Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Наталена Королева. Предок-1 | Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise

Наталена Королева. Предок-1

У СПОДІВАННІ ЧУДА

Хуана Безумна— Ultimo veritas ? Останньому — правда?

— Світло олійної лямпи м’яко вирізьблювало гострі риси старечого обличчя дон Фернана де Кастро, званого в Бурґосі «el Sabio» — «мудрець».

Поважний ґранд підвів ясний погляд своїх мудрих очей на молодого Карльоса де Лясерда.

Струнка постать юнака поринала в легенькому присмерку, що поза світляним колом лямпи наполовину приховував робітню вченого, наповнену дивовижними речами.

— Ultimo veritas? …Ні, Карліто! Не тобі відтулиться вона! Бо не ти будеш «останнім»… Може навіть, — лагідно всміхнувся старий філософ, — сам станеш «предком!» Заложиш «новий» рід… з двох «старих», разом з’єднаних…

Дон Карльос повільно глянув на перстень, що з роду в рід давали його Лясерди при заручинах.

Посмутнів і почувався непевно: чейже не завважив дон Фернан, що… і, опанувавши свою збентеженість, діткнувся пугару.

— Ах, правда! — промовив елегійно. — Я, як Пилат, запитую: що вона є? І де схована?…

Дон Фернан сперся на масивний том «Хуан-Міґуелевої хроніки».

— Сину моєї душі![1]. Навіть Христос не відповів Пилатові на те питання!… Бо, певне, це річ не людського розуму. І кожний її собі уявляє інакше.

— Але, мабуть, найчастіше, — як стару бабку, що раз-у-раз повторяє, беззубими устами, ті самі, набридливі «правди»… — викотився, з-під стіни великого ватрану між полицями книг, тяжкий бас старого Херонімо, старого, всіми в домі поважаного Карльосового джури[2]).

Увесь свій вік прожив Херонімо навчаючи юнаків Лясердів володіти зброєю. Річ ясна: за «члена роду» вважати себе не міг, але зачислював себе «до родини». І давнім, кастілійським звичаєм, часто, лишаючись при розмовах близьких панів, докидав і своє слово.

Дон Фернан поплескав долонею по злотисто-гнідих, шкурятяних обгортках «Хроніки»: — Істина… чи правда… не буду говорити про неї!.. Але ж, легенди, Карліто, такі ж вірні, як і вона.

Карльосові очі блиснули з-під темної лінії зрослих брів: — І такі ж таємничі… Бо стають зрозумілі занадто пізно… Коли вже сталося те, що вони пророкували, або назначали… Ліпше було б знати свою долю — наперед!

Дон Фернан покрутив сивою головою по широкому, руркованому, округлому як тарілка, комнірі «фрезі»: — Милишся, друже мій! У тому велике Боже милосердя, що не дано нам бачити майбутнє!…

— Але ж — питатися не заборонено! — знову покотився з пітьми Херонімів бас. — А тут, із дозволу їх милостей, у Бурґосі, недавно об’явилась…

— Напевне, «знаменита гітана», Херонімо? — мов до дитини всміхнувся де Кастро.

— А саме так! Гітана! Звуть Маріленою[3]. Та дарма, що циганка, за гроші не ворожить! Тільки з надхнення, коли «прочуває» майбутнє тієї людини, що її питає… В біді людям помагає! Де знайти згублену річ — укаже. Чи живий, чи вже неживий хтось довго відсутній — скаже. І коли чуває — дівчина, як дівчина! Але часами впадає в дивний сон. Тоді — хоч голкою її вколи — не чує! Води ж свяченої не сахається, і в сні своєму дивному Господеві хвалу віддає, церкви не цурається…

— Хто знає, які здібності має людська псіхе?… — задумливо промовив учений.

Херонімо ж, опанувавши мову, вже не спинявся… Та бо та ворожка зі славного роду! Від Марії Паділлі[4] походить! Що то так зачарувала колись короля дон Педра, що аж із нею оженився!… Марілена ж не князівна ні принцеса, а звичайна різникова донька![5]…. Тож їхні милості дозволять привести її сюди? Кому ж це шкодить?

Дон Карльос знав, що ось-ось мала повернутись із королівської палати Беата, бо на зміну їй уже поїхала його наречена Каталіна, Беатина сестра.

Там, при змученій королевій, що й на мить не покидала ложа смертельно немічного короля дон Феліпе, за чергою змінялися сестри. Чому ж би не стравити час за гаданням?…

Незабаром міцна Херонімова рука піднесла заслону з кордобської цяцькованої шкіри і впустила ворожку.

З нею прийшов і її батько. Без остраху й позування, циган спитав доньку: — Чи могла б ти, Марілено, доглянути шляхи цього кавалеро?[6].

Гітаніта з гідністю схилила голову: — Спробую, тату! — і сіла в фотель, що його вже підсунув Херонімо.

Простягла до Карльоса руки, повернені долонями догори.

Лясерда не зрозумів і взявся за гаманець. Але циган покрутив головою і знаком показав: покласти руки на Марілинині.

Гітана якийсь час майже суворо дивилася Карльосові в вічі. Потім спустила повіки, глибоко зітхнула. За хвилину дихала рівно й спокійно: спала.

Циган усе уважніше вдивлявся в доньку. Діткнувся до її плеча.

Дрібне тремтіння пробігло невеличкою постаттю циганки. Напружилась, витяглась і вгрузла в подушки фотеля.

Дон Фернан і Херонімо присунулися ближче.

Карльос споважнів. Чув тепло циганчиних долонь, що ніби «відбирали» його власну теплоту. Почував кволість, як від утоми. Здавалося: ось-ось засне й сам… Було неприємно. Але ніби не вистачало сили, щоб струснути цю дрімливість і припинити гру.

— В ім’я Господнє! Чи чуєш мене, Марілено? — озвався циган.

— Чую… Нехай буде благословення Всемогутнього… Бачу години й дні… довгі дні… що йдуть над головою кавалеро…

Уста гітани ледве ворушились. Голос був тихий, безбарвний.

— Що загрожує людині цій? Залізо, отруя, вогонь?…

— Залізо… малі звірята, подібні до псів… Пам’ятай: утрачене знайдеш, коли вважатимеш, що втрачене воно навіки…

Раптом скрикнула: — Б’є година долі його! Хитнулись терези життя й смерти…

Далі шепотіла ледве чутно…

А в дверях стояла стривожена Беата.

Вся, як квітуча ніжність, дивно не в’язалась вона зі своїм важким, двірським одягом.

Блискучими очима вп’ялась у Карльоса, що вглядівши її, вже зірвався з місця.

