Маруся - 04

 

XVII

Саме за два тижні після побачення з паном гетьманом, тихого, чудового вечора, старий бандурист із своїм поводатарем нешвидко наближалися до спаленого селища.

Видно було, що ці подорожні не розкошували на зайвий спочинок: запалі очі блищали якимось гарячковим вогнем на запорошених засмалених обличчях, губи пересохли й порепалися.

Проте вони йшли жваво та спокійно собі балакали. Ані душі не зустріли вони дорогою; скрізь мовчанка, тиша.

Просто перед ними чорніли обгорілі хати та садочки, здалека курілись села та хутори.

Минувши спалену вулицю, на якій уже подекуди зеленіли плями свіжого оксамитового моріжку, вони повернули до розваленої засміченої криниці.

— Любо напитися свіжої криничної водиці! — сказав бандурист.

Сказавши це, він устромив руку в глибоку торбу, що висіла в нього через плече, добув звідти дерев'яного ковша, розігнав головешки, що плавали поверх води, зачерпнув і подав своєму поводатареві з такою дружньою усмішкою, яка ясно показувала, що він своїм поводатарем задоволений і щасливий вповні.

— Милості просимо, Марусю! — сказав він.

— Спасибі,— відказала Маруся.

І її усмішка теж ясно показувала, що й вона задоволена й щаслива своїм супутником.

Вона припала засмаглими устами до ковша з холодною водою, але, гамуючи спрагу, вона робила це якось неуважливо, і очі її неспокійно, сумно та жалібно оглядали розвалену криницю й у глибині її устелену головешками водяну поверхню.

Раптом вона скрикнула:

— А!

Скрикнула вона так, немов знайшла, нарешті, те, чого так болісно дожидала. Обличчя її спалахнуло, очі засяли, стали вогкі і звернулися до супутника.

Погляд, що звернув на неї супутник, почувши її крик, був не допитливий, а скоріше погляд жартівливого тріумфу, яким нагадують забудькам-дітям про їхню нову помилку, хоч вони не один раз ручилися за себе.

— Ох, як голосно ахнула! — промовив він. — Мабуть, дуже смачна кринична водиця, Марусю?

Маруся знову спалахнула, але вже очі її не засяли, а відразу погасли, брови зсунулися, і охмарене обличчя ясно промовляло:

— Знов я не витримала!

— Ну, що з воза впало, те пропало,— сказав бандурист. — Киньмо лихом об землю! Ще не всі наші чайки потонули! Марусю, годі! Не запечатуй свого серденька, не топи очей в землю, не стулюй устоньків! Немає кому ні підслухувати, ні підглядати тут на пожарищі. Сядьмо, підкріпимося, а підкріпившись, далі потягнемо.

Із торби добув він окраєць хліба, кілька свіжих огірків, торбинку з сіллю, і подорожні взялися за їжу.

Що ж примусило радісно скрикнути Марусю, ніби вона відразу знайшла скарб, якого і сподівалася, і ні?

Нічого не видно було коло розваленої, обгорілої криниці, окрім перегорілих на вугілля головешок.

Хіба от тільки впадає в очі свіжа плетениця з барвінку зеленого, що разом із осмаленими головешками кружляє на сколоченій воді.

Справді, як попалася сюди свіжа плетениця?

Бандурист та його поводатар або цього не знають, або це для них зовсім нецікаве, бо вони провадять розмову про місто Батурин і жодним словом не згадують про барвінок.

Їжу скінчили.

— Що, Марусю, спочила? — питає бандурист.

— Спочила, спочила! — голосно відказує Маруся.

І от вона вже на рівних ногах і перекинула подорожню торбу через плече й дивиться на свого супутника блискучими очима.

Перед тим, як мали відійти звідти, де відпочивали, її супутник опускає свою старечу патерицю в криницю й витягає звідти свіжу плетеницю з барвінку.

— Марусю! — каже він,— дуже гарний буде вінок!

Маруся хапає подану їй зелень, струшує з неї воду й

хутко обвиває нею свою голову.

— О, вінок чудовий! — мовить вона.

І знову бандурист із поводатарем так само жваво й спокійно мандрують далі.

— Тепер уже недалеко,— говорить бандурист,— не встигне зазоріти перша зірка, як ми вже побачимо могилу Наддніпрянку.

І справді: не встигла ще появитися в небі перша зірка, як вони вже загледіли цю могилу.

Сонце вже зайшло, і наступила вечірня імла, але імла особлива, якась золотописновишнева. Молоденькі деревця, густі кущі та висока трава, якими поросла могила, здавалося, тихо палали: кожна гіллячка, кожна билинка вирізувалася до того виразно на обрії, що очам ставало якось тяжко на них дивитися.

Чорний обламаний хрест був освітлений так м'яко, що здавався оксамитним, а птиці, що маячили в високості, ніби через якісь чари ставали веселкові, а з веселкових знову темні й потім знову веселкові,— як в який бік летіли.

З могили видно було Дніпро.

Він здавався звідти величезним розливом із сиво-вороної криці. По тім боці знімалися лісисті гори — знизу геть чорні, а зверху неначе обсипані золотистим вогнем.

Долітало рокотання води знизу і дзвінке шелестіння очерету; навкруги чути було дивну свіжість, вряди-годи в одностайній тиші розкочувалося кигикання чайки, і сама вона мигнула над рікою ледве примітною цяткою.

— Отут ми сядемо та заспіваємо,— сказав бандурист.

Та все пани, та все дуки,

Позаїдали наші поля, луги, луки! —

покотилося над водами, гримнуло по щілинах і відгукнулося далеко за горами.

Скінчивши пісню, бандурист кілька хвилин перебирав струни бандури, тим часом, як гострі очі його непорушно були втоплені в Дніпро. Маруся теж з очей не випускала ріки.

Раптом десь недалеко в очеретах кигикнула чайка.

Очі бандуриста блиснули ясніше, і знову залунав над рікою спів:

Та немає гірше так нікому,

Як бурлаці молодому;

Гей, гей, як бурлаці молодому!

Що бурлака робить-заробляє,

Аж піт очі заливає!

Гей, гей, аж піт очі заливає!

Знову недалеко в очеретах кигикнула чайка.

Аж піт очі заливає,

А хазяїн нарікає.

Гей, гей, а хазяїн нарікає!

А хазяїн нарікає,

А хазяйка в вічі лає,

Гей, гей, а хазяйка в вічі лає!

З того боку, де кигикала чайка, з комишів виплив вузенький човник і, ледве відрізняючись від темної води, швидко совгався по ній, прямуючи до маленької затоки, спорядженої самою природою якраз проти могили Наддніпрянки.

Вдивившися пильно, можна було розглядіти неясні обриси плавця чи, краще мовити, його високої шапки.

Але й не бачивши плавця, можна було певно сказати, що рука в нього дужа та влучна.

Ця рука обходилась із веслом, як із іграшкою. Човник летів по воді, як легенька пушинка по вітру.

— Ну, Марусю,— сказав бандурист,— пора нам до берега.

Не розбираючи дороги,— тут, правда, не було протоптаних стежок,— вони хутко спустилися з могили, обігнули каменистий, крутий виступ берега й опинилися долі, коло самої ріки, що тихо плескалася у побережні трави та облямовувала їх вузенькою смужечкою білої піни.

