Нариси народного життя-8

 

36. Білоруські купці, обікрадені в Полтаві на ярмарку

День 14 вересня був колись для Полтави не лише храмовим святом у місцевому монастирі, але й часом великого ярмарку, на який з’їжджалися купці зі всієї України, а крім того привозилися товари з довколишніх країн: Росії, Литви, Польщі та Криму. Так було і року 1690-го. Приїхали з товарами із далекого Глуська[1], «із панства Литовського», двоє молодих купців, Іван Дещенко і Севастіан Вовчкович, та стали «на госпóді» в домі міщанина Мартина Бражника. Цілий день вони «бавилися торговим ділом», а ввечері повернулися додому, підрахували виторг, закрили його у «скриньку», що зберігалася на одному із возів, прикована «ланцухом», задали звичайне доручення своїй челяді стосовно нічної сторожі возів із товарами, а потім сіли на «присьпу», завівши «бесіду» із господарем. Спершу вони «бесідовали словесно», а потім Мартин виніс пляшку з горілкою і запропонував купцям підкріпитися після денних трудів. Купці злегка підкріпилися, а потім і самі вирішили, що пристойно буде із чемності запросити люб’язного та гостинного господаря «до двору братского святовоскресенского на учту».

Братські доми, що були при кожному приходському братстві, за часів звичайних мали зовсім інше призначення: тут відбувалися сходки братчиків для обговорення братських справ, тут зберігалося братське майно, в братських домах зазвичай чинився братський і духовний суд, зрештою тут же нерідко проходили також засідання полкового суду, якщо справа стосувалася духовних осіб і до складу суду входило міське духовенство. Але у дні великих свят, коли братчики влаштовували «канун» і варили мед, братські доми і навіть двори тимчасово перетворювалися наче у загальнодоступні ресторани, куди й найповажніші особи не гордували і самим зайти, і приятелів запросити «на учту», бо виручка від продажу канунних напитків була головним прибутком, за рахунок якого братчики прикрашали свої храми, утримували школи і шпиталі та творили інші справи милосердя. Таким канунним днем було і свято Воздвиження, і от чому литовські купці запросили Мартина Бражника «на учту» не до корчми чи шинку, а на «братерскій» воскресеньський двір, що містився на передмісті, недалеко від дому Бражника.

Довго вони там «забавлялись» за пивом і медами, але купецької обережності не забували, і ось один із купців, Іван Дещенко, на хвильку відлучився «до господи», щоб упевнитися, чи справно челядь стереже вози з товарами, а інший зостався з Мартином «на зазваній учті». Прийшов Іван до двору і «застал челядь свою з Мартинихою Бражничкою бесідуючих у хаті над горілкою»: виявилося, що коли господарі пішли з двору, добросерда господарка закликала до себе «челядь купецкую» теж «на учту», — треба ж і бідним челядникам підкріпитися після денної праці, та ще в таке свято, щоб вони бадьоріше стерегли хазяйське добро. Купець дорікнув челядникам за те, що всі забралися до хати і нікого не зоставили на дворі, та пішов сам оглядати вози. Там він застав «тулючогося межи возами» хазяйського сина Івана, молодого парубка, і спитав його: «А для чого межи возами под час смерканя туляєшся»? Той майже пошепки відповів:

— Та це ж я перед отцем своїм Мартином криюся, щоб мене не бив, бо він на мене тепер гнівливий, не відаю за що.

Купець заспокоїв Івана Бражниченка, що батько його тепер з ними «на учті в дому братерскім» і нескоро повернеться додому, та й, напевне, в такому стані, що не матиме сил битися. Порозмовляв іще з Іваном і виявивши, що вози наче цілі, купець знову рушив «на бесіду тую», на братський двір. Та ледь він вийшов на вулицю, як його наче торкнуло щось: згадав, що не оглянув грошової скриньки. Він поспіхом повернувся, підійшов до возу — і охнув: скринька, в якій зберігалося півтораста талярів битих і чехів, «скупних (спільних) с товариством», виявилася «открученою от ланцуха» і безслідно зникла.

Не тямлячись од хвилювання, купець «вчинил окрик і галас на всю улицу». На цей крик стрімголов вибігла з хати челядь, збіглися сусіди і численні ярмаркові люди, що ночували в сусідніх дворах. Пішли розпити, здогади та зойки. Прибіг і другий купець з братського двору, переляканий і схвильований не менше за свого товариша. Він, однак, відразу ж здогадався, що слід чинити у таких випадках: за його пропозицією, всі присутні «стали зараз шукати в дворі Мартиновім і коло двору сліду, куди б тая украденая скринька могла бути винесеною з воза», і коли ввійшли з вогнем у стайню Мартинову, то побачили там «на затилку винятую тинину» (частину огорожі), а за нею знайшли розбиту «порожнюю скриньку». Це було важливим слідом, і його слід було негайно пред’явити уряду. І, хоча було вже близько до півночі, обидва купці «не бавячися» рушили до ратуша, звеліли розбудити війта з бурмистрами, пред’явили їм розбиту скриньку і занесли «мійському» уряду скаргу на Івана Бражниченка і на його матір Мартиниху «за тоє, що Мартиниха челядь в хату закликала горілки пити, а син єї межи возами тулявся і на його сліду тая скринька украдена з грішми». Магістратська старшина «справу отложила до утра, нім (доки) росвінется», але купцям не терпілося, і тільки-но «їх Бог освітив» (настав ранок), вони вже були у полковника, «оповідали йому шкоду свою» і скаржились на Мартина Бражника, його дружину та сина, звинувачуючи їх у крадіжці. «Зглянувшись на їх скаргу і плачливий скорб», полковник наказав «дати до вязеня» Івана Бражниченка «до слушного доводу і до далшої резолюції».

Дізнавшись про це, старий Мартин прибіг до полковника і став слізно благати «сохранить дом єго чистим от публíки злодійскої», а на крайній випадок він просив віддати йому сина на поруки, проте купці «на поруку сина Мартинового не пустили», вимагаючи швидкого суду над ним і «скутечної справедливости». Івана відвели-таки до тюрми. Тоді Мартин покликав до себе купців, частував їх усім, що було в хаті найкращого, а нарешті разом із жінкою кинувся їм до ніг і зі сльозами став благати припинити справу та не ганьбити сивої голови його, — «а я вам (божився він) тії крадениї гроші півтораста талярів верну, бо то з безумія сина нашого так сталося, що він їх украв». І одразу ж дав їм своїх три таляри, «аби тоє злодійство утаїлося перед старшиною». Купці  не заперечували проти такої угоди, але вимагали, щоб їм спершу повернули вкрадені гроші, а Мартин Бражник наполягав, щоб купці негайно заявили перед старшиною про припинення справи, а тоді вже одержали свої гроші. Нарешті, після довгих переговорів, порішили на тому, що Мартин зняв зі стіни образ, і купці перед ним «присягу такую учинили, що міли їх затаїти злодійство при собі, нікому не оповідаючи». Після цього Мартин вирушив із ними на свій хутір, на урочищі Сорокового Яр, поблизу міста, і там «указав їх гроші, у чотирох містцях похованиї у терну, у леваді своїй». Вся викрадена сума виявилася тут сповна. Купці взяли свої грощі та виявили готовність, згідно умови, негайно разом із Мартином рушити до полковника і заявити, що зниклі гроші випадково знайшлися, а вони нікого не винуватять у крадіжці.