Але в тій хвилині гітана скрикнула знову: — Слухайте!…

Над Бурґосом упав, як чорна заслона жалоби, похоронний дзвін[7] — «Togue a muerto». За першим покотилися хвилями — все наростаючи — тужні голоси інших дзвонів. Мідяний хор дзвонів із усіх церков приносив Еспанії вістку, що король Феліпе достраждав.

Беата й гітана стали навколішки. Чоловіки хрестилися.

А за мить Беатин повіз і Карльосів кінь гнали до Бурґосу.

 

* * *

У великій кімнаті королівської палати тривало гнітюче, як загроза, мовчання. Мов перетворені на статуї, без руху, сиділи в ній дві постаті: королева-вдова, донья Хуана, та її сповідник, падре Інніго де Санто Еспіріто.

Думка одної блукала в безкраїх просторах жалю; другий, взагалі, ніколи не помічав світу.

Вираз достойного спокою — приписаний суворою етикетою еспанського королівського двору, — спочивав на безкровно-блідому обличчі королеви, що ніби скам’яніла в своїм болю.

Відсутній погляд занадто розумних очей, здавалося, не пізнавав і не бачив нічого.

Нечутно до кімнати вступив начальник королівської варти, де Сандоваль[8], молоде обличчя якого дивно не гармонізувало з передчасно посивілим волоссям. Завмер у глибокому поклоні.

Якийсь час донья Хуана, немов не помічаючи його, мовчала. Потім струснула головою, наче будилась із задуми: — Ще щось існує на світі?

— Милостива володарко — почав Сандоваль.

Сухі, великі очі королеви блиснули, мов у гарячці: — Не володарко… вдово!-.. — і чарівно-мелодійний її голос, що ввесь Мадрид звав його «неземським»[9], зломився, немов ніжна, скляна голка. Восково бліда рука торкнулась чола. — Вдова… А вдові не личить зберегати попередній хід життя…

Опритомніла цілком. Говорила вже не зломана горем жінка, а наказувала королева.

— З цілим двором, я сама допроваджу тіло дон Феліпе до його батьківщини — Австрії[10]. Вирушимо ще цієї ночі.

На мовчазний поклін здивованих, увійшовших за Сандовалем грандів, що вже заповнювали залю, додала: — По дорозі заїдемо у визначні церкви Еспанії. Помолимося перед чудотворними мощами та іконами. Прохатимемо чуда… Чуда, що не може не прийти![11].

І почалася дивна мандрівка живих із мертвим…

Слаба здоров’ям, але призвичаєна до аскези й самовмертвіння королева[12], не знала втоми. Не бачила перешкод, ані перепон. Скелі чи провалля, річки й потоки — скрізь мусіла бути дорога жалібному походові.

Скрізь у кожної чудотворної ікони, у кожному Божому храмі, донья Хуана просила чуда: воскресіння забальзамованого тіла короля![13].

 

* * *

Зміцнявся холодний подих вітру з гір. Співав зловісно, наганяючи присмерк на червоні язики-шпилі далекої Сієрри. Гасив відблески осіннього заходу, натягаючи м’яку, біляву імлу, що кучерявилась і розсипалась, мов жива, невловима істота. Ту імлу, звану «callina», — що приходить на зміну літнім, розпаленим дням.

На великому возі-катафальку коливалась чорно накрита труна.

Знервовані безупинним похоронним співом коні пирхали від нагору смолоскипів, свічок та хмар кадильного диму, що всмикувався в осінню імлу, над розпучливо-порожньою, мертвою, — як місячна поверхня! — Кастильською пустинею[14].

Густіли вечірні тіні. В серці набирався нестерпний жаль…

Лясерда, Сандоваль і два ченці відстали від походу. Повільною ходою пустили коней. І «попустили поводи» своїх думок.

— Ще з дитинства зберігає пам’ять, — згадував дон Карльос, — спомин про один Страсний Тиждень — «Semana Sапta»… З усіх усюдів ідуть процесії… багато дерев’яних «рухливих» статуй. «le movimiento»… пливуть із процесіями, одягнені в шовк і оксамит… Ті статуї робили примітивні й трагічно-непристібні рухи… Сьогодні мені здається, що ми робили такі недоцільні й непристібні рухи. Що, власне, ми є такі «рухомі», дерев’яні статуї « le movimiento»…

Чернець-домініканець підвів гладко виголену, з вузеньким тільки віночком волосся, голову: — Часто закидували мені в Римі, — і не тільки самі ляїки, але й духовні — що ми, еспанці, вдягаємо святу віру в надто людські форми реальних страждань… А як розбудити в людях бажання пожертвувати Господеві, з любови до Нього, наші людські пристрасті?

— Офірувати пристрасті! — зітхнув Сандоваль. — Чи ж ми офіруємо їх цим безконечним походом? Чи… може служимо їм?

Глянув на довгу стяжку повозів і верхівців, що вилася попід горою, ховаючи вже свій початок за звислою над дорогою скелею.

— Справді: Страсний Тиждень! — зітхнув удруге.

Один по однім, тут і там, розсвічувались і палахкотіли світла смолоскипів.

Блимали свічки в руках ченців при труні і плакали прозорими, восковими сльозами.

«…в день останній землі воскрешу його…» — метав вітер звуками між коругвами.

Вийшли на ширшу долину. Початок походу вже зупинився. На великих марах спустили на землю труну. Довкола неї розставляли великі ставники з великими свічками. Розкладали килими, подушки, щоб ставати навколішки. Уставляли стільці для дам із почоту.

Жіноцтво вийшло з повозів, посходили з коней. І неначе табун чорно-білих птахів, утомлених довгим пролетом, оточили домовину. Мармурово-біле обличчя королеви схилилося над труною. Широкий, жалібний одяг перетворював її на зломлену бурею й перехилену до землі величезну квітку кампанулі.

Схилилась іще нижче. І аж тоді збагнула, що домовини ще не відчинено. Зробила знак рукою.

Як уже ввійшло в звичай, на кожній зупинці, шестеро слуг відчиняли тяжке віко труни. І всі, що були довкола, відійшли «на віддаль людського голосу».

Донья Хуана незабаром сподівалася знову стати матір’ю[15].

Вірила, що незвичайні враження можуть відбитися на вигляді її дитини. А всежтаки не могла відірвати очей від обличчя «свого Феліпе» — обличчя, що за життя видавалося їй таким винятково гарним, винятково досконалим!

Боже, Боже!… Якже страшно видовжився його, ще й за життя трохи задовгий ніс! Як стемніла скіра на «світлі її життя!»[16]. Як здеформувались від бальзамування уста, що так жадібно пили з келиха життєвих утіх…

А очі! Прикриті зсинявілими повіками… Тепер уже ніколи й нічого не побачать! Не побачать і тієї, — другої дитини! — що народиться погробком: по смерти батька.

