Наталя Кобринська. Дух часу-8

ЖИДІВСЬКА ДИТИНА

Гінді Розенталь було вже одинайцять років. Батько її торгував волами, скуповував по ярмарках у мужиків худобу та й продавав більшим гандлярам.

Гешефт ішов добре.

Розпочинаючи гандель, він мав усего трийцять ринських, але так йому якось пощастило, що вимурував хату в самім ринку маленького місточка та годував жінку і п’ятеро дітей.

Сказавши правду, до того дорібку не мало причинилася й його жінка. Вона провадила на свою руку осібні, ріжні дрібні перепродажі. Коли він скуповував від мужиків худобу, вона скуповувала від мужичок кури, гуси, яйця та й розпродувала потім міським панам. Крейцара вона дурно не пустила, не раз на ній чи на дітях одежина така, що аж проситься здоймити, але вона на те не дивиться, лиш носить дальше, доки їй не вдасться набути від панів які переношені речі.

Коли поставили в місті дім та й гандель чловікам побільшився, то вона не могла вже на довший час хати лишати і займатися перепродажею. Чоловіка майже ніколи не було дома, їздив з одного села до другого, з одного ярмарку на другий.

Але й тепер, як дав він їй який крейцар, то вона рада була з него зробити десять. Купувала лиш те, що найдешевше та що вже конечно потрібне. Кількома крейцарами обійде цілу хату. Купить невеликий бохонець хліба, посіче дві-три головки цибулі з двома-трьома яйцями, та й тим погодує діти. Переношені речі, що давно сама купувала від панів, відкуповувала тепер від факторок. Випроваджуєся хто з місточка, продає меблі, те тоді вона вже щось і для хати купить.

З часом було в її хаті всякої всячини. Одно ліжко високе, велике, друге низеньке, вузьке; в однім куті міцна ясенова шафа, а при ній комода з поломаними ногами та й пообриваними форнірами. Місто канапи стояв довгий цератовий лежак, перед ним величався на одній ніжці політерований стіл і кілька крісел, кожде іншої породи. На одній стіні висіло невеличке зеркало в золотих рамах, до другої був прибитий мотиль.

Діти велися, нівроку їм. Сина оженили в сусіднім місті, де гандлював збіжєм; старша донька була вже також віддана, а менші дожидали дома свого часу.

Найцікавійша з усіх була Гінда. В школі була завше першою, а в скупості переходила матір. Часом, як отець приїхав із дороги, а гандель йому вдався, то давав дітям по крейцару; дві молодші зараз пішли і купили якусь лакітку, яблок або горіхів; Гінда споглядала жадним оком на них, бо сама була не від того, аби з’їсти смачного яблока, та все-таки свого крейцара не віддала б за ніщо в світі. Не раз обходила перекупок, що сидять із садовиною, та й втягала в ніс приємний запах доспілих яблок, а крейцар так тиснула, що аж прилипав до руки.

Та все-таки подибала і її покуса. Перед гаманом поспроваджували до склепів ріжні речі, гарні і страшні маски, прибори до печива гаманів, та й дещо на дрібні дарунки, які звичайно роблять собі тоді кревні і знайомі.

Гінді аж очі світилися, коли дивилась на ті прибори в склепику приятельки своєї мами. З малих і великих пачок випаковувала вона цукрові фігурки: дами в коротких сукнях, паничі в циліндрах і високих ковнірах, жокеї на конях і без коней, пташки, звірята, цвіти, і все те складала в не-величку шафу з шибами. Гінді понад усе подобався кошичок із трьома червоними ягідками. Прикриті зеленим листком, виглядали так принадно, що здавалось, немов справді були зірвані десь просто з якогось корча. Одна лиш біда, що кошичок із ягідками коштував аж цілих десять крейцарів, що чинило половину капіталу, який вона посідала. Насупроти цього факту мовкли всі уподобаня і жадоби посіданя. Та коли прийшла знов до склепику і побачила кошичок, з якого ягідки всміхалися до неї, то сей вид томив її, виривав душу.

