Мораліст XVI віку-1

Мораліст XVI-го віку

Вступ — розлучення мирні та немирні

Коли наприкінці ХІХ століття почалося більш-менш систематичне вивчення документів, що їх упродовж віків виписувала Луцька канцелярія, тогочасні дослідники здивувалися. Суспільство, життя якого було зафіксоване в тих документах, виглядало настільки незвично, так відрізнялося від усталеної на той час типової картини «темних віків», що дехто схилився до інших крайнощів, запевняючи: всі ті громадянські права, за які щойно змагалися впродовж «найосвіченішого в людській історії віку» (як називали сучасники ХІХ  століття) — вже мали їхні предки трьома сотнями років раніше! Чи то про свободу совісті йшлося, чи про права особи. А що вже казати про жіночу рівноправність!

Не поділяючи такого надмірного оптимізму, все ж варто відзначити: про жіночу рівноправність, звісно, не йшлося. До неї ще слід було додуматися — і одними з перших це зробили ранньомодерні реформатори традиційної релігії: социніани, вони ж аріани, безпосередньо причетні також до нашої історії. Натомість, ідеться про високий суспільний статус жінок. Настільки високий, що жодне домодерне суспільство не перевершує в цьому сенсі українського XVI-го віку. Особливо якщо виходити не з критеріїв, описуваних риторикою типу «берегині домашнього вогнища», а прав приземленіших, насамперед майнових. А також свободи вступу в шлюб і свободи його розірвання.

Якщо з вступом у шлюб у ранньомодерному періоді все ще сяк-так: бодай формально, але наречену питали про її згоду, то цивілізоване розлучення було люксусом, недоступним цілковитій більшості населення цивілізованих країн аж до найновішого часу. Тим дивніше було довідатися, що в такому далекому від передових європейських центрів культури закутку, як тогочасна Волинь (і решта України) сформувалася власна оригінальна і глибоко гуманістична традиція, яка давала змогу двом людям, що з різних причин не могли вже жити разом, розірвати обтяжливий для обох сторін зв’язок і, за бажання, вступити в новий. Що ще дивніше: в тогочасних розлученнях не надто помітна гендерна асиметрія. Себто: ініціатором могли виступати як чоловіки, так і жінки, необхідною була згода обох сторін. Світська влада втручалася в цю делікатну процедуру лише з метою вирішити майнові та всілякі інші проблеми. Натомість, куди меншою була роль влади духовної. Не вимагалося ніяких церковних актів «розвінчання». Ба більше: нерідко самі церковні ієрархи виступали в якості свідків та посередників в ході процесу розлучення. І вже ніхто з них не вагався уділяти повторний шлюб розлученій особі. Хоча все це повністю суперечило тодішнім та й теперішнім церковним правилам.

Попри таку, як висловилася Олександра Єфименко, «несталість шлюбного зв’язку», загалом до розлучень ставилися відповідально. Тонкий знавець раннього модерну, Орест Левицький, який дуже любив цей період, прощаючи йому всю його буйну неотесаність, писав з цього приводу в дослідженні «Сім’я та побут українців у XVI столітті»:.

 

«Сила громадської думки утримувала людей того часу і від зловживання легкістю розлучень, хоча деякі гарантії проти подібних зловживань забезпечувала і сама форма здійснення тогочасних розлучень, які звичайно відбувалися після переговорів родичів та друзів тієї й іншої сторони, в присутності і за участю яких складалися і розлучні записи, а головне – при цьому вимагалася добровільна і ясно виражена згода обов’язково обох членів подружжя, що розлучалося. І справді, в актових книгах шлюборозлучні документи зустрічаються досить рідко. Очевидно, до розлучень вдавалися не як-небудь даремно, зопалу й легковажно, а обдумано, з повним усвідомленням важливості цього акту і тільки у випадках дійсної необхідності. Цим пояснюється і той миролюбний, дружелюбний характер, який відбивається у більшій частині відомих досі шлюборозлучних записів. В них нерідко відчувається невдаваний жаль обох членів подружжя за втраченою сімейною згодою і вдячність одне одному за колишню любов і взаємне піклування. В одному з записів дружина, звільняючи чоловіка від подружжя з нею, зворушливо його благословляє на подальше життя: «Пусть здоров с другою женится и пусть Бог благословит його з другою в лучшем супружестве пожить, нежели со мною, а я уже так буду страдать, как мне Господь Бог дав» (Це шлюборозлучний запис, зроблений дрібною шляхтянкою Оришкою Федоровичівною, вона була ініціаторкою розлучення, бо, за її власними словами, через власні необдумані вчинки втратила любов чоловіка до неї). Нерідко, як ми бачили, бувало й таке, що подружжя, розлучаючись, обдаровувало одне одного.

