Наталя Кобринська. Дух часу-7

Уже минули граничне від Буковини місточко і пустилися селами. Буковинські села нічим не ріжнилися від сіл з другого боку граничного місточка. Такі самі хати, обійстя, хіба що частійше попаде яка хата з дахом або з комином. У людей однак уже інакше показувалася ноша. Чоловіки носили довге по плечах спущене волосе, сорочки підперезані широкими, на варстаті робленими, поясами, а під шию зав’язували маленьку шовкову хустину. Жінки мали горботки, але з темнійшого коцику, як у наших дівок. Нашим дівкам було смішно, що жінки мали сплетене на самім вершку голови волосе у тісне кільце, що високо стирчало під широкими білими рантухами. Хоть бесіда була руська, та все-таки нашим смішно було, що вони говорили замість «Слава Ісусу Христу!» — «Добрий вечір!»

— Здоров’яться, як жиди! Або вони не хрещені, або гадають, що ми на собі не маемо Христа! — говорили тютюнники. Найбільш однак було сміху, як коли який волох сказав по-своєму «Buna sara[1]».

Катруся не могла тихо усидіти: з усіма зачіпалась, тягнула за ухо глухого Федька, він кляв та й замахувався на ню кулаками, але вона якраз відхилялась, а він потрафляв у драбину, що аж відголос ішов, а усі клалися зо сміху. Але на другім возі зробився ще дужчий крик і сміх. Перед воротами одної хати вийшло замурзане, з чорним волосєм і чорними, як вуголь, очима, мале циганя в одній розцінканій сорочці і тягнуло за собою велику скрипку.

— Що циган, то циган: ледви відповзне від землі, а вже за скрипку хапає! — говорили парубки.

— Ну, отаку ти мати дитину! — казала Катруся, заливаючись сміхом.

— Та чому, хто хоче, то може собі придбати; тут не одна собі таке придбала, та й ти можеш, — обізвався Матій, невеликий чорний парубок, що сидів побіч Катрусі.

— А хороба би на тебе впала! Ти мене будеш з циганами рівняти! Дивися, аби ти собі яку циганку не знайшов!..

— Або що, циганка не дівка? — сказав парубок бундючно.

— Чому, і сука пес! — вмішався шафар і собі, поганяючи коні…

— А циган таки не чоловік! — обізвалася на те Катруся.

— А звідки ти знаєш, що не чоловік, ти єму душу давала? — запитала Ярина.

— Бо таки не чоловік! — уперлася Катруся. — Ади, як іде у нашім селі Уласій або Федько, то ніхто не скаже, що йде чоловік, лиш, що циган іде.

— От чула, що дзвонять, та не знає де: хотіла якусь практику сказати, та не знає ні початку, ні кінця! Що би-м ся брав, що не до мого носа! — сказав Матій. — А де ж то так люди розповідають?

— Ти все знаєш! — обстала за Катрусею Ярина.

— Аби-сь знала, що не так люди кажуть.

— То кажи ти, як люди кажуть?

— Люди кажуть, — казав парубок з натиском, — що як йде дорогою чоловік та й циган, то ніхто не скаже, що йдуть люди, лише що йде чоловік та й циган, а вона щось наплела і за Федька і за Уласія.

— А по-другім, — обізвався другий парубок, — що вона хоче від Уласія і Федька? Федько, може, сегодня у своїй дірі мішком тягне та й клепає зубки до борони, а Уласія вже давно черв’яки розточили.

— Уласія ще мій дід пам’ятали, — умішався Петро, найміцніший парубок в цілім селі, — та й бувало розповідають, що ідуть раз мостом, а на мості стоїть Уласій; мороз був міцний, а на нім подерта сердачина. Він став та й витягнув руки до місяця, гадав, що то сонце. Мій дідо питають: «Що ти тут робиш, Уласію?» А він каже: «Вигріваюся до сонця, бо-м у воду впав, та й дуже-м змерз» Мороз єго лице дужче обтис, а він каже: «На один бік уже-м ся трохи обігрів, а тепер на другий», і обернувся плечима до місяця.

— Хто бреше, тому легше, а хто по правді жиє, тому дихати не дає, — сказав проти Петра Матій, підтягнувши брови.

— Та коби уже тобі раз дихати не дало! — сказала Катруся. — Та ти уже найбільший брехач!

— А ти і брехати добре не знаєш, та берешся практику розповідати!

Катрусі не стало терплячок, і вона відвернулася до Матія плечима.

На другому кінці воза сиділи дівка з парубком і тримались за шию. Катруся, побачивши коханців, заспівала тоненьким голосом:

 

Ой із гори високої бистрий вітер віє,

Та й притули, душко, личко, хай моє загріє!

 

— Вона знає другим приповідати, а коби то хто їй заспівав! — обізвався парубок, що тримав дівку за шию.

— Я їй заспіваю, — сказала Ярина.

— І я, — відозвалася соромливо друга дівка; їй на ім’я було Доця, найтихша дівка в цілім селі.

Дівки зачали співати:

Ой не видно того села, лишень вершки бані,

Та й десь у тім та й у селі моє закоханє…

— Коли-бо не так, — сказав Петро, і зачав собі співати, а за ним потягнули і другі парубки?

Не можу ся вперезати, не можу ся вбути,

Та й не можу, мій миленький, за тебе забути.

— А чому далі не співаєте? —запитала Катруся, коли парубки перестали співати.

— Більше уже сеї нема, — відповів Петро.

— Коли-бо є, — і Катруся заспівала:

Якось єм ся вперезала, якось єм ся вбула,

Та й якось єм, мій миленький, за тебе забула.

Але ледве Катруся скінчила співати, ціла компанія вже чим іншим зайнялась.

Якась стара жінка сиділа на призьбі під хатою у самім червоному фезі на голові, з-під котрого висіли стрягілі сивого волося.

— А се що за холєра? — крикнула Ярина і показала на жінку пальцем.

Усі витягнули в той бік голови та й в один голос зареготались.

— Матінко свята! А вона що має на голові? — розпитувалася Доця, бо ще ніколи не була на Буковині.

— То фез називаєсь, — об’яснив Матій, що дівок ще більше розсмішило.

— Якийсь пес, чи що? Червоного пса взяла на голову?

Катруся також ще того не бачила, та аж стала на возі, аби ліпше придивитися. Тут віз якраз стукнув і заїхав у ровець, бо містка не було: Катруся захиталася і сіла шафареві на плечі. Шафар зловив єї за поли і посадив собі на коліна. Але Катруся вирвалася єму з рук, та й так гопнула кулаком у шию, що аж капелюх злетів єму з голови і упав між коні.

— Ой вай, капелюх! Гов! стій! — кричав шафар, придержуючи коні.

Але капелюх покотився з-під воза у рів, а коні не хотіли стояти, хоч шафар міцно стягав.

— Ідіть-но котрий та й здойміть мені капелюх! — просив шафар парубків.

— Ади, ще чого не стало; було не зачіпатись з дівками! — казали парубки… — Іди сам та й здоймай собі капелюх! — договорив з повагою Матій.

Шафар видів, що нема що робити, зліз сам і підніс капелюх, обтираючи від болота.

— Отак найліпше, так було відразу зробити, — кепкували парубки, а Катруся все ще дідьками садила у шафара.

Коли шафар здоймав капелюх, друга фіра тютюнників перебігла їх і пігнала наперед. Шафар і собі затяв коні, і обі фіри стали переганятись.

— Гов! гов! — скричали нараз оба фірмани, але то вже було запізно: обі фіри стерлися, щось лиш тряснуло, по чім одна фіра цілком на бік перехилилася. Жиди зачали сваритись і клясти, усі позскакували з возів, бо оказалося, що вісь з одного воза була цілком зламана.

Стало ще веселійше, бо всі мусили сідати на одну фіру, щоби доїхати до Грабинців.

Було так тісно, що кілька парубків воліло йти пішки попри віз, котрий тепер ледви що котився; але, як то кажуть: «Коли розмова потішна, то і дорога спішна», то і не спостереглись, коли в’їхали до села. Тут переїхали кілька вуличок і в’їхали на широку дорогу, котра вела до самого двора.