Одної днини продано багато із тих цукорків. Гінду огорнув великий неспокій. Могла колись прийти і не застати чудового кошичка; раз чула навіть, як якась жидівка питалася за него.

Від того часу Гінда не мала спокою і зважилась, наконець, купити кошичок.

З гарячковим поспіхом припала до скриньочки, де держала між своїми речами в коробці від сірників кількома шматочками зав’язані гроші, перерахувала цілу суму, взяла десять крейцарів і побігла до склепику.

Тут чекала її ще немила несподіванка, бо хоч знала, що кошичок коштує десять крейцарів, то купчиха зацінила п’ятнайцять, і аж по великім торзі зійшло знов на десять.

Як уже посідала предмет своїх гарячих бажань, утіха її потухла. Червоні ягідки не мали вже такої живої краски, зелений листок не манив уже так, якийсь несмак огорнув Гінду; болючо відчувала страту виданих грошей.

Але чим більше давалась їй чути страта грошей, тим ціннійшою ставала для неї набута річ. Вона ходила довго з кошиком по хаті і не знала, де би його примістити відповідно.

Врешті видався їй ріг шафи найвідповіднійшим для поміщеня свойого скарбу.

До мішаного почутя несмаку та втіхи прилучилося ще третє — неспокій. Раз завважала, що ягідки почорніли і той страшний симптом виступав із кождим днем острійше. Коли одного дня пішла здоймати кошик із шафи, він розкришився в її руках і розсипався по купі старих, заболочених черевиків, що валялись за шафою.

З невимовним жалем позбирала розбиті кусники, поваляні в поросі, обчистила і почала по дрібочці класти до уст. Смак був не особливий, а що найгірше, що пісок і порох так їй скрипіли по зубах, що воліла би була зовсім виплювати, якби то не було надто великою стратою виданого гроша. Як уже не стало кошика, то жаль за змарнованими грішми взяв зовсім в її думці перевагу.

Се прикре чутє мучило її так довго, аж доки неперед-виджений випадок не обернув її думок в інший бік.

До місточка приїхала якась пані, що давнійше в нім жила, але потім була на кілька літ виїхала. Коли ще жила в місточку, мати Гінди відкуповувала в неї не раз стару одежу, тож тепер пані казала її прикликати до себе, бо мала дещо на збуток. Були то якісь старомодні шпильки та гребені, переношені рукавички, брудні коронки, помняті штучні цвіти і т. ін. Хоч мама вже тепер тим не гандлювала, то не могла відмовити пані і взяла те все з вимовою, що як не продасть, то назад принесе.

— Мамо, я се попродам між своїми товаришками, — сказала Гінда, оглядаючи кумедні гребені, криві шпильки та інші туалетові прибори.

— Стрібуй! — відповіла стара. — Але з сего не буде ніякого гешефту, такі речі мало спродаються.

Гінда забрала принесені мамою речі в фартушок і пішла до міста між знайомих. Дещо зараз продала, а за деякими речами поприходили до неї аж додому. Мама аж здивувалася, що вона попродала все так добре, а серце її аж тремтіло з радості,, коли чула, як Гінда розумно приговорює та торгуєся.

Коли ж хотіла взяти від неї гроші і йти до пані обрахуватись, Гінда сказала, що вона сама піде до пані і з нею обрахуєся та що заробок належиться їй самій, а мамі припадає хіба факторне.

З панею пішов рахунок добре; вона була рада, що позбулася непотрібних уже тепер прикрас, і дала Гінді стільки заробити, що той заробок зовсім покрив страту на ягодах. Це її так заохотило, що вона раз по раз бігала до пані, чи не має ще що продати.

— Може се, а може те? — питала заєдно, уздрівши що-будь з паниної туалети.

— Та ти попродала би все, так що й мені ніщо не лишилось би, — сміялася не раз пані.

Гандель ішов добре; Гінда виросла в очах не лише тата та мами, але цілого окруженя. Всі дивились на неї як на особу великої вартості, що вже мала свій власний гешефт.

