Наталена Королева. Предок-4

У ВИДІННЯХ МИНУЛОГО

Танцюючі дівчатаСвітляні завої ще огортають верхів’я. Але під кожною тінню гір — вже фіялково-синя ніч.

Тільки ясною мережкою побігли стежки караванів — білі, мов посипані сяючим снігом.

Стільки світла всмоктали в себе за день, що з пітьмою не мають сили вгаснути. Та все ж таки, в заглибинах долин, озерами вкладаються тіні. Немов натягаються ковдри.

Гостріще закреслюються ребра хвилястих пагорбів. Довгим фризом, — як на рельєфі стародавніх гробниць сусіднього Єгипту, — на металево-блискучому небі, по кряжі гори випинається череда буйволів, отара кіз та овечок, загорнених зрожевілими серпанками куряви. І зникають. Ніби усмоктуються між сільськими будівлями з плоскуватими дахами. Немов це не справжні, живі тварини, а тільки духи чи примари, що «вертаються на своє місце» — на барельєфи донедавніх гробниць…

Останнім променем доторкнулось іщераз світло до скелі, що на ній Карльос чекає каравани.

Смарагдова ящірка блиснула на нього золотими очками: казкова дорогоцінність, яку ще дарує піліґрімові вгасаючий день. Здалеку, ліниво гавкають вправленим хором собаки.

А на тому «музичному тлі» дитячий голос вкручує срібним сверликом хроматичну трель…

Поночіє. Однак ще кожний камінчик немов відсвічує, пророкуючи недалекий світанок прийдешнього, яскравого дня.

— Не журись за приятелями й житлами, що покинув. У світі знайдеш і нове житло й нових друзів…

Із присмерку, майже вже цілком темного, виринає спочатку прислів’я, а потім і висока постать караван-баша[1] Зейнала. Мовчання й пустиня, що серед них він живе — переважно вночі, бо ж удень каравани здебільша відпочивають при воді, — перетворили Зейналову голову на книгу доспілих думок, приповідок, афоризмів

— Уже вирушаємо?

Зейнал здержливо хитає головою й сідає обіч Карльоса.

Ніч лагідно й ніжно тулиться до них.

— Любиш ти, Зейнале, своє рідне село… Маєш досить верблюдів і отар. Що ж, скажи, жене тебе світами з караванами?

— Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.

І знову мовчання пестить обох із ніжністю матері.

Мовчання — голос правди. І так ясно відзивається воно до того, хто навчиться в нього вслухуватись, що Зейнал уловлює серцем приявність цього — «третього співрозмовника» — й відповідає йому.

Довкола багаття заметушились чорні силюети людей і звірят.

— Ну, час розмотувати далі клубок шляху — підводиться караван-баш. — А все ж таки, ніби рідним стає край, що й на хвильку дав відпочинок мандрівникові. Тож не сиди нерухомо, людино, а йди далі. Завжди знайдеш у світі місця досить. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…

Як уже вирушили, Зейнал додав:

— Слід мужньо нести труп світу цього. І бути дужчим за нього. Бо що ж це — світ? Танцюристка!.. Кожному всміхається вона! Та ж тільки на одну мить! А тривалого в ньому нема нічого. Нехай же дасть Всемогутній, щоб життя твоє стало такою казкою, яку приємно розповісти… Бо ж життя — тривала казка…

І пішов поперед каравани.

Тілько над ранком затримався караван-баш, пропустив перед собою валку, як пропускає вождь дефіляду свого війська при параді.

Вже недалеко й припинка, а Муса, Зейналів син, молодий помічник, доведе вже каравану й сам…

Зейнал може хвилину відпочинути, приєднавшись до відсталих їздців.

Враз із ними, ніби замикаючи каравану, повільно, але не спиняючись і на мить, посувається вогничок свічки, що несе її стрункий, високий привид у покутничій сорочці.

На поводі, за Карльосом, — Херонімів осел із Херонімовим майном, пряде довгими вухами прислухаючись до пісні Муси.

Спокійно-монотонна мелопея[2] заохочує до бадьорішої ходи не тільки притомлених верблюдів, а й ослика, що виріс у звичаях пустині.

Небо остаточно зблідло, все враз просякло світлом.

Імлисті обриси в долині стали пальмовим гайком.

— Уд! Уд! — глухо й м’яко попливло повітрям.

Зейнал стримав коня й задивився, вдоволений. Лагідний усміх пробіг по темно-брунатному обличчі караван-баша й сховався в його бороді.

На рожевій скелі, що рифом виринула з моря піску, співав гимн сонцю, купаючись у світлі молодого дня, удод.

Розгорнена еґретка — переливчаста й злотиста, — сяяла над його голівкою й перетворювала пташка на ту містичну істоту, що її єгиптяни малювали на гробницях, як символ «воскреслої, блаженної душі».

Удод не лякався людей, ані каравани. Крутився на місці, роздимав шию, схиляючи голову, ніби кланявся новому сонцю. Здавалось, виконував перед ним таємні обряди, побожні містерії, що підглядів їх у давновіку… І м’якими ударами обгорненого оксамитом молоточка «стукав у Двері Вічности»:

— Уд! Уд!

— Невже не бачить нас? — указав Карльос на блискуче-золотистого пташка.

Зейнал поблажливо всміхнувся:

— На тисячу-тисяч людських кроків бачить він глибінь водного джерела. Та ж як він не бачив би каравани? Але не лякається «синів Ізмаїлових»[3]. Бо ж і найменша наша дитина знає: всохне рука тому, хто б кинув камінем на «пташку Архангела Джебраїла»[4]. Зустрінути його — означає прийняти благословіння Архангелове!

З пальмових корон вилетіла срібляста горличка.

Смикнула собою кілька разів у повітрі й обернувшись знову впірнула у віяла листків.

Бо з неба, — неначе воно скляне й розпалось на черепочки, — лився потоком дзвінких червінців, — крик яструба.

— Чи знаєш, дервішу побожний, що говорять вони? — вказав Зейнал Карльосові на птахів.

— Удод каже: «Обачність — сліпа, якщо має виконатись доля!» «Народжуйтесь для смерти! Будуйте для руїн!» — стогне горличка. А яструб із просторів небесних, хвалить Сотворителя словами: «Милість Всемогутнього — жити далеко від людей!»

Гавкнула собака. Заплакали -заридали, мов скривджені діти, ягнята…

Під гайком майнула синя постать із червоно-гнідою амфорою-глеком на рамені. Хлопець, у вільній, білій одежі, вигукуючи, вигонив великі, чорні кози — облізлі, без шерсти, як вичищений чобіт блискучі буйволи.

Оаза прокидалася, оживала.

«Птах Архангела Гавриїла»[5] давно вже прорвав ясну блакить неба і зник у ній.

Каравана розташувалась на відпочинок.

Карльос поставив у затишку свою свічку, простятся під ясно-зеленими, лапатими листами «оазної липи» — спарманії[6], густо вкритої китичками білих, із темно-гнідою серединкою квіток.

Почувався вельми зморений. Бо ще не повернулися вповні сили по немочі.

— Добродійство та милість Всемогутнього — життя далеке від людей… — лунали в Карльосовій душі слова караван-баша, якого пізнав — і полюбив — ще в манастирі «При Криниці», куди Зейнал пригонив напувати своїх верблюдів.

І перед очима став, як живий, відлюдний манастир…

— Може й справді, якщо можливе в світі ясне, без гіркости, без терпкости й без пересичення та жалю за втратами щастя, то може воно бути тільки в такому «Кляшторі Джерела…» — думав Карльос. Згадував і бачив та розглядав у думці постать патера Ліберата, побитих віспою милих братів… Кам'яну голубку на «колі св. Катерини»… І, нараз, серед спокою, що наливав душу, відчув гострий укол:

— А чи ж не могло бути щастя й удома? В тім його рідному краю? Чи ж, справді, треба було йти «по щастя»… аж у пустиню?.. Чи ж тільки Карльос не міг — чи не вмів! — углядіти те щастя вдома?..