Грабинці були колись посілостю вірменських панів. Перший властитель Грабинців торгував волами і баранами, їздив з ними до Відня і до Молдави, де робив добрі інтереси, а наконець лишив торгівлю, купив Грабинці і став паном. Син єго, хоть уже більше мав панських прикмет і жив цілком уже по-панськи, та старі люди ще пам’ятали, як продавав шкіри з овець, сам важив і обривав грудки з непареної вовни. Але єго вже син направду став паном, оженився з небагатою, але дуже панською полькою, і відтак все переробилось на інший лад. На місці великого старого дому стала маленька палата. В городі постинано старі овочеві дерева, позасаджувано акації, берези та сосни, на грядках з яриною старої пані пороблено широкі вулиці і позасаджувано всілякі заграничні цвіти. Молода пані не дивилася ні до ніякого господарства, а гостей було завсігди що не міра[2], і широка брама двора майже ніколи не запиралась. Але по кількох роках такого житя стали люди замічати, що старий Клюгман, звісний на цілу околицю лихвар, став щораз частійше навідуватися до панів, а хоч він і не доїздив ніколи до двора, мав дуже покірну міну і чекав в офіцинах, доки пан не буде мати часу з ним поговорити, то люди зачали вже з того щось злого ворожити. Відтак Клюгман почав ще частійше появлятись і заїжджати вже під сам двір, а коли не було гостей, то пан і пані запрошали єго до покоїв і розмовляли, як би з своєю рівнею.

Одної ночі пан захорував і в короткім часі по тому умер. Клюгман почав тоді появлятись, як злий дух тої хати, до котрої довгі літа входив як би найліпший приятель. Сварився і кричав, пані плакала і умлівала, аж нарешті з’їхалася єї рідня і по довгих торгах лишено Клюгманові за довги Грабинці, а за решту сплати куплено маленьке сільце у Галичині.

В якийсь час усе в Грабинцях перемінилось. Широка брама випала з завісів, а два великі муровані стовпи лишилися, немовби насмівалися з давньої слави дому. Навколо городу повигинався на всі боки паркан, а. поламані штахети заступлено простим кілєм. Двір був облуплений, ринви пообривані, а великі, замазані брудом вікна дивились по-мертвецьки на широке подвір’я і понищені будинки.

Перед заїжджаючим возом з тютюнниками розбіглося стадо курей з великої купи гною, що стояла на самій середині подвір’я, недалеко від того купка свиней немилосердно рила а, підкидаючи довгими рийками, викидала остатки корчів давніх клумбів. Серед довгого ряду колись гарних спіреїв були повидирані корчі, як би повибивані в роті зуби. Велика чорна корова запуталась рогами в тоненьке гілє, і люто робила собі серед него дорогу, а за нею рикало двоє величезних телят.

Навкруг кипів рух сільського господарства. Одні витягали вози, другі виїжджали з оборником у поле, треті переносили снопи з гумна до стодоли, звідки виходив монотонний гук молотарні, а з невеликої кузні чути було сопленє ковальського міха і стук клевця. Віз заїхав просто перед стодолу. З стодоли вийшов високий грубий жид в довгім, обложенім хутром халаті, а з відхиленого трохи набік капелюха видно було чорну оксамитову ярмурку і при шкірі обстрижене волосє. З першого погляду мож було пізнати, що се властитель, а тим самим осередок руху, що розходився навколо. Шафар підійшов до него і шваркнув щось по-жидівськи. Грубий жид повів оком на злізаючих тютюнників і перерахував пальцем. Потому шафар кивнув на них рукою, і усі пішли за ним до двору. Зараз від вступу, у великім довгім покою лежала висока купа кукурудзів, при котрих двох робітників вибирало більші шульки і викидало до другого, меншого покою, де шульки часто потрафляли у стіну і відбивали тинк. По другій стороні ще більшої кімнати, по обох боках стіни, було підгорнене жито, а дрібні кісточки гладкого паркету повідлітали, як би від удару ціпа.

— Ходіть, ходіть! — сказав шафар, а перейшовши через покій з житом, отворив двері до четвертої кімнати, званої канцелярією. Тут було чисто і пусто, лиш в куті стояла якась червона подерта стара софа, перед нею картовий стіл із зламаною ногою і кілька крісел, з котрих одно було вибите хорошою дорогою матерією. Стіни були майже цілком голі, хоть на одній висіло високо під стелею невелике похилене зеркало, а на противнім боці хропів годинник в золочених за шклом рамах. Над софою висів маленький образочок з вишиваною на паперовій канві гускою чи качкою, на високих ногах як-би у бузька. На широкім пору-чевім кріслі сидів молоденький, без заросту, жидок, з русявими пейсами, і переглядав пильно якусь книжку. Побачивши шафара з робітниками, він неохотно встав, приступив до стоячого під вікном бюрка і витягнув з шухляди грубу подовгасту книжку, потому витягнув з каламаря сталеве перо, обтер полою кафтана і чекав, що скаже ша-фар. Шафар став єму почитувати всіх робітників, котрих він скоро в книжку записував. Шафар добре говорив по-руськи, але жидок, що повторяв подиктовані імена, перекручував їх так дивно на німецько-жидівський лад, що робітники ледви поздержувались від сміху.

— Не смійтеся, то зять Клюгмана, — казав Петро, що вже не раз був у Грабинцях.

По вписі шафар приділив кождому роботу. Одним казав перебирати в покоях кукурудзу; других вислав до мо-лотарні, а Катрусю ще з двома дівками і трьома парубками взяв до помочі при роботі розсадників, котрі закладалися на фільварку за селом, де було найбільше панських ланів. Уже здалека мож було видіти високий дім і гарні господарські будинки. І тут, так само як у дворі, пооблітали тинки, а старі дахи були полатані новими гонтами і виглядали гейби періста телиця. Тут шафар був властиво найбільшим паном, під єго рукою були усі робітники, бо тут вони сиділи і харчувалися через цілий час роботи коло тютюну.

У городі, де мали бути розсадники, уже був винесений сніг і навезені великі купи оборнику. Кількох робітників кінчило довгі на п’ять сажнів розсадники і обкладало дошками, там знов парубки насипували гній, а дівки заношували кошом або навозили тачками замерзлу глину. Подальше стояв високий, ще молодий чоловік і розмірював довгим патиком місце на нові розсадники.

— Преці веде більше робітників, — сказав він, побачивши шафара, що надходив з робітниками, — а то роби не знати з ким.

— Ото! зробили-сьте ся, — сказав шафар, хитаючи головою.

— Ану, бери ти та мір цілий день патиком, як я, то будеш знати, по чім мірка перцю, як поперек болить…

— Овва, велике свято! Я, може, сегодня і більше наробився, та й не хвалюся.

— Та може бути, що вже-сь не одного обдурив, та й здер християнську шкіру!..

— От, Михайле, не жартуйте, — перервав шафар, як би єму було жаль часу тратити на пусте балаканє, — ліпше дайте тим робітникам роботу, бо я маю ще других розмістити.

Михайло високо глянув на робітників. Він був старшим тютюнником, умів закладати розсадники і брав більшу від усіх других платню.

— А кілько їх там? — спитав, як би дійсно їх було так багато, що тяжко було перерахувати.

— П’ятеро, — відповів шафар.

— Ану! Парубки до гною, — крикнув Михайло дужим голосом, аж лоскіт пішов, — а ви, дівки, ідіть до дівок, набирати землю.

Між робітниками було весело. Деякі були знакомі з сусідських сіл та радісно вітали нових товаришів. Звичайно, де зійдесь багато челяді, то ніяк їм сидіти тихо. Парубки, що набивали у скрині гній, замахувались на дівок довбнями, а дівки кидали на них грудами замерзлої землі. Одна буковинська дівка з закрученим високо на голові волосєм, в широкій фоті[3], розбивала граблями найдрібнішу землю. Коло неї не перейшов ні одён парубок, аби вона сама єго не зачепила. Небуковинським дівкам се не сподобалось.

— Отеє раз дівка! — шептали між собою. — Що сама парубків зачіпає!

Буковинська дівка не зважала на косі погляди прибувших дівок, та й стала на збитки вимовляти такі слова, що вже для дівки цілком не ялося[4]. Але Катруся помимо того не могла довго видержати, щоби не зайти з нею в розмову, хоть Ярина тягнула єї за рукав.

За якийсь час тим, що лиш поприїздили, шафар приніс по куснику хліба. Хліб був житній на половину з ячмінною мукою, чорний і остюковатий, що єго тяжко було пролигнути.

— Ще треба буде нам оголони збивати, коли довше постоїмо на тім хлібі, — зауважав Матій, витягаючи грубі ости.

— О, ми знаємо тут і оголони збивати, — докинув жартовливо Михайло, зачувши слова Матія.

— А вам збивали? — запитала Катруся, сміючись.

— Мені не збивали, бо я тутешній, то лиш зайшлі дістають оголони, — відповів Михайло, кинувши оком на хорошу і сміливу дівчину.

