Невіста кресова-1

Невіста кресова

або ж

Ганна Борзобагата Красенська, уроджена князівна Сокольська

 (при написанні використано статтю Антонія Роле «Жінки пограниччя», оригінально — Antoni Józef Rolle, “Niewiasty kresowe”. Але не тільки її).

«Невіста кресова» — це, звісно, жінка пограниччя. Та насправді цей вираз міг бути перекладеним просто як «українська жінка». Нічого дивного, етнотип українки сформувався під впливом тих постійних викликів, які кидав нашим предкам їхній неспокійний час. Століття, що пройшли відтоді, небагато в цьому плані змінили.

Численні дослідження, написані українськими авторами в кінці 19-го століття та пізніше порівнюють долю українки раннього модерну і її сучасниці-великоросіянки, при цьому віддаючи рішучу перевагу першій: на відміну від теремної полонянки-московки, тодішня українка була особою повноправною, не тільки сама собі господинею, а й нерідко справжньою матріархинею чималого роду. Траплялися, однак, також інші порівняння — і саме вони притаманні польським історикам, в тому числі й Антонію Роле: «невісти кресової» і польки з внутрішніх районів Речі Посполитої. Саме ця остання представлена як недосяжний ідеал, протиставлений грубуватій українці. «Невіста кресова» таки справді не могла похвалитися рисами та нахилами, які з дитинства прищеплювались її західній посестрі: ні м’якими манерами, ні делікатністю, ні вишуканістю, ні надмірною елегантністю та й «звична для жінок» побожність набувала тут своєрідних форм. Такими цнотами навіть ніде було похвалитися, бо «лише княгиня Софія Острозька, уроджена Тарновська, завела на Волині справжній двір, з нею наїхало чимало польських дворян і надвірної шляхти, яка й стала поширювати на волинській землі витончені манери, любов до музики, танців, розкоші». Але думаю, що і тоді, а тим паче — раніше, делікатна дама могла виявити, що подібні риси характеру тут нікого не зворушують і нікого не приваблюють. На бурхливому пограниччі, де мирне життя вимірювалося від татарського набігу до сусідської війни, цінувалося зовсім інше: відвага, рішучість, енергійність, оскільки ж «білоголовій» не раз і не двічі доводилося ставати одноосібною главою сім’ї, то й господарність, зарадність, вміння постояти за себе і за своїх близьких. Безприкладна для того часу свобода звичаїв давала всі можливості розвиватися саме таким натурам, а при традиційно високому становищі жінки в суспільстві (не стільки завезеному із Заходу, як модна новинка, скільки успадкованому від давньоруського періоду та звичному впродовж поколінь) не вимагалося позування на «шляхетну невільницю», невільницю як не сім’ї чи суспільства, то бодай моди. Отож, можна собі було розводити породистих коней, обходячись одним невеличким дзеркальцем (як то практикувала багатюща Марія Гольшанська), пишатися не так розкішним одягом, як дорогою зброєю, і бездоганно нею орудувати, читати не любовні романи, а збірники законів, і при тому вважатися вельми привабливою жінкою (не мужоподібною мегерою). А вже наша справа, який жіночий тип цінувати більше, сучасність рішуче схиляється в бік «прикордонного» ідеалу та й у 19-у сторіччі бувало всяко: чи не з якоїсь волинської панянки писав Г.Сенкевич Ягенку в «Хрестоносцях»?

Проте, хоч як оцінювати «порівняльні риси різних типів жіночих», зауважмо й таке: чудово, коли в парі з силою волі, розумом і залізним характером йдуть також високі моральні якості, себто доброта й великодушність. Таких жінок у ранньомодерний період було хоч і не надто багато — таких ніколи не буває занадто багато,— але й не зникомо мало, тим-то 16-е століття може похвалитися іменами жінок-покровительок науки, мистецтва й культури, вільнодумних, щирих і благородних.