Сусідки лиш поцмокували губами, а одна не могла від-жалувати, що не має сина, якого могла би заручити з Гіндою, бо з такою розумною жінкою певне доробив би ся маєтку.

Але на світі нема нічого без клопотів.

Надворі тепліло. Грубий шаль, що служив до виходу на вулицю мамі і донькам, був уже надто старий, і треба було на літо якось перебратися. Мати виймила зо скрині стареньку літню парасольку, хустка з Гінди пішла на молодшу сестру, а Гінді припала невеличка синя хустина, що була їй дуже до лиця.

Хоч Гінда рада була своїй хустині, то все-таки могла в ній лиш у будень виходити на місто, бо в шабаш усі її товаришки прибиралися в капелюхи і насміхалися з Гінди, що вона завита у хустку.

Гінда пішла до пані і питала, чи не має якого непотрібного капелюха. Капелюх не лише найшовся, але прийшов її майже задарма як заробок за продані нею інші речі. Він був трохи дивоглядний, з надто високим пером та дуже великими крисами.

В суботу вбралась Гінда в свій капелюх, навикши останніми часами до похвал, ступала поволі, відшукуючи приятельок, щоби з ними піти на прохід і попарадувати містом.

Але прохід, що мав бути тріумфом Гінди, випав зовсім інакше. Капелюх із великими крисами і високим пером, як не гармонював з дрібною постатю Гінди, так не надавався до її лиця, і місто похвал подибували її лиш насмішки та косі погляди прохожих.

— А ти що за шатро взяла на голову? — питали приятельки, а одна своячка хотіла таки зараз це чудовище здерти їй з голови.

— Іди та проси маму, най тобі купить такий капелюх, як у інших дівчат, а се кинь де до лиха.

Гінда збентежена і зла вернула додому, кинула капелюх у кут та причепилася до мами, щоби купила їй новий капелюх.

Мати не хотіла й чути про се.

— Купи собі сама, коли хочеш, маєш свої гроші.

— Коли я не маю за свої гроші купувати; ти маєш мені купувати! — говорила Гінда плачучи.

— Як жалуєш грошей, то не купуй.

— Коли ти мені мусиш купити.

— Надійся, аж я тобі куплю, — засміялася мати байдуже. — А врешті твої гроші так як би мої, бо я тобі відступила мій гешефт і ще подарувала факторне.

Сей аргумент замкнув Гінді уста; вона нагадала, що сама казала, що мамі.належиться факторне, і побоювалася, що якби мама того зажадала, то вона гірше вийшла би, як на тім, що собі сама купить капелюх. Зачала про те розбирати нові плани у своїй голові. Вона знала добре, кілько коштує кождий капелюх її приятельок, могла, отже, докладно з своїми грішми обчислитися. Могла дешевше купити, як інші, могла ще пару крейцарів у пані заробити, могла, врешті, і за кинений у кут капелюх кілька крейцарів дістати.

Найгірше було, що місточко, де вона жила, було таке маленьке, що ніяких капелюхів не можна було в нім дістати, і треба було їхати по них аж до більшого сусіднього міста. Се, хоч робило Гінді трудності, не було чимось неосягненним, бо якраз у тім місті жив її брат, могла, отже, поїхати до него і купити капелюх. Зачала, проте, шукати відповідної нагоди, бо їзда зелізницею була для неї задорога. Припадково надалась навіть дуже добра нагода. Далекий кревняк її матері, сільський посесор, приїхав до них з якимось інтересом, та й таки тої днини їхав до сусіднього міста. Гінда не тямила себе з радості, коли кревняк радо на те згодився, щоби вона поїхала з ним. Він мав порядний візок і не злі коні, і се був для неї правдивий гонор їхати з ним через місточко. Кревняк спішився, тож Гінда скоренько перебралася в літню одежину, накинула синю хустку, взяла мамину парасольку, зав’язала в вузлик свої гроші і сховала за станик.