Охоплена жахом порожнечі, що не має дна, донья Хуана тремтить перед уявною безоднею відвічних таємниць…

Ноги вгинаються під нею. Падає обличчям на труну і, не голосом, тільки «тінню голосу» стогне: — Феліпе! Ти, ще побачиш!… побачиш?..

І вухо ніби вловлює в органі вітру відповідь-подих: — По-ба-чу-у-у!

Донья Хуана тремтить, із жаху й радости одночасно. За ввесь бо довгий час блукання, це вперше «озвався» до неї її Феліпе!… Це знак! Він таки живе!

І чудо буде!

Подвійне коло палаючих восковиць та заслона з кадильного диму відділює від світу королівську пару: труну й удову. І не знати, що замкнене в тім колі: життя, смерть чи божевілля?…

А там, де дами з почоту розмістились на подушках і складаних фотелях, чекаючи приходу королеви, — також не реальне життя, тільки маячення й мука… Пошарпані думки, розшматовані серця… Уста — без слів, сумні очі — без сліз.

Беата де Кастро заплющила очі й сперлась головою на рамено Інес де Валькорсаль. Мовчать, і ця і та.

Ця умова «мовчати вкупі», в’яже їх. Ні, не тільки це! Хоч ніколи й ніхто не промовив те слово, тож — не таємниця, що Інес не має щастя з чоловіком.

І в цій кошмарній мандрівці може і ліпше їй, ніж у власних палатах-в’язниці…

А Беату чекає така сама доля! Хіба ж не бачить Інес, як усе густішим серпанком жалоби заволікується Беатина ясна молодість?

Хіба ж це так собі, ні з чого, на її гарному юному личку все триваліше спочиває вираз «Семиболісної Діви Марії» — як говорить донья Кляра, маркіза де Алькатраз, головна дама — «camerera mayor» королеви, що сама — он! — підходить до мовчазних приятельок.

Та ж несе за нею світильню з оранжево-чадним прапорцем угнутого світла, що від нього на мить зазолотилось біле волосся під удовиним чепцем-«квефом» камерери. Усміх її також засвітився відблеском минулої краси.

За старою дамою йшов патер Інніґо де Санто Еспіріто. А за ним фрай[17] Антоніо, предобрий чернець-францисканець. Обидва ніколи й ні в чім не погоджувались. Однак увесь час шукали один одного. І тому, де білів домініканський одяг падре Інніґо, там не могла не бути й брунатна францисканська ряса з довгим каптуром і білим мотузом-поясом цінґулюма.

За ними пажі також несли світильники.

— Не помилялась, слухаючи вас обидвох заразом, — промовила донья Кляра до Інес і Беати. — Не перешкоджу вашій приятельській конфіденції?

Із темряви надходили ще дві постаті: Карльос Лясерда і Сандоваль.

— Приємна нагода,— почала було камерера, сідаючи в фотель, — доки я шукала цих славних дам, що їм сьогодні припадає варта при королеві, нагода приводить і вас обох, кавалерос…

Маркіза дістала з прив’язаної до пояса, що нагадував вервицю з великих дорогоцінних зерен-кабошонів[18], — омоньєри-торбинки малу, оправлену в золото книжечку.

— Так… я не помиляюсь — підвела очі на Сандоваля. — Вам, доне Кристобалю, припадає головний догляд над вартою табору, а дон Карльосові — при володарчиному наметі.

— Не нагода, маркізо, що ми тут! Іти за маркізою де Алькатраз, тож те саме, що йти за голосом обов’язку! — відповів, уклонившись, Сандоваль.

Очі Інес тьмяно блиснули: яка їй була мила стримана мова дон Кристобаля! І яку своєрідну красу мало його молоде обличчя під передчасно сивим волоссям…

— Я зранку чекав наказу, маркізо, — коротко промовив Карльос.

Беата нижче спустила голову. Її обличчя трохи зблідло. Відчула, що ті слова були сказані для неї.

— Чекаємо… — ніби сама для себе промовила маркіза. — Всі чекаємо!… А обов’язок? Часами здається, що я вже не визнаюсь — де він?..

Беата стривожено підвела очі, а в них стрибали хисткі вогники світилень.

Повела поглядом по засмученому обличчі маркізи й затрималась на очах Лясерди. Той, на хвилинку витримав любий погляд. Потім спокійно, але твердо, впевнено зробив повіками рух, немов, не хитаючи головою, сказав ними: — Так!

Беата знову схилила голову й сховала очі.

— Чекання… обов’язки… Щодо молитов за воскресіння померлого — і набальзамованого! — короля нашого, — озвався фрай Антоніо, — то, справді, тяжко зрозуміти…

Виголена голова патера Інніґо різко обернулась на жилавій шиї: — Коли б тієї віри було в нас, як зерно гірчиці… — очі його розсвітились, немов хтось ізсередини роздмухав тільки пригашений, але ніколи не гаснучий у них вогник.

Францисканець не дав закінчити. Підвів руки, немов обороняючись: — Отче! Отче! Та ж мусить бути віра й міра!

— Ні! Віра — без міри! Бо ж, поможи мені, Боже, — коли для віри є межі, так це — не віра, а спокушування Господа! Безмежна віра провадить до здійснення найнеймовірнішого!

Знову німим поглядом уперлась Беата в очі Лясерди. І щераз Карльосові повіки відповіли їй упевнено: — Так!

— Отче, — враз почав дискусію францисканець, — та ж тіло набальзамовано! Ну, нехай оживе серце, що перестало битись, але ж — іще в грудях! Але вийняте з грудей? Відсутнє!… Мені це сюди не вміщується! — торкнувся рукою свого чола.

Домініканець простяг руку й торкнувся Антонієвих грудей: — Не там, — підвів очі на чоло францисканця — а тут! — іще раз торкнувся грудей фрай Антонієвих. — Бо ж серце, а не розум приймає віру, прохає чуда. Тридневий труп Лазаря…

— Але ж то — по слову Христовому! Не по молитві ж людській!

— Як? — запалився патер Інніґо. — Та ж ваш патрон, св. Антоній, воскрешав мертвих! Ще за свого життя! Не канонізований іще св. Церквою!

— Так тож святий! Великий Святий! Але ж нам, грішним…

— А хто ж велить нам бути грішними? — вступив спокійний і певний погляд патера Інніґо в супротивника суперечки. І, повернувшись до приявних, лагідно, як у звичайній, буденній розмові, продовжував: — Із привілеями ґранда треба народитись. Учений ступінь, як і славу — як і все на світі, — треба здобути, пройшовши всякі зовнішні перешкоди, формальності… А Святим може бути — кожний: і вчений, і гранд, і пастух, що не вміє читати, і проста сільська жінка… Ні патентів, ані титулів на святість не треба! Тільки милости Божої та доброї волі! А щира й добра воля привертає й милість Божу!…

— Як просто це у вас, падре! — притишеним голосом промовив у задумі Сандоваль.

