Маруся - 05

 

XXI

— Що, чи далеко ще йти? — спитала Маруся.

— Втомилася, ясочко? — спитав січовик.

— Ні, не втомилася. Я тільки хочу знати, чи далеко ще йти.

— Недалечко. Он, бачиш, попереду, вправо, ліс? В тому лісі ми й спочинемо. Ти, може, втомилася, га?

— Ні, ні далебі, ні!

Але він усе ж таки нахилився і заглянув ніжно та турботливо в засмалене личко.

— Не втомилася? — повторив. — А хто лукавить, знаєш, що тому буде на тім світі? Чи не доведеться тобі гарячу сковороду лизати, га ?

— Не доведеться,— відказала Маруся, і білі її зуби блиснули з-за свіжих уст.

Подумавши хвилину, вона обернула свої темні, блискучі очі на супутника й додала:

— Та я краще лизатиму, аніж задержатися!

— Я гадаю краще отак зробити! — відповів він і, нахилившись, узяв маленьку софістку на руки й поніс її, як легеньке пірце.

— Ні, ні...— скрикнула вона. — Я сама піду, я сама...

Але дужі руки міцно її придержали, і тихо вимовлені слова: «Сиди тихо, моя ясочко!» звели нанівець усякий опір. Вона обняла смугляву, як темна, полірована бронза, та, здавалося, немов бронза, міцну, шию і припала головою до його богатирського плеча.

Почало смеркати, і не було вже полуденної палючої спеки; дорога, чи, краще мовити, стежка, вилася то через поля, по узеньких межах, між високим, густим, як очерет, житом, то по невеличких гайках, де було повно квіток, гнізд, пахощів, різноголосих і різноперих птахів, веселкових метеликів, диких бджіл, смарагдових коників, золотих стьожок сонячного проміння та холодку. Вряди-годи де-небудь оддаля майоріла дзвіниця сільської церкви, блищало озерце, річка або ставок, розкинулася, як темний оксамит, широка лука, виднілося сільце з блискучими білими хатами, яке рябіло в очах розквітлими городами, зеленіло садками, або білівся з-за дерев самотній хутір.

— Бачиш, скільки волошок та куколю в житі? — мовив січовик.

І невимовно м'який був вираз його загартованого й негодами і суворим життям обличчя, коли він спинився та показав дівчинці, що знайшла захист на його дужих руках, оксамитні чашечки синіх васильків та малинового куколю, що миготів між густим, освітленим сонцем, колосом жита.

— Знаєш що, Марусю? Тут варто присісти та вінка сплести,— говорив він далі. — Славний вінок буде! Такий славний, що й не сказати!

Кажучи це, він обережно спустив дівчинку на землю, тихенько посадив її на темному моріжку на межі і, простягти свою довгу, дужу руку в жито, почав зривати васильки та кукіль, озирнувшись на неї з усмішкою і промовивши:

— Ти сиди тихо, Марусю!

Маруся сиділа тихо та слідкувала за кожним його рухом, а він уряди-годи обертався до неї і, показуючи квітку, вирвану з коренем незвиклою до такої делікатної роботи рукою, сміявся й весело ганив свою незграбність.

— От воно! — казав він,— пошли дурня богу молитися, то він і лоба розіб'є! Ото моторний козак! Другого такого зграбного й пошукати! Пошли ведмедя перепелиць ловити, то й ведмедеві, чого доброго, до моєї спритності далеко...

— Годі, годі,— сказала Маруся, збираючи квітки, якими він обсипав її з усіх боків.

— А може, ще? — відказав січовик. — Ось славна квіточка — пишна така, що диво!

Він подав їй василька, що був справді надзвичайно великий та свіжий, а потім сів поруч із нею й дуже уважно та цікаво стежив то за роботою засмалених рученят, які швидко та вміло сплітали квітки у вінок, то за одмінами на личку, нахиленому над цією роботою.

— Про що замислилася, Марусю? — спитав він. — Що згадала?

Чи він умів так добре вичитувати з обличчя, чи добре вивчив це обличчя, тільки не помилився.

— Я згадала, як ми плели вінки вдома,— відповіла Маруся.

— Сумуєш за своїми?

— Ні, байдуже...

Але плетіння вінка одразу спинилося, бо великі, темні очі застелилися сльозами.

— Дуже сумуєш, моє серце?

Сльози рясні, краплясті враз покотилися по щічках, ручки впустили квітки й хутко затулили личко, з грудей вихопилося тихе ридання.

Але вона скоро перемогла це хвилювання, що захопило її несподівано, і, утираючи руками сльози, звернула вогкі очі на супутника й повторила ще тремтячим голосом, але вже з усмішкою:

— Ні, байдуже...