Такий характер розлучення зберігають на протязі всього свого існування на Україні, тобто до початку 18 століття, коли вони, нарешті, були піддані канонічній регламентації. Благотворний їх вплив на сімейний побут і загальну моральність того часу безсумнівний. Вони надавали можливість природного і мирного розв’язання для різного роду конфліктів у сімейному побуті, які інакше могли б стати причиною страхітливих злочинів. В 1573 році на Волині був такий випадок: зем’янка Федора Холоневська, що незгідливо жила з чоловіком, пішла від нього до матері, забравши придане. Чоловік послав «добрих людей» вимагати її повернення. Теща відповіла посланцям: «Я к нему жоны его не пошлю, але ему ражу, ижбы ей дал покой, а ее вызволил з малженства, а она его, бо возмет собе не жону, одно неприятеля». Холоневський хотів було опиратися цій мудрій раді: «З жоною своєю венчанною без потребы роспускатися не мышлю», але перспектива мати дома замість дружини «неприятеля» похитнула його впертість, почалися переговори за участю «приятелей», і розлучення все-таки відбулося. Подібні взаємопоступки в той час були необхідні, оскільки більша частина тодішніх сімейних трагедій відбувалася з тої причини, що один з членів подружжя вперто відмовляв іншому у вимозі згодитися на розлучення. Чоловіки добивалися такої згоди грубим насиллям, жінки нерідко вдавалися до отрути або послуг найманих вбивць. Якщо подібні злочини нерідко траплялися при свободі розлучень, то можна з певністю сказати, що без такої свободи, при тодішніх звичаях та характерах, кожен сімейний конфлікт призводив би до кривавої розв’язки. В цьому, можливо, і полягала одна з причин, чому українські розлучення, ніколи не визнані державними законами і суперечні канонічному праву, на протязі 16-17, а, можливо, і більш ранніх століть, тішилися явною опікою з боку світської влади і поблажливою толерантністю навіть з боку духовної влади».

 

А все ж ні тоді, ні будь-коли в людській історії люди не були ангелами. Тому й траплялися особи, які намагалися зловживати таким рідкісним і неспотикуваним деінде правом, обігруючи на свою користь його юридичну навіть не те, що невизначеність, а навіть цілковиту відсутність. Один такий випадок згадує Ор.Левицький у вже цитованому дослідженні. Він видався мені настільки цікавим — як сам собою, так і для ілюстрації  звичаїв, прийнятих у тогочасному суспільстві. У його вищій, освіченій верстві, що мала б подавати решті суспільства приклад доброзвичайності та моральності.

Бо герой цієї історії — не просто собі шляхтич, а мораліст! Не буду, однак, приховувати, що в особистому житті, мабуть, нелегкий був чоловік, тим-то мені куди більше подобається одна з героїнь…, а хто саме — здогадайтесь, прочитавши.

 

 Василь Загоровський — Маруша Збаразька, панія Василева Загоровська № 1

Всі, знайомі з полемічною і моральною літературою періоду до Берестейської унії, згадають антиєзуїтський трактат «Monita privata Societatis Jezu» Гієроніма Загоровського та заповіт його родича, Василя Загоровського, брацлавського каштеляна. Заповіт вважається  не тільки цікавим документом епохи, але і зразком літератури свого часу, натомість за його автором так і закріпився епітет «мораліст». У цьому заповіті, написаному в татарському полоні, згаданий каштелян зазначив спершу таке:

 

«Я, Василей Петрович Загоровский, кастелян брацлавский, маршалок господара короля, его милости, городничий володимерский, видячи, иж вси речи, иле их есть на сем свете, отмены и менущи суть, толко час смертельный, тот кождого, на свет от живота матки его рожденного, минути не может, а ни минет».

 

Пізніше, понарікавши на усілякі власні негаразди, залишив розпорядження стосовно освіти й виховання своїх дітей (двох синів і доньки) та щирі поради синам, як їм, підрісши і змужнівши, укладати життя, зокрема, вибирати собі подружжя.

 

«А кгды бог милостивыи детей моих до возрасту мужеского, в котором малжонства святого потребовати будут, здоровых доховает, тогды мают они себе, от самого бога милостивого, малженства зычити, из его святых бозких рук смотрети, не сквапяючися на красу людскую, а ни на маетность и славу чиего дому, велможного и оздобеного, скороминущую, одно мают смотрЂти того пилне, если таковые люди, з которыми бы они у вечную приязнь вступить хотели, себе сами, дом, дети, челядь и подданные свои в боязни бозской и во всякой почтивости выховывают, нестатечностями, опилством, танцами, играми, прохожками пустошными, чародействы, ворожками и иншими, богу противными, злыми речми, щто в нас дворством зывали або зовут, брыдят се, в таковых домах, злаща абы одное веры з ними были, поручивши ся богу милостивому, могут безпечне в святое малженство вступовать, не смотрячи по жонах великих посагов, кгдыж досыть будут мети богатства, коли трафят на таковые жоны, которые ся з ними сполечне будут бога милосердного боять и в законе бозском завжды себе ховать».