— Здорові були й богові милі! — привітав їх ласка» вий знайомий голос.

Легенький човник витягнуто на побережний пісок, а коло човника, обпершися підборіддям об весло, стояв добродушний хуторянин, пан Книш.

— Б'ємо чолом! — відказав бандурист, здіймаючи шапку.

— А що, дівчинко? Як живеш-можеш? — спитав пан Книш, пильно вдивляючись у Марусю своїми ясними соколиними очима.

— Гаразд,— відказала Маруся.

Та коли б вона цього й не відказала, він легко міг би відгадати відповідь із кожної жилки її живого личка.

Одначе, як людина, що звикла не покладатися на один, хоча б найясніший доказ, він, не задовольняючись свідоцтвом Марусиного обличчя, усміхаючись і гладячи її по голівці, скинув бистрими, але наскрізь пронизливими очима на її супутника.

Той саме тоді дивився, усміхаючись, на Марусю. Панові Книшеві, мабуть, ця усмішка здалася доволі виразною, бо він перестав скидати на них очима і звернув їх на Дніпро.

— Скоро попливемо? — спитав бандурист.

— А от зараз. Гарно буде пливти, тихо... Тихо так, що аж не шелесне... Якби не свіжість од води, то душно було б.

Було знати з обличчя й голосу пана Книша, що він залюбки тішився з цієї тиші, і слова несамохіть зривалися з його уст, як це буває, коли чоловіка всього причарувало якесь чуття.

Раптом кигикнула чайка, немов десь із-за плечей пана Книша.

Зараз же здалека, з того берега, почулось у відповідь таке саме кигикання.

— Пара обзивається! — зауважив бандурист.

— О, ці птахи дуже чуткі! — відказав пан Книш, садовлячись у човен. — Сідай, дівчино,— додав він, звертаючись до Марусі і простягаючи до неї руку.

— Де друге весло? — спитав бандурист, ускочивши так легко і зручно в човен, що човен навіть не схибнувся.

— В човні, насподі. Рушай!

Човен хутко зсунувся на воду й помчав темним Дніпром.

 

XVІII

 

Дуже гарно пливти великою рікою літньої теплої ночі!

Зорі горять над вами й зорі горять під вами, вгорі пливе місяць і внизу пливе місяць.

О, там береги!»— думаєте ви, вдивляючись у темні лінії. Он там неодмінно росте сосна, бо оце зараз повіяло звідти смолистим запахом, а он там, певно, безліч квіток, бо подув теплий вітер і немов кинув вам у лице цілий, тільки що набраний, оббризканий нічною росою букет.

— Ну, що нового? — спитав бандурист.

— Небагато,— відказав пан Книш, правлячи веслом.

— А скільки небагато?

— Та так, що й малій дитині двома пальченятами вхопити нема чого.

— Що ж, він дома?

— Дома, каплуни смажить, ненажерливих гостей сподівається.

— Ну, коли каплуни смажить, значить, щось надумав: дарма витрачатися не буде, не такий господар.

— А хто його розбере, що він там замишляє: у нього гадок, як у пса стежок.

— Ну, та вже в свячене місце не вскочить; хіба що ненароком.

— Певно. А т о й?

— Е! Якби всі такі були, як той, дак іще б можна людям на світі жити. Той — людина. У нього душа як піде до неба коржі з маком їсти, то не буде жалітися, що у пні жила!

— Написав?

— Написав. А не легко було йому писати! Так його всього й корчило, як березову кору в огні.

— Половину діла зроблено, і за те хвалити бога. Цей охочий-таки крутити...

— Може, зо мною небагато покрутить; я такий карась, що тріпався на гачку... Марусю, втомилася, га? Лягай-но та відпочинь, га? А я тобі казку розкажу.

— Це діло,— зауважив Книш.

— Я не хочу спати, я посиджу,— почала була Маруся.

Але дві дужі, зручні руки в одну мить, одним махом, розстелили насподі човна товсту сукняну свиту, підвели Марусю й обережно поклали на це ліжко.

— А я казку розказуватиму,— вдруге мовив січовик.

— У, розкіш! — мовив Книш. — Горенько моє, що в мене всього-на-всього двоє вух: якби міг, ще б десятків зо два позичив і всіма слухав би.

— Жив-був козак,— почав січовик,— козак добрий, побожний, та тільки дурень. Він так зовні й байдуже, і з перших слів байдуже, а от зачерпни його глибше, дак така вже там дуровина, що інші розумні козаки п'яніли від неї, як від якого поганого зілля. От і надумав цей козак поставити собі хату. І каже він жінці:

— Ну, жінко, здивую я тебе: таку хату вистрою, якої ще не було на світі. І ставити її буду не так, як люди.

— А як же? — питає жінка.

Він моргнув отак оком: мовляв, не на такого наскочила, не проговорюсь! — засміявся й пішов у ліс руб...

— Гляньте,— раптом скрикнула тихенько Маруся,— гляньте! я

І вона вказала вперед, управо.

Але Книш, що сидів лицем туди, давно вже потроху жмурив свої соколині очі, неначе вдивляючись та розпізнаючи знайомі речі.

Січовик, коли скрикнула Маруся, не ворухнувся, а тільки спитав Книша:

— Що там?

— Вони,— відказав Книш.

На піскуватій косі, що неначе срібною стрічкою увіходила в темні, сяючі зорями води, стояли два чоловіки у свитах та високих шапках і, либонь, дожидалися човна, що плив до них.

Хоч до піскуватої коси було ще доброї чверть версти, та ті, що стояли на ній, так ясно й виразно вимальовувались у повітрі, що Маруся відразу впізнала знайомі постаті Семена Ворошила та Андрія Крука.

Що ближче допливав човен до піскуватої коси, то ясніш можна було доглянути, що козаки, які дожидали когось, невеселі.

Андрій Крук стояв, обпершися на свій кийок, та понуро дивився, не зводячи очей, на човен; Семен Ворошило міркував, видимо, про щось невеселе, і ліва рука його безнастанно робила такі рухи, якими звичайно люди виявляють свій гнів, оповідаючи про надії, приятелів або ворогів, які ошукали їх.

Коли човен черкнув носом об косу, обидва козаки зняли шапки й промовили:

— Здорові були!

— Здорові були! — відказали Книш та січовик.

Вони дивилися кілька хвилин один на одного.

Обличчя січовика й Книша були спокійні, очі їх уважно встромлені в обох козаків та й годі.

Обличчя козаків були помітно похмурі, а очі не те, щоб уникали зустрічі з прибулими приятелями, але якось або розбігалися, або ховалися під насуплені брови.

— Човен сюди б, до цього берега,— понуро проказав Семен Ворошило.

І, мовивши це, пильно взявся пособляти Книшеві витягти човна.

— Марусю,— сказав Андрій Крук, виймаючи з-за пазухи клуночок,— ось мати тобі прислала.

І він подав їй посилку.

— Спасибі! — відказала Маруся,— як вони там? Усі здорові?

— Усі здорові. І байдуже, все вийшло гаразд.

— А мені гостинця ніякого немає? — спитав січовик. — Коли принесли, то, будь ласка, давайте, а як ні, то так і кажіть.