Почувши одначе, що сльози знову підступають, вона все-таки, усміхаючись, додала:

— А дуже гаряча сковорода, що дають лизати на тім світі?

Не здобувши відповіді та бачачи, що обличчя його охмарилося, вона тихенько доторкнулася до його плеча.

Він мовив тоді:

— Тяжко тобі, Марусю?

— Адже ж і тобі тяжко,— відказала вона,— і всім?

— Правда всім.

— Ходім.

— Ходім.

Вони взялися за руки й пішли далі.

Скоро збоку показалося село, куди провадив вузенький накочений шлях, перехрещуючи межу, якою йшли наші подорожні.

— Бачиш, Марусю, село?

— Бачу,— відказала Маруся.

— Велике село?

— Велике.

— Ну, то чим більше село, тим більше у ньому жінок, матерів, сестер та молодих, що плачуть, бо цим шляхом багато пішло чоловіків, братів, женихів та батьків у січу й ніхто не відає, хто з них вернеться. Врем'я люте, Марусю, розумієш?

— Розумію,— відказала Маруся.

Чималу годину вони йшли мовчки.

Синій ліс, на який показав січовик, що там вони будуть спочивати, коли почали до нього наближатися, ставав усе зеленіший, потім вирисувалося темне листя дубів та кучерява зелень беріз на узліссі.

— От ми й примандрували,— сказав січовик, розгортаючи гілля і проникаючи в хащу. — Гарний тут холодок! — вів він далі. — Зараз знайдемо затишний куточок та відпочинемо.

Проте довелося шукати такого куточка довше, як думалося; гущавина була така, що не можна було ступити кроку вільно; крім гілля на деревах, що хльоскало по лиці, крім кущів шипшини, що чіплялася за волосся та одежу та дряпала гострими колючками, крім поваленого дерева, що перегороджувало путь, перед ними ще стелилися березки знизу й сіті хмелю зверху.

Але січовик, мабуть, знав, куди йде, бо не раз спинявся, позирав на всі боки, розважав і знову далі одхиляв віти та рвав плетениці виткої зелені.

Нарешті, вони вибралися на таке місце, де можна було вільно стати та сісти.

— Відпочинь, Марусю,— сказав січовик. — Таких оксамитів і в самого вельможного пана гетьмана немає, які зростають перед оцим дубом! От іди-но сюди... Та й сам дуб, нівроку йому, деревце.

«Нівроку йому деревце» далеко розкидало пишні віти й утворило щось неначе зелений храм, де було тихо, темно й не жарко. Проміння сонця сюди не доходило, і тільки видно було, як воно пронизувало листя сусідніх дерев або падало світлими плямами та смугами на їхні коріння та стовбури.

Недалеко від дуба стирчав високий старезний пеньок, геть почорнілий, без жодної ознаки життя, а проте на одному зогнилому його боці зеленіло щось.

Марусині очі дуже хутко запримітили надзвичайне явище, але Маруся, видно, зробила значні успіхи в стриманості після того, як ми бачили її в погорілому селі, коло криниці, де її здивував вид свіжої зелені, що плавала в засміченій криниці, бо тепер вона мало того, що не скрикнула, але навіть слова не промовила, навіть недовго дивилася на річ, що звернула її увагу.

Все це не втаїлося від уважного січовика.

Узявши зверху сухого пенька ще незів'ялу гілку калини, він кинув її Марусі на коліна і сказав з усмішкою:

— З тобою, Марусю люба, можемо діло робити. Е! Якби-то всі такі були, як ти!

В цю саму мить звідкілясь із глибини лісової донеслося щось похоже на крик пугача.

— Рано пугач запугукав, то й голосу не виведе,— зауважив січовик. — Добрі пугачі ось як пугукають.

Він поклав два пальці на губи і з його уст викотилося таке «пугу», якого не посоромився б найголосніший із правдивих пугачів.

І це «пугу» мало силу: з трьох боків обізвалися молоді пугаченята.

— Посидь тут, Марусю,— сказав січовик,— я скоро повернуся.

— Добре,— відказала Маруся.

Січовик відхилив віти й кинувся в гущавину, але нараз спинився, обернувся до Марусі і промовив:

— Не скучай, Марусю.

— Не буду,— відказала Маруся.

Вони перекинулися усмішками, що варті були всяких слів та ласки, і січовик зник.

 

 

XXІI

 

Маруся прислухалася до тихого хрускання сучків та шелестіння гілля доти, доки вони зовсім не завмерли, потому схилила голову й замислилася.