Катруся хотіла знов щось сказати, але Ярина зацитькала єї.

Вечером зійшлися всі до хати. То був великий довгий будинок; через середину йшли сіни, а по обох боках було чотири великі кімнати. Одна кімната належала до шафара, і від неї двері були заперті, та лиш чути було плач і крик малих дітей, а від часу до часу виходила ще молода груба жидівка, отвирала велику комору і видавала усе, що треба було дати до кухні, і голосно за кождий раз сварилась з кухаркою. У кухні стояла велика піч з великим огнем, а навколо попід стіни були лавиці і полиці, заложені горшками, мисками та лижками. На великім столі стояло кілька великих викинених баняків кулеші. Попід лавиці було повно цебриків і коритів з помиями, Дві дівки витягали з них намокле череп’я і переполокували брудною водою. На середині стояла стара міцна баба з головою, закотурганою хусткою попід шию, з закоченими рукавами і з великим полонником, котрим від часу до часу мішала кип’ячу страву.

Найбільшою була хата, де проживали робітники. Попід вогкі і обдерті стіни стояли високо від землі, на повбиваних стовпах, широкі лавки. Стеля була чорна від диму і бруду. На середині до чорного сволока була прибита нафтова лампка, що неясно бликотіла через обкопчене скло, а по кутах лежали в’язки соломи. Воздух був тяжкий, пересяклий гнилю і тютюновим димом.

Вечеря була готова. Кухарка поналивала в миски борщу, шафар став з шнурком до кулеші і почав ним кроїти по шматові для кождого робітника. До їди посідали всі на землю. Дівки, що повмивали начинє, порозносили борщ і кулешу. Кождий з робітників витягнув свою деревляну з-за пояса лижку. Борщ був голий[5], а квасний, що аж очі вилазили, лиш грубі, мов пальці, плавали по нім буряки.

— Лови, лови, бо утече, — франтував один парубок, хапаючи другому з-під лижки буряк.

— А най тя чорт бере, який квасний! — говорив другий, скривившись.

— Виділи очі, що купували, — приповідав єго товариш і заїдав борщ, гейби найліпшу страву.

— А се що?! — крикнула якась дівка на другім кінці і хляпнула цілу лижку борщу на землю; чорний великий тарган хляпнув з борщем, аж розплесся.

Зробився крик, деякі покидали лижками і.казали, що не будуть їсти борщу з тарганами.

— Прокляті! Будуть нас тарганами годувати! — чіпали шафара.

Шафар ходив, як би то і не до него було говорено.

— Но-но, — посміхувався він, — як не будете їсти, то для других більше лишиться.

Коли уже всі попоїли, шафар крикнув на дівки, щоби позбирали начинє і помагали кухарці мити. Деякі пішли, деякі не хотіли і сварилися з шафаром.

— Зараз іду, — говорила на збитки волоська дівка і закотила рукави. — Ану-ко, котрий іде зо мною боротись! — гукнула на парубків.

— Ходи сюди! — сказав якийсь парубок і стали боротись аж заточувалися.

— Ліпше! Ліпше! Не дайся, ану в другий бік! — договорювали інші збоку.

Дівка задихалась, а таки не далась парубкові повалитись.

— Я їй покажу! — сказав Петро, моцак. — Най вона зі мною помоцуєся!

— Овва! Дуже боюсь! Я ще не таких ви діла!

Петро прискочив до дівки і ухопив за обі руки. Дівка напружила всі сили, але таки він її поборов.

Якийсь парубок-став грати на сопілці, а другі зачали тягнути дівок у танець. Трьох парубків сіло на землю на самій середині під лампою, а оден з них витягнув із-за череса чорні засмолені карти. Другі посідали навколо них з люльками в зубах. Дівки заходилися ще коло начиня і ліниво збирали порозкладані по землі миски. Одна набрала щось шість мисок на купу і несла до кухні, а оден парубок, що сидів серед хати, витягнув умисне ногу. Дівка не уважала, пошпоталася і усіма мисками тарахнула до землі.

— Поволі! Поволі! — крикнув шафар зі злостю і прискочив до дівки з піднесеним кулком, але борзо опам’ятався, позбирав побиті черепки, попробував пальцем, котрі ще були цілі, а котрі дриньчали, відсунув до черепків.

Дівка зачала сваритися з парубком, що підставив ногу, і усю вину звалювала на нього. Шафар на те не зважав, витягнув з кишені книжечку і вписав побиті миски.

— На, маєш заробок! — посміхались деякі. — Він, певне, їй з яких п’ять шісток відтягне за те череп’є.

— Ото би ще добре було, аби то такі у него миски, як у других: він десь по п’ятнайцять крейцарів порахує за одну!

— Ану-ко! що-сь записав? Покажи книжку! — сказав оден парубок. — Я розуміюся на нумерах.

Але жид відтрутив парубка і пішов до своєї хати.

Між робітниками ще довго шуміло. У хаті ставала щораз більша духота від людського тіла, диму і одежі, пересяклої вогким воздухом ранньої весни.

Деякі стали роззуватися і розвішувати по лавицях, вікнах та полицях чорні, сильно вонячі і перемоклі гноївкою онучі. Кількох пішло до кухні, де варилося, щоби при теплій печі ліпше просушити онучі, бо у великій хаті не топилося, хоть зимно не раз дошкулювало. Кухарка зачала сваритися, бо на блясі стояли горшки та капало на них з мокрих онучів. Але коли єї ніхто не слухав, вона ще більше розсердилася, позабирала порозвішувані онучі і шпурила ними за поріг.

Та хоть стіни тріщали від реготу, крику і шуму, то мимо того були такі, що порозвалювались по кутах на купах соломи і хропіли на ціле горло.

— Вставайте, уже днина! Скорше, шафар іде будити!— кричали на них другі і стягали за ноги на землю.

Сплячі сердились і кляли, але треба було вставати, бо кождий хотів мати до спаня хоть клапоть соломи.

Дівки, що тої днини прийшли, довго стояли у кутику під стіною, не знаючи, що з собою робити.

— А тоті чого так поставали, як курки у дощ під плотом? — насміхався якийсь парубок.

— Може, чекають, щоби їм постелили? — договорював другий.

— Ходіть, ходіть до нас! — кликали дівки, що уже були уряд полягали спати. Але Ярина не могла на те якось зважитися, а Доця узяла клапоть соломи і постелила собі окремо від усіх у кутику.

— Може би, де у сінях ліпше було! — сказала Катруся і вийшла до сіней. У сінях було темно, лиш через шпари дверей падало світло і розганяло темряву. Катруся постояла якийсь час і зачала мацати двері до кухні, бо прийшло їй на гадку, чи у кухні не мож би приміститися.

— А ти що тут робиш? — шепнув їй хтось над ухом, і обвинув єї стан руками гейби кліщами.

Катруся пізнала старшого тютюнника Михайла.

— Щезай до чорта! — крикнула голосно і трутила ним так, що аж о стіну оперся.

— Тьфу! Якась біснувата дівка, — мрукнув Михайло під носом і пішов у двері знадвору.

Місяць світив ясно, звізди блищали тихим, спокійним блеском, а воздух дихав, свіжим холодом. Катрусі стало ще противнійше заходити до хати, звідки виходив крик і сморід.

З часом до усего чоловік привикає, тож і наші дівки недовго відставали і цуралися цілої компанії. Катруся була завсігди скора до сміху і жартів, а у такім гурті було чого та із кого посміятись, та не одно приповісти. Клюгман бувало не спускаєся на шафара, а сам іде надзирати робітників, тож Катруся як не стане потому насміватися та показувати, як він ходить, говорить, поправляє капелюх.

— Ану-ко роби борше з руками, а ти чого так лізеш з ногами, як би-сь три дні не їло?! — зачне протягати на жидівський лад, а усі аж тріскають зі сміху. Усі знали, що шафар любив хороших дівчат, та тих уже він не так рано будить, та і до роботи не наганяє. Як се спізнала Катруся, то стала прикидатись, що се ніби вона не від того, щоби він за нею ходив, та усякі бувало збитки з ним виправляє. Тимчасом Михайло не спускав єї з ока. Він був жонатий, а люди казали, що єго жінка дуже противна. Хтось їй мусив сказати за Катрусю, а тота як єї де побачила, то проклинала і кричала на ціле село. Катруся ще навмисне позабирає парубків і дівок та й ходить попід єї хату, а вона як єї увидить, то кидає чим має—віником, патиком чи камінем та й кричить, що аж захрипне: що сяка-така… розволочила їй чоловіка, що за сяку-таку… чоловік єї убиває, коли Катруся з цілою компанією аж кладеся зі сміху…

У Грабинцях так велося, що зберуться у неділю з одного села та й ідуть додому у гості.