— Були ми скрізь,— почав Андрій Крук,— та не так-то воно все діється, як...

— Ми, ходячи коло тих ледачих підпанків, пару чобіт стоптали,— підхопив Семен Ворошило. — Сказано: не так і самі пани, як ті підпанки!

Човен лежав уже на піску, і тепер усі четверо стояли один проти одного.

— Так діло не вигоріло? — спитав січовик.

— Воно не те, щоб зовсім не вигоріло, і не те, щоб вигоріло,— відказав Семен Ворошило.

— Та чи бачили ви Самуся?

— Ні, Самуся не бачили.

— Чому?

— Та ми дожидали його, а він не прийшов.

— Та ми й думали були піти, а потому розсудили, що його не застанем, бо він, казали, у Київ поїхав.

— Так рада була без нього?

— Без нього.

— Таку раду й радою сором назвати,— сказав Андрій Крук. — Прийшло сім баб та сказали сім рад, а інші сіли на колоди, поговорили про погоди, табаки понюхали, ради послухали та й додому пішли!

— На чому ж стали?

— А ні на чому не стали. Подумаємо, кажуть; ще, кажуть, треба подумати.

— А довго будуть думати?

— В ту суботу знову раду зберуть.

— Ну, так от що, панове козацтво: ви, не дожидаючи цієї суботньої ради, потрудіть свої шановні ноги, обійдіть кого треба й скажіть, що коли на призначений час не буде все справно, то діло пропаде. А коли тепер діло пропаде, то нехай уже на нас не покладаються.

Ні Андрій Крук, ні Семен Ворошило нічого на це не відказали, може, тому, що саме в ту мить почали запалювати свої люльки.

Люльки одначе чомусь довше, як звичайно, запалювалися. Нарешті, як уже дим пішов клубом, Семен Ворошило промовив:

— Видно, може б і краще, якби підождати звісток від Бруя та від Попика... Може б, воно певніше... Вже більше ждали... Вже можна б заждати малий часок...

— Так, воно справді буває, що поспішиш, та людей тільки насмішиш,— зауважив Андрій Крук, застеливши себе цілою хмарою диму.

— Скорі діла під лавкою лежать,— додав Семен Ворошило.

— Воно, певно, всяко буває,— відказав січовик.

— Якби тоді не послухали вашого первохода та не поспішали, то от тепер, може б, і не пошилися в дурні,— сказав Андрій Крук.

— А за моїм дурним розумом, так ви тим-то й пошилися, як ви кажете, в нерозумні, що ви й тоді вибиралися, як паничі за море утят полювати.

Поки велась ця розмова, Книш, не упускаючи й слова з неї, иазбирав сухого очерету, розпалив огнище й миттю наготував усе, що треба, щоб зварити куліш.

Кілька хвилин тяглася мовчанка.

Потім січовик, як звичайно, спокійно спитав:

— Так на чому ж ви станете, панове козацтво? Віднесете мій уклін кому треба чи ні?

—  Та чому ж, це можна,— відказав Андрій Крук.

-— Це можна,— мовив і собі Семен Ворошило.

Тільки от що,— сказав Андрій Крук,— даремне ми отак поганяєте...

— Пане Андрію,— відказав січовик,— ми з вами, мабуть, не збалакаємося. У мене, як у тої завзятої жінки, що чоловік її топив, та не навчив, що все буде стрижене, а не голене. Вкиньте мене в дніпрянський вир, а я, йшовши до дна, ще покажу вам пальцями ножиці.

— Лихо та й годі,— промовив, ніби про себе, Семен Ворошило.

— А що, скоро кулешем почастуєш? — спитав січовик Книша.

— Закипає. Сідайте та беріть ложки.

Всі посідали кругом казанка.

— Що, Марусю, така журлива сидиш? — спитав січовик.

— Натомилась, мабуть,— сказав Андрій Крук.

— Ні,— відказала Маруся,— я не втомилася.

— Заскучала за своїми,— сказав Семен Ворошило.

— Ні,— відказала Маруся,— я не скучаю.

Очі її одначе, тривожні та сумні, були звернені до січовика.

— А от я її розвеселю, спробую,— сказав січовик.— Хочеш, Марусю, я тобі ще казку розкажу, га? Хочеш?

— Хочу,— відмовила Маруся.

— Ну, слухай. Я тобі розкажу, як рак по воду ходив!

Жив-був рак. Чудесний рак. І трапилося так, що вся вода геть висохла коло його хати і треба, хоч умирай, добути води. От рак сидить та й каже.

— Кого послати по воду? Кого послати по воду?

— Милості просимо, куліш готовий,— промовив Книш.

Усі взялися до вечері.

— Такий куліш, друже, що хоч би й турецькій цариці, так і вона б із пальчиками його з'їла,— сказав січовик, закладаючи вуса за вуха.

— Добрий куліш,— ствердив Андрій Крук.

— Коли догодив вам, панове, видно, доля ще служить,— сказав Книш.

— Ну, от довго так рак думав,— оповідав січовик,— кого б це по воду йому послати, і все нікого не вибере: той, думав він, дороги не знає, а оцей хоч і знає, та непевен; один нежонатий, так, чого доброго, застряне десь дорогою; другий до церкви рідко ходить, так хто його знає, як із ним і заходити; п'ятий малосилий, у десятого вітер у голові куди не кинь — то все клин.

— Піду сам! — поклав рак.

Узяв посудину та й пішов.

Ішов, ішов, ішов... Іде та все лютує:

— Чого це я так біжу? От збили мене з пантелику вражі приятелі! Не буде пуття!

— Якби до цього кулешу та ще перцю! — сказав Семен Ворошило.

— Добре було б перцю! — згодився Андрій Крук.

— І ходив рак сім літ по воду,— оповідав далі січовик,— на восьмий прийшов, почав перелазити через хатній поріг та й розлив.

— Е, бідолашний! — сказав Книш.

Розлив та й каже:

— Отак чорт скору роботу бере!

Маруся розсміялася, Книш теж, але Андрій Крук та Семен Ворошило сиділи так чинно, як сидять тільки засватані попівни.

— Еге, місяць уже куди забрався! — сказав Книш. — Пора!

Усі встали.

— Отаке, значить, останнє ваше слово? — спитав Андрій Крук січовика.

— Таке.

— Тим часом прощавайте.

— Щасливо.

— А якщо там у нас постановлять, кому звістку дати?

— А от Книшеві.

— Добре. Щасливо.

— Спасибі:

Човен хутко відчалив, помчав темним Дніпром, і піскувата мілина з чорними постатями й огнищем, що вже погасло, скоро сховалася з очей.

 

 

 

XIX

Через три дні після розказаної попереду плавби Дніпром були неділя, і в городі. Гадячі гули старі дзвони, скликаючи городян на заутреню.

Ледве тільки почало світати, і город Гадяч з усіма своїми вузенькими вулицями, низенькими будинками та густими садками видавався, немов повитий легеньким туманом. Навіть постаті, що надходили з усіх боків до собору, і ті здавалися наче оповиті туманом.

Проте, невважаючи на цю досвітню імлу, все-таки легко було розпізнати й по ході і по всій постаті, що тут здебільшого люди військові.

