Наталена Королева Без коріння-2

 

2

ПОЧАТКОВА ДРЕСУРА

Рекреації. Падає дах над головою. Непослушна “монастирка”. “Шпоньчин” суд.

“Година” листів. Прогулянки.

“Жахливі хлопчиська”. Генерал-губернатор Драгоміров.

Вояцька муштра. Київські вулиці.

 

Вірочка Сулима – “безнадійна парфетка”, тобто дівчатко надто досконалої поведінки, що аж дратувала товаришок зразковістю, затулила обома руками вуха і в десятий раз швидко повторяла втомленим, детонуючим голосом:

– ... “тоді імператриця Катерина заключила перемир’я з турками...”

Та проте Вірочка, дарма, що “надмірно досконала”, не могла втриматися, щоб не поглянути у вікно. А там – золото дерев роздавало врочисті обітниці пишних прийдешніх свят. Інститутський розлогий сад, повний велетенських паркових дерев, купався в іскристім вині тремтячого й п’янливого повітря та в гарячій блакитній емалі київського осіннього неба. Своїми вітами, що кликали когось, шептав він привабливі казки-мрії. Не можна було не чути цілком виразних запросин, що раз по раз звучали більш-менш однаково: “Любі мої, молодесенькі мої дівчатка! Киньте оту нудну й дурну науку, йдіть сюди, під мої рожево-золоті віти, погляньте на рожеві хмарки над блакитним Дніпром... Пригляньтесь: і ті хмарочки, і ті хвилі – всі вони пливуть у далечінь, незнану, привабливу, широку, повну обіцянок... Далечінь та – саме життя... Життя...”

“Ах!.. Так, так... Життя!.. – І некликані думки переплітались із словами обов’язкової лекції. – Життя – це ж те повне радощів майбутнє... Без нудних лекцій, без настирливих, вічно теркітливих “класових дам”, без неминучого паштету з печінки щочетверга, без чорно-гнідого кисілю щоп’ятниці... Життя – parties de plaisir, прогулянки, спочинок, забави, театри, бали... Життя – і той спокій у вимріяному “вдома”... Ах! Життя – то ж правдивий рай без тіней, без суму, без журби, самі радощі, радощі й ясність”.

– ...“і тоді імператрина Катериця затурила переключення з мірками”... – сумлінно вимовляють Віроччині уста, та ні пам’ять не приймає проказаних чужих слів, ані вухо не чує жодного з них. Так, сама Вірочка не чує, що повторяють уголос її пухкі губки. Але ж чує те Оля Богданова, цей “Арієль класи”, як влучно назвала її вчителька англійської мови. Чує, і вже, як і завжди, вмить вона там, де є з чого сміятися, жартувати, глумитися, а передовсім, де є якийсь привід порушити інститутський важкий устав. І Оля обережно, навшпиньки, підводить за спину Вірочки цілий гурток цікавих “пересмішниць”:

П-ссс! Mesdames, послухайте, як Віра деклямує калмицькі молитви!...

І група дівчат, розвеселених до сліз “затуреною Катерицею”, аж падає у дзвінкому голосному сміху. Нове “motto” вмить облітає цілу класу, – і сміх лунає з одного кута до другого, аж поки не зупиниться на чомусь іншому.

Це – година свобідної поведінки. У рекреаційнім антракті, між п’ятою й шостою щовечора, можна голосно гукати, як у лісі, можна стрибати через лави, їсти халву і навіть – лузати насіння. Тобто можна чинити все те, що найсуворіше забороняють інститутські приписи і що саме тому так непереможно приманює. “Можна”, але – очевидячки – не є все те і в цій годині дозволене. Та ж у цім часі йдуть на відпочинок доглядачки інституток – “класові дами”, що стоять при них невідлучною тінню впродовж цілого дня, від пробудження до сну. В рекреаційній же годині три старші класи залишаються під доглядом тільки одної чергової класової дами, та й та сидить не в класі, але на коридорі за маленьким столиком, на котрому, “як у жидів”, стоять дві свічки. Класова дама свідома своєї безпомічності. Вона навіть не намагається доглянути за соткою веселих дівчат, що готові в цій годині на всяку вигадку й дурницю. Сидить вона тут лише “на випадок” якоїсь особливої події. Звичайно ж читає безконечний роман або виплітає не менш безконечне в’язання- мереживо. Інститутки часами заглядають із класи, переконуються, що “класуха” сумлінно “відправляє шабаш”, і використовують годину безконтрольного дозвілля.

Звичайно “відправляти шабаш” припадає на “класуху” з третьої класи, м’якодушну й сентиментальну німкеню, панну Бліду, звану чомусь “жінкою з моря”. Вона має багато такту й мало темпераменту, а тому майже ніколи не має відваги чіплятися до старших панночок не тільки з першої (найвищої), а навіть і з другої класи.

