Наталена Королева Без коріння-1

 

1

ПЕРЕД ЖИТТЯМ

На рідній землі. “Джузеппе Верді”.

Родинні крипти. Педагогіка.

 

Локомотива відсапнула ще раз, а довгий потяг здригнувся своїм торохкотливим тілом і став. Зупинка – “Київ”.

Перше враження Ноель та мадмуазель Асту, її подруги, було таке, ніби потяг став тому, що на нього напала ватага страховинних розбійників. Бо ж коридори вагонів наповнились бородатими, брудно одягненими людьми, що кинулись хапати речі подорожніх. Гупаючи важкими чобітьми й відпихаючи один одного, вони намагалися якнайшвидше пограбувати свою жертву й зникнути з вагону з переповненими здобиччю руками. Один із тих бородачів ухопив також і речі Ноель та мадмуазсль Луїзи, а їм сказав за те якесь дивовижне слово, що вбилося в пам’ять, як залізна печать:

– “Чо-тир-над-цять!”

Була це загроза? А може, якийсь наказ? Чи ж і взагалі було це якесь слово зі значенням, чи беззмістовна лайка нахаби? Але ж автор того слова кілька разів ткнув собі великим пальцем у бляху на грудях, де була велика цифра “14”, потім той дивний, назначений числом осібняк оглянув ще купе, заглянув навіть під лавку і, явно розчарований, що речей було мало, пішов із вагону, кивнувши пальцем пасажиркам, ніби закликав їх іти за собою.

Із инших вагонів у той самий спосіб уже вивели всіх подорожніх. Одні з них поспішно гналися за своїми грабіжниками в напрямі брудної дерев’яної будови, що мала служити за двірець, інші, як і Ноель та Асту, стояли розгублено на мокрих, дірявих дошках біля рейок. Тим часом у спорожнілому просторі виросла струнка постать у темно-синій лівреї з чорним коміром та в білих рукавицях. Виголене, мабуть, при всіх обставинах незмінне, спокійне обличчя свідчило про добре вишколеного лакея. Помітивши дівчат, що розгублено стояли біля вагону, лакей підступив до них і, тримаючи свій низенький півциліндр на рівні з грудьми, ввічливо запитав по-французьки:

– Мадмуазель де Лясерда є мадмуазель Асту?

Обидві подорожні втішились, почувши “людську” мову, і подруга враз, немов розсипала горох на бляшану підставу, – задріботіла різними питаннями, не оминувши й дивовижного “Чотирнадцять”.

Та лакей лише чемно вклонився, враз знайшов назначеначеного бородача, який виявив повну слухняність, а тих, що приїхали, чемним рухом руки попросив іти наперед. У глибині перону, коли то дійсно був перон – той горбатий і подірявлений, брудний поміст, укритий мокрою сніговою кашею, – блукало кілька вбого одягнених жебраків. Десь на кінці того помосту навіть розмістилася ціла родина таких “білих циганів”, як звали їх у Франції. Вони мали з собою подушки, скрині, навіть бляшаний посуд та кілька маленьких, неохайних дітей. Та не було коли роздивлятись уважніше на всіх тих дивних людей і химерні будови, бо просто до Ноель підходив знаний їй з образків і дуже їй симпатичний славний італійський композитор Джузеппе Верді. Чому Верді опинився тут? Невже вони приїхали разом в однім потязі до Києва? Певне, тут буде давати концерт, і Ноель, мабуть, піде… Але Ноель не скінчила своєї думки, бо Верді вже стояв просто проти неї й представлявся. Це був… Ноелин тато.

Дівчина хотіла кинутися йому на шию, як годилось доньці. Щоправда, не пам’ятала свого татка, бо ж таки 12 повних літ перебувала в далекому монастирському пансіоні у Франції і не бачила навіть новіших татових фотографій. Однак тато є тато. Як же його не любити й не привітати?

Але ж тато, видимо, мислив інакше. Він із преласкавим виразом узяв її руку, ґалантно схилився, щоб поцілувати в рукавичку, потім привітався з товаришкою подорожі й, узявши доньку під лікоть, попровадив “дами” до екіпажу.

Їхали саньми на високих тонких полозах тією ж жовто-сірою сніговою кашею, котру бачили на двірці й із котрої виривалось часами металеве вищання, часами разом із ним з-під полозків аж вискакували іскри. З обох боків вулиці непевно стояли безконечні небарвлені плоти або ж облогом лежали пустирі, на які Ноель дивилася здивовано й тривожно. Лише блакитна довга сітка, що вкривала впряжені в сани сірі “у грошах” коні, заспокоювала її своїм естетичним виглядом. Та й самі коні були гарні та прудкі. Заспокоював її й ласкавий, спокійний голос батька, що все ще скидався більш на Верді, як на правдивого тата. Він роз'яснював, що та жовтава імла, яка лізла в гортанку й виходила з неї парою та вже на три кроки міняла зустрічні постаті в загадкові сильветки, – зветься тут „початком весни”. Що ж до мімоз та мигдалевих дерев, таких конечних напровесні, то тут їх немає зовсім, але зате пізніше рясно зацвітуть акації й каштани, і тоді стане дуже гарно. На двірці ж були не грабіжники, а звичайні “треґери”, носії вантажу, і не “білі цигани”, а звичайні тутешні громадяни, бо тут кожний, коли вирушає в дорогу, мусить рахувати на вельми довгу подорож і несподівані труднощі. Тому вбирається у стару одіж, бере з собою постелю, їжу та всякі подорожні запаси...