Напередодні йшов дощ, тепер повітря було вогке, і скріпі. тиша найповніша.

Така тиша, що здалека було чути кроки по мокрих вулицях та заулках; нога, що ступила необережно в калюжу, голосно хлюпала, і краплі, спадаючи з садової листви, капали так виразно, що їх можна було лічити.

У церковному притворі й на цвинтарі, що надзвичайно схожий був на садок, бо тут не тільки цвіла калина, черемха, бузина, шипшина, рожі, терен, білі, жовті й рожеві акації, але в достатку росло яблунь, груш, слив, черешень, а соковита, оксамитна м'яка трава рябіла від усяких садових квіток та зілля,— зібралося вже чимало православних і, дожидаючи утрені, балакали поміж собою про різні житейські діла.

Знайомий читачам бандурист зі своєю поводатаркою теж був тут. Він сидів на долішньому ступені на сходах церковного ґанку й повчаючим, трохи протяглим голосом оповідав козакам та козачкам, що всілися коло нього вище та нижче на сходах та стояли перед ним півколом, як та які митарства повинна перейти душа для того, щоб попасти в царство небесне.

Скінчивши оповідання про останнє митарство й важко зітхнувши, що й собі вчинили більшість слухачів, бандурист поринув на кілька хвилин у благочестиві роздуми і замислено поводив очима навкруги себе по речах, що починали потроху виступати з пітьми.

Одностайну тишу перервали два прибулі молоді козаки, з надзвичайно довгими вусами, надзвичайно тонким і гнучким станом, якісь особливо чепурні та жваві, як, звичайно, ті, що бувають на численних зборах, гучних бенкетах та всяких таких парадах.

— Здорові були! — сказали козаки і так хвацько скинули і знову накинули шапки, немов це тільки й чинили все своє життя.

— А що, пан гетьман буде? — спитало гуртом кілька голосів.

— Буде,— відказали козаки.

Ці слова, промовлені дзвінкими та гучними голосами, немов збудили бандуриста з його благочестивих думок да гадок, і він, наче з жалем покидаючи вишній світ, де витав думками, вважав обов'язком своїм спуститися й до інтересів інших, грішних.

— Поглянуть і мої очі на ясного пана гетьмана,— сказав він.

— І гетьманша буде? — спитала вертка, маленька, кругленька, схожа на вузлик молодиця.

— І гетьманша буде,— відказали козаки.

— А братчиха?

— Мабуть, і братчиха буде.

— А це хто така братчиха? — спитав бандурист.

— Гетьманського братчика жінка,— відказало кілька голосів,— Мехтодіївна.

— Мехтодіївна? — мовив і собі бандурист. — В наших краях нічого про неї й не чутно. Що ж вона в ласці, чи що, у пана гетьмана?

— Ще б не в ласці! — відказала схожа на вузлик молодиця. — Вона тільки бровою моргне; так усе по її робиться!

— Так у великій ласці? Буває, пошле господь бог таке щастя людям! — зауважив бандурист,— буває!

— Та що це ви толкуєте: «В ласці, в ласці!» — обізвався старий, сивоволосий дід, якому очі блищали з-під кошлатих брів, як ясно освітлені віконця з-під розкуйовдженої солом'яної стріхи. — Вона така, що нічиєї ласки не просить. Ви погляньте тільки на неї: пряма, як стріла; знати, зроду ні разу ні перед ким спини не згинала й голови не схиляла!

— Що ж, горда? — спитав бандурист. — Приступу до неї немає?

І тут-таки додав повчаючим голосом:

— Гордість — гріх. Чоловік гордий — як булька на поді: сьогодні надулася, а завтра луснула!

— Яке там, приступу немає! — відказала якась баба, висока, пряма, з блискучими, як два чорних діаманти, очима,— та вона немов палюча іскра: де не з'явиться, куди не впаде, так усе круг неї і спалахне!

— Підпалила й пана гетьмана? — спитав бандурист, поблажливо міняючи повчаючий, для звичайних хибких грішних людей трохи тяжкий тон, на жартівливий.

У неї й сирий дуб спалахне,— обізвався хтось, - що сидів теж на сходах церковного ґанку, але доволі далеко, і не видно було його за рядами високих шапок. По голосу, проте, можна було напевне сказати, що озвалася людина молода, міцна та дужа, бо голос цей дуже добре міг би замінити старий соборний гадяцький дзвін, що лише шипів та свистів.

— Що ж, пан гетьман обдаровує її всякими дарами, атласами та оксамитами? — спитав бандурист. — Ходить убрана вона так, як та краля?

— Її раз козак зустрів, дак попросив коня напоїти! — підказала баба з очима, як діаманти.

— Вона прибирається, як проста молодиця,— підтвердив один із чепурних козаків, з надзвичайно довгими вусами, надзвичайно тонким та гнучким станом,— їй, хоч і старайся, то ніяк не догодиш, бо вона все сама вміє і все сама робить. Вона ніяких подарунків не приймає.

— А чоловік її що за пан? — спитав бандурист.

— Байдуже, з виду пан як пан.

— І живуть між собою дружно?

— Дружно.

— Він хоч зовні й байдуже, а тонка штука,— сказав підстаркуватий козак, що стояв коло бандуриста, спершись на свого кийка; козак і сам був зовні, хоч і байдуже, а теж тонка штука.

— А що то у вас коло Гадяча за пани бородаті гуляють? — спитав бандурист. — Учора, як надходили ми до міста, так зустріли двох — такі вельможні та горді, сама пиха! Очі так наскоси та зашморгом, носи догори, губа спідня на сажень вперед...

— Це московські пани, гості пана гетьмана,— пояснив молодий гетьманський козак.

— Тепер уже пороз'їздилися,— зауважив його товариш,— а попереду їх іще більш у нас гостювало.

— Пороз'їздились? Чого ж це так?

— Та хто його знає, якось воно тепер не те, що було раніш. Пан гетьман і частує їх, і ласкаві речі мовить, і все не те. Чутно, і останні поїдуть.

Наступила мовчанка й тяглася кілька хвилин.

Чути було ходу на вулицях і як падали дощові краплі з садової листви. Зоря розсвітала. Все ставало ясніше, виступало з темряви, прибирало свої правдиві обриси, немов хто помалу піднімав імлисте покривало.

Справа почулася повільна, мірна, певна хода: між деревами появилася висока, огрядна постать у темній рясі, простуючи до церковних дверей.

— Отець Михаїл! Отець Михаїл! — пронеслося між людом; хто сидів, підвівся із свого місця, хто стояв, обпершись на кийки, випростався.

Отець Михаїл був, коли можна так мовити, надзвичайно мальовничий. Поважна постава, строге обличчя, але з лагідним та ласкавим виразом, сива, хвиляста, подібна до водоспаду, борода, спокійні рухи, пронизуваті, ясні й заразом зовсім лагідні, сяйні очі,— все це становило ідеальний тип пастиря, яких доводиться зустрічати частіш на малюнках, ніж у житті.

З того, як його всі обступили, можна було помітити, як сильно шанували його парафіяни.

Бандурист теж підійшов під благословення і підвів свого поводатаря.