Він?.. Тільки він не вмів цього?.. А Беата? А Інес, її молода подруга? А Каталіна?.. І Хуана сама!..

А всі ті придворні? Або — всі ті, що їх інші з заздрістю звуть «вибранцями долі?..»

Лихварка-доля видирає аж надто високу платню за всі ті «почесті», «високе становище», маєтки… За всі ті матеріяльні «блага», що ними наділює тих, кого люди безкритично звуть «упривілейованими», «щасливими»…

А тим часом у житті — як на корріді[7]: найвигідніші місця, — ті, найдорожчі — в трибунах та в льожах.

Та ж там не вільно голосно сміятись, гукати на приятелів, кидати помаранчевими лушпинами та зневажливими словами в нездару-тореро[8].

Не можна там також й обіймати свою новію[9] й говорити їй, — при всіх, бодай і на вушко! — ніжні слова…

Зате, там можна сидіти вигідно й «почесно»!

А на місцях, відмічених коротким словом «соль» — сонце — дозволено все! Тут — повна воля! Зате, безжальне сонце заливає обличчя і промінням і потом. Не бачиш і половини того, що діється на арені. Нераз обсипле бик і піском, коли, розлючений, летить наосліп крізь усі перепони…

Із правом «не скидати бриля перед королем»[10] іде впарі й повинність — ніколи, ані перед найближчими, — не звільняти шиї від цупко-накрохмаленої «фрези» — руркованого, твердого коміра…

Міцно тримає той широкий комір голову! Завжди рівно й гордо піднесену вгору. І не дозволяє схилити її… ані в ніжності, ані в слабості…

Із каламутно-золотавої хмари куряви раптом вирвалась дзвінка пісня. Лускання бича немов підгонило її вперед.

Карльос прислухався й зненацька його серце затріпотало. По спині пробіг холодок. Розум відмовлявся збагнути, що це — дійсність!

«Dime, mujer, si el amor se olvida Sabes tu adonde sa?»[11]

Еспанські слова звучали цілком ясно, виразно й близько, в гарному тембрі тенорового голосу…

Так треба було йти світ-за-очі, щоб і тут знайти те саме, від чого тікав?

«— …si el amor se olvida…»

— Чи ж «забувається» любов?.. Якщо це дійсно вона?..

Закрутив головою, але швидко зірвався на ноги й оглянувся довкола.

Ляскаючи довгим бичем, ішов за чередою молодий невільник, із гарною, каштановою борідкою-клином.

І: — аdonde, a-don-de, a-don-de sa? — безжурно мережав срібними теноровими фіорітурами вже сліпучо-ясне небо…

Карльос голосно привітався.

Почувши еспанські слова, співак знерухомів. Переводив погляд із босої постаті в довгій рянді на заткнуту в пісок — мов стеблина з вогненною квіткою — свічку…

 

* * *

Увечері, караван-баш Зейнал дружньо попрощався з Карльосом. Каравана вирушила з оази без покутника.

А Карльос сидів над джерелом, що ніби моргало до місяця й слухав.

«Співак Алі», що звався в рідній Астурії Альонсо Нунєс розповідав:

— Знаю: лишусь невільником уже назавжди… Бо хто ж міг би мене викупити? Хто, — як світ світом стоїть! — хто чував про багатого астурійця?.. Мої ж кревняки — голі, як дощові хробаки! Кажуть інші невільники, що теперішній мій пан — навіть і не зла людина… Та ж «Алі-співак», як вони мене звуть, іще ніколи його не бачив… Далеко він… десь у Яфі!.. «Алі» ж доглядає отар в оазі… й доглядатиме так, до самої смерти!.. Живе тут, в оазі, більше рабів того пана. Деякі мають родини… жонаті… Я ж брати жінки не хочу…

Астурієць на хвильку замисливсь і, немов приховавши для себе першу половину думки, закінчив уголос:

— Як невільникові мати родину, коли ж йому нічого на світі не належиться? — Та ще, щоб власні діти були тобі чужими?.. Маю тільки одно: душу! Але ж — і душа «Алі-співака» належить не йому, тільки Богові…

Карльос уважно оглядав цеглясту пастухову постать і покриту арабським покривалом голову.

— Якось я тебе не зовсім розумію… Звешся Алі… Чи ж ти вирікся віри Христової?

Астурієць підскочив:

— Твоє щастя, що ти — мій гість, мандрівнику незнаний!

— Але ж звуть тебе «Алі?»

— Та ж чи не однаково, як мене кличуть нехрещені? Ще й ліпше, що своє, поганське наймення мені дали! Принаймні не паскудять християнського, святою водою окропленого! Невчений я… Не вмію тобі сказати, прочанине… Ти, видать, не наш брат, — простий селянин…

Пробіг очима по Карльосовій постаті й міркував простодушно, вголос:

— Може ти з учених… із ченців?.. Он, — руки, видно, не до ремества чи до плуга. Та й як ідеш босо, тісно пальці ніг стулюєш, щоб якнайменше землі, босою підошвою діткнутись… Не так, як ми, що цілою ногою, — щиро! — ступаємо… Та ж скажу тобі: Коли б я віри зрікся — мабуть би вже не жив!.. А якщо вже надто лихо мені дошкулює, так що й піснею його не розігнати — тоді молюся: «Вірую»… Не прошу собі в Господа нічого. Тільки кажу: «Вірую!» Та й край! Бо ж таки: коли й справді вірую як годиться, що Господь — благий та до нас, людей, милостивий, то нема мені чого й турбуватись! Бо ж, виходить, що те, що маю — є для мене найліпше…

Довго лежав Карльос без сну, нерухомо, вдивляючись у повну сріблястого мерехтіння безодню небесну. Не ширшою, але глибшою видавалась вона в пустині, як із моря. Але була дивно ближчою…

— В пустині не росте нічого, крім душі! — казав милий, простий серцем патер Ліберат. І ось, убогий, темний раб учить лицаря, не чужого наукам Саляманського університету…

І знова, сяючою хвилею плеснула манастирська мудрість чистого серцем і «нищого духом» брата: — «Побожному нічого не бракує!»

Заблиски думок і згадок, у затінку спокійних дерев, немов ніжним, нематеріяльним дотиком розгладжували Карльосову душу, стираючи терпкість і загоюючи рани попереднього життя.

Таємна пустиня і тиха ніч змішували свої нечутні голоси у величний спів без слів, що звучить тільки поетові та святому — бо й «святий» це поет, що робить із релігії поезію! — здібним відчувати відгуки вічности в хвилинках земного життя. Іноді в той «гимн Вічности» вривалася з неба мовчазна зоря — світляна сльоза з ока Матері-Матерії, що спить без снів… і тужить по щастю…

А людина?.. Як мало різниться вона від цього метелика, що — он! — безфоремною грудочкою впав, спалений вогником свічки! Шукав свого «щастя»… радости від блискучого вогника-квітки… І знайшов загубу… Хіба він, Карльос, не робив так само? Хіба ж не ввесь він був повний думками тільки про себе? Хіба ж не в усьому шукав тільки себе самого?..

Бадьоро війнув подих від прохолодного джерела. І приніс легку й ясну нову думку, що від неї зовсім наростіж розправила крила душа.

Ось — вихід і облегчення журби! Так, це він!

— Завтра ж! — сказав собі вголос твердо й певно. Повернувся на бік і спокійно заснув.

І знов, як у манастирі св. Катерини приснилася йому Беата.

Але була радісна, всміхнена, сяйлива. Подавала зброю: промінь-меч і остроги-зорі…[12]

— Тепер ти готовий до бою, лицарю мій. Іди ж далі! Знайдеш святого Ґраля! — лунав її голос і проходив глибоко в душу розсіяним світлом, в якому дзвеніли слова:

— «І більшої любови нема, як покласти душу свою за ближнього свого!»