Наша героїня, чесно кажучи, таким моральним світочем не була. Як по правді, то була вона сутягою у всіх сенсах слова, гарбала, де тільки далося, куди більше цінувала матеріальне, а духовне то й цілком занедбувала — недурно ж увійшла до сім’ї церковного ієрарха! А все-таки колоритності чи, як тоді висловлювалися, «фантазії» вистачило їй настільки, що у списку своїх видатних землячок та сучасниць, при чималій з цієї точки зору конкуренції, вона незмінно потрапляє у першу десятку. Навіть Оксана Забужко у книзі “Notre Dame d’Ukraine” про неї не забула. Думаю, більшість читачів уже здогадалася — далі йтиметься про Ганну, князівну Сокольську, в заміжжі Борзобагату Красенську.

 

Походження і заміжжя

Рід, з якого походила наша героїня, Антоній Роле описує так:

«Ганна, уроджена княжна Сокольська (зустрічається також написання Сокільська) належала до збіднілого і занепалого роду. Сокольські вимерли вже у XVI ст.; хоча Несіцький твердить, що в Литві вони перетворилися на Сокульських, нам це здається вигадкою. Про волинських предків Ганни знаємо небагато. Під 1518 роком знаходимо трьох князів Сокольських: Андрія, Солтана і Юрія. Двадцятьма роками пізніше при описі луцького замку під цим прізвищем виступають ще двоє зем’ян, Богдан та Іван, обидва з Соколя, невеличкого сільця в околицях Луцька; але вони володіли будинками і в межах замку, тримаючи там чимало слуг, бо міщани жалілися ревізорам, що слуги Сокольських не виконують міських повинностей. Ще троє інших Сокольських підписали Люблінську унію: Максим із Схолинева, Остафій, підсудок земський луцький, і Марко з Соколя. Цей останній, син вищеназваного Солтана, жив у другій половині 16-го сторіччя і був послом на елекційному сеймі 1573 року. Він був рідним братом Ганни і часто пособляв їй у суперечках із сусідами».

Ми ж тут у щасливому становищі, оскільки ще одним братом Ганни (і Марка) був Василь Сокольський, другий муж Ганни Монтовт, з цієї нагоди Сокольськими зацікавився Ор.Левицький і у повісті «Ганна Монтовт» не тільки описав походження роду, але дав навіть вельми пластичні портрети батьків та найближчої родини Ганни Сокольської.

«Стародавній волинський рід князів Сокольських коли чим і поступався перед князями Любецькими (родина першого мужа Ганни Монтовт), то хіба достатками, а ніяк не славетністю свого родоводу. Сокольські були одного коліна з князями Четвертинськими, які теж, либонь, походили з Рюриковичів (сучасні дослідники, наприклад, Н.Яковенко в «Українській шляхті…» виводять Сокольських з турово-пінських князів). Батько Василя, князь Солтан Михайлович Сокольський, не вважаючи на своє чудне ймення, чоловік православний, як і вся його рідня, справляв у 1541-1544 рр. уряд хорунжого волинського. Родовим гніздом князів Сокольських з давніх-давен було місто Соколь з невеличкою волостю, до якої належали села: Божів, Михлин, Тростенець, Холпнів і Острів; тепер ця дідизна, поділена між синами князя Солтана Василем та Марком і їх двоюрідними братами Максимом та Остапом Васильовичем Сокольськими, була вже задля них тісною».

Не була якоюсь маловідомою особою і дружина князя Солтана, Олена Сокольська, (за твердженням Н.Яковенко, уроджена Коптівна, Копті чи Копоті були посвоячені з Сангушками), Ор.Левицький характеризує її так:

«Княгиня Олена Сокольська була людина старосвітська. Вона ревно стерегла стародавні заповіти свого роду, була дуже побожна, шанувала як святощі свої українські звичаї».