Було їй над чим замислитися: стільки несподіваного й таємничого трапилося з нею останнього часу, стільки важних всесильних людей вона перебачила!

А головне — стільки в усьому цьому було для неї все-таки неясного та незрозумілого.

Вона ввесь час немов ходила понад краєм якогось невидимого провалля, яке вона, одначе, живо відчувала.

«З чого-то люди бувають такі недобрі»,— думала вона.

І в дитячій, молодій ще голові поставав цілий ряд тих суспільних питань, від яких не раз запаморочувалися голови й найдосвідченіших мислителів.

Вряди-годи, стомлена цими тяжкими мислями, на які не здобувала вона іншої відповіді, крім «воля божа», «божий допуст», вона підводила голову й озиралась навкруги.

Дивна лісова тиша та прохолода освіжали й ніжили її надміру змучене, стомлене від довгих мандрівок та безнастанних душевних тривог тіло, але, разом з тим, у цьому її турботному психічному стані були вони для неї якоюсь карою.

Ніякої відповіді не давала ця супокійна, байдужа природа.

Якщо порівняння юної, свіжої, турботливої душі з квітучою тернистою рожею й приставало до кого-небудь, то не до супутниці бандуриста, що сиділа зараз під наметом старого дуба, ледве примітна з-за зелені.

В лісі поволі смеркало, немов чиясь невидима рука насовувала на нього шапку. Ясні смуги та плями, що падали на коріння та стовбури дерев, зникли; тільки западали ще туди тоненькі стрілки пурпурового заходу.

Маруся раптом вийшла з-під дуба, жива тривога цієї хвилини поглинула всі інші турботи, тривоги та вагання.

— Сказав: скоро повернуся! — промовила вона. — І нічого не чути!

Правда, нічого не було чути, хоч як вона прислухалася. Зелений ліс стояв округи стіною: навіть пташиний крик не порушував мовчання цієї пущі, навіть вітер не шелесне листом.

Раптом почувся постріл, один, другий..

Маруся випросталася, немов від громовини.

Ще постріл.

І все тихо та глухо. Напружений слух нічого не вловлює.

Так минуло ще трохи часу, скільки власне — не знати, але Марусі він здався дуже довгий.

Зразу вона часто вставала, ходила, прислухалася, потім, зморена цим хвилюванням, лишилася на старому місці, під дубом, непорушна, немов скам'яніла.

Вона навіть і тоді не підвелася, коли зовсім ясно почувся шелест, тільки щічки їй спалахнули та очі сумовито звернулися в той бік.

Цього разу надія була не марна; гілля відхилилося, і знайоме обличчя з'явилося між їх зеленню, що заколисалася.

Але це обличчя було таке бліде, що радісний покрик завмер на устах дівчини.

— Марусю,— мовив січовик,— от бачиш ти,— червона хустка, бачиш?

— Бачу,— відказала Маруся.

— Я виведу тебе на шлях... Іди цією дорогою усе прямо... Прямо, гаєм, поки не дійдеш до містка... За тим містком буде другий гай... і стежка... підеш стежкою у той гай... Стрінеться тобі чоловік, скаже: «Помагай боже, Марусю!» Ти віддай йому цю хустку й відкажи: «Боже поможи!» Чуєш?.. Пам'ятатимеш, Марусю?..

Він говорив це виразно, але з дуже вже великими перервами; обличчя його ставало все блідіше та блідіше, краплистий піт капав йому з чола, і стояв він не так, як завжди, не прямо, а прилягаючи плечем до дерева.

— Іди, Марусю! Ти підеш?

— Піду,— відказала вона. — Що в тебе болить?

— Ніщо, Марусю, загоїться, моє серце! Іди!

Він узяв її за руку.

— Яка в тебе холодна рука! — крикнула вона.

— Не до моєї тепер руки, моя ясочко. Поспішай-но хутчій... Віддай хустку... Сюди... йди...— сказав він так переконуюче та поважно, що вона вже більш не відважилася питати. Він хотів одхилити віти, але не зміг. Вид такої слабості у людини, на яку вона звикла дивитися, як на уособлення всіх сил фізичних та моральних, вразив Марусю. Вона страшенно зблідла, але, свято сповняючи його бажання, нічого не сказала.

Чиїсь інші руки — жилаві на грубі — свої, робітницькі, як зараз помітила Маруся, раптом простяглися та відхилили гілля.

— Не бійся, Марусю,— промовив січовик,— це мій товариш... Він тільки чужих кусає... Правда, Іване?

— Звісно, правда,— відказав густий бас, якому скоро можна було повірити, що властитель його, коли захоче, то вкусити зможе.