Прийшли до полковника, а в нього, з нагоди ярмарку, дім був повний гостей; була тут вся полкова і городова старшина, багато було і «значного войскового товариства», як місцевого, так і приїжджого. Всім їм відома вже була новина дня — історія про те, як литовських купців зухвало ограбовано на Мартиновому дворі. Тож коли ці купці з сяючими обличчями увійшли до полковничої світлиці, їх обступили з цікавістю. А вони, склавши перед полковником по низькому поклону і поклавши на стола мішечок із грішми, сказали:

— Велможний добродію і ви, панове уряде! Презентуєм перед вами тоє лице злодіскоє — власниє наші гроші, якіє у нас Мартинов син покрал, а он, Мартин, поховавши на своєм хуторі, тепер указал нам і вернул. Просим  з оного Мартина Бражника, єго жони і сина святої справедливости.

 Це віроломство купців так приголомшило нещасного Мартина, що він ледь не звалився з ніг і довго не міг і слова промовити. Та й було чого стратити голову: адже він, довірившись купецькій присязі, остаточно погубив не лише сина, а й жінку і себе самого. Досі проти Івана була лише підозра; але тепер своїм зізнанням і, головне, показом місця, де сховано вкрадені гроші, він сам же озброїв супротивників могутнім знаряддям — «злодійським лицем», що навіть саме по собі могло повести просто на шибеницю і злодія, і його спільників. І коли полковник спитав Мартина, чи це справді ті ж самі гроші, які син його викрав і сховав на хуторі, а «он і жона його, відаючи о том схованю, сами їх вказали і до рук купцам отдали», — то ні сам Мартин, ні приведений сюди ж із тюрми син його «од того лица злодійского не таїлися». Тоді полковник, «по тому іх лицу злодійскому видячи неробочоє діло», наказав, щоб вони до тієї суми «краденой» доклали ще півтораста талярів «і во всем погодили шкодуючу (потерпілу) сторону без откладу» (негайно), а суд про це «злодійство» було відкладено до іншого часу («до уваги нашої»).

Суд цей відбувся через два тижні. Під головуванням полковника, участь у ньому взяли обидва полкові осавули Дорош Дмитрович і Стефан Фірниченко, полковий суддя, отаман городовий, війта і двоє бурмистрів. Суду піддано було не тільки Івана Бражниченка, а також його батьків. Постраждалі купці все ще зоставалися у Полтаві та особисто звинувачували підсудних. Ці останні своєї провини «не таїлись», тому у проведенні повного слідства потреби не було. Суд визнав Івана Бражниченка винуватим у крадіжці, а обох батьків у співучасті в ній. Ця співучасть виразилася в тому, що вони сприяли злочину сина «і самі тиє украдениє гроші сховали». Визначаючи потім міру покарання, судді прийняли, звичайно, до уваги і ту обставину, що цей самий Іван Бражниченко всього двома місяцями раніше був суджений полковим судом до смертної кари за зґвалтування служниці, сироти Васьки, і лише з огляду на слізне благання його батьків цю кару замінили великим грошовим штрафом; тому до нього застосували 7-й артикул 14 розд. Статуту, що трактував «о важності лица, за що злодій горло тратить», а до його батьків — статтю з Магдебурзького права (на 129 арк. книги «Порядок») і присудили Івана Бражниченка до шибениці, а його батька і матір — до «назначенія члонков[2]». Тут засуджені та їхні родичі здійняли несамовитий плач і голосіння, і судді без довгого вагання, «за слезним упрошеням Мартиновим і жони єго, даровали сина їх смертелною карностю і їх самих назначеням члонков», зобов’язавши їх, «аби они, упросивши речених купцов, нагородили їм всі правниє виклади (судові витрати), на чим би шкодовали, от мала до велика». Понад те, «поневаж немалая шкода» в інтересах правосуддя «сталася в той крадежі от реченого Мартина, жони і от потомка єго», то як компенсацію за це «мієт Мартин с худоби своєї вину панскую і врядовую платити, як явний і приличний злодій» (тобто, викритий «злодійскім лицем»).

До декрету додано було «реєстрик, що взято в Мартина Бражника за проступство єго», з нього видно, скільки йому коштувало суддівське милосердя. «Напрод єго милості пану полковнику Федору Івановичу Жученку за тую вину панскую достался хутор, стоячій на Сорокового Яру, с хатою, з виницею ізо всіми угодями і с трома казанами, кром збожа в стогах будучого і молоченого, а до того взято хату, стоячую за містом, з двором, і бчол тридцятеро і четверо, і дві пари волов. З которої отобраної злодійскої вини єго милость пан полковник старшині полковій отдаєт двор за містом стоячій з хатою, а на вряд городовий полтавскій (тобто війту з бурмистрами) бчол двадцятеро і четверо і дві пари волов. А зверх того ясновелможному милостивому добродієві пану гетьманові бчол тих же пнюв десятеро до пасіки панскої отставлено».

Це був не хабар, а законний суддівський прибуток, що відкрито стягувався на основі одної статті Магдебурзького права (книга «Порядок», частина IV, лист 139), яку українські суди витлумачували розширено: «убогшіє вигнаньєм з панства, а богатшіє виною піняжною карані мают бити». От чому і гетьман, як верховний суддя, інколи діставав належну йому частину судейського прибутку.

 

37. Крадіжка у курського купця на тому ж ярмарку

На той самий «честнохрестскій ярмарок» полтавський року 1701-го прибув із Курська з галантерейним товаром посадський чоловік Фока Лук’янов і став «господою» у дворі значного козака Броїлка. Не встиг він ще й «расташоваться» з товаром, як у ніч на 12 вересня хтось украв із возу 35 фунтів жовтого шовку, каптан і сагайдак з луком і стрілами. На світанку купець зі своїми молодцями взявся за слідство. Господиня сусіднього двору, вийшовши на піднятий ними галас, знайшла серед свого двору три фунти шовку і сповістила це Фоці; той пізнав свій шовк. Інший сусід повідомив, що вийшовши уночі на собачий гавкіт, помітив якогось «москаля» (солдата), що пробіг через його двір. Тут і Фока згадав, що бачив напередодні російських стрільців, які тинялися містом; на розпити про них йому відповіли, що до Полтави кілька днів тому прийшов цілий гурт москалів, і тепер господині згубили нічний сон, тремтячи за цілість свого господарства. Лук’янов ще ліпше знав, що стрільці спроможні і не на таке.

— Где же они стоят госпóдою? — допитувався він.

Йому пояснили, що добрий чоловік не пустить стрільця до себе в господу, хіба що бурмістри накинуть таку біду міщанам і то у час воєнний, а ці стрільці прийшли самі, без своєї старшини і, мабуть, ночують у братському шпиталі. Там не відмовляють нікому: заплати шеляга і ночуй спокійно. А за дня навіщо їм господа? Ходять собі по місті, а дехто і на роботу наймається.

Лук’янов вирішив якомога швидше розшукати цих стрільців. Насамперед він звернувся до шпиталю. Як виявилося, там і справді ночував якийсь москаль, якому нічим було і за нічліг заплатити, але він зранку пішов до своїх товаришів, що замешкали десь на передмісті. Лук’янов забіг до ратуша, випросив собі на допомогу «міських слуг», себто тодішніх поліцейських при магістратах і ратушах, та розшукав своїх земляків: там саме йшов розпродаж краденого шовку, щойно принесеного одним із товаришів, стрільцем Ваською. Ваську арештували, привели у полковий суд і, за проханням Лук’янова, допитали:

— Відкіль ти, чоловіче? З ким крав той шовк і де його подівав?