 

Все, начебто, гаразд, особливо ж стосовно перестороги від погоні за багатством та знатністю роду, з якого мали б походити майбутні малжонки… Одна лиш біда: як це траплялося з багатьма суворими моралістами, на власному прикладі Василь Загоровський нікого не зміг би навчити, бо сам анітрохи цими максимами не керувався. І от історія двох його шлюбів, один одного кращий.

Походив Загоровський із не дуже багатого і не дуже визначного роду, але, зробивши непогану кар’єру на королівській службі, підшукав собі наречену в славному княжому домі Збаразьких. У лютому 1566 року (за іншими відомостями – у вересні 1564 року) він одружився з княжною Марушею (Мариною) Збаразькою, донькою кременецького старости Миколая Андрійовича Збаразького. Про матір князівни знаємо небагато, власне, лише прізвище — Козечанка (тобто уроджена Козецька), але на той час її вже не було серед живих, а всі материнські маєтності дістались доньці. Судячи з подальшого, Маруша була не тільки багатою нареченою, але й натурою сильною, самостійною і енергійною. Загоровський швидко переконався, що одружився далеко не з потульною овечкою, яка б покірно слухала його моралізаторські проповіді.

Якось не враховуючи пізніших своїх рекомендацій стосовно маєтностей і посагів, Василь Загоровський ще до шлюбу наполіг, щоб материзна майбутньої дружини була включена до її віна, що давало б йому право управління цими маєтками як спільним майном. Спершу подружжя жило досить згідливо, Маруша, згідно зі звичаєм епохи, навіть записала чоловікові частину своїх володінь як заставу за неіснуючий борг, але потім усе пішло шкереберть і, схоже, з причин суто матеріальних. У червні 1567 року батько Маруші формально протестував проти якихсь дарчих записів, що їх Загоровський вимагав у його доньки, потім Загоровський прогнав з порогу другу дружину Збаразького, яка приїхала відвідати пасербицю, і, нарешті, дійшло до того, що Маруша попросту втекла до батьківського дому, та ще й бувши при надії. Схоже, було це так: князь Збаразький зі збройним загоном під’їхав під село зятя за його відсутності і забрав Марушу. Загоровський представляв справу як збройний напад, а князь Збаразький пояснював, що донька навколішках слізно благала звільнити її з неволі великої і тяжкої, якої ні одна рабиня не витерпіла би. Приїхавши з батьком до Володимира, Маруша скаржилася на побої та інші утиски з боку чоловіка, причиною яких називала спроби силоміць добитися від неї дарчих записів. Вона ж, однак, нічого такого не записувала, а коли б раптом якісь документи з’явилися, то лише підробні.

У суді одночасно розглядалися дві справи — з боку Загоровського зі звинуваченнями у збройному наїзді, з боку Маруші Збаразької — у фальшуванні дарчих записів. Згідно зі звичаями епохи і загальноприйнятою процедурою, спершу справою зайнялися полюбовні судді, які намагалися помирити ворогуючі сторони. Здавалося, що це їм вдалося: Загоровський зобов’язався припинити справу про наїзд і відмовитися від претензій на маєтки дружини, князь Збаразький обіцяв умовити доньку повернутися до чоловіка. Але обидві сторони не виконали своїх зобов’язань: Загоровський маєтків не віддав, Маруша до нього не повернулася. Тоді в серпні 1568 року Загоровський подав позов проти втікачки у духовний суд, до володимирського єпископа Феодосія Лозовського (того самого, що скривдив Іону Борзобагатого). Маруша ж, за співучасті свого брата Януша, силою відібрала у Загоровського своє майно.

Тим часом Маруша пропустила термін явки у духовний суд і пройшли чутки, що владика розлучив її із Загоровським заочно. Оскільки чутки ці були дуже правдоподібними і згадана процедура справді розпочалася, князь Збаразький вирішив, що краще би його донька розлучилася з чоловіком за добровільною згодою сторін, і став умовляти зятя закінчити справу мирно, без скандалів та дешпектів. Нарешті посварену пару розлучили, надавши обом членам колишнього подружжя право укласти новий шлюб. Договір був складений, забезпечений звичайними заруками, обидві сторони його підписали, підтвердивши заодно, що збираються довести цей договір до духовного суду. Але чомусь цього не зробили, може, занадто їм все це обридло.

Князівна Збаразька не скористалася правом вступити у новий шлюб, але, випереджаючи сюжети незліченних мильних опер, ніколи не дозволила колишньому чоловіку побачитися з народженою вже після розлучення донькою Ганною, — цю обставину він згадав у своєму «Заповіті»:

 

«А што ся дотычет дочки моее Ганны, которую имел с первою жоною моею Мариною Збаразскою, той, ласку и милость мою повинную отцовскую цело отдаючи, хотя жем ее, про незычливость матки ее, николи очима моима не видил»

 

Натомість Загоровський, якого попередній шлюб нічому не навчив, наступну дружину вибрав у ще багатшому і ще славнішому, ніж Збаразькі, роді Чорторийських.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.