Часом при столику зі свічками сидить товаришка та приятелька панни Еліди, французка, мадмуазель Жанна, звана простіше “Жаба”. Тож у першій та другій класі це час найбільшої свободи й найгаласливіших забав.

Коло Ольги й Віри твориться гурток. Чути сміх та вперте Вірине бубоніння. Але цього разу Віру справді швидко залишають у спокою, бо ж посеред класи починають приготовляти куди поважніші речі. Катря Вітовська та Наталя Восьмиградова перетягли на середину стіл і поставили на нього стілець. Тим часом маленька, як мавпочка, рухлива кубанка Надійка Хиленкова дбайливо затулює папером невеличкі віконця ромбової форми у важких, дубових класових дверях Закінчивши свою роботу, стає сама “як козацька варта” коло дверей.

– Де ж циркель? – гукає вже зі стільця струнка, як тополя, Катря. – “Найясніша”, подай же кружіль!

Ясна, аж блискуче-срібна, гарна блондинка княжна Каратова подає Катрі потрібне знаряддя – великий дерев'яний кружіль, яким креслять геометричні фігури на класовій дошці. Каратова не ображається прізвищем “найясніша”, бо ж вона справді має найясніше волосся в цілому інституті. Те признання приймає як комплімент, не звертаючи уваги на дрібочку іронії, скерованої на її родовий титул, також єдиний на цілий інститут, бо ж Каратова з роду колишніх грузинських володарів і по-московськи зветься “свєтлєйшая княжна”.

Катря гостряком кружеля щосили товче в стелю. Але їй не йде праця як слід. Ясно, що без Богданової не обійдеться. Тож за хвилину вони вже обидві відламують значний шмат омітки. Катря обережно схоплює його в наставлену попередницю. Шматок оглядають з усіх боків: усе в порядку, бо ж ніде не видно жодного сліду циркля й сам шмат досить великий. Стіл і стілець вмить віднесли на місце.

– Василевська! Ольго Василевська!

Одначе Василевська немов не чує. Вона майже не бере участи в житті класи, бо вона – старша віком. У класі є чотири такі дев'ятнадцятилітні “бабусі”, як їх називають інші вихованки, за що від “бабунь” дістають презирливу назву “бебі”. Приятелювати чи навіть цікавитися їх життям “бабуні” вважають нижчим своєї гідности, але відмовити якійсь “товариській послузі” для класи їм, як і всім иншим, не вільно. На це не відважилась би жодна.

До Василевської йде депутація: Катря, Богданова й Восьмиградова. Тим часом чотири “бабусі” в задніх лавках класи обмірковують якісь таємничі й важливі питання. Всі мають розрум'янені обличчя, крім Василевської, що завжди біла, як папір. Всі вони говорять майже пошепки, схиливши чотири голови докупи над якимсь предметом. Коли ж наближається депутація, Іза Метінґер ховає за корсет якусь таємну фотографію.

Василевській виясняють, чого від неї домагається класа, і вона з нехіттю йде за вигадливим тріо. Посеред класи, саме під вибитим шматком омітки, Василевська лягає горілиць на підлогу, Богданова розкладає їй навхрест руки, укладає складки сукні, попередниці та пелеринки, а Катря тим часом кістяним розрізувачем паперу витискає їй на білому чолі таємний знак. Накінець Восьмиградова обережно кладе біля цього знаку шматок виломаної омітки. Всі три відступають на крок, оглядають свою працю, як мистці, що закінчили мистецький твір. Товаришки дивляться на те все і з радістю прочувають близький бешкет. Хтось тоненько сміється, хтось підстрибує на одній нозі, хтось дає ради. Лише “бабусі” вдають, що їх усе те не цікавить. Віра Сулима, що й далі щиро “кує” історію Росії, та кілька завзятих “читачок”, що не пропускають найменшої нагоди, щоб прочитати щось недозволене в інституті, – не цікавляться подією. Ангелина Борган блукає духом у кавказьких горах, куди переніс її Лєрмонтов. Маюша Тарновська схилилася над Memorial de S-te Helene Las casas, Ноель Лячерда Медина-Челі не бачить світу за сторінками Maspero, Марусі Рожникової не відірвати від“Quatre-vingt-treize”[1]. Варя Шиковська щодня плаче над “Domby and Son” Діккенса, Анкевич та Елінська вдвох схилилися над книжкою “Quo Vadis?”.

– Mesdames, увага! – і Богданова сідає на своє місце, її наслідують інші. Не обертаючись, вона рахує: – Раз, два, три...

Всі три десятки вихованок старшої класи враз, немов хором, підносять пронизливий зойк і вереск. Зчиняється неймовірна метушня та біганина серед невгамованого крику. Лише Василевська, біла, як папір, лежить, мов мертва, без руху на підлозі. До класи влітає перелякана мадмуазель Жанна. До неї кидається з двадцятеро дівчат і починається кцось подібне до хорової сцени з першого акту “Кармен”: – “Нам Мануеліта казала всім”, – разом розповідають Хосе всі сиґарери про подію на фабриці.