Васька засвідчив:

— Отпущено меня из Тавани[3] сам-друг  с Филькою товарищем моим, стрельцы мы оба полка стольника и полковника Данилы Никитича Юдина, жильцы севские. Пришли мы в Полтаву и, за ведомостью Федора, старосты шпитального, две ночи ночевали в шпитале, а в день по людям работали. Нынешней ночью товарищ мой не знаю куда и зачем ходил и лишь на разсвете вернулся; а днем, когда мы пошли с ним по городу, Филька, товарищ мой, сказал мне: «на том месте, говорит, под валом, в крапиве, лежит шелк; возьми его себе». И он пошел по своим делам, а я тот шелк взял — пять вязок всего там было, — пришел в шпиталь и дал одну вязку Федору, старосте, за ночлег, а четыре вязки понес продавать своим землякам, приехавшим из Севска; там меня и взято. Только я этого шелку сам не воровал, разве товарищ украл где.

Послали по Федора, шпитального старосту, разом із яким «слуги міськії» принесли три пачки шовку, загорнутого в папір. Був то повернутий Федором той самий шовк, який дав йому Васька-стрілець як плату за нічліг; але обгортка його була вишмарувана, а на самому шовку виявилося багато зерен гречки: «знати, що у гречці хований був». На допиті Федір виправдовувався так:

— Не був я, панове, дома: у воскобійні братерскій діло було, там бавився. А коли прийшов до господи, зараз жона моя мені сказала: «Дав, — мовить, — мені москаль шовку сього фунт, та безмаль (заледве чи) він не крадений; треба б його до ратуші обвістити». Я велів той шовк задėржати, покіль той москаль з’явиться, щоб його разом с тим шовком до уряду повести, і ждав чимало, тілько його не було. А по недовгім часі того москаля, не знаю де взявши, купці припровадили до двору братерського, до господи моєї, і я, того шовку не таячи, отдав слугам та і сам тепер перед судом станув. А Бог мені свідок, що той москаль, злодюга, без мене жоні моїй шовк той оддав.

Суд не повірив цьому поясненню і наказав Федора «дати до секвестру» (взяти під арешт), а відібраний у нього шовк, «що в гречці десь в спряту лежав», залишити на уряді в якості «лица».

Тут «слуги міськії» прийшли сказати, що бачили, як після Федорового відходу, «дівка в тім же дворі братерскім мчала жмут шовку у афедрон» (відхоже місто). Суд негайно відрядив зі свого середовища бурмістра разом зі слугами, і ці останні справді відшукали пачку шовку, «в сопль афедронов вкиненого», і принесли на уряд.

Другого дня суд взявся за продовження вчорашнього слідства. Знову прикликано було стрільця Ваську і спитано: «Де більш шовку подівав?» Васька «прівся» (відпирався): «Больше, — говорить, — ничего не знаю, потому не я воровал, а товарищ мой Филька». Але як покликали «містра» і звеліли «бути йому готовому» для допиту з тортурами, а поки що Ваську «дано в допрос під канчуки», він став відвертішим:

— Того шелку, — зізнався він, — продал я в лавках вчерашнего дня одной жонке два фунта, по 19 шагов, и другой дивчине один фунт, и еще кому-то четвертый фунт, по той же цене. Могу я их всех познать.

Ваську під вартою відвели «до лавок», і він справді вказав Матвіїху «крамарку, якая купила під ташою своєю у його два фунти», та ще одну «дівчину, Яхнову дочку», а третього купця Васька не зміг «познать». Обох «крамарек» повели «до уряду», разом зі знайденим у них «лицем», краденим шовком. Матвіїха так «вимірялась» (виправдовувалася):

— Я, панове, його питала: «що то за шовк в тебе, москалю? Чи не крадений?» А москаль: «ні, мовить, мій єсть власний, я його в Тавані набрав за борошно».

«При такому лиці» (доказі) Ваську «знову дано під канчуки і повторе питано: де більш шовку подівав?» Він сказав:

— Дал я того шолку жоне Федоровой, старостихе шпитальной, восемь фунтов до спряту. Федор сам был в светлице, а жена его тот шелк в сенях шпитальных с другими какими-то жонками перебирала. Да еще товарищ мой сказывал мне: «на пустой башне (замковій), в кульке рогожаном, есть что-то шелку».

 Ваську перестали бити і в супроводі бурмістра, слуг і постраждалого Лук’янова, відпустили в замок. Він прийшов «до Глухої хвіртки міської» і сказав «Здесь ищите». Стали шукати і справді знайшли в башті сагайдак із луком та стрілами, у яких Фока Лук’янов пізнав свої, але шовку не знайшли.

Привели Ваську до суду — і втретє поклали «під киї і не щадячи оного питано: де шолк подівав і каптан кому отдав?» Васька під киями твердив:

— Я того шелку не воровал; Филька, товарищ мой, о всем знает, на нем и кафтан чужой был. А я, как сперва говорил, кому что дал и сколько продал, то же и теперь говорю. Да и Федоровой жене больше одного фунта этого шелку не давал; а что после на нее наговаривал, того и сам с беды своей не вспомню ничего.

Почувши це, Федір староста, «тут же стоячи з жоною своєю», теж притягнутою до суду, жваво заговорив:

— Ні, панове, і мало він, москаль, а ні мені, а ні теж жоні моїй шовку не давав до рук, а хоч і був він з тим шовком у шпиталі, леч (але) коли сказали, що дадуть до ратуша знати, він, москаль, як жона моя повідає, покинувши шовку вязку в сінях перед жоною моєю, втік зараз з сіней; а вона, взявши той шовк в хату, оказала оний перед людей, які на той час в домівці моїй були: києвскій книжник і ніжинскій[4]; вони мені, при од’їзді своїм, і свідітелство, під дзвіницею воскресенскую написавши, на оказаня моєї невинності дали, которое свідітелство і нині у панії полковникової найдуєтся.

Судді зацікавилися цією вказівкою і послали до дружини полковника просити про передачу цього документа, якщо він і справді у неї є. Але, коли документ було доставлено, судді з першого погляду впевнилися, «що то письмо власної руки писаня сина Федорового, школяра, а інформація самого Федора, оже не рука купців тих». На це Федір дав таке неправдоподібне пояснення:

— З купецького свідоцтва росказав я синові своєму переписати, а купці, що сами писали, з собою взяли і завезли.

Але судді «не допустили далій річей неподобних Федорові ширити» і стали «радитись» між собою про те, який постановити вирок. «Вглянувши до «Порядку», прав Майдебурских», вони знайшли артикул: «хто б в себе краденії річі албо лупи (грабіжницьку здобич) передержував, а того уряду не оповідав, такою ж смертію маєт умерти, якою і самий принципал». Оскільки Федір Шкляр «в себе річі краденії — шовк от москаля принятий — безотвідне держав», то і його слід би піддати тій самій «карності», але «понеже в перший раз тоє на нем показалося», то суд, звільнивши його від покари, постановив: Федір і Матвіїха, крамарка, зобов’язані «шкодуючую сторону за дві часті шкоди поєднати», тобто сплатити купцю Лук’янову вартість двох третин викраденого і нерозшуканого товару та «правниї наклади єму нагородити». «Дівчину, Яхнову дочку», яка теж купила фунт краденого шовку, звільнити від усякої відповідальності з огляду на її юність і «несовершенний єще розум». Стосовно ж «того принципала Васьки», то хоч право посполите «велить єго, яко злодія приличного, скарати на шибениці», але оскільки «не под нашим правом сей чоловік, а под тим же, що і акторская сторона», тому судді залишили на вибір постраждалого: чи добиватися йому «в належном суді» від того Васьки «остатку своєї шкоди», чи «на волю його пустити».