Се був теплий літній ранок. Широкий, битий гостинець тягнувся, як розвитий звій полотна, серед зеленого лісу. В глибоких ярах по обох боках дороги гейби засіяв ріжними лісними і полевими цвітами. Червоні гвоздики, сині незабудки та жовтий яскір хапали за очі своєю свіжістю і красою. Гінда, що майже ніколи не виглядала поза брудні хати місточка, не могла налюбуватися красою цвітів, тихим шумом лісу та співом лісових птахів. Над усі цвіти манив її жовтий яскір, і китиця таких жовтих цвітів прикрашала в її уяві ще не куплений капелюх, задля якого вона відбувала сю дорогу. Вона твердо постановила собі лише таким квітом украшений купити капелюх.

В брата ледви могла дочекатися того часу, коли невістка могла з нею піти до міста. В великих вікнах на виставах виділа Гінда багато красних капелюхів, але невістка казала, що там дуже дорого, і. водила по якихось інших склепах. Гінда не знала, що робити, коли увійшла до одного склепу, де було незвичайно багато капелюхів, і зовсім забула про свою постанову — купити капелюх лише з жовтим цвітом. Усі капелюхи їй подобались, але всі видавались задорогі, хоч мали бути дешевші, як ті, які вона бачила за вікнами. По довгих нарадах із невісткою рішилася, врешті, на білий з червоним маком, бо й гарно виглядав і був дешевший від інших.

Урадувана, з великим пудлом у руках, вертала Гінда на передмістє. Брат не хотів її зараз пустити додому, але Гінді спішно було, щоби якнайскорше показатися в новім капелюсі і затерти те немиле вражінє, яке зробив її виступ у дивогляднім капелюсі.

Вона знала, що завше в четвер приїздили з її місточка жиди на торг. Пішла, проте, до міста, щоби найти яку-таку фіру.

Не шукала довго. При однім возі побачила Мортка Беніша. Він займався фірманкою і наймався до перевоженя всего, чого хто хотів. Тепер якраз сидів на самім вершку воза і поправляв мішки з мукою. На землі лежала довга, міецями подерта, місцями полатана буда, а причеплені до дишля коні витягали довгі, худі шиї, щоби визбирати останні стебла розсипаного по землі сіна.

Дишель то підносився вгору понад голову коней, то спадав аж до землі, що Мортка сердило міцно. «А прокляті здохляки, шляг би вас трафив!» — гудів він з воза грубим голосом.

— А ти їдеш зараз до Б..? — запитала Гінда, підходячи до воза.

— Або що? — відповів неласкаво Мортко, поправляю-чи мішки.

— Може, ти взяв би мене з собою?

— Як заплатиш, то возьму. Я й чорта взяв би, аби лиш заплатив.

— А кілько ти хотів би?

— Дай двайцять і п’ять крейцарів, з( будеш сидіти на самій середині на мішку з мукою, бо я ніе лише саму муку везу.

— Ай вай, двайцять і п’ять крейцарів, ти щось сегодня дуже дорогий став. До Б. можна і за п’ять заїхати.

— Їдь і за три, не бороню; я тебе не просив, щоб ти до мене прийшла.

— А за вісім не буде? — запитала Гінда.

— Що за вісім, — засміявся Мортко, — хіба ти більше не варт?

— Не питайся, що я варт, бо я лиш за дорогу плачу.

— Ов, яка остра, — сказав Мортко, злізаючи з воза на землю.

Се був великий чорний хлопище, з широкими, плечима. Його довгі незграбні руки як би відвисали від плечей, а ще більше незграбно виглядали великі, в повикривлюваних чоботях ноги. Старий, рудий кафтан білівся від муки; мука обліпила также цілий бік криси заломленого капелюха і легко обсипувала довгі пейси.

— Якби я був знав, що так будеш торгуватися, то інакше зачинав би з тобою говорити, — сказав Мортко, насміхаючись із Гінди.

— Я більше не дам, хочеш бери, а ні, то я піду шукати другої фіри, — і щоби своїм словам більше правди надати, Гінда удавала, що ніби відходить від воза. Мортко не дуже тому вірив і не гадав її завертати.