 

* * *

Сонце обережно торкнулось заплющених Карльосових очей.

І мандрівник усміхнувся новому дневі. Справді: «новому»!

Так ось для чого треба було перепливати море, перейти пустиню з небезпекою для життя, щоб знайти свого «ближнього»?.. Астурійця, ніколи не баченого! Не гіршу й не ліпшу за інших людину!

Людину!.. Тільки «людину»!..

Кілька день перебув Карльос в оазі, аж поки пішов у Яфу гурток рабів еміра Ібрагіма.

Карльос приєднався до них.

— Потребую дещо сказати вашому емірові!

Емірові?.. Босий жебрак?.. Але, хто може знати, якими гінцями переказує звістки пустиня?

Не шукає бо ворог супротивника, щоб стати перед ним босоніж і беззбройно?!

Коли ж прочанин — «дервіш із краю Румі!»[13] — іде з доброю вісткою — хай — во ім’я Боже! — йде!

Емір Ібрагім без затримки прийняв «християнського дервіша» — Карльоса Лясерду.

І на його прохання продати «Алі-співака», астурійця, без жадного здивування сказав свою ціну. Однак додав:

— Якщо це все, що ти хотів мені сказати, приятелю, то міг би й не турбуватись аж до мене. Вистачило б і мого домосправця!

— Річ є складніша, світлий еміре! Бажаючи відкупити в тебе цього твого невільника, я пропоную тобі за нього іншого невільника — себе, поки не пришлють за мене викупу[14]. Бо ж, ідучи на побожну прощу, я не брав із собою золота.

Сарацин оглянув Карльоса.

— То ти тут зустрів родича? Чи приятеля-побратима з рідного краю?

— Бачу його поперше в житті. В його краю — вбогому, гірському — також не був ніколи. Знаю тільки, що дуже вбогий той край у нашій землі і викуп звідти не прийде ніколи.

Мусульманин перебирав бурштинові зерна магометанської вервиці[15]:

— Чув я, — промовив поважно. — Чував! І наші співаки нераз мені розповідали та співали про франкського короля Людовика[16], що чинив так: лишався в неволі за раба, поки не прислали за нього викупу. Та ж гадав я, що це — тільки пісні, цвіти людських мрій!..

І з симпатією почав розпитувати прочанина…

— Лишайся, приятелю, на якийсь час у мене! — вирішив емір. — Це тобі не пошкодить! — додав із легким усміхом, що на мить майнув у погляді.

— А що ж ти вмієш? На що надаєшся? Мушу ж я це знати! — перейшов знов на тон господаря.

Заступати «Алі-Співака» при отарах Карльоса не призначено.

Дано йому слушну одіж, приготовлено окрему кімнату, де були писальне приладдя, арфа й гузла[17].

Дано й «день відпочинку з дороги», — такий був звичай у домі еміра, для кожного нового невільника[18].

Другого дня домосправець приніс Карльосові правдивий «самаркандський» пергамент[19], краски, пензлі та сувій віршів Сааді[20]. Коли вміє малювати, то мав Карльос оздобити орнаментами наголовні літери та переписати зацний сувій[21].

Коли ж не є «мистцем, що відтворює барви», — хай тільки перепише.

Залюбки взявся Карльос викреслювати тонку павутину химерних «ароїдів»[22]— розет навколо першої заголовної літери. Золото перепліталося з блакиттю, зелень із біллю[23]. Гра барв уколисувала думку.

Відгуки близьких душі ґранадських орнаментів Альгамбри[24], осяяні містичним промінням мотивів із Бурґоського собору, народжувалися з-під Карльосових пальців, розмотуючи одночасно пасма згадок.

Арабською мовою Лясерда володів вільно, як і кожний освічений еспанець тієї доби. З часів-бо Альфонса X[25] вважалося мову арабську нарівні з латинською — мовою вчених. І сам король Альфонсо X, що поклав основи еспанського письменства[26], пишався своїми перекладами з арабської мови.

Тільки ввечері, третього дня прийшов із наказом чорний невільник:

— Пан тебе кличе!

Дивно відбились ці слова в Карльосовому серці. Досі бо ані король не звертався до нього інакше, як «пане».

Всміхнулась згадка про вбогого «мертвого мандрівника» — дон Феліпе…

Було щось інтимно-товариське в стародавньому звичаю-праві ґранда звертатись до короля — як і король до нього — на «ти»[27].

Було!..

Та — минулося…

І от:

— «Кличе тебе пан!..»

В амбразурі великої тераси, малий хлопчик-раб виймав з інкрустованої різнобарвним деревом шкатулки фіґурки шахів і подавав їх другому хлопцеві. А той розставляв фіґурки на низенькому столикові.

В першій хвилі Карльосові видалося знечев'я, що діти бавляться.

Не вглядів бо спочатку еміра.

Та із затіненого лапатими пальмами й оздобленого різними рослинами оаз протилежного кінця тераси застукотів молоточок по ковалі, зачувся брязкіт ланцюжка й фуркання ковальського міха. Раб, що провадив Карльоса, мовчки вказав у той куток, а сам відійшов. Карльос зробив кілька кроків і біля переносного ковала побачив еміра. Два раби підтримували вогонь на переносному горні й подавали своєму панові довгими щепками розпечені шматочки металю.

Карльос пізнав із форми: емір кував кінські вудила[28].

На легкий шелест Карльосових сап’янців Ібрагім обернувся.

Карльос з гідністю вклонився. Однак не склав на грудях рук, як мали це робити слуги й раби.

Ледве помітна усмішка пробігла під вусом господаря. Відложив ковальське приладдя й рухом руки вказав рабам забрати все з тераси.

— Ладив нові вудила моєму улюбленому коневі… щоб якнайменше перешкоджали йому, — лагідно, як до доброго знайомого а не до раба — хоч і «тимчасового» закладника, — промовив емір. — Старий уже мій приятель, що на першій «фантазії»[29] — перегонах були ми з ним переможці.

Хвилину помовчав, немов побачив перед собою минулі часи.

— В життя на ньому я в’їхав!.. А скільки разів урятував він мене від ворожої рани…

Рухом руки запросив Карльоса до столика, де вже стояли вишикувані гебанові та зі слоновини повирізувані вояки.

— Звичайно граю з учителем моїх синів, чужинцем і лицарем, як ти.

Та ж нині ані вчителя, ані синів у палаті не було. Емір послав їх до ель-Катіє, де відбувалась велика «фантазія» — змагання й перегони бедуїнських їздців.

— Шляхетне це видовище. І будучим лицарям треба з дитинства будити в собі бажання досягти ще ліпшого, як те, що бачать.

Звідтам хлопці з учителем мали відвідати Ібрагімового брата Саадала в Александра. Тож подорож триватиме довго…

— І це — добре. Бо скільки чужих країв ти бачив, стільки нових житій прожив. Тільки зле, що це відібрало мені мого співграча. І, якщо не хочу, — як це в усіх наших казках розповідають! — грати з власною донькою, то мушу забути за шахи. А сам знаєш: людині, що все має клопоти, це не можливо. Бо ж тільки одні шахи відтягають думки від турбот.

Від того вечора Карльосовим обов’язком стало грати з еміром у шахи.

— Був би я радий схрестити з тобою в дружнім бою-забаві й леза, — оглянув якось Ібрагім суху, аж кощаву постать лицаря.

— Добре ви, франки — хоч і не нашим способом, — вправлені. Та ж занадто ти виснажений недугою. І — не личить зі зброєю вправлятись тому, хто вибрався в побожну прощу. Буде ще час, як із прощі вертатимеш!..

Ці слова схвилювали Карльоса. У своїй кімнаті думав:

— «Як поверну з прощі!..» Коли ж це буде?!

Меланхолійно, зі своєрідною ніжністю, кілька день по цій розмові переглядав свої свічки, що їх пильно беріг.