Так і тут: мадмуазель Жанна на початку не більше розуміє, як оперовий Хосе. Тим часом нерухому Василевську надаремно намагаються піднести чотири найменші вихованки. Класова дама може лише збагнути, що Василевській зробилося зле, і кличе дві міцні “кариятиди” – коридорові служниці, їх є в інституті ціла армія, але їх не називають жодним індивідуальним найменням: кожну з них кличуть лише “дівчино” і конче по-московськи “дєвушка” (між ними й “гардеробну” служницю, якій, напевне, вже давно минуло півсотки літ). “Дівчата” півнесуть-півтягнуть високу та довгу, як хмелева тичка, Василевську до інфірмарія – шпиталю. У класі ж тим часом продовжується коли не революція, то брокенський шабаш.

–        Нізащо тут не залишимось ані одної хвилини!

–        Нас тут усіх позабиває!

–        Ну, ясно: вже ж почав падати дах!

–        Ми тут загинемо! Загинемо!..

–        Всі до одної!..

Бідна мадмуазель Жанна хапається за голову, плеще в долоні – звичайний спосіб вимагати спокою й мовчанки, – та надаремно гукає:

– Mesdames, je vous en prie!

Потім уже зовсім суворо:

– Silence, Mesdamioselles!

Пекельний гармидер почула інспекторка Любов Петрівна, що мешкала під класою на нижчім поверсі. Вона здержлива, зрівноважена, ніколи й нічим не здивована й не обурена. За довгий час свого інспскторування в інституті призвичаїлась до найнеймовірніших вибриків бадьорого жіноцтва, повного сил і здоров'я, з невичерпаною енергією, занудженого в інститутських мурах, які здебільша іденти­фікували з в'язничними. Вона прийшла і тихо, рівним голосом запитує, що саме трапилось. Мадмуазель Жанна щось плутає в своїх виясненнях. Любов Петрівна кидає погляд на збиті в гурток дівчата й затримує його на дитячо-прозорих, простодушно-щирих очах Ольги:

– Богданова, qu’ est-il arrive?[2]

А Ольга немов на те тільки й чекала. Вона враз імпровізує ціле оповідання, як усі перелякались, побачивши, що бідну Василевську “напевно” на смерть забило “велетенським шматком стелі, що вже остаточно розпадається”.

Класу тимчасово перенесли до рисункової зали. “Что і требовалось доказати”, – повторяли задоволені пустунки. Бо ж тут буде незручно вчитись, а тому ніякий учитель не могтиме вимагати, щоб вони добре знали лекцію. Зате ж у залі є піяніно, можна грати, співати й танцювати, бо ж зала велика, а рисункові столики – легесенькі і їх без зусиль можна відсунути до стіни, як стільці. Інститутки ж могли не їсти й не спати, коби лише можна було танцювати й співати.

За хвилину вже нове помешкання наповняють меланхолійно-ніжні звуки прекрасного вальса з-під вправних рук Добровольської, найліпшої піяністки в класі, а пари – “шерочка з машерочкою” точаться, щасливі та вдоволені. Ще б пак!.. Учитись не доведеться аж до завтра, бо зала пристосована до малювання лише вдень. Увечері ж тьмяно освітлюють її тільки дві нафтові лампи. Аж уночі слуга – “Танатос” порозвішує більше ламп. При їх світлі стане видно читати й писати. Тепер же класова дама мадам Рапне сидітиме в коридорі – “шабасуватиме” там при свічках, бо ж мусить пильнувати, щоб ніхто не входив до “небезпечної” класи. Так дівчата позбуваються пильного, недрімливого ока класової дами і тішаться несподіваним святом: вальс зміняється в мазурку, мазурка – на падеспань, а кінчиться все аж “собачим вальсом”, що грають його лише двома пальцями, але по цілій клавіятурі. Танцювати під таку музику, щоправда, незручно, зате під її супровід можна співати на всі 36 голосів нескладну собачу пісеньку – “Гав-гав-гав-гав!” Це так смішно й так дуже весело, бо багато галасу й дурійки.

Але на цей раз таких буденних речей замало. Всі настільки розбавлені, що кожна хоче якогось видовища й нових забав. Знов започатковує їх Катря. Вона вже вилізла на великий довгий стіл, що перерізує залу впоперек, і тепер творить своєрідну сцену. Катря ж, справді, має неабиякі сценічні здібнощі. Вона спочатку декламує свої власні власні вірші про “бідних дітей, що сидять без їжі вже багато літ”, потім – баладу про інститутські котлети. Особливо захоплюють усіх слова:

Є стіл в тім огиднім буфеті,

Він предовгий і циною вкритий.

