Наталя Кобринська. Дух часу-1

ЧИМ ЩИРЕ СЕРЦЕ НАБОЛІЛО

Нову українську літературу можна назвати літературою протесту. Починаючи від І. Котляревського, українські письменники мусили відстоювати та утверджувати право вільного розвитку рідної мови, школи, преси, в умовах асиміляційного туману будити національну свідомість, боротися проти соціальної несправедливості.

Протест письменниці й громадської діячки Наталії Кобринської спрямований головним чином проти безправності жіноцтва — передусім українського — в Австро-Угорській, як і в Російській та інших імперіях. Боротьба за емансипацію жінки стала основним принципом її життя, і в цьому щодо активності та послідовності вона не має 1 рівних в українській літературі.

Походить Наталія Кобринська з роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Дід письменниці Іван Озаркевич (1795—1854) причетний до зародження українського театру в Галичині. У революційному 1848 році він поставив у Коломиї, де працював парохом, п’єсу І. Котляревського «Наталка Полтавка» під назвою «Дівка на відданю, або На милування нема силування» в своїй інтерпретації. Того ж року виставу повторили у Львові, для учасників так званого «Собору руських учених», а драму було видано у Чернівцях латинською транскрипцією.

Батько Наталії, теж Іван Озаркевич (1826—1903), спершу був священиком у селі Белелуя (тепер Снятинсько-го району Івано-Франківської області), де 8 червня 1855 року народилася майбутня письменниця, а потім у містечку Болехів, неподалік Стрия. Брав участь у культурно-політичних рухах, був депутатом галицького сейму та австрійського парламенту; у 1895 році очолив делегацію галичан до цісаря з приводу несправедливих виборів, яку на вокзалі у Кракові щиро вітав із друз ями-студентами Василь Стефаник. Писав Іван Озаркевич-молодший поезії, п’єси, займався перекладами — щоправда, мова його творів була далека від народної, друкувався у виданнях «Зоря галицкая яко альбум на год 1860», «Галичанин», «Литературный сборник», «Друг».

Мати письменниці — з роду Окуневських. Дочка материного брата Софія Окуневська-Морачевська — близька приятелька О. Кобилянської та В. Стефаника — стала першою вітчизняною жінкою-вченим, славетним лікарем. У молодості Софія жила в домі Озаркевичів, а пізніше — у сім’ї Наталії. Наділена тонким природним розумом, музично-літературним хистом (чудово грала на фортепіано, писала нишком літературні твори, захоплювалась фе-міністичним рухом), вона, хоч і на десять років молодша від Наталії, була для неї найпершою повірницею дум і стрем-лінь.

Своїм дочкам — а до писання, крім Наталії, певний хист виявляла й її сестра Ієроніма (Рома) — в умовах цісарської Австро-Угорщини Іван Іванович Озаркевич особливої освіти забезпечити не міг. В основному вчив їх сам, причому, крім «руської», як тоді називали рідну мову в Галичині, на Буковині і на Закарпатті, ще й російської, польської, німецької та французької мов. А от сини здо-були спеціальну освіту: Євген став відомим лікарем, друкував популярні медичні статті, Лонгин — адвокатом (у його канцелярії в Городку працював Лесь Мартович), Володимир — той, що одружився з Франковою любов’ю Ольгою Рошкевич, — послухався матері й продовжив свя-щеницьку династію Озаркевичів. Безумовно, домашні обставини послужили Наталії Кобринській матеріалом для її оповідання «Дух часу» — про ломку усталених традицій у родинах «галицько-руського» священства.

Наталія змалку жагуче тягнулася до книги. «Яка була вдома книжка, — писала в автобіографії, — я її читала… Та що на ту лектуру не складалося: польські повісті, дрібні видання руські 60-х років, фейлетони «Слова», «Кобзар» Шевченка, житія святих, повісті Основ’яненка, а навіть проповіді… Бушування по книжках батька ввійшло мені в звичай…» Крім немалої домашньої книгозбірні, прочитала майже всю бібліотеку властительки села Беле-луя — а була там переважно польська література. Вивчення побуту панського двору знадобилося письменниці для роботи над твором «Ядзя і Катруся».