— Ходи, Катрусю, з нами! — кличуть бувало свої, але Катруся не хотіла.

— Не знати, кого я там лишила-м, що маю іти, — казала.

— А Іван? — питала Ярина.

— Най пропадає до лиха!,.

— А Максим?

Катруся плюнула на землю і відвернулась.

Максим однак за кождий раз розпитував про Катрусю.

— А що там Катруся робить? — питає бувало він парубків.

— От дурне! І шафар за нею ходить, і Михайло, старий тютюнник, а що парубків водить, от вже і не казати!..

Максимові знайшлась нагода і самому доконатися, як Катруся у Грабинцях водилася. Він також відслужився був у газди, бо у газди хоть можна виучитись господарства, та зате мала була платня. Максимові треба було грошей, бо кусень города і хатину, що лишив єму батько, взяв жид на п’ять літ за довги. Тож п’ять літ мусив він десь між людьми міститись, та кортіло єго за той час і який крейцар призбирати, бо хата була стара і треба було єї пересипати. У дворі давали 30 срібних, а за харч шість кірців ординарії. Біда з тим, правда, була Максимові, бо як то кажуть: «Одно стає у скарбі служити[6], а друге за ним їсти носити». Але він міг приміститися якось за той час у свого брата. Брат був дітний, та котресь з дітей завсігди могло відбігчи.

У газди більше на одежу постарався, а кілька левів, що мав, пороздавав між люди. Оден парубок, що пішов до Грабинців на роботу, позичив був від него вже давненько два срібні, та й не гадав віддавати. Тепер Максим мав час, бо хоть у дворі умовився, то доперва за тиждень мав ставати на службу; згадав, отже, піти до Грабинців, щоби парубка захопити при грошах.

Се було під осінь, коли уже зачинали ломити тютюн. Тож, коли Максим прийшов на грабинецький фільварок, багато робітників було у полі, де ломився тютюн, але більша часть, а найбільше дівок, лишилися на фільварку, де си-ляли привезений тютюн, кілька дівок пряло куделі, а від них брали повні веретена і спускали довгі, на чотири сажні швари, до котрих присилювали тонкі пласковаті іглиці. Робітники сиділи рядами на землі між купами зеленого тютюну і скоро проколювали іглицею о ден листок за другим та проволікали шварами. Високі купи листя зникали під їх руками, а довгі швари вились як великанські зелені вужі. Інші робітники забирали довгі швари і розвішували по плотах, стінах стодоли та інших господарських будинків, на повбиваних клинцях. Вози одні приїжджали, другі від’їжджали і все привозили свіже листе, котре уважно складали на землю, коло силяючих робітників. Катруся сиділа майже на самій середині подвір’я, в єї руках лиш мигали листки тютюну, але так само, як єї руки не дармували, не дармував і язик.

Губа єї і на хвилину не замикалась, до кождого щось приповіла, засміялась, не пропустила ні одного парубка, щоби єго не зачіпити.

Старший тютюнник Михайло ходив поміж усіх, як качор між качками, та поглядав, щоби усюди був лад і порядок.

— Чого так близько возом над’їжджаєш? Ей, я тебе научу, як маєш їздити! А ти чого спідсподу витягаєш та дреш листе! А ти знов стоїш, роботи не маєш? А той, щоби лиш шкірити зуби до дівок! —лунав єго міцний голос, як гуцульська трембіта.

Але, хоч так сварив на других, що шкірять зуби та не пильнують роботи, то коли сам переходив коло Катрусі, потягнув єї за стьонжки від ціток і ущипнув за плече. Катруся відвернулася і засміялась. У тій хвилі піднеслась з-за воза Михайлова жінка, ціла синя від злості, з обвислою фотою і перекрученою на голові хусткою, і кинула на Катрусю, гейби добре гарбузе, горнець з мазею. Горнець трафив у саму голову. Катруся схопилась на ноги, череп’є горшка розлетілось, ціле лице замазалось дьогтем, а чорні довгі струї спливали по білій сорочці. Михайло поблід і прискочив з кулаками до жінки, ухопив єї за шию і повалив на землю.

— Гвалту, ратуйте!—кричала нещаслива жінка. — Убиває мене, розбійник, злодій, волоцюга, б…

Михайло повалив єї на землю і зачав ногами толочити; ледви їх розірвали. Вона зачала утікати, але він взяв дрюк і побіг за нею на вулицю. В першій хвилині, як комедія зачалась, кождий лиш роззявив рота і не знав, звідки то все взялось. Багато не знало, за що Михайло бив жінку, та й хто кинув горшком, але потому зробився такий гамір, крик та й сміх, що одно другого не чуло.

— Отеє ти раз дівка! Отеє ти раз жінка! Ото помастила їй голову! Але ж дав, дав він їй за того, пришиб, як половик курку, та й бив, як циган зелізом!

Катруся все ще стояла на місці, а мазь стікала по білій сорочці; червоні обвиванки були цілком чорні, а на плечах стьонжки зліпились вкупу. Вона хотіла обтерти голову руками, але ще більше замазалась і зачорнила руки.

Навкруги регіт не переривався, а над усіх сміявся шафар. Се чогось найдужче розсердило Катрусю; вона зі злості пірвала розбитий горнець і кинула єму в очі. Шафар відхилився, а горнець відбився у двері від возівні і лишив довгий чорний знак.

— Се на те, щоби люди не забували, що на тім місці діялося! — договорював шафар, перегинаючись зо сміху, по чім ще більше заревів регіт.

— Бог би святий вас побив! — сказала Катруся майже крізь сльози і ухопила коновку, що стояла коло неї з водою, та й пішла до хати. Тут Катрусі пустилися сльози з очей цюрком. Але вона їм супротивилась, міцно обтерла кінчиком чистого рукава, порозвивала з обвиванок кіски, поскидала цітки і стала умиватись. Мазь не хотіла пускати від студеної води, тож Катруся пошукала трохи по горшках теплої, захопила з-під лавиці піску і зачала терти, що могла, лице і руки. Треба було також перебрати сорочку, але за сорочкою треба було йти аж на село, бо на фільварку не мож було удержати шматя, і більша часть робітників тримали шмате на селі по хатах. У хаті не було нікого; Катруся виглянула вікном. Недалеко від вікна стояв Максим. Вона бачила єго ще зранку, але ледви кілька слів з ним поговорила; тепер же вона утішилась, як богом, заковтала у вікно й махнула на него рукою.

Максим спершу, коли Катрусю обляла Михайлиха мазею, сміявся з другими, але потому стало єму якось ніяково; він зачув сльози в єї голосі, і жаль зробилося єму дівчини, тому ж то він навмисне підійшов до парубка, що тесав недалеко хати клинця на тютюн, і раз у раз споглядав у вікно. Тепер, коли вона махнула на него рукою, він скоренько підбіг.

— Іди-ко, Максиме, до Ярини, — просила Катруся, — та кажи їй, щоби пішла у село та принесла мені мою сорочку; лиш дивися, щоби шафар не видів, бо він їй не дасть лишати роботу.

Максим охітно пішов, відшукав Ярину та й сказав, щоб принесла Катрусі сорочку. Шафара не було між робітниками, Максим зазрів здалека, що він увійшов у хату, тож і він скоренько вернув до парубку, що тесав патички.

Катруся стала перебиратись.

— Зараз ми іди до роботи! — чути було голос шафара, що, взявши Катрусю за плече, тручав єї за двері.

Максимові зробилося гаряче. Він не спам’ятався, коли прискочив до жида і ухопив єго за оба пейса.

— А ти, бідо, що хочеш від мене?! — крикнув шафар. — А тобі що тут за рація?! — і трутив Максима, що той аж піткнувся. Але Максим знов схопився і кинувся до шафара, та той знов відкинув єго одною рукою. Шафар був хлоп годний, великий, а Максим малий і сухирлявий, а коли ще раз до него пустився, шафар зловив єго за ковнір і хотів замкнути до шпіхліра; втоді Максим вирвався і став утікати щосили.

