Наталена Королева. Предок-6

«БУЛА ІННА РУСЬ СТАРИННА»

Дон Карльос, утомлений лихою феброю, що вхопила його на Родосі, — цілком утратив сили й не міг триматись у сідлі. Тому й на суходолі, як на морі, гойдався він на турецьких паласах, привішених між двох коней. Під головою — високо вимощено подушками: очі можуть втягати в себе чужий краєвид.

Немов огорнені димом незчисленних кадил губляться в синюватій імлі безкраї простори…

М’яким килимом утікає до неба ніжно обарвлена земля… Ні горбка, ні скелі, ні річної бинди, ні лісового руна чи хоча б одиноких дерев…

Не має на чому спинитись Карльосове око. І спирається, — ні на чім не зачепившись, — аж на блакитну запону, що лучить землю з небом…

А за поглядом біжить у безконечність і думка, немов пише по довгій незамітній стяжці прапервісні слова:

— «…Земля була пуста й порожня. І дух Божий линув над водами…»

Справді: що це? Суходіл чи вода леліє аж до обріїв?..

Хвилями ходить-тремтить безкрая просторінь, гніда зблизька, як старий мосяж, інкрустований смарагдовою зеленню рістні, що оживає по осінніх дощах. Рожевіє вона у віддалі і розливається у фіялкових тонах безмежних далин…

Ходить-тремтить і співає-дзвенить хоралом невловних звуків; таким неподібним до «хоралу тиші» пустині…

Бо ж не «пустиня» ця порожня земля: вона повна прихованої — немов «сплячої» сили. І та сила далі наливається в ній, мов у «сплячій бруньці», що на весні, — або ж восені — стане квіткою…

Це — ще не «Адамова земля», що до неї мандрують. Це ще тільки її широке переддвір’я: Степ!..

— Земле невідома!.. — снують тканину Карльосові думки. — Земле, що тебе добровільно вибрав я собі за нову домівку! Благословінням із Землі Святої вітаю тебе!

Валка зупинилася на відпочинок. Як збільшилася вона від моря Євксинського! Майже щодень до узброєних мандрівників прилучаються менші або й більші гурти нових подорожніх.

Скільки різних людей, скільки коней і круторогих, полових[1] волів!

Риплять мажі, іржуть коні… Знечев’я зареве спраглий віл чи дзвінко запіють[2] у клітках голосисті, мандрівні когути, сповіщаючи годину півночі й ранку, а також і зміну погоди[3].

Карльос прислухається до співучої мови нових йому людей.

Одежа й обличчя їхні видаються майже східні — знайомі. Але ж… такі й не такі! У цьому «знайомому» раптом прогляне щось несподівано-неподібне!..

Так само як ті повільні, сиві воли… Дарма що воли, але які ж неподібні до прудких, темних еспанських биків!

Тягне солодким димом палених бурянів. Тут бо тільки бадиллям отої «нежери» — височенних будяків, чорнобилю, кінського щавелю та крутаю головатого можна розпалити багаття…

А ходити далеко за ним не треба! Он, біля нефоремно отесаної «кам’яної баби» потягся довжелезний пруг ізсивілого від суші крутаю! Із шпичатих голів сонце випило колись ясно-блакитну барву. Вітер висушив вирізуване листя й височенні тирси-стеблини, що за ними не видно й вершника.

Покірно хиляться під вільним, нічим неспиненим вітром сіро-зеленаві кулі й тихенько шепотять, роняючи шелест-зітхання:

— «Реквієм етернам… етернам…» — вчуваються Карльосові в цьому шепотінні слова жури…

Та ж із блакитних обріїв, — косяком баских коней, — наскакує вітер.

Топче й толоче, рве й торощить завмерлі листочки… гне до землі здеревіле стебло і переможно реве:

— Відпочинку?.. Ще й «вічного»?!. Нема його! Чи чу-є-те?.. Вічно відпочивати не можна!.. Життя є рух! Вічний рух!..

І Карльосові здається, що не степовий бурян послався перед його очима, а перехрестя доріг… Доріг життя і смерти… І на тому перехресті ось-ось зустрінуться й похоронний поїзд короля дон Феліпе і його власний — Карльосів! — жалібний похід.

Бо ж його особисте життя відлетіло з цим нестриманим вітром так далеко в безвість, що можна його тільки згадувати уривками, як те, що читав колись у старій книзі, назви якої не пригадаєш…

Відлетіло? Може!.. Тільки ж нащо його, — Карльосове, — півмертве тіло, але ще з духом живим, возять і возять із краю в край?.. Справді, як того мертвого дон Феліпе!

Їм — тим що везуть його тіло, — видається, ніби вони блукають у блакитному просторі без образів і звуків… Але ж, він — Карльос, — бачить ясно довкола себе і Беату, і патера Інніґо, і альбіґейців… Чує ще й нині, як шкварчить печена шкура на тім скаженім вовкові, що кинувся тоді на Беату… Все те він чує, бачить…

І все йому майже байдуже. Бо в його душі нема вже більш ані страху, ані тривоги. А головне: нема вже більше жадних надій… Забитий той «звір», що від нього лишилась тільки «щіточка» — «ля серда»!.. Щоб нагадати про те, чого забути не вільно, не можна, не слід!..

І нехай лежить усе те записане тут, при руці… привалене легеньким камінчиком Хадіджі так міцно-міцно… що не зірве його і цей теплий вітер, насяклий солодкавим димом.

А от же: ніби розвівається дим!.. Прокидається на хвилинку свідомість… І спалені гарячкою уста шепотять:

— Боже! Якщо хочеш, щоб душа моя була зерном, нехай — де зволити, — засіє його правиця Твоя!..

Чує під головою дотик ніжної руки і запах цинамону та східнього коріння.

Розплющує очі: Марія-Зорая в проміннях заходячого сонця обережно підносить йому голову. І Карльос бачить співчуття навіть у розумних очах гепарда, що не відступає від Зораї ані на крок.

Ліндараха напуває немічного ліком. Навогченою хустиною — тут бо води стільки, що в бочівках та баклажках! — витирає Карльосове обличчя й помалу розчісує желвавим гребінцем його довгу бороду. Виросла вона йому «як Сідові»!.. Вже вдруге на чужині: тоді — в манастирі св. Катерини, і тут — у степу…

— Дякую, Маріє… Дякую, Саро, — називає Карльос і Ліндараху її християнським найменням служниці Лазаревої сестри, Марії… Бо ж помандрувала, — як і та! — світами за своєю панею…

— Дякую, Рустеме!.. — гладить лише поглядом вірного гепарда[4].

За Марією пізнає побратима: бадьорий і невтомний, — як справжній, вправлений у подорожах караван-баш, — Адам з’являється то тут, то там, між валками й возами.

Та найчастіше бачуть його біля повозу Марії чи біля Карльосової лектики.

Гонить від себе тривожну думку, що все глибше вкручується в серце:

— Чи ж довеземо побратима на нашу Волинь? Чи довеземо додому?..

А чи знайде й він, — Адам, — те «дома»?.. Чи ж є там іще якийсь дім? Чи є в ньому господар?.. Чи Василь — любий, єдиний брат?.. Єдиний?.. А може також уже одружений? З родиною? З родиною…

А як не знайде і звалищ, мов той Одисей по мандрівках своїх?..

От, такої! Чи ж йому, Адамові, вільному лицареві! — ще й при коханій, молодій дружині вішати носа?

Земля ж — є земля! Її ніхто не вкраде! Коли ж розграбоване майно, зруйновані будівлі, вибиті — чи взяті до неволі — люди… Досить на Волині і людей, і лісу!.. Відбудується новий замок і… нове життя!..

Валка приготовлялася до нічлігу. Вози розставлено далеко один від одного. А між ними — змінні вартові.

Хоч — ясна річ! — перед зимою й від татарви, як і від сарани, спокійніше. Та не накликуймо біди, спокушаючи Господа!..

Але — самітність і тиша найліпший лік для хворого. Тому велить Адам класти побратима далі від людей, коней, волів і багаття.

Щоб комар та машкара не «виїдали очі», каже напнути «полог»[5] — і довкола протягти по траві смугу старим салом. Занадто бо тепла осінь, то ж щоб не заблудив якийсь полоз-гад, що не дослухав свого «закону»:

— «Спати від Михайла осіннього аж до Юра весняного».

Нечутно підходять до Карльосової лектики нові мандрівники, що пристали до валки в дорозі.

Хочуть бодай здалеку поглянути на того, хто «на власні очі бачив Гріб Святий». Стоять хвилинку мовчки й відходять зітхаючи:

— Вмирає, сердега!

— Та й чого бо йому ще треба на цій грішній землі, коли він пройшов Землею Святою?

— Піде простісенько до раю з тієї Невір-Землі.

А отже ж, не кличе ще до раю душі Карльосової сурма Архангелова. Навпаки: прийшов цілющий сон і приніс хворому полегчення.

І коли вранці, розбуджений півнями, відкинув він полу щільно затуленого на ліщинових[6] дугах «пологу» — швидко протер очі і здивований сів, мов підкинений пружиною.

Тісною стіною стояли отік його ложа відразливі й дивні істоти…

Вперлись у нього безтямним поглядом круглих, чорних очей. Могутні носи-дзьоби з настовбурченими рідкими вусами ніби вдихують повітря: «нюшать»…

Довгі шиї витяглись урочисто, неначе прийшли ті потвори робити над Карльосом суд.

— Духи цієї країни?.. — мигає в Карльосовій думці.

І відживає старовинне повір'я:

— Суд, що творять над відлітаючою душею добрі й лихі вчинки… Невже ж так їх багато, тих лихих учинків?..

Аж холод пробіг по спині. Підвів руку, щоб перехреститись… і упав навзнак на подушки.

Бо ж стіна здригнулась і посунула на нього з сухим, дерев’яним торохкотінням, немов тих «торохкотилок», що їх уживають у Велику П’ятницю замість дзвонів.

Оглушений скриготінням та фурканням крил, черканням довгих ніг об полог, що давно звалився, Карльос і по відлеті останньої дрохви, — що підносяться на крила, розбігшись спершу вперед — не міг збагнути, що він бачить полки «струсів українського степу».[7]

— Це — на щастя! — вирішила Ліндараха-Сара. — Як відлетіли без шкоди птахи «зеленої пустині», так відлетять смуток і біль сіді-дон-Карльоса. І зазеленіє для нього нове життя, як ця пустиня-«степ»! — вимовила справно чуже їй слово.

 

* * *

 

Гадючки-вогники хитнулись із розпаленого багаття й лягли на оксамит темнозеленого моху.

Їдкий і масний дим густою хмарою поплив угору й огорнув чорною запаскою дуплястий стовбур вікового осокора та поліз поміж уже поржавілі від осінньої вогкости листи.