Старший брат Володимир, навчаючись у німецькій гімназії в Чернівцях, постачав Наталію публікаціями німецьких авторів, а також окремими книгами з бібліотеки «москвофільського» товариства «Руська бесіда». З творами російських письменників вона ближче познайомилася завдяки молодшому братові Євгену, який вчився в «руській» гімназії у Львові, подружився з І. Франком і мав у його особі доброго консультанта. Євген привозив додому і праці К Маркса, Ф. Лассаля, М. Драгоманова, Б. Лі-мановського.

Розвиткові самоосвіти і культурного світогляду Ната-лії активно сприяв її чоловік, Теофіл Кобринський, талановитий співак, піаніст, композитор і збирач фольклору. Разом прожили вони всього п’ять років (1877—1882).

Щоб хоч трохи полегшити свій біль після втрати друга, Наталія виїжджає з батьком-депутатом у Відень. Тут зустріла прогресивного публіциста, літературознавця і громадського діяча Остапа Терлецького (ще в 1877— 1878 роках він сидів у тюрмі разом з І. Франком, М. Павликом та іншими «соціалістами») — про нього Наталія знала від братів Євгена і Лонгина, що на початку 80-х років вчилися у Віденському університеті.

Саме О. Терлецький, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії Кобринської, умовив її взятися за перо. У 1883 році Наталія написала перше, як сама стверджує, «безпретензіональне оповідання» — «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух часу».

О. Терлецький, не розкриваючи імені авторки, прочитав його на засіданні віденського товариства студентів-українців «Січ», яке Н. Кьбринська відвідувала разом з братами. Твір отримав загальне схвалення. Так само було оцінено її нове оповідання — «Задля кусника хліба».

Про успіх молодої письменниці довідався І. Франко. Переказав, що рад би познайомитися з її творами. Н. Кобринська, не без остраху, посилає йому обидва оповідання. Франко дав схвальну оцінку їм і в 1884 році опублікував у «Зорі» одне з них («Задля кусника хліба»). Це додало Н. Кобринській відваги, і вона цілковито стає на літературну дорогу.

Особисте знайомство Н. Кобринської з І. Франком, М. Павликом відбулося, за її словами, в Коломиї 1883 року на організованому віденськими і львівськими студентами вічі.

Якщо О. Терлецький розбудив літературний талант Н. Кобринської, то І. Франко відповідно спрямував його — на служіння народові. Звичайно, домашня освіта не прищепила Кобринській особливого національного чуття: батько, старший брат симпатизували модному тоді серед західноукраїнського попівства «москвофільству». «Майже неймовірно, — відзначає письменниця, — що на дійсні національні інтереси навів мене Іван Франко». В результаті вона «стала пізнавати, що лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації».

Щось подібне писала Ольга Кобилянська про Н. Коб-ринську та С. Окуневську, — що вони зробили з неї, почат-куючої німецько мовної письменниці, «українську літерат-ку», «українську патріотку». Це вже, так би мовити, Франкова естафета.

У Відні Н. Кобринська слухала окремі лекції в університеті. Тут поглибила свої знання з європейської літератури.

«Я через літературу, — наголошувала, — дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві — тож хотіла-м і других повести за собою».

Повернувшись у 1884 році з Відня у Болехів, Н. Кобрин-ська відразу налагоджує широкі культурно-політичні зв’язки. Організовує в Станіславі «Товариство руських жінок». На першому його засіданні був І. Франко. Проіснувала ця жіноча спілка недовго, бо, по-перше, завузька була сама мета — лиш «розбудження жіночого руху через літературу», по-друге, клерикали напали на Н. Кобринську за про-паганду у товаристві атеїстичних і соціалістичних ідей.

З 1885 року Н. Кобринська веде інтенсивне листування з метою видавати український жіночий альманах. «Якби-м зібрала усі написані в тій справі листи, — повідомляла вона Ганну Барвінок, — то чи не більшу вчинило би книжку, як тота, що гадаю видати». Від самого початку альманахом займався І. Франко: постачав Кобринській «адреси українок», рекомендував їхні твори, був редактором видання, опікувався його друком.

