Наталя Кобринська. Дух часу-11

РОЖА

Нарис

— Ха-ха-ха! — лунало довгою вулицею просторого села від срібного дівочого сміху.

Сонце заходило вже на ніч, лишаючи за собою червоні гори хмар з позолоченими вершками і глибокими, повирізуваними зубами. В червоній тіні немов купалося ціле село, довга вулиця й гурток дівчат, що йшли з кужілями в руках, голосно сміялися й весело перекидалися словами.

— Ото ти! Анна рада буде, що тільько дівок ще до неї на вечерниці.

— Чи то їй новина? У неї все багато дівок на вечерницях.

— Та-бо до неї й найбільше парубків сходиться.

 — То правда: у нікого ніколи нема тілько парубків на вечерницях, що у неї.

 — Певне, любисток варить та й дає їм пити.

 — Ат говорите, якби справді парубки задля неї приходили! Не мали би за ким ходити, та за такою старою бабою! — сказала висока, білява дівка.

— А чому ж ходять?

— Ходять задля дівок, що до неї сходяться.

— Коли-бо не раз парубки волять ходити за бабами, а на дівок і дивитися не хотять.

— Є такі дівки, що за ними не ходять, а є й такі, що ходять.

Вона йшла рівно і сміливо, очі її весело блищали, а з-під червоної платини висіли довгі, русі, у червоних биндах коси.

Блакитні гори хмар укрилися як би сивим туманом диму. Сивий сумрак стелився селом і плив, гейби ріка, довгою вулицею.

На воротах стояли дві жінки.

— Ого! Вже десь біжить на вечерниці Лукіянова Марина, — завважала кума Михайлина до куми Процихи.

— Бабі ще ноги не застигли, а внука уже на танці жене!

— Або їй баба в голові? Їй коби парубки та гульки.

— А водить вона їх, водить! Ні одного, відай, нема в селі, аби за нею не ходив!

— Дай боже, аби їй то на добре вийшло!

— Як собі постелить, так ся виспить!

— Господоньку святий! та й маму має!

— Кажім, що кажім, а з такої мами шкіру дерти б!

— Говоріть ви, кумо, своє, а я вам кажу, що Лукіяниха ще гонориться, що таку полетущу доньку має. Якось мені самій казала, що якби її Марину ланцом прив’язав, то урвалася б та й пішла б на танці.

— Гей, гей!

 

* * *

Щось шепоче вулицею. То вітер жене низом, зриває китиці бодяків, розсіває їх легким пухом, перебирає попід плоти вершками кропиви і хитає довгим гілєм верб, що стоять по обох боках вулиці, ніби щось розмірковуючи у своїх великих головах. На темній блакиті блиснула звізда, як дівчина, що вибігла за ворота й виглядає милого.

Ось і він...

Тихо з-під гір скрадається ясний, веселий, виплив на чисту блакить, а з ним усе засяло, зраділо. Горби, дерева, хати, ніби прибралися у дорогі, сріблом шиті убори й весело сміялися.

Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари. Заздрів то збиточний вітер, пігнав за ними легким посвистом і розбивав на кусні чорні боввани.

І знов спустився на землю, дунув довгою вулицею, потряс вербами, зашелестів бур’яном, і торгав, і підносив криси високих капелюхів та розгортав поли парубків, що йшли вулицею.

— Щось вітер нині розігрався, — сказав один парубок, придержуючи капелюха на голові.

— Справді розігрався, жене вулицею, аж порохом мете!

— Може, він де зговорився з якою дівчиною, та и квапиться на вечерниці.

— І спішно йому, нема що казати: усе наперед вириваєся.

 — Відай, і між нами є такі, — завважав інший парубок.

Усі голосно засміялися. Не сміявся лиш один, що йшов на самім переді. Хмуро насупив брови і знехотя перекинув сердак з одного плеча на друге.

— Не знати, чи буде у Анни Марина Лукіянова? — кинув знов по часі один з парубків, і знов усі зареготалися.

 — Хто найдовше за нею ходив, той найліпше буде знати, — промовив, нарешті, хмурий парубок і зиркнув боком на невеличкого сухорлявого товариша, що йшов побіч него.

— Ходив, доки ходив, а тепер най чорт за нею ходить, я, певне, не буду такий дурний, — відгризався сухорлявий.

— Лиш не зарікайся, не зарікайся, бо ми й таких виділи, — кепкували парубки.

— Хто не хоче, то най не зарікаеся, а я можу заречися, мені вже доста того! Вона знає лиш кожного за ніс водити! Зразу прикидаєся, що ніби любить, а потому на сміх підоймає!

— Тепер так говориш, а що було, як Василь задля того хотів її з танцю виганяти? Чи не ти бився з ним?

— Бився, бо ще її тоді не був добре визнав, а тепер добре вже її знаю.

