Мораліст XVI віку-2

Василь Загоровський — Катерина Чорторийська, панія Василева Загоровська № 2

Цей рід був багатим і знатним ще за часів Свидригайла, саме його представники зуміли колись відправити Свидригайлового суперника, окрутника Жигмонта, до праотців. Можливо, в подяку за це, Чорторийські мали право використовувати литовський великокняжий герб Погоню. Ще вони славилися ревною побожністю і благодійністю стосовно православної церкви та монастирів.

Одна з сестер Чорторийських, Олена, року 1568 вийшла за Остафія Івановича Горностая, сина новогрудського воєводи. Дозволю собі невеличкий відступ з розповіддю про цього Горностая. Йому вдалося стати спільним улюбленцем не надто між собою згідливої королівської пари, Сигізмунда Старого і королеви Бони (подібне примудрилася зробити Беата, пізніша княгиня Острозька). Ще ближчі взаємини єднали Івана Горностая та молодого короля Сигізмунда Августа: саме Горностай був посередником між королем і жінкою, яку той щиро любив, — недавно овдовілою Барбарою Радзивілл. Після королівського шлюбу, що викликав чималий скандал і ледь не призвів до громадянської війни, Сигізмунд Август доручив своєму найближчому другові Горностаю охорону Барбари. У Литві все обійшлося, але коли Барбара переїхала в Польщу, де Горностая не було, вона невдовзі померла, ходили чутки, що від трутизни.

Ну, а наш Василь Загоровський посватався до Олениної сестри, Катерини Іванівни Чорторийської. Княжна тоді була вже сиротою, без батька, але її дуже впливова і дбайлива мати, княгиня Ганна, спершу пильно перевірила умови попереднього розлучення гаданого зятя. Щоб здобути ці відомості, вона звернулася до ігумена Пересопницького монастиря (звідки і походить знамените євангеліє), Кирила Лясковського. Він за дорученням своєї благодійниці-княгині сам оглянув згаданий договір про розлучення між Загоровським і княжною Збаразькою та підтвердив: розлучення здійснене згідно з усіма правилами і причиною його стали нерозважні вчинки її милості князівни Маруші (маємо підстави вважати, що святий муж не надто ретельно виконав доручену йому місію. Або не зовсім знав, як то воно робиться, або ж не вважав дуже важливим. Але і само собою цікаво: церковний ієрарх вважав цілком законним певне  конкретне розлучення, тим часом як ще вищі ієрархи протестували проти будь-яких розлучень взагалі!).

Той же Лясковський і повінчав Загоровського з Катериною Чорторийською в січні  року 1571. Це одруження вельми посприяло подальшій кар’єрі Загоровського — він, незнатний русин, став брацлавським каштеляном і здобув крісло в сенаті.

Однак далі все пішло гірше і з тих самих причин. Вступаючи у шлюб, Загоровський поставив вимогою, щоб придане Катерини було не меншим, аніж у її сестри Олени Горностаєвої. Чи треба дивуватися, що невдовзі почалися майнові непорозуміння з тещею, котра відібрала у зятя попередньо відписані маєтки, звинувачуючи у недобросовісному управлінні майном її малолітнього сина, законним опікуном якого був Загоровський. Ще гірше вийшло з дружиною. Катерина, схоже, з самого початку чоловіка не любила і  залишилася до нього байдужою навіть народивши двох синів, Василя та Максима. Року 1576 вона, під претекстом відвідин недужої матері від’їхала до неї і рішуче відмовилася повертатися. Враховуючи, що це вже друга дружина втекла, щось-таки із Загоровським було негаразд.

Даремно покинутий муж посилав посередників, «людей зацних, віри гідних», умовляючи дружину повернутися, даремно вручав їй і її матері через возного «напоминальні листи» з тією ж вимогою. Стара княгиня відповіла, що аж ніяк не забороняє доньці їхати до чоловіка й синів, але і гнати її з дому не буде, сама ж Катерина відрізала:  «Видячи з грехом свое мешканье у малженстве с паном каштеляном, до его милости ехати и з его милостью жити не хочу, аж бы его милость шлюбил и добре мя упевнил жадное справы малженское до живота своего зо мною не мети».