Французька мова Ноелиного тата була бездоганна, але ж одночасно була вона й дивно чужа для її вуха. Так говорили у Франції на сцені, або виголошували привітання панові президентові республіки. Але в буденному житті... хто ж таки вживає таких витончених заокруглених зворотів та врочистих слів?.. „От, була б здивована мати Марія- Анжеліка, що картала їх у монастирі за “нелітературні вислови”, – думала, слухаючи, Ноель. – “Ані одного “те”, ані жартівливого скорочення, ні здрібнілого ласкавого виразу!”

І відразу, ніби якесь м’яке й сумне крило часу змело з пам’яті Ноель згадку про милу матір Анжеліку... Бо це ж уже минуле, з яким скінчено остаточно й назавжди. Від цього непривітного вестибюлю київського двірця починається нове, цілком інакше життя, таке чуже й незрозуміле, принаймні, сьогодні.

Сани затрималися перед кам’яницею, яка видалася Ноель ніби витятою зі старих ілюстрованих книг. Невже ж у такому домі живуть, як у правдивому “готелі”? Замість звичайних білих стіп, що сліпили своєю біллю на сонці, замість випечених на помаранчево черепиць, бачила вона великий триповерховий будинок із блідо-жовтих, небарвлених, навіть оміткою не покритих цегол, оздоблений прикрасами зі звичайного заліза й залізною бляхою вкритий. А перед домом – вузенький хідничок, також із жовтих цегол, із високими каштанами на зовнішньому краю. Вже й тепер ці безлисті ще каштани затінюють усі вікна, а шо ж тут улітку?..

У передпокою па Ноель накинулася ціла юрба слуг: кожний помагав або намагався помогти при роздяганню. Лиш одна чорнява дівчина, одягнена в чудову вишивану сорочку та велику кількість різнобарвного намиста, нерухомо дивилася на Ноель уважним поглядом із порога дальшого покою та розбуджувала в Ноелиній душі якісь тьмяні дитячі згадки. Тато промовив щось до неї, ласкаво посміхаючись, а вона наблизилася до Ноель, обняла її за плечі й тричі навхрест поцілувала в обидві щоки. Це був перший поцілунок у рідному домі й на рідній землі. Ноель щиро відповіла також поцілунком, але тато, помітивши в її погляді запитання, пояснив:

– Це та Маруся, що з нею ти вкупі зростала ще в бабуниному маєтку. Потім обновиш знайомість, як навчишся мови.

Мабуть, те саме опісля вже в іншій мові він сказав і Марусі, що задзвонила дукачами, згідливо хитаючи головою.

Серед слуг, але явно осторонь від них, виишла назустріч ще не знана груба пані, не зовсім стара, з буйним золотистим волоссям.

“Може, це і є “бель маман”? – мигнуло в думці Ноель, але знову тато заявив:

– Це наша господиня... Така, мовляв, помічниця твоєї мачухи, – і назвав її якось дуже дивно, немов “Марі-Андре”.

Самої мачухи вдома не було: вона ще не вернулася від швачки.

– А тому, – промовив тато, глянувши на годинник – поснідаєте самі. Відпочиньте, розгостіться. Побачимось увечері, в обід.

І, вклонившися “дамам”, немов були вони на балу, тато зник. Ноель та мадмуазель Асту по купелі та сніданню залишилися самі. Не багато було їм користи з того, як казала подруга, “регіменту слуг”, бо лиш один лакей Еміль, що зустрінув їх на двірці, вмів говорити по- французьки, інші ж слуги не знали жодної з мов, що існують для міжнароднього порозуміння. За те всі вони говорили по-московському, більшість – також по-польськи, лише сама Маруся не говорила ні так, ні так – а виключно “по-своєму”.

Як і кожному, хто мусить перебути якийсь час “без програми”, не знаючи, що має з собою робити, було й Ноель сумно. Це почуття збільшувала студена панорама з вікон, тривога з незрозумілої новизни довкілля й очікування зустрічі з мачухою, що, очевидно, гратиме в її житті найбільшу ролю. Добре ж, як вони відразу взаємно сподобаються й полюблять одна одну. А, – як ні? Як тоді буде Ноель тут жити?..

Оглянула велику кімнату, обтягнену гарними тапетами з малюнком білих лілей на золотому тлі. Два образи з незнаного життя, стіл до писання з приготовленим писальним приладдям, етажерка з кількома числами ілюстрованих часописів, шафа, комода, туалетний столик із важким, великим дзеркалом. Все гарне, але чуже, незнайоме й студене, як у гостинниці для подорожніх. Тільки дві речі притягували увагу й викликали промінь надії на якісь можливості. Досить велика різьблена з дуба готична капличка над ліжком, а в ній – статуетка Мадонни, таки ж “рідної” Мадонни – “Марії Сіонської”, що була Патронкою щойно залишеного монастиря. А теж прегарна, з порцелянових квітів, вигадливо зроблена масивна рама на туалетовому дзеркалі.

Легкий стукіт у двері вирвав Ноель з її журливих медитацій. Прийшла мадмуазель Асту.