— Ти гадав, що будеш найліпший, а то ліпші найшлися, — посмішкувалися деякі, зиркаючи на парубка, що все з насупленими бровами йшов на самім переді, а хороше його лице ще більше насупилося.

Вулиця кінчилася. Хмурий парубок ненадійно обернувся до товаришів і затиснув кулаки.

— Слухайте, — сказав він придушеним голосом. — Нема тут між нами, відай, ні одного, аби за Лукіяновою Мариною не ходив та й аби вона його в дурні не пошила. Не шкодило би і їй притерти носа й показати, що ніхто не є її дурнем.

Парубки нащурили вуха.

— Зробім раз так, — говорив далі парубок, — щоби сегоднішнього вечера ні один з нас не говорив до неї і чинився, буцімто її нема між нами.

— Добре каже, — підхопив сухорлявий.

— Стрібуймо, ніщо не шкодить, — завважали інші

— Стрібуймо, а будемо видіти, що з того вийде, — притакувала решта парубків.

Вони доходили до хати, що стояла край дороги на самім кінці села. Хата була велика, з комином, побита гонтами, але гонти були місцями пообдирані, а стіни світили до місяця облупаною глиною. Стара, дуплява грушка широко розкладала довге гілє, а до неї тулилися купи розвіяного вітром лабузу.

Стодола стояла нарозтвір, двері від колешні упали на землю, а при воротах гойдав вітер відорваною латою. Був статок, лиш не було кому про него дбати. Газда вмер, а газдиня байдуже, не розшивалася. «Доста вже напрацювалася та світа божого не бачила», говорила не раз вдова. Чоловік був добрий газда, але лотока[1], держав її в руках. Коли вмер, удова гуляла, справляла вечерниці, поїла парубків, а про газдівство не дбала.

— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Добрий вечір! — вигукнули парубки, входячи до хати.

— Навіки слава, дякувать за слово добре! — відповідали весело дівки.

— Просимо ближче, — припрошувала газдиня.

— Не просіть так дуже, бо не знати, чи всі нам тут будуть раді!

— От, як згонорилися! Хотять, аби дівки самі їм на шию вішалися. Де є дівки, щоби не раді були парубкам.

— Гадаєте, що всі дівки так, як ви, Анно, — бризнула словом Марина.

Дівки засміялися, а парубки ніби не чули того.

 — Або що: неправда? Скажіть, що неправда! А хто вам то повірить, — відгризалася Анна.

 — От! Се раз Анна, от! Баба сім миль із-за пекла, все ріже в очі, — підлещувалися парубки.

 — Як свій свого вихвалює, — вмішалася знов Марина. — Але що правда, то правда, — притакували дівки, сміючись. Але парубки знов чинилися так, буцімто й не чули.

— Не ваша правда, а моя, — обставала при своїм Анна вперто.

— Так і є, Аннина правда все наверху, — договорювали парубки.

— Се справді так є, але сідайте, чого стоїте, — припрошувала газдиня.

— Дякувать, най все добре сідає, постоїмо!

— Може, більші повиростаєте, — посміювалися дівки. — Уже кому-кому, а Петрові не шкодило б трохи підрости, — докинула знов Марина, зиркаючи з-під ока на сухорлявого парубка. Петро удав, що немовби не лише не чує, що вона говорить, але й не видить її.

Нарешті парубки розгостилися, позасідали коло дівок, сміються, жартують, а на Марину ні один ані оком не поведе. Почнеся яка бесіда, а Марина вмішаєся, то всі нараз затихнуть, зажартує, то дівки сміються, а парубок жаден і вусом не рушить.

«Що їм сталося? Поглухли чи який інший припадок на них вийшов», думала зневажена дівчина; з гнівом відвернула очі від цілої компанії і вдивилася в шиби вікна.

Надворі було темно, вітер заводив якусь сумну пісню, шелестів у купах лабузу, а стара грушка тужно поскрипувала.

Марина в одно дивилася в чорні шибки вікна, в серці кипіла злість, у голові крутилися якісь темні, пірвані думки, щуміли крильми диких птахів.

— Коби хоть чорт прийшов та й заговорив до мене! подумала вона з серцем.

«Коби хоч чорт», свиснув вітер, затряс вікнами, завив диким стогоном, загудів у комині і з лускотом отворив двері.

— Тьфу! пек тобі! — жахнулися майже всі в хаті

— Запирайте двері! — крикнула газдиня.

Але двері як отворилися, так самі з лускотом заперлися, лише щось по хаті зашуміло, а стара грушка жалібно застогнала...

 

* * *

Марина дивиться: коло неї станув такий гарний панич що аж очі забула. Високий, стрункий, у короткім кабатинку і маленькім з пером капелюшку. Волосе у него чорне, як у ворона, а очі гейби чорним огнем горіли.