— Благословіть, батюшко,— сказав він,— ми з далеких країв, прийшли помолитися в богоспасаєме місто Гадяч. Благословіть, батюшко, і поводатарку мою. Пильнуємо, батюшко, щоб жити по-християнському, одно одному помагати. Я не з одної печі хліба куштував, усього побачив на довгому віку, дак от, може, її наставити на путь житейський істинний, а в неї жвава молода сила, то вона мене, старого, де з гори зведе, де під гору піддержить... Треба помагати одно одному. В святому письмі сказано: «Носіть тягарі друг друга». Одною рукою вузлика не зав'яжеш...

Отець Михаїл, який спокійно та лагідно пильно слухав мову балакучого бандуриста, на останньому його виразі не те, щоб стрепенувся,— цього не можна було напевне сказати,— а якось особливо пильно зазирнув йому в очі.

— Еге,— мовив далі балакучий бандурист,— сказано: одна головешка й у печі гасне, а купа й у полі куриться.

Світлі, ясні очі отця Михаїла все так само проникливо, пильно, лагідно, супокійно дивилися на бандуриста.

— Добре річці з притоками, добре хорошому воєводі з...

— Розумні речі говориш,— перебив його спокійно отець Михаїл,— усе добре на землі держиться згодою православних, і кожен, скільки снаги його й уміння, повинен пособляти ближньому. Здалека бог приніс до нас?

— Та мало не всю Україну перейшов, поки сюди дістався.

— Трудно тепер по дорогах?

— Голому розбій не страшний, всюди проходили щасливо.

— А які жита?

Отець Михаїл спитав це тим самим рівним, спокійним голосом, але якось особливо повільно та виразно.

— Такі жита, що хоч зеленими жати, то можна,— відказав мандрівний бандурист своїм звичайним, безжурно-повчаючнм тоном, що стався, либонь, у нього звичкою, але теж якось особливо виразно та повагом.

— Пан гетьмані Пан гетьман! — скрикнули чепурні козаки.

Усі звернули очі у той бік, звідки чути було, як торохтять колеса та тупотять баскі коні.

Отець Михаїл увійшов до церкви.

Пан гетьман та пані гетьманша мали вигляд звичайний, як і годиться: атласи, оксамити, золоті обручки та вишивки, дороге каміння та яскраві кольори, як слід ішли у парі з опасистим виглядом, пихою, розложистою ходою та випещеним блідим обличчям.

Вони велично, як два важкі човни, проплили насередину церкви, ласкаво киваючи головами у відповідь на поштиві низькі поклони простого люду.

Невважаючи на цю величність, дехто, мабуть, із тих, що ближче та краще знали пана гетьмана, догляділи в ньому цим разом щось надзвичайне.

— Пан гетьман сьогодні сумовитий! — мовив один.

— Пан гетьман сьогодні невеселий! — сказав другий.

— Що це пан гетьман починає замислюватись? — запитав третій.

— Я його зустріла в четвер, їхала з хутора,— встряла малюсінька молодиця, похожа на вузлик,— то він такий їхав, як хмара! Поводи попустив, голову схилив, а брови мало не перехрестилися. І такий він був...

Але дальший опис перервала поява нових двох осіб.

— Братчиха! Братчиха! — прошуміло кругом.

Бандурист звернув очі на братчиху.

Порівняння з «палючою іскрою» було не лихе, а гадка, що ця пряма, як стріла, спина зроду ні перед ким не вгиналася, що ця смілива голова ніколи ні перед ким не схилялась, була, безперечно, дуже можлива.

Коли братчиха ступила на сходи церковного ґанку, поводатарка мандрівного бандуриста спинила її тихенько за широкий рукав сорочки.

— Пані,— мовила поводатарка,— хустку згубили.

І подала їй червону хустку.

Висока ставна постать придержала ходу, обернулась, глянула на червону хустку, на дівчину, що держала її, узяла хустку й сказала:

— Спасибі, дівчино.

Знати було, що нерви в неї були міцні, що вона не здригнеться від якої-будь несподіванки, не крикне від жодного переляку або здивування, що темні, великі, глибокі, як море, очі просто глянуть на все й так само мало померкнуть або зажмуряться, як ясні зорі, що освічують із високості грішну землю.

— Як тебе звуть, моя ясочко? — спитала вона. — Ти, здається, нетутешня?

— Ні, я здалека.

— Здалека? Тим-то така зморена? Звідкіля ж ти?

— Де там їй пригадати всі села та хутори, які ми переходили, ласкава пані,— встряв бандурист. — Повидали ми всього: і доброго і лихого, і правди і кривди, тинялися по берегах і по болотах, ну, та, дякувати богові милосердному, видобулись-таки на добрий шлях. Криво запрягли, та прямо поїхали.

— Ну, і хвалити бога,— відказала братчиха. — Ви приходьте на гетьманський двір,— додала вона,— пан гетьман та пані гетьманша люблять слухати божественні псалми.

Сказавши це, вона зникла у дверях храму.

Коли вона зникла, тоді вже примітно стало й пана братчика, що стояв тут та уважно прислухався, що про нього старий козак говорив, що він із виду байдуже, та тонка штука.

— Приходьте на гетьманський двір,— мовив і собі пан братчик.

Бандурист уклонився низенько й відповів:

— Спасибі ласкавому пану за ласку. Після відправи зараз прийдемо.

Зсередини собору вже доносився спокійний, дужий голос отця Михаїла, запахло ладаном, гримнув хор голосистих півчих.

Заутреня почалася, і всі разом сунули у старий соборний будинок, черкаючи ліктями та плечима численних чортів, що підкладали вугілля під грішників та грішниць, які пручалися, роззявивши роти й вирячивши очі, у вогні й, таким чином, наочно малювали страшну майбутність тих слабких смертних, що не мають снаги стати навпроти світовій спокусі.

 

XX

День був душний та жаркий, невважаючи на те, що краплі вчорашнього рясного дощу іскрилися на траві, і якась молода чорнобрива козачка, розмовляючи з чорнобривим та молодим, як сама, козаком, що звіряв їй, знати, якісь дуже для нього цікаві та важні речі, нараз обсипала свого розмовника дощем теплих, чистих, блискучих крапель, непомітно струснувши густолисту, розквітлу гілку старої, з широким наметом калини, під якою вони стояли.

Сполоханий козак підскочив із надзвичайною для нього прудкістю, як на його поважний та рішучий вигляд, який мало перед тим його обличчя, а лукава красуня голосно зареготалася, обтираючи вишиваним рукавом білої як сніг, сорочки свіжу щоку, на яку теж попали бризки.

Гадяцькі вулиці здалека були схожі на чорні оксамитові стрічки, перехвачені подекуди блискучими обручками та оторочені яскраво-зеленою торочкою, зблизька — на розведений дощем чорнозем, облямований густим мурогом та вимережаний доволі глибокими калюжами.

Безнастанно чути було грюкання дверей, що відчинялися та зачинялися, і в повітрі далеко розносилися на всякі голоси привітання, якими зустрічали хлібосольні господарі своїх святочних гостей.

Не тільки сліпило сонце своїм золотим сяйвом, але сліпило й небо своєю ясною блакиттю, через що чорні хмари, що насовувалися з заходу, здавалися ще чорніші ; береги їх вирізувалися ще гостріше.