Довелося би Загоровському клопотатися про нове розлучення, та тут трапилося з ним несподіване лихо: під час чергового набігу він, виступивши з ополченням Волинської землі, був тяжко поранений і опинився в татарському полоні. З полоненими його рангу звичайно чинили так: призначали суму викупу та давали можливість посилати листи до друзів і родичів з проханням про допомогу. Як посередники виступали самі татари або ж іноземні купці, а найчастіше — монахи деяких орденів (емблемою одного з таких орденів навіть були розрубані кайдани). До одержання викупу такий полонений жив у доволі комфортних умовах, хай там як, на галери його не посилали. Однак — вірте чи ні — ніхто Загоровського викуповувати не став.

І не дивуватися обом його дружинам, обох він у своєму заповіті густо очорнив: Марушу — за заборону йому бачитися з донькою Ганною (їй він відписав 1000 кіп грошей і частину майна), Катерину – за її любов до «живота волочащого» та нехтування подружніми обов’язками.

 

«Але иж мнЂ, отца их, также и их самых бог милостивыи, за грех мой, таковою жоною, а их маткою, наведил, которая, вже год на день светых апостол Петра и Павла, в року прошлом семьдесят шостом, минул, яко, за посланьем от матки своее брата ее, князя Юрия Чорторыского, в мене впросившися наведити хорую матку свою, к монастыру Земенскому отъехала и, як там з ее милостю, панею Александровою Загоровскою, дядиною моєю, а бабкою своєю, приехала, также, воли своей досыть чинечи а не памятаючи на повинность и присягу свою, кром воли моее, малжонка своего, не едучи в дом мой з ее милостю панею Загоровскою, бабкою своєю, оттоль з Земна, з маткою своєю в дом ее до Клеваня ехала, до которое, упросивши, послал трех приятелей моих, людей зацных, их милости: пана Александра Жоравницкого, старосту, ключника и городничого луцкого, пана Гаврила Бокия Печихвостского, судю земского луцкого, и пана Йвана Хренницкого, упоминаючи ее, дабы присязе своей досит чинила, а ко мнЂ, малжонку своєму, и до детей своих, в дом мой, ехала и зо мною статечне, подле невинности своее, в малженстве мешкала. Нижли она не толко, за таковым малженским через паны приятелЂ мой вспоминанем моим, але потом и о врядовное листом вряду судового земского луцкого, через возного земского повету луцкого, пана Григоря Вербского, и шляхту, людей добрых, навпоминанье ничого не дбаючи, ко мнЂ, малжонку своєму, и к детям в дом мой, аж до того часу, яком на послугу господара его милости и Речи Посполитое, противо поганства татар, на третей недели, вступивши в пост великий в суботу, на день святых сорокомученник, з Володимера выехал, ехать не хотела, а мешканье свое при матце своей улюбивши, проежчок по Литве и индей, где ся ей подобало, уживает».

 

 Загоровський навіть і зовсім відсторонив другу дружину від опіки над дітьми, а право виховувати дітей та розпоряджатися їхнім майном передав своїй тітці, Софії Загоровській.

 

«Прото я, з тых таковых ее поступков, собе ее значне незичливою жоною, а деткам моим неприязливою, а праве неласкавою маткою бачачи, тые дети, сыны мои, Василя и Максима, в милосердный шафунок богу милостивому от мене поданые, в ласкавую опеку, до зуполных лет их, и в зычливое выхованье ее милости, паней Александровой Загоровской, паней Зофее Ивановне, княжне Жеславской, дядиной, а яко матце моей велико ласкавой, а при бабце и матце их хрищоной»

 

Заборонив навіть бачитися з дітьми!

 

«Злаща, абы их милость того, з ласки своее, перестерегати рачили, якобы жона моя а матка детей моих, так значне, о чом ся вышей достаточней поменило, им и мне несприязливая, в дом мои николи, аж до зуполных лет оных детей моих, не въежала и в нем не бывала. А кгдыж мене, малжонка своего, и их, детей моих, не помнячи на присягу свою и не оглядаючися на добре мниманье, што статечные жоны звыкли перед очима своими завжды меть и малжонком и деткам своим оказовать, опустивши и дом мой собе огидивши, а волочащый живот улюбивши, там, где се ей подобало, мешкает, а проежчок уживает».