Дід-бортник у вузьких полотнянках та рудих ходаках-морщаках схилився, мов чаруючи, над багаттям.

Сипав у вогонь різні сухі ягоди та підкладав зеленої, свіжої хвої, щоб курило якнайдужче.

А два хлопці, зі шматками тліючої порохні в руках, як вивірки, прудко видирались по стовбурі до бортні[8] з бджолами.

Долі чекали на мед дівчата з білими липовими відерцями-бутинками[9].

Мов давні, литовські жрекині-вайделятки[10] були всі в білому: у льняних сорочках та в запасках із груботканої, доморобної, некрашеної вовни.

Молоденькі, мали на голові, обвитій віночком важких кіс, зелені галузочки.

Як рік-річно, так і цієї осени, у близькому до замку лісі Підборі[11], вибирали мед. Барвиста осінь — пашне, але коротке свято. І квапиться вона обдарувати на згадку про минуле вже літо неторкнено -стрункі горобини «добрим намистом»[12].

Сільську сирітку-шипшину прибрала коралевими сережками. На журливу калину бризнула живими гранатами — «кров’ю поляглих за правду»[13]

Повними пригорщами темних агатів сипнула на кущі тернини.

Однаковим колом рік-у-рік приходять ті самі праці, ті самі свята, ті самі турботи, як і зелень лісів, що брунатніють і осипаються в свій час.

І знову зеленіє з весною…

А старі покоління напомітно зміняють нові…

І двигає без зупинки Перший Мотор життя і працю…

Потоки, озера, мочари й непроходимі пущі та хащі ліпше за силу збройну захищають родове гніздо Дуніних — Борки, — від нападу кочовників.

Навіть і тоді — перед 30-ма роками, — коли гуляла і по Волині «мітла татарська» хан Менглі-Гірей — і тоді захистив Господь твердинею лісів та мочарів ці землі.

Давно вже не було й «кари небесної» — «чорної смерти»[14], що часто страховищем ходить довкола, люд хрещений, зляканий «поміром» та «повітрям»[15] до хащів, немов звіря лісового заганяючи.

Тихо в Борках.

Відколи «загинув у бою з волохами дідич Адам», а старший його брат, рвучкий Василь подався без вороття на життя вояцьке, лишились посілості в лісах над Стирою[16] в руках «пані дядини».

— «Пані Теофіля — невіста розшафна[17], жона запопадлива» — говорили про вдову в сусідньому місті Луцьку.

Така й була: і до праць жіночих та господарських дбайлива, і в «науку добру» — лікування зелами втаємничена. Не забувала вона й про «страх Божий», як писав про неї Василеві єпископ віленський[18].

Побожна бо литвинка була. І видно добре знав це навіть і сам пастир.

«Вибирання меду» відбувалось водночас із великою, лісовою виправою.

По цілому Підборі збирали гриби. Влітку, бо вельми гаддям ліс затроєний!

Копали «лікувальне коріння».

А мисливці — з собакарями, — били птицю. Бо ж:

— «Не літь є з лісу йти, та здобичі не нести!»

При «пані дядині» — три невідлучні тіні: маленька внучка Тея[19], сирітка по наймолодшій доньці, та два дівчатка «служебні духи» старої пані й товаришки Теїних забав.

У біленьких сорочечках з вишиваними на плечах хрестами[20] Раїна й Фаїна[21], заквітчані «вовчим хмелем» носять за панею кошики з вінками.

Цілу ніч плели їх «покойові дівчата», мішаючи «семеро квіття до дев’ятьох зел». Бо ж не зраджує побожна пані Теофіля й стародавнього «лісового звичаю».

Раніше, як бризкають іскрами вогники багаття під рукою бортника, пані дядина повісить віночок на галузку дуплястого осокора «щоб не злякалась душа дерева». І заспокоює її ласкавими словами:

— Не тікай, душе зелена! Не лякайся вогню доброго, святого, свяченою свічкою розпаленого. Дай нам мед на потребу, віск — на офіру. Мед при нас. Дим — від нас, на ліси, на діброви, на дряговини, на оболоні. Як було, так най буде! Міцне слово моє. Амінь[22].

— Гей-гей!.. Бу-вай-та![23] — раз-по-раз долітає з лісу.

Але пісень збирачки грибів не співають, бо:

— «За піснею не вчуєш небезпеки».

— Гоп-гоп! Чу-ва-є-мо! — відгукуються хлопці та драби[24].

До ніг старої пані з сухим шелестінням злетів горішок.

— Вивериця!.. Вивірка! Ось! Ось! — радісно простягла ручки Тея.

Але пухнатий віхтик рудою блискавкою зник у листві.

— Це — гості до нас! — засвітилось усміхом обличчя пані Теофілі. — «На погощення» Божа тваринка посилає!

Підібрала вивірчин дарунок рукою в плетеному «нарукавничку», надягненому «заради гостця».

— А ось чмелик, бабуню!

— Не руш, дитино! Не полоши добрих вістей! — дивилась приязно на маленького «осіннього» чмелика, що волохатою краплиною звісився з синьої квітки кампанулі, немов дзвонив нею.

Тея з Фаїною і Раїною побігли шукати жабку-«рахкавку», що покликала їх із крислатого дуба.

А стара пані намірилась до коней і затрималась, прислухаючись до легкої хвилі, що пробігла по верховіттях. Вони шелестіли тихо, тужно роняючи мідяний лист. Нова хвиля вітру погнала в далечінь… Пані Теофіля похитала головою:

— «Лукаві дні» по радості віщують дерева! Прийде жура… як по ясному дні приходить присмерк вечоровий…

Підняла було руку на «охоронний рух» і знерухоміла, відчувши в новому шелестінні ніби далеке, похоронне «подзвіння»…

— Кому дзвонять повітряні дзвони? Мені? — болісно відбилось у серці. — Ах, Боже! Хоч би вже швидче виростала та до розуму доходила мала Тея! Сум мене обіймає: на кого покину старе «гніздо лебедине»?

І почала молитву до Святої Діви. Але вітер уже потяг у другий бік і заспівав лагідніше.

— Так не по мені дзвониш? — розмовляла з лісом, як із приятелем стара литвинка.

— Твоя правда, знову, друже зелений!.. Леч[25] призволь нам бути ясними та лагідними як ти! Це, істно[26], найліпша рада!..

Звеліла машталірові:

— Сурмити збір!

Старший доїзджаючий із гуртом радісно-втомлених псів під’їздив до пані дядини.

— Що ж там, Хрудоше?

— Та, дай Боже, — зіскочив із коня Хрудош і кинув поводи цюрі[27] -помішникові.

— Все добре, ясна пані! Стопи багато. Звірова до наших лісів хорониться. З півночі ту барзе[28] паде!

Усміхнувся ясно:

— Спокій нам пан Бог шле! Звір бо познаває[29], де іскритись[30] може. Тоно[31] борзо вепр ізбестився[32] і коні дикі толочать. Тепера спіткався з півчвартаста[33].

— Невроку. Най на пострах застрілять кілька огирів… Завтра ще тепло буде — рахкавки скрегочуть! -— то най Трещула по жолуддя пошле. Та всіх! Щоб вистачило безрогам хотя до Водохреща. Бо ж виджу: букви[34] в лісі мало. Та й пора вже на зиму дороги перекопати й човни зволікти, опачини сушити…

На пасіку[35] — галявину викочувались вози з грибами.

Тея з радісним вигуком кинулась до збирачів: ще здалеку вгляділа на возі двох високих — мов із криці різьблених — журавлів.

— Піших імили! Від ключа відбились! — сповіщали всі нараз дівчата.

— Томні були веселики![36] Але не старі! Кість мняку мають — висвітлював один із дідів.

— Коли опочинок дати, то навикнуть. А чей же ніт?.. [37]

— От, не журу б імили! — трохи невдоволено промовила пані Теофіля. — Тейо! Не підставляй їм зріниці! Та й ви, дівчата, довгоносим гервісам[38] віри не доймайте!

І оглядала гриби.

— Деморацькій пригадайте, щоб не сплутала, як оноді, ліски з кружаниць під губи[39] дала!

Затрималася біля коней.

— Чи ж то ти, діду, пускав пустопаш[40] на попас? Бач, як муха побила! Так і заюшилися кров’ю! Хрудоше! Підсади но панну на «Бобрика»! — вказала на волохатого, невеличкого, татарського бахмата.

— Йди-йди! Не оскиряйся, — поманила пальцем Тею. — Така вже велика! Ось-ось буде вже сімка! Сором, як малій, поперед бабуні на сідлі тулитись!

І доглянула як унучка, вся зарум’янена з гордощів, умощувалась «сама» на коника.

Жіноцтво теж всідало на вози. Мисливці скидали до них забитих глушців. Хтось кинув зайця.

— То — шкода! Не варт вганяти по хащах! Дики й зайці самі з холодом під замок прийдуть, «горло даватимуть».

— Зима все з’їсть і ще запросить! — озвався дід-«солільник»[41], тримаючи за коралеві голівки тяжких глушців. Важив їх на руці:

— До-о-о-брі! Та ж ліпше їх мати в солі чи в салі, як на вільному вітрі, у лісі!

Хрудош підставив старій пані зложені одна на одну долоні.

Пані сперлася рукою на рамено доїзджачого, другою вхопилась кульбаки, діткнулась одною ногою підставлених рук і «легким черком» — як на її п’ятдесятку — всіла в сідло.

Мимохіть помацала рукою «корделяс»[42] при поясі. Але ж, з коня — нема ліпше над спис!..

— Дай но, Олехно, оштєп!.. Стільки нас — борзо ліс сполошили! То не дивота, як із нерозуму вепр шугне!.. Ну, — оглянула валку, — з Богом, людоньки! Їзда!

 

* * *

Тільки що в’їхали у «пригородок» замку, як пані Теофіля завважила, що ліс «віщував» їй правду.

В більшому подвір’ї, перед «мешкальним будинком» тісним гуртом покойові дівчата й замкові драби-вартові стояли проти гостей.

Ключниця — Деморацька та управитель «бурґрав» Трещула розпитували новин. А кобзар Ковдуш, щорічний гість Борковського замку, сивий як наморозь, а співучий, як гірський потік його рідних Карпат, оповідав, де бував, що чував-бачив у світах.

— Вітай, старче Божий! — щиро вигукнула перша, зрадівши гостеві, замкова пані. — От, і наш гірський сиз-орел![43] Так, що ж: зимувати до нас, старче Симеоне?