– Ну, так що ж? – промовила вже весело. – Як маємося на новій батьківщині? – і, не чекаючи відповіді, вже розповідала про свої вра­ження – їжа й помешкання – знамениті! Цікаво оглянути решту цього вашого дому. Ходім, поки нікого нема. У подорожах та в нових місцях конче слід усе оглянути. Коли з того не буде науки, то бодай забава...

Приділена до Ноель ще у Франції матір’ю-суперіоркою, подруга мала їй бути не лише “тінню” нерозлучною, але ж і за янгола-хоронителя, або щонайменше старшою приятелькою, щоб дівчина не почувалася так самітньо в родині, якої цілком не знала. Тому вибрано не старшу, затерплу в упімненнях та проповідях панну чи вдову, але 26-літню, бадьору й веселу мадмуазель Луїзу, що трохи й бачила світу, бо прожила вже три роки в Англії. Була самостійна й статечна, очитана й дотепна.

– Ну так рушаймо в наукову експедицію чи „ехрloration”[1]... і вона – чужинка – попровадила Ноель знайомитись із “своїм” світом.

Перше враження було, ніби вони проходили старими гробницями, такими давніми, що вже навіть постиралися в пам’яті наймення тих, хто був у них похований. Лишилася тільки решта запаху давно вивітрілого кадила, гірких і одночасно млосно-солодкавих трав, бальзамів чи ароматів, що мимохіть викликають думку про бальзамування. Це враження великої надземної, а не підземної крипти, що складалася з цілого ряду покоїв, підсилював штучний півсумерк, що наповнював усі кімнати. Пригашене спущеними або хоч півспущеними заслонами світло тут, мабуть, переслідували в цілому домі. Не любили тут теж ясних, „ситих” барв. Крім темно-зеленої або оливкової для тканин і полірованого магоню та темного дуба для дерева, жодним не дали голосу. Де-не-де на тлі невиразних „пастелевих” тонів багатих тапет лягав барвистою плямою якийсь образ, але ж була це праця старих мистців, згасла від часу й здебільша з темними плямами. Велика кількість блискучих полірованих площ – столів, спинок канап, часами луток та одвірків, а також багатьох так само трохи поприкриваних драперіями дзеркал, відбивали в собі кришталь великих ваз та темну зелень пальм і навіть лаврів. І ті деталі, надаючи всьому мешканню один витриманий тон, творили враження постійної стужі та крижаних відблисків неживого світу, немов це не було помешкання живих людей, а лише прикрашені для жалібної врочистости притвори церкви.

– He bien, c’est ju’on va s’amuser la de-dans![2] – зідхнула сумно й весела подруга. – Слово чести, я не здивуюсь, коли тут після обіду для розваги заспівають усі громадяни хором “Dies irae”. Знаєте, це вже прийшло мені на думку, коли я побачила тут собачку нашої бель маман на наймення Бібі чи Мімі. Вона така стара й так їй, бідній, понаростали кігтики, що аж позакручуватися під лапки. Як вона йде по паркетах, то ніби дріботить акомпаніямент до Сен-Сансового “Данс макабр” – “Танцю мерців”.

Але Ноель не сміялася з влучного порівняння. Увагу її притяг незнайомий предмет, що відбивався в трюмо притемненої рогової кімнати. На ньому стояв цілий кошик розцвілих фіялкових гіяцинтів.

– Столик для ручних праць? – і подруга піднесла віко. Однак під ним були не пасма різнобарвних шовків, як можна було сподіватись, але давно вже онімілі клавіші старовинного спінета. Біля нього дрімала прикрита темно-синім індійським шалем висока золочена арфа. Подруга торкнулась рукою струн, а вони відповіли болісно-мінорним дзвоном.

– Слухайте! – промовила знов Луїза з комічним жахом. – Чи не здається вам, що в цій арфі зачарована чиясь душа? Чуєте, як вона застогнала?

Але Ноель вже зовсім перестала всміхатися. Справді контраст між ясним її усміхненим Півднем і тим, що бачила тут, сильно вражав. Здавалося, що її вирвали з життя, повного сонця, надій, можливостей і обіцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишніх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?..

Будьте ласкаві потурбуватися до будуару, – прозвучав нагло голос Еміля, що невідомо відкіль виріс біля дівчат. – Пані зволили повернути додому і просять вас до себе.

Ноель здригнулася з несподіванки, подруга тихо скрикнула і вхопилася рукою за синій шаль, відкіль висунувся білий, довгастий предмет, немов цукорок чи валкуватий шматок цукру. На хвильку гірко-солодкавий запах переміг аромат гіяцинтів. Лакей із виразом незмінного кам’яного спокою, беззвучно ступаючи по м’якому, пухкому килимі, наблизився до арфи, підніс із килима той білий предмет і знов обережно поклав його в згинки шалю. Були це особливо улюблені Ноелиною мачухою саше-таблетки, що витворювали й підтримували своєрідний аромат цієї гробниці-крипти. Їх розложили скрізь. На зміну ж тих, що вивітрювались, відразу клали нові.

Ноель ішла до мачухи з тремтячим серцем, проказуючи коротку молитву: йдучи, інстинктивно відчула, що кидатися на шию з поці­лунками не слід. Спустила очі й вступила в будуар і враз почула розчарований вигук:

– Мій Боже! Та ж вона – навіть не блондинка!..