Він сів коло неї, говорить, жартує. Вона й собі жартує, сміється, рада, що має з ким забавлятися.

— До кого ти говориш? До кого смієшся? — питала Анна.

Марина здвигнула плечима.

— Справді, до кого ти говориш? — питали дівки.

— Чи вам очі повилазили, що не видите панича? — відповіла сердито Марина.

— Панича? Якого панича?

Усі подивилися по собі.

Марина нічого вже більше не відповіла. Що вони всі її обходять. Панич гарний, веселий, чимраз ближче присувається, обіймає, сміється, і шепче до вуха любі, солодкі слова.

Кров переливається їй у жилах, б’є в висках, заливає невисказаною втіхою серце.

А він шепоче стиха:

— Будь моя а будеш панею, всі тобі кланятися будуть, у шовках будеш ходити, поїздом їздити, на пухах спати, у всякім добрі упливати, від золота-срібла блищати.

Вона ніби не слухає, соромиться, відвертаєся; він хапає її за руку й закладає на палець золотий перстінь.

Вона відвернула якось руку, а веретено упало на землю.

Зігнулася по веретено — аж глип! — і вся застигла... Глипнула ще раз, а у панича кінські копита.

— Ох! Я нещаслива! — крикнула не своїм голосом, схопилася та й просто у двері...

На воротах забігли їй парубки дорогу й хотіли задержати, але вирвалася насилу й бігом полетіла вулицею.

Хустка їй спала з голови, сорочка розчінькалася, а довгі коси розпліталися в бігу; а він летить за нею, тупотить кінськими копитами, та й питає роздираючим вуха свистом:

— Чому, чому не хочеш мене?

Вона була така легка, що не шукала дверей, а влетіла вікном до хати. Шибки за нею задзенькотіли, а з руки полилася кров.

З тяжким стогоном кинулася в кут хати і затулила вуха, аби не чути страшного свисту:

— Чому, чому не хочеш мене?

Якась темна, густа мрака обгорнула її непрозорим туманом, збивалася вгору, то повзала чорними, страшними бовванами. Якийсь чоловік, ніби її батько, б’ється по полах руками, та вона не може його пізнати, хоть як придивляєся, хоч як протирає очі.

Руки її пообвивані шматами, на фартусі червоні каплі крові, в голові горить, у вухах шумить, у грудях пече. Чорна, люта мара обхопила її довгими кігтями, гейби гадюками, давить і душить за шию.

Розірвалися шнурки коралів, посипалися по землі і змішалися з сльозами матері, що, як горох, падали на землю й котилися по ній.

Велика, груба коралина блиснула срібним кільцем. Ні, то не коралина, то перстінь, що панич хотів їй на палець закласти. Він і тепер стоїть коло неї, прошибає її полум’єм своїх очей, скрегоче білими зубами, просить, грозить, питає:

— Чому, чому не хочеш мене?

Насилу відіпхнула його від себе й затулила вуха, аби не чути прошиваючого душу голосу, що знов тепер знижувався до тихого шепоту:

— Чому, чому не хочеш мене?

В розпуці ломила руки, рвала волосе, дерла на собі одежу. Утомлена, припала конець стола. Коло неї мати кладе її на голову вінок, на столі стоїть зелене деревце заквітчане червоною калиною, — дівчата співають:

 

Та як єго та й рубано — дзвеніло,

Та як єго та й спускано — шуміло.

 

І летить воно, і шумить, і дзвенить на старій на горбку дзвіниці. Бабу несуть до церкви; церков валиться, хитаєся, спадають хрести.

З самого вершка упав хрест і поцілив її в голову. Люде підносять єго, цілують, дають і їй цілувати.

Вона з криком відвернулася і сплюнула. На чолі у неї виступили каплі зимного поту, в жилах переливаєся розтоплене олово й розпирає груди. Перед очима кровава пляма, люди не люди, а якісь звірі з розжертими пащеками, розпаленими язиками, а довкола глухий шум, ропіт, дивний помішаний гамір:

— Приступило, приступило, приступило!

І знов як би каменем приложив їй голову, й нічого більше не чула, не виділа, лише тяжко хропіла, а з грудей виривалися страшні, незрозумілі слова.

Прокинулася.

Грає музика, дівчата і хлопці збираються на вечерннці. Ось там приперта до лавиці куделя: веретено пряде, крутиться, клубок з пряжею звиваєся.

— Чекайте, чекайте, і я йду з вами, — говорить щось її голосом, а тут і він уже стоїть і кличе її за собою.

— Ні! Не дочекаєш того!

Вона ухопила клубок і кинула за ним. Клубок скочив і впав у кишеню його короткого кабатика.