— Най Господь благословить щастям, здоров’ям, гараздом! Як став[44] — з вістями, ясна пані. А по припочивку тра далі ступати: до Луцьку. Відтіль — до панів Масальських у Вільно. Ще торік передавали «на світло» — в Лавру Печерську, бо ж двоє Божих угодників із роду їхнього[45], у Київських Печерах відпочивають. Мусів бим звіт іздати, що в Києві звидів та звідав, аби мі лихі язики об дідові пусте не щебетали…

Довкола журавлів точились Раїна й Фаїна:

 

— Чути пісні, чути співи: бір співа!

Будуть пісні, будуть дива ще й дива…

Одно диво — на діди,

Друге диво — на баби,

Третє диво — на дівки… Ха-ха-ха!

 

І, не доспівавши, кидались одна до одної цілуватися «з радощів»…

Теї кортить до них. Та ж — не може! Дід Симеон Ковдуш має над нею містичну силу! Його «срібне око», що має більмо, чарує й притягає її більш, як ті «сотки джмелів», що «замкнені в його кобзі».

В замку відомо, що коли прийде Ковдуш, Тея не спустить очей із його «полуди на оці», ні з «закрученої в бублички» жовтаво-сивої бороди.

До вечері накрили дідові в панській їдальні. Але окремо, на малому столику біля великого «ватрана», де ще з весни зложено купу червоних кохликів із малюнками білих лебедів.

Тея, — на стільці, підмощеному шкурятяними подушками, — сидить біля бабуні, за великим столом.

Уже скільки часу той довгий стіл — зовсім порожній! Бо нема за ним отця Каєтана.

Тея не надивується, що отець Каєтан так «довго сповідається» в Дубні[46], де має не одного, — як звичайна людина! — а кількох «отців», що їх так само, як і самого «отця Каєтана» звуть: «домініканами».

Це, дійсно, щось незрозуміле! Бо ані хова[47] Ляля, ані пані Деморацька, молода ще й повновида та кремезна, «як переодягнений драб», кажуть про неї покойові дівчата — не можуть вияснити цієї «отцівської» загадки капеляна.

А таки ж Деморацька — он, вона стоїть за бабуниним фотелем! — знає все на світі!

Та ж тепер не це на думці в Теї. «Божий старець» забирає всю її увагу, дарма, що їсть мовчки.

Але Тея наперед знає, як буде їй соромно, коли бабуня звелить при відході Ковдуша віднести йому «срібний грошик»[48].

А ще соромніше стане, коли дід щось ласкаво її запитає…

Вона вже й тепер червоніє, а з ложки ллється на обрус «чорнина»[49] — юшка з дичини.

Добре, що не бачить бабуня! Але ж пані Деморацька все бачить!

Ах, Боже! І на що на світі стільки того сорому?!

Мабуть це задля того «первородного гріха», що про нього любить говорити отець Каєтан. Але, видно. Раїна й Фаїна цього «гріха» не відчувають!.. Он, сидять обабіч бабуниного фотелю, на подушках, без стільців, та вечеряють, не соромлючись просто «на підлозі як кіт Мацько»[50]. Гукнути б їм? Але вже бабуня починає розмову з дідом. І Тея — вся сама увага.

— Що днесь — не днесь вісті будуть — прийшло мені на почуд. Та ж не знала я, що ти, старче Симеоне, прийдеш і такі предивні вісті зложиш. Аж віри не дойму! Чи ж то билиці?[51] Повідай бо все ладом!

— Та ж способен повісти, милостива пані[52] наша ясна! Було це в залітті, по Іллі. З Угрів ішов я, з Бардієва — таки ж «од від нас»[53]. Довго вдома не був! А там — велій див: новий ратуш хитрі[54] будівничі — Олександер та Олексій на наймення, — поставили. А над дверима висікли в камені надпис: «Гідна річ — бідному помагати». Як же нашому братчикові-гудцеві[55] странному такого не зобачити?

А тепера, знову, міські мури зводять. Вапно не водою а курячими яйцями[56] розчиняють… І на «кислу воду», шлях не спить: люда-люда з’їздиться!.. То ж по Іллі й подався я зі своїм Божетєхом, учнем моїм, на галицьку сторону. Через Зборів, Дуклинським просмиком, на Коросна. Міркую далі: на Сянік, Перемишль… Орсаг[57] добрий. Води довольні. Не буде ні безвіддя, ні безхліб’я. Мандрівні пройдисвіти чи гультаї голякові странному, звісно, не страшні. Бо ж недурно сказано: «не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак»! Не здобич опришкам — невля-неборак![58]

— Підкріпляйся, діду, та й взгадай но про пана Василя…

— Най заплатить пан Бог![59] Я вже уконтентований… Так про болярина[60] Василя… саме про них в сей час і повідаю… Враз іще за Зборовом здибали ми з Божетєхом Яроша-лірника. «Москвином» його взиваємо[61], бо добре борзо по московському затинає. «Йов реґельт…» «Йов реґельт киванок!»[62] Так і так… і попливли своїм пливом, вже далі разом із камратом. Ідемо так, беремо, як «за простибіг»[63] добрі люди дають та про все повідаємо… Згадали й про війну волошську, що в ній брати Струсі[64] головою наложили. Згадали й дідича вашого — Адамця, бо ж їхній там слід пропав…

Пані дядина тяжко зітхнула й підперла голову рукою. Але не перешкоджала старцеві згадувати.

— От, Ярош ік мені[65].

— А я видів пана дідича Борковського, Василя, у Москві!

— Та, чей же би то його? — питаю.

— І от, ясна пані, немов би сьогодні те все чую й пам’ятаю! День такий був теплий-найтеплий[66]… геть нас розморило. Посідали ми в захолоді, а «москвин», Ярош, Мирон, говорить так:

— На конику, — говорить, — на тарантовому[67], проміждо ясним паном гетьманом Остахвієм Дашкевичем та якимсь зацним, старим болярином їдуть собі та про своє, — як у себе дома, — говорять…

— А про що ж? — не витерпіла пані дядина.

— І я так спитав. Про що ж? — кажу. А Ярош відказує: «Та ж хіба я на підслухи ходив’єм?» Однак, і без вітру, ясна пані, вістки шумлять…

Саме в цій хвилині з їдальні вийшла пані Деморацька.

Ковдуш перегнувся над своїм столиком і голосним шепотінням додав:

— Ніби козацькі фортеці очертом[68] Дніпра ставити мають… На Унію «тараньку» гострять…

Із Деморацькою ввійшов і Трещула.

— Шість пар молодят із Підзамча.

— Об чім річ? — зсунула брови пані Теофіля.

— Та ж, на провесні повінчані. А весілля ще до сю пору не відбували. Казалося: як вижин пшениці мине. То ж притьмом дозволу просять: гудець бо вже тут! — кивнув на Ковдуша[69].

— Завтра ж будень-будний! Треба збирати жолудь, човни й опачини стягати… Аж у неділю!.. Бо ж сьогодні — п’ятниця! — Деморацю! — повернулась до ключниці, — Пива їм викотити[70], вина — шість корчаг… баранів зо три… якесь теля… птицю…

Трещула ще не відходив:

— Та й ще щось?

— Просять не погордити…

— Ну, та ж, звісно! Прийду!.. Ага! — затримала бурґрава[71]. — Казали мені: ніби прийшли там мечники.

— Ні, ясна пані: циганин із хлопцем — ножевики! Кажуть на себе — «вірмени зі Львова»! Ножі принесли. Чотире десятки. Замкнувем їх на ніч у «скісній роговій коморі», біля прибічної вежі.

— А коні їхні?

— За другою брамою.

— Добре єси вчинив. Але ж наглядати кажи, — хитнула пані дядина головою. І знову звернулась до діда:

— І гадаєш: упізнав таки той москвин Василя? Не схибнув?

Кобзар посміхнувся, зібравши дрібні зморщки довкола очей:

— Як же схибити? І близни під оком, на правій щоці, немов рукою діткнув — ось як бачив! Ще й казав Мирон: огрядніші собі стали! А волосся — гей-гей! Як у мірошника, вже сивиться!.. Вірте, ясна пані, москвин бо не темний[72]. Це один із наших братів, що на обидва видющий! Добре позирає!

І знову, коли вийшла з їдальні Деморацька, дід приглушив голос:

— През віру — просто живота людові нема! Хоч хрест на собі поламни[73]. Бояри та пани вже не словом самим проміждо себе, но і мечем, самопалом семип’ядним супереку мають: один одного навертають! Панство руське — на лаціну, інші знов — до віри руської. Інші — до схизми… Он як беруться! Там-тут, тут-там — сама веремія!.. Аж би один стопою своєю твердо оперся! А то ніхто у віру праву втрапити не може! Того спалили живцем за віру «праву». Того знов — за неправу. Бо ж скрізь — ген-ген — само двоєвір’я!

— Це правда! — підтвердила і пані. — Один їхній архимандрит — і добрий чоловік! — сам мені говорив: «Уже й самі не знаємо, в що віримо! Боронимо блуда єретиків, як віру праву…»

— Ото ж бо й воно!.. Кажу і я вам правду, ясна пані: «времена остання» прийшли! Царство Антихриста! Всюду від крови неосхлий меч. А московських ченців, як говорив якийсь муж учений, «сам чорт навчає єресь приліжно[74] плекати». І таки істну-істину переказав той учений муж: що тільки у володіннях «пресвітера Івана», що його звуть «паном Іваном»[75], тільки в нього лишилася ще віра свята, справдішня!.. Але: де та земля? Ніхто не знає! Ніхто не відає, ніхто вісти не подаває, очерчення не зображає!.. Так казав мені один чесний богочтець[76]: «Не тридев’ять царств тра ісходити, не два окіян-моря перепливсти — але серце власне адамантом каменем зробити треба. І тоді ясно признаку дасть, путь-орсаґ вірний вірному вкаже — як зоря Різдвяна, що до ясел Богонародженого путь указала… І дасть тоді пресвітер Іван за убільшену пильність напитись води живої з кубка ізмарагдового… А хто хто нап’ється — знайде щастя вічне[77]

Тея слухає не моргаючи. Ясно уявляє собі той «кубок ізмарагдовий». Бо ізмарагди вона знає, з бабуниних великих сережок: такі вони, як лямпадка, що завжди світиться перед Святою Дівою в бабуниній одрині! І спадає їй у голівку:

— Може й та лямпадка з ізмарагду? Тож, тільки вилити з неї оливу, натомість налити води й напитись!

Бо Теї дуже хочеться бути щасливою!.. А тут ще, те щастя може бути «вічне», якщо дасть його той «просвітер» Іван…

Але, така вже химерна річ те «щастя»: тільки-що помислила про нього, а вже до неї приходить прикрість!

Подали молошну кашу з тертими горіхами та вареними в меду сливками.

Тея дуже любить цю кашу й згодилась би признати її за одну з конечних складових частинок «щастя…»

Та ж бабуня!..