Але ж це був тільки початок розчарувань мачухи. Того дня кульмінаційною точкою її неприємних здивувань став обід, який і для Ноель був джерелом дивовижних несподіванок.

Побачивши на цьому першому обіді всіх членів “своєї” родини, Ноель не могла не відчути й не помітити, що зв’язує їх троє лише перебільшена чемність, як між малознайомими випадковими людьми; але ж ця чемність тільки прикриває цілковиту взаємну байдужість. Та це не було великою новиною для дівчини. Дійсно, Ноель ніколи не зазнала справжнього родинного оточення “своєї” родини, що дає душевне тепло, сердечністю сполучує всіх членів, перетворює їх аж у якийсь колективний організм. Члени того організму, залишаючись одиницями, все ж таки органічно пов’язані в одність і цілість почуттям взаємної любови, що притягує, все вибачає, заспокоює й уласкавлює, любови, повної зобов’язання й готовости до взаємопомочі аж до жертви. Для Ноель доля цього не дала. Перші шість років її життя були для неї тим, чим для рослини буває оранжерія. Був добрий догляд, були всі умови для нормального фізичного розвитку й існування, як і сприятливі умовини, щоб розвинути природні здібності. Але ж не було там і справжнього сонця, що потрібне молодій рослині, не було тепла, що випливає з повноти щедрого близького серця. Все, що вона мала, – дістала з мотивів раціональности та свідомости обов’язку, мовляв, “дитина має право” на те й на те, а тому вона “мусить” дістати те й те, що є потрібне дитині.

За роки перебування в монастирі Ноель часами бувала на кількаденних відвідинах у своїх товаришок, шкільних подружок, її любили і при всіх нагодах це отверто виявляли, а деколи – навіть підкреслювали. Щасливі, багаті подружки, здебільша з родин дуже заможних і висококультурних, – бо ж пансіон був призначений виключно для таких дітей, – молоді істоти, і вже тому веселі та добрі, ті взірцево виховані черницями діти мали до Ноель почуття зворушливої ласкавости, змішаної майже з меланхолійним співчуттям, що молоде й життєрадісне дівчатко позбавлене, майже як “сирітка”, того найдорожчого, що мають вони “вдома”, у своїх батьків. Знали вони й усвідомлювали собі те, що коли всі вони в свій час роєм радісних метеликів відлетять по закінченні школи з монастиря й кинуться у вир калейдоскопного життя, такого принадного у мріях, – на Ноель чекає чернеча ряса, келія, молитви та співи в хорі. Молитви й співи вони всі, щоправда, щиро любили й цінили, але ж... не день за днем, не без змін, не... до самої смерти. А отже, Ноель чекає саме це, бо батьки її, не питаючись на те її волі, вирішили так за неї. Тому шкільні подружки всі, як одна, виявляли до Ноель збільшену ніжність та уважливість, так само як і безмірно добрі черниці-виховниці. Тому на кожні вакації Ноель просто присвоювали собі по довгім змаганні. І там, куди вона виїздила на свята чи на літні ферії, і батьки її подружок, у свою чергу, намагались, чим удалося, прикрасити тих кілька ментів, які вона сміла “урвати з життя”.

То ж Ноель прожила свій монастирський час незмінно оточена найбільшою приязню та щиротеплою опікою всіх цих “своїх”, але не кревних.

І саме на тих феріях вона й бачила по різних родинах різні відтіні того родинного тепла, що було цементом родини. Але хоч яку різну відтінь мало воно в одних чи других кревних гуртах людей, завжди й скрізь був однаковий провідний мотив – спільне зацікавлення спільним життям. Все, що торкалося одного, цікавило й усіх инших. Між “своїми” не шукалося тем для розмов. Про взаємні обов’язки не треба було “розумувати”, про них і не треба було згадувати, бо ж із взаємин взагалі випадав елемент “повинності”, а тим більше – “примусу”. Бо ж осередком кожного родинного вогнища було ніби одно велике, живе, повне світла й тепла, невидиме серце...

А тут про це не було й згадки...

Батько – Ноель могла би про нього сказати вже й тепер – “дуже милий, приємний, вихований і, мабуть, добрий чоловік”, – “бавив розмовами дам” так само, наче б це були випадково зустрінуті пасажирки на кораблі, з якими треба сидіти за спільним столом упродовж довгої подорожі... Але Ноель ще мала десь у глибшому куточку серця вогник надії: а може ж, це тому, що з ними вкупі сиділа також та чужа дівчина, її товаришка Луїза?

Більш за столом не було нікого. “Марі Андре” – справжнім найменням, як це враз вияснилось, “Марія Андріївна”, як говорилося за прикладом північних сусідів на Великій Україні, – за стіл не сідала. Була вона “найнята”, плачена грошима, як і кожна інша “прислуга”. Виняток зроблено для мадмуазель Асту, але не з пошани до ...англійських дипломів, а лише тому, що вона мала бути товаришкою для Ноель та щоб мачуха могла контролювати, чи ця дівчина справді вміє бездоганно “поводитися в товаристві”.