Хто вважає таку характеристику занадто загальною і невідомо звідки взятою, то додам ще й таке: княгиня Олена була неабияк юридично підкованою і вміла твердо настояти на дотриманні своїх прав.

«Для зразку от маленька побутова сценка. В травні 1570 року в Луцькому ґродському суді проходить розбір справи по звинуваченні князя Марка Сокольського в опорі судовому декрету щодо відібрання у нього маєтку для передачі іншій особі. Серед судових суперечок виступила мати Марка, княгиня Олена Сокольська, і сказала: «Слышу, иж тут мовят, якобы я намовляла сына. Ино я не намовляла, а коли и заборонила увезаня, то ми того вчинити волно водле Статуту, яко о том учит в розделе четвертом, в артыкуле тридцять первом».

Думаю, що цей виступ дуже добре характеризує вельможну княгиню, зауважу, що смак до юриспруденції успадкувала також її молодша донька, себто наша Ганна, хоча вона більше покладалася не на Статути, а на шаблю.

Ця лицарськість об’єднувала Ганну з братом Марком, бо інший брат, Василь (саме той, що був одружений з Ганною Монтовт) відрізнявся більше м’якістю характеру. А про старшу з сестер Сокольських, Олену, знаємо, що вона була замужем за князем Іваном Любецьким і залишилася вдовою.

На жаль, не маємо певності з датами життя Ганни Сокольської, тодішні звичаї не вимагали запису народження, дата вступу в шлюб була вельми приблизною (сам цей шлюб не був подією одномоментною: церковне вінчання і весілля міг відділяти одне від одного чималий часовий проміжок, шлюбна угода чи «інтерциза» взагалі значилася під окремою датою, а запис у ґродських книгах — під ще іншою, шлюбні ж метрики запровадив щойно Петро Могила в XVII-у столітті), дата смерті визначається «з запасом», тому переважно пишуть «померла до певного року», в нашої героїні ця «різниця дат» становить ні мало ні багато — 14 років.

Завдяки заміжжю із Василем Івановичем Борзобагатим Красенським Ганна ввійшла до вельми знаної на Волині родини. Її свекор — вельми відомий не стільки релігійними подвигами, скільки численними чварами володимирський владика, луцький єпископ Іван Яцькович, в чернецтві Іона Борзобагатий Красенський. Одна із її зовиць, теж Ганна, уроджена Борзобоагата Красенська, — дружина Олександра Жоравницького і героїня історії «пашквілюса», інша, Маруша, — найранніша відома нам знатна волинянка, що зважилася на розлучення з першим чоловіком, Яцьком Стецьковичем Добрилчицьким, зрештою, цілком цивілізоване розлучення: «оскільки з гніву Божого завелися між нами сварки і немир, не бажаючи їх примножувати, даю йому свободу і сама себе вільною вважаю, хай йому в іншому шлюбі краще поведеться, аніж зі мною», вдруге ж вийшла за Василя Рогозенського. Не забуваймо також свояків-Жоравницьких, які вписала не одну яскраву сторінку до волинської та загальноукраїнської історії.

Навряд, чи Ганна зуміла принести своїй новій сім’ї великий посаг, але саме її князівське походження надало блиску свіжоспеченому шляхетству Борзобагатих. Та, як виявилося, справжнім скарбом була вона сама: її відвага, незламний дух і невичерпна енергійність.

 

Шлюбне життя і бойове хрещення

Ганнин свекор, Іван-Іона Яцькович Борзобагатий Красенський не міг повеличатися аристократичним родоводом, але завдяки власним зусиллям, неабиякій запобігливості та ласці королеви Бони вибився в люди, здобувши посаду луцького війта. Завдяки шлюбові доньки Ганни Іван Яцькович посвоячився з впливовим родом Жоравницьких: Олександр Жоравницький, зять Борзобагатого, справував різні урядові посади, в тому числі луцького ключника і городничого, а його батько, Марко Жоравницький був «нареченим єпископом» луцьким. Можливо, приклад свата так вплинув на Борзобагатого, що він і сам вибрав духовну кар’єру, добившись сану володимирського владики після смерті свого попередника і покровителя, єпископа Йосифа. А при тому залишився світською особою (теж за прикладом свата) і лише пізніші події змусили його таки постригтися в монахи з іменем Іони. Однак що у світській, що в духовній іпостатях всечесний отець куди більше дбав про власну вигоду, ніж про церкву.