Альманах вийшов у Львові 1887 року під назвою «Перший вінок». На титулі стояли прізвища двох упорядників: Наталія Кобринська та Олена Пчілка. Рік тому у Києві М. Драгоманов видав «Повісті Юрія Федьковича» — першу на Наддніпрянщині книгу західноукраїнського письменника нової літератури. І одне, й друге видання свідчили про духовний протест проти штучних імперських кордонів на українській землі, про ідею возз’єднання Наддніпрянщини і Наддністрянщини.

Із публікаціями в «Першому вінку», крім Кобринської та Пчілки, виступили Ганна Барвінок, Олена Грицай, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Софія Окуневська (під псевдонімом Єрина ***), Анна Павлик, Климентина Попович, Михайлина Рошкевич, Людмила Старицька, молода Леся Українка, Ольга Франко та інші авторки. Такої письменницько-жіночої антології на Україні ще не було, тому в анналах історії «Перший вінок» не загубився.

Як усяке неординарне явище, книга викликала різні думки. Історична вартість «Першого вінка», наголошувала письменниця в брошурі «Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» з р. 1887» (Чернівці, 1888), у тім, що «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої йрава національні і громадські».

Відразу після виходу альманаху Н. Кобринська їде з Софією Окуневською до Цюріха. Пробувши тут рік, неабияк зросла політично. Разом із Софією відвідувала в університеті лекції німецького економіста, автора праці «Демократія і соціалізм» Ю. Пляттера, «котрий тоді якраз викладав про комуністичні ідеї». Познайомилася з одним із зачинателів польського соціалістичного руху Б. Лімановським. Їздила до Женеви на зустріч з М. Драгомановим.

У 1896 році, в третій і останній книзі «Наша доля» (цей «збірник праць різних авторів» видавала Н. Кобринська від 1893 року — спочатку в Стрию, потім у Львові), письменниця надрукує свої некрологи «Фрідріх Енгельс» і «Михайло Драгоманов», а в 1905 році М. Павлик видасть книжку «Переписка Михайла Драгоманова з Наталією Кобринською» (1893—1895)».

Взагалі культурним взаєминам письменниці з провінційного Болехова може позаздрити не один столичний літератор. У її хаті днями, тижнями гостювали Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Іван Франко і його сім’я, Михайло Павлик та Олександр Кониський, Денис Лукіянович і чеський етнограф та фольклорист Францішек Ржегорж. З багатьма представниками чеської культури Н. Кобринська потоваришувала в результаті поїздки у 1891 році на з’їзд слов’янської молоді й на етнографічну виставку у Прагу. В серпні 1899 року Н. Кобринська разом з О. Кобилянсыкою побувала на XI археологічному з’їзді в Києві. Була гостею Олени Пчілки, з якою вперше зустрілася в 1891 році у Львові, коли та везла на лікування у Відень дочку (Лесю Українку), побувала дома у Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького. З Києва навідалася до Чернігова, де склала візити Михайлові Коцюбинському та Борисові Грінченку. З усіма названими вище наддніпрянцями письменниця веде ділове листування. Листовно зв’язавшись із відомим німецьким марксистом Августом Бебелем, вона домоглася згоди на український переклад його праці «Жінка і соціалізм».

Відповідаючи в 1886 році на запитання Елізи Ожешко, хто з сучасних українських письменників вартий уваги, І. Франко називає Панаса Мирного, а з західного регіону — Ю. Федьковича і Н. Кобринську. О. Кобилянська в 1900 році інформувала болгарського письменника й літературознавця Петко Тодорова: «В нас єсть тепер кілька гарних молодих талантів, між іншими Василь Стефаник і Марко Черемшина. З жінок подам Вам ще один адрес пані Наталії Кобринської (в Болехові, Галичина)».

1889 року І. Франко і Н. Кобринська обмінялися художніми присвятами: він — поезією «У цадика» (з циклу «Жи.дівські мелодії»), вона — одним з кращих оповідань «Виборець». О. Кобилянська присвятила своїй посестрі першу публікацію — «повість з жіночого життя» «Людина» (1894). Згодом, уже після смерті Н. Кобринської, письменники видадуть цілу збірку присвят під назвою «Першому українському борцеві за права жінки» (1921).