І сам по собі обід здивував Ноель. Ніде на Заході не починався він так, як тут – із безлічі “шведських закусок”: солоними й маринованими рибами, кав’яром, грибками й иншими добірними стравами. Але ще більше здивувало її таке: коли вже всі сиділи за столом, коли вже взяли в руки виделки, – ніхто не підвівся, щоб помолитися перед їжею. Вона з хвилину вагалась. Але відчула, що інакше вчинити не сміє: встала, зложила руки й “ментально”, як про це казали в монастирі, промовила “Бенедіціте” та з облегченим сумлінням перехрестилася. Глянула на свою сусідку: рука мадмуазель Асту, – біла в білій манжеті, що так різко підкреслювало тло чорної сукні, – також зробила знак хреста.

Батько на хвилину замовк. Очі його були спущені додолу, а на рожевому обличчі, що так дивно відмежовувалося від цілком сивого волосся на голові й бороді, лягла легенька, але сумна тінь. Здавалося, що він захвилювавсь, але ж ураз опанувався.

– Які давні згадки збудила ти в мені, Ноель, – промовив він м’яко й поважно. – Давно вже я не бачив людей, що дякують Богові за послану їжу. Був це звичай гарний...

– Але недоречний, – перервала татову мову мачуха. – Бо ж усе, що маємо, однаково дає нам Бог, – знизила вона плечима. – Однак уявім собі, як би це виглядало, якби ми молились, одягаючи нову сукню або входячи в ложу опери чи після опущення театральної завіси хрестилися, дякуючи Богові за приємну забаву?..

Ноель піднесла очі на мачуху: та весело сміялася, виблискуючі: дрібними рівними зубами та перлами сережок, що суперничали між собою білістю й блиском.

– Ну! – ніби зідхнув тато. – Шер амі[3], як завжди, йдете задалеко! – ласкаво усміхаючись, похитав він головою.

Але мачуха стояла на своєму: – Нітрохи задалеко. Всьому й на все є час і своє місце. Увечері, замкнувшись у своїй хаті, можна дякувати Богові, хоч би й навколішках, за все, що дав він упродовж дня чи за кожну річ окремо, мовляв, “уроздріб”, чи за все загалом – “гуртом”. Але ж навіщо виявляти публічно свої інтимні почування?

Була ця жінка, що говорить такі сентенції, безбожна, невдячна чи зла? Ноель уважно хапала не лише кожне слово, але й модуляції голосу, силкуючись розв’язати загадку, таку важливу для її дальшого співжиття під спільним дахом. Але бачила перед собою приємне, гарне обличчя елегантної молодої й дійсно привабливої жінки, її блакитні очі були такі спокійні й самопевні, ніби вона проказала найзвичайнісіньку, маловажну річ.

– Ти, Ноель, швидко звикнеш до наших привичок, – усміхнулася мачуха до дівчини, і в тих її словах відчувалось, що вона не помиляється. А за хвильку тим же ласкавим тоном розпитувала пасербицю про те, які тепер були в Европі найновіші танці і чи Ноель уже бувала на якомусь урочистому балу?

– Ми танцювали різні танці, – простодушно відповідала Ноель. – І фарандолу, і риґодон. Часами – болеро чи хоту. А дехто – навіть і халео. Але це сестри забороняли.

– То ж навіщо тоді вони того вчили?

Ноель не втримала усміху, уявивши собі сестру Жанну або стареньку матір Філомену в ролі вчительок танців, та ще бурхливої хоти чи халео.

– Ні, нас танцювати не вчили. Ми лише самі так бавилися, показуючи одна одній... – І додала здивовано: – А хіба ж танцювати треба вчитись? Таки ж досить побачити це, як роблять інші, то вже й умітимеш.

Тим часом перед Ноель поставили тарілку з незнайомою зупою: червона, густа, вона була повна різної ярини й шматків м’яса.

Бездоганний Еміль уже тримав перед Ноель півмисок із рум’яним печивом, яке дуже приємно пахло, а тато підсував елегантну посудину зі сметаною.

– Дякую. Я вже майже не хочу їсти, а хліб ще маю, – вказала Ноель на тарілочку.

Мачуха знов весело засміялась, немов заспівав єгипетський голуб:

– “Малоросійський борщ” не їдять без пиріжків, Ноель. Ти, щоправда, цього ще не можеш знати. Візьми пиріжки й долий сметани… Так, як із балами?

Щоки Ноель запалали рум'янцем. Серце стиснулося при згадці про довгий, тихий рефектар, де так смакували оливки з білим хлібом на вечерю. І де під час обіду читали “Фабіолу”, “Калісту” й інші такі шляхетні книги. “Qui mange – prie”, – говорили черниці, нагадуючи цим дівчатам, які ніколи не зазнали недостачі, що їжа, хоча б і на столі багачів, це дар Божий, за який слід дякувати, як за кожний дар і за кожну ласку.

Ноель стримано пригадала мачусі, що вона балів ніколи не бачила, бо ж мала бути черницею. При руху, який зробила в напрямі до сметани: випустила з рукава хусточку. Звичаєм, що перейняла від черниць, Ноель носила хустину, засунену за манжету рукава. Помітивши, як той шматочок батисту пурхнув на підлогу легким метеликом, Ноель нахилилась і піднесла його раніш, як устиг це зробити лакей.

Мачуха враз стала поважна:

– Дивно мені, чого ж там вас вчили? – промовила вона по-англійському, очевидно, щоб не зрозумів Еміль, і стягнула тонкі, мов пензликом наведені, брови. – Танцювати не вчать, до товариської поведінки не призвичаюють. І не вщеплюють навіть таких елементарних речей, що слуги існують для того, щоб позбавити нас зайвого труду та неестетичних рухів. У кожному разі не для того, щоб ми в приявності “рабів” самі собі служили, мадмуазель!

