Наталя Кобринська. Дух часу-12

ХМАРНИЦЯ

Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкляна баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжкий, розпалений, непорушний воздух.

Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко отвореною зіницею.

Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у воздусі.

Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.

На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігаєся.

Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікаєся з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листе дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі п’ятна.

 

* * *

Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зловіща сила.

Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо і парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору.

Усе порухалося.

Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах воду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.

Стемнілося.

Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомін сильних громів, а блискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.

Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмариці, а над нею висіло велике червоне сяєво.

Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекольнім танці.

Птахи ховалися під галузе, переляканий товар біг з поля, що ледви пастухи могли єго здогонити, люди запирали вікна і двері, гасили огонь у печі.

 

* * *

Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.

Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.

Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.

Михайло схопився і глянув у вікно.

Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним трескотом.

— Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, — бурмотів Михайло злісно і завзято.

Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла.

Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у брудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику, замерзлі грудки леду.

Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві.

Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсохатим явором.

Розібрався, підперезав пояском і.потягнув за шнур великого дзвона.

Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!»

Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззівилася вогнем і заревіла громом.

— Пусти! пусти мене!

— Не пущу! не пущу! — гудів поважно дзвін.

— Пусти!

— Не пущу!

— Пусти хоть на кусник поля!

— Не пущу на поле, іди лісом.

— Я хочу поля! — ревіла хмарниця.

— Лісом, лісом, — відповідав дзвін.

— Поля, поля, — клекочуть брудні жовті боввани.

— Лісом, лісом, — гуде дзвін.

— Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, — благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити.

 

* * *

А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!».

 

* * *

З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти.

Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і невернула вбік, понад гори.

З гуком, ревом і клекотом, як би ржали стада коней, безліч голов, кадовбів, рук, ніг, крил путалося в один клубок, кидало стрілами і летіло за нею в безодню чорного небосклону.

 

* * *

Зашумів і застогнав ліс, погнулися до землі дерева. Трескіт, шум, блиск. Палючі стріли колять столітні дуби, від ледяних куль обсипаєся листє, обламлює галузе. А серед лоскоту громів, шуму вітру, серез зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далі й далі.

Матія, Михайлового сусіда, захопила туча з кіньми і возом у полі під самим лісом. Вітер мів порохом в очі, завертав віз, блискавка і громи пуджали коні. Мусив спуститися на волю божу; в'ідпняв від воза коні, при-чепив до драбини, а сам сів під віз, аби перебути лиху годину.

Аж чує: застогнав ліс — вітер жене, дерева гнуться, як колосе в полі.

Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом' ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода.

 

* * *

Поволі дощ ослаб, робилося тихше, а холодний, чистий,прозорий блеск заливав воздух.

Ровами плила вода, по небі пересувалися легкі, білі хмарки, сонце обтирало заплакане лице. З поля тягнуло свіжостю трави і цвітів, лани збіжжя гейби купалися у чистій воді, втішні, що туча їх не доторкнула, лиш змучила і зосмішила ліс.

Галузе поламане, обдерте листе лежало купами, перемішане з ледом. Одні дерева повиривані з корінєм спиралися на міцнійших своїх товаришах і привалювали їх своїми тягарем.

Інші, крайні, лежали догори корінєм у ровах води, що з гнівом, гуком і трудом продиралася через покладені їй запори.

 

* * *

Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося.

Зітхнув глибоко і перехрестився.

Вокруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шмате, не переполохані коні та й не доламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся ему, що лише страшний сон єго мучив..

Коли сё щось ударило єго в саме чоло.

Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг.

Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.

 

 

 

ЗРАДНИК

— Калинко! Дзьобко! Дзьобко! Калинко! Лови, лови! Ось там під листком! гойдається на галузі! Уже знов сховався! полетів! — Чути було тоненькі діточі голоси.

Під високою стіною триповерхової камениці бігав в найбільшім переполосі гурток дітей. З їх широко отворених, блискучих очей видко було, що зайшло щось несподіваного, і всі сумно ззиралися на отворене вікно першого поверху. Перед хвилею через те вікно видко було веселе личко Калинки. З-поміж тонких пальчиків єї білих, до ліктя голих рученят визирала періста головка пташини, з гарним, червоним підгорлям.

— Не пускай! не пускай, бо полетить! — кричали з долу діти.

— Ні, не полетить; а хоть би полетів, то верне. Він не раз літає по цілій кімнаті, сідає мені на плече або голову, а як витягну руку, то сідає на долоні і сидить так довго, доки не скажу: «Дзьобко, до клітки».

При тих словах Калинка легко відхилила пальці, а Дзьобко весело і цікаво крутив то в один, то в другий бік маленькою головкою, легко дзьобав пальці Калинки, а очі блищали, як дві гарні перлини.

Калинка поволі підносила верхню руку і розпростерла долоню.

Дзьобко стріпався, витягнув одне крильце, відтак друге, зацвірінькотів і став весело розглядатися.

По хвилі підлетів вгору, зкроїв мале колесо і знов сів на руку Калинки. Діти відходили від подиву, а Калинка гордо споглядала на дорогого Дзьобка.

Всі ожидали єще більшого попису Дзьобка; він дійсно ще раз піднісся вгору, закроїв єще більше колесо, відтак вище — менше, аж збив крильми і зник в сусіднім городі, котрого вершки визирали понад високий мур.