Опинившись за Грабинцями, Максим став іти повіль-нійше, і Грабинці поволі губилися за ним в синявім поморо-ці. Але Максим не оглядався. Він роздумовав, що єму сталося, що він, парубок тихий, спокійний, зроду не мав ніякої цікавості ні до сварки, ні до бійки, кинувся на шафара, гейби скажений, і якби не то, що той був дужчий від него, був би єго роздер на місці. «Проклятий жид залицяєся до неї та й береся збиткувати… Та що він з нею тепер робить?» — подумав далі Максим, і знов взяла єго злість. Єму нагадалась Катруся з сльозами в очах, коли ухопила коновку і бігла до хати, тогді він був би скочив за нею в огонь, хоть вона й не дивилась на него. Коли зранку прийшов, то й ледви кілька слів промовила. Але вона завсігди така: рідко коли у неї учуєш розумне слово. От тепер він став у дворі, бере 30 срібних, та коби вона така, як він, то би також зложила тоті гроші, що бере в Грабинцях, та і хату можна би пересипати. Але де вона! Вона, певне, і крейцара з Гра-бинців не принесе: десь пропустить, сама не буде знати куди.

Він ішов боком гостинця вузькою втоптаною стежкою; з купи каміння зсунувся камінь і упав єму під ноги. Максим піткнувся, закляв, та й тим і думка єго перервалась. Він сам з себе засміявся. Бо чи не робив він так, як циган, що бив сина, аби не заїжджав лоша, а лошати ще не було! Хто знає: може, вона з него тепер смієся, у неї того не купити, а він уже за єї гроші хату пересипає. Тьфу, щезай, бідо! Чого єму ся дівка лізе в голову? Чи нема інших дівок у селі? «Є того цвіту по божому світу!» До багацьких дівок ніяк було пхатись; багацька за него не піде, але все міг би собі таку взяти, що мала би щось більше від Катрусі. От хоть би і Ярина? Не посватати би єму Ярину? Дівка хоть куди; стара лиш їх дві має, меншу лишила би при собі у хаті з кусником города, а старшій була би за те більша половина города… Або Доця? Дівка тиха, супокійна, та і старий, може б, який кавалок поля за нею дав: небагато того усего є, але добре що-то. А Катруся що? Хіба як в тій співанці: «Очі чорні, брови рівні». Але ж бо то і очі гей-гей, а губи, як би хто кров’ю намастив.

Грабинці мали пізній термін віддавати тютюн до магазину, тож за ким робітники додому повернули, не одно в селі перемінилось. Одні повмирали, другі породились та поженились. Між тими, що поженилися, був також і війтів Іван.

Іванова жінка була страх гонорна. Як бувало іде селом, то так крутить головою, як кінь, коли єго тісно зазонбеляють, а ногами човгає, що аж до землі присідає.

— Хапайте бики, бо процесія іде! — сміялася Катруся, як уже здалека зазрить Іваниху, та й зачне показувати, як вона до церкви увійде, причекає, хреститься, б’є поклони. Се розповідали Іванисі, і вона дуже за те на Катрусю вороговала.

— Сердиться, — відказувала Іваниха, — що Іван єї не взяв. Не мав би кого брати, та таку голячку, що ледви одну сорочину має на хребті, — пустійку, жидівську помийницю, що не варта газдині порога замести, газдам свині пасти! Най дивиться, щоби знов яка їй. голову дьогтем не помастила та щоби кого болячками не обсадило, як дорогу перейде! Уже показуєсь на єї товаришках та й кумпанках, що разом до Грабинців ходили, та ще й на ній покажеся!..

Іваниха говорила се проти в того, що про Доцю так, як не варт, заговорили люди в селі.

— Се бо і є, — дивувались деякі, — що се найшло Доцю, з котрої ніякої ніколи не чути було пустоти, а не захопило Катрусю, що лиш за парубками літає!

— Не бійтеся, знає вона, що робити! — говорила Іваниха. — А від чого гарна ружа росте, або не мож з кушки з-під коси водички напитися!

— Сама знала чарувати, яєчницю варити і парубків до себе примащувати, та й гадає, що кожда така! — відгризалася Катруся. — Ніби люди не знають, як до ворожки ходила, щоби свому татові вік скоротити… Овва! що ми за така широка газдиня зробилася, що дівок судить: най іде псам писки лизати, а не дівок судити! Гоноруєся, що багачка. І багаті не раз старців водять; та й вона ще буде палицею до-' роги шукати, вузли на собі зв’язувати та дрантєм трясти…

Хтось казав, що Іваниха раз довго стояла з Яриною та й говорила щось про Катрусю. Катруся як усе учула, то так, як стояла, побігла до Ярини. Вона буде з Іванихою зноситись та й брехні зводити: най мовчить, коли хоче, аби за ню мовчали!

— Виклич мені Ярину! — сказала Катруся із-за воріт до молодшої сестри Ярини, бо не хотіла побачитись у хаті з мамою Ярини.

— Ярина не вийде, у нас суть старости, — відповіла дівчина.

Катруся здумилась.

— Які? — запитала дівчини.

— Ади, Ілаш Гаврилюк сватає єї.

— Ілаш Гаврилюк? А Петро що каже?

Дівчина здвигнула плечима.

— Ей, та що там Петро?

— Таже він за нею ходив?

— Та що з того, що ходив, коли він нічо не має. Ілаш записує їй половину поля та й хату.

— Але старий, удовець, має четверо дітей!

— Овва! Неня каже, що «який був, такий був, аби хліба роздобув».

— А вона хоче за него іти?

— А ти би не пішла? — запитала лукаво дівчина.

Катруся розсердилась.

— Я не прийшла того, щоби ти мене питала, а Ярині скажи, що як буде на мене брехні зводити, то їй голову зірву…

«Чекай, дівонько, не мовчиш, то учуєш таке, що аж ти в п’ятах постигне! — відгрожувалась далі у думках Катруся. — Та тепер ще згонориться, що віддаєся, та ще більше стане з Іванихою зноситись та дівок оббріхувати. Що ми за газдиня, уже як віддаєся, то гадає, що бог знає, що за велике свято?! Як ми ся схоче, то ще борше від неї віддамся. «Хто шукає, той найде». І Катруся зачала у голові перехо-дити тих усіх парубків, що могли би єї сватати, бо усі тоті парубки, що за дівками ходять, не з^всігди женяться з ними. Далі зачала переходити усіх в селі удівців, та учула, що хтось єї кличе.

— Катрусю, куди?

Катруся озирнулась і побачила Максима.

— Куди ти ходиш? — запитав Максим вдруге, ближче підходячи.

Катрусю знов розібрала велика злість на Ярину та й на Іваниху, але на Ярину ще більше тому, що вона оббиралась їй заєдно за таку дуже ніби щиру.

— Ади, ходила-м до Ярини; дівка брехні зводить, оббирався така ніби щира, а з Іванихою сходиться, та й обі брешуть укупі; кажуть, що я ружу копаю, з кушки воду п’ю; най дивиться на себе одна з другою! Не видить своє під носом, а чуже під лісом.

Катруся говорила се скоро, одним душком; єї брови заєдно стягались, губи віддулись, а очі міцно блищали. Максимові так вона вподобалась у своїм гніві, що він більше дивився на ню, ніж слухав. То, що говорила на ню Іваниха і Ярина, єго не сердило; най собі і так буде, як вони кажуть, проте він би єї собі більше злюбив, як Іваниху, Ярину, та й усіх інших дівок у селі. І відколи кинувся за ню на шафара, вона єму як би ближче стала, і думка, що, може би, він з нею оженився, раз по раз лізла єму в голову. Хоть і сердився за те на себе, а сердився найбільше тому, що Катруся собі єго гейби за «байбардзо» мала, гейби єї все одно будо, що він собі про ню думає, та все ж таки зауважив, що від пригоди з шафаром Катруся як би прихильнійша до него зробилася. Бувало, скаже до неї слово, то вона так опирск-неся,'що нема вже більше з ким говорити, а тепер преці стане та й скаже, що так а так, що тота й тота говорила або той вповів.

Всі ті думки переходили Максимові через голову, коли дивився на хорошу дівчину. Що єго завсігди найбільше відстрашувало від Катрусі, то се, що вона нічо не мала, а він також був не багач, а бідні як поберуться, то вже ціле своє житє будуть бідувати, але тепер єму і того не таке страшне стало.

— Катрусю, — сказав він врешті, — от знаєш, що я тобі скажу; я би-м тебе сватав, коби-м знав, що ти за мене підеш?

Хмурне лице дівчини якраз роз’яснилось, брови розтягнулись, а очі весело забігали.

— Но, що ж? — запитав знов Максим, коли Катруся не відповідала.