— Хаїм, Хаїм! А злізь-но з воза та поможи мені висадити буду, — крикнув Мортко так голосно, що Гінда аж здрігнулася.

На возі почало щось рушатися, а Гінді здавалося, що не чоловік, але мішок муки злізає з воза. То був син Мортка, якого Гінда знала також добре. Поволі і ліниво забирався він до роботи. Голосно постогнуючи, піднесли оба буду вгору, а коли Мортко ще щось при буді поправляв, Хаїм почав припинати коні до воза.

Гінда побачила, що її удаване до нічого не доводить, і вони готові поїхати без неї, завернулася і додала ще один крейцар.

Мортко мовчки витягнув руку; Гінда сягнула вже по гроші, але в тій хвилі прийшла їй інша гадка до голови.

— Як мене завезеш, то мама за мене заплатить, — сказала.

— Чого ще не стало, давай гроші або лишайся.

— Коли-бо я не маю, лиш п’ять крейцарів.

— Давай, зрештою, і п’ять, але мама мусить додати ще п’ять.

Ся спекуляція так утішила Гінду, що вона вже не дбала про той один крейцар.

— Ну сідай, — каже Мортко, — бо я зараз їду.

Гінда знала, що він мусить їхати передмістєм попри хату її брата.

Сіла на віз, а коли туди переїздили, попросила, аби став, бо вона має ще свій біндель узяти.

— То ти хочеш, аби я тебе возив за десять крейцарів ще з біндлями?

— Та ти міг міркувати, що я мушу мати якийсь біндель з собою.

— Як хочеш що з собою брати, то мусиш ще два крейцари додати.

— Не додам ані крейцара, — сказала Гінда так твердо, що Мортко вже нічого не казав, а вона з біндлем посадилася на перше місце.

По дорозі Мортко взяв ще двох жидів і одну жидівку, що сиіа побіч Гінди, на мішках муки під будою.

Хаїм сів із одним жидом на заді, а Мортко з другим на переді фіри.

Шість осіб і тяжко напакований віз був аж надто тяжкий на забідовані коні Мортка.

— Відай не борзо будемо в Б..? — зауважав один жид.

— Се лиш так ізпочатку, але як уже в’їдуться, то будуть борше йти, — відповів Мортко, затяв батогом і крикнув голосно: «Вйо!»

То була, може, осьма година вечером. Вднину було тепло, навіть гаряче, але вечером добре потягло холодом. Гінда мала на собі лиш легку блузку і рідку гарасову хустину, що давала їй небагато тепла.

Віз котився поволі, коні ледви лізли, хоч Мортко щохвилі шарпав віжками, кричав «вйо» і потягав при тім то одного, то другого коня батогом.

Гінді, що рада була би злетіти, аби борше дома похвалитися своїм купном, було скучно, а гарасова хустина та й легка блуза здавались їй чимраз більше підшиті вітром.

— Ще далеко? — запитала, витягаючи голову з буди.

— Ой, ще натягнуться вуха, — засміявся Мортко, та й шарпнув віжками.

«Се справді можуть вуха спухнути від твого крику», погадала Гінда і сіла понижче мішків з мукою, де було трохи сіна, і їй виділось, що там теплійше.

— Та ти справді міг би трохи борше їхати, — зачав по часі оден із жидків договорюватися.

— То скажи їм, най борше ідуть, — відповів Мортко, показуючи спокійнісінько батогом на коней.

— Коли ти їм їсти не даєш, диви, які худі.

— Я й сам лиш стілько їм, щоби-м жив, звідки кінь має бути ліпшим від мене?

Другий жид розповідав Хаймові про свої гешефти. Чим він не гандлював! І телятами гандлював, і яйця посилав до Відня, і кору до гарбарень приставляв, а тепер гадає отворити шинок.

Хаїм слухав тупо, часом усміхався, хоч в оповіданю жида не було нічого забавного, а врешті затягнув міцним, відай, від батька унаслідженим, голосом:

Es kirnt ein Bauer in’s Wirthaus агап, —

In’s Wirthaus агап,

Schaftt sich dort a Glesele Wein,

A Glesele Wein…

Oj, oj, oj! Schiker ist a Goj.

