Наталя Кобринська. Судильниці-1

* * *

Ніч була темна, в воздусі пахло дощем, вітер гнав чорними хмарами, шумів галузями дерев і обривав напівзісхле листя. Там та не там[1]   блищало світло, то хмурилось, то роз’яснювалось виразним ясним блиском. Часом загуло громом, а чорна хмара роздиралась червоними світлими стрілами. Серед чорної темряви щось замаячіло над верхами дерев і ніби путалось в одертих з листя галузях. Тріскуча блискавка потрясла небом і землею, а її вогнисте світло відбилося від крил двох чорних птахів, що спускались понад стріху одної мужицької хати і сіли на вікно.

— А що? — питає одна птаха.

— Уже вродилась.

— А яка тепер година?

— Така година, що відьми родяться,— відповіла друга птаха, і голос її згубився в оглушаючому гуку грому, і птахи щезли в просторі.

Ніхто їх не видів, не чув, ніхто про те й не знав, що вродилась відьма в селі.

Відьма підбула, виросла, а далі віддалась. В селі зачало щось неладно показуватись. Люди, хоч не знали, що між ними є відьма, то стали догадуватись. Десь то у одного, то у другого газди корова доїться, як доїться; нараз щось зайде, що корова ні каплі молока не дасть або лише сама сироватка буде, та ні крихти не підсідається. А що відьму найскоріше можна пізнати по молоці, тож люди й міркували, що є відьма між ними, не знали лиш, котра б то могла бути.

Аж раз один парубок колов дрова, а з поліна, як був цілий сук, так випав. Він давно чув, що як через таке поліно подивитися, то аби яка відьма, то мусить ся показати. Ухопив він поліно, дивиться, а перед ним стоїть найбільша багачка в селі.

— Чого ти такої сили ужив та нащо ти мене тутка притягнув? Що тобі з того прийде, що будеш знати, що я відьма? — заводила вона.— Скажи мені, що хочеш, я зроблю, лише не сміши мене межи людьми.

— А що можеш зробити? — питає парубок.

— Я найбільшу маю силу до молока, але як схочеш, то дам тобі таку сопівку, що лише приложиш до губи — сама буде грати.

Відьма, бачите, знала, що парубок дуже любив грати на сопівку, та аж усміхнулась, коли побачила, як на згадку сопівки очі у нього засвітились.

— А коли ти мені можеш її дати? — питає відьму.

— Іди на повний місяць смерком в ліс, уломи галузу, сядь на неї і скажи: «Понад ліс», а там вже дістанеш.

Парубок так і зробив. Коли настав новий місяць, пішов смерком у ліс, уломив галузу, сів на неї та й сказав:

— Понад ліс.

Вітер подув, він піднісся вгору, як половик, і ніби просто летів на місяць, що золотим серпом завис над його головою. Верхи дерев мигали під ногами, як трава, а з середини лісу добувався глухий протяглий шум; часом попадала невеличка царинка, котру перебігла серна або прудконогий заяць. Ліс почав рідіти, протяглася густа мрака, під нею пливла ріка.

Його понесло вздовж одного берега ріки, в котрій плюскалася риба, а у високій над берегами трощі шелестіли дикі качки.

Нарешті надлетів на високу Лису гору. Шум, що його ніс, устав, а натомість чути було як би який коров’ячий рик, ніби якийсь лютий нелюдський регіт. Йому закрутилось у голові, хоч чув, що вже не летить, а стоїть на місці.

— Як маєшся? — каже відьма.— Добре було їхати?

Парубок протер очі як би спросоня.

Господи! Що тут нечистої сили! Чорти з відьмами гуляють, п’ють та всілякі збитки виробляють.

— Ходи зі мною в танець! — каже до нього відьма.

— Най і так буде!

Гуляють, скільки гуляють, п’ють, скільки п’ють, а врешті зачала чортівська сила суєтитись, кури могли запіяти, час було розходитись.

— А де моя сопівка? — каже парубок до відьми.

— Не бійся,— каже відьма.