Аж нараз Катруся голосно засміялась, відвернулась і лишила самого Максима на вулиці, як тоді, коли від’їздила до Грабинців. Вона пішла скоро до вуйкової хати, бо відколи вернула з Грабинців, то була у вуйка до якогось часу, доки собі знов не найде якого примістя. Їй так було смішно з Максима, що ідучи все ще сміялася сама до себе; бо як було не сміятись! «За вовка помовка, а вовк тут». Нагадувала парубків, за котрих віддала би ся, а він їй дорогу зайшов. От, зараз показало б, чи то правда, що вона з «кушки» воду пила. Най би знали люди, що брехачки брехали, а що вони гонорили би ся, що багачки, — овва! І бідні люди жиють на світі, та й суть і газдинями.

Ярина не знала, що люди між нею а Катрусею поробили, хоч і чула, що Катруся відгрожуєсь на ню за якісь брехні. Їй не конче весело було йти за старого Ілаша, та ще хотіла побути з товаришками, і пішла скликати дівок на вечерниці. Коли прийшла до Катрусі, Катруся накинулася на ню з кулаками.

— Ігі! Щезай в трістє та й в болото, що хочеш від мене? — говорила, угойкуючи єї, Ярина, а коли дізналася, о що ходить, то аж перехрестилась. — Бодай так світа божого не виділа, до вінця не дійшла, по світі не ходила, як вона бачила Іваниху; аби так дзвонів не чула, як чула єї голос, та бодай їй язик усох, з того місця не рушилась, лижку страви до рота не знесла, як вона що про Катрусю говорила!..

Нарешті Катруся якось втихомирилась та й пообіцяла прийти на вечерниці.

На вечерниці якось не багато зійшлося дівок, а вже було пізненько, коли надійшло кілька парубків. Заким прийшли парубки, дівки усякої співали, але коли парубки надійшли, вони ніби стали соромитись, перестали співати, хоч усі в оден голос розговорились і сміялись. Але Ярині були тепер милійші сумні співи дівоцькі, як веселі жарти і сміхи з парубками; тож раз у раз запрошувала дівок, щоби співали.

Ой співайте, дівчатоньки, та й співайте чергов[7],

Щоби вас не гонила газдиня кочергов, —

заспівала сама Катруся, сміючись. По чім усі ще більше «розфрантувались» і сміялись. Парубки при повідали, як то буде, коли газдиня розженеся з кочергою і котра за котрою буде борше утікати.

— Або котрий за котрим, — відповідали дівчата.

— Кочерга — бабське діло, вона не має на хлопа ніякої моці! — сказав Матій.

— Ого! Хлопи нічого так не бояться, як кочерги, — цокотіла Катруся. — Ану-ко, запитайся Томи Гринишиного, чи він не боїться кочерги!

Про Тому усі знали, що не він жінку, а єго жінка б’є, а й усі зареготались в оден голос.

— Як оден дурний, то уже не всі, — докинув з повагою Матій, щоби на єго стало.

У тій хвилі дався чути під вікном голосний топіт.

— О, то не дівоцький хід! — сказала якась дівка і виглянула вікном.

У хату увійшов Петро та й Максим. Ярина, як побачила Петра, так дивно якось засуєтилась. І Петрові стало якось ніяково, хоть він того по собі не показував.

— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Що робите, дівчата? — здоровилися парубки.

— А що, не видите, що робимо?! — відповіли дівки. — Прядемо.

— Напряла кітка півтора мітка; кіт ся розіграв та й тото пірвав, — відізвався оден з парубків, що був у хаті.

— Та ще співати не хочуть, — доповів Матій.

— Тобі не хотіли-сьмо, а їм будемо.

Тут дівки розглянулись, щось пошептали між собою, та й по хвилі заспівали:

Котилися вози з гори, поломили шпиці,

Питалися два парубки, де суть вечерни ці?

А у тої удовиці славні вечерниці,

Штири коні на припоні, чари на полиці.

Дівки зиркали на Петра і тихо посміхувались.

— Коні як коні, — сказав, як завсігди, спроквола Матій, — але чари то десь будуть. — Він став на лавицю і зачав шукати руками по полиці.

На полиці у кутку стояли зав’язані в платниці Яринині цітки і згарда. Він узяв той узлик за кінчик, та й показував усім Яринині чари. Ярина розсердилась, ухопила від него платину та й кинула у скриню. Петро робив, що то все ніби не до него, а Ярина і в той бік не дивилась, де він сидів.

Максим, відколи прийшов, то й тілько було єму роботи, що дивився на Катрусю, як вона пряде, як крутить веретеном і навиває рівно нитку. Катруся це завважала, та й стала на него дивитися такими палючими та сміючими очима, що він їй не міг дотримати пляцу та відвертав очі у вікно. Се ще більше смішило веселу дівчину. Вона закрутила міцно веретеном та й заспівала:

Ой горою барвіночок, горою, горою,

Мило ми ся подивити, любко, за тобою,

Мило ми ся подивити…

— Ні, не тої, — перебили їй дівки, — заспіваймо, що «У Буковині зелений листслк розвиваєсь», най Ярина знає, що вже недовго їй дівувати, та й дівоцьку мати волю.

Дівки зачали співати:

 

Ой співайте дівчатоньки, котра голос має,

Та й най же ся в Буковині листок розвиває,

Та й най же ся розвиває разом із травицев,

Ліпше красше дівчиною, та як молодицев.

Молодиця, невільниця, куда йде — плаче,

А дівчина сам свій козак, куда йде — скаче.

Молодиця, невільниця, куда йде — думає,

А дівчина сам свій козак, куда йде — співає…

 

Ярина слухала сеі пісні, зітхаючи.

— Та се якась дуже сумна, — сказав Максим, — Ярина ще плакати буде.

— А ти хочеш веселої? — питали деякі дівки.

— То я тобі заспіваю, — сказала Катруся, і зачала знов коломийку:

 

Не піду я за дворака, не хоче робити,

Лише з стайні до пекарні люльку закурити.

 

— Но-но! не приспівуйте нам так дуже, — відізвався Матій, — і дивіться, щоби ми вам не заспівали.

— Ану-ко, заспівайте, най чуємо, — дрочились дівки.

Ярина поналивала у миски борщу, понакладала голубців і запрошувала до вечері.

По вечері уже не довго побули, та й стали розходитись. З хати вийшли усі разом, але за воротами поділились на дві компанії, одна пішла в оден бік села, а друга в другий. Дівки, що йшли в той бік, що Катруся, зауважали, що Петро облишився.

— Лишився, бігме, дівоньки, лишився у неї, — шептали між собою дівчата. — Ото ти! За іншого віддаєся, а другого за собою водить. Вона гадає, що старий не дізнаєсь, що вона вечерниці скликає, та й коханця має. Нагадає він їй тото колись…

— Чому, любки, не нагадає; буде добре колись казати: «Ти за мене йшла, а коханків за собою водила». Навчить він єї розуму; не оден десь кулак колись з’їсть за сегоднішній вечер.

— Добра ніч! — сказала одна, а потому і друга дівка, коли доходили до своїх хат. Так само лишалися і парубки по дорозі. І Максимові треба уже було лишитись, але він хотів відвести Катрусю аж до дому, а їй була найдальша дорога.

— Катрусю! — сказав Максим, коли обоє лишились, а єго голос як би заперся в грудях. — Чи то ти проти мене співала, що не підеш за дворака?

— А якби проти тебе, то що?

— Та ти таки справді не пішла б за мене? Скажи мені так рехтельну правду, — просив Максим. Ту ще більше заперло Максимові голос. Се Катрусю так розвеселило, що вона сміялась ще голоснійше, як завсігди, коли їй Максим зачинав що говорити. Але сим разом Максим не дав їй утечи, і коли вже були близько хати, він зловив єї за руку.

— Та що ти мене питаєш? — сказала, врешті, Катруся, вириваючись. — Чи я панна, що ти мене питаєш? Присилай старостів, та будеш знати.

У тиждень по тій розмові Максим післав до Катрусі старостів, Катруся і в голову не брала собі того, що тоді єму говорила, та й не надіялася, що він на то єї слово пришле старостів. Тож тепер, коли єї приперли, вона не знала, що мала казати. Спершу вона хотіла єму відповісти, — їй жаль було дівоцької волі, — але зачали казати, що вона сирота, що нічо не має, що то добре їй трафляєся, що буде мати свою хату, та нікому не буде про ласку стояти, а хоч багацтва великого не буде, зате вони обоє молоді, здорові, годні робити. Найбільше її намовила одна сусідка; вона була віддалася до свекрухи, та й друга невістка була в хаті.

— Дівонько, — казала вона, — коли тобі трафляєся самій бути в хаті, то причикни та й вибий поклони, бо щоби ти коли не впала в такі руки, як я.

«Се справді буде своя хата, — думала Катруся, — та й ніхто не стане їй голову завертати, а роботи вона хоч би якої не боялась».