Н. Кобринська допомагала Франкові збирати, перекази про Лук’яна Кобилицю; для Франкового часопису «Житє і слово» вона прислала список (варіант) «агітаційної поеми» М. Попеля з часів революції 1848 року «Русин на празнику»; М. Коцюбинський просить письменницю дістати «щось з прозових творів Федьковича, не друкованих в Росії»; О. Кониський обговорює з нею задум видання в Болехові журналу; на прохання Ф. Ржегоржа Н. Кобринська збирає для чеського музею Напрстків зразки гуцульського одягу, вишивок.

Таким енергійним, багатим, цікавим було літературно-громадське життя Н. Кобринської. Треба, однак, сказати, що це стосується переважно періоду минулого століття; на початку XX століття в силу певних обставин письменниця все більше усамітнюється.

Найкращі твори Н. Кобринська написала у першому творчому десятиріччі.

Медитаційне оповідання «Дух часу» («Пані Шумінська» ) — правдивий, як сказав би Ю. Федькович, «кавалок життя» з 70—80-х років XIX століття, життя середовища, з якого письменниця вийшла. Попівство в Галичині перестало бути, по суті, єдиною «руською» інтелігенцією. Свя-щеницькі сини-дочки, досягти зрілого віку, залишали патріархальні домашні гнізда: зваблені суспільними вітрами, пускалися на бистрину світськості.

Старше покоління, яке уособлює попадя Ш у мінська, не розуміє грядущих змін, поривань молоді. Суспільний лад вважався пані Ш у мінській недоторканим, як богом даний «віковий порядок». А тут син, якого готувала для семінарії, пішов на юриспруденцію, приїжджає з друзями на вакації й веде не ясні для неї, страшні розмови: «Народ, рівність, свобода, революція французька, експлуа-тація мужика, сорок осьмий рік!»

Важливою є думка у творі: жінка сама повинна дбати про певне місце в суспільстві, добиватися якоїсь спеціальності, а не бути утриманкою чоловіка. І коли вже онука Шумінської (з дітьми пані Шумінська так і не порозумілася) заявила, що хоче стати вчителькою, «аби мати свій власний хліб», змучена ревнителька попівської династії остаточно збагнула: «Усему на світі приходить конець».

Психологічним доповненням до «Духу часу» є оповідання «Судія». «… Оповідання «Пані Шумінська» і «Пан судія» — обоє при всій простоті композиції глибоко ідейні і добре оброблені», — писав про ці твори І. Франко.

Найкращим твором Н. Кобринської, як зазначав І.Франко, треба визнати оповідання «Задля кусника хліба». З нього постає вражаюча безпомічність жіноцтва із священицької сім’ї, котра втратила главу — єдину економічну й духовну опору. Головна постать твору — Галя — одна з шести сиріт по священику. Світ сприймається її очима. Розумна і вродлива, Галя, проте, глибоко нещасна. Відповідно до свого родинного виховання вона мріє вийти заміж за поповича, їй навіть учитель — «не рівня». Але попівські сини віддавали перевагу багатству, а не красі, — а який посаг мала вона, сирота? «В теперішніх часах любов, — міркує дівчина, — то не сама лиш ідеальна стріла Купідона, а потребує більше реальних підстав». Після тяжких розчарувань Галя «задля кусника хліба» погоджується вийти за вчителя, якому не симпатизувала. Життя зайшло в безвихідь.

Пошуки вигідної пари для дочки-одиначки — основна причина неспокою сім’ї Солецьких у повісті Н. Кобринської «Ядзя і Катруся». Ядзі, правда, не доводилось думати про «кусник хліба» — вона була дочкою хай і невеликого, та все-таки поміщика. Але в суспільстві, в якому вона жила, процвітав дух наживи: кожен жених-багатій шукав ще заможнішої нареченої. Даремно Солецькі мріяли про сусіднього панича. Вацлава («оженився на Поділлю з панною, два рази багатшою від Ядзі»), даремно мати двічі возила дочку у м’ясниці до Львова, щоб на балах, вечірках її уподобав собі якийсь пан («Ох, чому то хороші панни не мають грошей!» — зітхнув, маючи на увазі Ядзю, один із них). Вийшла Ядзя, як і Галя з оповідання «Задля кусника хліба», але вже у старшому віці, за нелюба — за орендатора з сусіднього села.