Махнула рукою, прибігли, преч би ся казало, вороги, дали йому золоту сопівку та ще до того й золоту порцію, посадили на галузу й казали, щоб сказав: «Понад ліс».

Парубок узухвалився та й хотів підійти чортівську міць.

«Я видів уже,— гадає собі,— що було «понад лісом». Най-ко я ще уздрю, що буде, як я інше слово сказав би».

Сів на галузу та й каже:

— Лісом!

Гей, як не дмухне ним, як не зачне єго нести, як не зачне від дерева до дерева товчи! Стовкло так, що мало душу не вителепало, та й ледве трохи живого кинуло під ліс.

Заки навинулась людська душа, він духа з себе спустив, та найшли при ньому лиш кінську кість та кінське копито.

Відьма страх рада була, що так сталося, та й ніхто у селі не дізнався, що вона відьма.

Але ж один чоловік з її села йшов до міста з мітлами. То було досвіта, ледве що кинуло на зорі та й трохи дніло. Іде він, аж дивиться, а перед ним котиться сито. Він за ситом, сито далі, він за ситом, а сито біжить в рудки та болотя. Але чоловік був годний, великий, і як протягнув ноги: хап! — та й зловив сито. «Щезай, бідо! Відки тут сито взялося?» — міркує він; причепив до череса та й іде.

Дивиться за якийсь час, а то не сито, а жінка, та й ще знайома, перша багачка в селі.

— Чоловіче добрий! — каже вона.— Пусти мене та й нікому нічого не кажи, а будеш мати стільки молока, скільки сам хочеш!

Він мав лиш одну коровину, а дітей купка, то гадає собі: може, і справді біду пустити, може, молока прибуде? А що мені з того прийде, як-буду її смішити?

Відчепив від череса, а вона прикинулась чорним котом та й побігла до села.

Прийшлося ввечір, іде його жінка до корови, доїть, а корова дає та й дає молока, гейби не та корова стала. Жінка не може надивуватися, що то таке сталося, а чоловік мовчить, бо боїться, щоб відьма назад молоко не відібрала.

У куми хибло молока. Бувало корови дають молока, як дають, а тепер нема на що дивитися, таке рідке, як вода, ані підсядеться, ані скисне. Газдиня журиться, розпитує людей та й робить, хто що каже: каміне по дорозі збирає, жужлі бере від цигана та й опарником парить, священим на Івана зілєм корову підкурює — а нічого не помагає.

— Ану-ко! — каже раз одна стара жінка (а то було якось перед Великоднем).—Як прийде страсний четвер і вернете з церкви, то най ваш чоловік іде до стайні, сяде собі за дверми, а щось вже йому покажеться.

Каже то газдиня чоловікові. Він послухав її і, як прийшов страсний четвер, пішов по відправі в церкві до стайні й сів собі за дверми на стільчику. Сидить, скільки сидить, уже за північ пішло й кури запіяли, але нічого не видів.

Минувся вже Великдень, якось та газдиня подибалась знов з тою старенькою жінкою та й розповідає, що чоловік засідав, але нічого не видів.

— Ану-ко! — каже знов вона.— Візьміть та підсідайте на Юря, тоді найбільше відьми шастаються.

Прийшлося на Юря: іде наш газда до стайні, сідає за дверима, чекає. Уже трохи здрімався, аж тут щось зашелестіло. Він сховався, а його гейби заморочило — дивиться, нічого ніде нема, лише під коровою праник лежить.

«Тфу! Пек тобі, звідки тут праник узявся? Це вже не на дурно!» — гадає собі.

Взяв той праник, проколов у ручці дірку та й повісив під образи. Ледве відступився, а праник прокинувся в куму.

— Ей, куме! — каже вона.— Пустіть мене й нічого нікому не кажіть, а будете мати стілько молока, скілько самі схочете.

Взяв він та й пустив її, нічого нікому не каже й має вам такого молока, що жінка гладунів не може настарчити.

