Межа-5

12

Своєрідним доповненням до візиту цієї особливої пари була поява через два дні чоловіка графині. З Войцехом Тчевським була пов’язана, очевидно, проблема земельної реформи, парцеляції, проблема позик і боргів. До того ж граф цікавився таким лихом, як браконьєрство, про що мав намір написати навіть статтю, а також театром, причому театром регіональним. Головну небезпеку для цієї ідеї він вбачав у кінематографії — в такій, якою вона є тепер, — в інтернаціональному, збільшовизованому фільмі.

— Що ж тут дивного? — сказав він, хоч і видно було, як сам дивується з цього. — Що ж тут дивного? У місті мені кортить заскочити в кіно, замість того щоб цілий вечір нудитись в театрі.

Та не про це, мабуть, ішлося. Конфлікт швидко зосередився на особі панни Люці Вісловської. Ще зовсім дитина, а вже такий талант! Від бога він, ідеальне, неземне натхнення… З нагрудної кишені він витяг бумажник, а з нього — старанно складену, потерту на згинах вирізку з «Ниви». Хто ж то пописує рецензії на театральні вистави, позначаючи їх криптонімом «ікс»? Тут, з одного боку, брак підтримки в пресі, з другого — протегування певним заздрісним акторкам старшого віку, другорядні ролі, в яких по-справжньому не блиснеш. А чужоземна кінематографічна фірма, звичайно ж, єврейська, спокушає пропозиціями. Панна Вісловська вагається, в її віці такі непевні речі здаються вже кар’єрою. От вам і втрата для театру, для вітчизняного мистецтва — і якщо по-людському підходити до справи, — то й просто погибель для цієї дитини.

Виголені щоки старого пана рухалися легко, ніби на шарнірах, тремтячі руки старанно складали заяложений папірець, і при цьому на шляхетне обличчя з глибини тіла випливав рум’янець від потаємних, сороміцьких зворушень.

А ось так. більш-менш, виглядала, коли подивитися зблизька, ситуація в Хонзебній. І тут суть предмета була ясна. І тут гола, жалюгідна схема обростала гінким пір’ям інтерпретації, живлена попросту кров’ю серця й насичувана всілякими вартостями.

Було знову літо, гаряче, душне, у місті духота підсилювалась від розігрітих дахів і розпеченого каміння. Десь далеко, по багатьох тисячах десятин хонзебнянських волостей ходили в сонячній спекоті воли, коні, трактори і люди, безліч чорних босих п’ят ступало по землі, снуючи у всіх напрямках, по їхніх стежках, загонах і межах. У хлібах стрекотали жниварки, біля стодоли в Болебожі, в рухливій тіні двох старих беріз, що росли на подвір’ї, двигкотіло гаряче повітря від знайомого з дитячих літ гуркоту локомобіля. Величезний шмат землі, покритий лісами, полями і луками, зв’язаний був в одне ціле щоденною роботою людського скописька, що кишіло, роїлося й гомоніло. Служило збагаченню кількох осіб, приносило успіх їхньому ділу. Тисячами ниток тяглася до цього місця, концентрувалась енергія праці, в цьому завершальному вузлі схрещувались напрямки всіх зусиль і примусів, щоб тут знайти для себе виправдання і осягти свій найвищий сенс.

Це були володарі Хонзебної, Поплошни, Гварецького Фільварка, Пешні, Болебожі, Брамінських лісів, тартаків, млинів і винокурень, — Тчевські з походження ті, задля кого Зенонів батько пильнував, щоб люди працювали, бив хлопців і дівчат, щоб не крали, гризся з наймитами, щоб менше заплатити, ті, поблажливій ласці яких завдячував «спокійним шматком хліба на старості літ».

Чехлінський домагався поки що «не чіпати» Тчевського, і Зенон не вмістив у газеті листа, адресованого до редакції, автор якого — щоправда, надто наївно — критикував надмірну ощадливість у хонзебнянських маєтках, до якої вдається новий повірник. Надрукував натомість детальний звіт про урочисте відкриття Господарчого агентства при Жіночому товаристві, яке заснувала в місті пані Тчевська, а також статтю самого Войцеха Тчевського про браконьєрство. Особливу огиду викликало в Зенона, коли він, машинально переглядаючи у нібито власній газеті хроніку місцевих подій, натрапляв на драми малого міста, крадіжки, бійки і самогубства, подані в жартівливому тоні. Назви історій, несподівані закінчення придумував малий худий хлопчина, Хонсьба

Мар’ян, який до того ж писав і в’їдливі вірші, — протеже Ельжбети ще з того часу, коли редактором був тут Чехлінський. Він створював ці дотепи за мідяки, голодний, сумний і насмішкуватий, завжди щось тихцем затівав, сам ніби призначений для того, щоб колись жартома вистрибнути з вікна або повіситись у вбиральні.

Зенон зробив не те, що хотів, а зовсім інше. Питання, давно вирішені, нав’язувались його свідомості самим своїм існуванням, примушували ще раз продумати все від самого початку, змушували до відомих констатацій. Щоденний тиск чужих світів створював у ньому стан постійного неспокою. Все це здавалось йому якоюсь тимчасовістю, що передувала справжньому життю. За його розрахунками таке становище могло протривати зо два місяці — час, потрібний для того, щоб відраховуваний з редакторської платні паризький борг, виплату якого Чехлінському він затяг, цілковито сплатити, найняти якусь невеличку квартирку, забрати до себе Ельжбету і жити, як люди. А тим часом все відбувалось якось поверхово, не так, як хотів би, все було задовільно в лапках.

Певний неспокій виникав від того, що лапки знімались поволі з умовно вживаних слів, у міру того, як ці слова повторювалися щодня і ставали необхідною формулою у поспіху життя.

Тільки пополудні було приємно. Меблі в похмурому, захаращеному речами салоні втрачали виразність контурів, і сама Ельжбета ніби зливалася з тлом квартири під заслоною повислої в повітрі куряви, вібруючої в рикошеті сонячних променів; наперекір своєму бажанню, вона цілковито вросла в цей дім, яким ніколи не могла як слід надивуватися. Не тільки тому, що люди в ньому живуть одні над одними, цілими шарами, а й тому, що в його стінах, під штукатуркою та шпалерами, пролягають сховані від ока артерії, які постачають воду і відводять нечистоти, а до приймачів і мікрофонів мчить по нервах проводки говірка електрика, співаючи й видзвонюючи. І що з останньої зими під його тинком захлюскотіли і забулькали труби центрального парового опалення, предмет давніх амбіцій Коліховської.

Ельжбета не забула додати, що до обох квартир під самим дахом цих труб не вдалось дотягти. А в помешканнях у підвалі й водопроводу немає.

Тільки-но вечоріло, оживали павуки, що ховались по закутках кімнати, важкі, з волохатими лапами, засмучені щоденною руйнацією павутиння, яке Евця безглуздо обмітала мітелкою з півнячих хвостів. Вікна, відчинені в сад, постійно поповнювали цю імміграцію. Павуки лізли в кімнату з темряви —1 великі, чорні, кошлаті, — нерухомі на стіні або на стелі, і гадки не маючи, що вони такі огидні й страшні. Інші, менші й значно легші, несподіваним стрибком падали зі стелі й затримувались у будь-якому місці в повітрі, ніби заворожені точністю визначеної для себе вертикалі.