Потім мачуха звернулась до Луїзи і почала пригадувати її прізвище, але, очевидно, не бувши обов’язана пам’ятати наймення служачих, як наймення своїх знайомих, вона вичікувала.

–… Асту, – підказала подруга, додавши стару, визичену від еспанців формулу ввічливости, – “щоб служити вашій милості”...

Провансалька, що набулася поміж чужими панами, мабуть, уловила вже більш інстинктом, як спостереженнями, що тут перебільшеною ввічливістю чи голосними формулами пошанівку собі не зашкодить.

– Так, так, – погодилась мачуха і враз з’мягчилась від проказаної чемности.

– Саме я хотіла вас попрохати... Ви така молода, і я бажала б дужче підкреслити, що ви – товаришка Ноель. Отже, дозволите звати вас простіше, хресним найменням? – І враз, зі своїм чарівним усміхом, котрий здобув їй у товаристві опінію “непереможної” бельмамам, відгадувала хресне наймення: – Мадмуазель Жанна? Маргарита?..

– Луїза, мадам.

– Дуже гарне наймення... Так, прошу вас, мадмуазель Луїзо, ніколи не забувайте, що людей у нас в домі досить, до вашої ж та Ноелиної диспозиції спеціяльно призначена Юлія... Ну, також можете користати й із послуг Марусі.

Тато підніс на мачуху здивовані очі:

– Марусі? Гм... Та ж Маруся, “шер амі”, у нас не на те, щоб щось робила, – і перервав своє речення, помітивши хвилеве вагання Еміля перед склянкою Ноель: наливати чи не наливати вина панночці-“монастирці”?

– Сподіваюсь, що вам там, у монастирі, не вщеплювали огиди до вина? – запитав у Ноель жартовливо, – бо ж без вина адже ж не може бути й Служби Божої? Чи так?

Але мачусі очевидно було не до вподоби, що її едикти скориговано, і тому повернула до перерваної теми:

– Цікаво, – сказала вона, роблячи легкий відштовхуючий рух рукою на знак, що вона не питиме вина, – навіщо ж у нас ця Маруся і яке її тут призначення? Перед кількома днями вона відмовила Марії Андріївні піти за пакунками в місто, сьогодні ж виявляється, що вона не сміє нічого робити... Для чого ж вона?

– Ти ж знаєш, – сказав тато поважно, аж трохи сухо, та ж ураз додав, приязно усміхаючись, – Маруся тут на те, щоб дзвонили її дукачі на намисті, щоб мерехтіли її стьожки та вилискувались вишивані сорочки, їй вистачить і цих обов’язків. Це ж бо, – додав знову серйозно, – genius loci, – і, обернувшись до Ноель, пояснив, – фольклор і романтика тутешнього краю. Щонайбільше, вона може вишивати, мережати, гаптували, бо ті праці не дисгармоніюють з її “couleur locate”...

Обід скінчився при свічках, засвічених у кількох свічниках.

Пізніше ввечері, після наради з татом, мачуха покликала до себе Ноель знову, щоб проголосити їй “родинну постанову”.

Тепер, коли мачуха “вирішила”, що Ноель черницею не буде, – в тутешньому товаристві дівчина була б цілком неможлива, коли б залишилась такою, як є нині. Не знає ж вона і не призвичаєна до елементарних речей. Узяти б хоч те, що зовсім не личить молодому дівчаті пити за обідом вино. Зрештою, цt ж і шкідливо для здоров’я та, без уваги на те, може викликати цілком “дурне” почервоніння обличчя, ніби дівча раптом згадало щось непристойне. А що Ноель доведеться жити в цім краю, треба, щоб вона знала його мови й обичаї. Тому в найближчому часі візьмуть навчителя, який би вивчив Ноель московської мови. Тепер – березень, то ж до травня вона мусить опанувати цю мову настільки, щоб могла в травні скласти потрібні вступні іспити до інституту дівчат-шляхтянок. Не буде це така страшна праця, бо ж вимагати від неї, щоб вона говорила й писала, “як професор”, безперечно, ніхто не буде. В інституті ж навчать її “манер” і “доброї поведінки” та “мистецтва обертатися в товаристві собі рівних”...

Легке нахилення голови означало, що авдієнція закінчилась. Ноель натомість подякувала поправним “ревереансом”, але простягненої для поцілунку мачушиної руки “не помітила”. І мачуха відразу зрозуміла той німий протест.

Перший камінь стіни, що мала стати між цими двома жінками на все життя, був ґрунтовно заложений.

 

***

Ноель, утомлена подорожжю і враженнями, давно вже спала, коли її батьки сідали за вечерю. Дівчині снилося, що довкола настроюють різні інструменти для великої оркестри. Потім почалася дуже дисгармонійна музика, дарма, що нею диригував їй симпатичний і з великим “brio” сам Джузеппе Верді. Не прокинулась і тоді, коли біля неї опинилась барвиста постать Марусі. Заложивши на грудях руки, Маруся кілька хвилин уважно розглядала обличчя Ноель. Потім зідхнула і, глянувши на чужу їй, освітлену лампадкою статую Notre-Dame-de-Sion, побожно й кілька разів перехрестилась. Обережно поправила ґнотик у лампадці, знов підійшла до ліжка, перехрестила Ноель і легенько поцілувала її в чоло. Дотик холодного дукача розбудив Ноель. Усміхаючись до “сонного привиду”, вона обняла Марусю за шию і тоді прокинулась та пізнала, що це була дійсність. Хотіла розпитати, розповісти, згадати дитячі роки, що про них спомини тепер почали виринати яскравіше, ніж у монастирі, – але... вони обі були німі: одна не знала мови другої...