А особливо ту почату, що згасив її власною рукою, знаючи що «Херонімовим вогнем з Еспанії» без пригод і невдач може запалити її знову, як прийде на те час.

Дивився на кресало, що приніс йому вірний Херонімо. І здавалось, що не кремінь, а само серце Херонімове тримає на долоні… Чи ж, дійсно, не було воно таке: тверде, як кремінь, і повне вогню…

Ніщо йому смерть і та форма, в якій вона мала прийти!.. Важливе тільки одно: перемога!

Дійти до мети! Витривати! Не зважаючи ні на що, ані на самого себе!..

«Середньої» бо міри для правдивого еспанця — немає.

І таким був його джура!..

Карльос поцілував кресало. Як Херонімів заповіт і образ…

Подався вже в подорож додому Альонсо-астурієць. Ще й відпливаючи, не вірив би своєму щастю, коли б не вважав його за «правдиве чудо Боже».

— Бо що ж це є? Справжнє «воскресіння з мертвих!» І край!

Повіз Альонсо-астурієць Карльосові листи: домосправцеві Мартінесові, патерові Інніґові, і до Сандоваля, і до доньї Хуани. Не було листів тільки до Беати й до Каталіни. Що ж бо міг їм сказати? Між ними трьома не змінилось нічого.

 

 

* * *

Протяглий, монотонний, журливий спів доносився здалеку й переривав Карльосові думки. Поклав пензлі й вихилився з вікна. Долі дихав прохолодою й ароматом жасминів та помаранчів[30] широкий сад.

Далеко, за деревами, червоними іскрами миготіло світло. Легенькою цівочкою тягло димом, що його здоганяла тужлива мелодія. Карльос спустився в сад і попрямував до заграви.

Біля групи пальм, що затіняли широкий, мармуровий водозбір, обсаджений рожевими в день тамарисами, оранжево-жовто-гарячими трояндами й вогняно-червоними ібіскусами, — несподівано, чолом у чоло зустрів еміра.

Він ішов задуманий, помалу, спустивши голову…

— А, це ти! — підвів сарацин очі на Карльоса. — Ідеш на голос співів? Не йди! Не зрозуміє серце твоє, що побачать очі.

Звичайно спокійно-ясний тембр голосу сарацина був повен суму, і від того ставав іще лагідніший.

— Ходім зі мною! Сьогодня — серце моє як овоч, переповнений соком. Якщо не відкрити лушпини його, то вона прорветься сама… Розділи зі мною той гіркий сік. І, коли серцем дружнім приймеш його, осолодить співчуття твоє обом нам годину цю…

Того дня загинув улюблений емірів лев[31]. Не помогли жадні ліки, що були виписані в найновішій лікарській книзі: «Кітабук Деррагіє Ілганіє» року 1465-го виданій славним лікарем Сабунда-Огли Шер-ефеддином, що лікував самого падишаха. Не помогли ворожба й заклинання, прохання й молитви до Всемогутнього й Пророка його…

Звіря поховали, закопали глибоко в землю, а тепер над його могилою відбувається тризна по «вірному приятелеві еміровому».

— Ми, в нашій землі, звикаємо до звірят… любимо їх… А це ж був правдивий «володар пустині» найгарніший з усіх пород левів — лев з Атлаських гір! Не було йому рівного в красі. Майже людські риси мала його шляхотна голова. Не було йому рівного й у відчуванні своєї гідности. Чувся він — і відчував, — майже як лицар…

Не псів а лева й малпу тримав емір при дітях своїх.

— Щоб не до пустих і низьких забав із псами звикали. Бо пес — раб і слуга з природи своєї. Але щоб горду й шляхотну вдачу лева завжди мали перед очима. Малпа ж, щоб нагадувала хлопцям, якою потворою стає людина, коли забуває про гідність людську, хоч рухами — ввесь час наслідує людину.

— Кожен скаже, що наймудріша з тварин — кінь, — продовжував по перерві сарацин. — Але для того, хто близько пізнав лев’ячу вдачу, кінь видається дитиною, що тільки починає навчатись розуму. Всі тварини бояться кари. Всі вони в людині бачать свого пана. Єдиний тільки лев ніколи не забуває про свою силу й гідність. І поруч із людиною — відчуває, що він — пан над життям обох. Не зо страху, а з приятельства слухає лев того, кого обдаровує своєю дружбою. І ніколи не скривдить свого приятеля, дарма, що знає його слабість а свою силу. Але образи й кривди лев не дарує нікому і ніколи. Хто «зрадив» його — не може ні за що вернути собі дружби лева[32].

На веранді, де тепер обидва сиділи й пили воду із шербетами, стало тихо. Тільки здалека лунала солов’їна пісня[33], що покривала тихі мелодії тризни.

— Тварини це немов продовження рук і ніг наших, — знов заговорив емір. — Ми їх оберігаємо від хвороби, від злих впливів. Вішаємо на шию верблюдяткові, — як і своїй дитині, — талісмана… Коли ж дійде до межі життя котрогось із цих товаришів наших — оплакуємо їх, ховаємо до могил, а не викидаємо як розбиту річ. Кличемо плакальниць[34], щоб утишити жаль серця свого… І ось, сьогодня серце моє — як овоч повний терпкого соку…

І ближчим видався Карльосові цей, ще перед небагатьма днями чужий кров’ю, світоглядом, вірою й звичаями сарацин… Як вітер дерева, нахиляв сум їхні серця одне до одного.

— Колись, — почав Карльос, розставляючи, без помочі хлопчиків-рабів, шахові фігурки на шахівниці, — читав я вдома легенду. Не нашим, а Північного Краю лицарем оспівану. Коли вмре дитина, казав цей поет, то Ангел Смерти дає їй у руки жбан. Спочатку він порожний. Та ж, що більше на землі плаче по дитині своїй мати, то дужче наповнюється жбан у руках дитини. Аж переливається через край і дитині стає важко носити з собою той посуд. Та ж випустити з рук своїх жбана — вона не сміє. Аж поки знайде того, хто надіп’є з нього… Мені завжди здавалось, що кожний із нас несе, мов той «жбан сліз», своє власне серце… Воно переповнене тяжкими спогадами, сумними згадками, болестями старими й свіжими. І для кожного з нас приходить хвиля, що мусить він «дати напитись» комусь із цього жбану-серця свого, коли вже переливається з нього, повного по вінця, смуток…

Сарацин спинив погляд на Карльосі:

— Правда це… Але… найкраща доля, яку приймаємо з розплющеними очима, говорючи собі: «Вона — моя, тому приймаю її!» Бо життя — як ярмо на волах: тяжить, мулить, тягне голову додолу, але без нього — воли б не проорали борозни, глибокої та рівної, яка саме потрібна для життя збіжжя. Ага! До речі! Чи бачив ти коли «весілля збіжжя?» Ні? То завтра можеш побачити.

І емірове обличчя проясніло, стало радісне. Та й було чого!

Перед кількома днями пригнали, — як несамовиті, — бедуїни з пустині й принесли грізну вістку:

— Йде «Божий бич!» Суне, — як звичайно, тією самою дорогою: з пустинь малоазійських, де вічна колиска сарани! — Суне непереможно…

На ту вість безвладно спустилась красна Ібрагімова голова, а плечі мимохіть здригнулись. Перед очима вставав жахливий образ…

Побачив себе самого, — тоді ще юнака! — як напів ошалівши від жалю, злости й безсилої образи, влетів він, із ятаганом у незчислимі лави сарани й шалено топтав її ногами та сік мечем,..

Але — підстрибуюче, брунатно-гніде море, живе, таємниче-шелестливе, повне зловісного тріскотіння під його ногами, почало вже засмоктувати його…

Гніда, жива маса обліплювала ноги, все тіло, поверх і під одіжжю… Заливала ніздрі, очі, уста…

І знов емір затрусився, немов скидаючи з себе страшну ту гидь. Підвів голову:

— Піша, чи летюча? — спитав хрипко, раптовно пересохлими устами.

