Межа-7

18

Уже другий місяць, як Ельжбета у Варшаві. Отже, можна жити й без Зенона. Погідний кінець літа прикрашав місто голубими й сонячними перспективами. Ті самі місця здавались тепер іншими, новими й незнайомими, повними чарів і смутку. По парках цвіли всіма кольорами жоржини і канни, з припалої до землі зелені клумб здіймались угору яснокорі, гінкі стовбури дерев, верхні віти з яких розходилися в боки вже аж у самій глибині неба.

Отже, можна і без нього сміятися й розмовляти, їздити з матір’ю та її знайомими на прогулянки, ходити по магазинах, навіть убиратися в нові, куплені матір’ю плаття, в яких він ще не бачив її. Можна жити й без Зенона. Але його відсутність з кожним днем ставала відчутнішою.

Повертаючись щовечора додому, Ельжбета відчувала розчарування. Адже вона не сподівалась на лист і на мить не допускала, що він може надійти. Але, пробираючись тихо до софи, щоб лягти спати, ступаючи обережно в темряві, щоб не розбудити Свентовської, вона відчувала, що в неї стискається серце так боляче, ніби протягом дня певна була, що отримає листа. Тож, мабуть, чекала, навіть не відаючи нічого про це.

Важко було пристати до думки, що про її рішення Зенон довідався без протесту, що цілковито погодився з тим, про що вона йому писала. Не намагався нічого ані поправити, ані навіть пояснити. Не виправдувався, не шукав ні пробачення« ні згоди. Мовчав, усе мовчав.

У листі тітка писала: «Зембевич не з’являється, не знаю чому. Він якось приходив, та Люція випровадила його, бо тоді я була хвора. Може, він образився?» Ні, не образився. Просто визнав, що вона слушно вчинила, зрозумів, що їм необхідно розстатися.

Але, переконуючись у тому, що вона таки здобула перемогу, Ельжбета вже не була певна, що слушно вчинила. На відстані справа знебарвлювалась, кривда, завдана Юстині, не була така патетична, і не здавалась такою безнадійною її доля. Залишалось безсумнівним одне: проблема дитини. Зенон хотів її мати. Про одруження з тою не було, очевидно, й мови. Ні він, пі навіть Ельжбета серйозно не брали цього до уваги. Тож зрікаючись Зенона з цього приводу, Ельжбета зайшла надто далеко. Так, але жертву її прийнято, і не було більше про що говорити.

Тітка також писала: «Якщо тобі добре з матір’ю, то живи в неї. Але пам’ятай: ми з Люцією весь час тебе чекаємо». Від цих слів сльози навертались на очі. Але ж не про те йшлося, від чого хотілося плакати.

Мати чекала тут на приїзд свого чоловіка. І все це очікування було цілком заповнене цікавим і приємним проведенням часу. Молодий добродій, з яким Ельжбета познайомилась у перший день, Янек Собославський, був,безперечно, найближчою особою. Але це не означало, що не було інших. Ельжбета дивилась на це вже досвідченими очима. Дивувало її, що в цьому світі ніщо не перебільшувалось, ніхто не терпів душевних мук, нікого не терзали ревнощі. Зустрічалися радо, а розставалися без жалю, без претензій і підозр. На вік, мабуть, не дуже зважали, бо цей добродій не був старший від Зенона, а мати мала всі риси молодої жінки — капризність, легковажність, нерозважливість. Можливо, це було ознакою культури, доброго виховання, про яке так багато говорили. Або, може, то була просто байдужість. Вона пам’ятала, як Зенон не зносив жодної чужої людини в домі: коли бував у неї, не тільки чоловіків, кожну жінку, що випадково заходила, вважав своїм ворогом. Ідучи з паном Янеком в театр, кіно або вечеряти, мати охоче брала з собою Ельжбету. Говорили тільки про. те, на що дивились, або про якихось незнайомих людей, переважно щось байдужне і конкретне. При цьому , вона зовсім не заважала їм. Тут важливі були не слова, а постійна краса цієї жінки, яка впадала в око скрізь і в будь-яку пору. Ельжбета дивувалась: навіщо для звичайних потреб життя отака надмірність? Бо ж очі в матері, як і в інших людей, — для того, щоб бачити, зуби — для того, щоб жувати. Шкіра покривала її тіло, ніби тканина найвищого гатунку: була блакитна коло очей, рожева на долонях, на шиї — молочного кольору. А служила ж, як і в інших людей, лише захистом для тіла і дихала, як і в усіх, не видимими для неозброєного ока порами.

Упродовж усього життя мати невіддільна була від краси. Цей, передусім святковий, атрибут був для неї атрибутом повсякдення.

У Собославського були важкі повіки і м’які, товстенні губи, яких він раз у раз торкався язиком, коли говорив. Був поважний, ввічливий і, незважаючи на досить виразну лінькуватість, у будь-яку хвилину міг стати до послуг і взяти на себе найважчі обов’язки. Добре і довго танцював, завжди виявляв у цьому свою невтомність, хоча на його обличчі і в сонних очах зовсім не було запалу. З’являвся на перший поклик Невеської, влаштовував усі справи, ішов, куди тільки забажає вона. Майже не говорив, був, здається, добрим чиновником. Двоє інших чоловіків брали верх над ним в красномовності і з шкури лізли, щоб зробити життя для Невеської якомога приємнішим. Перебуваючи в їхньому товаристві, Ельжбета бачила, що вони нудьгують з нею, що тільки й чекають, аби піти кудись і розважитись. Тим часом саме оце і була для них найкраща розвага: говорити відомі речі, які не викликають жодних сумнівів, — про танець, їзду на авто до якоїсь заміської кав’ярні, про кіно й вечерю.

Потім відвозили вони Ельжбету і від’їздили, вдвох супроводжуючи Невеську. Ельжбета була впевнена, що і з нею прощаються завжди біля входу в готель. Проте, коли був один тільки Собославський, не мала такої впевненості. Дошукувалась вона її у взаємній доброзичливій терпимості молодих людей, у спокої, з яким по черзі змінювали вони один одного і ставали поряд із цією гарною і байдужою жінкою.

Давні сподівання Ельжбети на якусь велику розмову, в якій кінець кінцем все буде сказано, мрії про якесь остаточне примирення — ось що штовхало її до цих спільних з матір’ю поїздок, танців і вечорів.