Фока Лук’янов заявив, що він має намір віддати свого «шкодцу» ще й під суд севського воєводи, і за його вимогою Васька знову був «дан до вязеня». Але купцю швидко довелося розкаятися у своїй жорстокості. Як значиться у писарській приписці до протоколу, «третего дня оний Васька в том вязеню живот свій скончил», — ймовірно, від тих київ і канчуків, якими у значній кількості частували його при допитах, — «і от тоєй же акторской сторони своєй зостал і погребен при церкві Успенія Пресвятия Богородици, у Полтаві».

Чому безвісному арештанту випала така честь — бути похованим при соборній церкві — пояснюється тим, що за тих часів в Україні взагалі не було особливих цвинтарів і покійників ховали на погостах приходських церков.

 

38. Служниця-злодійка

У пана Леонтія Черняка, колишнього полковника полтавського, а тепер «значного товариша войскового», у 1689-му році трапилася в домі «шкода»: вкрадено грошей більше ста золотих, срібні чарки, перстень «щирозлотний», «баволниця» (бавовняна тканини) і багато інших речей. Довго не могли натрапити на слід злодія, але врешті звернули увагу на поведінку колишньої «служебниці, дівки» Каськи (Катерини), яка, покинувши службу в домі Черняка, поселилася у бідного полтавського обивателя Лук’яна і помітно розкидалася грішми, купуючи собі усіляку зайві речі. За підозрою, заявленою Черняком, в домі Лук’яна зробили обшук («трус») і знайшли черес зі срібними копійками на суму близько ста золотих і різні «рупески» (дрібні речі). Як виявилося, все це належало Касьці. Її відразу ж взято на допит, але вона втекла з ратуша; її піймали і немилосердно били киями, намагаючись добитися від неї зізнання у крадіжці; але «запамяталая» Каська стоїчно витримувала катування і вперто заперечувала звинувачення проти себе, не вміючи, однак, пояснити, звідки взялися в неї такі великі гроші.

У такому недостатньо з’ясованому попереднім слідством стані ця справа надійшла на розгляд полкового суду. В якості «лица» суддям «презентовані» були відібрані у Каськи речі та черес із грішми. Пан Черняк короткими словами виклав свою скаргу і те на підставі чого він підозрює в крадіжці свою колишню «служебницю». Каська, як і раніше, заперечувала свою провину. Судді спитали її:

— Повідай, необачная голово, яким би ти способом могла набути тих копійок срібних?

Каська, по-давньому «плетучи», відповіла:

— Достала я тих грошей в Дмитрашка грека, як його рабовано в Зінькові.

Каська натякала на той загальновідомий факт, що трапився на два роки раніше, коли, після скидання Самойловича із гетьманства, в Україні у багатьох місцях спалахнув бунт і чернь кинулася грабувати багатих і значних. Цей тривожний час довго потім зоставався у народній пам’яті під назвою «рабованя» чи «рабунків».

Та ледве Каська промовила своє пояснення, як «тут її зараз стрітив словом» пан Андрій Яковлевич, війт, що входив до складу суду:

— Обмильне то мовиш, то не єсть правда, знаю о тім досконало: Дмитрашко грек роком вийшов із Зінькова перед рабованєм.

Каська на мить розгубилася, але потім, одразу ж опам’ятавшись і «повторно плетучи», сказала:

— Самую вам правду повідаю, панове: я тих грошей добула в Зінькові в Мартина Нестулія, як його рабовано, бо я в його тоді служила, а про шкоди пана Леонтія Черняка не відаю, як на мене наволікают крадіж грошей, чарок срібних і інших річей. А копійки тиї срібниї — то власне Мартинови Нестулієви, що я в його при рабованю добула. О которих копійках казала я і Лук’янисі, що їх добула в Нестулія, пана мого, і Москалеві Андріяшеві поміняла їх на чехи, і дав мені Москаль наддачі золотих пять, а на прозьби мої лічив тії гроші Максим Лук’яненко. І дала я ті чехи сто золотих до схованя самій Лук’янисі з мішечком, чи то пак з чересом, которий тут презентовано. Як мене бачите, панове, дуже збитую, більше вам нічого не скажу: тії гроші копійки я в Нестулія достала.

Суд вирішив перевірити це зізнання «запамяталої» Каськи, чи не відкриється за нею новий злочин, і наказав послати «о старшини Зіньковской, аби Мартинові Нестулієві звістили в той єму шкоді», і про те, що відкриється, прислали в суд «атестацію». За три дні така атестація була прислана на ім’я полкового судді Петра Буцького і сповіщала таке:

«Мосці пане судя полку Полтавского, зичивій наш приятелю! За донесеня відомости ведлуг (стосовно) тих грошей, коториї найдени в тої дівки Каськи, бувшої служебниці Мартинової Нестулієвої, вашмосці пану покорне дякуємо і в далшій час таким же способом отслуговувати субмітуємвся. Дівка тая Каська, бувши в Мартина Нестулія під час рабунків, вкрала полотна тонкого сувій білше, мовить, пятидесяти локоть. А о гроші питалисьмо Мартина Нестулія, чи були під той час в його гроші копійки, тоді він мовить: «в той час побрано в мене гроші таляри битиї та чехи, а інших грошей, мовить, не було». О тім вашмосці пану покорне предложивши і доброго од Господа Бога зичачи здоровя, зостаєм вашмосці пану во всем зичливії: Фома Григорієвич і Іляш Павлович, сотники Зіньковскії, Павел Ващенко, атаман городовий, Сахно Перепаденко, войт з бурмістрами. З Зінькова, іюля 6, року 1689.

Слід було б викрити і знову допитати запамяталую Каську, але вона такою слабкою була після «кієвого караня», що судді вирішили облишити її у спокої, поки вона хоч трохи одужає, а відібрані у неї гроші визнали викраденими у позивача та повернули йому «до рук, як єго власниї». Пан Леонтій Черняк подякував суду і при цьому «вирек»:

— Уже то, панове, на Бога спустивши, єстем контентий тим правом і тії сто золотих даю церкві божественній Спасскій полтавскій на роботу сніцарскую (різьблення). Але єще мені барзо жалосно на дом Лук’янів і на жону його, що вони, відаючи про ті гроші, нікому не оповіщали, так врядові і нікому іншому. А в мене шкоди много в кімнаті подіялося через властную запамяталую бувшую служебницю Каську, о чім могла би відати і жона Лук’янова і домислитися, що стілько грошей Касці не можна б міти і різно шафовати, різниї рупески собі купуючи, і допускати жити їй в своїм дому. Прошу і в тім скутечної справедливости.

Суд визнав претензію пана Черняка обґрунтованою і «видячи єго утрату і неопатрность (необачність) жони Лук’янової, якая допустила тій зрайці в дому своїм жити і гроші, тії копійки в себе держати, а ніким не оповістила», застосувати до даного випадку 13 артикул 14 розділу Статуту і присудив, щоб Лук’ян з дружиною своєю вдовольнив пана Леонтія за понесені ним шкоди: «на чім його упросить, на тім і станет». Понад те, Лук’ян мусив повернути позивачу вартість представлених до суду як «лице» «рупесків», бо припускалося, що вони придбані Каською за гроші, викрадені у Черняка. Врешті Лук’ян же мусив заплатити і «вину панскую», тобто грошовий штраф на користь полковника.