Твір «Ядзя і Катруся» спершу був оповіданням, що готувалося до польського альманаху «Dia glodnych» (1890). За порадою І. Франка, Н. Кобринська розширила твір — і вийшла єдина в її доробку повість (опублікована в «Зорі», 1893).

Спочатку може здатися, що в цій оповіді йдеться про двох подруг-дівчаток. Доля справді на короткий час звела їх у дитинстві. Знову схрестилися їхні дороги, коли вони вже розміняли молодість.

Мати Катрусі, овдовіла українська селянка, вигодувала шляхтянку Ядзю своїм молоком («… що було робити: заробок трафлявся, а вона була дуже бідна»), а своє вимушено одірване од грудей «писклятко» тим часом втратила. Лишилася лише з Катрусею, а незабаром осиротила її.

«Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна… — Катруся, як дика хопта, росла власним промислом і власними силами».

Вирісши, зманіжена панна, помимо приваблювання женихів, убивала час вишиванням, а ще — сумнівною доброчинністю. Якось у лютому, опинившись з матір’ю на краю села (спацеруючи, не зчулися, як віддалилися від двору), вона побачила на призьбі убогої хати мале хлоп’я у самій сорочині і з грудкою чорного хліба.

«— Боже! Як тоті люди можуть жити: інша дитина відразу умерла б від такого зимна і такої їди.

— Все залежить від навички, вони вже так навикли, то їм се і не шкодить, — відповіла практичнійша мати…»

Про яку любов Ядзі до селян можна говорити, коли вона постійно чула батькові нарікання на «недбальство, лінивство, п’янство, зухвальство і невдячність простого люду», коли і мати час від часу висловлювала обурення «злим, здеморалізованим тим людом!» Ядзя мовчазно погоджувалася з такими оцінками.

Суворе життя зробило Катрусю колючою, різкою. Бідний парубок Максим добром розтопив її серце — вона стала йому вірною дружиною, матір’ю трьох дітей. Та недовгим було її щастя: помер чоловік. Скоро й сама ледь не переставилась. Це її хлопчика, неодягненого, з чорним хлібом у руці, а відтак і її саму, хвору та немічну, побачила Ядзя тієї лютневої пори. Одужавши, працьовита Катруся, як може, перебивається в ріднім селі; старших дітей віддає в найми, а з найменшим іде на тютюнове заробітчанство.

Ядзя і Катруся — два образи, два характери, соціальні й духовні контрасти. Ядзя не знає злигоднів, але в’яне, стиснута параграфами, духотою панського палацу. Катрусі ж достаток хіба тільки снився, але вільна вона у вчинках…

Представникам трудового народу присвячені оповідання Н. Кобринської «Янова» (1885; у першій публікації — «Як стара Янова їхала залізницею від Коломиї до Бурштина») і «Виборець» (1889).

Особливо сильним, сміливим є другий твір — з розряду політичної сатири. Образом селянина Якима Мачука письменниця засвідчила зростання суспільної свідомості галицького села наприкінці XIX століття. Ще вчора Мачук жив лиш турботами свого господарства. Та ось громада доручає йому представляти її виборчі інтереси в повіті. Сільські урядники намагаються підкупити його голос, намовляють підтримати польського пана депутата. Після гострої душевної боротьби селянин пересилює страх перед владою, а водночас і грошову спокусу. Прилюдно, перед виборчою комісією, він повертає іудину десятку й голосує за «руського посла… пана зі Львова». Чи поліпшить той «руський пан» становище селянства, Мачук не знає. Але «… він пізнав, що та земля, по котрій він ходить, на котрій від діда-прадіда стоїть єго хата, ті зелені ниви, гори, долини, та ріля, на котру він кидає зерно, все те — одна велика руська земля! А він, її правий властитель, коренний газда, він має про неї дбати…»