Тоді по столі, через книжки й немодні альбоми, починала навскісну мандрівку найдивовижніша істота — павук, не більший від сонечка, на високих, як для нього, мов багатоповерхові риштаки, ногах, м’яких і тоненьких, мов волосини. Ступаючи, він балансував, наче в танці, кожну ніжку ставив недбало і водночас церемоніально, з якоюсь екзальтованою елегантністю. Було видно, що він делікатний і вразливий, обережний і вибагливий, міг ставати навпереміну вищим або нижчим, залежно від свого бажання. Так підступив він близенько до Ельжбети, що сиділа, спершись на стіл, і, торкнувшись ненавмисно одною з ніжок її голої руки, відразу ж відсахнувся, глибоко вражений, щоб, квапливо ковиляючи по нерівній поверхні, відійти іншим схилом і зникнути у звисаючих складках скатерки.

Ельжбета вважала, що павуки не кусають у салоні. Проте з обережності викидала їх за вікно.

У місті Ельжбета робила покупки. Дарма що була спека, з крамниць у критому ринку, не опалюваних цілу зиму, вілло холодом і тхнуло вільгістю, наче з підвалів. Зенон прихильно дивився, як вона купувала різний безглуздий дріб’язок, розрахований на жінок. Стара, висохла на морозі впродовж багатьох зим єврейка, повільна й байдужа, перебирала на прилавку цілу купу плоских картонових коробочок. Нарешті відкривала одну з них і, рівно підсовуючи під коробку зняту накривочку, пропонувала товар. Були там блискучі стрічки, рожеві резинки, облямовані оборочками, вузьке й широке мереживо. В одній із коробок намотані на паперові валки шовкові нитки для шиття вбрання нагадували різнокольорові цигарки. Весь час, поки Ельжбета вибирала, крамарка не дивилася в її бік і нічого їй не радила, не хотіла, видно, впливати на її рішення, робити будь-який моральний тиск, лише кривим вказівним пальцем поволі чухала лоб під відсунутою перукою, аж ворушився при цьому з приплющених бантів, країв чорного мережива й фіолетового намиста дивний убір на її голові. Вона глянула на Ельжбету лише тоді, коли та спитала про ціну, і сонними, ритуальними рухами відміряла метри, ніби давно вже втратила решту віри у сенс відправлюваного обряду. Ельжбета почала розраховуватись, та коли виявилось, що в крамарки не було здачі, змушений був виймати гроші Зенон і розмінювати їх на дрібні або позичати. Все це було важливо і справляло незмінну приємність. Їхнє кохання, виповнюючи всі сфери життя, ставало звичним і зрозумілим.

Найкоротшим шляхом вони виходили за місто. Йдучи, взаємно відчували: профіль близької людини — поруч, і сприймали це, без сумніву, як належне, як повсякденну й цілком певну річ. Коли повертали одне до одного голову, красномовний погляд означав, що все гаразд, що нічого не змінилося.

Вулиця, перегороджена шлагбаумом, перетинала широке в цьому місці залізничне полотно. Розгалужені рейки, де-не-де з’єднані стрілками, сходилися тут і розходились, а вздовж них тяглися службові аксесуари. Закурені склади, депо з почорнілими цегляними мурами, брудні скляні дахи, дерев’яні й залізні стовпи із здійнятими вгору дорожніми знаками різних форм і кольорів і змінюваним світлом, насоси, високі призми дрібного вугілля, довгі штабелі дощок, дроти у небі й на землі. Праворуч у напрямі вокзалу витягнувся на бічній колії довгий шнур товарняків і порожніх платформ, чекаючи дальшої команди. З непомітних будиночків, що вигулькували біля роз’їздів, виходили чорні від кіптяви люди, щоб із прапорцем у руці постояти з хвилинку на обумовленому місці і, виконавши свою роль, знову усамітнитися. Повз закритий шлагбаум повільно прочахкав локомотив, тягнучи один-єдиний вагон; невдовзі він вернувся сусідньою колією, вже штовхаючи той самий вагон поперед себе. Його важкий віддих раптом затьмарив небо і швидко розтягся по дахах, мурах і землі, щоб потім зовсім розтанути в повітрі. З локомотива вихилився чоловік: тримаючись однією рукою за високий поручень, другою давав сигнали комусь невидимому далеко перед собою.

Шлагбаум став підніматись, і Зенон з Ельжбетою ступили на низький дерев’яний поміст переїзду. Лінії рейок лежали у заглибинах, дошки з боків були заляпані чорним мастилом. Далі між шпалами низенький сірий бур’ян благально простягав із жорстви свої покручені стебла.

За великою зеленою смугою чахлої трави стояв фарбований у жовтий колір довгий паркан з вирізьбленими вгорі зубцями. Поверх тих зубців вирізнялись на тлі неба три нещасні акації, що все ще цвіли серед диму й сажі.

Сонце пражило, далека блакить ставала від спеки зовсім білою, і весь оцей, навислий над залізницею ранній полудень здавався просто неправдоподібно байдужим до всього, мов порожній купол.

— Чого тут так смутно? — спитала Ельжбета.

Воші опинились на території нового передмістя, серед покраяної на дрібні ділянки цілини й пустиря. Дерев’яні сараї, паркани і штахети виростали просто з трави, убогі будиночки стояли на маленьких клаптях землі, де ще ніщо не хотіло рости. Вузенька вуличка між садибками впиралася в болото, десь удалині облямоване низеньким сосновим ліском, і вела через кладку з кількох дощок над темною водою каналу. Заледве ступили вони на місток, як розлігся голосний плюскіт трьох сполоханих по черзі жаб, що важко, мов каміння, падали у воду.

З дитинства вони чудово знали ці місця, — скромна, єдина заміська прогулянка до лісу. Пам’ятали часи, коли взагалі не було тут будинків, тільки розлогі, голі пасовиська з єдиною цегельнею, що широко простяглась на горизонті. Тепер на краю селища зводили дім, що мав бути готовим до осені. Вони затрималися тут і оглянули будову, прикидаючи, що, можливо, в цьому будинку наймуть маленьку квартирку — на чималій відстані від вулиці Сташиця.

А поки що повертались туди. Пізнім вечором були разом на терасі або в глибині саду на білій лаві, під кущем бузку. Літнє повітря вихрилось над ними з тихим шумом. За вітами куща велике небо було тепер далеке й чорне, повне ясно сяючих зірок, про які немислимо було б думати, що то сонця та інші світи.

Отже, все склалося за відомою схемою: сільська дівчина і панна з міської кам’яниці, наречена й коханка, ідеальна любов і тілесне чуття.

А проте так виглядало лише зовні, ніби через іронію долі, простий збіг обставин. Зенон захищався перед цим констатуванням, твердо відчував, що насправді все зовсім інакше.

Перш за все нічого цього не було б, якби в Юстини не померла мати і старій Богутовій була виплачена в Болебожі вся платня. Власне, перше, що б він сказав Юстині, це те, що він заручений з іншою і що вони не можуть більше зустрічатись. Але ж як йому було відштовхувати від себе розплакану, «саму на світі» дівчину, яка горнулася до нього як до єдиної близької людини? Наступні зустрічі були вже тільки наслідком першої з них. Все було, слід думати, зовсім інакше, ніж у інших.

А ідеальна любов до Ельжбети — то теж не така проста річ: все це зовсім не вкладалося в дуалістичну, протилежну схему душі й тіла. Що правда, то правда: він брав до уваги її опір. Ніби те остаточне питання було не найважливішим тут, — у їхньому щасті ще був на це час. Погоджувався на те, щоб відкласти це надалі, не ставити в залежність від незамкнених дверей, від того, що може кожної хвилини ввійти пані Коліховська або Евця. Вважав, що зі свого боку він виявляє звичайну делікатність. Такою, можливо, і повинна бути любов, яка не дозволяє просити того, що має бути дане й без прохання.