Мати казала: «Знаєш, ти зараз усміхаєшся зовсім так, як твій батько». Або: «Щось дивовижне: це його тон». І не було сумніву, що вона мала до неї претензію.

Повертаючись на квартиру до Свентовської, Ельжбета переносилася в інший світ. Не було тут нічого, крім канцелярії та спогадів. В короткі хвилини, коли вони були разом, Свентовська завжди щось жваво розповідала або намагалась у чомусь переконати Ельжбету. На протилежність матері і її знайомим, які казали завжди, що хтось виїхав або приїхав, що він був учора там, де й вона, або, навпаки, що його там не було, — Свентовська давала виразну оцінку людям і справам, здавалося, вона була нездатна вести діалог, слова її самої цілком насичували повітря в кімнаті і при цьому цілком вдовольняли її потребу порозуміння з іншою людиною. Розповіді виникали одна з одної, сипалися легко, мов намистини з шнурка, не завжди в хронологічній послідовності. Найчастіше перераховувались приклади, що ілюстрували певні принципи. Досить було почати: «Які ці люди! Справді, не раз буває, що й не повіриш…» — і вже далі мовилося буквально все. Називались факти негативні або позитивні, або лише дивовижні про різних людей по черзі. І те, що цим самим тоном вона нічого не розповідала про себе, здавалось просто випадковістю.

Наприклад, коли вона казала: «Ось Олесь — ото був чоловік!» — Ельжбета вже знала, що мова йде про дядька Олександра Коліховської, згадка про якого обросла в її уяві усім, про що довідалась вона з довгих розповідей тітки та пані Люції.

— Я знаю, ти різного наслухаєшся від Цецілії, — жваво мовила Свентовська. — Так, у нього були свої вади, але й вона надто нервозна була. Чого його перейматися чоловічими слабкостями? Адже кожен другий крутить романи. Та при всьому тому він різнився від інших. То була сама доброта, сама делікатність, він мав золоте серце. Є категорія людей, які не люблять пам’ятати пре чужі благодіяння. Я до таких не належу. Я цього ніколи не забуду. Скільки Олесь допомагав нам після смерті матері, та й потім, коли так довго хворіла Людвіся. Не було такого випадку, щоб він не забіг до нас бодай на годинку, коли приїздив у своїх справах до Варшави. Не знаю, що я робила б тепер на світі, якби не він. Тими кількома грошами, що я маю на рахунку в касі, й цією посадою я завдячую лише йому, нікому іншому. Та й кожного свята, кожної відпустки я завжди їхала до них, як до себе додому.

В цьому висвітленні нотаріус із портрета, нотаріус із сімейних традицій на вулиці Сташиця набирав нових барв. Виявляється, було таке місце, де дядько Коліховський і далі, посмертно вже, існував у вигляді капіталу, а пам’ять про нього промінилася полум’яною вдячністю.

Свентовська охоче розповідала Ельжбеті також і про її тітку, Цецілію, що була метка, як іскра, і дня не могла прожити без забав, танців і екскурсій, і в це, хоч і не так беззастережно, Ельжбета змушена була також повірити. Та й про матір, за якою, як здавалось, Свентовська спостерігала з особливим інтересом, але тільки в минулому. Теперішня ж Невеська зовсім її не цікавила. Ельжбета поверталась додому після цілоденного перебування коло матері й могла б розповісти безліч найдрібніших подробиць — якби навіть і оминала моменти, що могли б викликати сумнів чи здивування. Та Свентовська ні про що не розпитувала.

Видно, цікавило її лише те, що добре їй було відоме, а до того, чого не знала, зовсім була байдужа.

Коли Ельжбета вже лежала на своєму тапчані і в кімнаті западав морок, вона переносилась думкою до подій, які розігралися зовсім недавно на вулиці Сташиця.

Було важко щодня взнавати щось нове про його зраду, важко було примусити себе побачити Юстину, а побачивши, почути від неї. вловити з її слів, як же воно все було насправді. Таки важко було. Але тоді ще він міг кожної хвилини прийти, тоді він іще жив у тому ж самому місті, що й вона, тоді він іще, незважаючи ні на що, кохав її. Він міг прийти! Міг прийти!.. І вона бачила в думці, як він приходив, як ставав на весь високий зріст у дверях передпокою, схиляв, усміхаючись, голову, простягав руки, і вона, знудьгована, потрапляла в його обійми, мов у залізний капкан. І в роздумах про те, що боліло їй, мов рана, крилося невимовне й невичерпне задоволення.

Може, їй варто було зостатися біля нього тоді, коли вона про все довідалась. Власне, з того, що не договорювалось до кінця, з того, що найбільше оскаржувало його в її очах, видно було, як він повинен був страждати, ховаючись і перед нею, і перед тією, обманюючи їх обох. Може, їй треба було зостатись біля нього і разом з ним працювати над подоланням цих труднощів, може, вона повинна була допомогти йому в цій справі, яка вже тепер була їхньою спільною справою. Її раптом охопив страх перед тим, що вчинила, страшний жаль за тим, що втратила з власної вини. Вона була певна, що цього вже не вернеш, що зараз уже нічого не можна ні змінити, пі поправити.

Вирішила ніколи туди вже не повертатись, примиритися з материним життям, виїхати разом з нею й залишитись десь за кордоном. Вирішила ніколи більше не бачитися з ним. Та склалося інакше.

Одного ранку вона трохи раніше вийшла з дому. Мала йти по матір у готель і потім з нею поїхати на вокзал: само цього дня приїздив із-за кордону Невеський. Тільки-но вийшла з брами, як побачила Зенона Зембевича. що стояв у нерішучості навпроти неї. Вона побачила його і заразом ніби й не впізнала. Чи тому, що була настільки впевнена, що він ніяк не може бути тут, чи тому, що він був у новій одежі, яку вперше вона на ньому бачить, — здався він їй якимсь іншим. Він змінився, живучи віддалено від неї, став далекий їй і чужий. Пройшла добра хвилина, перш ніж вона подала йому руку.

— То ти приїхав? — спитала хрипким, надривистим голосом.

А він радісно, ніби аж тріумфально, вигукнув:

— Ельжбето!

Узяв її під руку й повів. Вона ступала швидко, вражена щастям.

— Я все розповім тобі.

Вони йшли квапливо, зоставляючи позад себе людей і вулиці. Мовчали, притулившись одне до одного.

— Почекай, — сказала вона, раптом зупинившись. — Мені треба подзвонити до матері, щоб не чекала на мене.