— Вночі буде велика буря,— промовив пан гетьман.

І промовив це він із таким неспокоєм, заразом таке важке зітхання вихопилося йому з грудей, що московський боярин із русявою бородою, що сидів напроти нього на рундуку, за столом, спитав:

— Пан гетьман, знати, боїться бурі?

— Сила божа, а тому кожен християнин мусить трепетати,— відказав пан гетьман замислений.

— Господь милосердний, помилує! — мовив московський боярин із русявою бородою. — А хмари насовуються великі.

— Еге, великі,— підтвердив пан гетьман, поглянувши неуважно на темну смугу хмар, що хутко насовувалися на ясну блакить неба.

Пан гетьман кожне слово вимовляв якось мляво, знехотя, часто проводив пальцями по чолу, неначе почував там нестерпний біль, померхлі очі його зверталися кудись у далечінь, на всьому його повному, гладкому обличчі та й не тільки на обличчі, навіть на всій його важкій, товстій постаті ходив відбиток якоїсь внутрішньої тривоги та втоми, що була, можливо, наслідком згаданої тривоги, нестерпучої для розпещеного пана.

І що пан гетьман був млявий, неуважний та стурбований, то його розмовник і гість, московський боярин із русявою бородою, був жвавий, в'юнкий та безжурний.

Важка, незграбна постать пана гетьмана здавалася ще важчою та незграбнішою, коли порівняти її до його огрядної, але верткої та гнучкої постаті; напівзаплющені очі пана гетьмана ще більш тьмяні та мертві, коли поставити поруч із його очима, що розбігалися на всі боки,— допитливими, блискучими очима.

Коли він знову повторив, кинувши недбало свій блискучий погляд на хмари, що насовувалися, і гладячи білою рукою свою русяву бороду: «Якось господь помилує!» — він немов виявляв цією фразою всю свою вдачу.

Можна було запевне сказати, що в ньому не забракне й бистрого, меткого розуму і прозірливості на десятьох, але що над усім цим панує безпечне «якось», що заправляє всім іншим.

Можна було битися об заклад, що перед тим, як перебратися, приміром, через провалля по тоненькій, хисткій жердці, він дуже добре тямитиме та зважить усі наслідки такої переправи, але, струснувши кучерями, скаже: «Якось переберусь!» і піде.

І не тільки в тому разі, коли щасливо перебереться, але навіть і тоді, коли потрощить кості, а голова зостанеться ціла, він знову з першою оказією так само струсне кучерями, так само скаже: «Якось переберусь» і так само безпечно піде.

— Усі ми люди грішні,— одказав пан гетьман,— і ніхто з нас не може сказати: сьогодні я не одержу за гріхи свої належної відплати!

Пан гетьман сказав це повчаючим голосом, яким, звичайно, мовляться такі речі, але в докторальності його знати було скоріш подражнену полохливість вельможі, ніж скруху християнина.

— Господь довго гріхи терпить,— відказав московський боярин, либонь, уважаючи своїм обов'язком при цих словах підвести свої блискучі жваві очі, що розбігалися па всі боки, до неба, але на півдорозі до блискучого ефіру

пустив він їх на стежку, що вилася по широкому дворі, якою покволом наближався старий бандурист із засмаленою дівчиною у вінку із свіжих квіток.

Очі пана гетьмана, що скоса втоплені були в бесідника, ту ж мить звернулися слідом за його поглядом на стежку, і дивно вплинула на нього поява старого бандуриста: мляве байдуже обличчя відразу спалахнуло, потім поблідло, й губи трохи затремтіли; він хутко провів рукою по чолі, заморгав і тривожно, допитливо глянув на. московського боярина, немов жадаючи вичитати на його обличчі, чи не закралося йому в душу яке підозріння.

Але обличчя московського боярина, на якому, до речі мовити, читати можна було тільки з його боярського дозволу, нічого не виявляло, крім тієї порожньої нудної цікавості, яка посідає людей, що довго пробувають у глуші та на самоті або посеред людей, що давно-давно їм вздовж, упоперек і наскрізь знані, що не мають для них ні найменшого інтересу.

Не знайшовши на обличчі московського боярина нічого для себе знаменного, пан гетьман спустив вії на свої руки, складені тим маніром, як їх, звичайно, складають духовні або дуже богомільні особи, що здавна звикли не тільки до молитви, але й до сценічної, коли можна так мовити, її прояви; в цьому стані обняли його, здавалося, тяжкі думки та гадки, чи, краще, побожні міркування, що заносять зі світу грішної дійсності в світ вишній, який побожна уява заселяє двокрилими ангелами та херувимами, шестикрилими серафимами, чудесним блиском, чудовим сяйвом та райською музикою.

І так глибоко замислився пан гетьман, так увесь занісся в інший, кращий світ, що московський боярин мусив двічі повторити:

— Пане гетьмане, старці прийшли! Пане гетьмане, прийшли старці!

Пан гетьман, нарешті, очуняв, обернув очі до прибулих старців, ласкаво нахилив свою вельможну голову у відповідь на їх низькі, мало не до самої землі, поклони, покликав козака, що стояв за дверима, дожидаючи гетьманських наказів, і протяглим добродушним голосом звелів почастувати прибулих.

— Чи дозволить ясновельможний пан гетьман заграти та заспівати старому бандуристові? — поштиво спитав старий бандурист, за кожним словом або низенько кланяючись, або скидаючи таким покірним поглядом, що вартий усякого низького поклону.

Пан гетьман ласкаво дозволив і запросив утомленого бандуриста до їжі.

Пан гетьман був навіть такий уважливий, що вказав білою вельможною рукою місце, де сісти, додавши:

— Тут не пече сонце.

Бандурист, виявивши з належною шанобою свою покірну вдячність за милостиву ласку ясновельможного пана гетьмана, сів на вказаному місці, на сходах, у кутку рундука, й опинився геть у затінку; московському бояринові, який досить уважно розглядав ветхого старця, було видно тільки частину його сивої бороди, могуче плече, укрите старою та грубою, але білою, як свіжий сніг, полотняною сорочкою, та передок величезного чобота, що виразно свідчив про ненастанні подорожі і курними, і болотяними шляхами; уся постать та обличчя його тільки миготіли курними плямами крізь зелену густу сітку дрібнолистої старої груші, яка так низько розкинулася над усім рундуком, що віти її черкалися об поміст своєю блискучою зеленню.

— Надінь шапку, старче,— сказав ласкавий пан гетьман.

Московський боярин, що немов машинально підвів був грушеву гілку, пустив її знову, теж ніби машинально, і звернув очі на дівчину, супутницю старого бандуриста.

Московському бояринові було вигідно її розглядати: вона умостилася якраз напроти, та ще до того сонячний промінь падав на неї зверху.

Бандура заграла й почувся спів.

Ой раю пресвітлий, ой раю прекрасний! —

співав побожний старець.

З першими звуками з'явилися вельможна пані гетьманша та пані братчиха, які тихенько примостилися оддалік й теж стали слухати величні співи псалмів.