Зачали ладити до весіля. Максим страх утішився, коли дізнався, що Катруся мала ще з Грабинців десятку. Газдиня, що Катруся в неї служила, дала їй подушки та й вереню, а вуйко за те, що по небіжці, сестрі дещо трохи було лишилось, причинився зі свого боку. Максим узяв іще із своїх грошей у дворі та й зробили весілє.

Хату не було ще як пересипати, то Максим понаправляв її так, що при добрих газдах могла стояти ще який рік. Газда не дасть затекти, а газдиня — стінам облупуватись. Катруся мала з пропою три срібних, Максим два, зате зараз купили собі поросє. Щось ще і з ординарії лишилось, та було чим душу погодувати і поросяті підкинути. Максим добув року у дворі і за решту плати купили собі теличку. На другий рік Максим не ставав у дворі. Він дуже був цікавий до сокири, тому зачали його кликати до хатів майстрам під руку; врешті Катруся мусила завсіди носити йому їсти до двора, а в дворі звичайно двораки: і той засмієся, і той зажартує, Катруся й собі не замовчить, а то сердило Максима, хоч він до того не признавався. Катруся лиш бувало не любить близько під двір підходити, але се майже ніколи і не трафлялось. Максим робив на гумні або коло стайнів, то вона йому принесе там їсти, він сяде де на землі та й попоїсть. Часом уліті Катруся зазріла десь здалека паню або панну, що ходили по городі, але на гумно вони ніколи не виходили; часом лиш пан вилетить, як опарений, але й той не дивиться на чоловіка осібно, лише на всіх ураз кричить.

Стару давню хатчину ніхто не пізнав би, так її Катруся причепурила, що гейби вища стала, немовби її хто підоймив угору. Максим змайстрював колешеньку, та й хлівець поклав, і кошничка невелика стояла, бо брали кукурудзи на третину.

Катруся мала коло чого забігати; бувало робить вона від рана до вечора, як не в полі, то дома, що й рук не відриває. У два роки дав бог їй сина, потому знов мала дівчину, та й уже третє мало бути, коли Максим розболівся.

Якось у жнива косив овес, гаряче було, він положився на землю та й напився дуже щиро з кернички води. Люди говорили, що то ніщо інше, лиш мусив із цмоком пролигнути жабу, бо все, як він казав, щось йому ковтало по череві. У селі пам’ятали, що так давно було одному багачеві, але той їздив аж до Львова, та й доктори витягли йому з черева уже розігнилу жабу.А про другого розповідали, що жаба перелізла до мозку, та як доктори розтяли чоло, то вона таки живіська вискочила. Катруся так з’їлася тим, що Максим хорував, що стала як кавка, бо роботи з нього не було ніякої; сама за всім, та й коштна була[8], а ніякого ніде порятунку не мож було найти. І до міста до доктора возила, лише сама аптека два срібні коштувала; та й до во-рожки з три милі ходила, та й робила, хто що казав, але ніщо ні крихти не помагало. Сох, сох, та й врешті умер.

Гірко прийшло Катрусі ховати Максима: великих статків ніколи не було, а як хорував, то не прибувало, а треба було якось поховати. Преці газда був! Що люди сказали би, та й таки й сама не хотіла як-небудь його позбутись. Добрий був, не збиткувався, не бив, хоч би не знати як із ним була сварилась. А що робучий був небіжчик, то вже й пари йому не найти. Та що з того, коли вже через слабість багато їх праці перевелось, а тепер треба з остатнього потягнути, щоби поховати, як бог приказав. Бо й сам бувало небіжчик, коли вже бачив, що виходу не буде, каже: «Дивись, щоб ти мене гідно поховала, як газду, а потому ти даш уже собі якось раду!» Господоньку святий! Як собі тут бідній удовиці з дрібними діточками давати раду! Хоч молода була, хоч годна робити, але як газди нема коло хати, то при статках біда, а що ще бідному на світі…

За Катрусю знали в селі, що вона робуча жінка, що ніщо їй у руках не кисне, тож у якийсь час сватав її удовець із двома дітьми.

— Отеє мала би розум стільки дітей докупи зводити, або я не варта ще парубка! — говорила вона.

Сватав її й парубок, але й його не хотіла. Його звали мулом, бо раз на ярмарку був купив мула місто коня, тож Катруся кепкувала собі, що вона хотіла би їздити кіньми, а мулами не хоче. Воліла, отже, сама до якогось часу бідувати, хоч як їй гірко було, доки бог не наверне такого, як сама хоче.

Так собі думала Катруся. «Але ніхто не знає, що його завтра чекає», так, як той каже: «Гадка за горами, а смерть за плечима». Якось було потиснула велика студінь, мороз був такий, що птахи в лету падали. У Катрусі не було й крихітки муки в хаті, та й сама наважилась прати у сусідки платє. Вона була міцна, робота ніяка не шкодила їй ніколи, та хоч ноги примерзали до леду, вона не відступала від полонки і високо замахувала пральником. Платя було багато, треба було квапитись, — бо взимі днини так як і нема, — та надвечір стало її в боці колоти. Другої днини не переставало та все ще чимраз більше кололо, а далі вже ніяк і з постелі було встати.

Тоді-то бог післав до неї панну з двора. Катруся вже не раз казала, що якби була тоді панна не прийшла та не дала їй щось пити, то хто знає, чи смерті не була б пожила. Хоч і не довго лежала, бо бідному чоловікові й нема як довго лежати, але чогось довго не могла прийти до себе. Не раз їй приходило на думку, чи не піти би коли до двора, може би дала панна ще що; але коли нагадала дитинячі літа, то лиш махнула рукою. Обходилася якось дотепер, та і дальше обійдеся; коби здоровлє та коби бог людям зародив. А, славити господа, на сей рік усе добре показувало, що хліб буде: і рано весна була, і дощі припадали…

Катруся була взяла аж два морги кукурудзів у людей робити на третину. Се ледви двоє забірує, а вона сама стілько на себе набрала. Бувало, що лиш вергне на зорі[9], Катруся схопиться, лишить дітям якої трохи вчорашньої студеної страви або кусень кулеші, возьме собі часом кусник хліба, як є, або й не возьме, замкне сплячі діти в хаті, та й іде в поле. У полуднє прибіжить, щоби хоч якого-такого борщику дітям зварити, випустить кури, накаже старшому хлопчикові, щоби пильнував хату і дітей, а сама знов біжить у поле.

 

* * *

Збіжє вже було пустилось із стрілки, та й де-подекуди зачинало сипатись, коли Катруся ще з іншими поралася сапанєм.

Уже було геть-геть у полуднє. Катруся лишила сапу на рілі і бігла додому подивитись до дітей. Сонце міцно припікало, а блеск його проміня аж за очі хапав і все від нього сіяло, улискувалось. Зелене збіжє та ще зеленійша по ровах і розплугах трава злгіскувалися зеленою, кукіль багровою, блаватинь синьою краскою, а червоні маки аж жаріли у густім збіжю, але хоч усе так ярко улискувалось, сіяло, — кожда майже цвітка як би упустила головку, кождий ли-сточок легко зігнувся удолину, а буйна матина бульби напівперев’яла.

— Ох, пече!—говорили люди. — Аж бульба пов’яла; не дай боже чого нечистого! — і з страхом позирали на небо. Але небо було чисте, спокійне, та лиш голуба краска і собі від сонця улискувалась.

Катруся йшла скоренько понад потік у село. Сонце роз’яснювало мутну воду потока, що ледви покривала обложені намулом ріняки і місцями западала у глибині ями, де причеплене до дна зілє розтягало свої довгі, як листки, галузки, повзали пуголовиці, крутились слезії і блискотіли до сонця ковблики. По берегах і корчах сітнику і кінської м’яти вигрівались жаби і скакали з плюскотом у воду.

Катруся, заки відчинила хату, глянула ще раз на небо, але небо було чисте, та лиш де-не-де літали хмарки, як біле пір’є. Катруся увійшла до хорім, випустила діти і казала, щоби уломили трохи на топливо плота. Коли не борзо вертали, вона сама за ними пішла. Розглянулась — і стрепенула. Білі, ще недавно прозорі хмарки збились у густу хмару і скоро прикривали ясну блакить. Міцний вітер подув від заходу, потряс вікнами хат, захитав вербами по вулиці, мів порохом і дрібними камінцями. Блискавки перетинали стрілою хмари і грім розлягався за громом.

Катруся стояла в хаті при вікні і хрестилася великим хрестом.

— Господи! Господи, помилуй! Господоньку, змилосердися над нами! — молила бога, а діти плачучи тулились до неї.

