Маруся - 03

 

XI

А сонце тим часом височенько підбилося і сяло, й вигравало так, що ніде сливе тіні не було, а якщо де й виявлялася, то все-таки її як-небудь та пронизував, як-небудь та переймав, як-небудь та зачіпляв сонячний промінь. Його тепле і ярке світло навкоси впало в хатнє вікно, біля якого заснув нагодований пан Іван і, мабуть, своєю м'якістю та теплом збудило його, непризвичаєного або вже давно одвиклого від усякої м'якості та теплоти на білому світі.

Пан Іван хоч пробудився, та деякий час не розплющував очей, а тільки зітхав та якось жалібно усміхався. Цією усмішкою немов хотів він вимовити. «Адже я добре знаю, що від усіх теперішніх пестощів і сліду не лишиться, як тільки я розплющу очі; я пак знаю де й розумію!»

Але раптом він скочив, як опечений, обличчя знову мало звичайний байдужо-похмурий і навіть трохи ворожий вираз, і, проворно осмикуючись та збираючись, він вороже оглядав білі стіни, на яких грало веселе сонячне проміння.

У хаті не було нікого; він гукнув голосно й уривчасто:

— Ей, господарю!

Гучний був голос у пана Йвана й покотився по дворі по всіх кутках. Маруся й Тарас метнулися до хати і, притаївшись за кущами бузку та калини, дожидали, що буде.

Кругом було тихо й нічого не було чути, окрім гомону та руху літнього погожого дня.

Пан Іван гукнув знову, голосніше і більш уривчасто, як попереду:

— Ей, господарю! Чи тобі позакладало?

І зовсім готовий в дорогу, у шапці, приладжуючи якнайзручніше списа, пан Іван стусонув у хатні двері каблуком, розчинив їх навстіж і спинився, не знаючи, куди краще йти: сіни були прохідні, і з обох боків по траві викладалися стежки, і там і тут стояло різне сільське знаряддя. З третього боку були наполовину відхилені двері у світлицю.

Але вже чути було привітний голос господаря у відповідь на заклик, голос, перериваний легеньким, досить приємним кашлем та проворною спішною ходою.

— Йду, пане Йване, йду! — привітно та щиро чулося здалека.

Але пан Іван ніяк не міг збагнути, звідки наближався голос, і даремне повертівши в'язами туди й сюди, нетерпляче сунувся в які попало двері й віч-на-віч стрінувся з ласкавим задиханим господарем.

— Чи добре відпочили, пане Йване? — спитав господар, співчутливо та простодушно поглядаючи в невдоволені очі гостя. — Не кусали мухи?

— Чорт їх бери, хоч би й кусали! — відказав Іван, н кий почувався щось не до ладу після спочинку та сну.

— Певно, цур їм, пане Йване,— сказав господар, охоче пристаючи на висловлену гостем думку, і тим часом, як гість на хвилину замислився, похмуро та гнівливо покручуючи вуса, він теж, подумавши хвилину, додав:— Однак скажу вам, часом отак саме під час смачного сну досада візьме доброго чоловіка від цієї погані...

— Від якої? — спитав пан Іван, виходячи з задуми.

— Та від мух-таки, добродію. Подумаєш, що добрий чоловік для них солодший від меду часом...

— Голова болить,— перебив похмуро пан Іван балакучого господаря. — Ти краще чарку горілки піднеси, як дарма базікати...

— Милості просимо, милості просимо, пане Йване,— підхопив господар, поспішаючи із такою охотою, наче йому село з грунтами та ланами подаровано.

І дрібною радісною ходою подибав він поперед пана Йвана в хату, а пан Іван ступав за ним слідом усе з тим самим похмурим та гнівливим поглядом, але вже пригладжуючи й розправляючи свої щетинисті вуса.

— Сідаймо, пане Йване, а я зараз чарочку наллю,— говорив хазяїн, тупаючи по хаті.