— Що ти вчинила, що ти вчинила, Ельжбето! — мовив він без гніву й без смутку, з захватом дивлячись на неї,

У цій самій кондитерській, де вони знайшли телефон, у її другому, темному залі, спершись ліктями на холодний мармуровий столик, вони розмовляли віч-на-віч.

— Слухай, Ельжбето, ми тепер вільні, ми вже на все можемо наважитись. З усім повністю покінчено, все залагоджено, розумієш?

Вона ще не розпитувала, як це вдалося йому все залагодити. Руки вони прийняли зі столика тільки тоді, як увійшла з кавою й рогаликами дівчина-офіціантка.

— Ні, скажи, адже ти знала, що я не дам тобі залишитись самій. Але я мусив чекати, поки не упевнився цілком. Щоб більше вже ніщо й ніколи не відгороджувало нас одне від одного.

— Я весь час чекала, що ти даси про себе знати, Зеноне. Щодня мені здавалося, що надійде від тебе лист.

— О боже! — зрадів Зенон. — Я щодня пробував писати. Але що я міг написати тобі? Щось обіцяти, коли й сам ще нічого не знав, як усе складеться?.. Стільки маю тобі розповісти! А ти що тут робила? Ану покажися. Ти така гарна, така чарівна! Почекай, здивуєшся, коли все розповім. Зараз побачиш, що мені запропоновано. Той Чехлінський… Але слухай, ходімо звідси! Ходімо, ходімо швидше!

Він побрязкав по склянці, щоб розрахуватися. Вони вийшли в ясність ранку, немов з підвалу: їх осяяло яскраве світло. Зупинили таксі, звеліли везти їх до парку. Дорогою, тамуючи подих, цілувалися.

— Сюди ми приходили з матір’ю, — сказала вона, ведучи його знайомими алеями. — Але я думала про тебе.

Ті ж самі яснокорі дерева здіймалися вгору голими, стрункими стовбурами, сягали неба зеленими хмарами крон. Ті самі грядки, плантації й цілі лани квітів тяглися уздовж алей. Внизу, в глибині парку, смішні безхвості пави ходили по газону. Тут у цю пору не було ще людей.

— Ельжбето! Ми поїдемо Сьогодні ж або завтра, — сказав Зенон, стискаючи її в обіймах. — Візьмемо шлюб. Візьмемо шлюб.

Проте не поїхали ані цього дня, ані наступного.

Опівдні спека була нестерпна. З парку вони вийшли неквапом, піднялися нагору, почекали на трамвай, проїхали сонним, білим від сонця й куряви містом.

— Ходімо до мене, — сказав він. — Там відпочинеш.

Він зупинився у маленькому, темному готелику в бічній вулиці. Лежачи в його обіймах, у темряві незнайомої кімнати із зсунутими плюшевими брудними портьєрами, в чужому ліжку, Ельжбета подумала, що треба було бути божевільною, щоб виїхати й написати такого листа. Його зімкнуті навколо неї руки — єдине безпечне місце на землі. Чи й справді уявляла вона собі, що змогла б жити без нього?

— Я збожеволіла, — мовила стиха, хоч він; і не розумів її слів. Зенон хотів, щоб вона повторила ще раз, щоб увесь час повторювала, що кохає його.

Надвечір голод вивів їх на вулицю. З темної телефонної будки Ельжбета знову дзвонила до матері, а Зенон стояв збоку, тримаючи її за талію.

Вона закрила долонею трубку і квапливо шепнула, що мати хоче познайомитися з ним. Несміло запитала:

— Може б, ти пішов зі мною?

Здивувалася, коли він палко відповів:

— Звичайно, піду.

— Бачиш, то зовсім чужий світ. Ти не маєш найменшого поняття! Все там вражатиме тебе.

— Чого б то! Ніколи в житті! Адже ми будем разом з тобою.

Готель, у якому зупинилась її мати, був недалеко. Йшли пішки вулицями, що дедалі ширшали й кращали, минули широку площу. Поглядали одне на одного на новому для них тлі міста, черпали з цього досі не знане, чудесне зворушення. Стали мріяти про далекі подорожі, в які вони вирушать удвох, про речі, що чекали на них у незбагненному, чародійному майбутньому.

Крім вітчима, який саме приїхав, у невеличкому салоні на звичному своєму місці сидів Собославський. Вітаючись із матір’ю і обома чоловіками і відрекомендовуючи їм Зенона, Ельжбета знову побоювалась зіткнення цих двох світів. Відчувала, якщо виникне між ними якесь тертя, вина буде надати тільки на неї. З цього побоювання зрозуміла, що в глибині душі мріє, щоб Зенон зачарував їх.

Ельжбету було запрошено на раут, який мав відбутися цього ж таки вечора з нагоди якогось спортивного з’їзду. Мати запитала Зенона, чи не пішов би він разом з ними. На подив Ельжбети, Зенон погодився без вагання, властивим йому скупим поклоном дякуючи за запрошення. Собославський делікатно підняв зі столика телефонну трубку і сонним голосом сказав кілька слів, звертаючись до якоїсь канцелярії, і все було залагоджено. Ельжбета відчула глухий неспокій, чи знає Зенон, що туди треба йти у фраку, і чи він захопив його з собою, коли виїздив на такий короткий час до Варшави. Разом з тим соромно було їй, що це справді її непокоїть. А наступного вечора передбачалось знову піти в театр: У ложі було вільне місце, оскільки Невеський увечері 6ув зайнятий. Від театру Зенон також не відмовився.