Тим часом Касьці усе гіршало. От уже вона попросила духівника і прийняла передсмертну настанову. Побачивши, що стосовно неї не доведеться вже постановляти декрету, судді спробували добитися від неї, принаймні, якогось зізнання, і послали «до тоєї зрайці» одного зі свого складу, бурмістра Петра Юревича, «питаючи, що б міла єще знати». Каська, майже при смерті, була спроможна лише прошепотіти: «Як утікала я з ратуша, тоді мимо бігучи, дала Степанисі Шапочнисі намисто кораліовоє доброє, а на сповіді веліла тоє намисто взяти отцу протопопі, та і не знаю, чи взяв його отець протопопа, чи не взяв».

Суд звелів записати це зізнання, як доказ проти Степанихи.

До ночі бідної Каськи не стало.

 

39. Невдячна «сусіда»

Літом 1691-го року прийшов до полкового суду пан Стефан Козельскій, купець і міщанин полтавскій, і так скаржився на Мотрю Шкурничку, «в дому єго у сусідєх мешкаючую»:

— Панове! Тая запамяталая Мотря, сусідою в моїм дому будучи, вкрала з скрині шість штук полотна бицького[5] і полумисок, а і перед-часи (раніше) худобу мою ліотровала, розносячи розно тютюн, рибу вялую і гриби, для призиску (прибутку) моєго купецкого поскупованиї, а невідомо, где тоє все, покравши, подівала. Прошу милостей ваших, роскажіть (накажіть) тую Шкурничку перед себе зийскати, нехай перед милостями вашими росповість, чи відают обоє з мужем своїм Логвином Шкурником о тій крадежі, чи ніт.

Привели Мотрю і вона відразу ж зізналася:

— Воля єсть ваша, панове, проступила-м пану Козельскому, украла не шість штук полотна бицького, але тілко дві і полумисок, і первей одну штуку з полумиском принесла в дом Вуцьки Крисчихи і самій же Крисьчисі до рук оддала, которую вона взявши, в кімнату понесла, а вийшовши з кімнати, всипала дві кварти горілки на стіл, і пили-сьмо всі три нас тую горілку: Вуцька Крисьчиха, Настя попадя і я. Підпивши зас тої горілки, Настя попадя стала мені мовити: «пійди, Шкурничко, і ще мені другую такую штуку полотна принеси відтіль, где єси сеє взяла». Я, зараз пійшовши, з тої ж скрині пана Стефанової другую штуку полотна бицького вкрала і принесла і отдала Василисі бабі, которій попадя веліла оноє до рук взяти.

Покликали Вуцьку Крисьчиху і спитали: чи правда, що Мотря приносила до неї додому крадене полотно і віддала їй одну штуку і полумисок, а другу сестрі її, Насті попадді?

Вуцька енергійно це заперечувала:

— Неправда єсть то, жадних я полотен в дому моїм не бачила.

Але Мотря «злодійка у очі єй мовила»:

— Чого ся, Крисьчихо, таїш? В тебе штука полотна і полмисок, а другая в поділ сестрі твоїй досталася. Я, покравши з скрині пана Козельского, подавала вам, за котороє все полотно тілко приходячи тиждень пила у тебе, і дали-сте мені грошей сімнадцять шагів. Не тайся, Крисьчихо, взяли-сьте з своєю сестрою у мене тоє полотно і полумисок.

Крисьчиха вперто стояла на своєму.

Тоді судді звеліли Мотрю Шкурничку «на місті (на ринку) перед ратушом канчуками добре пробити, роспитуючись того, чи не з злости якої оную Крисьчиху взятьєм того полотна і полумиска вона потворяєт» (зводит наклеп). Але Мотря і під канчуками запевняла одне:

— Хоч мя до смерти розкажіть карати, а я одно повідаю, що полотно і полумисок в Крисьчихи.

Тут Вувдя (вона ж Вуцька) Крисьчиха, побачивши, «що вже проступку свого втаїтись трудно», зізналася:

— Що ж, панове, так ся тоє стало, поступила-м значне, взяла краденоє тоє полотно і полмисок у Шкурнички. Пійду до дому і зараз усе вам поприносю.

І справді, через кілька хвилин вона повернулася з полотном і полумиском. Полотно було «пожатоє (пом’яте), плями рудиї на нем мокриї, подобно в гної було».

Судді спитали Мотрю Шкурничку, куди вона поділа решту полотна, укравши його не дві, а чотири штуки, і кому «тютюн, рибу вялую і гриби, тако ж крадучи, ношувала»? Але Мотря відповіла:

— Воля вам, панове, що хотіти надо мною чинити, тілко, кроме тих двох штук полотна бицького і полумиска, білше нічого не крала-м, по самій правді вам повідаю.

Суд постановив декрет: хоча Вуцька Крисьчиха «за своє проступство годна б була до значного вязеня отдана бути, однак ми, на вдовство єї респектуючи по часті (частково), приказалисьмо декретом нашим», щоб вона, згідно зі Статутом (розд. 14, арт. 23), пану Козельскому «покраденоє полотно нагородила і во всем перепросила і за свою нестатечность, з нагороженям вини панскої і нашої врядової».

Мотря «злодійка» залишена була без покарання; їй, очевидно, зарахували за таке шмагання на площі, яке вона витерпіла під час допиту. Настю попадю чогось зовсім не притягли до відповідальності.

 

40. Переволочанський крамар

У сотенному містечку Переволочні проживав крамар Ян Грек. Людей грецької національності чимало було в тодішній Україні, і в Ніжині, як відомо, існувала численна грецька колонія. Потомки Перикла та Епамінонда переважно займалися у нас торгівлею, а дехто, поріднившись зі старшиною, самі потрапляли до значного козацтва і ставали засновниками відомих пізніше дворянських українських родів. Переволочанський Ян Грек мав на ринку «крамную комору» і торгував полотном. Трапилося так, що літом року 1691-го якісь «запамяталиї і Бога не боячіїся» люди відбили вночі комору і викрали багато полотна та інших «крамних річей». Винуватців не знайшли; була лише підозра, що це справа якихсь компанійців, тобто козаків охотничого полку, які потім відійшли до Полтави. Туди вирушив і Ян Грек та став «чинити опит (слідство) з сторони о своїх шкодах». Один полтавський мешканець, Максим Костенко, якось і каже йому:

— Єсть в городі нашому шинкарки, в яких щось за полотно крамноє бачив я очима своїма.

Грек передав ці слова уряду. Уряд допитав Максима і, за його вказівкою, послав «осавульців міських» вчинити обшук у Вуцьки-шинкарки. У неї знайшли «крамноє полотно, покраяноє на кошулі». Вуцьку із цим полотном, як «злодійскім лицем», арештували. Вона виправдовувалася, що дістала його від Насті-шинкарки. Арештували і Настю та допитали, звідки взялося в неї це полотно. Настя «вчинила такую отповідь»:

— Маю от Грицька кухаря кілька штук крамного полотна в себе, якеє полотно будто він купив на свою потребу.

Стали розшукувати Грицька Кухаря, але довго його не знаходили. Тим часом Вуцьку і Настю тримали «у вязеню», а постраждалий Ян Грек не захотів чекати кінця своєї справи і від’їхав додому.

Нарешті «зиськали» якось і Грицька. Він справді виявився компанійцем охотничого піхотного полку пана Петра Кожуховського, тому при розборі його справи до складу суду запрошено було писаря того ж полку, Григорія Стефановича, який тоді перебував у Полтаві. На попередньому слідстві, як пізніше і в суді, Грицько так зізнавався у своєму «проступстві»:

— Як був я у Переволочній, то єдного разу, підпивши в корчмі з товаришем моїм Павлом, ночної пори пішли-сьмо на ринок і комору Якову Греку одбили. В тую комору влізши, Павло, товариш мій, видавав мені полотна і іншії річі крамниї, і готових грошей оьмаков чтири таляри побрали-сьмо.