Таке соціальне й національне пробудженняг звичайно, лякало стражів цісарського, як і царського, режиму на Україні. Повідомляючи Н. Кобринську про долю чернігівського альманаху «Хвиля за хвилею», М. Коцюбинський писав: «Отож, нещодавно цензура пустила нам його, виключаючи, на превеликий жаль, іменно Вашого «Виборця», Лесі Українки «Давню казку» і Кримського «Сирота Захарко»! Можете собі уявити, яка нам досада!» В Росії «Виборець» побачив світ уже в 1892 році в журналі «Русское богатство» (перекладач — Л. Василев с ький).

Оповідання «Янова» починається описом місцевості: «На нашім славнім Покутю є маленьке містечко Пістинь». Принагідні, здавалося б, деталі будили важливу думку: і чого в тім українськім краї корінний ремісник Іван «переробився на Яна», чому вокзалам нав’язана німецька назва «Bahnhof», яку стара Янова (чи лише вона?) вимовляє не інакше, як «банвох»? Твір складається з двох частин: перша, коротка, — ніби вступне слово письменниці про бідну неписьменну бабусю-зарібницю, друга, більша, — начебто розповідь самої бабусі про прикрощі, яких вона зазнала, їдучи вперше в житті залізницею. В оповіданні немало комічного. З цього приводу письменниця зауважує: «Мені здається, що з-за мимовільного комізму сього образка проглядає дещо й глибше, що заслугує на увагу мислячих людей, а власне те, як то гірко відчувають не раз прості люде поступи і винаходи цивілізації…»

У подібнім, комедійнім, стилі написане ще оповідання (авторка називає його новелою) «Жидівська дитина» (1890), де показано, як у відповідних умовах зароджується й росте інстинкт гендлярства («гешефту»), невситимої наживи.

Н. Кобринська, до речі, знала єврейську мову, єврейські народні пісні. А про рідний, український фольклор і не казати. Сама записувала народну творчість, щедро насичувала нею власні твори. В цьому відношенні показовим є її оповідання «Перша вчителька» (1892), де письменниця розкрила й неабиякі свої знання царства квітів і трав, цікаво зарекомендовані уже в повісті «Ядзя і Катруся».

За народними казками й переказами Н. Кобринська написала оповідання «Судильниці» (перша назва «Відьма», 1894), «Чортище» (перша назва «Чудовище», 1898). У 1904 році в Чернівцях вийшла книжка «Казки» — третє і останнє прижиттєве зібрання її творів.

Починаючи з 90-х років, Н. Кобринська, на жаль, уникає в творчості соціальних проблем, сюжетів із звичайного життя, а, експериментуючи в дусі модерну, захоплюється «художнім дослідженням» філософії душі, людської психіки («психологічний етюд» «Душа», «психограми» «Відцвітає», «Руки»), фантазує на матеріалі вірувань, демонології («Рожа», «Блудний метеор», «Омен»). «Вітаю в руській літературі… містицизм в особі Наталії Кобринської», — не приховував невдоволення «Блудним метеором» і «Оменом» В. Стефаник у листі до О. Кобилянської (1899).

Як не дивно, не налагодила письменниця творчих зв’язків із видатною «покутською трійцею» — Василем Стефа-ником, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною; не знайшла спільної мови з Осипом Маковеєм..

Намагаючись розвіяти упереджене ставлення О. Маковея до Н. Кобринської, О. Кобилянська в 1898 році писала йому: «Вона прекрасна людина… Не думайте, що вона все така, якою буває, коли говорить про саму літературу, жіночі справи і т. д. Якби Ви її так знали, як я, бачили її раз в її хаті межи чотирма стінами, тихою і глибокою, — Ви б її дуже поважали. Жодна з всіх Ваших львівських пань не може рівнятися з нею… з її духом, із тонкістю її чувства».

Уже в перших роках нашого століття Н. Кобринська втратила зв’язки і з наддніпрянськими письменниками. Звузилось коло друзів.