Увечері зустрілися всі внизу і попрямували в зал ресторану, щоб з’їсти щось перед раутом. Невеський був тим, хто запрошував, розподіляв місця за столом, читав меню і давав компетентні поради. Мав при цьому па увазі перш за все «делікатний організм» своєї дружини, а вона сприйняла його жартівливий тон серйозно, але й ласкаво. Його шлюб, до якого дійшов він через два розлучення і після того, як подолав багато перешкод, які ставила йому перша дружина, був ніби останнім кільцем у довгому ланцюгу його сильної, багаторічної життєвої пристрасті. Він ще був гарний, хоч і в літах, — дужий, кремезний, темноволосий, із суворими рисами обличчя; голова посаджена, як здавалось, для самого трохи незручно — на короткім карку. Рухи були в нього важкі та водночас вільні й вишукані; плечі широкі, навіть могутні, манери приємні. Він був дуже чемний — його чемність сповнена уваги, чуйності, жартівливості й турботливості, викликала довіру. В нього було довге передвоєнне минуле, героїчні моменти якого ще й досі то тут, то там дехто згадував. Грізний вираз чорних брів, що навскісно сходились до перенісся, з роками і в міру того, як успішно росла його кар’єра, полагіднішав. За нових обставин він виявився видатним фінансистом, обережним політиком. Сам погладшав, говорив обтічно, жваво рухався, їв з апетитом, курив сигару, ніби ніколи — голодний, обдертий і переслідуваний — не переховувався по чужих квартирах від поліції і в своєму бюджеті не розраховував перш за все на дрібні позички у випробуваних друзів. Досягши того, чого зумів досягти, він не дозволяв собі відпочивати. Хотів усім подобатися, був уважним до чужих слів, цікавився чужими клопотами, завжди зважав на рівень людини, з якою мав справи, щоб одразу ж пристосувати свої слова й жарти і відповідно повестися.

За круглим столом у великому білому залі ресторану, у білих позолочених кріслах у стилі Людовіка Шістнадцятого, крім родини, посідали спершу Собославський, потім, майже несподівано, обоє Тчевських, які теж ішли на раут і теж перед цим завітали сюди, щоб підживитися.

Ельжбета знала, як швидко завжди похмурий і нестриманий Зенон стає милим, лагідним, таким, як і всі, як легко послугується словами і вмінням усміхатись. Він сидів між Ельжбетиною матір’ю і Тчевською. В них відразу знайшлося про що поговорити: про Пешню, про Чехлінського і пов’язані з ним справи. Собославський, який сидів по другий бік від графині, теж виявився знайомим Зенона по Парижу, слухачем тих самих професорів у Школі соціальних і політичних наук. Ельжбета зраділа, побачивши, що Зенон добре виглядає між цих людей і що він подобається їм. ІІевеський задавав йому через стіл різні запитання, ніби делікатно й уважно досліджував, наскільки він розумний чи, навпаки, дурний. Коли Тчевський, який мружив весь час очі, ніби недочував чи переборював хвилювання, і з кожною хвилиною серйознішав від чужих і навіть власних слів, поінформував міністра, що Чехлінський справу Зембевича остаточно вже залагодив, Невеський майже цілковито зайнявся особою Зенона. Частував його вином, пригощав звідкись іздалеку привезеними сигарами. І Ельжбета раптом пожалкувала, що організувала цю зустріч, під час якої наново втрачала Зенона, якого ледве вдалося повернути собі, втрачала через справи, які здалися їй тепер не вартими її уваги. Виникало нове, незнане явище: він був ближчим до них усіх, аніж вона.

Це враження було побіжним, і воно розвіялось протягом вечора, коли в анфіладі чудових, просторих залів старого замку вони, змішавшись із чужим, гарно вбраним натовпом, втрачали з поля зору одне одного і знову знаходили, найближчі серцями, знудьговані. У тісняві натрапили десь біля стіни на два вільні крісла — свідки королівських часів. Посідали, і здалось їм, що вони тут самотні, як у лісі.

— Дивлячись на все це, — сказала Ельжбета, — я взагалі не можу уявити собі, як тобі вдасться пристосуватись. Як ти зможеш зі своїм характером, зі своєю незалежною натурою пристати до всього, а в цьому, без сумніву, виникне необхідність…

— Що ж, — відповів Зенон, заскочений її словами. — Я ж сам не прагнув до цього. Спробую. А як виявиться, що це не для мене…

Він замовк, відчуваючи, що не про це йдеться в її запитанні, що взагалі не це важливо. З хвилину поміркував, нахилився до неї і в нестихаючому, голосному гомоні залу сказав просто:

— Знаєш, я ж ніколи раніше не був з ними зв’язаний. Те, що відбувається, не є для мене особистою драмою, як для них, не свідчить ні про втрату ілюзій, ні про будь-яке розчарування. — І ще додав: — Гадаю, однак, що матиму більше можливостей для ініціативи і буду далеко вільніший, ніж був досі. Та, зрештою, якщо мені важко буде, я не зостанусь самотнім: ти будеш поруч зі мною й допомагатимеш мені.

Наступного вечора, коли вони сиділи в театрі й дивились виставу, Зенон у темряві взяв її за руку, і Ельжбета відчула, як він легесенько надів їй на палець обручку. Вона ні ворухнулась, ні зронила жодного слова.

 

19

Всупереч пізнішим балачкам Юстина ще до одруження Зенона з Ельжбетою найнялась на роботу продавщицею в мануфактурну крамницю Торуцінського, що на вулиці Святого Яна. Та, ніде правди діти, завдячувала цим місцем Ельжбеті.

Пан Юліан Торуцінський, поважний купець, голова місцевого Товариства купців-християн, час від часу завдяки давнім клопотанням Мар’яна Хонсьби вміщував у «Ниві» оголошення. Він повідомляв, що надійшла партія товару — якась особлива вовняна тканина для жіночих костюмів, або про найостанніші новинки паризької моди — вбрання із шовку. Зенонові не раз випадала нагода, але він не поспішав закидати слівце щодо Юстини, хоча останнім часом вона й раз у раз наполегливо просила допомогти їй.

Ельжбета ще й до цього все купувала в крамниці Торуцінського, а тепер замовляла там полотно і оббивку для меблів. Тож до неї і звернувся Зенон з цією делікатною справою.

Заговоривши про це, він посерйознішав, і обличчя в нього набрало суворого виразу, як у ті часи, коли ще жалкував, що Ельжбета не дуже кохає його. Він сказав:

— Ти сама в це вскочила, коли покликала її тоді до себе. Тож тепер мусиш допомагати мені, допомагати нести тягар…

Було пополудні, тиха обідня пора, коли безлюдніють вулиці. Осяяний сонцем, якийсь ніби страшенно нерухомий осінній день був яскравий від прозорого повітря і неба. Зелень листя на низеньких округлих акаціях Пенсійної вулиці була кольору мідянки.

Поволі до Ельжбети дійшло, про що йдеться. Після повернення з Варшави вона звикла до думки, що з проблемою Юстини вже покінчено. Навіть невиразно думала, що й сама Юстина кудись виїхала, немає її в місті, що її взагалі немає. І от раптом повернулась вона, готова до всього, і тільки чекала своєї години. І треба було справу Юстини зрушити з того самого місця, на якому занехаяно її, зрушити і разом із Зеноном, як він висловився, нести тягар.