Другого компанійця, Павла, не вдалося допитати, бо він, почувши про арешт товариша, утік і не був пійманий.

Справу довелося відкласти до виклику потерпілого, а тим часом повідомлено було Переволочанського сотника, «аби той Ян Грек, яко власний всеї справи інстигатор, до суду в Полтаву становився». Але від сотника отримано було повідомлення, що «оний Ян не хочет на справу їхати в Полтаву, шкоду свою полецівши в забвеніє, хоч то немалая єсть єго шкода». Ця звістка дуже утруднила роботу суду. Що ж тепер діяти? Троє підсудних зачинені у тюрмі, а «акторская сторона» не хоче «справи своєї попирати і шкод своїх доходити!» І якби то була дріб’язкова справа, а то ж серйозна «горлова», яка легко може закінчитися смертним декретом.  Припускаючи, що Ян Грек має намір шукати суду на свого «злочинцу» Грицька кухаря у його безпосереднього начальства по компанійській службі, зв’язалися з полковником Кожуховським, але від нього одержано було відповідь, що дану справу він вважає підсудною полковому полтавському судові і що він зі свого боку послав Греку повідомлення про це. Але впертий Грек і після цього продовжував відмовлятися. От що писали Кожуховському з цього приводу сотник і отаман переволочанські:

— Мосці пане полковнику охотний, нам велце найласкавіший добродію! Уже повторне призивали-сьмо перед себе Яна Грека, которому в покраденю річей крамних од товариства полку вашмосці вчинилася шкода, показали-сьмо поважноє письмо, присланоє од вашмосці, аби в Полтаву на конечную справу, для позисканя права на злочинців, прислухатись їхав; леч (але) Ян Грек як в первом листу отвіт до маєстрату полкового вчинив, так в єдно слово і тепер повторне мовить: «уже худоба моя потратилася, якої не сподіваюся на злочинцях моїх позиськати, то і при доконченю їх заслуги не хочу зоставати», — і на волю вашмосці даєт, як хотя з ними поступти: уважайте люб (або) карати по розуму і респекту вашому, люб і без карності пустити, «а я, мовить, тої втраченої худоби ні по кому не буду доходити». О такій єго помові, роспитавши, виписуємо в листу нашому, даючи себе на завжди в поволниї услуги. З Переволочної, іюля 28, 1691 року. Вашмосці нашому милостивому пану, найласкавшому добродієви, найподліші слуги: Семен Безкровний, наказний сотник переволочанскій: Василь Селегед, атаман городовий».

Пан Кожуховський передав цього листа до полкового суду і той наступного ж дня приступив до «доконченю справи».

При розборі справи підсудні не додали нічого нового до того, що вже було відомим з попереднього слідства, і суд приступив до складання декрета. Цікаво, що ухиляння постраждалої сторони від судового переслідування свого кривдника істотним чином змінювало міру кримінальної відповідальності підсудного, навіть якщо його винуватість була поза сумнівами. Згідно зі Статутом, позивач у таких випадках втрачав своє позовне право, а відповідач звільнявся від суду та відповідальності. Українські суди, які загалом поділяли цю приватно-карну точку зору на багато злочинів, не вважали, однак, можливим залишати явних злодіїв без покарання; вони тільки не вдавалися до тих суворих покарань, які передбачалися законом, не присуджували до повернення втрат постраждалої сторони, а карали їх за своїм розсудом. Так і в цій справі судді винесли вирок: «Поневаж взглядом (відносно) тої шкоди інстигатора немає, щоб того Грицька Кухара навет (навіть) назначенєм члонка було карано, однак веліли-сьмо єго публіце посеред ринку добре кіями бити; тако ж Вуцьку і Настю шинкарок, притомних (причетних) до проступства, канчуками казали-сьмо скарати».

На завершення суд відновив заплямовану честь випадково уплутаного в справу колишнього полтавського підосавула Леська, якого Грицько Кухар обмовив на слідстві, що дав йому «баволницю» (бавовняну тканину, простирадло) з числа речей, викрадених у Яна Грека. Леська відразу ж взяли на допит, відібравши у нього «баволницю» як «лице злодійскоє». Але Лесько пояснив, що він, на прохання Грицька, взявся вчити його стрільбі з рушниці, а як плату за цю науку Грицько обіцяв сплатити йому півталяра, а, окрім того, подарував «баволницю», проте зовсім не нову, а навіть порвану, тож не було і приводу запідозрити, що вона крадена. Судді визнали Леська ні в чому не винним, «понеже він тую баволницю не так, як з краму виходить, приняв до своїх рук, але хожалую (вживану) і вже вдовж була передраная, а тому «і за лице злодійскоє не належить єї повернути».

 

41. Народний суд над злодіями у баришпільському ратуші

Як ми вже бачили, переволочанський крамар Ян Грек переслідував у судовому порядку своїх «шкодцев» лише доти, доки в нього залишалася надія повернути викрадене чи стягти з винуватців понесені втрати; але тільки-но цю надію було втрачено, він рішуче відмовився брати далі участь у судовому процесі та відверто викладав суду мотиви своєї відмови: «Уже худоба моя потратилася (тобто, майно безповоротно втрачене), якої не сподіваюся на злочинцях моїх позиськати, то і при доконченю їх заслуги не хочу зоставати». Таким було переважно ставлення потерпілих до викрадачів їхньої власності. Коли виявлялося, що злодій встиг безслідно збути крадене, а з нього самого стягти було нічого, постраждалому залишалося тільки вимагати морального вдоволення, наполягаючи, щоб винуватець поніс передбачену законом кару, тобто повішення або відрізування вуха, руки чи ноги, а у найсприятливішому випадку — шмаганню на площі біля ганебного стовпа та вигнанню з міста. Чи то надмірна суворість цих покарань стримувала природний порив мстивості, чи тут проявлялася природжена добродушність людей того часу, а тільки у тодішніх судових актах ми не знайшли жодного випадку, коли б постраждала сторона вимагала на суді, щоб злодія було заслужено покарано. Литовський Статут дозволяв видавати злодія, який нам чим винагородити постраждалого, «на вироб» цьому останньому, оцінюючи річний відробіток чоловіка в копу грошей, а жінки у 50 грошей; але ми не можемо вказати жодного випадку, коли б постраждалі вимагалися на суді застосування і цього закону. Зазвичай вони уперто ухилялися від наданої їм законом звинувачувальної ролі в судовому процесі, якщо тільки впевнювалися, що зі злодія нічого не візьмеш, і таке ухиляння нерідко ставило суд у дуже складне становище.

Характерний випадок такого роду трапився у Баришполі, року 1686-го.