Покликала дівчатко до себе, обняла й тихенько шепче:

— Подай, дитинко, таріль старчикові та скажи: «Призволяйтесь, дідусю, на здоров’я!»

Тея міцно вперлась ніжками в підлогу, ніби вросла в поручні бабуниного фотелю. Мотає голівкою, міркуючи:

— Чи ж не могли б те зробити Раїна з Фаїною?

Але бабуня неначе «душку її читає»:

— «Що вбогому вчините, — говорить Христос, — те Мені вчините!»

І не повірила б Тея, що такий важкий той таріль із кашею! І що від стола до діда — така довга дорога!

Дрібно ступає ніжками. Йде повільно. І здається їй, що всі, всі — хто є в замку! — всі дивляться на неї й… сміються!..

Але ж нема чого й сміятись! І це — якраз — найгірше!

Та ось: ще тільки крок! І всьому нещастю кінець.

І раптом не радість, а страх огортає її, аж руки холодніють і тремтять… ось-ось випустять таріль!

— Ну що, як замість сліпого Ковдуша побачить вона тут, за малим столиком, самого… Бога-Христа?!

Бо ж тільки для Нього пішла вона «послужити Божому старцеві»!

Ну, що ж, як Христос, огорнений сяйвом, гляне на неї… посаджений на ослоні за тим маленьким «підлішим»[78] столиком?

І Тея раптом чує себе такою великою грішницею, що аж їй цокотять зуби… Бо ж земля може «розступитись» перед нею!!

Але: підлога блищить, не рухається… Тарелі вже нема в руках. А Демораця підсаджує її на її фотелик.

Бо Тея не піднесла очей. І Христа не побачила.

Сумно! І жаль — хоч плач! А тепер — пізно! За столиком уже знову старий дід і вже знову говорить до нього бабуня:

— Ластівки відлітали пізно. А цибуля має одну злупку: буде тепла зима!

— Та й рік мабуть буде спокійний. Кажуть, ніби хан із безбожним військом своїм на Москву тягне… Круки — хмарами, видимо-невидимо, — всі на північ гонять, — додає Ковдуш.

— І звірива відтіль до нас горне, — знову говорить бабуня. — І п’є свій «вечірній лік»: «щоб серце не підходило під горло» — запарені пелюстки дрібної, червоної квітки. Тея її зве: «вуглик у вогні»[79].

Вже прибрано зі столів, А Тею не забирають з їдальні і челядь не збирається, як звичайно, на вечірню молитву.

За гуртом покойових дівчат, що скупчились біля дверей під колюмнами, ще ніби прибуло жіноцтва.

— Тож заспівай нам, старче! — злітає нарешті довго всіма очікуване слово.

І на погляд-запитання пані Деморацької, замкова пані киває головою:

— Відчинити двері!

З обох дверей тиснуться люди: челядь і драби.

Трещула наливає Ковдушеві велику «стопку» меду.

А за Теєю вже стоїть її хова — волошка. Простягає руки до дрімаючої дівчинки. Всміхається:

— О, сьогодня панни й люлити не треба!

Але дівчатко борониться:

— Бавимось ще, бабуню!.. Я не хочу спати… не хочу!

— Не руш її, — каже хові Євлалії бабуня. — Най дитина слухає.

А Ковдуш уже «випускає джмелів» із кобзи, ладить сутуги.

Та ж замість співати, знову говорить:

— Звеліть, ясна пані, покликати й мого молодика: Божетєх має гарний голос і вже «вивчений майстер». В Луцьку дам йому «визвілок на всі чотири сторони»[80].

О! Таки зачали! М’який тенор молодика «додає жалощів»[81] до кучерявої дідової «заплачки».

А ось і улюблена в цих краях пісня:

— «Із-за гори, з темного лісу

 Татари йдуть, Волиночку везуть…»

Похилились, завмерли слухачі, мов колосисте поле під хмарою, що наносить громовицю…

Тут бо неволя татарська, що «зліє зла», не тільки поетична згадка! Багатьох зачепила вона своєю кривавою рукою…

І вже плаче «тонкосльоза» жінота…

Але й пані дядина не може стримати зідхання. Особливо ж, як гудці починають «нову» ще «думу про братів Струсів», між якими, мабуть, загинув і ясноокий Адамко…

Стільки бо вже літ марно шукають, розпитують: немов земля його поглинула й ніде жадної згадки!..

І тихо гладить пані Теофіля внучку по голівці — золотоволосій, як у тієї «Волиночки» що «…косою бір освітила.»

Згадує свого старшого сина, що також згинув у бою з волохами… Згадує й другого, що взяла його орда в ясир, і не повелось викупити…

— Боже, Боже!..

Тут бо вельми дивен єсть стар-чоловік[82], майже бо ніхто з мужів не вмирає, до старих літ доживши, своєю смертю, на ліжку вдома… Хіба що якийсь каліка!

І раптом урвались думки. Став спів.

Хуртовиною пригналась із ночі хвиля.

Розсипалась тріскотнею поламаних віт, кінським іржанням, тупотінням соток копит…

Тривожно зойкнула сурма. Закричали мисливські роги. Квапливо впало кілька пострілів із довгогорлих, вартових «київ»-самопалів.

І на те, мов шалений зойк одних грудей, розтяв повітря в їдальні жіночий покрик:

— Орда-а-а! Рятуй-те!..

Драби, хто з самопалами, хто ще зі старосвітськими аркебузами-самострілами враз опинились на своїх місцях чи вікнах-стрільницях.

Із вежі «будельниці» ахнула в ніч гаківниця. І це зміцнило паніку: безсумнівно бо — небезпека велика!

А червона заграва палаючих смоляних бочок залила двори й наповнені водою рови-«фоси» тай замкнула у тісне коло жаху й змори.

Пані Теофіля випросталася й зблідла при першому звуку тривоги.

Швидко перехилила недопитий лік, перехрестила чоло, віддала Деморацькій Тею, і вийшла в сіни.

Вхопивши зі стіни перший, восковий смолоскип, майже підтюпцем подалась до вартової вежі будельниці. Однак, хоч саме в тій хвилі прогомоніла гаківниця, думка замкової пані вже натрапила на правдиве вияснення тривоги.

Не було бо виття й ломання дерев у пітьмі, як це робить, при наступі, орда. Грабіжники? Ті вибивали б насамперед браму.

— Може ті «цигани»? — пролетіла на мить думка…

Але ж за стінами не було стрілів, а зо стрільниць вежі видко було всі двори, брами й пруги землі поза фосами, вільні від напасників.

Веремія зменшувалася, вгавала.

Почувши вдолині прудкі кроки — хтось біг, очевидно з вісткою! — замкова пані зупинилась, відітхнула й раптом ледве помітно всміхнулась: у чорній пітьмі під сходами сюрчав цвіркун!

Ні, цвіркун не сюрчить, коли близька небезпека!.. Та й той, що біжить з вістками, не спинився б подорозі!

Повернулась і дихала зовсім спокійно.

Спускаючись додолу, ввійшла у бічний виступ вежі, присвітила й ступила ногою на залізну підойму, що легко піднесла ляду над глибоким, скісним колодязем. Все було в порядку!

— Ох! — зітхнула пані Теофіля, — ну, що крім цього може зробити стара, немічна жінка, нездібна до поважної оборони? Хоч би вже швидче виросла Тея! — міркуючи, виходила знову на середній хідник вежі з бічниці, де під лядою стояли приготовлені до вибуху барила пороху.

Треба було піднести ногою ляду й кинути смолоскип, щоб замок вилетів у повітря, коли б не було надії на порятунок.

Всі замкові люди знали: цей смолоскип кине сама пані дядина…

Байдуже слухала слів вартівця про кілька табунів диких коней, що під самим замком зчинили бійку з великою чередою вепрів-диків, і втомлено наказала:

— Засвітити світло в каплиці… На сьогодні вже досить балачок та співів. На варту — старих драбів. А завтра конче перекопати дороги…

 

 

* * *

 

Одначе в «челядній ізбі»[83] не було охоти до сну й по вечірній молитві.

Про переляк забули всі враз, бо всю увагу притягав до себе «віщий дід» — Симеон Ковдуш, — що знає не тільки де що діється, але ж «розуміється й на речах укритих».

— Чи ж то правда, пане-брате, — запитував штикульгавий столяр[84], — що вже сьома тисяча років від створення світу ісхожає[85]? А восьмої, кажуть, — не буде вже? І чи правда, що й виказу більше нема, коли Великдень святкувати? А ті — вищі народу сословія[86] — жадають нового календаря?

Всі замовкли, як у церкві. Тільки приглушено дзенькає об дукачі глиняне, мальоване намисто дівчат, що також прийшли послухати «мудрого старчика».

А Ковдуш, як давновікий пророк, випускає — з беззубих уст, оточених, мов піною морською, білими кучериками бороди, — образ за образом, що їх бачить його «срібне око», «темне» на дійсний світ.

— З давен-давна, браття любе, за світ, за душі людські змагався Сатанаїл[87] із Господом Богом… Одколи бо списом вогненним ударив Лукавого Михайло-Архангел, воїн небесний, а Ілько-пророк святий пометав блискавки й розпорошив вої лихі, — сторчголів вивтікали біси у прірву віковічну… Зорі небесні з дороги їм уступались, Сонце праведне та місяць ясненький проклятих відцуралися: не приняли їх до себе! Тільки земля грішна — нерозумна! — пожаліла й прийняла Сатанаїла-баніту[88] со ангели. А вона ж тоді, братя любе, Раєм була!

От, із того часу і юдить лукавий людей на Бога. Підданців собі щодень збільшує. А хирен єсть чоловік!..

Тому все меншає правди на світі, а то, з дозволу Божого, за кару землі нерозумній, що сама на ся лихо накликала, вся правда ізнищиться, висхне, осякне[89]

Тяжкі зітхання наповнюють ізбу. Але не чує їх «странний[90] дід».

Зводить догори руки й переходить у ритмований речітатив, «мов ік серцю слова прикладає».

— І Боже сонечко заскаржиться — занарікає: «Ой, не хочу я, Господи, рано сходити, рано сходити, світочку грішному світити… Ой, не хочу я!..

То вгасаючи, мов зморені сном, то знову прокидаючись із густого чаду, палахкотить кілька лучин у поставцях біля челюстей печі… А лойовий каганець на самій печі затягає чорну стелю поволокою…

Під піччю настирливо пряде свою металеву пряжу завзятий цвіркун, задоволений із тепла, що надихали його приявні та нагріла піч.

Та не він, а протягле скрипіння відчинених дверей обриває скандування діда гудця.