Обидві жінки сиділи склавши руки в однаковій покірній позі зі спущеними додолу очима, являючи із себе тип шляхетних невільниць, але, мабуть, ніколи дві особи одного полу та сливе однолітки не були так несхожі одна на одну.

Вродливе панське обличчя вельможної пані гетьманші відзначало на собі яскраву печать довгої скуки та суму, що часто розвиваються від розкішного порожнього життя, і до того щось ніби непевність, що буває у дітей тоді, коли талановитий учитель уміло пояснить їм незрозумілу лекцію, яка до того здавалася нестерпуча, але яка одразу стала цікава,— стан того дитячого, недосвідченого, незвиклого роздуму, що ще не сягає далі тривожного: «Як же це?», «Та невже?» «Так ось як!», та турботу мирної домосідки, що несподівано пустилася в незнану, небезпечну путь.

Обличчя братчихи визначалося спокоєм, але цей спокій можна було прирівняти до спокою жаркого літнього дня, що тоді був: усе цвіте, пахне, дише тисячами живчиків, нема бурхання вітру, не чути гуркоту грому, не блискає блискавка, але ви знаєте, що одразу може все навкруги потьмаритися; може розгулятися така хуртовина та буря, яка багато дечого знищить із околишньої квітучої краси.

Ой раю пресвітлий, ой раю прекрасний! —

співав старий бандурист.

— Дівчино, як тебе звуть? — спитав московський боярин маленьку супутницю сивоволосого бандуриста.

У московського боярина голос був взагалі м'який, але тепер, коли він іще понизив його, мабуть, щоб не заважати іншим втішатися співами псалмів, він став зовсім оксамитний; обличчя в московського боярина було взагалі привітне, але тепер, мабуть, щоб заохотити маленьку старчиху, яку він вшанував своїм боярським милостивим словом, воно обернулося ціле в ласкаву добродушність і немов говорило: «Коли ти розумниця дівчина, то вже в мене за медяниками діло не стане».

Незважаючи на це, ясні очі дівчини звернулися на московського боярина недовірливо; вона нічого не відказала на його ласкаве питання і, либонь, анітрохи не поласилася на щедрі обіцянки, що давало їй його виразне обличчя.

Московський боярин поблажливо повторив своє милостиве питання:

— Як тебе звуть, дівчино?

Дівчина опустила очі й відповіла:

— Марусею.

— Марусею? — промовив московський боярин, немов жадаючи цим висловити: «Ну, коли Марусею, то й дуже добре; тобі журитися нема чого».

— Притомилася, Марусю, еге? — тягнув він знову.

Маруся знову не відповіла, й він знову мусив повторити своє питання, що одначе його анітрохи, мабуть, не гнівило, бо, здобувши, нарешті, відповідь: «Притомилась», він так само приязно спитав:

— Путь далека, га? Ви звідкіля йдете?

І знову дика мужичка не відказала одразу, і знову так само незмінно милостиво та приязно він повторив :

— Далека путь? Ви звідкіля, га?

— Не знаю.

В ту мить голос бандуриста змовк; чулася тільки одна приємна, дзвінка пригравка на бандурі.

Пан гетьман, що досі ввесь був одданий слуханню божественного псалму, немов прокинувся, відвів голову й очі його зустрілися з очима значного гостя.

— Душеспасительно послухати! — промовив пан гетьман, ніби про себе.

— Душеспасительно,— ствердив значний гість.

Потім, встаючи з місця і звертаючись до бандуриста, він спитав:

— А чи не знаєш ти, любий чоловіче, як співається вірша про розбійника придорожнього?

— Ні, вельможний пане, не знаю такого,— відказав бандурист. — От про поповича знаю, і про невільника знаю, і про вдову...

— Ти навчись про розбійника: хороша вірша! — перебив московський боярин. — Славні гуслі які в тебе! А дай-но, я ближче розгляну!

— Гаразд, вельможний пане, дивіться,— відказав добродушний бандурист, подаючи бандуру бояринові.

Обертаючи в руках немудрий струмент, боярин сів коло старого бандуриста, одним ступенем вище, і знову сказав:

— Славні гуслі! Славні гуслі!

Вихваляючи бандуру, він дивився одначе не на неї, а просто в лице її хазяїна.

Але хазяїн, хоч людина, знати по всьому, надзвичайно сумирна, нітрохи не змішався від пильного боярського погляду.

З належною шанобою, але зовсім вільно пояснив він цікавому бояринові устрій свого струмента, не тільки не виявляв охоти залишити з великим гостем розмови, від якої часто мішається проста людина, але навіть захоплювався, заводив у свою річ зовсім сторонні випадки як із свого мандрівницького життя, так і з життя своїх товаришів бандуристів.

— Ви не знаєте Семена Бруя? — добродушно питав він. — Невже не знаєте? Отакий височенний, чорнобривий дід, довгий отакий носюра і сліпий на ліве око? Так-таки ви його ніде й не зустрічали? Дивно мені. Його, куди б не пішов, скрізь стрінеш. Так не знаєте його? І не чували про нього? Я його здибав на тім тижні у Бобриках. «Е! — кажу,— біса тішиш, Семене?» А він, бачите, грає молодицям «Добру жінку». Він, добродію, завзятий чолов’яга: на трьох був жонатий... Так от у нього бандура чудова! З такого дерева, добродію, ця бандура зроблена, що грає, що хоче. Сам, добродію, на свої оці вуха чув (тут бандурист доторкнувся до своїх вух), як Семен каже: «Заспіваю вам про Ярему» — тиць! — бандура грає про Голоту! Чарівна бандура! її, кажуть, характерник і робив. І вже в кого совість нечиста, той краще й не підходь слухати — ославить на всю громаду! Так і почне вигравати: «Ти злодій, ти чужих жінок зводиш, ти постів не додержуєш!» — одно слово: що кому слід, тим і почастує.

— І тобі вигравала ця бандура, люб'язний чоловіче? — спитав боярин, що слухав бандуриста з ласкавою увагою.

— І мені вигравала, добродію.

— Що ж такеє тобі вона вигравала? Мабуть: «Чоловік божий, правдолюбець перехожий!» Е?

— Ні, добродію,— зітхаючи, з сердечною скрухою відказав бандурист,— ні! Я чоловік грішний. То було у п'ятницю; прийшов я здалека, натомився, голодний такий, що мене зігнуло у три погибелі, і попутав мене лихий... Попутав, добродію, попутав! Заходжу до шинку, випив чарку, озирнувся — ковбаса лежить. І така ковбаса, добродію, що й не сказати! І дивиться та ковбаса просто на мене — їй-богу, добродію, так от і дивиться, так і дивиться... І, чую, шепоче мені: «З'їж, з'їж, ізроду такої не куштував». Я туди, сюди — ні! Чую, вже по губах мене мастить, так тихесенько, так, що живіт замирає... І з'їв я, добродію. Сам не знаю, як з'їв, а з'їв... І що ж думали б ви? Тільки що я підійшов, Семенова бандура ну витинати: «Ковбасу їв, ковбасу їв, ковбасу, ковбасу, ковбасу»... Так я й згорів од сорому... Так і згорів...

— А як ти міркуєш, люб'язний чоловіче, коли в кого нема чарівної бандури, так той вже й не довідається, що ти їв ковбасу, га? — ласкаво, жартуючи, спитав боярин.