Свиснуло вітром, нитка крутиться, біжить, протягався, а вона за ниткою. Перекидався через плоти, хати, перелази, перескакує глибокі яруги, стелиться крутими стежками, летить манівцями.

А чим дальше, тим нитка скорше торочиться, біжить, обсновує якісь дерева, хрести, могили.

Коло одної могили щось шуркнуло в прогалину, земля застогнала, облаки захиталися, загуділо громами. Вона хотіла ударити п’ятою в щілину, але вітер ухопив її і поніс з шумом якимись безконечними стернями, очеретами, темними лісами.

Вітер жене, шумить, вона біжить не оглядаючися і не доторкаючися землі. За нею троскіт, гук, падуть громи, заводять сови, крякають ворони, тарахкотять колеса, кидає камінєм і тупотить кінськими копитами.

Лиснуло озером і понесло її понад блискучі шибки. Вода чиста, як сльоза, хвилює срібними хвилями. На самій середині чоловік по шию в воді; вода наливається йому до рота, а він усе кричить: «Пити, пити!»

Недармо протягає до него руки, — вітер подув і поніс її далі незміреними оком облогами. Трава стелиться буйною зеленю, а там вівці блеють з голоду, а в повітрі літають страчуки і просять хреста.

Заклекотіло болото, стогне багно, а з-під него чути, як мужик воли поганяє, а дзвони дзвонять як на Великдень.

І знов усе щезло, густий туман наляг довкола. Над нею і під нею чути зітханя, плачі, зойки та й грімкий тупіт кінських копит...

Далеко під темним лісом блиснула звізда. Майже без духу дівчина добувала останніх сил, аби добігти до блискучого сяйва.

 Вітер пустився низом і летів, як шалений. Корчі глоту і терня шарпали її волосе, дерли лице, калічили руки й ноги.

Але най дреся біле тіло, най тече кров. У неї лише одна гадка, одно бажане: дістатися на ясну звізду.

Тупіт кінських копит був уже за нею, коли допала до сіяючої золотим блиском звізди...

То була зовсім порожня хата, лише мертвець лежав на лавці. В головах мерця горіли свічки, а на стіні висів образ матері божої.

Мати божа ціла в золоті, два ангели тримали пишну коруну, інші трубили в облаках, а вона піднесла високо руки, розложила широко свої пресвяті ризи, під котрі ховалися святці й угодники божі.

— Ходи й ти тут, — сказала мати божа до дівчини, що ледво переводила дух.

Марина притулилася до стіни, а мати божа закрила її своєю прозорою шатою.

На порозі тріснуло кінським копитом, мигнуло полум’я розжеврілих очей. Іскри розсипались по хаті, розліталися на всі боки, лише темніли й гасли, як доходили до золотої шати цариці неба.

Дикий крик затряс вуглами хати, затріщав дах, поламалися свічки, а труп піднісся з лавиці.

— Шукай і ти її! — заверещав він на мерця.

І пішов шалений, пекольний танець по хаті. Товклися по всіх кутах, човгалися по землі, дерлися по стінах, переглядали кожду пилину пороху, заглядали в кожду щілину.

А що раз перейшли, то зачинали вдруге, втретє, без кінця й втоми.

Нараз зачала находити на них якась неміч, але се ще більше дразнило їх, і вони ще з більшою злістю товклися і шукали схованої дівчини...

Минула північ.

Когут ударив крилами й запіяв. Скажений регіт завмер на устах чорта, він захитався і розіллявся смердячою мазею, а труп упав у ту мазь надпсованим своїм тілом...

 — Виходи! — сказала тоді до дівчини цариця небесна.

Тремтячи, як лист трепети, стала Марина перед лицем Богородиці.

— Не бійся! — каже мати божа. — Він уже стратив над тобою силу, але коли раз мав приступ до твоєї душі, то вона вже не буде спасена.

Як зламана лелія, упала дівчина на землю і з плачем просить матінку божу, аби помилувала її:

— Не відвертай від мене, мати божа, пречистого твого лиця, — молила вона. — А коли мала я у серці пиху чорта, то той гріх спокутую житєм і смертю моєю: лише най буду при тобі, матінко свята!

Дивним, чудовим блеском засіяло лице цариці неба. Промінєм тих блесків задрожали тіні, загоріли зорі, сонцем заяснів світ.

«Житєм і смертю хочеш мені служити, бідна дитино землі!»—залунав голос Богородиці серед небесної тиші.

«Житєм і смертю», понеслося луною в безконечний простір світа. «Житєм і смертю», заспівали всі ангели на небі, заграли всі дзвони на цілій землі, а мати божа приказувала:

— Іди до тих, що тебе породили, проси, аби живцем тебе у трумну поклали та й у широкім полі на розстайній дорозі поховали.

 

* * *

Серед широкого поля стоїть висока могила, а під нею біла, як сніг, рожева, як цвіт, спить молода дівчина.