Одначе характер насолод, що виникли з цього стану речей, був цілковито тілесний. Деякі слова Ельжбети діяли фізично, мов ласка, дрожем пробігали по скронях і повіках. Від мовчазного перебування поблизу неї, від довгого цілування сухими губами якогось одного місця на руці або на стопі, від обожнювального припадання чолом до її колін виникало збудження, повне чуттєвих розкошів, споглядальної втіхи, виникала насолода «вищого порядку». Цієї насолоди, не локалізованої, а всеосяжної, тепер для нього цілком вистачало.

Можливо-таки, він не керувався ані делікатністю почуттів, ані любовною амбіцією. Можливо, ні про яку делікатність тут не може йтися. Просто він не досить сильно прагнув свого. Його любов до Ельжбети не зійшла ще в ту темінь інстинкту, в якій панувала досі Юстина.

Чому ж у такому випадку він не хотів визнавати цієї схеми, якщо справи в нього кінець кінцем складалися так, як і в усіх у таких ситуаціях? Невже кожна найпростіша справа за внутрішнім змістом своїм завжди здається однаковою, а схема почуттів щоразу нова? А може ж таки, споглядання самого себе очима людей, оцінка самого себе крізь призму чужих суджень несе нам той неспокій, якого ми не можемо стерпіти?

Вже в дитинстві Зенон знав цей неспокій. Дивувався, чого він завжди один серед світу, і в цьому відкритті була небезпека, якась нестерпна самотність. Пробував опинитись між людьми, стати на інший шлях, утвердитись об’єктивно, вийти зі світу самотності, охарактеризувати себе, як будь-яку іншу людину. На превелику силу вдалось йому нарешті осягти це видиво. Роздумував собі, що він — Зенон Зембевич, син управителя з Болебожі, в тому фільварку, який належав до хонзебнянських маєтностей. Що, перейшовши з високими оцінками до четвертого класу гімназії, приїхав на канікули до батьків і саме такий, як є, стоїть одного дня пополудні біля штахетів, що відгороджують подвір’я від під’їзду з газоном, отакий, як є, — тобто син Валерьяна Зембевича, — саме таким його й бачили люди, ведучи коней до стайні, женучи з пасовиськ корів. Пробував тоді знайти себе, а проте відчував, що він зникає безслідно.. Внутрішнє відчуття самого себе тануло: неймовірний ляк наганяло це видиво. Таке відчуття було чимось зовсім відмінним, і на це немає на світі слів. І немає слів, щоб ними можна було виразити страждання, яких він зазнавав від такої роздвоєності.

Досі Зенон не був вільний від неспокою перед лицем цих суперечностей. Свою відповідність з якоюсь готовою схемою сприймав як нове підтвердження, що він належить до дійсності. яку ми тільки тому й можемо пізнати, що вона цілком протиставлена нам.

Зрештою, хоч як би там було, а з Юстиною треба покласти край. На початку місяця Зенон кінець кінцем мав уже в руках необхідну суму, тож і була формальна підстава для дівчини відвідати його. Отже, він міг перейти до конкретної розмови.

Але, всупереч його передбаченню, першою заговорила Юстина. Сказала йому, що вона вагітна.

Базарний день випав цього разу в негоду. Надворі було вітряно й холодно, дощ лив від самого ранку. Юстина прийшла геть мокра. Він відчинив їй двері перше, ніж вона постукала: адже чув якийсь час, як за дверима вона витирала підошви, щоб не нанести грязюки. Коли впустив її, зняла із себе мокру хустку й обвела поглядом номер, чи не можна де розвісити її. За його порадою скористалася гачком, вкрученим у двері.

Не одразу сказала, про що йдеться. Якийсь час готувалась до свого ефектного повідомлення наївним, насторожливим способом. Разом із тим вона була серйозніша, ніж завжди, трішки врочиста. Коли він запитав її: «Ну, кажи, що там таке?» — вона сполошилась і зі сміхом сказала — ет, мовляв, тільки вдає, нічого немає.

Похмурий день, що зазирав до кімнати з-під піднятої штори, капотіння дощу і це її кокетування — все разом стало чимсь нестерпним для нього.

— Кинь дурощі, — грубо промовив він. І відразу ж, гамуючи роздратування, вже лагіднішим тоном додав: — Ну, то кажи, що там у тебе.

Вона стояла серед кімнати нерішуча, зніяковіла. Похнюпивши голову, стишеним голосом виклала:

— У мене тепер не так, як повинно буті?.

Лише тепер Зенона охопив неспокій.

— Що це означає, Юстино? — запитав він, ще далекий від того, щоб здогадатись, про що йдеться. — Що ти маєш на увазі?

— Я думала собі ще і так, і сяк. Але вже тепер не може бути нічого іншого, тільки це одне.

Поволі він второпав, про що мова. Але не підійшов до неї, не рушив з місця. Збирався з думками, щоб зрозуміти, чого цієї можливості він зовсім досі не брав до уваги. Чому не приходило йому в голову, що таке може статися?

Вона побачила його застигле, замкнуте обличчя.

— Ти не бійся, Зеноне, — квапливо заговорила вона. Одним стрибком опинилась біля нього, міцно обняла і зблизька промовила: — Мене це, запам’ятай, зовсім не турбує. Не думай, що я така дурна, як інші. Що мені до людей і до того, що скажуть вони, коли ти в мене є.

Він не хотів відштовхувати її від себе, тільки пробував лагідно ослабити її обійми. Але вона міцно стискала його.

— Почекай, почекай, дозволь, — бурмотів він і безпорадно гладив її лопатки. Було йому страшенно незручно і душно від запаху її промоклого одягу і її втоми. — Що ти таке кажеш? — намагався переконати її в іншому.

Але вона захоплено повторювала:

— Хай це тебе нітрохи не лякає. Я навіть задоволена, правду кажу. Я завжди до нестями любила дітей. Ти не бійся, я сама собі дам раду з дитиною: завжди зможу заробити. Та й мама виростила мене сама, бо ж нікого не мала. А в мене ти є, Зеноне, тож знаю, що не пропаду.

Нарешті йому вдалося звільнитися з її обіймів. Домігся, що вона таки сіла на стілець.

— Заспокойся, дитино, треба ще почекати. Може, це тобі тільки здається, може ж, насправді нічого й немає. — Голос у Зенона був теплий і сердечний. — Навіщо таке казати, навіщо нервуватись, коли ще нічого не відомо.

Вона тепер не перебивала його. Слухала. Старалась добре його зрозуміти. Навіть не дивилась на нього, коли він говорив. Уважно слухаючи, стиснула губи так сильно, що вони випнулися вперед, мов дзьоб у птаха, і здалися смутними

Лише коли він замовк, вона підвела голову й серйозним тоном, не поспішаючи, заперечила:

— Ні, мені це так не здається.

— А хоч би й навіть було, — піддався Зенон. — Якби навіть… Я нічого не хочу тобі радити, але ти сама повинна зрозуміти… — Безглузді слова самі полохливо злітали з уст, не підлеглі будь-якому контролю. Найогидиішим у цьому нестерпному стані була його неприязнь до Юстини, змішана з тривогою за неї. із сором’язливою жалістю й нестримним роздратуванням. О боже, яка вона дурна! Навіщо він зустрів її, чого занесло його того літа до Болебожі! Адже не він її шукав, адже він, власне кажучи, уникав її, керуючись мудрим інстинктом, здаля оминав лаву, на якій вона сиділа, гаптуючи (брав тільки те, що давалося з’їсти). Не шукав її ані в Болебожі, ані тут.