Піймали на крадіжці трьох місцевих молодиків: Ониська Голінку, Михайла Збіглого та Івана Коротенка і посадили під варту при ратуші. Була то бездомна голота, корчемні завсідники, які від неробства і пияцтва зайнялися дрібними крадіжками. Вони не заперечували своєї провини і відверто розповідали, у кого з місцевих мешканців що украли і на яких базарах та ярмарках збували крадене; а тим часом ніхто із постраждалих не з’явився вимагати на них суду і розправи. Врешті ця обставина серйозно занепокоїла «мійській» уряд. Справжніх тюрем за тих часів не було, а були при ратушах невеликі  арештанстські приміщення, розраховані на нетривале ув’язнення підсудних, причому опалення та освітлення цих в’язниць покладалися на міщан; вони ж мусили, за нарядом, також стерегти арештантів. Зрозуміло, що в даному випадку баришпільські міщани були вкрай невдоволені тривалим ув’язненням названих злодіїв, тим паче, що й кінця йому не було видно. І от на одному із засідань місцевого уряду, яке правильніше було б назвати січовою радою, бо присутня тут була не лише вся сотенна старшина, з війтом, бурмістрами і лавниками, але й майже всі «зацниє і славетниє персони» з місцевих городян, міщан і козаків, — зайшла мова про те, «яковим кшталтом (способом) тим проступним і явним злочинцям вчинити кару». Тут «всі єдинокупно, так товариство (козаки), як і міщане ізговорили, мовячи до вряду»:

— Поки тих злочинців держати сидячими, бавити міщан їх сторожею і прикладами свічками, на кождую ніч світячи, тратячи міські гроші, на которих вже коштовало золотих білш десятка?

Уряд пояснив зібранню, що доля арештантів вирішується так повільно лише тому, що ніхто із постраждалих не хоче виступити їхнім звинувачувачем, і що уряд не раз уже викликав, «аби одозвались тії, в которих шкоду і крадецтво починили ониї злочинці», проте «а ні єдин з них на суд скарги не уносили».

Збори довго «радились єднокупно», як вийти з цього скрутного становища, і дали таку «пораду єднополную», що у найближчий п’ятничний «торг», коли до Баришполя з’їдуться люди зі всього «в’їзду нашого», вивести «злочинцев» на площу, виставити їх біля ганебного стовпа і наказати їм публічно каятися у своїх злочинах, тоді, либонь, хтось почує про свою пропажу і попросить на винуватців суду і кари.

Так і було зроблено. У призначений день «міські слуги» прив’язали підсудних до «пренгеля» і, на очах юрби, що збіглася на видовище, піддала допиту: «в кого зломислним злодійським способом що покрали і кому якії шкоди починили?» Арештанти щиро зізнавалися:

— Вкрали ми у Яцути кобилу і продали в Фастові за вісім золотих, і знову в Ковбаченка вкрали кожухів два і ярмулок, в вікно витягши, і продали барзо за малиї гроші на пристані Київскій. Волів три вкрали, Явтухових два і Пятакового одного — в Київі продали. В Гордія свиту вкрали і пироги іс погреба…

І довго ще перелічували вони усілякі капості, які чинили людям. А натовп слухав їхні зізнання, обурювався, засипав їх лайкою, а все-таки ніхто із постраждалих не вистував проти них формальних звинувачень. Тоді судді наказали «міському слузі волати по місту, аби кождий, кому кривда сталась, впоминались і інстикговали на тих злочинців», але й цей крайній захід не мав успіху: «а ні єдин на тих не інстикговал і на смерть їх і на душу не вотовали», лише лунали з натовпу голоси, що слід би їх «впрод добре вибити і од чести людскої отлучити».

Коли злочинців знову привели до ратуша, де відбувалося судове засідання, сюди з базару і зі всього міста підійшла численна юрба, цікава вирішення долі злодіїв. Уряд знову звернувся до всіх зборів з питанням: як вчинити з цими явними «злодіями», на яких, однак, ніхто з постраждалих не хоче «інстиговати»? «Тут увесь народ, так стани старії і середнії, яко ж і меншії, на оних молодих злочинців стали говорити, аби були пущені на покаяніє, мовячи: «коли і послі сього не покаются, на своїх головах однесут ізгибель»; однак всі трималися однієї думки, що відпускати їх без жодного покарання усе-таки не доводиться.

Згідно з цим народним вироком, суд постановив: піддати винуватців публічному шмаганню а потім з ганьбою вигнати їх із міста, при чому всім присутнім було оголошено, «аби і єден не тілко із приятелів і кревних їх не держали і не приймовали в доми, але і кождому приказали, аби сусід сусіда перестерігав таких зломисних над-звичай преступців і злодіїв не держати, але ціле (цілком) і в уїзду нашім і на селах не міти і не приймовати».   А для пам’яті на майбутнє суд звелів «тоє їх злодіяніє до книг міських чорних вписати[6]».

 

42. Пійманий бджолокрад

Здавна бджільництво було улюбленим промислом в Україні. Ще у середині XVI ст., коли вся теперішня Полтавщина була незаселеною пусткою, сюди щорічно, з настанням весни, з різних місць збиралося тисячі людей, переважно заради бджолиного і мисливського промислів, та залишалися тут до глибокої осені. Канівські і черкаські міщани, які вважали ці пустків’я своїми споконвічними «уходами» і мали тут численні пасіки, скаржилися року 1552, що велика «перекáза» діється їм на тих уходах не стільки від татар, «але больш от своїх козаков, коториє уставичне там живуть на мясі, на рибі, на меду, з пасік, з свепетов (бортей), і ситять там собі мед як дома[7]». В кінці XVII ст., коли край уже був доволі густозаселеним, бортне бджолярство мусили відійти до світу спогадів, але лісів, лугів, степових просторів залишалося ще чимало, цінність продуктів бджолярства, як і в давнину, переважала цінність хліборобських продуктів, тому мало в якому господарстві не було своєї пасіки. В місцях, особливо придатних для бджільництва, містилися пасіки «з гетманскою пчелою»; їх було немало, в різних полках, і вони, окрім природного приросту, поповнювалися ще тими бджолами, котрі незрідка в якості судової «вини» стягувалися з винуватців різних кримінальних правопорушень і, після вдоволення місцевої старшини, переходили до гетьмана. Таким самим способом збільшували свої пасіки до вельми значних розмірів полковники та інші старшини. Але найчисленніші пасіки належали монастирям. Попри те, що монастирі володіли найзначнішою земельною власністю, вони постійно діставали в подарунок від різних осіб саме пасіки; так, наприклад, року 1682 колишній полтавський полковник Прокіп Левенець «с побожності своєї» записав у дар Скельському монастиреві свою пасіку на ріці Орчику. Це було продовженням звичаю благочестивих людей XV-XVI ст. жертвувати монастирям «медову данину» зі своїх маєтків.

При такому поширенні пасічного промислу в країні, бджолокрадство було одним зі звичайних злочинів. Зрідка крали мед чи віск, а найчастіше самі ж пасічники крали одні в одних бджіл із вуликами та переносили до своїх пасік, а щоб приховати сліди злочину, переганяли бджіл до своїх вуликів, а крадені вулики спалювали або ж знищували на них чужі знаки та вирізали свої. Тяжко було господарям порятуватися від цього злодійства, тому що пасіки за тих часів утримувалися не при садибах, як зараз, а далеко від селищ, в диких лісових місцях, переважно поблизу річок. Там, під захистом земляних укріплень, схожих на маленькі фортеці, пасіки безвихідно проводили весну, літо й частину осені; там же були спеціальні льохи чи погреби, куди ховали бджіл на зиму, — і в той час, коли пасіки залишалися без належної охорони, вони найчастіше і ставали жертвами крадіжок.

Таку пасіку мала на ріці Голтві козачка-вдова Ігнатиха Ємчиха, з Диканьки, і у грудні 1690-го року послала свого сина Олексу навідатися, чи все там гаразд. Приїжджає Олекса до своєї пасіки і бачить: двері до бджолиного льоху відчинені і хтось там господарює. Замість того, щоб зачинити злодія у льоху, розгублений Олекса почав кричати, хоча й знав, що в цьому безлюдному місці його крику ніхто не почує. Тоді з льоху виліз злодій, яким виявився теж диканський козак, Федір Гриненко, що мав по-сусідству власну пасіку. Він схопив Олексу за горлянку, повалив на землю, вийняв ножа із піхов та, погрожуючи його заколоти, грізно поставив таку вимогу:

— Присягайся, вражий сину, чи не будеш сього нікому повідати?