Слідом за цим Маруся побачила раніш високо між листом невелику голову, смугляве обличчя із світлими вусами та пару блискучих очей, а потім — довжезну чоловічу постать, що швидко сунула вперед, прокладаючи їм дорогу.

— От це і єсть товариш мій, Іван,— мовив січовик Марусі. — Бачиш, які дуби в лісі переріс!

Іван, посовуючись наперед, кілька раз придержував ходу та оглядався на товариша, немов ждучи, чи не треба буде йому помочі, але січовик тоді кожен раз відказував йому.

— Іди, йди, Іване... Чого ж ти став? Може, ти задумав квітки збирати у траві чи грибів пошукати хочеш?

І Йван знову рушав далі.

Багато скоріше, як сподівалася Маруся, вибралися вони на узлісся.

З цього боку коло самого узлісся починалися поля, і вузенька межа між розквітлою гречкою, понад якою бринів рій бджіл, виводила на чорну польову дорогу, яка правильними, як здалека здавалося, манівцями вилася до слободи, що майоріла на небозводі, перетинаючи по дорозі два невеличкі гаї.

— Бачиш, Марусю, он гай... от той, останній... йди, моя ясочко, йди... Ось хустка...

Він показав їй точнісінько таку саму хустку, яку вона раз підняла на церковному ґанку й подала гетьманській пані братчисі.

Маруся взяла хустку, думала йти, але тихо скрикнула й стала.

Січовик, що поклав їй, голублячи її, руку на голову, раптом похитнувся і, коли б не товариш Іван, певно, впав би.

— Кров! Кров! — скрикнула Маруся з жахом.

Кров, справді, свіжа, тепла кров просякала крізь ветху свитину старого бандуриста.

— Байдуже, Марусю, байдуже,— промовив січовик. — Пам'ятаєш, що ми з тобою говорили? Не той козак, що за водою пливе... а той, що проти води... Це загоїться... Адже ми з тобою пустилися не ягоду-малину збирати... солодкого і сподіватися годі... Іди, моя ясочко... йди... зав'яжи хусткою голову...

— А ти? — спитала Маруся, тремтячими рученятами зав'язуючи, за його порадою, червону хустку.

— Я прийду, моє серце, прийду...

Почулися, один за одним, три постріли.

Товариш Іван вслухавсь і промовив:

— Вони!

— Іди, Марусю, йди...— повторив січовик.

Він хотів, своїм звичаєм, погладити її по голівці, але рука не звелася.

Він тільки промовив:

— Іди, Марусю, треба!

Вона пішла.

— Оглядатися можна? — проговорила вона, неначе звертаючись до неприсутнього повожатого.

І оглянулася.

На узліссі вже нікого не було. Ліс здавався суцільною зеленою стіною.

Це не перешкодило їй ще не один раз оглянутись.

Одначе, потураючи серцеві, вона не забувала про доручену їй справу і йшла швидко, як могла.

Ось перший гай, увесь наскрізь пройнятий кармазином заходу. Скільки тут квіток цвіте й пахне!

От знову поля, знову розквітла гречка, бринливий рій бджіл. Близесенько хвававкнув перепел. Ось і місток за гаєм.

Хтось ніби женеться, прудко женеться.

Треба поглянути, звідки й хто.

Схожий ніби на татарина. Еге, таких зустрічали вони не раз по шляхах і постійно від них ховалися або в рів, або в жито.

Чи не сховатися й зараз?

Він жене просто до містка. Треба сховатися в очерет.

Але вона не вспіла ступити й кроку до густого очерету, що ріс коло містка, по березі мілкого прозорого струмочка, на вид велетенської зеленої щітки: почувся постріл, і червона хустка зачервоніла на чорнім шляху.

Хустка ця брала тільки своїм кольором, доброта ж її показалася така, що навіть неситий татарин не поласився її зняти і знову погнав далі, неначе ошуканий надією.

Коли все втихло, із гаю, з того, що за містком, вийшов якийсь селянин із сокирою і в'язкою зеленого суччя за плечима і, йдучи мимо, нахилився, обернув до себе помертвіле дитяче личко, притулив руку до грудей, під якими зробилася вже калюжа теплої крові, потім промовив: «Ні, вже не оживеш!» і пішов далі своєю дорогою.

Проте він зняв червону хустку й поніс її з собою.

 

 

Давним-давно це все діялося, але й досі ще невеличка могила, поблизу тих країв, прозивається «Дівоча».

Кажуть теж, що могилу цю висипав сам, своїми руками, якийсь запорожець.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.