Schiker is er, trinken mis er,

Wajl er is a Goj,

Wajl er is a Goj[1].

— Schiker is a Goj, — підтягав за ним його товариш, підхопив і другий жид, а навіть Мортко щось муркотів, вибиваючи такт батогом.

Гінда знала ту пісню, а однак ніколи не видавалась вона їй такою складною, як тепер. «Schiker is а Goj» лунало широко, повторяв цілий ліс і розносив світами.

Лише стара жидівка гейби нічого не чула, дивилася перед себе вибалушеними очима і махала ротом, як би щось пережовувала. Товариш Хаїма глипав на неї з-під ока, а коли лунали ще в повітрю останні звуки про гоя, він заспівав про «шлямазарницю[2]».

Die Alyt macht Estertanys, is a groiser Tunys,

Pirim schickt sich einer dem anderen Schalachmunys.

As die Schlimesalnize kehrt sich über inmitten Stut,

Hot aut ihr keiner nit kein Rachmunys.

Die Beis macht a Balagule a Klesmer,

A Schlimesalnize derbei,

A Balagule hot san eigene Fir,

A Klesmer san eigen Klesmer.

Als die Schlimesalnize kehrt aus die Stib,

Hot aut ihr keiner nit kien Rachmunys

Lost sie über dus Mist bei der Thür[3].

Так переходили цілий алфабет, але та пісня не йшла вже так добре, хоч як весело зачалася, та хоч усі знали, кого вона дотикала.

Стара жидівка й тепер, здавалося, нічого не чула, а що прийшлось їхахи під гору, то Мортко всіх закричав ненастанним «вйо!»

Холод зачав добре заглядати до буди. Дошкулював він і жидові, що сидів на переді, й той почав сердитися на повільну їзду. Аж врешті коні стали і довго з місця не могли рушитися.

Розсерджений жид зліз із воза і пішов пішки, а будучий шинкар і Хаїм вели далі пісню про шлямазарницю.

— Ти справді лізеш, як рак, — сказала Гінда, обтулюючись своєю тоненькою хустиною.

— От сиділа б ти тихо, коли тобі добре, — відворкнув Мортко сердито.

— Ото мені добре, вже на третім місці сиджу, мішки з мукою порозсувалися, а тут щось таке тверде, гейби зелізо.

Хаїм на те голосно засміявся, а се розгнівало Гінду ще дужче.

— Така їзда і два крейцарі не варт, я була би хіба дурна, щоби тобі ще п’ять крейцарів додала.

— Не даш, то злізай, — сказав Мортко, — гов! — крикнув на коні, що раді тій пригоді станули.

— Ну, злізай! — сказав, обертаючися до Гінди.

Гінда перепудилась і замовкла, а коли Мортко знов крикнув «вйо!», що їй уже так через вуха налилось, вона майже втішилась. Постановивши більше нічого не говорити, вона засунулась між мішки та здалася на волю бога і Мортка.

Положилася на мішок і замкнула очі, аби хоч таким способом скоротити собі дорогу. Одностайний гуркіт воза і накликуване Мортка усипляли, як стукіт млина. Аж нараз настав великий шум, і щось як би болючим ударом вцілило її в голову. Гінда піднеслася, а перед її очима розіллялась довга струя світла.

. — Що то, горить?! — крикнула майже без пам’яті.

— Горить, утікай! — говорив будтоби сквапливо жид, що сидів на заді воза, а Хаїм аж перегинався зо сміху.

Гінду пірвала злість, вона пізнала, що се рання зоря розлилась таким світлом, а видячи, що вже в долину спускаються, догадалася, що то гуркіт воза був причиною її переполоху.

— Пропав би ти з такою їздою, — кричала гнівно і почала обмацувати голову. З одного боку намацала гудз завбільшки як горіх, що дістала, вдарившись до полудрабка.