— Ніколи сідати,— відказав, не м'якнучи, пан Іван,— давай хутчій, я так, на ходу, хильну. Та гроші ти вже наготовив? Мені дожидати не з руки...

— Шкода, страх як шкода, що так вам спішно, пане Йване,— промовив господар. — Таку горілочку пити б та смакувати, скажу вам по щирості...

— А гроші готові? — спитав пан Іван.

— Готові, пане Йване, хоч і важкенько нашому братові.

Тут господар зітхнув і меланхолійно поглянув на витягнутий з кишені гаманець, а потім на пана Йвана.

— Шкода й розбалакувати про це,— відказав пан Іван, що вже успів проковтнути величезну чарку горілки, наче ягідку.

Господар, знову зітхнувши, покорився й більше не балакав, мовчки вийняв гроші, гривни, й почав їх на всі боки обертати, роздивлятися, а потім пошепки лічити.

— До трьох сот налічиш, чи не сила твоя? — спитав пан Іван, але не дуже сердито, бо, питаючи, наливав другу чарку горілки, а спитав більш глумливо, навіть жартівливо. — Ти по-якому лічиш?

— А я все на копи лічу, пане Йване,— відказав господар. — П'ять, шість... нема кращої лічби, як на копи... сім, вісім... покійні батько зроду не помилялися... дев'ять... одинадцять...

Це лічення господаря неуважливо перебив пан Іван та, наливши третю чарку, випив її і деякий час тихо та мовчки слухав міркувань господаря, перериваних лічбою грошей, які він складав у стовпці на столі.

Але після четвертої чарки вся суворість пана Йвана вернулася з лишкою: лоб насупився, обличчя потемнішало. На ласкаве вітання господаря він нічого не відказав, строго перелічив подані гроші, засунув їх у кишеню нетерпеливою рукою, вийшов скорою ходою з хати, одв'язав коня, що попасався, обізвавши його прожорою, суворо підняв шапку на всі привітання, насунув її зараз же мало не на самі очі, та пустив коня риссю із двору й скоро зник серед широкого степу, що яскраво зеленів під промінням веселого сонця.

 

XII

Тим часом, як орлячі очі Тараса жадібно пасли слід за паном Іваном, як той гнав вздовж степом, Марусині очі, вирядивши їздця із двору, звернулися на господаря.

Господар стояв коло воріт і, либонь, без цілі, не думаючи, дививсь услід за паном Іваном, глядячи, як і Тарас, на його швидку їзду та машинально прислухаючись до гуку копит по степу. Однією рукою пестив він собаку, що підійшов до нього, а другою, немов парасолем, прикривався від сонячного проміння, що вдаряло йому в лице. Потім він, наче досхочу вдовольнившись видовищем, поволі й спокійно повернув од воріт до хати, поглядаючи туди-сюди по двору з тим допитливим видом, із яким хазяйновитий, справний та пильний господар позирає часом, вишукуючи, чи нема де в його справному та бездоганному господарстві чого такого, до чого б можна було причепитися та на що можна б звернути свою загарливу господарську діяльність.

— Діду! — гукнув Тарас, отямившись, нарешті, від упертого глядіння за їздцем, що давно вже зник. — Де вороже військо стоїть? Я думав — у Великій Ярузі, аж...

— А, дітки, ви тут у садку гуляєте? — ласкаво промовив пан Книш, задержуючи ходу й киваючи головою...— Як нагулялися, то простуйте до хати та нехай хліб святий не дурно родить!

І він, усміхаючись, пішов до хати, а вони за ним.

Миттю забрано геть пляшку й чарку, поставлені для пана Йвана; на столі з'явилися вареники та коржі, і замість гострого запаху від горілки стало чути свіжий запах сметани.

Тарас, хоч заклопотаний тим, де тепер стоїть табором вороже військо, і в цій турботі не згірш кого іншого уминав вареники, уминав так хутко, наче кидав позад себе,— але Марусі не було й у думці їсти, і тим часом, як її тоненькі пальчики ламали та кришили коржики, її очі не відривалися від господаревого обличчя. и

— Діду, діду! — знову почав Тарас,— коли він погнав до Кривих Хрестів, то, виходить, уже військо не в Великій Ярузі стоїть?