— Я готова, — квапливо відповіла вона і зблідла від переляку. Бо ж усе, пов’язане з цією справою, було якоюсь мукою для неї.

— Я готова, — повторила вона, коли Зенон ще роздумував над тим, як усе це викласти. Але він повинен був говорити, адже цим самим мав виразити найбільшу довіру до її почуттів і її солідарності щодо нього.

— Знаєш, вона вже давно мріє про ту посаду, а там якраз іде з роботи одна продавщиця. І, звичайно, я повинен допомогти їй. Але вона не хоче зрозуміти, що я особисто не можу клопотатися про це і ні до кого не можу звернутись, щоб хтось замість мене цим зайнявся. Бо я не хочу, щоб це ще гірше виглядало, ніж є насправді. Тепер, особливо тепер мушу бути обережним…

— Не пояснюй, я розумію, — перебила його. — Я охоче піду туди і просто скажу…

У Зенона полегшало па душі, що вона так швидко погодилась.

— Справді-бо, сам не знаю, як це висловити, як подякувати тобі… Ти така добра…

Він поцілував їй руку, але Ельжбета відразу вирвалась.

Була не на жарт вражена власним переляком. Робила ж усе, щоб не зірватись, щоб витримати.

— Скажеш, що жила вона у вашому будинку, в Голомбських, тому й знаєш її. Цього вистачить.

Мовчки кивала головою.

— Можеш сказати, що вона чесна. Це — з цілковитою певністю. — І ще додав: — Чесна й безкорислива.

Ельжбета не дивилась на нього, чекаючи, щоб він нарешті закінчив. Справді, все, пов’язане з цією справою, було мукою для неї: вона перейнялась приглушеним роздратуванням до Зенона і гнівом до цієї дівчини, та водночас — співчуттям до неї й до нього і звичайними фізичними ревнощами.

Сама ж, однак, не перервала розмови. Навпаки, ще й запитала:

— А чи зможе вона там працювати? Чи робила вона щось схоже?

Зенон про це не подумав.

— Мабуть, ні. Вона вміє тільки гаптувати й плести мереживо, — це я бачив на власні очі в Болебожі. Але мені казала, що завжди її вабило працювати в крамниці. Це ж не так важко…

— Піду й скажу, — мовила Ельжбета. — Що ж, піду. Встигну ще до обіду.

— То ходімо разом. Ти зайдеш, а я почекаю біля пошти.

Скляні двері магазину були широко відчинені на вулицю, і, як скрізь тут, входити в них треба було, піднявшись по сходах. У просторому приміщенні панували морок і прохолода. Повітря було насичене запахом важких вовняних тканин, грубих набивних кретонів, лиснючих і холодних полотен у темно-синіх картонових коробках, запахом їхніх розцвіток і апретури. Побачивши Ельжбету, Торуцінський поспішив до неї з глибини крамниці й запевнив, що всі замовлення будуть вчасно виконані, що вона може не хвилюватись. Ельжбета поговорила з ним спершу про свої покупки, а потім і про Юстину.

— Я її знаю особисто, а також багато чула про неї. Вона чесна, працьовита, безкорислива.

Купець оглядав на Ельжбеті її новий костюм. Його серйозне обличчя опромінила поблажлива усмішка.

— Ви купили собі обнову в Варшаві, еге ж?

— Це річ готова, закордонна, — пояснила вона, зніяковівши від того, що купила її не в нього.

— Клієнтам, видно, кажуть, що вони купують англійський матеріал, хіба ні? І ви, шановна пані, повірили. А це — бельський виріб. Він нічим не поступається перед оригінальним.

Так і сказав: «Нічим не поступається». І він розгорнув перед Ельжбетою на дерев’яному прилавку відріз драпу — зібраний у складки клин його підніс у лівій руці високо вгору. Безапеляційно сказав, що вона могла б із користю для себе купити кілька метрів цього матеріалу, замість того, щоб купувати деінде. Він не тільки кращого гатунку, а й порівняно недорогий.

— Я хочу ще вам сказати, — повернулась до раніше початої розмови Ельжбета, — у неї всі дані, щоб бути хорошою продавщицею. Вона молода, здорова, вправна, ввічлива і пристойна на вигляд.

Кажучи це, Ельжбета була певна, що робить правильно, — так, власне, як і треба. Бо ж інакше не можна було.

З крамниці вона вийшла усміхнена й незабаром наздогнала Зенона, для якого кожна хвилина чекання тяглась надто довго. Помітивши, що він чогось неспокійний, вона квапливо сказала:

— Все гаразд, Зеноне. Він твердо пообіцяв. Їй треба буде завтра прийти до нього й поговорити.

Зенон узяв її під руку, і цей жест відразу ж з’єднав їх одним ритмом кроків, точним приляганням долонь аж до сплетених пальців, щільним притисканням ліктів і стегон. В цьому злитому воєдино, надійно організованому русі двох людей, ніби в одній чотириногій істоті, рівновага зберігалась ідеально. І спільною була в них радість.

Зенон відчував полегкість, що справа Юстини стає чимось звичним, що вона втискується в їхнє життя і знаходить у ньому своє місце. Її тягар, розподілений між ними обома, вже перестав їх розділяти. А Ельжбета, на відміну від нього, була переконана, що все скінчилось успішно й остаточно.

Зенон не міг піддатись таким ілюзіям. Вибравшися від Голомбських, Юстина, після недовгої хвороби, оселилася в іншому, досить відлеглому районі міста, — на Хонзсбнянському передмісті, — в невеликому дерев’яному будинку в якихось Нестшемпів, чужих людей, які нічого про неї не знали. Зенон давав їй гроші на утримання, але, незважаючи на це, вона весь час знаходила нові причини, щоб звертатись до нього по допомогу або пораду. Приходила сама або надсилала листа, написаного тоном особи з його родини. Звертаючись до нього тільки на «ти», повідомляла про нові ускладнення із здоров’ям або про дрібні домашні клопоти. Щось відчутно змінилося в її характері, вона почала ставити вимоги й вередувати. Коли якось, іще перед від’їздом до Варшави, він,наляканий таким листом, сам подався до неї, виявилось, що вона почувала себе не гірше, ніж завпеди. Була тільки знервована, не знала, що з нею таке. І тоді, мало не плачучи, сказала, що більше не хоче бути йому тягарем, що їй доконче треба якось влаштуватись на роботу в крамницю, бо інакше не відомо, що з нею буде. Зенон зовсім не мав певності, що коли навіть і вдасться їй найнятись там, то чи не почне вона ще чогось домагатися.