 

* * *

Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для європеїзованого вуха московської мови. Ноель дуже намагалась, а проте розуміла дуже мало. Ще менше розумів її навчитель, коли вона висловлювала за ним дивовижні для неї комбінації звуків, що творили тут звичайні слова, додаючи до них часом і “коментарії”, надхнені дотепною Марусею, яка швидко вправлялась у французькій мові. І ті, немов лапаті, “пажалуйста”, клесуваті “взаімаатнашєнія”, повзаючі “палєзнасті” й мов позакручувані та мов у вузли пов’язані “удавлєтваренія” та “законасаабразнасті” творили в її розвиненій фантазії химерні зоологічні чи ботанічні зображення, неначе ті абстрактні поняття були назвою кумедних чи страховинних звірят та рослин. Коли ж приходила на поміч Маруся, що годинами сиділа, вишиваючи, в Ноелиній кімнаті, тоді з її “дешифрування” виростали вже неабиякі нісенітниці, що приводили навчителя – чистої породи москаля – у правдивий жах.

– “Цвєлі, цвєлі цвєтікі і пабльоклі” – переписувала в десятий раз Ноель, заглиблюючись у містерійну премудрість, пов’язану з рогатою літерою “ѣ”, потім тяжко зітхала, намагаючись поправно вимовити:

– Цвеле, цвеле, цвецеле...

Маруся хвилину вслухувалась у Ноелин монолог і по-менторськи виголошувала:

– Але де там! І що бо ти, сестро, цвенькаєш? Ану прокажи ще раз...

Дві темноволосі дівочі голови схилялись над “общей тетрадью” (зшитком для вправ), і після різних спроб та дебатів Маруся нагло розцвітала:

Та он воно що! Насилу догадалась! Репете! (Говори за мною): – “Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Та й подохли”! От тепер це – ясно!..

Але ж учителеві ставало “зовсім не ясно”, що він мав робити: плакати чи реготатися, вправляючись із такою ученицею. Та платня була добра, учениця явно намагалась збагнути всю ту “бездну премудрості” й ті неймовірні “парафрази” висловлювала цілком бона фіде, а тому він не відмовлявся. Коли ж товариші, студенти-філологи, розпитували його, який має заробіток, – відповідав цілком серйозно:

Навчаю молоду абіссинку нашої мови, – а потім ще додавав: – А порозуміваємось “на зулу-кафрском нарєчїї”.

А проте, коли вже у вікнах Ноелиного покою показалися спочатку зім’яті й іще липкі від запашної смоли ясно-зелені каштанові листки, вона вже поправно читала кирилицю. На початку ж травня, коли надходив час їхати на іспити до інституту, її покликали до батьківського кабінету.

В кутах великого покою вже дрімали вечірні присмерки, тулячись до темних меблів з моченого старого дуба. Бронзові та мармурові статуї, великі шафи бібліотеки, мисливське приладдя на оленевих рогах і різні незрозумілі, а також пам’яткові речі, що наповнювали покій, як музейну залу, в присмерку робили враження таємної лабораторії. Коли Ноель увійшла в кімнату, Еміль розсвічував великі воскові, як у церквах, свічки на широкому столі до писання, над яким розпинав свої велетенські крила випханий орел. У своїм покою Ноелин тато не хотів бачити инших, як тільки такі “ставникові” воскові свічки.

– Сідай, Ноель, зручніше до фотелю, бо ж хочу поговорити з тобою довше й докладніше.

Цей “вступ” стривожив дівчину. “Напевне, знов якесь нове ще “родинне рішення” для мого “добра”, в якому буду “souffredouleur”[4], – пурхнуло в неї думкою. А тато вже продовжував:

– Говоритиму з тобою не як з дитиною, а як із членом нашого роду, поки що останнім, але з членом, котрий дійшов уже до такого віку, що з ним можна говорити серйозно.

– Слухаю уважно, – коротко відповіла Ноель.

– Ти знаєш, що наш рід – не з останніх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше: він екзотичний, і багато “нашого” цілком незрозуміле “їм”. Що ти побудеш рік в інституті, – може, це й вийде тобі на добро, бо там ти побачиш, наскільки “ми” різні та інші від “них”, тож і навчишся, як маєш поводитися з “ними”. Але ще більше навчишся того, як не маєш робити. То дрібниця, що не добре знаєш мову: на початок того, що знаєш, – вистачить. Але ж не забувай, що вміти “їхньої” мови докладно й поправно – тобі й не личить. Отже, вважай, щоб, коли заговориш “по-їхньому”, кожен відразу пізнав, що ця мова – тобі чужа.