Зі зложеними навхрест руками, у золотім вінку, з розплетеними, довгими русими косами спить вона твердим, непробудженим сном.

Не чує ні співів, ні музики, не збудить її з твердого сну гарячий поцілуй коханця, не відновлять сльози матері. В обіймах сирої землиці, під білим покривалом легкого пуху спить вона непробуджено.

І спить вона серед німої тишини, лише куряви дрібних, кришталевих голок, ніби сонні привиди, перебігають широкі простори, летять білим туманом аж попід далекі сині гори, попід укрите мракою село...

Кинуло з неба снопом теплого проміння, ринулася земля, повела довкола сонним оком, і біле сяйво мраки розвіялося від теплого духу сонця.

Сплинули води брудними потічками, прилетіли бузьки з далеких країв, закувала зозуля у зеленім гаю, задзвеніли жайворонки понад пахучими від зелені межами.

На високій могилі, у головах дівчини, виринула червона галузка з дрібними зеленими листками й розрослася у корч полевої рожі.

І росте вона сама, одинока, під скляною банею чистої блакиті.

Ніде ні живої душі, лише сонце дивиться ясним оком понад засновані золотом поля, понад зелені ниви, понад молоде буйне колосе.

«А рожа росте, розростався».

Тихенько співають пісні полеві комахи у буйній шовковій траві. Виповзне з-під грудки зелена ящірка, протягнеся до теплого проміння, забринить комар, затріпоче крильцем метелик, присяде, подумає, та й пурхне у широкий простір.

«А рожа росте, розростаєся, легоньким цвітом обсипаєся».

Дощик її змиє, вітер обсушить мокрі листочки, розчеше довгі, тонкі галузки, обтрясе дрожачу сльозу ранньої роси.

А вона підносить високо тужні, бліді цвіточки й дивиться далеко, поза ясне сонце й синю блакить.

 

 

ЧУДОВИЩЕ

Казка народна

Тихо та й темно на світі божому. Ніч лягла на землю та й вкрилась великою, чорною плахтою, з-під котрої виставали якісь страшні, темні мари. Одні пнуться високо, неба досягають, другі зігнулися удвоє або причакли до землі, як би на кого засідали, інші знов ніби зібралися на тайну нараду та хильцем розбігались.

За днини вони виглядали інакше. То були хати, стодоли, стоси, обороги, сади, верби, тополі та й придорожні хрести невеличкого подільського сільця. Але тепер всі вони перемінилися, стали якимись грізними постатями, що аж в душі від їх виду завмирає та й дрож переходить тілом.

В одному кінці було, ніби розтертим у вогні порохом, і здавалося, що розлючена змія кидає ніздрями стовпи ясних іскор, хропить, сопе та й клацає зубами.

Нараз отворилися двері низенької, припалої до землі ковальської кузні і бухнуло ще жеврійшим огнем, як би в пащі розжертого звіря.

Великий ковальський міх роздував розжарене вугілє, кидав довкола червоним полум’єм і обливав стоячого з клевцем коваля, що з розгоном підносив та й спускав його на вбите в дубовий ковбок ковало. Вокруг стояли колеса, плуги, драбини, борони, а поміж тим штики, коси, сокири непевно миготіли блеском роз’яреного вогню.

На деяких з тих знарядів сиділи люде, газди й парубки з села. Всіх очі були вліплені в окопчену, як смола, стіну і сміялися до розпуку.

Із-за червоного полум’я показовалася довга, витягнена стать, великі, голі, зубаті крила стриміли догори, кудлата голова кінчилася гострою, гейби у цапа, борідкою.

— Ади! Ади! — мішалися різні голоси. — Які вилазять йому роги, які криві очі та й хвіст як смішно закручений!

А бодай того коваля, де він єму так придивився! Крила зовсім як у лелека. А нігті як? Ха-ха-ха! Та й кінські копита, бігме, кінські копита має, — договорювали сміючись люде.

— А може би єму ще більше крильця закрутити, чубок поправити, — приговорював сам коваль, кинув клевець, узяв заострений зубок борони та й став ним дерти по стіні. З-під зубка виходили здорові, білі риси.

Уже газди повідходили, а коваль все ще стояв при стіні та й рив зубком. То чуприну ще більше розчухрує, то брови піднесе, то щось коло губ закроїть, через що чорт іще більше вишкірить зуби.

Та коли покропив огонь водою та й змучений потягнувся на постелі, аби відпочити, промовив чорт до него: «Що я тобі винен, що ти мене такого поганого змалював? Тепер скоро хто прийде до кузні, то лише з мене кепкує, а ти ще добагаєш: то крила викручуєш, то зуби вишкірюєш. Де ти справді мене такого видів, що такого смішного та поганого людям показуєш, та й за що так збиткуєшся?!»