— Божі речі, дон Кристобале, завжди прості! То людські — заплутані й тяжкі. Тяжкі, щоб виконати… тяжкі і щоб зрозуміти їх… — і задивився в темну далечінь.

Беатині повіки затремтіли, як крильця зловленого метелика. Але… метелик не злетів! Повіки не піднеслись!

— А як же, падре Антоніо, ваші календарні розчислення? — спитала камерера, щоб змінити тему розмови.

Францисканець ураз оживився: — Сьогодні — досить убогі! Але, послухайте, коли припадатиме Великдень у прийдешніх століттях — якщо, нарешті, справлять ту формальну помилку в календарі…

Він витягнув із кишені в рукаві записник і читав: — У цім 1506 році, як знаєте всі, Великодні свята почались 12 квітня. За сто літ будуть 26 березня. Року 1706 — 4 квітня, 1806 — 6 квітня. Року 1906 — 15 квітня…

Звук мисливського рогу розтяв тишу. Сповіщав, що володарка на хвилинку повернулась до світу живих: почот має зібратись до вечері.

 

* * *

— «Не спить Той, Хто опікується тобою…» — стелиться нічним повітрям уперто-монотонний спів псальмів на всеночному чуванні ченців біля домовини.

Полум’я свічок і світилень тихим шелестінням і потріскуванням супроводить меланхолійну мелодію. Тільки часом дзенькіт кадильниці чи брязкіт срібного свічника увірветься в сумний спів короткою, дзвінкою ноткою. Ніби звільнена з тіла душа розриває останні земні пута…

Вогні ранами кривавляться в соковитій пітьмі і тчуть світляний балдахим над труною короля.

Далеко, під Сієррою, жалібним килимом лягає чорна тінь.

Залита ж. примерклим в імлі, місячним світлом рівнина видається засипаною снігом. На тих сріблясто-білявих просторах видно ген-ген, аж до чорної смуги лісу попід горами…

Найближче до труни — перше коло сторожі достойно й пильно тримає свою варту: не «охорону» бо творить, а віддає «останню пошану» володареві, В найдальшому ж колі, — що замикає ввесь табор, — сидять біля ватер. Нудяться…

Якої ж бо «небезпеки» сподіватись мертвому королеві серед спокійної країни власного королівства?

Але… ніяково грати в кості так близько від володаря… хоч і мертвого! І манить солодка мрія наймленого вояка-швайцарця: — Ех! Аквіти[19] б кухличок!.. Від цього безнастанного скигління, і вдень і вночі, аж думки ковтунами, як куделя!

— А в тебе ж їх — думок тобто, — так багато? — глузливо кидає кондот’єр-ґенуезець.

— Ау, hombre[20]. На докуку вистачить.

— Хоч би хтось розповів щось! — плює з досадою вбік старий вояк.

— Правду кажуть тутешні люди: як нема дівчат, ні вина, то найліпша річ — казка!

Привабливе слово «казка» — відгук маврської спадщини, — притягає ближче до ватри людей. Та й не сама ж нудьга притягає ближче до ватри: від Сієрри тягне холодом «як із відчиненого льоху».

— Говори ти, Пельо, el artillero!

— Але! Що я?.. Он, Санчо Кривий, той бував у бувальцях!… Най він…

— Тривай! Он, іде старий Херонімо! Той, братця, стільки знає, що хоч єпископом Севільським його настанови!… Вуйку!..

— Єпископом? Хіба ж він тобі пан-отець, священик?!

— А ти ж, потятко, звідки, що не знаєш, як у Севіллі був за єпископа чабан?

— Тю-тю на тебе! Та не бреши такого!

— Ой, не бреши! Карамба[21]! Так слухай!

Оповідач зісуває бриля на потилицю: — Колись — може тоді наші прабабуні ще й у колисках не кувікали! — був у нашому ж таки селі — в Араґонії таки! — один падре, священик тобто… Не дуже мудрий і не той… не добрий і не злий. Тільки й того, що товстий був. Як бочівочка від вина!… От, такий собі «звичайний син Адамів»!

І в’ївся чогось той панотець у громадського чабана. Де б не вглядів вівчаря, то враз до нього й чіпається. — Дивлюсь, — каже бувало, — я на тебе, hombre[22], і не розумію: чого ти такий дурний? Таки ж справді, — змилуйся над тобою, Господи! — не розумніший ти за свої вівці!

А чабан — нічого. Часами тільки гречно озветься: —  Без глупоти й мудрости не було б видно! Мабуть на те вона й Господом допущена! Радійте, що я тут біля вас! Може ще й вам на щось здамся!..

Отож — якось сталося: чи це з війни, чи, може, з ловів, заблукав до нашого села та ж не хто інший, як сам король. А було це — на самісінький Великдень. Відомо, в убогому селі — де подорожній заночує? Та ще й хто: король! До пароха!

А треба вам, братіки, знати, що той король — страх як не любив товстих та череватих духовних! Тож і спротивився йому наш парох саме за кругле черевце.

— Ти, мабуть, чоловіче, живеш, щоб їсти, а не їси, щоб жити! — подумав собі король. Та й вирішив, що підведе пароха під сам манастир. На каяття, значить, та на покуту. От і каже король пан-отцеві:

— Падре, — говорить. — загадаю я тобі три загадки. А ти, якщо до Вознесіння відгадаєш — будеш Севільським єпископом. А ні, то поїдеш до манастиря і там аж до смерти мудрости набиратимешся. Питання ж мої — говорить — такі: яку має ціну король? Скільки часу треба мені на подорож довкола світу? А третє — коли ти мені відповідатимеш — про що сам я думатиму й помилятимусь?

Прийшов ясний ранок. Король поснідав по Службі Божій, що перш її був вислухав, побожно, якслід, навколішках, цілісіньку. Та й на коня. Тільки його й бачили!

Ну, а парохові, Світлий Великдень — чорніший за чорну ніч…

І сам, — як ніч сумний! — ходить. Аж тут — гульк! — іде чабан.

— Слава йсу! — як слід вітається. — Радісного вам Агнця[23], пан-отченьку!

— На віки… і тобі так само…

— Чи ж це ви, падре, на Свят-Великдень сумуєте, як у Велику П’ятницю?..

Забуз парох, що чабан — на його гадку — йолоп… — Так і так… — каже. І все чабанові по чистій правді розповів.

А вівчар вислухав — та в сміх!

— Тільки усього? Та, не майте, пан-отченьку, клопоту! На ці питання, і я комунебудь відповім.