Коли вони були вже поблизу дому, Зенон раптом притиснув до себе руку Ельжбети і подивився їй в очі з безмежною вдячністю.

— Будь завжди, Ельжуню, такою доброю й такою мудрою, — попросив її.

Не була вона доброю. Зараз вона саме думала про те, що це ще ж не кінець. Адже Зенон повинен буде сказати Юстині про розмову з Торуцінським, попередити її, щоб завтра, близько дванадцятої, вона з’явилась до нього. Ельжбета подумала: невже не можна якось інакше сповістити її про це? Невже так-таки обов’язково йому треба з нею бачитися?

Але про свої сумніви вона не прохопилася жодним словом: не хотіла виявити до нього недовіри.

— Гаразд, — відповіла йому.

Коліховська почувала себе здоровіше цієї погідної осені. Підходила до стола, спираючись на обидва костури, і сердито заперечувала, коли Зенон старався їй допомогти. Але дивилась на нього тепер уже не так недоброзичливо, як раніше. Повернення Ельжбети, про яку вона вже думала, що та й справді поїде світ за очі вслід за матір’ю, посилило її прихильність до Зенона. Це ж завдяки їхньому близькому одруженню Ельжбета назавжди мала залишитися в місті. Полегкість, що її відчувала зараз пані Цецілія у своїм неспокої, давала можливість їй з меншим болем зносити думку, що Ельжбета, вийшовши заміж, буде жити окремо від неї.

Для Зенона вже ремонтувався один із міських особняків у глибині громадського парку, майже за містом. Ця, колись магнатська, садиба, в якій містилась пізніше садівнича контора та тісні комірчини садівників, після значних переробок мала стати одним із найкращих жител у місті. Вигляд її, хоча до неї й не було доступу для сторонніх, зачаровував око. Квітники серед галявинки, похилі схили з купками дерев, ясна смуга води, власний сад з альтанкою, відгороджений високим живоплотом, будиночок для слуг, гараж, власні курники й парникове господарство. З-за крайніх дерев виднілись димарі цегельні й великого заводу Геттнера; виднілися також далекі верхи стін підміських кам’яниць. Цей примхливий, зубчатий горизонт, закритий млою, оздоблений хмарами й небом, був тільки напівреальною декорацією, виставленою в глибині куліс. Ельжбета пам’ятала з дитинства, як, бігаючи Э подружками по алеях парку в рідкісні дні, коли пані Цецілія відпускала її на свободу, вона заглядала через живопліт, цікавлячись, який щасливчик живе в цьому білому будинку, що перед ним росли не відомі їй раніше магнолії. І тепер можливість оселитися там здавалася їй чимсь невірогідним і надто казковим.

Коліховська виділила в подарунок Ельжбеті трохи меблів із власної, заваленої всяким мотлохом, комори. Витягнені на світ божий, реставровані, із новою оббивкою, вони несподівано стали дуже гарні. З картин, також подарованих їй, Ельжбета вибрала тільки портрет першої дружини нотаріуса Коліховського й повісила його в своїй кімнаті. Від матері, ще перед цим, вона одержала цінні подарунки, що озброювали її на новий життєвий шлях, а саме: разок невеличких перлів і чудове ясно-попелясте хутро, одне з восьми, що були в багатому гардеробі Невеської. Крім того, Невеська надіслала дочці й зятеві запрошення приїхати на місяць у її віллу, яку вона на цей сезон найняла для себе на півдні.

Перед самим шлюбом Зенон повіз Ельжбету в Болебожу до своїх батьків. Ніколи раніше й гадки не мав, що може впасти в такий сентименталізм. Але те, що мало тепер статися, було великою подією в його житті і потребувало згоди і схвалення з боку всіх. Цю потребу він інакше ніяк не зміг би задовольнити. Виникала необхідність віддатися звичаю, дотриматись обряду, який усе освячує й заспокоює.

Коли вони вийшли з вагона, він одразу впізнав за огорожею болебожанської станції сивих коней і приземнсту, на ресорах, коляску. Синє сукно оббивки було як нове. Зенон здогадався, що заради такого дня його старанно вичищено. В душі зрадів, що на козлах сидів інший кучер, молодший від колишнього, якого він не любив.

По дорозі Зенон показував Ельжбеті знайомі місця. Коли вони минали великі, золотаві сосни й зарослі низеньким березняком торфовища, він сказав:

— Ось поглянь! Тут починаються землі Гварецького Фільварка. Зараз будемо проїжджати повз хрест: коло нього, у полі, могили російських солдатів.

Він хотів, щоб вона все довкруг сприймала так, як і він. Але хоч як уважно дивилась Ельжбета, він розумів, що це неможливо. Він хотів, щоб їй подобались підмоклі луки і вільшини з поріділим уже листям, що тяглись рядами уздовж ровів і вздовж греблі. Йому хотілося здивувати її. Сидячи збоку, злегка нахилившись уперед, вона водила поглядом по цій плоскій, смутній і одноманітній місцевості, освітленій білим осіннім сонцем. Вона ж тепер тут, у місцях його дитинства.

— Ось поглянь, — знову сказав він, коли коні пішли ступою, а з-під коліс здійнялась угору важка курява. — Такий пісок тягтиметься аж до самої Воле божі.

Нарешті доїхали до двору, і дорога з піщаної стала знову твердою і пружною. За парканом, що відгороджував сад, миготіли на деревах, серед темного листя, червоні зимові яблука. Зенон відчув теплий неспокій у серці.

— Зараз побачиш матір, — сказав він. — Цікаво, чи сподобається тобі? — Надіявся потай, що вони припадуть одна одній до серця.

Мати вже від порога вітала Ельжбету словами, про які він тільки й мріяв:

— Бог не дав мені дочки, зате тобою, моя дорога дитино, нагороджує мене.

А після обіду мати говорила йому про Ельжбетину вроду з таким переконанням, що, зворушений, він цілував їй руки й щиро дякував. Лише потім згадав, що колись вона так само вихваляла перед ним і Юстину. Видно, любила кохання, і натхненний вияв його викликав у ній прихильну оцінку.