Смердять на столі тім котлети,

Бо ж хробак не один в них заритий...

Потому “публіка” домагається, щоб Катря “показала тверську бариню”. Катря не дає себе довго просити. Вона починає заклопотано метушитись, рахує неіснуючі пакунки та валізи, смикає за руку неслухняного, хоч і невидимого “Ваню” та витирає носик також невидимій “Машутці”. Одначе всі розуміють, що це “тверська бариня” на залізничім двірці чекає на потяг. Монолог кінчається тремтячим питанням:

– Пане жандарю! Скажіть, будь ласка: потяг до Твері піде “о чверть на три чи о п'ять п'ятнадцять?”

– Точно так! – переконано й твердо запевняє жандар захриплим голосом.

– Дуже, дуже вам дякую! – відказує “тверська пані”, задоволена “точною” відповіддю.

Далі йдуть солові виступи. Але лезгінки не може бути, бо княжна Орліяні хвора, хіба що Ракоці затанцює чардаш? Але Катрі падає на думку:

– Mesdemes, ви знаєте, що Ноель має приховані таланти? З неї не тільки можна глузувати, що вона не вміє говорити жодною “православною” мовою...

Що Ноель справді не вміє “православних мов” – не дивина Щоправда, народилась вона на Волині, “у преславнім місті Луцьку”, певніш, близько нього, але ж до сімнадцяти літ, тобто до весни цього року, перебувала на півдні Франції і там у монастирській школі приятелювала з чужинками, здебільша з подружками-еспанками. Тому романських мов, – як казали інститутки, “мов католицьких”, – знала кілька, а слов'янських – жодної. В інституті ж могла розмовитися свобідно в різних мовах, лише не в московській. Катря свобідно говорила французькою, а тому могла навчитись від Ноель і французьких пісень. А вона ж над усе в світі любила пісню. За це Катря почала шанувати Ноель, а тепер, як свій винахід, оповіщала, що Ноель уміє ще й еспанські національні танці.

– Можеш і араґонську хоту? – крутнулася від піяніна вкупі з табуретом Добровольська. – Я заграю араґонську хоту Глінки.

Показалось, що хоту, бодай араґонську, Ноель танцювати може, але “хот” є тисячі, як і “seguidillas”. Товаришки замахали руками:

– Ах, облиш! Знаємо, знаємо це “козос де Еспанья”. Покинь свої “кози”, лізь на стіл і танцюй!

– Без кастанігтів? – питала здивована Ноель. Катря одним ударом ліктя по переверненій тарілці розтовкла її на шматки і подала Ноель чотири більші черепки:

– Casse une assiette, jette en les miettes et voila les castagnerres”[3] – засміялася вона, імпровізуючи скоромовку й відкидаючи дрібні черепочки на купу тарілок, що їх уживали замість палет при малюванні акварелями.

Рвучкі й переливчасті акорди Глінкової хоти лилися вже дзвінкою каскадою. Перед очима Ноель замиготіли радісно золоті іскорки, як святойванські вогники в теплу, оксамитну ніч. Серце стиснулося солодким сумом, мов давно забуті милі істоти несподівано ласкавою рукою діткнулися душі. Здалека в уяві потягло солодким запахом помаранчевого цвіту, з ніжним мигдалевим присмаком олеандрів. Низький контральт Нієвес, колишньої приятельки ще там, у милому, теплому оточенні монастиря, ніби заслонений далеччю, пригадав слова їх такої улюбленої пісеньки:

El naranje de tu patio,

Cuando te acercas a el

Se desprende de sus flores

Y te lose cha a los peis.

 

(Помаранчевники твого домівства,

коли наближаєшся до них,

зривають з себе свої квіти

й кидають їх тобі до ніг)

 

За хвилину маленька постать Ноель уже була на столі. Відбила дрібно й чітко такт танку, а черепочки в призвичаєних пальцях цокотіли радісно, мов сміялися переливчастим сміхом із дійсности, що ніколи не може згасити іскристих барв приємної згадки ані заслонити спогаду перед духовим зором того, хто хоче жити в згадках про щасливе минуле.

Але ж сучасна дійсність не дозволяла забути й про себе. Нічим не подібна до південної ночі, дарма, що в темно-синій сукні, несподівано появилася на залі постать мадам Рапне. Хота враз увірвалась. Чиїсь приязні руки стягли Ноель зі столу.

– Comment ca vous plait?[4] – почала мадам улюбленою, ніколи незмінною формулою своєї догани. – І вам не соромно, мої пані! Я розумію: можна співати, танцювати, але ж це... це переходить усякі межі. Ви ж робите якийсь кафешантан, і ви, мої панночки, поводитеся, мов підпиті богемки! Вам не соромно?