— Невже ж?

— Авже ж! Ви тільки до Вознесіння постіть та схудніть! А потім позичте мені своєї реверенди. То я за вас піду до короля.

— Ти, — злякався парох, — до короля?.. Схаменися, йолопе! Та ж ти там тільки сорому наробиш!

А чабан своє: — Та що там «сором»? Хіба ви мене перед людьми, пан-отченьку, не соромили? Та й нічого!… А отже, вам, у манастирі та при покуті — гірше буде!

Ну, гадає падре, най же хоч на нього — першого, — впаде королівський гнів!

І, як надійшло Святе Вознесіння, — чабан у реверенду та мах-мах! До короля. А там,— людоньки! І принци, і князі, і князівни, і принцеси! І лицарі й учені… І купці й отці — повно!

— Помилуй мене, Боже! Я б ізлякався! — раптовно вирвався з гурту молодий голос.

— А цить!.. Мовчи! — гукнуло на нього кілька зацікавлених. — Кажи далі!

— Та ж кажу!.. Звичайно, наш чабан — не з таких: не злякався! Він бо при отарі і не такі дива бачив… проти ночі їх згадувати не буду!…

— Ну, що? — питає король.

А чабан чемно привітався та й викладає: — Ціна ваша, королю, двадцять дев’ять срібняків!

— Caspita! — каже король, — це якісь жарти!

— Ніякі жарти! — відповідає вівчар. — Поміркуйте но, ваша величносте! Коли ж за самого Господа Христа невірні жидове тільки тридцять срібняків дали, то хто ж себе може з Божим Сином рівняти? Тож і ваша величність, — хоч на один срібнячок! — а все ж дешевша!

Подумав король, помислив: — Правда, — говорить, — ніби воно таки справді так, видається.

— Ну, а подорож довкола світу, — продовжує чабан, — могли б ви, королю, зробити за одну добу, коли б замість коня, та на сонце сіли.

Усміхнувся король. Ця мова йому сподобалась. — Видко, — міркує собі, — шанують мене дуже піддані, коли й на сонце, замість на коня, радніше посадили б?

— Ну, — каже далі, — а про що я в цій хвилині думаю й помиляюсь?

Тут уже чабан щиро засміявся. — А про те, — каже, — ніби я парох, а я…

Тихий посвист перервав мову оповідача. Вояки зірвалися з місць.

На крейдяно-білій рівнині химерно посувалась до табору темна цятка.

Спинялась і нагло починала робити коло на одному місці… Потім знову мчала просто, як стріла…

— Людина? Втікач із в’язниці? Що по тортурах не може на двох і сувається на всіх чотирьох?

Частина вояків повернула до оповідача: на одну, єдину істоту — та ще якусь скалічену! — вистачить і передових вартівників!

— Ну, як же там той чабан? Став таки єпископом?…

А той, що то там біг — на рівнині! — ніби чарував.

Тепер уже було видно, що це — не людина…

Але в імлистому серпанку не можна було впізнати, що то за тварина?

Вартові спочатку чекали з цікавістю. Та ж незрозумілі рухи нефоремної тварини, що її велика голова сиділа, немов без шиї, просто на кадовбі, засівали в душах забобонну тривогу.

— Якийсь вовкулака… Господи, захисти нас! — прошепотів хтось і перехрестився.

— Самі накликали Нечистого! — підтримав першого другий голос.

— Тиняємось бо з мертвим тілом християнським… як чарівники…

А потвора вже наблизилась до табору. Виглядала мов великий, старий вовк, що ніби загубив щось і поспішно шукає в траві, у піску, крутячись на одному місці…

Палаюча головня з багаття полетіла в звіря…

Та ж він ніби не завважив її. Зробив клесок і побіг просто на варту.

Досі спокійні коні, раптово схарапудились і захропли.

Кілька псів протяжно завили й наїжачившись, порачкували за спини людей.

А там знова прокидався панічний жах.

— Ані перед князем пекла не відступить Педро з Орвієто! — викрикнув молодий аркебузіер і вискочив уперед. Та ж у ту мить упав, збитий із ніг.

Звір скочив на вояка, прудко підімняв його під себе і, на бігу, не спиняючись, вирвав із воякового обличчя шмат тіла зі щоки.

Проспівало кілька стріл. Блиснули списи. Таж варта вгнулась.

І «пекельна потвора» гнала табором просто до катафальку, на вінець вогнів, що був довкола.[24]

Але метка рука таки влучила палаючим патиком у стегно потвори. Вовна на звірі заграла вогненними кучерями…

І, може саме від того, ще більший жах біг поперед звіря й відтулював йому широкий шлях. Зненацька потвора зробила кілька менших кол і замість до труни — погнала на горбок, до намету королеви.

 

* * *

Ніжно, як любу дитину, прикрила Інес королеву.

Беата розпустила срібні шнури, що підтримували балдахинові згортки над ліжком доньї Хуани й тихо затягла довкола ліжка чорні запони.

Бідна коронована вдова заснула сьогодні раніше й спокійніше: адже до неї «озвався» з труни дон Феліпе!

Інес вийняла з омоньєри перлову розаріо-вервицю й сіла на долішній сходинці піднесеного вище підлоги королівського ложа. Беата вийшла до передньої частини намету, відділеної двома важкими килимами.

Тут також стояло ложе, прикрите тканинами й велетенською ведмежою шкурою. Було приправлене для дами-вартівниці, що виконувала «нічну варту» біля королеви. Чергуючись із товаришками, —  бо завжди виконували службу дві дами, — обидві могли частину ночі дрімати, звичайно, не роздягаючись.

Біля ліжка, під великою олійною лямпою, коло шпаристого глиняного жбана, що зберігав воду холодною, стояла ціла аптека: трояндова вода, що вживалась із медом на безсоння, вивар із вербової кори на пропасницю, лявендова вода — проти млости, «скорпіоновий олійок» та «олій із білими лілеями» на випадок, як би появився в наметі кліщак або скорпіон. Не позабули про найпевніший — за ті часи, — десинфектор на рани: березові бруньки, настояні на оковиті.

На другому столику лежали різні розпочаті вишивання й кілька книжок, — на випадок, коли б відпочиваюча вартівниця не хотіла чи не могла спати.

Беата взяла том поем Альфонса X[25]. Були написані «мовою трубадурів» — провансальською, загально признаною за «мову поезії». Беата також знала ту мову любителів літератури.

Розгорнула книжку, але не читала. За хвилинку почула, як невидимий шашіль точив різьблену ніжку малого столика з писальним приладдям.

Чомусь майнула думка: — Може за цим столиком писав свої поеми цей перший поет Еспанії? Але цю мирну думку враз розбила якась безпідставна тривога.