— Ще не знати, ясний еміре! Але більше подібно, що летюча…

— Дав би Всемогутній! Бодай не піша! Щоб негайно прийшов управитель!

Звичайно навала сарани, повторюючись приблизно раз на десять літ, дочиста виголоджувала країну, нищучи все, що тільки «тримається корінням землі».

Але попередній напад проминув для околиць Яфи щасливо, дарма, що того разу йшла сарана «піша» — незрівняно страшніша за «летючу».

Вогняні запони й глибоко викопані рови десь перед Сидоном були примусили тоді сарану змінити шлях.

Вона зробила відхил. І, певна своєї непоборности, пішла… просто на море. Але з хуртовиною й припливами боротись не мала сили! Море «злизало» її з переляканої землі.

Та ж таке щастя не часто трапляється!

Однак, якщо дійсно суне «летюча», то є надія, що перелетить лани, вчасно оточені вогняними кордонами…

А може Всемогутній пошле ще й дощу!

 

* * *

Дві доби — майже без передишки, — всі, хто міг тримати в руках лопату чи заступ, рили шанці.

Жінота й діти зносили запальний матеріял… І щастя знов, — і в цім десятилітті, — всміхнулось емірові: ще не дійшовши до його ровів, сарана знялась і чорною хмарою перелетіла край[35].

То ж не диво, що Ібрагімове лице стало розрадуване й прояснилося…

Вранці, оточений цілим двором своїх слуг та музикантів, виїхав емір у поле. Вперше звелів Карльосові при слугах їхати не за ним, — як слузі, — а попліч, як рівному.

— Лицар бо ти! Не невільник, куплений на торзі, а закладник, що з власної, доброї волі виконуєш шляхетний учинок… Та ще й учинок, на який треба більше відваги як на бій!

Донька Ібрагімова, — вдруге вже згадував при Карльосові емір про ту доньку! — так боялася кожного саранчука, що аж захворіла[36]. І до неї мусіли покликати «хакіма» — лікаря.

— Я й сам, ще з юнацьких літ, здригаюсь, як бачу таку нікчемну й таку грізну істоту, — признавався Ібрагім. — Та й як би інакше? Чи ж можна ставитись байдуже до створіння, що на його крильцях рукою Всевишнього написано чорними письменами, по гебрайському, — бо то є одна з найдавніших людських мов — «Бич Божий?![37]

А що й цього разу лихо оминуло поля та лани емірові, було саме на часі відсвяткувати «весілля збіжжя»[38]. Власноручно назривав емір найліпших колосків ячменю, що вдруге дозрів уже цього літа.

Переплів їх квітками, виплів подібну до людської фігурку і, оздобивши її намистами та завинувши в дорогу, шовкову тканину, посадовив між галузками «святойванівського хліба» — ріжкового дерева, що росло край поля, її, цю «наречену збіжжя».

Всі приявні заспівали весільних пісень, гучно й радісно загули музики…

— Голосніше! Щоб аж до неба було чути!

І, заспокоєні та задоволені, повернули до дому,

Минали дні, як хвилі прибою: щораз нові, тікаючі й невловні…

Карльос помалу призвичаївся до своїх нових обов’язків і терпеливо чекав, коли прийде за нього викуп з Еспанії.

Дитяча віра простих серцем ченців із манастиря св. Катерини, та незломна впевненість мусульман, що «мудрість Божа знає що робить, сплелись у Карльосовій душі й укоренились так само міцно й певно, як це було в душі «Співака-Алі», що вже десь ступив на рідну землю, якої не сподівався ніколи знов побачити.

І от, якось, закінчивши що-вечірню партію шахів, емір промовив:

— Мав би ти, лицарю, продовжувати побожну прощу свою!.. Гріх для кожного, хто вірує у Всемогутнього, стати перешкодою на шляху зв’язаного обітницею. Іди ж, як обіцяв ти. Досить пізнав я тебе й бачу: не маю потреби в’язати кайданами примусу того, хто сам себе вміє в язати словом власним. Коли ж повернеш — лишись у мене вільним із власної, доброї волі. Будеш другим учителем синам моїм… Від тебе бо є чому їм навчитись.

Хоч дорогою до Яфи — найстаршого в світі міста, заснованого ще Ноєвим сином, Яфетом[39], — не можна помилитися, йдучи до Єрусалиму, бо та дорога «століттями топтана людством» і, хоч часи були спокійні, не як за війни «хреста з півмісяцем» — проте емір радив Карльосові приєднатися до каравани:

— Бо ж у пустині — одиноко йдучого завжди допроваджує диявол.

 

 

 * * *

І знов, розсвітивши свою свічку, пішов Карльос сам-не-сам, бо ж іззаду — «на відгук голосу» — за караваною. Все вперед, все вгору, до святої своєї мети. Далеко вже лишилась Яфа, — стрімка, жовта скеля над морем із приліпленими до неї білими домами-гніздами чи табунцем мев, що шукають захисту від прибою, завжди тут неспокійного моря.

Тремтючою зірочкою плив вогник Карльосової восковиці між зеленими хащами й через глибокі долини, що були тут замість пустині.

Як колись проводила східніх маґів-володарів Зоря Вифлеємська — вів нині пілігрима цей малесенький вогник… Не до «печери чужої», де народився Бог-Любов… А до гробу, — так само чужого! — в який поклала Його людська ненависть і злоба…

Що ближче до Єрусалиму, то з більшою ніжністю дивився Карльос на кожний пагірок, на кожну долинку: вони ж бо могли бачити живого Бога, втілену Велику Любов…

А коли вгледів у лузі польові лілеї — захвилювався, майже до сліз.

Хіба ж дивився б Христос із ніжністю на ці польові лілеї, коли б світ був, як запевняли ті мізантропи «поети з Альбі» — «лапкою на душі, створеною дияволом» на загибіль людства? Дияволом, що є «паном створеного світу»?..

І коли б, дійсно, «перемагати нечистого можна тільки «знищенням роду людського», смертю, то чого б Ісус перше чудо своє зробив у Кані, на весіллі, благословляючи радість, із якої мало початися нове життя?

Який же маленький — і темний! — цей людський дух, як легко заплутується він у сірі нерозуміння й зарозумілості, які, — до того ж! — сам собі сплітає!

І, заплутуючи одна одну, все наростають, усе дужче заплутують одна одну доктрини, секти… толкування, «висвітлення…»

І з часом відквітають… Обсипаються, мов осіннє листя… щоб уже більш ніколи не зазеленіти знову!

А натомість приходять нові…

І всі намагаються «затримати науку Христову!» Всі вносять до неї «поправки», що цілком змінюють її глузд… Вічне «Вавилонське стовпотворення»! При якому «брати» говорять про ту ж саму річ… незрозуміло!

Бо говорять мовами різними! І дратуються, гризуться, б’ються на смерть за те, що інші не приймають їхнього погляду… їхнього нерозуміння… «тільки вірного!» І нагортають… купи сухого листя з… «дерева пізнання добра і зла»!..

Босою ногою піткнувся Карльос об корінь осики, що вибіг на дорогу.

Задрімав ідучи?.. Кажуть, що таке трапляється підчас вояцьких походів.

Свічка в руці похитнулась. І цей рух цілком пробудив мандрівника, хоч і не прогнав утоми. На крайнебі проступало світло.

Мов сиві діди, то тут, то там хитали сріблястими головами присадкуваті оливи та лапаті кактуси, що дрімали при ранній дорозі.

Гаддям стелилась — повзла по землі, — нічим не підперта рева по винницях. Краплини роси, — рясні й пружні, — гаптували сріблом і перлами широке, повирізуване виноградне листя…

Повіяло вранішнім ароматом землі — «фіміямом свіжости», — що кожного ранку нагадує про вічне чудо: відновлення життя! З барвистої імли випливло сонце й широкими розмахами розклало по небі могутні проміння-крила, як стародавній, єгипетський символ вічного життя, «крилатого сонця».