— Мабуть, що так, хлопче, мабуть, так,— відказав ласкаво дід, щиро підсовуючи їжу. — А от ти нагадав мені про одну справу, Тарасе: треба б навідатися, як там наші верші коло Великої Яруги.

— Я геть забув про них! — скрикнув Тарас та зірвався з місця, немов його хто скинув одним махом.

— От тобі й хазяїн! — промовив пан Книш, усміхаючись.

— Але, діду! — мовив Тарас,— я й не знаю, як це я забув!

І він стояв перед дідом у непевності, немов йому ніяк уже не личило, ніяк не годилося випускати з уваги такі речі в господарстві.

— Піду хутчій, подивлюся,— промовив він, отямившись, нарешті, від подиву і збуваючи замішання наміром якнайшвидше сповнити вирішене питання.

Він вискочив із хати, хвилину чути було його гучне тупотіння, раз почувся вже здалеку його голос, що кликав Рябка,— і все змовкло.

Маруся зосталася наодинці з господарем, і тепер господар стояв перед нею й дивився на неї — дививсь іншим поглядом, від якого у неї сильно-сильно почало битися і тріпотатися серце.

На її очах стала нараз немов чарівна зміна, чи, краще, перетворення: пан Книш переродився. Замість лукаво-простодушного, добродушно-заклопотаного господаревого обличчя перед нею блискотіли гострі, пронизливі, немов гострий кинджал, очі: усі м'які зморшки зникли, усі риси якось інакше вияснилися — не жартівливе, безжурне було тепер усе обличчя,— навіть ростом став вищий, у плечах ширший, рамена зробилися міцніші.

Кілька хвилин споглядав Книш на Марусю, а Маруся на нього, немов зачарована пташка; потім він промовив,— і голос у нього інший став: настільки дзвінкіший і твердіший, що на попередній схожий був так, як схожа скрипка з порваними струнами на скрипку настроєну й співучу під мистецькою рукою.

— Марусю,— мовив він,— тут недалеко пробуває один приятель твій і хоче з тобою слів зо двоє перемовити, може б, ти поспішила до нього?

Зрозумівши Марусину відповідь без слів, які перетяла велика радість, наче гострий ніж, він подав їй знак іти за ним.

Він вийшов із хати надвір. Марусині очі радісно й непевно спинилися на купі давнього каміння, поблизу якого вона чула голос, що вернув їй бадьорість і радість, але Книш не ступив до неї й кроку,— він спинився, пильно поглянув на всі боки й свиснув; Ворон, що вартував коло воріт, двома скоками опинився коло нього, сів на задні лапи, задер голову догори й тямущо та уважливо дивився господареві в очі, дожидаючи наказу.

— Нема чужого близько, Вороне? — спитав Книш.

Ворон на відповідь якось особливо тихо та виразно завищав, ніби говорячи: «Ох, будьте певні!» і, немов на більший доказ того, що можна тепер бути зовсім безпечним, почав ловити та ковтати мушки, користаючись із вільного часу між поважними турботами та важним ділом.

Книш знову увів Марусю в сіни, але, замість хатніх дверей, відчинив двері напроти, у комору, де було повно запасів усього, що служить на підмогу життю людському; ледве можна було протиснутися між численними мішками з мукою, крупами, пшоном, горохом, маком, квасолею; світло затуляли низки хмелю, ковбас, сушених яблук; коші з яйцями, які от-от розсипалися б від необережного кроку, примушували боязко ставати; чимало так само непокоїли й цілі лави бутлів та пляшок, що перегороджували дорогу.

Маруся, увійшовши, стала вибирати, куди б зручніше ступити — скрізь було небезпечно стати. Вона звернула очі на Книша, який причиняв за собою двері, 1 раптом побачила коло самого порога діру вниз під підлогу й драбину, що була спущена в підземелля.