Прислухалась знов і вчула, що за наметом, тихо шустять розмірені кроки все тією ж короткою дорогою: вперед і назад, вперед і назад…

Не мали немов відваги наблизитись. І не мали сили відійти.

Беата не бачила, хто ходить. Але відгук цих кроків відбивався в її серці. І з тисячі ходців вона непомильно пізнала б по них Карльоса Лясерду…

Оберегає спокій володарки? Чи на неї, Беату, чекає?..

І чи втече вона від нього? Та ж, зрештою, чи мусить вона втікати від нього? Нехай прийде, що має прийти!

І нагло, всю її істоту залило сяйво й тепло…

Надія заспівала безжурним, радісним жайворонком:

 

— Огорнула мене твоя тінь,

І стали ми в ній душею єдиною[26]

 

Має вона хіба й далі дурити себе? Та ж вона кохає дон Карльоса! Так: кохає, без огляду ні на що! Наречений сестри? Кохання недосяжне? Хай! Може тим самим це кохання дорожче!

Простягнула руки в напрямі до кроків. І ніби вхопила ними страшну згадку. Згадала одну зі своїх прабабунь: Інес де Кастро! «Португальську Інес», «Зеленооку»… як співають про неї в піснях рибалки й ослярі…

І всі знають: діти й старі бабки, історію її кохання й нещастя.

По смерти доньї Констанси, еспанської інфанти, з якою Інес де Кастро приїхала до Португалії, як найближча приятелька доньї Констанси а також її родичка, — Інес де Кастро вийшла заміж за повдовілого португальського інфанта, дона Педро, тоді ще все інфанта, бо батько його, дон Альфонсо IV, португальський король, іще жив.

Був це грішний і недозволений шлюб, бо Інес була кумою дон Педра, як того собі бажала донья Констанса, коли їй народився її перший син — дон Люїс, що недовго по своєму охрещенні й помер.

Та ж ані Інес, ані дон Педро не вбачали у смерті тієї дитини перестороги. Навпаки, вирішили, що нею як би зрушуються пута духового зв’язку між ними. І коли донья Констанса померла, — одружились. Спочатку в тайні, потім уже не крились.

Але дон Альфонсо IV, португальський король і батько дона Педро, дивився на це інакше. Він послав гурток своїх придворних, що думали як він, і вони закололи Інес у її кімнаті, за відсутности дона Педро[27].

Чи ж би Інес де Кастро стягла прокляття й на ввесь рід?… І бути де Кастро — означає бажати того, на що посягати не вільно?…

Заметушилася. Вхопила плащ і, як кидаються з берега в річку, пірнула з намету в ніч…

Чи ж це та ніч, — де вона шукала рятунку — обіймає її? Схилившись над нею, заглядає Беаті у вічі очима-зорями?…

Зникла дійсність…

Але ж… не було це й у сні, чи мрії! Карльосові уста припали до Беатиних рук, цілували їх іще й іще… без ліку, без міри…

Безсило схилялась… нижче й нижче, поки не зустрінулись її уста, в присмерку, з Карльосовими устами.

І згасла — мов зоря на світанку! — тривога. Вмовкли болі серця. Втихла боротьба…

Який же спокійний довкола океан радости й сліпучого сяйва!

Тепер — тільки смерть! Щоб — ось тут! — враз за брамою кохання обірвалась нитка життя… Тільки так повинно бути!… Тільки так, перестане бути «скороминущою», а стане «вічною» ця сяюча радість…

Вигуки, посвист, виття псів, брязкіт зброї, звиті клубками вогні… А попереду всього — вогненна куля летіла на них… до намету…

І вже — кара? Вже летить на них пекло? За одну лише мить надії?…

Беата вирвалась із Карльосових обіймів. На себе, тільки на себе! — готова вона приняти всю кару, всі муки!

Зробила крок назустріч вогненній істоті, що шалено крутилась перед нею на однім місці в жахливому танку…

Карльоса залили вогні сплутаних думок.. як у хвилину смерти… Лицарська честь… образ нелюбої нареченої… розшматована вогненною потворою Беата… Перемога «Звіра»!… перемога сатани…

Вирвав з піхви шпаду. Була це та «щаслива, благословенна»: ще з хресних походів!… У рукоять вправлено частину правдивого Голготського хреста!  

Немов навмисне подав її Херонімо при відході дона Карльоса на варту!

Ще мигнуло в думці: — Не моєю силою! Твоєю, Архангеле Святий, що переміг зло!

Стрибнув перед Беату…

І, — як за Сідові часи, — коли не платні тореро[28], а лицарі й гранди, — за честь показати свою сміливість і зручність, іще воювали з биком — підніс шпаду, нахилився прудким рухом, натис тягарем усього тіла…

Шалений звір лежав, приткнутий до землі у ніг дон Карльоса…

Гамір і метушня гонили табором, як хвилі прибою. Але завмирали біля володарчиного намету. Лясерда нічого не чув і не бачив довкола. Гнітючий сум і смертельна втома обхопили його.

Сморід спаленого вовчого м’яса й обгорілої вовни викликали незносиму фізичну огиду.

А думки, — мов молоти по наковальні — дзвонили в скронях: чей же так заб’є він те — найліпше! — що виросло в його душі?

Сказано бо: — «Коли око твоє, чи правиця твоя спокушує тебе — вирви їх і відкинь від себе…»

Раптом охолов. Оглянувся довкола.

Серед тих, що витали його, Беати не було.

 

* * *

Донья Хуана турбувалась у сні, маячила: — Пам'ятаєш, мій Феліпе? Той день… хмари над морем… Але, дарма, що випили вони море до дна, принесли вони спрагу… Спрагу й посуху… І лягли мені на серці цілою своєю вагою… Чом-бо не дали мене до манастиря? Чому?… Прецінь я була приправлена… готова… Потім прийшов ти, мій Феліпе, до мого життя… і став моїм життям! Щастям… усім для мене!… Ах! Ті на гарт розпечені хмари! Вони — як смерть твоя! Вони нищать усі мої надії, всі мої пляни!… А час летить, скоками Титана і топче все…

Застогнала болісно.

Схилена над нею Інес почула близько біля намету метушню і крики. Рух, що ним перед хвилиною хотіла збудити королеву, перервати її змору, — завмер.

А донья Хуана маячила далі: — Йшла я, ступаючи по тернях… Як би ж то не ті брами!… Ах! Брами! Скільки їх у житті! І всі, всі— замкнені…

Голос стихав. Заспокоювалась.

І за наметом заспокоювалась метушня. Та ж, коли стало цілком тихо, королева розплющила очі, немов саме ця тиша збудила її. Затримала погляд на Беаті, що стояла біля заслони в ліжницю.