Вічного життя… завжди нового… завжди йдучого вперед, до світла, до радости, до розцвіту…

Це була відповідь на Карльосові думки. Зелень далеких нив ще ховалася в опалевому серпанку…

Під урвищем ходив сіяч і кидав жменю за жменею насіння.,.

Що міг він сіяти, коли сусідні ниви були зелені? Коли на інших уже — східнім звичаєм, — було з корінням повириване збіжжя?

Може він сіє те «зерно гірчишне», що потім розростеться «могутніше за всі рослини?»… Он, здалеку забіліли стіни й намітились вежі… Єрусалим!..

— Може саме звідси, може саме з цього місця, що на ньому стою, Христос дивився на місто це?..

І, повний зворушення, впав навколішки. Накрив очі повіками, щоб цілком перенестись у глибінь віків, коли «шляхами нашими проходив Він, — творячи добро»…

Карльос цілком відстав від каравани. На що вона? Мета ж досягнена!.. І обітниця, дана Херонімові, дотримана: сам один увійде до Єрусалиму. Без тих, кого приводили сюди дочасні справи: бажання купити чи продати, потреба знайти працю, заробіток… Все те, по що ходять і до кожного іншого міста на землі!

Темний серпанок задимленим склом прислонив на хвилину сонце.

Бреніли тисячі повітряних, ніжних струн. Карльос підвів очі: над ним перелітав велетенський рій диких бджіл.

— Може їхні предки були ті, що давали мед «найсвятішому з святих» — Іванові Хрестителеві? — мигнуло в думці. Але якось тьм’яно, бо ж відчув, немов земля хитнулась під ногами й усе довкола попливло… Як човен…

Утома подорожі, тягар життя, що так ураз зісувався з нього, чи напруження захопленого екстазою серця так раптом обезсилили його?

Чув, як останні сили втікають із тіла, мов вода з розбитого посуду.

Кудись у жовту просторінь відлітав дух… Ось-ось упаде серед шляху…

— Поможи мені, Боже!

Напружився що було ще сил і нетвердим кроком, заточуючись, зійшов із дороги в тінь дуплястої, вузлистої оливи.

Ледве встромив свічку у м'яке порохно в дуплі. Оперся на стовбур і, посуваючися по ньому додолу, ще встиг подумати:

— Господи, невже ж не дозволиш дійти?..

 

 

* * *

Коли знов прийшов до тями, було вже по півдні.

Смачні пахощі печених кукурудзяних зерен нагадали, що вже давно не їв. Розглянувся з-поза кущів дрібнолистого, дикого перцю та кактусів, що закривали його від дороги.

Недалечко, в долинці, двоє пастушат роздмухували вогничок.

Сухі стеблини й галузки немов поквапливо тріскотіли й палахкотіли. Вогняна вишиванка гаптувала сиву плахту густого диму.

Аромат печених зерен приманив велику, нубійську козу[40]. За нею спокійно підходили ще дві. Але мале козенятко заплуталось у кущах і жалісно мекало. Хлопчик зірвався на рівні ноги і з криком кинувся до звірятка.

Прикрашена намистом, сережками та скляними бранзолетами — «як доросла», — мала дівчинка залилася дзвінким сміхом:

— Коли б крик помагав, — уловив Карльос арабські слова дівчатка, — то осел вибудував би за годині дві кам’яниці! Ха-ха-ха!

Раптом хлопчик затримався. Крізь дрібне листя перців упав йому в око вогник свічки, а потім і постать лежачого Карльоса.

— Чарівник? — засунув пальця в рот неполохливий пастушок.

Нині бо була саме доба, коли найчастіше кусають скорпіони й гади. А таємні «чародії», знаючі на те ліки й «слово», мандрують із місця на місце.

І пастушок дуже зрадів, коли Карльос попрохав у нього трохи води.

За хвилинку мандрівник жадібно пив із глиняної миски свіжо надоєне козяче молоко.

Діти давно мріяли про «Фатимину руку» — талісман, що «відгонить усяке лихо, страх, не вдачі та внешкіднює погляд «урічливих очей…» Може їм його дасть?..

Але виявилося, що Карльос талісманів не має. Мав лише останню монетку. І той «бакшиш» був такий новенький, блискучий, що діти придали ще до молока й цілу чималу торбинку дактилів.

Полишивши свічку при Гробі Господнім, по довгій молитві, сидів Карльос у Гетсиманському Саді, під оливою, що одна з сімох виросла з тих пнів, які ще були за Христа[41].

Був повен вражень і думок. Чувся щасливий, що виповнив свою обітницю. Почував, що «переміг свою спокусу» й що легче йтиметься йому далі по життєвому шляху.

Але не міг пересилити суму й терпкого смутку, що ліг йому на серце, коли вступив він у «Святі Місця».

Здавалося: ближчою була йому «Свята Земля» поки сам був від неї далеко… А ось, коли наблизився й торкнувся її власною ногою, мусить заплющитись, щоб побачити знову ту «справжню» Святу Землю…

Бо тут… тут лунають у самому повітрі тужливі скарги Марії Магдалини:

— Узяли Господа мого з гробу й не знаю де положили його!..

З усіх учнів Христових найвиразніший слід залишили тут «Сини Заведеєві», що свого часу турбувались питанням:

— «Хто сяде по правиці, а хто — по лівиці», щоб керувати народами…

Бачив Карльос тут «митарів» і «фарисеїв…» В апотезах кадильного диму і в сяйві свічок та лямпад відходили від вівтарів «слуги Божі» з поглядами, що схрещувались гострими лезами.

Очі інших кидали питання-докір:

— Чому тут «і вони»! А не ми — і тільки ми? Бо таки ж нам — і тільки нам! — повинно належати це місце». Бачив також і «нащадків Юди…» Ох, скільки їх тут!

І брязчать їхні монети… Брязчать опадаючи, як металеві сльози, на руці скарбника… Вливаються з відгуком слів латинських, грецьких, слов’янських, вірменських, коптійських… Однак, звучать усі ті слова окремішньо. Ні єдности, ні гармонії вони не творять…

* * *

Жовтий, вищерблений місяць дивився з-за Оливної Гори втомленим обличчям змореного й безсонням знудженого хворого…

Обминаючи «пам’ятки людські», Карльос прямував до Бетанії, де шукав відпочинку Христос, після своїх змагань із людською невірою, заздрістю, хитрощами й болістями…

Але «пам’ятки людські» настирливо звертали на себе увагу!

Он там на Оливній Горі, де в тиші молився Учитель — стояла десята римська Титова! — леґія вимірюючи кару Єрусалимові,,.

Звідти закликав лицар Танкред хрестоносців до бою з невірними…

І скільки ж пролито тут крови людської». Перемогли «борці за увільнення Святого Гробу» спрагу, голод, невимовно-тяжкі походи й страшні бої…

А себе самих?

Підлягли бурі власних прямувань, ворожнечі, боротьба між собою…

Десь тут, на Оливній Горі — найсвятішому місці Святої Землі була колись церковця…

Писалося про неї в старій «Книжці Пілігримів Скандинавських»…

Два брати — ченці скандинавські — Свен та Аксель, збудували її, щоб у ній вимолити «благословення для свого краю»…

Юдеє! Юдеє! Навіщо налила ти у Ґраля ненависть — найзліщу з усіх: ненависть братню!

Карльос сів на більшому камені при дорозі. З’їв останній яшний корж, що дістав як альмужну. Помацав у торбинці дактилі, що купив був за «бакшиш» у пастушків. Але не їв їх.

Думки перейшли на «Алі-Співака», котрий усі свої жалі й болісті топив у єдиній молитві:

— Вірую!..