М’які, нетверді кроки тяглим шарудінням розтоптують насторожену увагу. Баба Вівдя — «зілійниця»[91] вичовгалась із своєї «сушарні» й обережно тримає обома руками загорнений у ганчірку сивак-горщик[92]. Із горщика курить запашний дим ладану й материнки, а до нього примішується запах сірки.

На грудях у баби намисто не з глини[93], а з висушених риб’ячих очей, твердих мов порцелянові кульки.

Замість дукачів — два вовчі зуби та ведмежий киготь.

Вельми стара зілійниця. І хоч дуже добра, а проте її боялися, бо прийшла вона з далека — «десь з Угрів»[94], як «босорканя», жрекиня гірських і лісових богів.

Усі розступаються й Вівдя стає сама серед просторої кімнати. Сиваком, немов коливом[95] на похоронній Службі Божій згори додолу, згори додолу коливає і, промовляючи, ніби не до людей: — Добрий вечір, білий ранок тобі, Земле-Тетяно. Водо-Уляно, — шмигає постолами до дверей.

Вусатий, озброєний драб заступив їй дорогу й озвався ласкавим голосом:

— Нема ще ранку, бабусю! Ще — глупа ніч. Ще люди ані не лягали, не то щоб ся обуджати!.. Не вільно виходити з хати надвір, а тому хто надворі — в хату.

Та Вівдя ніби не бачить драба. Відсуває його злегка рукою й шепелявить беззубим, чорним отвором рота:

— Не руш мене, шинку. Пушти[96]. Мушу «Матінкам» накадити, заздалигоди біду відвернути… Медом-пшеницею їм поклонитись… Воді-Уляні, Матінці чистій, молока не улляли, мучиці пряженої не кинули!.. До рідного ріддя не кликали! Близько проміждо нас лихо ходить! Морену[97] за руку водить! Ох-ох-ох! Близько! Пушти мене, шину! Чи пуштиш, питаю?

У відповідь бабі ніч відгукнулась пострілом.

Суремка кинула з вежі наказ. І заскреготали ланцюги рухомого мосту.

Всі завмерли в хаті в повнім онімінні. Лише баба Вівдя піднесла вгору свій горщок-кадило і, як передтим вичитувала:

— Не знає залізо, що чинить, що робить. Ту силу заліза відає лікар. Лікаря руку веде Господь… І від злої волі, від лиха-недолі най не зведеться зо-зла рука зла…

Отже: «не було писано в зорях» мешканцям борківського замку переспати цю ніч спокійно!..

 

* * *

Тільки що встигла вгрітися під хутряною ковдрою-«покрівцем» пані Теофіля, як затривожив її сон різкий тріскіт вистрілу та вигук суремки.

Та ж цілком не пробудив: чула потім у дріманню і скрегіт ланцюгів на мості. Але оспала думка одурила. Здавалося, що це вже світає! Опускають «малий міст» до обори, на збирання жолуддя…

Сон переборов. Голова старої пані глибше вгрузла в білу піну темних подушок. Але ж настирлива рука вперто стукала в двері просторої одрини[98]. Якби були незамкнені, певне вже хтось трусив би за рамено.

Та ж пані дядина ніколи не забуде замкнутись на ніч, бо:

— Стару жінку і власне дзеркало, не сміє бачити не прибраною слушно!

— Та най уже бо зволять прокинутись, ясна пані! — вже виразно гукає голос пані Деморацької.

Що правда, голос схвильований. Таж не страхом, а радістю.

Замкова пані це розуміє, але все ще не має сили підвести повіки, хоч напів збуджені думки вже тримають зв’язок:

— Ой, стара я вже, стара! — журиться спросоння дядина. — І коли вже та мала Тея мене заступить! — утретє цієї доби думає те саме.

І раптом, немов хтось її підкинув: сіла на ліжку, прудко зсунула ковдру:

— Що? Що кажеш, Деморацю? Який Адам?

— Та ж наш бо, світла пані! Наш дідич!.. Господи!.. Ясний пан Адам!.. З Арабської Землі повернули. Ще й з родиною! З неволі бусурманської!..

— Мати Божа!.. — спинає руки пані дядина. — Матінко Божа!..

І водночас хапається за різні речі…

Але ж, — лишечко! — що ж це? Не може встати з ліжка: ніг немов нема! І серце тріпоче, як накритий рукою метелик…

А під «парадною брамою» пирхають коні, дзеленчить зброя, вириваються різномовні оклики, гупають важкі кроки людей, що несуть тягарі… і скиглить чи нявчить якийсь звір…

 

* * *

Третій день невпинно мете сніг…

Неначе не з неба, а з-під землі виривається й курявою стелиться, вимощуючи білою габою всі заглибини та огортаючи всі опуклини землі.

І нереальною запоною заслонює ця заметіль реальний світ…

А з ним — і розпочаті Адамові праці…

Гарячка охопила його чи не з першого дня, як ступив у рідне гніздо: будувати! Будувати! Будувати, як стій!

Там — нове, там — поновити, що занепало від часу!

— От: справжній дідич! Отець роду! — розцвітає душею пані дядина. Таки дочекалась, кому передати керму!

Тепер уже є кому вести тих, що прийдуть на зміну!

А прийдуть!.. Не можуть не прийти!..

Молоду дружину Адамову — «Мариню-самарянку» — полюбила враз. Немов би її знала з дитинства.

— Та ж чому «самарянка?» — заходиться сміхом Адам.

— А як же? — дивується дядина. — Таки ж і в Святому Письмі сказано, що сам Христос розмовляв «із самарянкою»! А не з жадною «сарацинкою!» В Святій бо Землі — хто не жид і не турок — той самарянин! Так і в Святому Письмі стоїть!

Італійським звичаєм, що прищепився мало не по всіх замках[99], і в Борках є затишне «студіольо» — інтелектуальна робітня, з бібліотекою, прикрашене статуями та образами італійського письма.

В тому студіольо Марія-Зорая та два побратими укладають пляни на майбутнє.

— Ось, із Підбору! Не дає навіть каменю возити!.. Ані деревини не довезеш! — нервується Адам. — І це — березень! Початок весни!..

— Але, ще буде час! — схиляє над плянами голову Марія. — Я була б така рада, коли б у каплиці можна було поставити «римські вікна»[100]… А в саду… як би великі розарії та кілька водограїв!..

Адам притягає до себе дружину й показує їй на вікно:

— Поглянь, що буде взимку з водограями та розаріями!..

А сніг, мов глузує: сиплеться густий та лапатий!.. Неначе осипаються цвіти з дерев…

— Чудово! — захоплюється Зорая невиданим видовиськом. — Чи ж думала я побачити цей чистий сніг, коли читала про Румікаю!.. Пам’ятаєш: вона також хотіла його бачити. І володар звелів засадити мігдаловими деревами всю кордованську рівнину. І коли зацвіли вони…

— Султанша Румікая!.. Кордованська рівнина!.. Як ми далеко від них! — озивається дон Карльос і відходить до широкої софи, що над нею різьблена полиця з книгами.

Вмостився біля вогню побіч Рустема, втопив ноги мов у пухнатий мох, у велику ведмежу шкуру, розстелену при канапі. Узяв книжку з полиці.

Так приємно від тиші, тепла й білого світла що відбиває сніг…

Глянув на притулені одна до одної голови молодят, схилені над столом… Усміхнувся.

Побратимове щастя промінням своїм пригріло й Карльосове серце, налите почуттями знаними реконвалесцентам: навіщо ще якесь інше «щастя», коли лишилось життя й повертає здоров’я?..

Дивно це: але, ніби коли вирікся особистого щастя, воно тепер само міцно угніздилось у його душі!

Глянув на книжку й почув у серці ніби далекий відгук тремтіння.

Книжка була Беатина. Патер Інніґо переслав її з іншими пам’ятками та цінностями разом із викупом до еміра Ібрагіма.

Карльос швидче розгорнув книгу, щоб зупинити згадки. І прочитав:

— «У підніжжя вежі, на руїнах заснув утомлений лицар. Прокинувся опівночі й побачив світло у вежі.

Побіг до нього сходами.

Де ж узялись вони? Увечері бо не помітив їх! А вони ввели його в освітлену залю.

Там чекала в шатах нареченої дівчина. І зустрілись погляди обоїх. І впізнали одно одного, хоч і не бачились раніше ніколи. І обмінялись перстенями шлюбними…»

Карльос знав цю поему Альфонса Х-го. Але сьогодні вона захвилювала його. Ніби ці слова говорили просто до нього.

Ніжно стиснув книжку — як дружню руку, — і поклав її на полицю.

Ні! Сьогодні читати її не буде! Не встаючи, шукав другої книжки — позад себе, рукою і вчув:

— Щоб мав де вправлятись зі зброєю наш син… Мусить же він бути досконалим лицарем…

— Як тих «Троє Таємних», що долю ворожать, — тихо й мрійно відповіла сарацинка. — Троє лицарів стануть на варті біля колиски його: ти з дон Карльосом та твій шляхетний брат, що ось-ось уже приїде.

Лясерда внутрішньо посміхнувся:

— Забули, щасливі, що він, Карльос, із ними в хаті!..

Але, чому такий неспокій наростає в його душі?.. Мабуть від цієї сніговії?..

Глянув на книжку, що тримав у руці: «Троянська хроніка». Це — нещодавно здобув патер Каєтан від жидів, вигнаних із Праги чеської.

Тепер їх нагорнулось сюди так багато![101]

Оглянув і поклав книгу назад. Натомість витяг грубий томик невеликого формату.

Кована клямра замикала обгортку з ірхи, зроблену мистцем-інтроліґатором[102].

— Стривай! — озвався Адам. — Здається, спускають міст? Чи чуєш? Сурмили?

Він і Марія підбігли до вікна. Але вдолині нема нікого.

Тільки вітер кидає шматками снігу та виє в коминах.

— Дивно! — говорив стурбований Адам. — Сьогодні вже другий тиждень, від часу коли отець Каєтан мав повернутись із Київа… Таки ж урочистості сприводу святого Гіяцинта Київського[103] мають бути аж у серпні. Аби не наробили йому якоїсь халепи оті «стригольники»[104], що посунули з Новгородщини та загрожують знову відновити всі божевілля фляґелянтів?.. І де вони тільки беруться ті єретики?!

— І тут, і там — єретики… і тут, і там — домініканці… — шерехом набігає Карльосова думка. — Чи ж таким мій шлях позначений цими… «чорно-білими межниками»[105]?.. Тільки ж які вони тут і в Еспанії різні!.. Але, справді, мабуть з отцем Каєтаном щось притрапилось…

І це хвилює Карльоса.

Бо, користаючись із подорожі ченця на з'їзд домініканців у Києві, просив він заїхати до незнайомого ще йому де Кастро, що сидів на Волині.