Її ніс почервонів від обурення, однак ціла постать ні найменшим рухом ані на лінію не відступила від “добрих манер” інститутської взірцевої поведінки. Мадам трималася рівно, як із проковтнутим метром. “Коробочкою” зложені руки не знижались ані не підносилися ні на сантиметр від назначеного приписами місця: на лінії стану, нарівні з восьмим ґудзиком її корсажу.

Пронизливим поглядом перебігала по дівчатках, що вмить зробилися, мов німі. А по хвилинній павзі вже оповістила й присуд:

– Мадмуазель Богданова... Хто це?.. Здається, я чула ваш голос, мадмуазель Вітовська...

Катря відразу приєдналася до Богу духа винної Ольги. Виправдуватися не дозволяв товариський кодекс інститутської етики. Протест, коли вже хтось був покараний, уважали за непристойну легкодушність. Випадало з гідністю й пихою прийняти і відбути, хоч і незаслужену, – як це здебільша бувало, – кару.

Що насамперед карали Ольгу Богданову, це вже стало звичаєм. Класові дами знали її веселу, нездержливу, хлоп'ячу вдачу і не допускали й думки, що може в класі статися така подія, в якій би Богданова не взяла активної участи. Взагалі ж взаємини між інститутським проводом і вихованками влучно характеризував здавна вживаний вислів: це була справді постійна й незмінна “битва русских с кабардинцами” або “турецькі звірства”. Те мучеництво вихованки мусили зносити без нарікань, плачів, із героїчною твердістю. Але ж за те з повного серця мстилися безконечно різноманітними вигадками, що неабияк дошкуляли мучителькам-наставницям....

Пронизливі очі мадам Рапне тепер уп'ялися в Ноель, що ще й досі тримала в руках шматки збитої тарілки.

– І це ви, мадмуазель, вихованка монастиря, “монастирка”! Ви зображуєте тут “кафешантанну” діву?! Як це пояснити?! Що ви собі дозволяєте в стінах інституту шляхетних панночок?! Ви псуєте нам наших вихованок, підриваєте добру мораль... Я примушена про це все донести пані директорці. І ви можете бути певні: такі вчинки не залишаться без заслуженої кари! Якщо вас не виключать з інституту, то щонайменше зостанетесь без відпустки на всі Різдвяні свята. Завтра ж про все напишуть вашим батькам...

– Mesdames, – звернулася розгнівана доглядачка до решти інсти­туток, – прошу вас аж до конференції, на якій осудимо цю страшну подію, дуже вас прошу не виявляти, що ви знайомі з цими трьома особами, – вказала вона жестом римського трибуна на три “грішниці” та вийшла зі скам'янілою гідністю з зали, не зважаючи на приглушений хор, що гудів:

–        Призвати в суд, Махровий ніс!

–        Махровий ніс! Шпонька!.. Шпонтер... Биндичка...

Все це були почесні титули, якими інститутки обдарували свою милу виховницю і які переходили з покоління в покоління.

 

***

“Година роздачі листів” у дійсності тривала менш-більш десять- п'ятнадцять хвилин, їх уривали з часу, призначеного на прогулянки.

Швейцар (придверник) Йосип, із куртуазії званий “Жозеф”, приносив усю пошту інспекторці до помешкання ще перед обідом. Любов Петрівна з поміччю бібліотекарки мадмуазель Дероденко (в інститут­ському жаргоні – “Маркіза де Руденька”) розкладала пошту на групи, для кожної класи окремо. А вже “кариятиди” розносили й розкладали її по столах класових дам, у класах. Кожна класа, йдучи до гардеробних кімнат одягатися на прогулянку, діставала пошту. Одначе читати її негайно можна було хіба тоді, коли вихованки “гуляли” в інститутському саді. Якщо йшли поза інститутську оселю – можна було читати листи аж по повороті з прогулянки.

Перед роздачею пошти спочатку відбувалася ”сповідь”.

– Мадмуазель Мальчевська, хто це вам пише? – питалася з повною гідністю й спокоєм мадам Рапне, розрізуючи кістяним ножем довгасту коверту.

– Мама... сестричка Тамара... – підносила невинно вгору брови смуглява, як циганка, Ніна Мальчевська.

А класова дама, розгорнувши лист, перебігає очима підпис:

– Ви помиляєтесь. Тут стоїть: “Незабуваючий Тебе Володя”. Хто це?

В гурті дівчат, що чекають на пошту, хтось досить двозначно закашляв. Почувся й легенький смішок. Ніну заливає по комірець білої пелеринки темний рум'янець. Одначе її брови підносяться ще вище, вираз обличчя стає ще більш ангельсько-невинний:

– Володя?.. Та це ж... це ж мій дядя, вуйко тобто... Ну, звичайно ж!..

Ніна трохи невиразно вимовляє звук “л”, а, хвилюючись, говорить замість “Володя” – “Воводя”. Це викликає вже цілком отвертий сміх і виразний міцний кашель.