Восени 1902 року Н. Кобринська разом з І. Франком, В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником, М. Яцковим та іншими українськими культурними діячЬми висилає в Париж телеграму-співчуття в зв’язку зі смертю Е. Золя, навесні 1906 року від імені галицького жіноцтва вітає М. Заньковецьку і М. Садовського на їх прощальній виставі у Львові, але це вже було на хвилі спаду її громадської активності.

Щоб не вужчав світ, письменниця багато читає з новітньої європейської літератури. Пише критичні студії «Про «Нору» Ібсена», «Август Стріндберг». Перекладає з французької мови, зокрема п’єсу-казку М. Метерлінка «Аріана і Синя Борода», вплив якого О. Кобилянська відчула вже в її етюді 1895 року «Душа». Переклад вийшов у Львові в 1913 році під назвою «Синьобородий і Аріяна, або Даремний визвіл». Роком раніше у тій же львівській серії «Жіноча бібліотека» Н. Кобринська видала зі своєю передмовою оповідання чеської письменниці К. Свєтлої «З наших боїв і змагань» у перекладі О. Дучимінської.

Ольга Дучимінська стала найближчою товаришкою Н. Кобринської, В кінці 20-х років вона напише етюд «Сніг» з присвятою: «Пам’яті приятельки духа мого і моєї духовної неньки Наталії Кобринської в річницю її смерті», а в 1934 році видасть у Коломиї брошуру «Наталя Кобринська як феміністка».

Знову до актуальних тем і сюжетів Н. Кобринська вернулася в часи першої світової війни. Війна безпосередньо втрутилася в її життя. В 1915 році письменницю звинуватили в шпигунстві на користь Росії й арештували. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника А. Чайковського, закінчила б вона свій шлях у горезвісному Талергофі чи в іншому австрійському концтаборі. Того ж 1915 року у львівській газеті «Нове слово» з’явилися три новели Н. Кобринської про війну: «Кінь», «Полишений», «Свічка горить».

У 1918 році письменниця підготувала і вислала на Радянську Україну збірку «Воєнні новели» (десять творів), але, як повідомив критик і видавець І. Лизанівський, «під час революційних бур» вона пропала. Крім названих трьох, відомі ще «новели» «Каліка», «На цвцнтарі», «Брати»; з інших збереглися лиш назви: «Тіні», «Лист», «Чи случай?», «З-під гуку гармат».

Разом з воєнними новелами О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини мала проза Н. Кобринської 1914—1917 років створює вражаючу художньо-психологічну панораму розв’язаної імперіалістами злочинної, кривавої бойні і є свідченням того, як тяжко ця бойня відбилася на долі трудящих західноукраїнських земель.

У «казці» «Брати» бабуся-зима дивується злобі і люті людей, але водночас тішить себе, що війна буде недовгою, бо, мовляв, «при теперішніх винаходах, технічних знарядах, удосконалених цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убиване і різня мали довше тривати». Це переживання письменниці, кожної чесної людини. Ще тривожніше звучить цей антивоєнний мотив сьогодні.

Твір «Брати» написаний у березні 1917 року, коли до Галичини докотилася звістка про Лютневу революцію в Росії. Тут змальовано образ червоного прапора, на який покладалося стільки надій: «Піднісся червоний прапор… Хвиля людей підноситься за хвилею… Зірвалися вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа».

Письменниця вірила у «розвидняющийся день».

Померла Наталія Кобринська 22 січня 1920 року в Бо-лехові. 28 січня, у другім кінці України, в Полтаві, перестало битися серце Панаса Мирного. Дві тяжкі втрати української літератури протягом тижня.

На хресті над могилою Наталії Кобринської на болехівськім цвинтарі — її найкоротший «твір»: «Мене вже серце не болить».

Кращі твори Наталії Кобринської — передусім «Задля кусника хліба», «Ядзя і Катруся», «Виборець», «Каліка» — стали цінним надбанням української реалістичної літератури, а культурно-громадська, перш за все феміністична діяльність письменниці, — неповторною сторінкою в історії вітчизняного суспільно-демократичного руху.

 

Михайло Шалата

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.