— Тихенько спускайся, дівчино,— сказав Книш. — Стережи своїх ніжок!

 

XІII

 

 

Вони почали злазити вниз по непевній драбині, що угиналася та трусилася під ними, немов жива.

Маруся не примітила, яким чином одкрилося підземелля та як воно закрилося, вона запримітила це тільки тому, що вони враз опинились у пітьмі.

Що далі вони злазили по драбині, тим повітря ставало свіжіше й вогкіше, як, звичайно, у льоху, куди не зазирає зроду теплий та ясний промінь сонця. Вряди-годи чула вона, як до неї доторкалася певна та вірна рука, як дбайливо її піддержувала.

Нарешті, драбина кінчилася, і Маруся опинилась на споді глибокого льоху.

Ту ж мить провідник узяв її за руку й повів за собою.

Йшли вони недовго; ледве ступили кілька кроків у тьмі, як широка смуга денного світла ярко впала згори й освітила Марусі просторе підземелля, де спокійно проходжувався сюди й туди січовик; він увесь поринув у якісь міркування, але не втратив анітрохи звичайної чуткості та пильності й відразу почув та побачив одвідувачів.

— А, Марусю малая, пораднице вірная! — промовив він, зустрічаючи їх з спокійною усмішкою, немов гостей на мирному та приємному святі.

Він не виявив хвилювання і тільки на мить, не більш, його блискучі очі потонули у втоплених у нього з радістю і надією очах дівчини.

Але єсть якась таємна незрозуміла сила, що видає в деякі хвилини життя навіть глибоко затаєне тьохкання серця, і пан Книш добре відгадав і зрозумів, що маленька дівчина вже стала запорожцеві всім, що скрашає й відживляє, що чарує і сповнює відрадою та ніжністю тяжке, понуре, самотнє небезпечне життя.

І разом, як він одгадав і порішив цю річ, на його обличчі промайнув той особливий вираз якоїсь млості, якоїсь жадоби знайти кого пестити, якийсь вираз гіркості, що не подибують його очі нікого й нічого такого, хоч скрізь звертаються,— той особливий вираз промайнув, який раніше чи пізніше промайне в кожної, навіть найсильнішої духом, найтвердішої вдачею самотньої людини.

— Ходім далі,— сказав Книш,— там вигідніше буде сісти й побалакати: чутніше буде, якби часом хто неждано навідався...

Вони пройшли ще вперед підземеллям, яке то ставало вужче, то ширше, то не пропускало ні іскорки світла, то знов ясно освічувало його, падаючи зверху, кружалками, смугами, зірками, трикутниками й усякими фігурами, в залежності від того, який отвір зробила природа.

Через це світло падало крізь розколину, ніби крізь кругле вікно, часом цілий сніп проміння проникав через малі продуховини або вузенькою смужкою тремтів на чорній земляній стіні.

Скрізь, де тільки прозирало світло, були примощені драбинки, і той, що ховався в підземеллі, міг по своїй охоті не тільки тішитися денним світлом, але й бачити, що робиться надворі, тим часом як самого його не було видно.

Усі помовчали, як часто буває, коли сильно дошкулить і сильно поверне серце людське яка-небудь думка або яке почуття.

— А на час ми не багаті! — промовив Книш, звертаючись до січовика.

— Зате не вбогі на вигадки,— відказав січовик,— не проситимемо попідвіконню ні відваги, ні здоров'я...

— По-моєму, коли в путь, то й у путь!

— Авжеж! Споряджай мене, приятелю, а я такий охочий, як попівна заміж!

— Ну, то й за діло! — сказав Книш.

Він одійшов кілька кроків убік і зараз повернувся з чималим оберемком приношеного вбогого селянського вбрання, з фальшивою сивою бородою, вусами та бровами, із торбою і бандурою, неначе все це добув із-під землі.