Але на відьмі лишився знак — дірка, що він був зробив в ручці, лишилася у неї в носі. Дивуються не раз люди, звідки у неї дірка у носі взялася? Се-бо уже не без того, аби щось в тому не було? Деякі жінки запримітили, що у неї щось мусить бути на лівий бік обернене: як не хустка, то спідниця, то фартушок або що-будь інше з одежини. Запримітили також, що коли з процесією стануть обходити церкву, то вона ніколи не може три рази церкву обійти, як другі обходять, лише припреться десь до паркана й чекає, аж обійдуть. Сусіди сокотяться, сокотяться її бувало, як вогню.

Одна жінка білила раз у хаті й винесла надвір старе помело. Ні з того, ні з ового прибігає відьма, говорить то одне, то друге, покрутилась та й пішла. Жінка нагадала собі, що кинула надвір нерозв’язане помело, та що не годиться старе помело нерозв’язане кидати. Шукає помела, а за помелом і місце застигло.

— Ого! Щось буде нового! — подумала собі.— Якась певне «відміна» появиться у селі.

Тимчасом відьма видула з помела дитину та й лиш пантрує, де дитина мала вродиться, щоб підміняти. Але люди пильнуються: доки дитина не хрещена, доти буде світло у хаті горіти, та й жадна жінка, як візьме до себе дитину, не відвернеться до неї задом, бо усі знають, що відьма зараз би тоді дитину підміняла.

Не знала лиш сього одна молода з першою дитиною молодиця, й коли нікого не було в хаті, а коло неї на постелі лежала дитина, вона обернулась до дитини плечима. Дивиться потому до дитини, а то, борони боже! — ніби чоловік, а ніби пес. Голова вам така велика, як добрий гарбуз, а ніжки та ручки цілком такі, як би у пса.

Минає один місяць, врешті піврік,— ба! і рік, і другий, а дитина ні росте, ні розуму не набирає.

— Се ніхто не зробив, лиш Корчиха,— став раз говорити один парубок.

— А ти як знаєш? — питаються його люди.

— Уже не питайте,— я уже знаю.

Коли його раз приперли, він розповів, що як на Івана пас коні в полі, Корчиха голіська, без сорочки, вибігла досвіта в поле, стала росу згортати та й щось до себе говорила.

— Я нащурив уха,— каже він,— а вона говорить: «Людям жентицю, а мені молоко, людям жентицю, а мені молоко». Я лежав у межі і тримав у руках оброкенку[2], та як вона каже: «Людям жентицю, а мені молоко», та й згортає до себе росу, я став оброкенкою до себе росу згортати, та й скілько вона скаже: «Людям жентицю, а мені молоко», а я за нею: «Що жичиш собі, най буде мені, а що людям, най буде тобі». Коли другої чи третьої днини, я не гнав коні на пашу, повісив оброкенку у стайні на кілок та й ліг спати. Я сплю, а то все на мене щось цяп-цяп, дивлюся, а з оброкенки молоко тече.

Люди слухали та й покручували головами. «Може, це й не так, а може, і так».

Усі, наприклад, знали, що Корчиха ніколи не могла удержати слуги в хаті. Найметься який, побуде трохи, а далі відправляється. Люди запримітили, що найметься у   неї парубок, як буряк, а за якийсь час поблідне, позеленіє та й скорчиться удвоє.

— Багачка, скупа, певне, їсти не дає,— говорили одні, а другі лише між собою переглядались.

Лиш якийсь зайда вибув у неї цілий рік, та ще й на другий лишився, але також такий став, гейби тінь чоловіча.

Прийшлося якось раз, іде той слуга до того парубка, що не дав його газдині людям молоко відібрати.

— Коли ти,— каже,— чоловіче, такий, що ти дав собі з моєю газдинею раду й не дав їй людям молока відібрати, може б, ти й мені що порадив?

— А що тобі треба? — питає парубок.