В інституті, безперечно, відразу почнуть тебе допитуватись: чому маєш стільки наймень, коли ж тут здебільша наймення короткі, дарма, що до кожного додається ще й батьківське. Але твоє буде для “них” дивним, і не виключене, що й глузуватимуть, зачувши, що повним йменням треба тебе звати Ноель-Марія-Стелла де Лячерда і Медина Челі. Пам’ятай; москалі намагаються глузувати з усього, до чого не призвичаєні, і найбільш цінені між ними люди не ті, що вміють щось доброго створити, а ті, що майстерно висмівають висліди чужої творчости. Але ж ти знаєш, що в твоєму гербі є Кастильська вежа, Арагонський лев та білий лебідь вікінгів, володарів морських. Тобто твоя зброя в боротьбі – не сварка, не різкі суперечки, не досадні чи – боронь, Боже, – грубі відповіді, навіть і на в’їдливий глум. На посміховище шляхетність зовнішня без шляхетності душі. А належати до старого й славного роду – це не значить тільки мати деякі права. Ще більше це зобов’язує триматися й деяких непорушних засад і освячених віками традицій та часом – важких обов’язків.

У тобі з радістю помічаю деякі риси нашого роду. Вірю, що ти – “наша” й “нашою” лишишся. То ж пам’ятай, що правнучці лицарів личить бути мужньою й самостійною. Чини, як уважатимеш сама за справедливе, побожне й чесне. Але, якщо тобі буде потрібно помочі в обороні чести й гербу, – я завжди до твоїх послуг.

Постать батька цілковито потонула в сивій хмарі цигарного диму. Лише спідня частина обличчя була освітлена рожевим вогником. Покій, речі, навіть самий час і свідомість реальної дійсности у Ноель неначе відійшли в безкрай минулих віків. Вона бачила тільки у вікні тонкий, гострий серпик місяця, що вирисовувався на темно-синьому небі, білий, ніжний і вічно молодий. Від нього і прозорого неба віяло весняним подихом нового життя, прочуттям невідомих тривог і радощів того близького, що ось стоїть уже тут, за дверима.

Ноель дійсно уважно слухала й нотувала в пам’яті кожне речення. Ті слова були для неї цілком ясні, самозрозумілі й природні, і вона відчувала цілою своєю істотою їхню правду – історичну й життєву. Але немов чийсь инший голос, не в ній самій, а голос незнаної особи, що стояла поза нею, говорив їй: “От, бачиш: родини ти не маєш, маєш лише рід. Для нього ж не існує ніжність, сердечність, тепло. Тільки – гасло й герб...” І її серце стискалось у маленький, безсилий клубочок, немов притиснений великою вагою стихійної резиґнації. Над ним же вставав спокійно гордий дух. Такий, як ці постаті на стародавніх портретах, де високі, накрохмалені й рясно поскладковані “фрези” не дозволяють у смутку похилити на груди бліде обличчя, з якого дивляться часом аж до розпуки сумні очі. І ніби з глибин тих далеких століть долітав тепер до вуха Ноель голос її батька... чи прадіда... чи основоположника роду, що все ще продовжував свою мову:

– Рід, що віками рахує своє існування, може довільно чи з примусу зміняти місце осідку, землю, нарід, серед якого триває його життя. Це – закон вічного руху, відвічних змін, без яких не було б і самого життя. Але дві речі лишаються постійно незмінні: одна – обов'язок до народу, серед якого живеш. Особливо ж, коли це народ скривджений і поневолений, не вільно ані погорджувати ним, ані бути байдужим до нього та його потреб. Бо лицарський обов’язок і присяга зобов’язують уборонити всякого скривдженого й воювати за слабого. Коли б ти була мій син, я згадав би тобі про посвячений меч; але ти маєш понести в шляхетний бій тільки свій дух та свої здібнощі.

Друга річ така. Зміняти бій на бій – завжди лише в обороні слабого, хай хоч і щоразу цей скривджений і слабий буде инший, – не є зрада. Але зрадою є виректися свого роду, сплямити герб, зламати честь, гасло й обітниці. Голос роду – безсмертний і непереможний. І хоч би ти для чогось захотіла забути й виректись його, цього не зможеш ніколи, ні для кого й ні для чого. Тож пам’ятай це, щоб ніколи не спробувати. А особливо цього не сміє зробити останній, тим більше у нас, де є гаслом: “Ultino veritas”[5]...

Цього тобі вистачить, щоб самій вибрати, з ким іти. На всякий випадок скажу тобі: в кожному старому роді спливаються різні крови, але в наших жилах, – інформую тебе, – ніколи не було ні краплини від москалів і жидів...

Ноель здавалось, що роки, а не хвилини пропливли, поки тато замовк. Відчула, себе не розумом, але внутрішнім раціональним почуттям відповідальною й серйозною людиною, котра мусить знати й розуміти, що має чинити. Встала з канапи і, простягаючи батькові руку, скромно, але твердо сказала:

– Обіцяю. Най допоможе мені Бог.

Хвилюючись не помітила, що останню фразу промовила по-еспанськи, як говорили ще її прадіди: – “Valgame Dios!”

Батько також підвівся й міцно, як мужчині, стиснув її руку. Був певен, що прийняв обітницю від свідомої людини, а не півдитини й дівчини...

Не без гумористики Ноель за тиждень склала потрібні іспити й одягла непристібний одяг вихованки “Кієвскава інстітута благародних дєвіц”.

 


[1] Дослідження.

[2] Ну, ну! Тож гарно будемо тут бавитися.

[3] Любий друже!

[4] Козел відпущення.

[5] Останньому правда. 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.