Коваль сам не знав, де він єго такого видів; він якимсь таким зродився в єго душі та й такого змалював.

А приходила єму найбільше та охота тоді, коли напився горівки, котру сам чорт єму піддавав.

Ковальство — тяжка робота, бити клевцем цілий день — то не жарт, тож коваль все собі тримає плящинку горівки, потягне вряди-годи, трохи покріпиться, та й знов до роботи береся.

Хоч він з горівки ніколи не випускався, все-таки траплялося, що в горлі висхне, заки сам до корчми зможе піти або кого післати, а часом і жид не хоче дати, заким гроші на стіл не покладе.

«Ох! Коби-то мені, як лиш очі отворю, пляшка горівки на столі», думає не раз коваль про себе та й зітхне глибоко.

Аж одного ранку дивиться він, а перед ним стоїть на столі пляшка горівки. Він так утішився, що таки відразу, не роздумуючи, вихилив цілу пляшку нараз. Другої днини так само, третьої знов пляшка з горівкою на столі.

«Відки та горівка може братись?» — подумає не раз коваль та й чогось здрогнеся, відсуне пляшку та й береся до ковадла.

Але що ударить клевцем, то зиркне на пляшку; а вона стоїть, як стояла: через біле скло видко горівку чисту, як слеза, а таку пахнючу, що коваль лише ніс підносить та й нюхає, аби якнайбільше втягнути в себе милого запаху. Аж не втерпить, ухопить за пляшку, та лиш сухе дно лишиться. І чує, як чортівський напиток ходить по жилах, кров розгріваєся, б’є в висках, якась страшна стать виринає перед єго уявою, спочатку десь далеко, ніби із-за густої хмари, а потому все ближче, яснішає, аж так близько, так ясно, що він кине клевець, ухопить який-будь острий кусень зеліза та й зачне пороти по стіні; а з-під зеліза чимраз виразнійше відзначувалися форми й закрої страшного чудовища, котре люде чортом називали.

Слава про єго штуку розносилася геть по селу. Чи мав хто яку требу, чи не мав, ішов до кузні, аби на чорта подивитися. Забіжить яка цікава молодиця, та як узрить таке чудовище, то лиш очі відверне. «Коби, не дай боже, не задивитися[2]». Прилізе стара баба, та аж стрясеся, та й зачне хреститися, аби до неї приступу не мав; а що дівчата, то цілими гурмами бігають до ковалевої кузні та з чорта вже так сміються, що влізеся.

«Який страшний та поганий, які смішні у него очі, які криві брови! А руки, як у старого злодія! А пазурі як простер! Та й кінськими копитами протупує, гейби танцював. От! Се раз парубок, нема що казати! Не жаль подивитися та й у танець піти!»

Чорт тільки чекає, аби сам з одним ковалем лишився, та й далі знов до него:

«Поганий ти чоловік! Малюєш ти мене поганого, а ти не красший від мене! Я тобі добре роблю, даю тобі, що тобі наймилійше, а ти так зі мною поступаєш, так відплачуєшся! А до церкви ходиш, слухаєш слів святих євангелістів, що кажуть хліб за каміня віддавати, а ти за моє добро смішиш мене й поганиш перед людьми! А що вони тобі доброго роблять, тоті люде? Працюєш, тягнеш міхом, товчеш клевцем, що аж духу в тобі нестає, та ледве з голоду між ними не згинеш. Чи ти їх не знаєш? Не знаєш, яка то погань, яка мерзість? Ти моєю горівкою розгріваєш серце, розгониш журливі думки, а за те мене сміхом пускаєш? Знаєш, як люблю залицятись до молодиць, а ти мене їм такого показав, що вони очі від мене відвертають. Аби-м тепер і найкрасшим хлопцем прикинувся, то ніяка дівка не схоче мене, коли знає, що я кінські копита маю! А ти знаєш, як то мене болить, як дразнить, коли яка стара баба зачне колоти хрестом; а чим вона красша, чим ліпша від мене?»

«Може, се і правда», гадає коваль та все-таки не може повздержатися, аби не доповнити чортівську стать. Щось горіло в єго голові, кипіло в серці й рвалось якось непе-репертою потребою об’явити явно те, що таїлося в єго натурі. Чим більше він прикладався до своєї роботи, тим більше якась туга притягала єго до неї і потужним жаром будила чимраз більше уподобане, що грало усіма звуками єго душі, ставалось ударом серця, кружало в єго жилах.

Не раз стоїть так довго та й дивиться на свій твір, аж він набере житя, зачне кивати головою, розмахувати руками й лаятися:

«І знов ти мене дразнив, знов підчеркував, аби мене поганійшими та й страшнійшим зробити! Спам’ятайся, чоловіче! Ні користі тобі з того, ні добра, лиш якась злобна втіха, а мені кривда».