У листі ж прохав «незнайомого родича» подати відомості про деталі гербу[106], життєві дати й наймення. Бо шукав зв’язку з цими, загубленими на чужині, членами свого роду.

Його ж повідомляв, що привіз із собою родинні аннали а також і реліквію: хрестик Фернана III -го, Святого[107], та молитовник, що з нього молився канонізований Римською Церквою пра-прадід родів Лясерда й де Кастро.

Розгорнув книжку, що взяв її навмання з полиці.

Чітко написані чорні, масні літери старої Готики: вправна рука «емірового скриба Адама» виконала цю працю… Читав:

— «Послухайте ж нині наймення його,

Щоб пізнати могли ви героя…»

Вольфрамів переказ поеми Кретьєна де Труа «Парсіваль».

— Парсіваль — «Той, що йде навперейми!..» З якою любов’ю збирає Адам усе, що де сказано про лицаря Лоенґріна та його таємничого батька — Парсіваля! Чи не тому, що «Лебідь» гербу Дунін-Борковських схиляє його симпатії до цього «Лебединого Лицаря» Святого Граля?..

— …зелений камінь ізмарагд —

На ньому ж ці слова: «Бажання Раю!»

Це був предмет, що назву мав — Грааль…» Чому ж це тут Святий Ґраль — самоцвіт, а не келих із Тайної Вечері?..

І раптом озвались у пам’яті слова патера Інніґо:

— Святий Ґраль — це наше власне серце. І треба нести його так, щоб не розілляти ні краплинки…

День кінчався. За вікнами вже склала крила метелиця й на хвилинку відслонила обличчя неба.

Ліс за замковим ровом перетворився ніби на висохле морське дно, освітлене місяцем. Мережево густих віт і галузок, обліплене грубою верствою пухкого снігу стало галуззям морських коралів[108].

Чи ж вони й справді такі скам’янілі, що черкаючи одна об одну, дзвонять?

Ні! Цього разу вже не ввижається!

Ясним, високим тоном сурмить сурма.

Троє людей, що в студіолі, а з ними й ґепард, підбігають до вікна: таки рухомий міст повільно спускається!

Ось, чути дзвіночки в пригороді[109]… ось на подвір’ї верхівці…

Тяжко ступають потомлені коні. Перед їхніми посрібленими намороззю головами пливуть хмарки білої пари.

Круг трьох саней метушаться ті, що приїхали й їхні слуги, кінні й піші.

— Слава! Таки прибув будівничий! Таки привіз отець Каєтан! — тішиться Адам і не втримується: поспішає назустріч.

Марія, що сама ходить у кунтушах і звикла вже до тутешньої одежі, завважує:

— Немов ув італійських одягах… і є там жінка…

— Мабуть привіз італійського архітекта…[110] та ще й з дружиною — завважує Карльос.

— Я піду також! — нетерпеливиться Марія.

Карльос лишився сам. Розправив члени й відчув, що разом із заметіллю зник і його неспокій.

Цікаво довідатись новини!..

А вони ж таки йдуть самі сюди! І немов відчиненими дверима в студіольо ринула велетенська хвиля… Летить просто на Карльоса, підхоплює й підносить високо-високо… аж точиться голова й туманіє в очах.

А в тім тумані біжать слова візіонерки-гітани з Бурґосу:

— «Втрачене знайдеш тоді, коли вважатимеш, що втрачене воно назавжди…»

Щосили розплющує очі Карльос і бачить, справді бачить: дійсна, жива Беата стоїть перед ним!

Жива!!..

Може трохи рожевіша — певно від холоду?.. Але ж — вона це! Вона! І навіть зо світлою «зірочкою чистоти» на щоках!

Стоїть і дивиться привітно, великими, зеленавими очима… очима «де Кастрового роду»!.. А під коміром, на шиї блищить масивна, старовинна спона — ізмарагд…

— «Зелений камінь ізмарагд…

«На ньому ж ці слова: «Бажання Раю…» — ще пропливло тонучим човником перед Карльосовими очима… чи уявою?., і вже він не чув, як Адам підхопив на руки його падаюче тіло…

Та млість не тривала довго. Карльос швидко прийшов до тями. Немов прокинувся від хвилевого сну, що… ніби ще продовжувався! Бо побачив майже суворе, вузьке й довге обличчя, типове для роду де Кастро й почув еспанські слова:

— Моя донька — Рената де Кастро…

— Рената!.. «Відроджена»!.. Яка ж у неї чарівна, ясна, довірлива усмішка!

Так: це третя лілія з одного й того стебла, що й Беата й Каталіна…

За вечерею Карльос зовсім опанував себе. Довго вже сиділи за столом, а розмова не спинялась і на мить.

Однак Адам не дуже був розрадуваний: найнятий архітект, коли отець Каєтан вертався з Києва, рішуче відмовився їхати «до папіжника».

Був бо він сочиніянин[111] і громада одновірців не дозволила йому «працювати для католика».

— Страшна річ, цей єретичний фанатизм! — обурювався Адам.

— У мене майнула була думка, — розповідав свої пригоди отець Каєтан, — що знайду в Бердичеві іншого, німчина, що ніби примандрував із жидами з Чехів. Тож я й вернувся до Бердичева. Та ж отці «від Святої Варвари»[112] повіли мені: що то — не німчин[113], а жидовин.

Адам підвів руки:

— Де ж би таки можна, щоб християнське житло з каплицею будував жидовин!

— Це ж був би явний гріх! — додала пані Теофіля.

— То може мене послав сам Бог, щоб міг я вам послужити, — озвався де Кастро, Ренатин батько. — Маю в себе, не так щоб славного якогось архітекта, але, як тут кажуть — «хитрець» він неабиякий, учений у майстра італійця. І образ на спосіб фльорентійський змалювати годен, і контрефект[114] який, і статую зробити, і оздобу з каменем-самоцвітом викує. З тутешніх, негербованих він. Нерадо його пускаю з дому, та ж вам позичу охоче.

— Не гербований? — зацікавився Карльос. Хоч знав уже досить мову «Землі Волинської», але не настільки, щоб зрозуміти все, без пояснення.

Тому де Кастро перейшов на мову еспанську.

І Карльос не відав сам, чим дужче впивався: чаром рідного слова на чужині, чи живим усміхом «Відродженої Беати»?

— Як би міг я не прибути відразу, — говорив тим часом дон Хуан Марія[115] де Кастро, — коли голос Еспанії відізвався до мене, а свята реліквія прийшла сама до мене… ніби розшукуючи мене! Ми й подалися разом із Ренатою, себто: цілим родом!.. Це ж бо -— ввесь мій рід на чужині!

Слуги вносили великі тарелі з Дніпровою рибою-визиною[116], що її привіз отець Каєтан.

Відчиненими дверима долетів у їдальню дитячий тихий спів — нескладна, монотонна пісенька тільки з двох слів і з двох нот:

Та-то, ма-мо,

Та-то, ма-мо…

Рената зацікавлено прислухалась.

— То кумкають наші «Водяні Дитинчата»: Раїна й Фаїна! — пояснила пані Марія.

Прибрана перловим намистом та сережками, в алтабасовому[117] контуші, вона «привчалась до звичаїв»: частувала гостей «ласкавим словом принуки»[118].

Але радісно настроєна сарацинка хвилювалася новою ролею й помилившись, промовила до Ренати по арабському. Де Кастро відповів за доньку:

— Пробачте, ясна пані, але Ренаті вже чужа маврська мудрість…

Карльосів погляд пробіг по співбесідниках:

— Випадок, чи дивний збіг обставин? Але от скільки зійшлося нас, чужинців, на цій землі!

— Від 1340-го року їх у нас, на Волині, чи не більше, як корінних тутешніх людей посполитих, — відмітив точний у датах отець Каєтан. І легким сумом зазвучали додані слова:

— Як імла над мочарами, як ліси в байраках, — постійні мешканці цього краю тільки додаток до краєвиду…

— Бо ж вони так тісно злились із своїм рідним краєм… — притакнула пані Теофіля.

— Природно! — погодився де Кастро, — вони ж — у себе вдома! Тяжко злитись із краєм чужим! Бо відсутність рідної землі почуваєш, як утрату здоров’я…

— Рівняєте, графе, до хворого того, хто покинув свій край?

— До безнадійно хворого! Бо вигнанець — чи емігрант добровільний — як каліка: він ходить. Але як? Він ніколи й ніде не «вдома»… Він — як мертвий, коли б такий мертвий вийшов із могили… Він ніколи й ніде — не «на місці»!..

— Але може такий «стан смерти» часами доводить до «воскресіння духа?» — не підводячи очей промовив домініканець.

Дон Хуан посміхнувся:

— Ваші слова, отче, до мене відносяться більш, як до кого! Істино: тільки на чужині міг я зрозуміти те, чого не зрозумів мій прадід дома.

Спокійно глянув отцеві Каєтанові у вічі:

— «Фанатичним єретиком», — як говорять! — вийшов він з Еспанії… Про Ґуїльєльмо де Кастро[119] говорю! — пояснив дон Хуан. — Був він завзятий катар. А я, на чужині віднайшов віру батьків. І відчув, що вона — моя! Бо еспанська! Як моя мова, як мої звичаї, як моє ім’я… Як моє тіло, що одягає моє духове «я»!

Карльос зробив рух, завагався хвилину, але спитав:

— Якщо не видається вам, достойний мій родиче, занадто недоречною моя заввага, то ж саме тепер, коли вже не існує ця… цей напрям думки… і зліквідовані нещасливі спроби катарів-альбіґойців… Не існує вже більш перепон між вами та Еспанією?

Де Кастро примкнув повіки й похитав головою:

— «Як Христос не зійде з хреста»… — почав старовинним прислів’ям, — так… не посміє вернутися в свій край той, хто добровільно покинув його, та ще в часі смертельної небезпеки, щоб шукати особистого щастя… чи спокійного життя. А у його нащадків…

— Вирвано коріння! — злетіло з Адамових уст, немов підказане чужою волею.

— Так! Але в ґрунті новому, рослина обережно засаджена, може рости. Тільки дуже помалу. Часто хиріє й ніколи не дожене місцевої рістні…

Повільним рухом алябастрово-білої руки старий Гранд показав на образ що висів на стіні: «Поворот блудного сина».

— Ось: тільки Господь і батько! — вибачають зовсім «блудному синові». Але Мати-Отчизна — як і коханка! — ніколи не забудуть і не подарують… зради. А, що не кажіть — це зрада, покинути когось близького взагалі… та ще більше в годину небезпеки…

— Може воно так є, як сказав ясний пан граф, — тихий голос отця Каєтана звучав лагідно. — Та ж мені, ченцеві, простому духом, що не знає мудрости світу цього, завжди здається, що Господь, особливо тримає правицю свою над вигнанцями… Раз-у-раз бачу швидку кару Божу на того, хто скривдить вигнанця…

— Та ж інак і бути не може! — втрутилась співчутливо пані дядина. — Коли й сам Син Божий і Пречиста його Мати були вигнанцями в чужій землі єгипетській!..