— Дзьобко! Дзьобко! вернися! — кричала Калинка, а сльози котилися єї личком. Малий зрадник, як би на прощання, підлетів з одної галузки на другу, зиркнув з-під простертого листка каштана і пірнув в гущу листя.

— Дзьобко! Дзьобко! — кликала, мов не своїм голосом, Калинка, але надармо, Дзьобко уже більше не показався.

Калинка, мов нежива, упала на крісло, опустила руки і уперла очі в пусту клітку.

— Но! но! що скаже мама, коли дізнаєся, що ти випустила пташка, — грозила стара слуга Маруня. Але Калинці все було одно, най буде, що хоче, най гніваєся, лає мама, у неї лиш одна думка, один страшний біль: «Дзьобко! Дзьобко! утік, лишив єї, покинув!..»

Чому, чому зробив він те? чи вона не любила єго, не доглядала. Скоро рано встала, зараз бігла подивитися, що робить Дзьобко. Він, як єї лиш узрів, бив крильми о стінку клітки і рвався до неї. Ніколи не з’їла без него ніякої лакітки, пив воду з єї уст, розумів кожде єї слово, сповняв ко жде єї бажане.

І він, він лишив єї, полетів світами, хоч чув єї голос, бачив єї сльози, і оглянувся на них, — полетів.. Дзьобко! Дзьобко!..

 

 

 

СТАРИЙ ГОДИННИК

У отця Олекси бувало раз у рік дуже весело, а було то якраз в день єго іменин на теплого Олекси, коли з’їздилася ціла родина: діти, внуки і правнуки. Найбільше тій днині рада була Калинка. Єї родителі сиділи у місті, а що вона все якось виглядала утло і бліденько, то рік-річно висилали єї до дідуня на село. Тому вона тут була як би у хаті газдиня, коли другі діти з’їздилися до дідуня. Вона знала, котра яблінка найборше доходить, котрі найліпші сливки, котрі квіти мож рвати і котрі ні. Так само у хаті знала, що вільно, а що ні, чим можна бавитися, а чого і доторкнутися не вільно було. Таким «недоторкаючим» був великий, старий годинник. Він стояв на високій ясеневій комоді, опертий на двох алебастрових стовпах. Над циферблатом, у шкляній скринці, було зеркало, від котрого вельми гарно відбивали червоні і сині квіти, як і білий, з моцно закрученою шиєю, лебідь, що ніби плавав по воді. Старий годинник ходив поволі, розважно, тихо і серйозно потакував, і всі у хаті обходилися з ним, як би з другим дідунем.

Тота однак єго повага тривала так довго, доки не прийшлося єму ударити яку годину. Тогді він нараз перемінявся. «Ценькне» зо два рази, як би хотів відкашлятися, та й стане підспівувати якраз думку, а потому, як не утне чардаша, що і буковинські цигани так не удадуть, та й зверне на таку дрібоньку і підскочну польку, що самі ноги скачуть.

Тому-то Калинка пересидить одну годину та й чекає, коли старий зачне грати, щоби собі потанцювати. Часом так розтанцювалася, що і не спостереглася, що старий перестав грати. Тогді дідуньо іде до него, витягає довгий тоненький шнурочок, потягне, — старий знов зачиняє грати, а дідуньо дрожачою рукою звиває і запрячує шнурочок.

 

 

* * *

Діти якраз були в городі, коли котресь нагадало про старий годинник. Калинка перша бігла до хати, а за нею ціла весела компанія. Прийшла в саму пору. Доходила четверта година, а до того нікого з старших не було в кімнаті. Скоро, проте, старий зачав грати, усі пішли у танець. Підскочні тони чардаша зовсім підходили під коломийку, то хоч старий грав польку, діти все-таки танцювали коломийку.

Нараз Старий цокнув і замовк.

Калинка була розбавлена до безпам’яті , невважаючи на повагу старого годинника, присунула крісло до комоди, знайшла шнурочок і потягнула. Радість не мала кінця. Одні самі танцювали, другі парами, хто ліпше уміє — ішов навприсяди. Старий знов цокнув, діти поставали, гадали, що вже конець, коли він знов зачинає грати. Се вже деяких здивувало, особенно Калинку. Коли однак знов закінчив і знов зачав, Калинку огорнув страх, котрий і другим став уділятися. «Що єму такого сталося? Він ніколи так довго не грав, а тепер що скінчить, то знов зачинає — о п’ятий раз вже грає. О боже! Що се такого сталося?» Та коли зачав і шостий і семий, Калинка упала на коліна і зачала говорити: «Отченаш…»

Невисказана тривога огорнула і другі діти; вони всі поклякали і повторяли за Калинкою: «Отченаш». Калинці сльози котилися з очей: «Що скажуть старші, а передусім дідуньо?» Пригнобляюча неміч огорнула всі серця. А старий глумиться, підскакує чардашом, крутить дрібненькою полькою. Зговорили «Отченаш», «Богородице діво» і знов «Отченаш», «Богородице діво», а він як грає, так грає.

 

 

* * *

Нараз двері відхилилися, на порозі став дідуньо. Дітям замерли на устах слова молитви, якесь страшне чувство непевного ожидания прибило всіх до землі.

Дідуньо поволі підійшов до свого ровесника, підкорчив тоненький шнурок, що висів у цілій своїй довжині. Старий відразу перестав грати, та лиш спокійно став будто би розповідати: «Так а так, так а так»… 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.