— Яка ти втомлена, бідна Беато! — промовила донья Хуана ласкаво, ніби продовжувала почату розмову. — Відпочинь, дитино!

Підвела руки до чола.

— Щось таке сумне мені снилося! Забула що!.. Але так темно в моєму серці!… Так темно… Договорила вже в півсні.

Інес обтерла її скроні лявендовою водою. Королева не розплющила очей: спала.

— Що сталося? — пошепки запитала подругу Інес.

Глянула і злякалась: така, до непізнання змінена, стояла перед нею Беата, з рисами загостреними, неначе в мерця.

— Чейже не вертався, справді, з гробу дон Феліпе? — підсвідомо майнуло в душі. І серце захололо жахом. А донья Хуана знов опритомніла: — Вже близько потішення! — промовила цілком упевнено й спокійно. — Ти це чуєш також, Беато! Я знаю: саме ти мені скажеш… Іди, відпочинь, бідна моя…

Беата схилилась до королеви. Ні, це не була для неї «королева!» Була це вбога, нещасна, близька й рідна істота… яка терпіла — аж до втрати розуму! — від кохання.

Яка їй ближча й рідніша була в цю хвилину донья Хуана за сестру, за Каталіну! Так: і донья Хуана — як і сама Беата! — гине від муки кохання… І її — як і Беатине! — життя розбите…

Обняла донью Хуану, як подругу. Хотіла сказати їй так багато, ніжного, доброго!… Але слова не йшли. Ворушила губами, чула як тремтять вони… Але звуків не було.

Королева припала головою до Беатиних грудей. І вперше по смерті дон Феліпе розплакалась…

Але прокинулась ранком донья Хуана надиво спокійна. Навіть усміхнулась до приявних, коли одягали її.

При Службі Божій підійшла до Божого стола, а за нею дами…

Бідна Беата не порушилася з місця, занурена в глибоку молитву.

Тричі бо того ранку підходила вона до сповіді. Але ж марно прислухався патер Інніґо: ні слово не злетіло з її уст. Тільки сльози заливали обличчя, як літня злива заливає вікна.

— Заспокійся, доню: прийдеш завтра, як пошле Господь мир у твою душу — тішив її сповідник.

Але ні завтра, ні пізніше не прийшла Беата до сповіді. І ніхто не знав, чи зійшов мир у її душу.

Двір захвилювала трагічна новина: красуня Беата де Кастро, злякана скаженим вовком, утратила дар слова! Беата де Кастро стала «Беатою Німою». Зітхали, жаліли, спочували…

Одна тільки донья Хуана радісно дивилась на Беатине нещастя. — Нема в цьому біди! Це — знак на хвалу Божу! Беата заговорить, як прийде час! Вона нам скаже, коли оживе король… Тепер немає найменших сумнівів.

Францисканець, патер Антоніо, підводив очі до неба: — і Senor, dad уа luz! Господи, пошли вже нам світло!… Верни нам світло розуму!…

А в таборі все частіш пролітало ледве вловиме — як зітхання! — коротке слово: — i Loca! «Безумна!»…

Здавалось, тільки трьох на цілий табір, не зворушував безнадійний стан божевілля володарки: патера Інніґо, Беату і дон Карльоса Лясерду.

 

* * *

Три доби мучився могутній аркебузієр Педро. Вирвана щока, що відслонювала зуби в обох щелепах, завдавала йому страшні муки. Свербіла й пекла справжнім «пекельним» вогнем.

Педро рвався, зривав пов’язки, ридав, вив, міцно прив’язаний до носилок для ранених.

На третій день вкусив доглядача францисканця, брата Норберта, що небачно наблизився з питвом до хворого.

Жадні ліки не втишували шалености. І духовник прийшов із екзорцизмами — «страшними молитвами».

У хворого налились кров’ю мученицькі очі, пов'язка сповзла з рани й піна, — як у змиленого коня, — наповнила жахливу діру в обличчі.

Коли ж його погляд упав на блискучий, золочений хрест і коли священик бризнув на немічного свяченою водою, Педро, мов ножем розрізав мотузи, що зв’язували йому руки, кинувся на срібний казанок зі свяченою водою й угризся до металю зубами так, що закляк на ньому. Більше вже до тями не прийшов.

— Диявол увійшов у Педра! — була загальна, нерушима думка табору, хоч лікар-астурієць стокрот розповідав про те, що в рідних його горах, в Астурії, така смерть досить часта. Так умирають покусані скаженими вовками.

Люди годились. Однак додавали: — Але в Педра ввійшов нечистий!…

Доглядачеві-«фраєві» вже тричі — «на честь Пресвятої Тройці!» — припалювали вигрижену рану розпеченим до білого гарту мечем.

Змінила подія з вовком і Карльоса Лясерду. Він кілька день не виходив із свого намету. До всього байдужий і задуманий, довго радився з патером Інніґо. І попрохав у королеви дозволу та від’їхав до Бурґосу.

А по його від’їзді домініканець прийшов відвідати німу.

Здавна знав бо родину де Кастро й обох дівчат любив, як вуйко небожок. Ніби ще вчора бачив їх — і Каталіну й Беату, — як підходили до першого св. Причастя.

І — незвичайні в устах падра Інніґо! — зазгучали ніжні ноти: — Не журись, доню. Людина здебільше не знає, чого хоче. А як і знає, — чого саме, то не знає — нащо. Господь не бажає, щоб обвинувачувала ти себе в тому, в чому немає твоєї провини. Він знайде вихід…

 


[1] «Hijo de mi alma — сину моєї душі» — біжний еспанський вираз ніжности.

[2]Перекладаю словом «джура» вираз «maestro de armos = учитель, як обходитись  із зброєю», якого поважали в родині і пани і слуги, і який за «слугу» не вважався.

[3] Марілена — біжне, еспанське пестливе скорочення наймення Марія-Магдалена

[4] Марія Паділля — історична особа. Була це циганка, з якою король дон Педро морганатично оженився, незвичайно розумна й гарна.

[5] Цигани в Еспанії живуть осіло. Більшість із них — торгівці. Переважно різники, кошикарі, «ножарі» (що виробляють ножі), ковалі. Старші циганки продають на вулицях оладки «banudo», які тут же печуть. Завжди чисто одягнені.

[6] Пишеться «саbаllего», читається «каваєро». Еспанське b (б) вимовляється як українське в.

[7] Togue a muerto, власне дзвін, що сповіщає про смерть когось із парохіян.