Він заглибився в оці думки, — добре знав, які мерзенні вони, — аби тільки впевнитись, що не він винен, а вона сама…

В тому, що він говорив, не було нічого конкретного. Він пам’ятав про одне, і це становило в цьому випадку певний мінімум вимог до самого себе, що рішення, мас бути дитина чи ні, — стосується виключно її самої. Заразом, однак, відчував без найменшого сумніву, що мати спільну дитину з цією чужою вже і байдужою для нього дівчиною було б просто жахливо.

Він стримував себе і стежив за своїми словами. Здається, не сказав нічого такого, що не повинен був сказати. Вона слухала спокійно, ніби не довіряла ще своїй долі.

— Та ну-бо! Заспокойся, Зеноне. Ти ніби сердишся на мене…

Він нетерпляче перебив її.

— Ні, ні, де там, чого б я мав сердитись. Але ж ми не діти. Треба ж хоч трохи мати розуму.

З хвилину тривала тиша. І чути було, як Юстина з зусиллям і легким скрипом у горлі проковтнула слину.

Зенон відчинив вікно. Дощ перестав, було похмуро й холодно. До душної кімнати війнуло свіжим повітрям, як тоді до болебожанської їдальні, коли він уперше розмовляв з Юстиною. Тарахкотіння возів, що від’їздили з ринкової площі, здавалось оглушливим.

— Ох, а я тут сиджу! — жахнулась Юстина.

Вона обернулася, зняла мокру хустку з дверей.

— А навіщо ці гроші? — спитала.

— Як, хіба не пам’ятаєш? Адже саме стільки залишилося з того, що ви не одержали в Болебожі.

Вона неохоче махнула рукою, ніби це зовсім не так важливо. Але гроші взяла.

— Як тобі щось треба буде, пам’ятай про мене!

Юстина примружила очі, задивившись в одну точку. З хвилину повагалася, посмутнівши.

— Не забивай собі голови тим, що я сказала.

— Поклади в сумку, бо загубиш, — нагадав Зенон.

Сумка її лежала в кошику, що стояв біля дверей. Схилилася, щоб її взяти. Сховала гроші, щільно запнулася хусткою в буру клітку і вже з кошиком у руці сказала:

— Може, це ще якось зміниться.

 

13

Ельжбета входила до спальні Коліховської з мідним тазом, повним води, з перевішеним через плече мохнатим рушником. Грубий брусок мила і губка, червона, схожа на м’яку, пористу цеглу, були вже завчасно приготовлені, лежали поруч на стільці.

За Ельжбетою слідом ішла Евця з порожнім відром і запасною водою у жбанку.

Повернення племінниці не принесло Коліховській радості. А бачачи Евцю, вона виразно хмурніла. Не любила цієї дівчини, яка зістарилась у неї на службі. Не хотіла, щоб обслуговував її хтось інший, замість Ельжбети.

Скісні од вітру струмені дощу обмивали шибки, і до кімнати проникала прохолода. В таку погоду Коліховська завжди почувала себе гірше і зовсім не вставала з ліжка.

Ельжбета мила свою тітку поступово, ніби якийсь великий предмет. Пані Цецілія дозволяла розпоряджатися собою, перевертати з боку на бік, розкривати й накривати, — недружелюбна, набурмосена і пасивна. Сидячи з заплющеними очима, вона зносила все і тільки сторожко прислухалася, коли всередині її відізветься біль. «Будь обережна, ось тут, будь обережна», — заздалегідь непокоїлась вона. «Нічого, нічого, я пам’ятаю», — швидко відповідала Ельжбета й лагідно мила її хворе коліно.

Коли черга дійшла до рук, пані Цецілія заклопотаними очима дивилась на свої пальці, що розпливались у. воді, подвійно обезформлені. Губка ковзала по тілу тепло й приємно, зате рушник одразу ж після цього здавався шорстким. Геть усе знову готове було невпинно боліти.

Раптом доля, що виявилась її власною долею, ударила по ній, мов щось негадане, неждане.

— Що це таке? — обурювалась. — Людина лежить, не може поворухнутись, не може встати. Сама не може взяти собі склянки зі столика. Лежить як колода.

— Потерпи, — перебила її Ельжбета. — Ось за кілька днів, як тільки перестане дощити, тобі відразу полегшає.

На це не варто було відповідати. Пані Цецілія мовчки дивилася в простір. Лише через якусь хвилину буркнула:

— І треба ж, щоб оце я такою стала…

Ельжбета тепер зачісувала тітку. Волосся її було ще не зовсім сиве, але швидко випадало, так що з колишньої товстої коси лишився тільки довгий і тонкий віхтик. Крізь лискучі пасма, розчесані гребінцем, просвічувала лиса шкіра.

— Не раз думаю собі, і як тільки не гидуєш ти отак робити все коло мене.

Те, що відчувала Ельжбета, не було гидуванням. Було, мабуть, чимсь гіршим. З подивом думала, що ж це, власне, робиться з тілом старої жінки, що має означати цей процес, навіщо він? Пожовкла, ослабла шкіра ще тримала у межах давньої форми м’яке людське м’ясо. Але досить було злегка ворухнутися, щоб під тією поверхнею переливалося воно з боку на бік, ніби повідставало від кісток, ніби було рідиною.

Стовщення і артричиі вузли викликали не таку відразу, як цей загальний вигляд деформацій, викликаний старістю, і який був цілком нормальним явищем.

«А хто ж ходив коло мене, коли я стільки разів хворіла, від самого мого дитинства, — хіба ж не ти?»

Якби вона це сказала, її голос затремтів би і захвилювався б від зворушення. Ця сентиментальність не породжувалась, однак, даною хвилиною і не стосувалася хворої жінки. Походила вона з інших джерел. Ельжбета саме подумала про матір, яка ніколи не доглядала її під час хвороби.

О, тієї вроди не зруйнували роки! Останньої весни Ельжбета вволю надивилась на неї. Ще й тепер відчувала запах повітря, гіркий від нагрітого в полудень листя. Вона стояла позад матері на великому балконі вілли, над самою водою. Над балконом був напнутий тент, повітря під цим прозірчато затінене гірко пахло, мов шкірка з апельсина. Це було саме ополудні. Нижче, в саду, з безлистих гілок магнолії стовбурчились лапаті квіти вгору, а далі, над водою, здіймались білі й червоні кущі камелії. Мати була знервована. Спочатку поспішала, а тепер чекала когось нетерпляче. Краще було мовчати. Ельжбета з цікавістю роздивлялась її сукню. Була з білої, пухнастої, м’якесенької вовни, застібнута навскіс на грудях на три гудзики, на три округлі шматки рожевого корала. На шиї були не перли, а разок таких самих, трохи дрібніших, рожевих коралів. Надуті, гнівні губи були підведені ясним карміном. І ще щось було блідо-червоне, до білих, мохнатих черевичків були причеплені банти з емалі. Вся вона була чиста, свіжа, пишна, викохана, без жодного тобі ганжу. Така гарна, що кращої й не уявиш. Не для користування, а лиш для оздоби. Аж дивно: як можна, маючи такий профіль, бути живою людиною!

Вона була не матір’ю, а звичайно, зовсім іншою жінкою, її краса, її сутність були суцільною мукою. Вона маскувалася так недбало! Обидві руки тримала на поручні балкона — руки також були гарні, з нігтями коралового кольору. Мовчки дивилась перед собою, суплячи брови. Але не на озеро. І не на гори на тому березі, легкі, ніби з небесної куряви, і не на білі вітрила, що наближались по світлій і зеленій, мов патина на міді, воді, — все це, як на неї, не варте було того, щоб на нього дивитись. Погляд її був спрямований на грати невеличкої брами у мурі, звідки мав знову прийти котрийсь із її поклонників.