— То дівчина піде з тобою? — сказав Книш, розкладаючи принесений оберемок.

— Марусю, підеш зо мною? — спитав січовик.

— Піду,— відказала Маруся.

— А чи знаєш, куди йти, дівчино? — спитав Книш.

— Знаєш, куди? — повторив за ним січовик.

— Не знаю. Піду, куди скажеш,— сказала Маруся. І радісно, і тепло, і бадьоро було у неї На серці, як помислила про те, що піде.

— То ось убрання дівчині, нехай убирається, коли думає йти,— сказав Книш, вибираючи з оберемка дівоче убрання і подаючи його Марусі, як подає, добувши з яйця букет квіток, меткий одводчик очей людських — кумедійник.

— Славний бандурист з тебе вийде, пане приятелю!— говорив Книш, дивлячись, як січовик убирався в одежу мандрівного співця. — Та й поводатар у тебе дуже щирий! — додав він, переводячи погляд на Марусю та усміхаючися з того, як старанно вся вона взялася перебиратися, далеко відкидаючи своє гарне убрання та жваво одягаючи старі й подерті дранки.

— Підемо, Марусю, до самого пана гетьмана! — мовив січовик.

Веселий погляд, яким вона відказувала йому, навів на його якусь думу, та ненадовго.

— Тим часом, як ми збираємося в дорогу, пане приятелю,— мовив він до Книша,— ти, будь ласка, повчи нас уму-розуму. Розкажи до ладу, що тут у вас діється. От я вже більше місяця никаю поміж людом, а й досі нічого не дійшов ні путнього, ні певного: більше згоди в молодиць на великому торзі, як тут у вас на славній Україні!

Книш усе мовчки стежив за перебиранням і, як людина, більш знайома з обачністю, як зі щирістю та відвагою, замість, щоб згоджуватися або заперечувати, лише коли-не-коли стиха перебирав струни на бандурі, що держав у руках.

— У тебе які вісті? Ти ж вільно розбалакуєш, без поспіху, а моє діло таке, як навздогінці цілуватися... отже, ти краще розумієш і розбираєш, як я,— говорив далі січовик.

— Та що! — відказав Книш,— нарікає люд... Тогобічному давно не вірить і сьогобічному віри вже не діймає... Часи непевні... З одного боку москалі, з другого — ляхи, з третього — татари, а дома два гетьмани один на другого часник товчуть...

— Оповідали, що наш занепав на здоров'ю; чи правда?

— Хворий він не був, а змарнів; та й не дивниця: горе одного лише рака скрашує! — одказав Книш.

— А той?

— Той? Про того, коли добрі поголоски збирати, то виходиш усю Україну й вернешся з порожніми руками, а коли збиратимеш лихі, то оглухнути можна скрізь, куди тільки зайдеш.

— Хто там коло нього з наших?

— Антін іще держиться, та й той, каже, що вже над силу: таким ще плюгашем ніколи, каже, я не був. На всякий випадок, пам'ятай, що в нього жінка добра.

— Справді? Ота велика пані?

— Так, ота велика пані. Буває, що й між кропивою виросте кійло[1]

— Вона в нього звідки?

— Не знаю.

— Коли з їх поля ягода, то не вір: буде все той самий звір, тільки з іншими присмаками. Так наш вельми осунувся?

— Осунувся.

— Хто там у нього за порадника тепер?

— Ніхто. Сидить сам, як підстрелений орел.

— Йому тяжко.

— А тяжко.

Січовик був уже готовий і взяв бандуру у Книша з рук.

Маруся теж була готова, і всі вийшли із підземелля.

Ватаги, що проїжджали повз хутір, бачили поважного бандуриста, що сидів на призьбі під хатою пана Книша, тихо перебирав струни та з протягом співав божественних псалмів, тим часом як поводатар, користуючись із одпочинку, спав на траві, а пан Книш, схиливши голову, смиренно й трохи боязко слухав цих божественних співів, наче людина, яка невиразно почуває, що вона не все йшла стежкою, вказаною в псалмах.