Наймит став розповідати, що на кожний новий місяць газдиня страшно його мучить. Скоро лиш місяць настане, вона встає вночі, візьме мітлу та й положить коло свого чоловіка, з тої мітли прикинеться така зовсім жінка, як вона, а тоді вона бере оброкенку, іде до мене та й закине на голову. Як лиш закине, то я зараз стану конем і лечу з нею через каглу на Лису гору.

— Добре,— каже парубок,— як уже прийде її час, ти прийди до мене, я її вже навчу.

Прийшлося, на новий місяць, кличе наймит парубка.

— Цього дня вже вона буде товктися,— каже до нього,— а я аж дрижу на цілому тілі, як погадаю, яку буду мусив з нею муку витерпіти.

— Не бійся,— каже парубок,— забирай своє манатя та й іди в світ, звідки прийшов, а мене заведи на свою постіль. Я собі вже дам з нею раду.

Наймит так і зробив, забрався світами, а парубка завів на свою постіль.

Парубок поклався на постіль, підоймив руку на голову і ніби спить. Аж чує, відьма встає, бере мітлу, кладе коло свого чоловіка та й іде до нього. Лиш що хотіла закинути на нього оброкенку, а він як не схопиться, як не вирве оброкенку, як не кине їй на шию, а вона як почула оброкенку, то лиш свиснула через комин та й полетіла на Лису гору.

Тут вона каже до нього:

— Ану-ко, злізь, візьми з мене оброкенку та й будемо забавлятись.

Але він не дурний був злазити та й іще оброкенку скидати.

— Ні,— каже,— я вже так буду забавлятись.

Дивиться він, а там якісь ніби фехтуються, тнуться, а все говорять: «Тни, не дітни, тни, не дітни».

Він на то дивиться та й слухає, а врешті, як не ухопить собі шаблю, та й далі межи них. Махає, скільки махає, то в один бік, то в другий, а все каже: «Тни, перетни, тни, перетни». Шабля, що захопить, то перетне: чи ногу, чи руку чи хвіст з відьми, чи роги у нечистих, аж стали проситись.

— Нічого,— кажуть,— тобі не зробимо, лише не тни нас так дуже.

— Неси мене назад,— каже він, врешті, до кобили.

Вона фукнула з ним угору, що лише вітер засвистав, та й принесла назад додому.

— Чекай-но,— каже парубок,— я тебе так не пущу.

Зліз, але оброкенку не скидає, завів до коваля та й сказав її підкувати, тоді привів назад до її хати та й стягнув оброкенку. Як лише стягнув оброкенку, вона знов прикинулась жінкою, лише на ногах і руках лишилися підкови, та змучена така, що ледве долізла до хати.

Не борзо вона вилизалася та довгий час лежала, а тут і наймита не було коло хати. Кличе вона свою дочку, що була віддана в тому самому селі, щоб її в господарстві порятувала. Дочка робить то одне, то друге, звичайно, дочка, мусить маму послухати, а найбільше роботи має з молоком, нім видоїть, нім процідить, нім позливає.

— Ей, мамо! — каже вона.— У вас такого молока! Чому ви так не зробите, аби й у мене було?

Відьма нічого на те не відповіла, лише казала їй принести з дому грудку масла. Взяла таку саму грудку свою та й насилу, бо була іще слаба, пішла з дочкою на ріку та й кинула своє масло у воду.

— Кидай своє! — каже до дочки.

Кинула й дочка своє та й дивляться — доччине масло як упало, так лежить, а до маминого позлазились де черв’яки, де п’явки, де яке було паскудство, та й за одну хвилину усе масло розхапали.

— От! — каже відьма до дочки.— Видиш, ти трошки маєш, але твоє чисте. Така твоя душа чиста. А мою душу по смерті рознесуть вороги, як моє масло рознесли водяні хробаки. Але що з того, що я то знаю, коли я так вже мушу робити.

За якийсь час відьма вилизалася та й підкови десь пощезали, певне, мала на кочерзі їхати на Лису гору та й там нечисті повідривали.

Нараз ударила велика суша. То було з весною, все аж просило дощу, а то вам аби крапинка. Збіжє пожовкло, траву повипалювало, що худобині нічого в рот ухопити. Кождий журить, бідкує, бо що голодом пахне, то вже не жарт.