Вона не всміхалася, коли він зайшов до кімнати. Усміхалася надзвичайно рідко, була красива похмурою і гнівною красою. Але зате усміх її значив набагато більше, ніж у інших жінок. Був не тільки ласкавий і дитинно-безпорадний, але ще й сповнений доброти.

Чого Ельжбета думала про неї, що вона недобра? З тієї хвилини запам’яталося їй найбільше — ніби не пам’яттю, а всім єством — рипіння гальки під важкими підошвами того чоловіка, його впевнені й скрипучі кроки. Не пригадувала вже зараз, чи це був той худий із бронзовим загаром, до якого весь час надходили телеграми з його банку в Алжірі, чи інший, з Румунії, в саду якого, поблизу Галаца, над Чорним морем, ріс гіркий мигдаль.

Думала про матір, що недобра вона. Але що таке справжня доброта, в чому її суть? Адже це не ряд добрих вчинків, на які спромоглась вона із складних і різноманітних мотивів. І не думка, сповнена турбот про долю інших людей, думка завбачлива, про яку пам’ятають і яку можна виразити словами. Хіба ж не найбільш очевидним і не єдино правдивим є те, що своїм єством ми відчуваємо, мов рух наших обох рук, витягнутих уперед, ніби тепле тремтіння повік, коли ми дивимося, наче усміх, пізнаний ізсередини, — його смак і його глибокий, вологий зміст на губах. Ельжбета не могла собі тепер пригадати материної усмішки, але знала, що була в неї усмішка не виразом доброти, а самою добротою. То навіщо ж потрібні були ще якісь докази?

Пані Цецілія нелегко прощала. Її очі мружилися від неспокою й нетерпеливості. Тонкі губи щільно і боляче притискались до штучних зубів. Тут гримаса гніву була самим гнівом, а вираз мук — самими муками.

— І до того ж ти знаєш, — холодно докінчила Ельжбета, — що я люблю бути біля хворих.

Поприймати все зі столика, витріпати за вікном скатерку і знову все порозставляти на ній, змінити воду у вазах для квітів, повиносити посуд, привести в сумній кімнаті все в лад — як-не-як, це приносило втіху. Коли хвора лежала нарешті в чистій сорочці на пересланім ліжку, в Ельжбети виникала на короткий час оманлива думка, що відтепер усе складеться якось інакше, що справи підуть на краще. І чекала, що тітка всміхнеться, що буде їй зараз зручно і добре, що відчує вона полегшення. Але в пані Цецілії ніщо не змінилося. Настала тільки хвилина, коли вона могла, врешті, знов нерухомо й спокійно віддатися своїм мукам.

Коли Евця принесла на малій таці каву з сухариками, Коліховська ворухнулася, застогнавши, — на їжу дивилася з нехіттю. Ельжбета знов увійшла в свою роль. Але, зробивши своє, хотіла вже й піти. Пані Цецілія затримала її запитанням:

— Чого не приходить Зембевич?

— Він оце якраз повернувся. Кудись виїздив. Вчора дзвонив по телефону.

— То сьогодні прийде?

Запитання тітки було ніяково слухати. Зенои не приходив протягом п’яти днів та, зрештою, кожного разу пояснював причини, і ніщо не викликало в неї сумнівів. Але порожнеча, створювана його відсутністю, була жахлива. Від думки, що вій міг би не прийти ще й сьогодні,Ельжбета відчула несподіваний і гострий біль під серцем, біль, що був звичайним страхом.

Те, чого не зробила, і те, чого не сказала, — геть усі слова, — відкладала на це одне побачення. Приплющуючи очі, вона вирішувала, що тепер буде інша. Буде добра.

Від самого ранку згадувала останнє побачення і під час нього, один із-посеред інших, поцілунок. Пізнання його було більш тілесним, аніж та дійсність. Відчувала це цілим тілом від ніг до голови. З трепетом поринала в його морок. І все в ній звивалося, стискалося й палало від тієї згадки. Ельжбета жалкувала: «Ах, чого я не згодилася тоді? Як я могла?»

Опам’ятовувалась вона поволі, чуючи нарікання Коліховської:

— Ти стільки років зі мною і весь час, весь час чужа.

— Що ти, тьотю, кажеш?

Ельжбета не здивувалася, тільки хотіла все зрозуміти.

— Постійно в тебе якісь свої секрети, ховаєшся з усім, а я ж таки повинна знати.

— Про що?

— Бо як маєш намір вийти заміж за цього Зембевича, то тоді…

Пані Коліховська лежала без руху, ніби й не дихала. Її перелякані очі не дивились на Ельжбету.

— Ох, ти все знаєш, тьотю!

Ельжбета швидко стримала гнів. Своє запитання тітка давно приготувала, тільки відкладала його на пізніше. Повинно було їй коштувати багато нервів. У співчутті Ельжбети приховувався сором, що хтось не байдужий до її долі.

Недбало, ніби про щось не таке вже й важливе, сказала:

— Так, ми маємо намір побратися.

Від цього признання серце в неї забилося сильно й уповільнено. Такими словами викладено суть чогось такого, що стало по-новому великим, тяжким і значущим.

І тепер, ніби втрачаючи відвагу, вона додала:

— В усякому разі, ще не так швидко.

Зенон мав прийти відразу ж по обіді. Але до цього часу помисли й рішення Ельжбети значно змінилися. Спочатку тітчине запитання зіпсувало інтимну, трепетну ніжність чекання. Крім того, перед самим обідом виникло раптом, і не вперше, те, що всі думки її відвернуло в інший бік.

Зайшла мова про старого сторожа Ігнація. Коліховська вже давно хотіла звільнити його з роботи, але Ельжбеті поки що вдавалося домогтися, щоб із цим не поспішати. Тим часом в останні місяці Ігнацій, очевидно, серйозно хворів на серце чи склероз і не дуже вже працював біля дому. Заступала його дружина, а допомагав їй молодший син Хонсьбів, Едвард. Але цей Едвард, як казала Міхаліна, і «ламаного гроша не вартий», десь зникав, і завжди доводилось його шукати, коли він найбільше був потрібний.

Пані Цецілія наполягала на тому, щоб Ельжбета поклала Ігнація в лікарню, дружині його сказала вибратись геть, а на їхнє місце знайшла б відповідальних людей, з ким би нарешті не було ніякого клопоту.

Проблема надто серйозна, тож негаразд було б зачіпати її. По-перше, хвороба в Ігнація не настільки серйозна, щоб його класти в лікарню і щоб він там постійно перебував. По-друге, найважливіші з робіт таки, звичайно, виконувались. Але тут, власне, починався інший клубок проблем, пов’язаний із складною особистістю Мар’яна Хонсьби, якому Ельжбета пообіцяла, що його молодшому братові, який мав важкий характер, вона «не дасть пропасти».

Раніше, коли пані Цецілія «стрясала домом», коли сіяла вона пострах серед залежних від неї, дружньо настроєних жінок, пожильців і слуг, не дивно було, що Ельжбета їй підкорялась. Але тепер, перед лицем серйозно недужої, безсилої вже тітки, вона відчувала себе ще слабшою, ніж була до цього. Щодо Ігнація вдалося досягти єдиного — почекати до осені.

Отже, нічого не змінилося. Цій упертій, непоступливій волі вона не вміла протистояти. А йшлося ж про важливішу річ, ніж її ставлення до тітки. Важливішу, ніж так зване спокійне сумління. Йшлося про старих людей, яким загрожував голод.

