаті своїм звичаєм охоче потягли б справу рік-два чи й більше. Якби не втручання князя Острозького… Той чекати не став і, на чолі дружини, що складалася переважно з колишніх полонених — татар, наїхав на монастир, вигнав звідти урядників луцького єпископа і ввів у володіння свого кандидата. Трапилося це в день св. апостолів Петра і Павла року 1580. Іона Борзобагатий негайно звернувся до суду, вимагаючи як повернення Жидичина, так і відшкодування заподіяних монастирю пошкоджень, але програв судовий процес.

Справою зайнялася Ганна і попросту вигнала Феофана Грека з Жидичина. Грецький виходець до подібних перипетій не звик, отож поступився без боротьби. Може, з цієї причини, а, можливо, і з якоїсь іншої князь Острозький охолов до свого протегованого і вже безпосередньо до суперечки не втручався, обмежившись тільки повідомленням короля про все, що трапилося.

Так тягнулося до кінця 1582 року, можливо, Стефан Баторій, обурений програшем на красненському полі битви, вирішив відігратися на Борзобагатих в інший спосіб і у грудні цього року видав Феофану Греку нову грамоту на архімандрію, а ще двома місяцями пізніше наказав владиці Іоні скласти звіт про десятилітнє управління Жидичином. Комісарами по цій справі були призначені волинський каштелян Михайло Мишка і луцький староста Олександр Пронський. Знову зібралося посполите рушення, цього разу підсилене жовнірами роти Синявського, і вибило луцького єпископа з монастиря. Невідомо, чи Ганна мала якийсь стосунок до справи, Антоній Роле вважав, що вона була учасницею битви «і не допомогла вся її відвага», але простий підрахунок показує, що навряд чи так: саме тоді тяжко хворів її чоловік, а там і помер. Поки що вважаймо це питання нез’ясованим.

Зате точно знаємо, що переможці повелися у здобутому монастирі по-варварськи: мало того, що ограбували його, то ще й викинули з могил тлінні останки похованих тут членів сімейства Борзобагатих.

Щоб убезпечитися від чергових спроб відібрати Жидичин, луцький староста наказав обнести монастир палісадом, обкопати глибоким ровом, та ще й залишив там сотню жовнірів. Правда, не дуже це допомогло і року 1585 розпочався новий тур боротьби за Жидичин, але цього разу без участі Борзобагатих — вони до того часу, що називається, зійшли з арени.

 

 

Finale

Втративши стількох близьких людей та ще переживши розгром у Жидичині, старий луцький єпископ і так уже стояв на краю могили, а чергового удару йому завдав королівський акт, згідно з яким владика Борзобагатий та його внук Михайло Гулевич (син дочки владики, Ганни Борзобагатянки Красенської, від її першого шлюбу з Янушем Федоровичем Гулевичем Долзьким, схоже, що не Ганна Сокольська, а саме цей Михайло керував невдалою обороною Жидичина) в липні 1583 року були проголошені банітами. Лише після чималих зусиль їм вдалося добитися надання звичайного для таких випадків пільгового терміну. В спеціальній літературі часто пишуть, що Іона Борзобагатий так і помер банітом. Це трапилося між лютим і вереснем 1585 року, бо в лютому король видав йому глейт (охоронний лист) на шість місяців для досягнення угоди з потерпілим, тобто Феофаном Греком, а вже у вересні Кирило Терлецький одержав привілей на луцько-острозьке єпископство, що звільнилося після смерті попереднього єпископа, себто Іони.

Як ми знаємо, Кирило Терлецький був достойним спадкоємцем Борзобагатого і навіть зумів перевершити його, але то вже інша історія. Займемося Ганною.

Справедливо вирішивши, що оплакати тестя вона завжди встигне, а варто б подбати про себе, доки є змога, вона негайно ж після смерті Борзобагатого зайнялася пограбуванням єпископських маєтків і провела цю процедуру надзвичайно ретельно. Сусіди, наприклад, Януш Збаразький і князь Любецький, її підтримували, переховуючи в себе вивезене Ганною майно. А було його чимало: літургійне начиння, церковні книги, єпископське облачення і церковні прикраси. Ганна не побоялася ограбувати образ Богоматері в Ружищі, знявши з нього дорогоцінний смарагд-ізумруд, який і продала потім у Гданську за 600 талярів. Мало того, запопадлива молодиця вхитрилася обібрати навіть місцевих селян і вони при першій же нагоді заявили королівському підкоморію, Миколаю Рокіцькому, про свої втрати, вимагаючи повернення кому коня, кому корови, а кому й кози з парою курей.

Решту життя Ганна провела у своєму Красному. Не знаємо, скільки тривала та «решта», бо часом смерті Ганни хто називає той самий 1585 рік (як на мене, перебір,  1585 року вона ще вельми активно діє), а хто чесно пише «померла до 1599 року». Це останнє видається вірогіднішим. Не дуже знаємо і те, чи провела вона останні роки життя в достатку, чи вийшло зовсім навпаки. Маємо глухі натяки саме на другий варіант («видєчи мы повинъную свою єє млсть пнюю Василеву Красєнъскую, сєкретаревую єго кр. мл. панюю Ганну з Соколя, по мужу єє зосталую и вєлми подупалую» — ф.26, оп.1, спр. 61, арк. 37 — і щоб то було Ірині Ворончук, авторці книги «Родоводи волинської шляхти XVI — першої половини XVII століття» привести як не весь документ, то хоч більшу витримку з нього!)

Щоб сяк-так завершити сюжет про Ганну, переважно пишуть, що ні вона після 1585 року ніяк себе не проявила, ні сини її нічим особливим не відзначилися і загубилися у масі волинської шляхти. Можливо, це натякає тільки на наше лінивство і на той факт, що документи Луцької канцелярії далеко ще не розібрані, не виключено, що в її архівах ми б знайшли не одне цікаве доповнення до біографії як не ідеальної, то, принаймні, вельми характерної доньки свого століття.

Настільки характерної, що Леся Українка планувала написати кілька творів, «де б фігурували чисто українські типи — Бондарівна, хтось схожий на кошового Костя Гордієнка, Красинська-Борзобагата». Хоча це останнє прізвище носило кілька жінок, мабуть, мається на увазі князівна Сокольська. На жаль, написати про Ганну Леся Українка не встигла, однак чимало її рис — відвага, самостійність, натура лідера, гострий розум і владолюбність — дісталися іншій героїні. Навіть Ганниній тезці — донні Анні з «Камінного господаря».

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.