Пані Жанця виглядала добре. Сиве, з рівним проділом, волосся і широкі брови надавали їй портретних достоїнств. Ельжбета була від неї в захопленні.

— Саме такою й повинна бути мати, — сказала. — Вона саме така, якою повинна бути мати.

Батько натомість мав поганий вигляд. Глибокі зморшки підкреслювали обвислість щік і виголене підборіддя. Мішки під очима відтягали нижні повіки, мов у старого лягавого пса. Погляд у нього був утомлений, очі червоні.

— Батько дуже постарів, — пояснював Зенон Ельжбеті, ніби відчуваючи себе винуватим у цьому. Він забув, що з його розповідей на цю тему в неї не могло бути великих ілюзій.

Панові Валер’яну теж сподобалась майбутня невістка. І він сказав щось на зразок того, що довіряв синовому смаку, бо ж син удався в нього, але Ельжбета перевершила всі його сподівання. А Ельжбета сміялася й жартувала, як того вимагала її роль.

— Мабуть, він хворий, — співчутливо мовила вона Зенонові. — Йому вже не треба працювати. — І, ніби втиснута в заздалегідь вироблену схему, виклала свій проект на майбутнє: вони візьмуть старих батьків до себе; в саду коло нової їхньої домівки пан Валер’ян знайде для себе розвагу, яка заступить йому двірське господарство.

Коли від’їздили, пані Жанця вручила Ельжбеті перстень з печаткою, на якій був зображений герб Зембевичів, і пообіцяла прислати по кілька дюжин білизни, обрусів і підковдр, оздоблених вишивкою.

— Немає в мене дочки, то кому ж я все це зоставлю? — пояснила вона.

Вони оглядали й вибирали разом ці жіночі скарби, солідність яких зачудовувала Ельжбету, звиклу до тонкого й неміцного батисту. Дивувалася вона, що оця, вузько особиста, справа, яка стосується лише її й Зенона, — їхнє кохання й шлюб, — неждано-негадано притягує до себе з усіх усюд різне добро і радує людей, що були їй раніше чужими.

Зенон у це не вникав. У білизні, яку вони переглядали, він здалеку впізнавав ту, що два роки тому, сидячи на лаві в саду, вишивала Юстина. Міг і помилитися, та й помилявся ж, мабуть. Але тоді пані Жанця так часто про це говорила, що тонко вироблений узор і довгі, дрібні мережки настирливо переконували його в цьому.

Приймаючи радо всіляке добро, що з усіх усюд надходило до них у цей час, Зенон з Ельжбетою вирішили, — після того, як візьмуть шлюб, — скористатися також і з запрошення Невеської. Формальності, пов’язані із вступом Зенона на посаду президента міста на основі ухвали вищих властей, мали відбутися лише на початку грудня. В їхньому розпорядженні ще було досить часу, щоб здійснити цю подорож.

По дорозі Зенон з Ельжбетою провели кілька днів у Відні. Зенон прагнув ознайомитися там з міським будівництвом. Зранку вони пробігали повз чудові робітничі квартали, розкішні новітні будинки, оточені деревами, перетворені на школи великокнязівські палаци, кольорові дитячі садки для тисяч дітей. «Отже, це можливо, — дивувались вони. — Отже, це таки можливо». Та все ж світ довкола них не зазнав ніяких перетворень і далі залишався без змін.

Про щастя дітей, їхнє здоров’я і умови для їхнього існування, про радість від того, що вони народжуються, — про все це вони докладно прочитали і усвідомили це як слід, ознайомившись із великими таблицями, порозвішуваними на стінах залів тамтешньої ратуші.

Обоє думали тепер про одне і те ж саме, але не наважувались говорити. Надто свіжі були в пам’яті перипетії з Юстиною. Тільки в одну з ночей, коли вони ще були в Варшаві, Зенон пошепки запитав: «Ти б хотіла?..» І Ельжбета відповіла: «Так».

Пізніше збіг над морем найщасливіший місяць їхнього життя. Ельжбета прокидалась рано-вранці, коли Зенон ще спав. Лежала долілиць, переборюючи нудоту, що підступала до горла; спершись підборіддям на подушку, вона з-за прутів ліжка дивилась на море. Було воно знизу закрите гратчастою огорожею, а вгорі — вільне і темне в сліпучому ранковому сонці. Бачила його за стовбурами двох старих пальм, між великим, твердим і розкидистим листям. Поверхня обох стовбурів була вкрита засохлими ранами після обламаного колись листя. Пальмове листя, перехресно нависаючи, створювало ромбовидний візерунок, що нагадував собою обтяжені вічками сіті* На тлі вузенької смужечки моря мелькали, їдучи вправо і вліво на прогулянку, ^мотоцикли й автомобілі, розсипаючи по дорозі погрозливі сигнали. Нечисленні фіакри, оббиті білим сукном, пересувалися повільніше, ніж вони, в тіні своїх полотняних парасолей. Тутешні коні ходили в капелюхах, а люди — без капелюхів. Одягнені в сапфірні й помаранчеві плащі, сунули вони до купальні понад самим берегом, добре видні на тлі моря. У певному місці по черзі зникали за поруччям, — спускалися сходами на невидимий пляж.

Ельжбета відвернула голову від моря — дивилась на кімнату. Поблизу ліжка стояв масивний круглий стіл з червоного дерева на одній потворній лапі якоїсь дивовижної тварини, розчепіреній внизу, з бронзовими кігтями й товстою трикутною основою. Вітальня колись була палацовим салоном. Над каміном із чорного мармуру вправлене було в стіну велике квадратне дзеркало. В ньому відсвічувалось море. Алебастрові оздоби над дверима зображували перепілок у житі, а в нішах темно-рожевого муру стояли погруддя невідомих людей.

Ельжбета закрила очі руками. Її занудило. Знову подумала про їжу, про кисляк з молодою картоплею, — цього тут ніхто не знав. Коли відігнала цю думку, в уяві раптом постали розкладені на скибках хліба з маслом шматочки редиски, посипані грубими дрібками солі. Сіль розчинялася в соку редиски, в краплинах води, що залишилась на маслі після його промивання. Але й цього немає, щоб вдовольнити голод. Отже, терпляче чекала, поки прийде Юлія й принесе каву з рогаликами. Тоді й прокинеться Зенон. 1

Міркувала собі, що світу могло б і не бути, і тоді б втіхою було мати свідомість. Жити в порожнечі й роздумувати над її незбагненною природою. Але світ існує. Тільки не небо й море, не чужоземні коні в капелюхах під пальмами. Все те майже нереальне. Дійсність інша, вона далеко звідси, — запорукою цього є його близька присутність. Що він ось тут, поряд, що тут спить. Друга людина, до якої немає відстані, якої ніщо не відгороджує, яка так само наділена тілом. Людина, до якої можна доторкнутись.