Врешті доїхали.

Мортко став коло коршми, де завше стояв; Гінда взяла свій вузлик і пішла додому.

— Прийдеш завтра, то мама тобі заплатить, — сказала на відході до Мортка.

— Ну, ну, — муркнув Мортко; він і без того мусив щодня переходити коло їх хати.

Дома ще всі спали, і Гінда мусила довго стукати, доки молодша сестра збудилась і пустила її в хату.

Гінда взяла подушку, кинула на банкбетель[4], сховала полишені крейцарі під голову і заснула міцно.

Вже сонце підійшло високо, коли збудив її голос Мортка; він упоминався у мами доплати за їзду Гінди.

Гінда зарила голову в подушку і вдавала, що нічого не чує, рада, що без неї обійдеся.

Але мама шарпнула її за плече.

— Гінда, вставай, Мортко упоминаєся в тебе п’ять крейцарів.

— Я не маю, заплати ти, — муркнула Гінда і знов насилу замкнула очі.

Коли Мортко вже пішов, не було потреби вдавати сонної, тож Гінда як стій убралась і скоренько витягнула з-під банкбетля пудло з капелюхом. Вона переховала його там, аби ніхто без неї не заглядав до него.

Мама, хоч на те не була дуже цікава, бо воліла, щоби Гінда до якогось часу обходилася без капелюхів, не могла однак не признати, що капелюх був дуже гарний. Менше вже їй подобався, коли дізналася, що він коштує, бо її завше все було задороге.

Зате був повний тріумф Гінди, коли в шабаш убралась і вийшла на місто. Одні товаришки не могли нахвалитися капелюха, а другі аж зеленіли з зависті.

Одна сусідка сказала Гінді, коли Гінда в новім капелюсі ішла на прохід, то вона була тоді в одної багачки. Тій багачці так подобався капелюх, що вона відкупила би його зараз для своєї доньки.

Гінді підхлібило се дуже, але вона не думала пристати на пропозицію багачки.

Аж раз, переходячи ненадійно коло її помешканя, подумала, що відпродати капелюх не було би так дуже злим ділом, якби лиш багачка покрила всі видатки та й дала ще що заробити.

Ся думка вчепилась її і щораз більше їй подобалась.

Вже дві суботи переходила в нім; усі її виділи і подивляли, чи не досить їй того? Капелюх борше чи пізнійше почорніє, попсується, а гроші грішми. Їй так жаль було видавати гроші, та лиш тому видала їх, що хотіла конче повеличатись капелюхом. Але коли тепер хочуть їй гроші вернути, то була би дурна, якби сего не використала.

— А може; то неправда, може, сусідка лише так говорила? — насувалось їй на думку. — Купить не купить, а поторгувати можна, чому не піти самій та не запитатися? — думала резолютна Гінда.

Жидівка справді рада була купити капелюх, бо ніяк їй було їхати до більшого міста.

Гінда перерахувала всі видатки, та ще наложила двайцять крейцарів. Багачка не хотіла стільки дати, і обі зачали довго торгуватися.

Врешті згодилися — Гінді вернулися всі видатки, ще й п’ять крейцарів лишилася їй зарібку.

То був добрий гешефт.

 


[1] Прийшов мужик до корчми,

До корчми.

Казав собі дати шклянку вина,

Шклянку вина...

Ой, ой, ой! Який п’яний мужик.

П’яний він, та ще й пити мусить,

Бо він мужик,

Бо він мужик.

(єврейське).

[2] «Шлямазарниця» — нехлюя (єврейське).

[3] Піст Естери — то великий піст, тоді один одному шле подарунки, лише шлямазарниця дурнф крутиться по місту, ні¬хто на неї не зважає і подарунків не шле. Іде фірман із співа- ком-музикою, шлямазарниця з ними, фірман має свою фіру, музика свою музику, а шлямазарниця сміття, яке лишає під порогом, коли хату вимітає (єврейське).

[4] Банкбетель — дерев’яна лавка, яку можна розкладати, і тоді вона служить за ліжко.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.