 

Але чому спроб викупити сердегу не зробили ні ця тітка, ні інші друзі й родичі Загоровського?

Хай там як, ферального дня 29 лютого 1580 року бідолашний полоняник скінчив життя — помер від отриманих у битві ран.

 

 

Маруша Збаразька, панія Василева Загоровська №1 — Катерина Чорторийська, панія Василева Загоровська № 2

Тільки-но звістка про смерть Василя Загоровського досягла Волині, як обидві його вдови вступили у запеклу битву за право носити ім’я чоловіка, котрого за життя так не шанували. Але не думайте, що Маруша з Катериною раптом гаряче полюбили покійного, усвідомивши його високі духовні якості та чесноти. Все було куди простіше і знову на майновому ґрунті..

Почала  цю безприкладну справу Маруша, зміркувавши, що коли вона буде визнана єдиною законною вдовою Загоровського, то весь його спадок перейде до їхньої доньки Ганни. Скориставшись тим, що вже згаданий розлучний лист, який поклав край їхньому подружжю, був виписаний домашнім порядком і не завірений у духовному суді, Маруша, хоч сама була ініціаторкою розлучення, стала палкою захисницею святості і непорушності шлюбу, пред’явивши письмові свідчення київського митрополита, луцького та пінського єпископів і навіть константинопольського патріарха про те, що ніхто з них їй законного розлучення не давав. Додала ще й особливий лист від патріарха з різким засудженням практики розлучень і називанням блудом повторних шлюбів, що базувалися на таких розлученнях. Катерина Чорторийська опинилася за крок від визнання її шлюбу незаконним, а її дітей – позашлюбними (зрештою, один із синів на той час помер, залишився тільки Василь). Документи Катерини виявилися слабшими:  це була актова виписка повідомлення возного про заочне розлучення Маруші (коли вона не з’явилася на духовний суд), виписки з різних документів, у яких княжна Збаразька після розлучення завжди підписувалася своїм родовим іменем, а також те, що позивачка аж 9 років не згадувала про свої права. Документи мандрували туди-сюди між Феодосієм Лозовським і митрополитом Онисифором Дівочкою, адвокати посилалися на все, що завгодно, аж до Св.Письма включно (ним, зрозуміло, більше оперували захисники Маруші, яка раптом стала святішою від Папи Римського), але владика Лозовський, який колись і розлучав Загоровського з його першою дружиною, став на бік Катерини. Звичайно ж, княжна Збаразька опротестувала таке рішення, звернувшись до королівського суду. Кінець судового процесу, що перетворився на битву між Марушею і владикою Феодосієм, загубився, але схоже: жінки-суперниці, які  обидві відтепер і до кінця життя називали себе «панею Василевою Загоровскою, каштеляновою брацлавскою», врешті поділилися спадком покійного чоловіка.

На завершення цієї історії хочу сказати, що Маруша, до якої я почуваю мимовільну симпатію, і справді виявилася небуденною особистістю. Чи то в неї раптом прорізалося релігійне почуття, чи то вона так увійшла в роль, але стала вона пристрасною і переконаною захисницею православ’я. Іпатій Потій у листі до Льва Сапіги називав Марушу Збаразьку «схизматичкою і великою противницею святої єдності». Доньку Ганну вона видала за Костянтина Костянтиновича Острозького, але, оскільки Ганна рано померла, сама виховувала її дочок, Мар’яну і Гелену. Мар’яна, в свою чергу, вийшла за Якуба Собеського. Схоже, теж померла молодою, наступною дружиною Якуба Собеського стала Теофілія Данилович, внучка гетьмана Жолкевського — від цього зв’язку народився майбутній король, герой і рятівник Відня Ян Собеський. А ще дуже яскраву сторінку в історію і культуру вписали братаничі Маруші, Юрій та Криштоф Збаразькі, друзі й улюблені учні Галілея. Але про них колись іншим разом.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.