– Voyons, Mesdemoiselles, – почервоніла не менш за Ніну й мадам Рапне, – це ж що за інцидент ви хочете витворити? А далі: що то за манери відкашлюватись, мов, вибачайте, перестуджені перекупки на базарі? Посоромтесь!

Ніна тим часом простягає руку по лист.

– А ви що саме хочете? – дивується мадам Рапне.

– Просила б дати мені адресований до мене лист...

– Не поспішайтесь, мадмуазель. Такий лист наперед мушу перегля­нути я, щоб знати, про що саме пише вам ваш вуйко, – і класова дама відкладає його на край стола, де вже лежить лист до Ізи Метінґер від “кузена”.

Ніна, зробивши неминучий реверанс, яким закінчувались усі розмови з начальством, відступила в гурт подружок.

– Мадмуазель Валерія Верещенко! Хто пише вам?

Немов сонце, обличчя Валерії, з короткозорим поглядом блакитних очей, вихилилося з-поза білих пелеринок.

– Мама, – була коротка, але певна й переконлива відповідь.

– Так, це від вашої мами, – подала лист мадам, не читаючи.

Нарешті в руках класової дами залишився тільки один пакет.

– Мадмуазель Богданова! – повернула мадам Рапне в руках досить велику коверту й оглянула уважно адресу. – Я пізнаю руку de Sa Grace, монсіньора Юліяна, вашого вуйка.

Ольга “присіла” в реверансі й одночасно простягла руку по лист:

– Так, мадам, це від вуйка.

Класова дама віддала лист, навіть не розірвавши коверти: було б незручно й нетактовно не мати довір'я до єпископа, що був відомий цілому інститутові. Однак не втрималась, щоб хоч трохи не покартати Ольгу:

– Мені здається, що слід вам, мадмуазель, робити трохи більш граціозні жести...

Ольга склала руки “коробочкою” й схилилася повільно та низько в правдивому – “придворному реверансі”. Обличчя мадам Рапне прояснилось:

– Ви, коли захочете, вмієте бути цілком добре вихованою панночкою.

Богданова ввічливо усміхнулася: в її голові саме оформлювалася нова сенсаційна вигадка.

– Одягатися, Mesdames.

Дівчата кинулись юрбою до дверей. Мадам щиро обурилась:

– Але ж хіба серйозно ви не думаєте так іти?! Парами, Mesdames, парами!

Ще остання пара була долі, біля сходів, коли Ольга Богданова поквапливо наближалася до мадам Рапне, яка пильнувала, щоб вихованки виходили як слід, не виступали з рядів, не тримали одна одну під руку й не розмовляли. Ольга затулила пів обличчя хусткою. Мовчки, зі схиленою в хустку головою, зробила Ольга реверанс.

– Що це? А, кров носом? Ну, звичайно, йдіть до шпиталю. Можете там полежати ввесь час прогулянки.

– Щаслива! – зашептала Ользі Катря з останньої пари. – Ах! Виспишся…

Ольга мовчки хитнула головою. Але той жест завважила Рапне, дарма, що був він зроблений за її спиною.

– Мадмуазель Вітовська, залишіть при собі свої кондоленції!

Коло гардеробних шаф – видовбаних у стіні заглиблень, що засувалися білими дерев'яними дверцятами, великими, як брами, зчинилися метушня й веселий гармидер. Чути було різні покрики. Хтось влучно наподоблював гавкання маленького песика, хтось повним голосом співав баркаролу Мендельсона. Оксамитовий Катрин контральт намагався передати басову арію Мефістофеля “На землі ввесь рід людський”.

Мадам Рапне, в сукні, підтримуваній гумовими “пажами” – цілою системою гумок та клямр, бігала, кричала, хвилювалась, а її ніс неслушно червонів. Тепер вона цілковито виправдувала свою назву “Гиндичка”.

Енергійна, після недавного тифу обстрижена, Надійка вигукувала числа плащів із пелеринками, званих “лівреями”, та круглих шапочок – “арештантських беретів”, роздаючи їх подругам. Нарешті ціла класа, совгаючи калошами, довгою “гусінню” вирушила з інститутської брами.

На прогулянку ходили в іншому порядку, як в інститутських стінах: там напереді йшли менші, а на вулиці, навпаки, в першу чергу ставали дівчата, найвищі зростом, і з ними побіч ішла й класова дама. Закінчувалася процесія двома “кариятидами” в дрібнокісткованих “сарпинкових” сукнях блакитного й білого кольору у білих попередницях, чорних коротких жакетах і чорних вовняних хустках. За ними – на шість кроків від них, тобто в тім же самім віддаленні, що йшли від інституток “каріатиди”, – ступав “молодший швейцар” – Жозеф, не в парадній, а в чорній, буденній лівреї.