Після цієї розмови змінився спосіб, у який чекала вона на Зенона. Змінилися мотиви смутку. Ах, можна було з Зеноном порозумітися: одні і ті ж слова означають одне і те ж і для нього, і для неї. Ця його близькість була тепер єдиним порятунком. І знала, що вона є й для нього тим же самим.

Так, вона була і для нього тим же самим. Зенон нетерпляче досиджував свої години в редакції. В цей час з’являлося по черзі багато людей із своїми пропозиціями, кривдами і талантами. Як і досі, перехрещувалися тут життєві інтереси цілих громад людських — в мініатюрі, в прискореному темпі і в спрощеному, карикатурно-стислому вигляді. Зенон був вражений відкриттям, що на цьому вузькому, провінційному відтинку світу існують, одначе, справи, які можна тимчасово залагодити, поразки, яким можна негайно запобігти. Але кожна проблема не вимагала для себе окремих заходів. Щохвилини треба було ставати кимсь іншим, щоб не втратити відчуття дійсності, яке, мов таємнича магія, колись заімпонувало йому в Чехлінського. Протягом однієї години Зенон пересувався кілька разів угору і вниз по всій шкалі протиріч. Сам тепер дивувався, як вправно він це робив.

Поки що це не скидалося на поразку. Хоч би де заставав себе, завжди поблизу виявлялося щось гірше, чому можна було з найкращою вірою в свої сили протиставити себе. Проте остаточна межа цих протиставлень — межа морального опору — відсовувалась непомітно чимраз далі.

Після статті графа Тчевського про шкоду браконьєрства Зенон вмістив один із тих багатьох спогадів, якими постійно постачав його Маврицій Поштраський. Цим старим добродієм, що мешкав у будинку Коліховської як збанкрутілий чоловік її приятельки Люції, майже щоденним відвідувачем редакції, як і Мар’яном Хонсьбою, Зенон завдячував Ельжбеті. Він вдавався вже до багатьох способів, щоб позбутись Поштраського, щоб у того відпав інтерес до нього, однак наслідки були дуже невтішні. Поштраський сповнився до Зенона великою довірою і чимось схожим до особистої симпатії, а крім того, мав багато вільного часу. З’являвся завжди ополудні, чистенький, сивий, з беззубою усмішкою, о цій порі вже приємно збуджений ранковою порцією алкоголю. На широких, кістлявих, худих плечах високо носив маленьку голівку, що нічого не утримувала в собі і нічого не могла зрозуміти. Окрім мисливських спогадів, писав вірші про лицарські лати, про майво прапорів на вітрі і про вічну стійкість на полі бою з мечем у руці. Коли Зенон бракував одне, Поштраський приносив інше. З різних кишень він виймав потріпані вирізки, формуляри, в’їдливі відповіді редакцій столичних журналів. Ц£ досьє, зібране протягом усього життя, свідчило, що він кілька віршів таки спромігся опублікувати серед реклам, у малих провінційних газетках, а дві довгі поеми просунув у ювілейне видання з нагоди двадцятиріччя пожежної команди і в спеціально підготовлену пам’ятну книжку на честь з’їзду вихованців не існуючого вже учбового закладу. Два за чверть століття ввічливі приватні листи, підписані відомими особами, сповнили його гордощами на решту життя. Але інші й зовсім не відповідали. Байдужість столиці викликала в ньому не гіркоту, а безмежний подив. Ніяк не доходило до нього, чого це так: одні ж могли його з-поміж інших виділити, а в отих великих, світлих, далеких він не знаходив зрозуміння. А хто ж. як саме не вони,, був покликаний це зробити? Світ здавався йому перевернутим догори ногами. «Трудно в це повірити, — мовив він, — це — незбагненне». Натура його не знала мук і страждань людини, охопленої сумнівами. В нього легко поліпшувався настрій, як тільки він усвідомлював, що в теперішньому матеріалістичному світі не він один перебуває в самотині. Любов до вітчизни, віра, честь — усе це відійшло на задній план. Коли панують гроші, інтерес, угрупування і кліки, тяжка доля в людей ідеї. Одне легко розкривало загадку. «Що ж тут дивного, коли вони там сидять, — говорив Поштраський і багатозначно всміхався до Зенона, якому нагадував у цю хвилину батька. — Євреї. Там євреї всім заправляють». Так впрягаючи власну програну справу у величезний механізм світу, він відчував цілковите самозадоволення.

У редакції Зенон познайомився ще з однією графинею Тчсвською — Ольгердовою з Пешні, братовою Войцехової. З дитинства бачив її, як проїздила тісними й похилими вулицями міста, — далека, недосяжна, ніби і зовсім не приналежна до роду людського. Учні стояли громадками на краю високих тротуарів, щоб побачити великий, фуркотливий, припорошений збитою на шосе пилюгою автомобіль, що важко перехилявся на один бік над обривистою водостічною канавою. Розповідали одне одному, що вона зустрічається тут зі своїми коханцями, і знали напевно, з ким саме. Марно обожнювали її й говорили про неї різні неподобства.

Тепер же цей феномен, позбавлений невластивих пропорцій, давав підійти до себе із звичайною людською міркою. Маючи її перед собою, Зенон бачив, як мало залишається від людини, коші відняти все, що говорять про неї інші. Сидячи по другий бік столу, найперша «демонічна особа в повіті» виявилась невеличкою жіночкою, яка прагнула будь-що полонити кожного чужого, незнайомого мужчину, сподобатися йому за всяку ціну. Рухалась і сміялась, наче дівчинка. Її світле волосся стало попелястим від сивини, а очі були довірливі, солодкі, її погляд роззброював. Весь час вона говорила про себе, хоч і йшлося ніби про добірне насіння овочів, яйця зеленоніжок, опіку над сиротами й матерями, недільні курси з хорового співу — все, що можна було побачити в Пешні. Через центр села проїздиш, ніби через сад, бо щороку господиня, яка виростила найкрасивіші квіти перед своєю хатою, одержує нагороду, як переможниця конкурсу. «Ви обов’язково, пане редакторе, завітайте до Пешні, — запрошувала його, — побачите на власні очі, які наслідки дає така праця».

В біографії Ольгердової-Тчевської минули вже часи, коли до неї вчащали елегантні пани, кузени, на яких могла покластися, салонні леви. Вона ловила колись цих чоловіків і загримувала їх коло себе по кілька душ водночас, мов важку рибу в сітях, обплітаючи їх цілою системою постійно збурюваних, раціонально підтримуваних і старанно культивованих ревнощів. Була тільки щира, безпорадна перед їх невтримними почуттями, цінувала вище всього правду. Не таїла від них нічого, кожен був докладно поінформований про інших.

Кохання не мало для неї смаку, коли не супроводжували його безперервний страх, загроза викриття, сцени, скандали й поєдинки. По-дитячому дивувалася, що сама вона спокійна, а здатна довкруг себе зчинити такий неспокій. Жила в тих коротких сутичках щасливо і в безпеці, мов саламандра. Всі скандали закінчувались почесно, а вона виходила сухою з води.

Двоє синів давно переросли її і своїми вузькими головами на грубих потилицях скидались поряд із нею на атлетів. Проте найчастіше водила з собою їх убогого приятеля, худорляве й тоненьке, мов стеблиночка, хлоп’я з білястими віями, якого пожирали сухоти в закритій формі й голод, — жилося йому сяк-так. При ньому вона могла забути про свої колишні спритні способи спокушання чоловіцтва. Задовольнялася повівом паризьких парфумів, рипінням шкіри й шурхотом непромокального єдвабу, виблискуванням і дзенькотом коштовностей. Була проста й щаслива, могла нарешті дозволити собі стати доброю.