Часом ковалеві жаль зробиться чорта. Може, він справді не такий лихий, страшний та чорний, як він єго змалював? Але тоді ще більше охота єго розбирає, робить єго ще поганійшим: то ріжки докрутить, то борідку заострить, розчепірить нігті.

«Поправляй, поправляй, братчику! Бо що б ти для своєї слави ти пихи не зробив? Що тебе обходить моя кривда, аби ти лиш був вдоволений. Дивися, аби-сь того не жаловав!»

Страхом переймає коваля: візьме мітлу, усадить у сажу, аби стерти чорта зо стіни, але як подивиться у очі чудовища, приглянеся усім рисам, до котрих так прикладався, кине далеко мітлу від себе, як злу покусу, що грозила знищити образ єго духа.

Ремесло ковальське упадає, люде ходять до кузні, але вже не для ковальської роботи, а лиш тому, аби чортові придивитись.

А ходять дивитися не лиш зі свого села, але і з сусідніх сіл. Іде хто на ярмарок або на торг у місто, то не помине кузні; аби таки навмисне вибереся подивитися на чорта.

Десь донеслося про ковалевого чорта до двора, до самого пана. Дивиться коваль, а перед єго кузнею стає чвірка з каретою, вилазить пан та й іде просто у двері.

— Що ти, ковалю, за такого чорта змалював, що усі люде ідуть дивитися, та й тільки і бесіди, що про ковалевого чорта? — каже пан.

— А ось він тут є, — показує коваль на стіну.

Дивиться пан на чорта, а чорт стоїть, як єго коваль змалював, та й вишкірив зуби, ніби всміхаєся. А пан, що подивиться, то аж за боки береся.

— Се справді, ковалю, — каже він, — у тобі чорт сидить, то якби-сь не мусив тут у тій кузні клепати свою біду, то не було би на світі рівного тобі чоловіка.

Коваль, як то учув, то справді надувся так, як єго ковальський міх.

Того вже було чортові забагато, гнівало єго, що коваль надувся, та й що панисько з него сміявся.

«Іще і той буде з мене сміятися! — лютився він. — Чим він від мене красший, той панисько? Хто людською працею жиє, чужими руками оброблявся, десятини здирає? Від чиїх буків мужицького шкіра тріскає, та й кров тече потоками? Не через тебе, панку, у підземних дірах люде гниють, дівкам обтинають коси, молоді чоловіки карабіни носять, а їх жінки до двора забирають? З мене він буде сміятися та й хвалити коваля, а що би він сказав, якби єму коваль яку кривду вчинив? Чи не метав би ся гірше чорта? Узримо!»

Коли вночі коваль задрімався, сидячи перед образом чорта з зубком у руках, чорт відірвався від стіни, засвистав вітром та й закрутився високо у воздусі. Великі єго крила простерлися, як чорна хмара, і, як хмара, спадав він поволі на панський двір.

Пан був великий багатир, мав великі маєтки, червоні[3] чвертками мірив, у мисках спліснілі мідяки пересушовав, а банки[4] у звоях полотен тримав. А що багатих уборів, золота, срібла та іншого багатства там було!

Чим нижче чорт над двір спускався, тим глибший сон на всіх нападав; не лиш пан, пані, та й усі слуги позасипляли, як би їм хто каменем голову приклав, але навіть пси, та й сторожа, що як день, так ніч пильновала двора, запала у глибокий сон.

Чорт припав до даху своїм прозорим тілом і проник ним аж до споду двора. Здоймив з плеча ковалевий від вугля мішок, що взяв був з собою з кузні та й що було, зачав, в той мішок набивати; де були які гроші, срібне начинє, золоті перстені, кульшки, шовкові сукні та й усяке інше дороге фантє, — одним словом, все, що було, пхав у мішок, котрий щораз більше розтягався та й грубів.

Коли вже вибрав дочиста, взяв мішок на плече, пішов назад до коваля та й закопав під стіною, де був намальований.

З полудня чує коваль якийсь гамір коло своєї хати. Пес лає, люде голосно говорять і як би рискалями копали землю. Коваль виходить з хати та й очам не вірить: з-під кузні витягають єго від вугля мішок, повний грошей та й деякого іншого добра!

Беруть коваля, кують та й ведуть до темниці. Бідний коваль не знає, ні за що, ні чому?

Питає людей: «За що кують, волі позбавляють?»

«Та ти єще питаєш, — говорять люде. — Та не твій то мішок, не пізнаєш, не під твоєю то кузнею єго знайшли, не ти хотів усе панське майно зграбувати, не ти наставився на панський маєток та й панське добро трібовав собі присвоїти?»