— У святому письмі сказано: «Нема такого тайного діла, щоб воно, раніш чи пізніш, не виявилося»,— відказав бандурист,— а все-таки, ми, грішні (я не про вас це, добродію, говорю), доволі коїмо всяких потайних фіглів! Інший такий штукар увесь вік свій такі хороми виводить, що нечистий з радощів тільки за живіт береться, а все шито та крито. Але,— додав бандурист повчаючим голосом,— коли не на цьому, то на тому світі за всякий лихий вчинок віддасться належна відплата!

— Платять іншому й на цьому світі,— завважив боярин не так повчаючим, як значущим тоном.

— Платять, добродію, платять,— відмовив бандурист незначущим і трохи, але просто тим задоволеним, урочистим тоном, яким побожні люди пророкують кару поганим та грішникам.

— Платять, платять,— повторив боярин.

Боярина, ніби з гульні та нудьги, либонь, дуже зацікавив мандрівний бандурист; розмова з ним забавляла вередливого на свою ласку та гордування вельможу.

Пан гетьман, сидячи, як перше, склавши руки, не уявляв уже одначе людини, що витає у світі вишньому, зовсім навпаки: його, здавалося, опанувала страшенна тривога і, вряди-годи користуючись із того, що значний гість обернувся до нього спиною, він кидав, немов шукаючи рятунку, перелякані погляди на пана братчика, що тихо вийшов теж на рундук та спокійно, либонь, слухав розмови боярина з бандуристом і своїм спокоєм ніби промовляв панові гетьманові:

— Поки що байдуже, поки що годі лякатися. Побачимо, що далі буде.

Але ще частіш пан гетьман звертав благальні очі на пані братчиху й, одержавши на свої десять розгублених поглядів один, що одразу заспокоював його, тихенько зітхав, тер лоба рукою та намагався виглядати, як подобає мужеві високого стану.

Пані гетьманша, що, видимо, не розуміла, але інстинктивно почувала, що всіх потайки займає щось важне, що десь таїться поблизу небезпечність, якийсь час пильнувала за всіма, але потім, ніби признавшись собі, що це пильнування марне, знову віддалася покірним думкам та гадкам, можна було думати, що вона задрімала.

Не знати, чи довго ще протяглась би розмова боярина з мандрівним бандуристом, коли б пані братчиха не встала з свого місця і, проходячи в садок, не потурбувала боярина, що якраз усівся на дорозі.

— Дозвольте пройти,— мовила пані братчиха, поштиво низенько вклоняючись.

Боярин поспішно, миттю уступився, гарне обличчя його дуже помітно спалахнуло, і він, немов захоплений зненацька чимось несподіваним, довго дивився услід ставній постаті, що спокійно зникала в густій зелені розквітлого саду.

Потім він знову звернувся до бандуриста, але тільки поглянув на нього й уже не вимовив і слова.

Меткого, бистрого, безжурного боярина одразу обняла притьмом якась турбота, але годі було сказати, щоб турбота тільки тяжка, бо обличчя його не раз спалахувало та радісно чогось оживало.

— А що, давно ти був у Чигирині? — спитав він бандуриста, звернувши на його обличчя той невиразний погляд, яким дивляться люди, що цілком заклопотані своїми справами й тільки машинально вимовляють які-небудь нецікаві вже для них слова.

— Е, в Чигирин тепер трудно пробратися, добродію,— відмовив бандурист: — усюди військо, ляхи, татарва... По всіх шляхах так і дзижчать кулі... Кому світ не милий, той хай тільки туди сунеться — його справі кінець. Я, признаюся, зазнав теж страху чимало. Наслухавшись усяких таких оповідань про різню тамечки від одного земляка, Івана Дудника, йду та міркую: «А що, коли на мене наскочить якийсь нехрист!» Коли це, чую, земля гуде. Зирк — просто на мене жене щось чорне. А я йшов степовим шляхом, кругом тільки степ без краю. Бачу я, жене щось чорне, а за ним друге, за ним трете, п'яте, десяте — мені привиділася ціла орда. Ну, гадаю, прийшов мені кінець! А все-таки присяду в траві — може, промчить мимо їх дідько. І лігма отак на землі простягся та лежу — не дихаю, а сам думаю: «Ану, як розтопчуть!» І от чую, хропе щось коло самого мого правого вуха і траву смиче, та все ближче, та ближче, ближче. Я так і завмер... Тільки я вимовив: «Господи! одпусти мої согрішення!», а мене як ірвоне щось за чуба! Я заревів на ввесь степ... Що ж ви думаєте, добродію! Це якась клята телиця мені такого страху завдала й мало чуба не одгризла. З погорілих хуторів усю худобу загнали в степ, і худоба ця тут здичавіла. Телиці зачали гуляти, попобігали собі та й почали пастися, а одна от мало не попаслася моїм чубом... Зазнав страху я тоді! От уже правду кажуть, що у страху очі з яблука! Та як його не злякаєшся, коли страшно?

І не хочеш, а злякаєшся. І найсміливіші — сміливі тільки до якогось часу. От у мене був земляк — він уже тепер помер, царство йому небесне, місце спокійне, нехай його душечка там розкошує серед райських квіток та солодких медів! — і земляк цей нічого на світі не боявся. Тільки одного разу...

Тут боярин, що слухав усю попередню мову неуважно, перебив старого бандуриста.

— Дівчина твоя втомилася,— промовив він.

— Втомилася, добродію,— відповів бандурист.

— На тобі шажка, купи собі медяника,— мовив боярин до дівчини.

Він подав їй кілька мідяків.

— Чого ж ти не береш? Ти жива чи кам'яна, га?

Дівчина сиділа ввесь час так тихо та непорушно, що

її справді можна було вважати за кам'яну, якби не її ясні очі та не живий рум'янець, що ярко спалахнув на засмалених щічках.

— Дякуй, Марусю, дякуй панові,— сказав бандурист. — Вона в мене, дурненька, несмілива, добродію, ви їй вибачте...— Дякуй, Марусю, панові, дякуй!

Маруся встала і вклонилася.

Але милостивий вельможа, що нагородив її щедрою милостинею, вже не бачив цього вдячного поклону.

Неначе охоплений якоюсь необоримою силою, він рушив до дверей у середній світлиці.

На порозі він одначе спинився, оглянувся на пана гетьмана, ясно угледів на його обличчі той вираз, що буває у людини, яка, нарешті, звільнилася від петлі, що її душила, добре зрозумів цей вираз, ухопився рукою за одвірок, немов жадаючи вдержатися цим штучним чином на своєму місці, і на губах його з'явилася усмішка, що виразно промовляла:  — Ех, ви! Чи вам обморочити мене?

Але в ту хвилю з глибу саду донісся спів. М'який, низький голос співав української пісні:

Тиха вода береги понімає,

Великий пан до мене прибуває.

А у мене думу,

Як на морі шуму...

З першими звуками цього голосу боярські пальці, які зразу так міцно були вчепилися за одвірок, що побіліли, разом ослабли, розтулилися, на боярському обличчі промайнуло: «Загибай усе на світі, а я уп'юсь цим хмелем!» І, трусонувши своїми пишними кучерями, боярин зник.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.