Виразом доброти була її громадська діяльність у Пешні. Зачарований ними, Зенон приємно провів у пані Тчевської аж цілих три дні.

 

14

На вулицю Сташиця він пішов лише ввечері, перед самою вечерею. Був похмурий і знервований. Розпитував Ельжбету, що робила вона протягом часу, поки вони не бачились. Можна було подумати, що ця коротка розлука сталася з її вини. Сам неохоче розповідав про зустрічі з Чехлінським, про те, що завжди з ним мусить випивати.

— То це ти з ним виїздив? — запитала вона.

— Авжеж.

У нього були якісь свої справи з молодшим Тчевським.

Чужий світ прослизнув між ними і відійшов геть. Сердитий тон і жорсткі слова Зенона означали, що він захищався від напливу зворушення. Бо ж оце після прикрих, неспокійних днів знайшов її знову на тому ж самому місці, і вона не змінилась. Коло неї він ставав знову самим собою. Відчув полегшення. Підступив до Ельжбети й обійняв її. Вона поцілувала його й розслаблено відсторонилась. Мала стільки сказати йому! Перед самим його приходом гадала, що завжди все найважливіше ставалося поза нею, десь збоку, що завжди була від усього цього відгороджена. Він, Зенон, влаштував так, що все найважливіше стається тут, і він обіймає її, втягує у вир життя. Саме хотіла про це сказати, як подали вечерю.

За столом Зенон говорив про те, що він бачив у Пешні, про тих людей. Потім про редакцію і про якісь дрібні факти, які залишили неприємний осад в його душі. Все це могла слухати пані Коліховська.

— А хто такий Хонсьба? — спитав він у Ельжбети, злегка кривлячись.

Ельжбета досить побіжно пояснила. Зрештою, сказала те, що Зенон і так добре знав.

— А чого ти, питаєш?

Він не відповів. Вони вийшли на терасу, потім у сад. Було душно. Нерухомо висіло в присмерковому повітрі листя.

В кінці алеї він сів на лаву, притягуючи Ельжбету до себе за руки.

— Іди до мене.

З хвилину вона сиділа в нього на колінах, ніяково себе почуваючи. Як тільки стало можливим, вона зсунулася з колін і сіла поруч на лаві. Лава була зроблена із шматочків дощок, увігнута, зручна для сидіння, мов канапа.

Сидячи, притулилась до його плеча, тільки в такому положенні відчувала себе щасливою і в повній безпеці.

Вони мовчали. З-за паркана долинало чиєсь гукання, голоси дітей, гомін невеликого міста. Чути було, що життя затихає, люди вкладаються спати.

Він гладив її руку, і Ельжбета знову відчула, що відбувається найважливіше, що центр життя саме тут, де вони поруч одне біля одного. Але досить було дрібнички, щоб скаламутити все це. Життя інших людей, що оточувало їх з усіх боків, рух, поява когось, промовлене кимось" слово. Навіть мимовільна думка.

Цього разу то були кроки, що наближалися з боку тераси. Ельжбета хотіла вже схопитись, але Зенон притримав її за руку.

— Не бійся, не будь така полохлива. Навіть якщо й побачать, то що ж тут такого?

З глибини алеї показалась Евця, щоб покликати Ельжбету до Коліховської. Ельжбета підвелася й пішла до тітки, марно ловлячи на ходу розсипані в повітрі клапті свого невимовного щастя. Як вона й передбачала, нічого важливого в Коліховської до неї не було. Сказала тільки, щоб Ельжбета ввечері довго не сиділа в саду.

— Мокро, можеш простудитися.

— Сьогодні тепло, — відповіла Ельжбета, стишуючи голос. Було видно, що пані Цецілія говорить зовсім не про те, що П справді непокоїть. І словом навіть не згадала про Зенона, ніби й не знала, що він досі ще не пішов. Її неприязнь до нього і до їхніх взаємин відразу впадала в очі, і не можна було про це забути.

Пані Цецілія згадала ще й про те, що дівчина, яка ночує в Голомбських, і досі не прописана.

— Ти не думаєш про це, а я змушена буду заплатити штраф.

Повернувшись, вона застала Зенона біля тераси. Він стояв у темряві. Вони сіли тут. Ельжбета поволі оговтувалась від набридливих слів, від звуків тітчиного голосу. Поворот до щастя був трудний і вимагав зусиль. Тепер сиділи вони у двох

плетених кріслах, поруч одне біля одного, хоч і не так близько, як хвилину тому в саду. Стало темно, мабуть, світло у спальні Коліховської погасло. Знову було їм добре. Коли він мовчав, вона простягла до нього руку, гадаючи, що це завдяки йому вони тепер у вирі життя. Злегка стиснула пальці навколо його міцної долоні. Тоді він неспокійно поворухнувся і раптом сказав, що з Юстиною ще не покінчено.

— Не покінчено, — поволі повторила Ельжбета. — Не покінчено. Що це означає?

— Мене самого це мучить. Ти й не уявляєш навіть. Не можу далі знести цього.

— Що саме? — тихо повторила. — Що? — І зіщулилася, ніби їй було холодно.

Хотіла висмикнути руку з його долоні, але він не дав їй цього зробити.

— Вона зайшла до мене в готель, — швидко заговорив. —• Це було після смерті її матері. Я не міг відштовхнути її від себе, бо вона плакала.

— Почекай, — задумливо перебила його. — Коли це було?

Зенон завагався.

— Відразу ж після мого приїзду.

— Того ж самого дня?

— Одразу ж уранці.

— Уранці? До зустрічі зі мною?

— Атож.

— До того, як ти подзвонив до мене й сказав, що приїхав?

— Ні. Я подзвонив перед тим, як виходив з готелю.

— Почекай. Почекай. То це сталося після тієї нашої телефонної розмови?

Він видавив із себе через силу:

— Після нашої розмови.

— Коли тобі я сказала, що нічого не змінилося?

Вони, дарма що розмовляли тихо, виразно чули в мороці свої слова. На терасу проникало світло тільки з відчинених дверей їдальні. В цьому освітленні їхні обличчя були сірі й невиразні. Ельжбета сиділа спокійно. Коли Зенон запалив цигарку, їй вдалося непомітно забрати руку. Для неї було полегшенням, що вона могла тепер у темряві міцно переплітати пальці, стиха заламуючи їх.

Вона пошепки заговорила.

— Ти сказав — перед виходом з готелю. Це означає, що ти пізніше вийшов і знову повернувся? І тоді вона прийшла до тебе? Звідки їй було відомо, що ти вже приїхав? Може, писав їй?

— Ні, не писав. Цілий рік між нами нічого не було.

Ельжбета над чимсь посилено роздумувала.

— Ти казав, що стосунки були розірвані.

— Таж певно. Були розірвані самим моїм від’їздом. Вона від самого початку була готова до цього, знала, що все обірветься. І цілком згодилася з цим.

— Ти їй нічого не писав, але ж як вона довідалася про твій приїзд?

Він знову завагався.

— Я стрів її біля готелю зовсім випадково.

Він говорив невпевнено — настільки це було неправдоподібно. Але Ельжбета повірила.

— І ти привів її до себе?

— Ні, не привів. То тільки так здається, але мені і в голову навіть не могло прийти, що закінчиться все цим. Тільки ж…

— Тільки ж що?

— Тільки ж вона голосно плакала — це було на вулиці…

— Чого вона плакала?