Його син, Ганнин чоловік Василь, був талановитим юристом, але такої кар’єри, як шуряк, Олександр Жоравницький, не зробив, вдовольнившись титулом королівського секретаря — більше почесним, ніж пов’язаним із реальною владою. Традиційно вважається, що цей Василь був чоловіком не дуже сильного характеру, тому дозволив дружині грати першу скрипку в сім’ї. Усправедливимо Василя тим, що моральний авторитет князівни Сокольської визнавали і її тесть, і вельми норовливі зовиці і навіть свояки-Жоравницькі. Це ще не кажучи про її синів, а було їх четверо — Костянтин, Василь, Андрій та Іван.

Хоча високе духовне становище тестя мало б забезпечувати неабиякий достаток, Ганна дуже швидко переконалася, що без твердої руки і постійного нагляду, а навіть уміння блиснути шаблею за потреби, можна дуже швидко зостатися ні з чим. От хоч би красномовна ілюстрація: якось восени 1563 року владика в супроводі рідні повертався з Янушполя, де гостював у тамтешньої дідички. На дорозі між Плисівкою і Дедеркалами всю цю процесію перестрів московський виходець, боярин Володимир Заболоцький, і чогось перемовився з Борзобагатими. Розлючений боярин кинувся на владику, порубав одного з його гайдуків, а інших поранив, сина владики Василя і небожа Степана захопив у полон, відібравши ще й шкатулку єпископа, де зберігалося 500 талерів і 200 червінців.

Не встигло пройти і двох років з часу цієї немилої пригоди, як клан зазнав чергового удару: нахабний владика холмський, Феодосій Лозовський, зазіхнув на володимирську єпархію і відібрав її у Борзобагатих.

Було то так: різними правдами і неправдами Лозовський виєднав собі у королівській канцелярії грамоту на багатющу володимирську єпархію. Антоній Роле страшенно дивувався, як могло статися, що король одну й ту саму єпархію віддав двом різним кандидатам і пояснював це слабкою поінформованістю центральної влади про становище на кресах або ж якимись важко зрозумілими вищими інтересами. Однак жителі раннього модерну настільки звиклися з подібним становищем, що воно їх дивувало не більше, ніж схід сонця кожного ранку: всі добре знали, що за королівську грамоту треба було солоно заплатити, а хіба ж пошкодить королівській канцелярії здобути подвійну плату? Пізніше ж — нехай переможе сильніший! До цього додавалася складна й суперечлива система законів, що включала в себе також і звичаєве право, тому дуже нерідкісною була ситуація, коли на те саме становище, посаду, посілість чи якесь інше майно претендувало відразу кілька кандидатів, причому права всіх були однаково легітимними.

У вересні 1565 року владика володимирський через якісь справи виїхав до Гродно, залишивши єпископський палац і все господарство на сина й невістку. Цілком несподівано до єпископської резиденції з’явився королівський посланець, Петро Семенович, і пред’явив грамоту Сигізмунда Августа, згідно з якою єдиним законним володарем єпархії є владика холмський Феодосій Лозовський, а чи не завгодно буде сімейству Борзобагатих забрати своє майно і вибратися у власні маєтності?

Василь Борзобагатий відповів, що доки з грамотою його батько не ознайомиться і не дасть з цього приводу відповідних інструкцій, доти й він нікого на єпископський престол не допустить:

«Пане дворянине, заховайся в том подле обычаю права посполитого, дай его очивисто кому належи, то ест пану отцу моему, котрый дей на сесь час у Городне, при господари короли его милости»..