Розмовляти на вулиці дозволяли, але потиху. Зате суворо забороняли сміятись або дивитися на прохожих. А вже, не дай, Господи, заговорити з кимсь зі знайомих при зустрічі! Навіть хоч би то були батьки. Цей “злочин” карали побутом в інституті від одного до трьох днів тоді, коли всіх инших пускатимуть на Різдвяні, Великодні чи літні ферії.

А тим часом спокуса чигала на інституток відразу, вже на яких сто кроків від інститутської брами. Хіба що йшли лівою стороною вулиці то ще якось можна було врятуватися від халепи. Коли ж переходили відразу на правий бік, то вже без прикрости не обходилось. Небезпеку ж тієї прикрости приховував у собі такий звичайний за тих часів у Києві, скромний і нудний, дерев'яний паркан, покрашений виблідлою зеленою краскою. Він оточував старосвітську, типову київську “панську” оселю з одноповерховим островом, прикрашеним колонами в глибині великого дому, що ще мав круглий садок посередині. Перед самим домом струнко вартували дві ялиці, а з-поза дому виглядали височенні дерева старого саду.

Та ж під час прогулянки інституток на паркан, мов ті чортики з коробочок-забавок, вискакували два збиточники-гімназисти. Зо своїх “високих постів” показували вони інституткам “носи” або язики й гукали на всю вулицю московську пісеньку власної творчости, що в нашій мові звучала б так:

 

Інститутки, мов качки,

Всі на їжу беручкі,

А, нажершися паперу,

Псують нашу атмосферу...

Спершу мадам Рапне по-геройськи прийняла виклики пустунів і кинулась у словесний турнір із “жахливими хлопцями”. Одначе дуже швидко мусила безславно відступити перед несподіваною імпровізацією:

 

Француз-карапуз підкотився під гарбуз,

Гарбуз тріщить, француз пищить:

хрю-хрю-хрю...,

що була не без їдкого дотепу, бо мадам із походження була французка, а “французи” – це звичайна образлива московська назва для свиней.

Жодного способу не було, щоб воювати з цими шибениками. Не помагали навіть напімнення Жозефа, що в таких випадках трохи відставав від інституток, щоб дозволити собі на свободу в “козацькій діялектиці”. Не помагали й спеціяльні скарги інститутського начальства до батька гімназистів, що проявляв повну байдужість до поведінки своїх нащадків. Мати ж їхня також мала інші клопоти: вона писала в поширенім московськім київськім часописі цікаві фейлетони, а потім нібито заливалася звичайнісінькою горілкою, як тоді говорилось, “до положення риз”.

Прогулянок по Липках інститутки не любили, бо раз у раз ходили тими самими вулицями. Спочатку проходили попід вікна інститутської канцелярії й помешкання інспектора. Саме напроти цього будинку й було страшне для “бідних овечок” кубло хлопців-розбишак. Потім дорога вела попри державний банк, виставлений не без претензій у венеціянському стилі. Далі, на протилежному боці вулиці, була резиденція ґенерал-губернатора “Юґо-Западнаво Края” – легендарно славного по всьому Києві генерала Драгомирова, що був тут за царського намісника, але часто поводився як колишній український гетьман. Звичайно перед цим домом класова дама затримувалась і, пропускаючи поуз себе вихованок, нагадувала мало не кожній парі: –Silence, Mesdames! Et attention! Драгомиров, увіковічнений відомим малярем Рєпіним у популярному образі “Запорожці пишуть лист до турецького султана”, – людина стихійно запорозької вдачі, дав інституткам гумористичний наказ не вітати його поклонами та реверансами, але, затримавшись, “зробити фронт” по-військовому й, усміхаючись, проводити його очима. Сам же він відповідав дівчатам, “віддаючи шану”, також по-військовому.

Цей наказ робив чимало клопоту інституткам і виховному персо­налові. Рухатись, ходити, кланятись, вітатись, танцювати тощо вчили докладно – шість годин тижнево. Учителькою тих мистецтв була панна Атамонова, бувша балерина. Але ж ані вона, ані жодна вихователька не знали, як вояки вітають своє начальство. У тих містеріях були втаємничені тільки дві особи на цілий інститут. Так званий “солдат”, що його наймення знав тільки Господь Бог. Він мав скромне завдання опалювати інститутські печі й був старий військовий інвалід. Другий – керівник господарської частини, димісіонований полковник кирасирського полку Артур Олександрович Унґер. З Петербургу дали йому змогу – так говорили його вороги – керувати державним господарством, щоб він полагодив і своє особисте. Полковник дзвонив острогами, виблискував одностроєм і враз здобув собі симпатії в інституток, бо зліквідував ненависний червоний кисіль, глиняні кухлики на чай і навіть усім гидкі, аж до морської хвороби – котлети. Натомість на інститутських столах з’явилася дичина, печені курята, овочі й, “глупого” чаю з молоком, біла кава, подавана у пристойних філіжанках. Тож і в цім “Драгомирівськім випадку” мусив пан полковник сповнити важливе завдання.