Усміхнувся радісно, бо вчора приніс ім’я вбогого, нікому незнаного астурійця, як квітку, що склав її в «Печері Вірую», де, як говорить переказ, зложили Апостоли цю молитву.

Але в мешіту, що стоїть на місці Вознесіння Христового не втрапив: не мав чим заплатити «вступного»…

Пішов далі.

Не великим шляхом, а маленькою стежкою. Спочатку вилася між камінням і раптом обірвалась над проваллям.

Під скелею криво посміхалася беззубою пащею розломаних дверей і зрезиґновано розвалювалась пустка-хатина.

Сліпа, без вікон, — як і «осліплені» Єрусалимські доми, що поприсідали в щілинах вузеньких вуличок, прищулились і чекають…

На що?.. Може на ту «кару», що самі накликали на себе гукаючи:

— «Кров його на нас і на дітях наших!»

І знову сум натис на серце… Знову вчув слабість, ледве дійшов до пустки.

Виснажений тим, що пережив, бачив, передумав — не ліг, а впав на глиняну, подзьобану — людьми чи звірятами? — долівку.

Від великої втоми не міг відразу заснути. І почав відмовляти вервицю за істоту, що видалась йому найближчою: за безумну донью Хуану яка, глибоко віруючи в воскресіння, жила, однак, не життям… а смертю!..

 

 

* * *

З соняшним промінням раптом бризнуло й освітило ніби повітря, кришталеве дзюрчання сопілки.

Розсипались перли роси, погнались срібні краплини, зливаючись у струмочки — говірливі, веселі, бадьорі…

Карльос підніс голову. Звівся на ноги й вийшов із руїн.

Свіжа мелодія сопілки плеснула щераз прозорою хвилею, закрутилася над головою Карльосовою й розсипалась дощем…

На кручі, над хатиною стояв високий, прямий, як пальма, дід.

Чорний турбан обвивав його голову. Проплетена соняшним сяйвом біла борода мерехтіла на рівній, довгій по п’яти, сорочці. В руках мав очеретяну, обмотану просмаленим шнурочком сопілку.

З-під піни навислих брів блиснули цілком молоді, довгасті, блискучі очі.

Вклонився Карльосові. З гідністю, без перебільшеної ласкавости й швидко подався додолу. Злегка похитуючись з боку на бік, почав, ніби продовжував тільки цю перервану на хвилинку розмову:

— Коли улюбленець Всемогутнього — Великий Пророк, — молився, впала з очей його на землю сльоза. З неї виросла очеретина. І бедуїн-пастух зрізав її собі на сопілку. Як заграв сопілка заплакала, як сумом і тугою змучена жінка. Слухаючи її, жінки ставали, мов квіти райські, що мріють про небо. А соловій, — так кажуть! — зачувши цей голос, упав із трояндової галузки, на смерть зачарований цим співом. Сам Пророк на хвилю спинився в молитві своїй.

— Розколись же ти, сопілко, — промовив — що відвернула мене на хвилю від молитви!»

— З того часу, щоб солодко співала сопілка бедуїна, треба обв’язати її шнуром, умоченим у смолу святої покори!.. А правовірний — як ця сопілка! — найкраще співає, чужинче, коли шлунок його порожній! Чи не маєш, мандрівниче незнаний, яшного коржа при мандрівках своїх шляхами життєвими?

Карльос висипав у пригорщу поетові дактилі:

— Ось усе, що маю!

— То ж не потребуєш ти верблюдів володарки східньої[42], щоб навантажувати майно своє! Але братерська рука подала дар свій з любов’ю, тому великий він перед очима Всемогутнього!.. Питаєш де Бетанія? Чи знаю її? Та ж це — рідне село моє! Зветься нині: Ель Азаріє. Саме туди несуть співця ноги його! Можемо йти вкупі!

— Кілька вбогих хатин перед очима смертних, це — Бетанія, Ель Азаріє. Перед Всемогутнім же — це найкраще з усіх місць на світу. То тут переможена була смерть! Але, що — смерть?! Гіршого за неї ворога людства, тут переможено: нетвердість у вірі!

Ідучи, байкар[43] араб ткав барвистий килим оповідання.

— Чи ж не падає прозора й чиста дощева вода і з найчорніших хмар? Всемогутній керує смертю, як вождь каравани найслухнянішним із верблюдів своїх…

Байкар приклав свою сопілку до уст і випарував із неї цілий потік звуків, немов черпав матеріял для оповідання з цих срібних струмочків.

Усміхнувся приязно, заткнув за пояс сопілку й продовжував:

— Слова злітаються на голос сопілки, як голуби на голос того, хто кормить їх. Он, бачиш — і Ель Азаріє!.. І от, — було: Ііса бен-Маріям[44] — пророк із Назарету, — торкнувся не раз землі цієї благословенною своєю ногою. А жили там, в Ель-Азаріє дві сестри. Про старшу говорить мудрість народня: була така господарна, що вміла б і з ослячої ноги випрясти пасма вовни. Друга ж була принаднішою за розквітлу троянду при вранішнім сонці. Мали ці сестри брата, також господаря дбайливого, що пам’ятав мудрість стародавню, яка говорить: «Поле хліборобове — Відвічному належить. Бо ж Він створив землю. І прийде день, коли запитає Всемогутній: «Що ж ти зробив із шматочком землі, що Я тобі позичив?» Молодий ще був, той брат. Ще й жінки не припровадив під дах батьківський і дітей ще своїх не бачив. Та ж нагло покликав його найсумніший і найблідший з Ангелів Божих — Азраїл, післанець смерти. І сестри над труною брата свого бездітного так болісно заводили жалібний плач свій, що й наймані плачки щирі сльози з очей своїх стирали мовчки. І почув про нещастя сестер Ііса бен-Маріям.

Та ж пізно почув: уже три тижні[45] лежав небіжчик під кам’яною плитою.

А все ж таки пророк Ііса звелів відвалити камінь із гробниці.

Аж старша небіжчикова сестра промовила:

— На що ж мріяти про те, що бути не може? Що сталось — сталось. І це — дійсність!

Друга ж сестра — красуня, — впала до ніг пророкових:

— Не має меж надія серця людського! І поза смерть, у вічність сягає вона. Чи ж милосердя й сила Всемогутнього були б менші за силу серця людського? Звели, Вчителю, братові моєму нехай вийде з домовини своєї! І воскресне він.

І сталось, як вірила красуня.

Сталось воскресіння. Бо ж воно є певне, як смерть і як життя…

Коли вже стояли біля звалищ та купи каміння, недалеко від дороги, старий араб подав Карльосові руку, допомагаючи йому спуститись у «Лазареву гробницю» по кам’яних, стертих сходах.

— Ступай обережно, — радив араб. — як годин у добі — тут 24 сходи[46]. Тяжко ними йти й не спіткнутись до «дверей воскресіння». Але не важче, як прожити одну добу й не оступитись на стертих і слизьких сходах життя!..

 


[1] Караван-баш — той, хто провадить каравану.

[2] Мелопея — монотонний, ритмований спів

[3] Назва, яку дають собі араби, мешканці пустині.

[4] Джебраїл — арабська вимова наймення Гавриїл..

[5] Араби називають удода «птахом Архангела Гаври їла» й уважають, що побачити цього птаха — є ознакою Божої милости й добрим знаком..

[6] Ботанічна назва цієї рослини: «Sparmania». У нас її плекають у кімиатах і доростає вона до дуже високого росту. Цвіте щорічно й гойно, якщо має все, чого потребує.

[7] Корріда (corrida de toros) бій биків. Найулюбленіше в Еспанії видовище. Заведене там — іще перед римською владою — фенікійцями.

[8] Слово: «тореадор» не вживається в еспанській мові. Це — слово вигадане французами. Бичий боєць зветься: «тореро».

[9] …Novia — дослівно: кохана, наречена, дівчина з якою «новіо» хоче одружитись.