Угорі було чути шум; спершу кинуло збитим у грудки ледом, потому посипалось, гейби з мішка, густим великим градом. До гуку, шуму і ломоту мішався глухий звук дзвонів. Жінки викидали надвір кочерги, лопати і шутки; палили свячене зілє, збирали зерна граду і кидали у свячену воду.

Перестало. Ані одної шиби не лишилося в селі, земля біліла, з дерев звисало поломлене галузе. А що діялося в полі?

Сонце усміхнулось і кинуло довге тепле проміне, вода всякала в землю, далекі гори, ніби прикриті легким покривалом, відбивали виразно від чистого неба, та місцями із землі підносилася пара. Подерте листе з дерев, збита трава і поломані цвіти ніби обмилися свіжою водою. Усюди віяло свіжим воздухом; поховані під галузями дерев пташки простирали і тріпали до сонця мокрі пюрця, та там-не-там мелькнув із обісхлими крильцями білий мотилик.

Лиш для людей в селі не було надії. Опали грубі зароблені руки в німій розпуці. Пропала гірка праця, тяжка кервавиця… Ударився і пан у дворі по полах руками, хоч його більша часть збіжя була заасекурована; та на се було не стати селян — добре, що було чим заплатити податки!..

Катруся побігла в поле. Збіжє лежало лоском, земля чорніла. Вже не було чого вертати досапувати ниву, бо все зарівнялось, та лише сумно лежала покинена серед мокрої ниви сапа. Катруся взяла сапу і вернула додому, увійшла в хату, кинула сапу під постіль, а сама сіла на лавицю та й гірко заплакала… Діти грались весело розбитим горшком і з-під ока споглядали на маму — не знали біднятка, що тими сльозами заллються і їх личка, коли попросять у мами хліба.

Три села пали жертвою граду.

Се нещастє селян глибоко тронуло Ядзю і вона задумала зарядити велику запомогу всеї повітової шляхти і інтелігенції на користь бідних селян. Вона розвинула надзвичайну на сей раз енергію. Намовила кількох панів і пань з сусідньої шляхти зав’язати комітет, втягнула всю вищу інтелігенцію із поблизького місточка і урядила фантову лотерію, на яку пожертвувала половину всіх своїх містерних робіток; відтак комітет дав цілий ряд вечерків з танцями. А що того всего було ще замало, зближилась вона до жінки лікаря, як очевидного компромісу між шляхтою і вищим міщанством, і об’їздила з нею майже всі важнійші доми цілої околиці.

У тій прогулці пань по околиці зі сторони мужчин, як лицар і оборонець слабшого полу, асистував пан Адам Б.

Пан Адам походив із доброї шляхетської фамілії і тепер якраз узяв у посесію село в найближчім сусідстві Солєцьких. Хоч він не мав великого маєтку, а навіть по посесіях не найліпше йому велось, все-таки був пожаданим гостем у кождім домі; а коли їздив із дамами, то сама його присутність, особливо ж у домах, де були панни, побільшала жертви.

По цілій околиці всього повіту і дальше говорено про Ядзю і про її великодушні інстинкти; всюди приймано її з найбільшими компліментами. Але коли двері замикались, змінявся гумор жертводавців. «Тяжкі часи, — говорено, — а то ще друть із кождого боку; та щоби то виходило хоч із чистого альтруїзму, а то лише на те, щоби повеличатись та в газетах фігурувати». Деякі пані були певні, що Ядзя лиш для того їздить і збирає складки, аби зближити до себе пана Адама.

Тим закидам суперечили вправді факти, що вона завсіди займалась долею бідних і се було для неї відпорою проти лукавих людських здогадів, та все ж таки сама перед собою не могла заперечити, що чемність і згляди пана Адама додавали їй такої сили й енергії, що вона могла поборювати такі перепони і зносити прикрості, на які давнійше тяжко б їй було здобутись.

Селяни зачували, що пани стараються на них, та й стали потішатися, що легше їм прийде перебути лихо. Одна біда, що то якось довго проволікалося; вже й зима минула, і другі засіви приходили, а запомоги не мож було дочекатись. Люди боялися спізнити з весною; треба було старати насінє, звідки голова, а збіжє було дороге, — люди стягалися з остатнього. Жид-орендар набив повну комору заставами і сотки видав на грубі проценти.

Були такі, що казали: коли вже чекати, то чекати; чекалося більше, почекаєся менше.

Катруся також зачувала, що пани хочуть чимось тих, що їм град вибив, зарятувати, та хоч ніколи не спускалася на нічию ласку, та й тепер заробляла як могла, то все-таки надіялася, що може й її пани чимось порятують.

Дочекались.

Зачали скликати до двора людей. Як було велике подвірне, то ціле гейби засіяв людом. Ядзя сиділа на високім ганку і сама пантрувала поділу. Навкруги ганку стояли мішки зі збіжєм, які економ розділював із двірськими парубками. Кождому приходило по гарцеві збіжя і по десять крейцарів. Гроші давала сама Ядзя.

Люди кланялися низько і цілували Ядзю в руку, але у товпі чутний був приглушений ропіт.

— Се так з тим, як без того! — вирвався голоснійше якийсь жіночий голос.

Люди зацитькали її, а жінка з переляком глянула на ганок, чи там не донісся її голос. Але Ядзя зачула, повела очима й узріла ту хору, в якої була в хаті й рятувала в слабості. І лице її болюче скривилось.

Люди зачали розходитись. Не було чого і Катрусі чекати; і вона йшла додому, сумно споглядаючи на маленький вузлик та на десять крейцарів у кулаці…

— А що, Катрусю, багато дістали ви запомоги? — запитав, всміхаючись, Абрамко, коли переходила коло коршми.

Катруся нічого не відповіла і пішла дальше.

В тій хвилині пан Адам заїздив гарненькими буланками на двірське подвір’є.

Ядзя повітала його з поблідлим лицем. Вона була сильно роздражнена. Зачуті слова жінки діткнули її сильно. Стільки понесла труду, прикростей, а за те не вчула навіть доброго слова! Вона довго не могла успокоїтись, хоч родичі й пан Адам старалися про те.

І коли в селі було вже темно, у дворі в гостиннім покою довго ще горіло світло і велась бесіда про недбальство, лінивство, п’янство, зухвальство і невдячність простого люду.

У селі не раз ще й потому бачили, як жваві коники пана Адама заїздили до двора.

Нараз розійшлися слухи, що панова панна віддаєся.

Се дійшло й до Василя та й Василихи, і вони довго радилися, чи не піти б до двора «повіншувати».

Врешті зважилися піти. Змололи чвертку пшенички, як золото. Василиха упекла колачі, бо голіруч не годиться йти, хоч би й до панів.

Пан приймив їх радо, пані ще раднійша була, гостила як на храму, а як стали і «з води і роси» віншувати, то аж заплакала з утіхи.

Зате панна — аж їм дивно було — як би не та стала, що була. Все така привітлива, тепер лиш як би на силу до них говорила та й ніякої по ній не видко було веселості.

І се не лиш Василь і Василиха запримічували. Дехто зі слуг бачив її з заплаканими очима, а покоєва розповідала, що вперед, коли панич лиш залицявся, то панна лиш ходила від одного вікна до другого та й виглядала його, а коли вже зговорилися, то як би її хто підміняв, і пані не раз мусить її просити, щоби до нього вийшла.

 

* * *

Все-таки за якийсь час загуділо у дворі весілєм. Коли їхали до шлюбу, то ціле село збіглося, аби подивитися на молодих. При кождих воротах було повно людей: чоловіків, жінок, дітей, — лише Катрусі хата була замкнена на колодку і ніхто не визирав із її обійстя.

В селі знали, що вона в Грабинцях. Двоє старших дітей дала на службу між люди, а з найменшим пішла до тютюну — та дивно стало їм аж тоді, коли вже всі звідти повертали, а її ще не було — та коли розповідали, що вона там таке саме виробляє, як виробляла дівкою, видко, що її натура не покидала її.

 


[1] Buna sara — добрий вечір (рум.).

[2] Що не міра — (з польського «со nie mіага») багато

[3] Фота — одежа, яку носять жінки в східній частині Карпат за¬мість спідниці.

[4] Не ялося — не пасувало.

[5] Голий — пісний.

[6] Служити у скарбі — бути на державній службі.

[7] Чергов — чергою (форма, часто вживана в народній говірці: мнов— мною, кочергов — кочергою і ін.).

[8] Коштна була — була без коштів, цебто без грошей.

[9] Вергне на зорі — засвітає, зазоріє.

 

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.