На півгодини перед вечірньою кавою провадили інституток до зали. Ставили у ряд, далеко одну від одної, щоб було видко цілу постать, як на танцях. Класова дама скромно сідала в куток, а посеред зали блищав, як на військовій параді, полковник і, як на військових вправах, коман­дував: “Здравія желаю, дєвіци! Сміррно! Ррравнєніє напра-во!.. Правоє плєчо в-пєррьод!..” тощо.

Сміху була повна зала. Мудрість ця не для інституток, але ж новий учитель не тратив терпеливости й не гнівався на нездар, бо ж, здається, його самого ці вечірні вправи з гарнесенькими панночками бавили більше, як інституток. Однак спритний полковник мав іще іншу приємність, бо Драгомиров щиро сміявся, довідавшись про його педагогіку, та й висловив йому подяку за “взірцеве муштрування амазонок”. Та й самі “амазонки” дістали від галантного можновладця по півфунта добрих шоколадок у гарних бомбоньєрках. Бо, – як сказав Драгомиров, – ”не по чарці ж горілки їм давати за ревність!”

За генерал-губернаторською резиденцією тягнулися нескінчено плоти приватних садів, тихі, мов незаселені вулиці. Широка Катерининська вулиця, з маленькою церковцею св. Олександра, переходила у вулицю Олсксандрівську і була з одного боку, у верхній своїй частині, оточена прекрасними садами та особливо гарна з боку Дніпра. Починалася вулиця здолини Купецьким садом, де влітку грала першорядна симфонічна оркестра, і переходила до “Царського” саду, що межував із “Палацовим”, у якому стояв царський палацик на випадок “високого” приїзду “августейших” гостей до Києва. Закінчувалися ж нагорі ці сади чудовим Марійським парком, що був гарний не тільки своїм положенням та укладом, але і зразковим порядком. Під усіма цими садами спокійно котив свої блакитні води оспіваний поетами всяких національностей, чомусь рішуче кожному, хто мав нагоду на нього поглянути, милий і симпатичний Дніпро, а за ним – безконечні далекі краєвиди на Чернігівські й Полтавські тихі простори. Проходячи біля тих садів, інститутки тільки зідхали, бо ж усередину вступ їм був заборонений. Тільки напровесні, в часі іспитів, уряди-годи заводили їх до “Палацового”. Взимку ж човгали калошами на мокрих або засипаних снігом і не відчищених пішоходах Олександрівської вулиці, що проти саду “Шато де Флер” мала гарну імітацію грецького храму – так званий міський музей.

Чорна колона інституток звичайно повертала, не доходячи до музею, до якого їх ніколи не завели, і темною гусінню знову повзла вгору. Здолу ж, із міста, рухливішого від Липок, долітав злитий в одноманітне гудіння галас вуличного руху. Такі характеристичні для київських вулиць гуркотіння однокінних візків “дринд”, або “гітар”, по кам'яних, немов зі скам'янілих буханців хліба зложених, дорогах, зіритовані дзвінки трамваїв, що дзвонили майже ввесь час без перерви, та дзвони численних київських церков, що обзивались раз у раз у кожну годину дня.

Зимові ж вулиці здебільша наповняв мокрий сніг. У часі великого снігу та при більших морозах інституток на прогулянку звичайно не виводили. Так само здебільша і в часі відлиги мусили вони сидіти в інституті безвихідно, бо надворі починало капати зі стріх. Біла або часом жовтява імла якось одночасно налягала й згори й іздолини та затирала реальні контури домів і безлистих дерев.

Ця імла, мов молочна запона, здавалось, застилала перед дівчатами реальне життя. Те – далеке, цікаве, повне несподіваних приємностей, що вирує поза стінами нудної в'язниці. А вогкі, холодні завої імли розкручувалися повільно й безнадійно та немов говорили: “Весна життя приходить по морозах школи. Чекайте свого часу!”

І чекали вони нетерпляче та з палкою вірою, що за тією запоною прикрих інститутських відносин здійсняться всі мрії й усе, що нині лише сниться. Тільки дочекатись “випуску”! Здати іспити, скинути остогидлу зелену камлотову сукню, тверду, як бляха, та переодягтись у свою, очевидно, білу чи ніжно-рожеву, м'яку, ароматичну, напарфумовану “своїми” парфумами й запахом рідного “дому”, милим і приємним, як повернений по семилітньому вигнанню рай…

 


[1] Роман Віктора Гюго “Дев’ятдесят третій рік”.

[2] Що трапилось?

[3] Розбий тарілку, викинь крихітки. І ось тобі кастаньєтки.

[4] Як це вам подобається?

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.