[10] Еспанські гранди, дійсно, мали це право — не скидати бриля перед королем, бо вважали себе за «рівних йому»…

[11] Скажи мені, жінко: якщо забудеться кохання, чи ти знаєш куди воно відійшло?

[12] Коли лицаря «пасували» на справжнього, готового лицаря, то на нього одягали пас (звідти назва — «пасувати» на лицаря). А його «дама», котрій він присягав вірність і свою службу, подавала йому меч і остроги.

[13] Назвою «румі» араби й магомедани сходу називають усіх взагалі європейців, без розділу народностей, або звуть їх усіх назвою «франки».

[14] Це робили окремо особи, переважно ченці-місіонарі. Потім був заложений чин ченців- «Мерседаріїв», які добровільно йшли в неволю до невірних, заступаючи невільників, котрих увільняли зараз же. А коли приходив викуп за такого «замістителя», тоді відпускали й «замістителя».

[15] На магометанській вервиці — неподіленій на десятки — відмовляють «правовірні» «1100 наймень Всемогутнього», які мусять відмовити з пам’яті, додаючи до кожного наймення» хвалу: «Нехай буде слава Йому на віки».

[16] Людовик IX, Святий (канонізований Католицькою Церквою), син Людовика VIII і Блянки Кастильської 1224-1270. Історичний факт. Сарацинські поети й співаки складали про нього співи, оспівуючи його «доброту, людяність і милосердя».

[17] Гузла — не слов’янські «гуслі»! Є це струнний,східній інструмент, на спосіб «балалайки».

[18] Біжний тогочасний звичай.

[19] Самаркандський пергамент уважали за найліпший.

[20] Сааді — славний перський поет (1184-1291). Найліпша його книга зветься: «Ґюлістан» — «Трояндський сад».

[21] У старовину, майже всі освічені еспанці знали арабську мову. Ще авторка цієї повісти, за молоді літа цілком вільно володіла арабською мовою, писала арабським письмом (мабуть, як пам’ятка на це лишилась нечительність її дуже кепського письма у «християнських» мовах!). І перечитала чимало арабських творів. Навчили її цьому обидва вуйки, які дуже добре володіли арабською мовою.

[22] Ароїди — улюблений маврський орнамент — із стилізованої рослини «арум».

[23] У перських орнаментах — а Сааді є перський поет, майже ніколи немає червоної ні жовтої краски.

[24] Пишу — як прийнято — «Альгамбра», але вимовляється по арабському і по еспанському: «Альамбра».

[25] Альфонсо X (1252-1284).

[26] Альфонсо X не тільки поклав основи еспанського письменства, він це був, що склав «Альфонсові таблиці»  (р.1252), котрі ділили рік на 365 днів, 5 годин, 49 мінут і 16 секунд.

[27] Такий звичай, дійсно існував у старовину, доки не прийшли до Еспанії королі-чужинці. Французи навіть дуже висмівали цей звичай. Казали, що при еспанському королівському дворі «король і його придворні «тикаються» як мулярі чи теслі на будівлі…»

[28] Ця сцена — не вигадана. Перед першою світовою війною авторка бачила, як у такий спосіб «бавився у коваля» старший уже віком і дуже високо поставлений перс. Сцена видалась авторці цікавою й небуденною — принаймні, для європейця. Тому й вставила її у цю повість.

[29] Арабська «фантазія» — власне не перегони, але більш подібна на кавказьку «джіґітовку».

[30] Помаранчевики квітуть — і дають овочі — протягом цілого року, тільки в меншій кількості, як головний урожай.

[31] Нехай читач не думає, що «улюблений лев» — вигадка авторки. Приручених — із малечку — левів і тигрів любили тримати на Сході. Ще за молодість авторки, знала вона одного такого прирученого тигра. Мали його в тій родині 15 років. Ходив вільно, ніколи не був прив’язаний чи на ретязі й ніколи не задавив ані курки, ані голуба. Лащився як кіт. Але ніколи не «коштував у своєму житті жадного м’яса.

[32] Оповідання про «психологію» лева, не фантазія авторки. Це чула воїна від старого перса, який мав прирученого лева.

[33] На Сході дуже люблять солов’їв. Тримають їх у клітках. Але не виколюють їм очей, як це роблять «любителі» солов’їного співу у «культурних» краях Европи, а тримають ці клітки — звичайно дуже великі, — у тіні кипарисів, які дають не тільки затінок, але й злегка «притемнений», ніби вечірнім світлом. Тримають, звичайно, по дві й три таких клітки, де солов’їв є завжди пара: самчик і самичка. Щоб «співаки» могли «суперничати у співі». Дехто з таких аматорів солов’їв, навіть виходячи на прогулянку за місто — «до природи» — бере свого улюбленого пташка з собою.

Розповідають, що згаданий поет Сааді та другий поет Омар-Кайям приносили своїх солов’їв у клітках навіть до коф-хаїне, — каварні.

Взагалі, на Сході незвичайно люблять звірят, уміють приручати їх і «розуміти» їх.

[34] Плакальниці не тільки «плачуть» на похоронах. Вони співають — іноді тут же імпровізовані — пісні, в яких хвалять небіжчика, його добрі вчинки, якості. А також потішають словами своїх пісень близьких померлого. Нагадують, якщо це помер батько, наприклад, що діти мають вшанувати його пам’ять, наслідуючи його добрі приклади, щоб бути гідними називатись його дітьми і т. п.

[35] Деталі про сарану — з оповідань батька авторки, ентомолога, який провів у Сагарі в оазах більш як вісім років і ніколи не хотів написати своїх про те споминів. «Бо — казав він — більшість людей дивиться на ентомологів не як на вчених, але як на людей, котрим «нема чого робити», ще й до того «несповна розуму». Ніхто б такої книжки не читав, а як би й прочитав, не повірив би. І — перш за все, — не знайшлося б видавця, який схотів би друкувати «таку дурницю» як «згадки ентомолога».

[36] Авторка цілком поділяє страх Ібрагімової доньки перед сараною, дарма, що з першої світової війни має п’ять поранень і два військові хрести «за храбрість».

[37] Гебрайської мови авторка не знає. Але батько показував їй — мертвого! — саранчука. Зі споду, — на горішній парі крил, — дійсно, ясно видно по два чорних знаки, що дуже нагадують гебрайські літери,

[38] Авторка бачила таку церемонію в Єгипті.

[39] Так вірують магометани.

[40] На Орієнті не тільки варять чи печуть кукурудзяні качани, але печуть на вугіллі й сухі зерна кукурудзи. Вони розтріскуються і є це одно з улюблених «лакоминок»  східніх дітей. Нубійські кози, завжди тільки темно гніді, двічі більші за європейських кіз.

[41] Так розповідають.

[42] «Володарка Східня» — Цариця Савська, Балкіс, що її часто згадують східні байкарі й співці.

[43] На Сході існують професіональні байкарі й байкарки, які зі свого невичерпального запасу готові розповідати без кінця-краю. Є це не тільки «вивчені» професіонали, але справжні поети-імпровізатори. Авторка цієї повісти дуже любила слухати їх, у своїх мандрівках Орієнтом. І нічим так не хотіла бути, як одним з  них!..

[44] Так називають мусульмани Ісуса Христа — «Ісусом сином Марії».  Вважають його за пророка, але «меншого від Магомета».  Святу Діву шанують як «матір Пророка».

[45] За магометанськими віруваннями Лазар був мертвий не три дні, але три тижні. Так чула авторка цієї повісти про воскресіння Лазаря від магометанського мулли, з яким авторка читала Коран.

[46] Деталь про «гробницю Лазареву», як і про інші речі у Палестині, авторка черпала з оповідань свого вуйка, римо-католицького священика, який по своєму висвяченню, подорожував Палестиною й багато пройшов сам і таки тими місцями, якими ходив Христос. Хотів пройти шляхом, яким пройшов дон Карльос Лясерда, бо був таки ж із роду його.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.