В Ельжбети все затремтіло від усвідомлення цього, від цього несподіваного, нечуваного відкриття. Не могла не поділитися з ним своїми враженнями.

— Зеноне, — шепнула тихо-тихо, легким порухом губів. І замовкла. Притулилась обличчям до його оголеного плеча. Та він і тоді не прокинувся.

Думала про дитину, що її носить у собі. Не могла будити Зенона тільки тому, що вона така щаслива. Але й палала жаданням ще раз сказати йому про це.

Коли Юлія принесла каву й вийшла, першими його словами були:

— Ельжбето, ти пам’ятаєш про те, що оцих двоє людей отут — це ми з тобою?

Так, вона намагалась пам’ятати. Але це його не заспокоїло.

Вже через хвилину, збираючись на море, дужий і майже зовсім иагий, він поклав обидві руки їй на плечі і сказав:

— Яз жахом думаю, який широкий цей світ, навіть земля завелика.

— Ну то іі що?

— Адже ми могли взагалі не зустрітися. Подумай, подумай про це!

Невеська прибула через кілька днів після їхнього приїзду. Щось довго й дуже плутано пояснювала, чому вона затрималась, спитала, чи не бракувало їм чого, чи Юлія вправлялась як слід. Коли ходили з нею на прогулянки по узбережжю, складалось враження, що вона задоволена з нової своєї ролі. Йдучи поруч з дочкою, вона затьмарювала її своєю вродою і вбранням. А Ельжбети анітрохи це не засмучувало: вона терпимо ставилась до материної чарівності.

Залізнична колія на Монако, шосе і трамвайна лінія перетиналися раз по раз, спускались одне під одне в тунелі, спліталися й розплітались. У цей крутий кам’яний берег вкладено багато людської праці, перше ніж він із згромадженої над морем у кілька ярусів урвистої скелі перетворився на схил садів і палаців з алеями кошлатих пальм, з гущавиною фігових дерев та мімоз. Тверда зелень листя перевішувалась тут через мури й балюстради вирубаних у граніті сходів.

Одна величезна суцільно золота квітка агави пнулася вгору з колючого клубка свого листя і на темно-голубому тлі моря була схожа на березу.

Перед від’їздом вони зробили коротку прогулянку до міста, що лежало далі на схід. Дорога, тягнучись по карнизу прибережної скелі, петляючи й звиваючись змією, збігала у вузькі й круті вулички, між будинки і вілли з закритими в сяйві сонця, мов повіки, віконницями. На одній із станцій вони зійшли і стали спускатися з гори алеєю округлих, у рожевому цвіті, олеандрів, що, мов деревця на шпалерах, здавалися якимись несправжніми. Хотіли оглянути тутешній акваріум.

У вузькому коридорі зі скляними стінами обдало їх холодом. Ідучи на них із зеленого мороку, підступали до шибок дивні створі ніш морських глибин. Погойдувались на довгих, зігнутих ногах, провадили серед штучних скель і хирлявих водоростей своє смутне, підозріле й марне життя. Малий рожевий краб, прикриваючи тіло чимось схожим на жіночий капелюшок, витупцював перед шибкою, повернувши голову до людей, крокував на шістьох тонких рожевих ногах туди й сюди і наче боком. Інші, більші краби, живучи з ним у злагоді, ходили звичайно прямо — уздовж своєї осі, поволі рухаючи під водою ногами, також тонкими і кремово-рожевими. Зустрічаючись, вони, здавалось, не помічали одні одних, не затримувалися й не звертали з дороги, а переступали одні через одних, мов через незначні перешкоди. В розщілинах скель сиділи мурени — довгі, схожі на листя агави, повигинані, мов стьожки в заголовках старих дереворитів. Переплетені між собою, нічого взаємно про себе не знаючи, вони нерухомо стирчали, підвівши вгору голови, — справжня тобі застигла з жаху марна молитва.

Вони йшли далі акваріумним підземеллям, тримаючись за руки, скупо перекидаючись словами. За шибками дихання деяких риб здавалося справжньою мукою, а мовчання — втратою будь-якої надії. В одної рибки на карликовому тілі було пишне вбрання із парчі, але її бридка голова мала гіркий вираз. Щось кольорове, якась рубінова бляшка, світлиста крапля безнастанно ворушилася коло її очей. Дивилась вона ними із смертельним докором з-поза шибки, що була для неї стіною життя.

— Що є богом для цих істот? — запитала Ельжбета, коли вони вийшли звідти. — І взагалі, на що вони можуть розраховувати ?

Зенон мовчав, і вона ще додала:

— Не так важливо, як ходиш — прямо чи боком. Важливо, що взагалі ходиш. А найважливіше, — що знаходиш подібність. З ними відбувається те ж саме, що й з нами. Хоч би й те, що й вони мають дітей.

Він висловив сумнів щодо цього:

— Вони несуть яйця, про які потім нічого не знають. Можливо, взагалі не знають, що то таке.

— Але для кожного існує оте друге, що в певному смислі є коханцем. Взаємно вони шукають одне одного, щось значать для самих себе — хай навіть на хвилинку. І саме шукання для них — то журба. А знаходять одне одного — тішаться щастям.

Зенон засміявся.

— А коли служать вони самі собі за коханців, як, наприклад, черв’як або поліп, коли розмножуються через пупкування, то від такої подібності зовсім нічого не залишається.

— Отже, ти вважаєш, що все настало тільки в людині? — обурилась Ельжбета. — Що все почалося від людини? Це була б страхітна самотність. Я відчуваю без жодного сумніву, що, по суті, ми такі ж, як і вони. Свідомості-то в нас більше, а в чомусь іншому нема різниці між коханням отих риб і молитвою мурени.

Вони сиділи в спеку під кольоровими парасолями і їли морозиво. Між стільцями спритно бігали малі голуби, злі й нетерплячі, очікуючи, щоб їх чимось нагодували. Зенон кидав на гальку крихти з тістечок, але вони неохоче це їли. Ельжбета думала вже про повернення.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.