Між людьми тільки й бесіди, що то не що інше, лиш якась відьма дощ сперла, а до того той парубок, що видів, як Корчиха молоко росою до себе згортала, видів також раз уночі, як вона у полі лізла на хрест догори ногами.

Що Корчиха була відьмою, люди давно й без того міркували, а вже аби як, то самовита людина не буде лізти на хрест догори ногами.

Рада в раду, але іншого способу нема, лише взяти відьму, зв’язати мізиний палець з великим пальцем від ноги та й кинути в воду.

Зібралась старшина громадська — ідуть до Корчихи. Спершу вони стали ніби оправдуватись та й питались, чого вона поночі у поле ходить та й догори ногами на боже знам’я лізе!

Відьма кленеться, на чому світ стоїть, що вона вночі в поле не пішла б навіть, не то на хрест лізла та іще догори ногами.

— Ні,— каже старшина,— то вже недурно було, ходи з нами.

Беруть відьму, ведуть до ріки, вона уся трясеться від страху та аж плаче зі злості та стиду. Ведуть її, але її чоловік вихопився з хати та й побіг хильцем до попа. Став казати, що так і так, така й така річ, смішать мені жінку, кажуть, що дощ заперла, на гвалт витягнули з хати та й ведуть до ріки.

Піп уже не раз чув, що такі слухи розходились про Корчиху, але не міг дозволити на такі забобони. Бере хрест в руки та й іде напроти парафіян.

— Гей, люди! — скричав він.— Схаменіться! Що робите! Без божої волі нема нічого на світі та й нічого бути не може. Се не відьма заперла дощ, але бог вас карає за ваші тяжкі гріхи. Ходіть до церкви, помоліться, а бог змилосердиться над вами.

Одні, уздрівши попа, повтікали, другі пішли за ним до церкви, моляться, а відьма, гейби не вона, аж припадає до землі, молиться та б’є поклони. Люди лише з-під ока пози- рались на таке фальшивство, та коби не піп, то були б її таки на місці убили.

Відьма уздріла, що се не на жарти, та й таки уночі пустила дощ.

— Славити бога за дощик! — говорили люди. Трохи втихомирились та й призабули на пакості відьми.

Але відьма не забула на стид, який їй зробили, та й задумала помститись. «Коли не вдалось посухою, то пождіть, я зачну собі з морозом! Не вдалось з весни, то вдасться восени».

Прийшлося, перед матками[3], відьма пішла до міста, купила чотири нові горшки й наварила в них каші. Скоро вже добре потемніло, вона взяла ці горшки та пішла з ними у поле. Але той парубок, що їздив нею на Лису гору та й видів, як вона на росу збирала й на хрест догори ногами лізла, мав уже на неї добре око. Пасе він коні, аж видить, а відьма щось закопує під межею. Копле вона на одній границі, на другій, на третій, ба! — і на четвертій — досить, що на всі чотири сторони: як сонце сходить, як западає від півночі й полудня.

Скоро вона пішла, він далі на се місце, став відкопувати та й викопав горнець з кашею, іде на друге — витягає другий, іде на третє, на четверте, так витяг усі чотири. Іде він потому до її хати — усюди темно й тихо — відьма спить. Він взяв сі горшки та закопав під чотири вугли: один горнець під один угол, другий — під другий, так само третій і четвертий, на всі чотири боки, та й чекає ранку, що з того буде?

Прийшлося рано, а то вам як не натягне морозу повну хату, та такого морозу натягло, що ціла хата аж побіліла, а відьма з своїм чоловіком навіки замерзла.

Так загибла відьма, що мусила так жити та й робити, бо в таку вже вродилась годину, а з нею й її чоловік загиб, відай, тому, що обставав за ворожиц

 


[1] Там та не там — де-не-де

[2] Оброкенка — мішок з якого дають коням їсти (обрік — січка з вівсом)

[3] Перед матками — 28 серпня і 21 вересня

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.