[8] Згадані в повісті особи — майже всі історичні й наймення їх повністю подані. Але титул Сандоваля  — duque (дуке) себто: герцог, не вмію перекласти на українську мову. Переклад «князь» був би несправний. Бо титул дуке (франц. «duc») іде зараз за князем («principe», франц. «prince»). Німці й москалі зберегли форму «Herzog» = герцог. То й може і по-українськи могло б бути «герцог»? Чехи мають на це свою форму «vevoda». Але вважаю, що по нашому не можемо вживати тієї форми, бо плуталась би з поняттям «воєвода». А лишити «дуко» — також не можна, бо по-українському називають «дукою» просто багату людину. Тож не остається нічого іншого, як уживати таки форми «герцог».

[9] По анналах і записах, королева донья Хуана прозвана «la Loca» — безумна», бо ж таки стратила була на якийсь час здоровий розум, — мала незвичайно приємний, чарівний голос.

[10] Такий, справді, був намір королеви доньї Хуани.

[11] Велике горе так вплинуло на неї, що вона на якийсь час утратила здоровий розум. Тому в еспанській історії називають її «Juana la Loca» («Хуана безумна»). Латинське j читаємо в еспанській мові як наше х.

[12] До свого одружіння з дон Феліпе — донья Хуана хотіла вступити до манастиря й приготовлялася до цього.

[13] Це був, справді, «пункт» божевілля доньї Хуани: вона твердо вірила, що дон Феліпе мусить воскреснути.

[14] Краєвид Кастилії нагадує собою африканську пустиню: піски, каміння, кактеї і гори — самі скелі.

[15] Другого свого сина, Фернана.

[16] Біжний еспанський вираз ніжности, «luz de mi vida»

[17] Фрай — брат. Уживається, відносно францисканців, навіть коли духовний уже висвячений на патера (священика), а не тільки ««брат».

[18] Кабошон — дорогоцінний камінь, відшліхтований до круглої, випуклої форми, а не до «фасеток» як брилянти.

[19] Аквіта це скорочення з aqua vitae — тобто: оковита, горілка

[20] Ay, hombre! — біжний, еспанський вираз здивування, жалю, суму — взагалі, майже в усіх пригодах та випадках життя. Дослівно: «Гей, чоловіче!»

[21] Вирази: caramba, hombre, caspito, chapiro — властиво не означають нічого конкретного. Але, що в Еспанії було (аж до недавна ще!) законом заборонено і карали за те в’язницею — кожне зайве згадування чорта, а також уживати в біжній мові наймення Божого, то люди вживали в усіх випадках ці, нічого не означаючі вигуки. Цікаво, що згадка про вигук «чапіро!» збереглась у часто вживаному жидівському прізвищу: Шапіро. Очевидно, занесли це слово в Україну жиди-вигнанці (як нпр. ціле місто Бердичів, що складалося майже з самих жидів, які зі звичаю, довго ще користувались мовою країни, з якої їх вигнано. А що в Україні було більше людей, які знали французьку мову, то еспанське ch, що його еспанці вимовляють як українське ч, висловлювали на французький спосіб як українське ш. І так із «Чапіро» став «Шапіро» або «Шапіра». Цікаву деталю відмічають французькі письменники й історики. А саме, що жиди-вигнанці дуже довго, на чужині, зберігали любов до Еспанії, її мови, звичаїв. Любили її як свій «рідний край». — Французькі емігранти (гуґеноти, євангелики, а пізніше до французької революції) нераз перетворювались на німців, англійців, москалів. Навіть — додають деякі твори, як нпр. Maurice Magre й інші: «Не було гірших ворогів Франції, як ті французькі емігранти — «бувші французи».

[22] Вживається слова «hombre» не тільки, як вигуку здивування, але й у простому своєму глузді, як тут, при ославлюванні, в сенсі «чоловіче!»

[23] «Радісного Агнця» або «Веселого Агнця» — привітання у Великодньому часі, як в Еспанії, так і в інших католицьких народів, заміняє українське «Христос воскрес!»

[24] За старі часи — дуже давно! — в Еспанії було багато вовків. Кажуть, що нема нічого страшнішого, як скажений вовк. Він не тільки не боїться вогню, але лізе сам на вогонь. На Литві також, іще не так то давно, було багато вовків. Бували і скажені. Ніби то казяться «з голоду». Тоді летять на село, часами й до освітлених вікон. Моя бабуня — литвинка родом, — Теофіла Довмонтович, мати мого батька, — розповідала про такі випадки.

[25] Альфонс X «el Sabio» (1252-1284), син Фернанда III, дійсно канонізованого святого. «Не був ані політиком, ані вояком» — як пише про нього майже сучасна йому хроніка Хуана Міґуеля, — «але зробив для Еспанії більше добра, як коли б був добрим політиком і войовником.» Політикою видко так мало цікавився, — чи не оволодів нею! — що навіть не закріпив прав за своїми рідними внуками — дітьми його первородного й законного сина — Альфонса де Лясерда, першого предка героя цієї повісти, дон Карльоса (і пишучої ці рядки). І трон перейшов до його племінника Санчо IV «еl Bravo». Зате «був закоханий до культури» — пише Хуан Міґуель. Оточував себе вченими всіх народів, не зважаючи, чи вони — християни, магометани або й жиди. Тому повелось йому зробити дуже цінні переклади, як «Tradiciones de la Biblia», «El Alcoran», «El Talmud», «La Cabala». Написав дуже цінну працю «Los Libros des Saber de Astronomie» і склав так звані «Tabulae Alphonsianae». З інших його праць відомі «Los Cantigos de Santa Maria», «La Cronica General», поеми, пісні й б. і. його твори являються, так би мовити, закладом еспанського письменства, бо й найраніщими літературними працями Еспанії. Тож перед ним написано лише «El Cantor del Mio Cid» — автор невідомий (із XII а може й XI стор.) і «Legenda de las nocedades del Cid» (легенди з юности Сіда) написана Пленом де Кастро (Guillen di Castro), тобто знов таки — предком дон Карльоса (і пишущої ці рядки). Бо родини де Кастро й Лясерда злились в одну. А коли вимер («по мечу») рід Лясердів — титули його й патенти перейшли — по закону Еспанії, — на найближчих кревних по мечу (по мужеській лінії): на рід Медінаселі.

[26] Популярна й досі еспанська пісня.

[27] Хроніка Руї Піно, Лісабон 1563, стор. 68. — Не дивуйтесь точності виписки: маю в Португалії вуйка, Євгена де Кастро, визначного португальського поета — португальці ставлять його нарівні з Камоенсом. Він був професором літератури та ректором єдиного в Португалії університету в Коїмбрі. Даю ж детальні виписки, щоб було видко, що не «вигадую романи», але, дійсно, подаю виписки-уривки з хронік.

[28] У нас часто пишуть «тореадор». Тимчасом слово «тореадор» — французьке і в еспанській мові не вживають його ніколи.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.