Рената й Марія, що враз відчули симпатію одна до одної, не прислухались до загальної розмови. І коли по словах пані Теофілі утворилась коротка павза, впали латинські слова Марії-Зораї:

…Срібна, срібна Волинь!.. Колиска мого золотого щастя!

Погляд Ренати випадково торкнувся Карльоса. А сарацинка залилась рум'янцем, зустрінувшись із щасливим поглядом синіх Адамових очей.

 

…Та-то! Ма-мо!..

 

Знову пурхнув відчиненими дверима невтомний спів Раїни й Фаїни.

В їдальню ввійшла чорноока, чорноволоса Євлалія, несучи на руках Тею, що була заплакана:

— Чого? Чого? — запитала пані дядина схвильовано.

Волошка[120] блиснула перлами зубів: — Панна згадала, як восени прощалися з ластівочками.

— Та ж вони вернуться з весною!

— Так… я це знаю! — захлипала дівчинка, — але ж вони такі маленькі!.. І мусіли так далеко… самі!., без нікого!..

Сміх спинив слуга — молодий, ставний парубок. Уклонившись, він схилився до отця Каєтана й промовив тихо кілька слів.

Чернець підвівся: — 3 дозволу ясного панства і за ласкавим пробаченням, мушу з поміччю…

Пані Теофіля захвилювалась.

— Ні, ні, не як сповідник! А як лікар![121] Погризлись чужі коні з наськими й примняли машталіра.

Домініканець, хлопець і хова з дитиною вийшли.

— І ця чорноока красуня — сказав Карльос, — теж чужинка?

Адам повернувся до Карльоса: — А ось — нарід землі нашої: той молодик — її сила, а патер — її освіта[122]. І це знаменно: Церква бо — це перша брама, якою приходить до примітивної країни освіта…

— Але, вже третє покоління цих чужинців частіше співає волинських веснянок, як рідних пісень! — усміхнувся дон Хуан.

— Ось, хоч би наша найдостойніша пані дядина, — притакнув Адам, — правда, литовському Перкуналові «лісових вогнів» не палить! Але старовинним волинським звичаєм вішає на дерева «офірні віночки»! А хіба ми, тут приявні, знаючи стільки мов, не говоримо переважно в мові цього краю? Дарма, що наші рідні мови може й більш розвинені?[123]… Що ж до мене, особисто, то я дістав рани й перебував у неволі, обороняючи з власної волі цю — «свою»! — чужину!..

Карльос поважно додав:

— Сподіваюсь, побратиме, що і я не тікатиму від того…

Адам пригладив авреолю свого ясно-золотистого волосся:

— Імла… Імла Стирі! Не тільки сплять у ній казки та легенди, але дрімає в ній цілий космос… як у правдивій «космічній імлі»… І хто ж той пророк, що міг би сьогодні сказати, який витвориться згодом із неї світ? Не кличемо ми, — чужинці! — раз-у-раз — Адам кивнув головою на двері, — «Та-то! Ма-мо!», але ж замкнені у нашому «вигнанстві», добровільному чи примусовому, — чуємо голос цієї Землі, що прийняла нас, чуємо виразно її голос:

— «Діти мої!..»

 


[1] «Половий» — барва світло-гніда, трохи до сива, як барва, що її нині звуть: «беж».

[2] Старо-українське слово: «когути піють», «запіяли» замість «півні співають», «заспівали».

[3] Мандруючи степом брали із собою півнів, щоб «сповіщали час».

[4] Гепарди — справді вірні й прив’язані до людини. Авторка знає це з досвіду, бо мала такого гепарда. І він не відходив від ліжка авторки, коли вона була хвора. Коли ж хворій давали лік, або їжу,  гепард намагався понюхати, немов щоб переконатись: чи нема чогось шкідливого?

[5] Полог — старе, українське слово: мустікера, тонка, але дуже густа заслона.

[6] Ліщинових, бо існувало переконання, що «на лещину не йде ані гад, ані скорпій (скорпіон), ані тарантул».

[7] Пригоду з дрохвами розповідав авторці кримський, старий татарин-пастух. Ніби таке було з тим пастухом, коли він, ще хлопчаком, заснув у степу. Бо дрохви, ніби, дарма що боязкі, але дуже цікаві.

[8] Бортня — примітивний вулик.

[9] Бутинка — старе, українське слово.

[10] Вайделятки — старо-литовські жрекині. Віра стародавніх литвинів була — як можна передпокладати —  подібна (якщо нє та сама!) до друїдизму. Бо друїди, коли їх вигнано із Франції (за перші віки християнства), помандрували до побережжя Північного (балтійського) моря. Там осіли в лісах. На Литві поганська віра — а саме друїдська —  затрималась аж до XII ст.

[11] Р. 1937, коли по перше вийшла повість «Предок»,, критика (пані О. О. Дучимінська у «Новій Хаті») закидала авторці, що «не знає української історії і побуту». Що авторка не знає галицької історії й побуту — це цілком справно. Але Україна складалась не тільки з Галичини. До України входила ще Наддніпрянщина, Волинь, Подолля й частина Литви та Білоруси. Скрізь були свої звичаї і свій власний побут. Авторка описує ту частину Волині, що прилягала до Литви. А тут були й замки, й звичаї може інші, як у Галичині.

[12] «Добрим намистом» називали на Вел. Україні коралі (правдиві).

[13] Легенду, що ягоди калини й самоцвіти звані «гранати» утворилися з краплин крови «поляглих за правду» авторка чула саме на Волині. Взагалі, авторка вважає Волинь за «гніздо легенд», одна поетичніша за другу. Коли б було інакше — не дала б ця земля Волинська такої визначної поетки як Леся Українка.

[14] «Чорна смерть» — чума, яку заносили найчастіше з Бендер, як свідчить народня лайка: «чума бендерська», часто вживана на Вел. Україні.

[15] Назви, які нарід давав чумі.

[16] Стира — жіночого роду!

[17] Мова вживана в цьому розділі — тогочасна. Спеціяльно вистудіювана авторкою!

[18] Історично. З родинних документів.

[19] Тея — здрібніле: Теофіла.

[20] На Литві й Волині, що прилягає до Литви, жінки вишивали собі на сорочках, на плечах хрести, щоб їх не змішували з «нехрищеними» литвинами.

[21] Раїна — Раїса, або справніше: Іраїс; Фаїна — Феона, Фіона.

[22] Різні приказки та вірування старо-литовські авторка повторює за тим, що чула від своєї бабуні (матері свого батька) також литвинки. Різні вірування в «силу дерев», «голоси лісу» — приводять.на думку, що литовська поганська віра була, справді, дуже близька друїдозмові..

[23] «Бувайта» — не «бувайте».

[24] Драби —  узброєні замкові люди: варта, вояки.

[25] Леч — тільки.

[26] Істно — істино.

[27] Цюра — джура.

[28] Барзе — дуже. Все це старовинні українсько-литовські вирази, що їх тоді вживали.

[29] Познаває — пізнає.

[30] Іскритись — укритися.

[31] Тоно — тільки.

[32] Ізбестився — здичавів.

[33] Півчвартаста — 350. Все це — старі вирази.

[34] Буква — плід, насіння букове.

[35] Пасіка — галявина, а не в сьогоднішньому значенні.

[36] Журавлів на Волині називали: «веселики» — щоб «жури не накликати» словом «журавель».

[37] Журавлі дуже легко звикали до людей, ішли як їх кликати, дозволяли себе гладити; ніт — старий вираз замість «ні».

[38] Ґервіс, ґерва — литовське слово, яким на Литві називали журавлів.

[39] Кружалиці — покраяні до сушення яблука й грушки; губи — гриби.

[40] Пустопаш — без догляду; бахмат — татарської породи кінь: невеликий та волохатий

[41] Солільник — що «засолював», консервував у солі.

[42] Корделяс — дика, ловецький ніж; оштєп — спис (литовські слова); їзда! — їдемо! — старе українське слово.

[43] Сиз-орел — не «русицизм», але стара, українська форма.

[44] Як став — «я тут стою», старовинний вираз; тра — треба.

[45] Історично: з роду Масальських, що мали землі на Литві й коло Володимира Волинського двох святих було у Лаврських печерах.

[46] У Дубні був домініканський кляштор.

[47] Хова — вихователька, з московського на Україні казали: «няня»; хова— старовинне, українське слово.

[48] За старі часи діти не знали що таке гроші і яку ціну мають. Їх цьому не вчили.

[49] «Чорнина» — дуже смашна, литовська юшка з дичини.

[50] Так бувало за старі часи на Україні й на Литві. В Еспанії — за дитячі роки авторки — їли всі за одним столом, до останнього слуги. У літньому мешканні авторки, коло Сан-Люхар, на самому півдні Андалюзії, було крім слуг і працюючих ще 16 пастухів (випасали биків на «корріди» — бої биків). І всі, до останнього підпаска, сідали до обіду й до вечері за одним столом із панами.

[51] Билиці — дійсність, те що «справді було».

[52] Милостива пані — не «чехізм», а стародавня, українська формула.

[53] Угри — Мадярщина; «од від нас» — вираз із Підкарпаття, де втрималось чимало архаїчних форм.

[54] Хитрі — зручні, вправлені; надпис цей на радниці в Бардієві існував аж до другої світової війни.

[55] Гудець — музика, музикант; странний — мандрівний.

[56] За середньовіччя було таке переконання, що будівля тримається ліпше, коли розчинять вапно яйцями, а не водою. У такий спосіб будовано за Карла IV й славний Карлів міст у Празі.  Це історичний факт.

[57] Лікувальні купелі, лічива вода; Орсаг — шлях. Мадярське слово, яке ще й досі вживається як «українське» на ГІідкарпатті.

[58]             «Води довольні» — підкарпатський вираз — «води досить»; невля — голота, голитьба, жебрак. (Підкарпатський вираз.)

[59] Най заплатить пан Бог — не «чехізм», а старий наш вираз.

[60] Уконтентований — задоволений; сторонники православ’я на Україні замінили слово «пан» (уважаючи це за «польонізм») словом: болярин, від московського «боярин».

[61] Взивати — прозивати.

[62] «Йов регельт» — доброго дня, «Йов регельт киванок» — доброго дня бажаю (по мадярськи).

[63] За ялмужну. — В тому, як говорить Ковдуш, авторка дала взірець того, скільки було у старовинній українській мові чужинецьких висловів, виразів, так само стільки було там і старослов’янських форм.