Сидить коваль у темниці, світа божого не бачить, холодно та й вогко, жаби та інше гадає повзаєсь по тілі. Ні на чім лягти, ні вкритися, лиш оден околіт кинули під голову.

«Господи милосердний! За що то на мене попало? — плаче сиротище коваль. — Чим я так прогрішився, аби надо мною так збиткувалися та й аби я таку кару терпів?! Ні гірший, ні ліпший я був чоловік від других, от хіба тілько що пив тоту чортівську горівку, що вона розсаджувала мені мозок та палила серце, та й тілько мого гріха!»

Не знає коваль, коли ніч, ні коли божа днинка: темно та й темно, гейби у гріб живого поховали.

«А видиш, на що ти мене дразнив! Тепер маєш за своє!» — зашуміло над ним у темниці.

«Іще й тут не даєш мені спокою, іще й тут мучиш мене, чортівська сило! Кажеш, що я тебе дразнив, — а хто ж тому більше винен, як не ти сам?! Хто мені крові ще більше до мозку доливав, хто піддавав чортівську горівку? Не ти? А тепер кажеш, що я тебе дразнив! Якби не чортівська твоя горівка, я би був стояв з клевцем та й кував! То твоя горівка відривала мене від ковадла, та коли вона мене розібрала, тогді я брався тебе малювати».

«Не дурний я тобі відбирати горівку: не пив би-сь моєї чортівської горівки, я не мав би був над тобою ніякої сили, та й не міг би над тобою пімститися; а тепер маєш за своє, повісять тебе на шибениці та й мені душу віддадуть».

«Бери, муч, катуй, ріж на кусні, — най вишу на шибениці, най ворон тіло моє рве, але най лиш.душа моя у пеклі не пропадає», проситься коваль.

Велика розпука відобрала єму силу, майже не тямився, що з ним дієся, не знав, чи він.жиє, чи ні?

Довго так лежав, склонивши голову на околіт.

Аж нараз щось ніби слабий промінчик проник густу темряву темниці; занесло свіжістю зелені і пільних цвітів. Десь здалека доходили якісь чудні звуки, ніби спів птахів, радісний тихий сміх, дзвенінє граючого по камінях потока, а відгомоном тих чарівних звуків грали ліси, гори, долини, луги, діброви, води й облаки, і все те зливалося в одну потужну мелодію: «Слава во вишніх богу й на землі мир, во человіціх благоволенє!»

Ясність така урадила, що коваль аж за очі взявся. Що се! День білий, сонічко ясне увійшло до єго темниці?! А то ангел божий, білий, як сніг, яснів перед ним, блищав про-мінєм срібної звізди, дрожав блеском ранньої роси.

«Бог мене прислав до тебе, ковалю, — каже ангел, — встань і йди за мною!»

«О! боже, чим я у тебе те заслужив, що ти до мене своїх послів посилаєш?!» — питає зачудований коваль.

«Ти був завше добрий чоловік, та лиш тебе та чортівська горівка губила, але за те, що ти чорта гнівив і дразнив, смішив перед людьми, бог розказав вивести тебе з тої темниці».

Ангел доторкнувся кайданів, а кайдани з бреньком упали; доторкнувся зелізних дверей, а замки тихо порозсувалися.

«Іди додому, сиди тихо та й не гніви бога тою чортів-ською горівкою», сказав йще ангел і відлетів до неба, а за ним потягнулася струя блискучих звізд та лишилася довго біла дорога.

Другої днини рознеслося селом, що будуть коваля вішати, що пан поставив велику шибеницю та й спровадив ката.

І справді так було.

Вивели коваля з темниці та й повісили.

Вертаються люде назад домів, аж чують, щось клен-цає у кузні. Ідуть усередину, а коваль стоїть при ковадлі та й мучить кусень зеліза.

«Та тебе що лиш повісили, а ти тут куєш?!» — чудовалися люде.

«Та як повісили мене, коли я тут!» — каже коваль.

Люде повертали назад під шибеницю, а на шибениці не коваль, а околіт, що му дали були до темниці під голову.

Побіч околота висіла єще кінська кість та й кінські копита: «На знак божої моці та й чортівської сили».

У кузні коваля нічого не змінилося. Так само сопів міх, гримав клевець, так само стояли плуги, борони, колеса, лише чорта на стіні не було.

Коваль чортівської горівки й до рота не брав та й жив, як світ приказує: «Бога не гніви, чорта не дразни».

Але чи ковалеві добре з тим було — казка не каже.

 


[1] Лотока — кажуть про чоловіка суворого, твердого.

[2] В деяких селах Галичини ще й досі є таке повір’я, що коли вагітна жінка «задивиться» на якесь чудовище, то дитина в неї вродиться подібна до нього.

[3] Червоні — золоті гроші.

[4] Банки — паперові гроші (від «банкноти»).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.