Олекса, звичайно ж, присягнувся, але, повернувшись додому, розповів про все матері, а та відразу побігла до отамана й сотника і з плачем поскаржилася, що Гриненко крав її бджоли і хотів зарізати її сина.

Того ж дня Гриненка схоплено і доставлено до сотенного уряду, де уже зібралося немало «товариства». Його допитано, і він «доброволне признався, повідаючи»:

— А що ж, панове, правда то: так було, як Олекса говорить, і ще-сьмо мовив Олексі: «коли, Олексо, мог би єси сказати, що застав мене в погребі над пчолою, то я не тепер — іншого часу зглажу за тоє тебе з світа».

Попри це зізнання, уряд, «не доймуючи Олексі віри», послав трьох значних козаків на Голтву «тих міст глядіти», де стався злочин. Ті, повернувшись, донесли, що справді на снігу «свіжая патолоч єсть, де Федор Олексу мордовав».

Сотенний суд запротоколював усі обставини даної справи і, разом із копією протоколу, відправив підсудного до Полтави; туди ж поїхала і Ємчиха з сином. Допитаний полковим судом, Гриненко повторив попереднє зізнання.

— Воля єсть ваша, панове, зо мною що хотіти чинити. Правда то: застав мене Олекса в погребі пщолянім на злодійскім ділі, где мілем тії пщоли викравши, на свою користь обернути. А як я з ним там нестатечне поступовалем, хвалячись його сколоти, з того ж письма диканьського єсть милостям вашим відомо. Тілко прошу милостей ваших над собою змилованя: горлом мя даруйте, покаюся вперед таких своїх злих поступків.

Звірившись із Литовським Статутом (розд. XIV, арт. 16), суд визнав, що Федір Гриненко за своє «злодійство» має підлягати страті. «Ми, однак, (продовжує декрет), того проступцу не тілко горлом, але і назначеням члонка даровали-сьмо, тілко за проступство його значноє злодійскоє вина панская маєт биті плачена ім конечне».

Цікаво, що в цьому вироку йдеться тільки про замах Гриненка на крадіжку бджіл, а про його погрозу позбавити Олексу життя навіть не йдеться.

 

43. Злодійство, що призвело до вбивства

Як ми бачили, бджолокрад Гриненко лише погрожував зарізати Олексу, що застукав його на грабунку; але от перед нами випадок, коли піймані в лісі дровокради, бажаючи уникнути відповідальності за злодійство, убили господаря.

Жила у Полтаві вдова-козачка Настя Лесиха Чамариха, яка мала молодого сина Степана. В лютому року 1700-го цей Степан Лесенко надумав відвідати батьківський хутір на ріці Ольшаній, поблизу Супрунівки. До вечора чекали його вдома, але він не повернувся ні другого, ні третього дня. Стривожена мати послала довідатися про нього в хуторі, але там його не було. Почали шукати всюди, і знайшли в лісі присипаний снігом його труп із розрубаною головою. Постала тяжка задача розшуку вбивць. Взявся за цю справу житель с. Супрунівки, значний козак Роман Гоярин. Він звернув увагу на те, що у деяких супрунівських мешканців, що не мали лісових ділянок, є, однак, у дворах нарубані дрова. Взявши з собою сільського отамана, він насамперед рушив до двох мешканців, які мали в селі злу славу і зовсім недавно були під судом за крадіжку вола, Герасима Цюцюперденка і Олекси Твердохлібенка. Прийшли на подвір’я Герасима і спитали, де він дрова рубав?

— Рубав, де трапиться, — ухильно відповів той.

— А чи був с тобою при том рубаню і товариш твій Олекса?

— Був і Олекса, — зізнався Герасим.

Прийшли на двір Олекси і спитали його: в чийому лісі рубав він дрова разом із Герасимом? Та Олекса похмуро відповів:

— Я не знаю і не був з ним.

Тоді пан Гоярин поставив вимогу, щоб Олекса йшов із ним для очної ставки з Герасимом. Олекса сказав, що мусить зайти до хати вдягти кожух, але, поки його чекали на подвір’ї, він вистрибнув у город і сховався. Гналися за ним по всьому селі і ледве піймали. Після цього Олексу та Герасима відправили зв’язаними до Полтави і поставили перед полковим судом як осіб, що підозрівалися у вбивстві Степана Лесенка. Звинувачкою їх виступила матір убитого, Настя Лесиха. «По вислуханю» її скарги, судді спитали звинувачених:

— Що тому за причина, і чи єсть ви притомниї тому учинку?

Попри відсутність прямих доказів, обоє звинувачених добровільно зізналися і сказали таке:

— А що ж, панове, як маємо неподобних річей говорити, признаємся по правді: вже нам треба умирати. Так нас гріх поткав, наша причина, що ми, два нас. приїхали до його грунта по дрова безотповідне, і він, небожчик Степан, заставши нас, взяв був кобилу; в которого ми просили, аби вернув єї, і не вернув, хотів до господи взяти з собою. Потім ми, варуючись, щоб нас до права не удав, намовившися межи собою, єден за груди взяв, о єсть Гарасим, а другій, Олекса, взявши сокиру, обухом вдарив під ухо; а як зспав з ніг, так тогді разів зкілко в голову обухом Гарасим затяв. І взявши кобилу одійшли-сьмо, а його на тім містцу покинули, розуміючи, що умер. І не забарившись, знову огляділи труну, щоб, закривши снігом, од’їхати; аж він, небожчик, звівся і сидів, на колоду спершись. І там вже острієм сокирою повище потилиці затяли, і на тім містцу з світом попрощався, і од’їхали-сьмо ку домам, где нас Бог в руки сьому чоловіку (тобто пану Гоярину) за невинную кров видати рачив, в чім будет воля, панове, ваша. Пóти нашої повісти.

Матір убитого вимагала, «аби забойці декретом конечним були сужені на смерть».

Оскільки вбитий Лесенко був козаком, а вбивці належали до посполитого стану, то судді застосували до даної справи 39-й артикул 11-го розділу Литовського Статуту, де йшлося «о караню людей простого стану за забитя шляхтича», і засудили обох звинувачених до страти, «поручаючи душі їх суду праведному Божію».

 

 


[1] Глуськ — нині містечко Бобруйського повіту Мінської губернії.

[2] Тобто до відрізання вух чи носа, або ж одної руки і одної ноги, — в декреті не позначений точно цей вид покарання.

[3] Тавань — раніше турецьке місто і фортеця, потім російське укріплення, в якому з року 1697-го стояв постійний російський та козацький гарнізон. Сьогодні на місці колишньої Тавані розміщене м. Каховка, Дніпровського пов. Таврійської губернії.

[4] Тобто книготоргівці з Києва і Ніжина, що приїжджали до Полтави на ярмарок. Цікава вказівка на тогочасну книготоргівлю.

[5] Особливий сорт полотна, можливо, тканий у м. Бич чи Біч, у Краківському воєводстві.

[6] Згідно з Лит. Статутом (розд. XIV, арт. 12) кожен уряд мусив вести особливі «чорні» книги, куди вписувалися виключно скарги і судові рішення по справах про злодійство. В українських судах «чорними книгами» нащивалися взагалі книги кримінальних справ, які велися окремо від цивільних справ.

[7] Архив Юго-Западной России, часть 7, том 1, 103

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.