— Бо ж у неї мати померла.

— Ах, правда.

— Плакала на вулиці. Мені було жаль її.

— Тобі було жаль її, — повторила Ельжбета.

Він знову замовк. Вичікував у темряві й терзався. Ельжбета мовчала теж, сиділа недвижно, замислена.

Зенон сказав з докором:

— От бачиш. Ти чужа, ворожо настроєна. — Він сів біля її ніг на найвищому східці й гірко додав: — Немає між нами близькості. Цього досить, щоб ти стала далекою й ворожою мені. І я — сам, один як палець.

— Ти не один.

Він обійняв її ноги, сперся підборіддям на її коліна.

— Ти не гнівайся. Я повинен був тобі про це сказати.

— Знаю. Це краще, що ти сказав.

Вона торкнулася долонею його волосся, на яке падало світло з вікна.

Але рука її була напружена і зсунулася вниз по його плечі.

— І саме тоді це й сталося? Так? — через хвилину рантом спитала його тремтячим голосом. Оскільки він мовчав, вона додала: — Чому ж? Чому ж? Адже не тому, що померла її мати?

— Ельжбето!

Він міцніше обійняв її. Не хотів визнати, що вона щось у ньому відгадала, — найглибше приховане, найпохмуріше.

Власне, чи не цим приваблювала його до себе Аделя, що на його очах, на його руках, кохаючи його, вмирала.

— Ельжбето, не кажи так. Знай: може, це буде й незрозумілим, але я до нестями знудьгувався по тобі.

Ноги її напружилися, вона хотіла встати. Та коли він притримав її, вона не відштовхнула його. Заспокоїлася, притихла. Ця новина поволі розросталася в ній, якось розміщувалася по різних закутках почуття.

Він не міг прийняти цієї згоди. Йшлося про важливіші справи.

— Це ще не все, Ельжбето.

Він мусив говорити. Відчував у цьому полегкість, готове послаблення напруженості, гірку приємність. Признавався Ельжбеті у своїй зраді, ніби це само собою й передбачалось, відомо було наперед. Пригадав собі, що так само зізнавався у своїх провинах і його батько. Але тоді це виглядало смішно.

Він змовк і почув над собою Ельжбетин шепіт:

— Я слухаю.

— Вона приходила й пізніше.

— Протягом усього цього часу?

— Еге ж.

— Коли саме приходила?

— Не пам’ятаю. В понеділки і четверги, — одразу ж поправився він. — Вранці.

Він грів у своїх долонях руки Ельжбети, бо були холодні.

— Вона тут, у місті?

— Так. Працює служницею. Саме в ці дні ходить на базар.

Здалося йому, що вона засміялась у темряві. Але це було

неможливо.

— Слухай, Ельжбето, ти не по винна бачити це так, як воно виглядає. Скажи, як би ти хотіла, щоб було, і буде по-твоєму. Але ти повинна мене зрозуміти, повинна. Вічно тривати так не може. Це не так просто: вона — там, а ти — тут. Таке часто буває, я знаю, але то тільки видимість… А суть зовсім інша.

Він не вмів пояснити, в чому саме полягає ця різниця. Мабуть, кожна найпростіша річ однакова своєю внутрішньою суттю. Але вже й кажучи це, думав над тим, що внутрішню ставлення до таких речей є викривленням перспективи, — це що ні про що не свідчить. Зостається простий і голий факт, схема, що не залишає жодних сумнівів. Юстина була за своїм характером чесна дівчина, яку він спокусив, скори ставишся з її закоханості. А Ельжбета була нареченою, яку він зрадив. Це кінець кінцем було істотно, — такий був фактичний етан справ.

Тим часом Ельжбета зовсім не озивалась. І Зенон подумав: «А може, це й ніяка не видимість? І все, як здається, то таким воно і є насправді? І те, чим ми є для людей, — важливіше від того, чим ми є у власних очах».

— Ельжбето… — Оскільки вона весь час мовчала, він сказав. — І це ще не все. Справи значно гірші. Вона вагітна І власне…

Цього разу, дарма що він намагався притримати її, Ельжбеті вдалося вирватися з його рук. Тоді він заступив їй дорогу, ставши в дверях, і зупинив її, взявши в обійми. Його руки зімкнулися в неї на плечах, стиснулися, мов щелепи бульдога. В цьому залізному кільці вона ледве переводила подих.

— Ти нікуди не підеш. — сказав він. — Зостанешся зі мною.

Саме те, чого він і хотів, — це була болебожанська схема поведінки. І Ельжбета мусила простити йому.

Такий стан справ повторювався точно аж до подробиць. Ельжбета зосталася на терасі. Вона не виривалася більше, стояла тихо. «Не можна кричати, нічого не можна зробити», — подумала вона.

Весь світ такий. Від самого дитинства мучилася тим, що її мати мала коханців. Слухала потім жахливі розмови старих жінок про життя, розмови тітки з пані Люцією про чоловіків. Вона давно здогадалася, що то були за предмети у сейфі дядька Коліховського, виявлені дружиною вже після його смерті. І знала, на який момент натрапила, коли прийшла завчасно на урок до панни Вагнер і розчервонілий, ніби аж п’яний, красень Авачевич відчиняв їй двері.

Весь світ такий. Життя, що проходило поряд, за завісою. Її дитяча огида до цього всього завжди відкидала її кудись на узбіччя існування.

І от тепер вони обоє підійшли до цього так близько, як ніколи. Оглушило її, осліпило їй очі, залило вогнем муки все її тіло. «Мабуть-таки, я сама була винувата, мабуть, є щось в мені гріховне, якщо могло таке статись», — подумала собі.

Вона ще раз погладила рукою його волосся, гладенько причесане, лискуче, коричнево-золоте навіть тут, у сутіні. Але була якась стривоженість у цьому дотику й пронизливе зворушення.

— Я знав, що ти простиш мені, — бурмотів він, торкаючись губами її долонь, — що допоможеш мені в цьому.

Руки її все ще були тверді.

— Невже я тепер огидний тобі, Ельжбето?

— Ні, — простогнала вона. І відчула, що губи його притискаються до її губів-Вона зіщулилася, ніби від фізичного болю, і ще раз спробувала вирватися. Він знову притримав її.

Але й сказав:

— Якщо не хочеш, якщо не можеш, тільки скажи, і я піду геть.

Вона заперечливо хитнула головою.

— Ні, ні, — мовила тихо, щоб не зрадити голосом стримуваного схлипування, від якого вже вся тремтіла.

Він ледь бачив у мороці її личко, яке цілував, — маленьке, стемніле й гаряче.

Вона не противилась, коли він повів її через їдальню до темного салону. Його руки, що голубили її, жагучі й обеззброюючі, пересуваючись угору по ногах, уперше не зустріли з її боку опору. Переборовши саму себе, вона обезвладніла

і, відповідаючи на його обійми, щільно притислась до нього. Сталося це в салоні Коліховської при незачинених дверях, на краєчку канапи, що стояла над квартирою Голомбських.

— Ти переконалась тепер, що я твій? — прошепотів він. — Ти мене кохаєш? Скажи, кохаєш?

Відповіла:

— Кохаю.

І вона поцілувала його. В її поцілунку був спокій і тиха лагідність.

— Стривай, — прошепотіла. Злегка відштовхнувши, вона все ще тримала його в обіймах. — Це тепер стосується не тільки нас.

Він не хотів, щоб Ельжбета говорила. Та вона через якусь мить запитала:

— Де вона живе?

Відповів повагом:

— Не знаю.

— А як її звати?

— Звати її Юстина Богутувна.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.