Натомість Петро Семенович заявив, що до насильства вдаватися не буде, тому тільки запросив возного і разом із ним подав відповідне оголошення до володимирського ґродського суду.

Пройшло днів десять, доки до Володимира не підступив новий єпископ із чималою приватною армією. Цей час подружжя Борзобагатих використало на підготовку до облоги й відсічі, головний тягар оборони взяла на себе Ганна. Але часу їй забракло, та й сили були нерівними. Феодосій Лозовський привів із собою двісті кіннотників, триста піхотинців, привіз дев’ять гармат і гаківниці та зайняв старостинський замок. Ще одна спроба мирних переговорів скінчилася нічим: у п’ятницю 14 вересня, саме на Чесного Хреста, почався штурм.

На світанку в «ляцькому костьолі» вдарили у дзвони, а слідом за дзвонами забили гармати: чотири помістили під єпископський палац, чотири — на стіни старостинського замку, а ще одну на греблю. Ядра били і в кафедральний собор Івана Богослова, і в єпископський палац. До нападників приєдналися проспільство і шляхта з довколишніх сіл, отож разом їх було більше двох тисяч. Борзобагаті зрозуміли, що самі нічого не вдіють, не допомогла і Ганнина відвага… Довелося покидати резиденцію: вони з найближчими приятелями вибралися таємним ходом, тоді поїхали до Ганниних родичів у Соколі, а звідти, склавши відповідні записи зі скаргами у луцьких ґродських книгах: «Літа Божого нароженя 1565, месяца сентября 15 дня в суботу в небытности пана Андрея Ивановича Русина, подстаростего луцкого, будучи мне Войтеху Красовскому, воротному замку Луцкого, на местцу его милости, пришедши до мене на вряд господарский, пан Василий Борзобагатий Красенский, маючи з собою выжа на имя Кохана Василевича...», Книга ґродская Луцкая 1565, лист 299 і далі, надруковано в: Архив Юго-Западной России. Акты, относящиеся к истории православной церкви в Юго-Западной России. К., 1859, Т.1, Ч.1, с.7-15) і прихопивши інших членів клану, вирушили до Вільна добиватися справедливості.

Тим часом узурпатор тріумфально вступив до здобутого міста. Радісне биття дзвонів заглушало зойки поранених, були й загиблі... У Володимирі новий владика розсівся як самовладний князь. Місяцем пізніше до міста приїхав королівський посланець Ян Богухвал, котрому доручено було з’ясувати, що таке трапилося у славному городі. Лишень він увійшов до кафедрального храму, як всечесний Феодосій перервав заутреню, розлючений вибіг з-за вівтаря і побив посланця посохом, а слуг Красенського, які супроводжували Богухвала, «повалив на землю і потоптав ногами».

Всі клопотання Борзобагатих не мали особливого успіху: володимирська єпархія так і залишилася за Лозовським і він самовладно правив нею аж до своєї смерті 1588 року. Натомість владика Іона як часткову компенсацію дістав жидичинський монастир.

Жидичин був ласим шматком і давав чималий прибуток — у тому числі і завдяки чудотворній іконі в церкві Св. Миколая, принади для численних прочан: ще Данило Галицький начебто їздив сюди поклонятися святому образу. А все-таки годі було порівняти його з втраченою єпархією. Отож кілька найближчих років нелегко далися Борзобагатим, в тому числі також і Ганні: їй з її буйною натурою довелося сидіти в убогих Красниках і чекати, доки зміняться обставини.

А вони таки змінилися: після смерті Марка Жоравницького Іона Борзобагатий Красенський випросив собі осиротілу луцьку єпархію. Це відразу ж перетворило його на магната, а енергійній невістці дозволило розгорнути крила, показавши все, на що вона здатна.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.