[64] «Брати Струсі» — про цих «братів Струсів» є дума, дуже улюблена кобзарями й лірниками.

[65] Ік мені — до мене, стара форма, на Підкарпатті вживають її ще й нині,

[66] Теплий-найтеплий — паркий, дуже теплий, старовинний вираз, на Підкарпатті ще й нині вживають його; захолод — холодок, тінь.

[67] Тарантовий — чорно-білий.

[68] Очертом — тобто: кругом, по лінії берегів.

[69] Притьмом — настирливо. За ті часи, повінчані в церкві молоді не сміли мешкати разом, доки не відбулося «весілля», тобто — весільна врочистість з обрядами. Бо в церкві — це був «шлюб», а «весілля» — весільна вечеря з піснями і обрядами, що часами були дуже старовинні — аж від поганської доби.

[70] Пиво варили дома, вино купували або від мадярів, або італійське.

[71] Бурграв — каштелян, управитель чи «домосправець», як тоді казали ще, замковий; мечники — виробці мечів; ножевики — робили тільки різні ножі, але не зброю; вірменів у Львові, за ті часи було багато; замкнувем — замкнув.

[72] Темний — сліпий; позирає — бачить; през — скрізь, через; живота — життя. Старі вирази.

[73] Поламни — зламай; проміждо — між собою; лаціна — латинь; веремія — заколот; ож — хоч би; снов — знову.

[74] Приліжно — пильно.

[75] Легенда про «щасливу країну, попа Івана, де нема зла, хворіб, несправедливости і самої смерти», — була популярна тоді по цілій Европі.

[76] Богочтець — що шанує Бога; адамант — диямант, якому приписували чудодійну силу.

[77] Український «відгук» легенди про Св. Ґраля!.. Авторка чула цей переказ саме від сліпого лірника, під Київською Лаврою.

[78] Підлий, підліший — поганий, гірший; вживали це слово в такому глузді.

[79] Рід анемони, червоної барви. Приписували їй вплив на полегчення хворіб серця.

[80] Вирази, які авторка чула від кобзарів та лірників, якими цікавилась, бо бачила в них «спадкоємців Гомера» на українській землі.

[81] «Додавати жалощів» — прикрашати спів хроматичною треллю.

[82] Старовинний вираз, не русизм.

[83] «Челядна ізба» — не «русицизм», а старе, українське слово.

[84] У замках були свої ремісники на всі потреби

[85] Ісхожає — доходить.

[86] Старовинний наш вираз.

[87] Сатанаїл — наймення Диявола у народніх, українських апокрифах.

[88] «Баніта» — вигнанець; хирен — слабий; ся — себе (стар, форма).

[89] Цю легенду авторка чула від прочан, що приходили до Лаври й залюбки розповідали «дівчатам нерозумним» подібні речі. А що авторка на такі «влови легенд» ходила одягнена в українське вбрання, з намистом і стяжками, то побожним прочанам і в думку не могло прийти, що дещо з цього колись буде надруковане.

[90] Странний — мандрівний.

[91] «Зілійниця» — жінка, яка знає лікувальне зілля та як його приправляти й що ним лікувати; сушарня — не тільки місце де сушать овочі («крижаниці») чи гриби, але й така «лябораторія-лікарня» зілійниць, що їх мали в кожному литовському замку. За ту добу, про яку йде оповідання, на Волині був ще великий вплив Литви.

[92] «Сивак» — горщик із «чорної» глини, яка при випалюванні ставала сірої барви. Такі горщики робили на Волині. На Київщині — переважно у Василькові, — виробляли горщики із глини червоної; на них яскравіш видно грецький вплив. На Волинських — цього вплину нема.

[93] Намисто з глини, випаленої, полив’яної, також. Бо скляне намисто за ті часи було дуже дороге, майже в однаковій ціні, як справжні коралі звані: «добре намисто» або бурштин. Але бурштину дівчата не носили. Було це «вдовське намисто», бо вдови коралів не носили.

[94] 3 Угрів —із Мадярщини. За ті часи, українці з Мадярщини (Підкарпаття) мали постійний зв’язок з українцями на Великій Україні (Придніпрянщині); «босорканя», «босорка» — відьма, мадярське слово. Авторка ще знала одну таку «босорканю»-зілійницю.

[95] Коливо — риж із родзинками й медом, ритуальна страва-офіра (згадка на поганські «офіри мертвим»!), якою «коливали»  — очевидно, назнаючи цим рух офірний при богослужбі за мертвих.   По богослужбі «коливо» розділяли між тими, хто брав участь у тій богослужбі: духовенством (про яке була звичайно окрема порція на окремій тарелі), та кревняками й приятелями померлого.

[96] Шинку, пушти — замість: синку, пусти; «Матінки» — стародавній, друїдський культ «Матерей усіх речей», який зберігся дуже довго в литовських повір’ях; стверджує гадку, що литовська, поганська віра була друїдизмом; заздалигоди — заздалегідь, старовинна форма.

[97] Морена — богиня смерти у слов’ян.

[98] Одрина — спальня, старе слово.

[99] Це — не фантазія авторки, але історична деталь.

[100] «Римськими вікнами» називали тоді вітражі: вікна, зложені із барвних частин скла.

[101] Історичний факт: були це жиди з Праги, які, власне, розбудували Бердичів, що своєю архітектурою вузьких вуличок сильно нагадує празьке «гетто» — жидівську частину міста Праги.

[102] Ірха — груба шкура; інтролігатор — майстер, що робить палятурки на книги.

[103] Св. Гіяцинт — дійсно «київський» святий, домініканець. На місці, де був той кляштор домініканський,       пізніше було передмістя київське «Преорка» або «Пріорка».

[104] Стригольники — православна секта, яка появилась у Новгороді в XV столітті.

[105] Домініканці носять білий габіт і чорний, довгий ллащ.

[106] По деталях гербу можна було пізнати — й розшукати, — наскільки близько споріднені роди.

[107] Св. Фернан ІІІ, дійсно, канонізований святий. Пам’ять його святкується 30 травня.

[108] Коралі бувають здебільшого білі, гострі, як галузки покриті намороззю. Звичайно, для обрібки вони не годяться; їх «ловці коралів» не беруть, а шукають червоних або рожевих.

[109] «Пригород» — перший двір, перед «почесним двором» — за другою брамою.

[110] Італійських архітектів було в Україні найбільше.

[111] Созиніяни, справніше: «социніяни» — єресь заснована в Польщі 1533 р. італійцем Социно. Не визнавала Св. Трійці й божества Ісуса Христа.

[112] Кляштор св. Варвари в Бердичеві, спочатку — кармелітський, потім — камальдулів. Потім кляштор був скасований і лишився тільки дуже гарний, старовинний костел, а в ньому дуже славна — і від православних у пошані, — ікона Святої Діви «Бердичівської».

[113] Німчин, жидовин — старовинна форма.

[114] Контрефект — портрет; «негербований» має два значення: 1) не шляхтич, що «не має гербу», або: 2) виучений якомусь реместву, але не принятий до «цеху», а працюючий «на свою руку» — приватно.

[115] В Еспанії є звичаєм давати при хрещенні кілька наймень (авторка, охрещена в Еспанії, має шість хресних наймень). Це робиться: «щоб дитина мала більш святих заступників та охоронців». І часто хлопцям дають наймення «Марія» (не Маріям!), щоб Свята Діва його охороняла!»

[116] Визина — старовинна назва риби-осетра, що її давініше було багато в Дніпрі. «Осетрина», осетер — узято з московської мови. Українська назва була: визина. Цікаво, що ця старо-українська форма лишилась у московській мові: «вязіга» — хрящ, із похребтини визини чи осетра, який дуже ціниться як додаток до начинки пирогів на Придніпрянщині, а ще більш — у Московщині.

[117] Алтабас — дуже міцна й товста шовкова матерія, що переважно вживали її взимку.

[118] У старі часи вважалося, що треба було не тільки частувати, але ще «припрошувати» чи «примушувати» щоб вони їли й пили.

[119] Ґуїльєльмо де Кастро — дійсно, історична постать. Нащадки його ще жили коло Житомира перед першою світовою війною. Альбігейці — єресь, яка постала у XIII стол. на півдні Франції в місті Альбі, звідти назва: альбігейці або «катари» — чисті (з грецької мови), як вони називали себе самі, бо — ніби то тільки воїни мали «чисту», нічим не «зіпсовану» віру. Занесена була ця єресь до Франції з Болгарії. Рекомендувала вона дуже суворі пости, радила не вступати в подружжя «щоб рід людський перевівся» а з іним — був би «знищений гріх». Світ, «а їхню гадку, створив не Бог— а Люцифер, якого вони називали: Люцібель. Рекомендували також і самогубство, як спосіб «знищити гріх», або принаймні «одного грішника».

 

[120] Волохами, волошками називали у старовину мешканців Румунії, себто румунів. Але іноді називали «валахами», «влахами» теж і італійців.

[121] Ченці-капеляїни за ті часи були також і лікарями, але бо й аптекарями в замках.

[122] За середньовіччя освіта була майже цілком у руках Церкви чи духовенства-ченців.

[123] Авторці довелося особисто пересвідчитися, наскільки «чужинці», які оселились в Україні, полюбили цей край, зжилися з ним, «втілилися», так би мовити, до нього. Року 1919 авторці довелося бути, якийсь час, передкладчицею в Українському Міністерстві Закордонних Справ. Там авторка — зі здивуванням дуже щирим! — пересвідчилась, що найліпше володіли українською мовою такі «українці», як: граф де Бальмен, панна Тереза Берґоньє, Ян Карашевич -Токаржевський. А такі «корінні» українці як панна Гудим-Левкович, родина Тарновських, а такі з «типово-українськими прізвищами як Кравченко, Ковбасюк — наймення не вигадані! — або не вміли зовсім по-українському, або дуже кепсько. Панна Гудим-Левкович не вміла інавіть відповісти: «так!» або: «ні!» А казала: «да», «нєт».

Де Бальмен був давній французький емігрант, і жив завжди ціле літо, аж до осені глибокої, на селі, на Чернигівщині. Інакше — був це старшина (навіть генерал) царської Гарди. Тереза Берґоньє була донькою француза, що мав у Києві театр і готель та маєток — чи віллу — на селі, де, звичайно, також родина Берґоньє проводила літо. Ян Карашевич-Токаржевський, литвин, якого особливо поважаю за те, що завжди виправляв, коли його наймення «виправляли» на «Іван». Казав: «Ні! Ян — бо я литвин!»). Отже, ті на Великій Україні, хто жив на селі й бачив зблизька, що є «український нарід» — знав його мову й рахувався з нею. Ті ж українці, що мешкали в містах, знали — і поважали! — тільки «мову панську», але не «простонародну».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.