 

 

 

XIV

Смерком бандурист із своєю поводатаркою були вже коло військового табору, що розкинув свої намети недалеко від річки, на горбку, серед широкого пахучого свіжого поля.

Вечірні тіні все густішали, й тільки на заході світила яскраво-червона смуга вечірньої зорі.

У таборі було дуже тихо. Вартові, озолочені вечірнім промінням, із-за своєї нерухомості і блиску здавалися вилитими з металу. Кілька постатей сновигало швидко, метушливо, декілька інших повільно бродило; в одному наметі, незважаючи на те, що денне світло ще не зовсім згасло, видно було крізь біле полотно, як горіла свічка; вряди-годи брязне тут або там зброя, розкотиться вигук.

Бандуриста загледіли й примітили ще здалеку, але він поволі наближався до самого табору й через те ніякої ненависті чи обережності не викликав.1.

Поява його для багатьох навіть видимо була приємна: коли він заграв на бандурі й нешвидко, урочисто заспівав божественний псалом, усі слухали, замислившись.

Чимало голів, перев'язаних скривавленими пов'язками, підвелося з очевидним наміром кинути милостиню співцеві, та почуття слабості приневолило одних скрикнути з досади, інших сумно усміхнутися; один кивнув на поводатарку, щоб підійшла ближче, показуючи їй здалека шага.

Дівчина одначе стояла, вагаючись,— бандурист їй нічого не говорив, мабуть, тому, що, маючи старезні очі, недобачив того кивання.

— Підійди, дівчино хороша,— промовив ранений,— я тебе не вкушу, а шажка дам!

Інші руки теж кликали дівчину, й вона пішла кругом, кланяючись та збираючи тремтячою рукою милостиню, зустрічаючи ласкаві погляди, вислухуючи жартівливі привітання.

А тут бандура так загучала в бандуриста, що всю увагу звернула на себе.

Що то була за пісня — розібрати було тяжко; не то грізний грім, не то болісний стогін.

Все принишкло, слухаючи, захоплене незрозумілою силою; про несміливу дівчину зі спущеною до землі головою та тремтячою ручкою геть позабували. Усіх чарував бандурист.

У прозорому тихому повітрі, у ясно-блискучій імлі рожевого вечора гуло, тремтіло та розковувалося:

Ой ти ремезо, ой ти ремезонько,

 Да не мости гнізда да понад Десною!

Бо вода в Десні щодня прибуває,

 Вона твоїх діток да позатопляє!

Якийсь молодий офіцер, гарний, мов картина, та самозадоволений, бравий, з військовими манірами й військовим виразом на обличчі, вийшов із намету.

Він вийшов, знати, з нудьги, не маючи роботи, але, почувши спів бандуриста, спинився, далі перестав пускати дим колісцями; далі забув про люльку, втеряв військовий вираз в обличчі та в усій постаті.

Щось давним-давно заглушене, щось давним-давно забуте пригадалося йому.

Іншої хвилини чудно преображаєшся ти, образе людський!

На обличчі офіцера, яке кілька хвилин перед тим виявляло, сказати б, одну військову параду, тепер заграло щось зовсім інше.

Навіть риси стали неначе інші. На рівному, спадистому чолі зібралися, може, зроду тут небувалі зморшки, губи, що пишалися як найкращою окрасою, самозадоволеною та трохи нахабною усмішкою, стулилися, очі, які мали звичай дивитися лише по-військовому, дивно пом'якшали.

Грізний, зловісний спів бандуриста перейшов у інший, повний такої безнадійної, безсилої туги, що один поранений солдат промовив:

— Ой, жили з мене тягнуть!

 

Зажурилась Україна,

Що нігде прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти.

Що малії витоптала,

Старії побила,

Молодую челядоньку

У полон забрала!

 

Слухаючи цей нехитрий переказ подій, офіцер ніби питав себе самого про дещо таке, про що раніше не було й гадки спитати.

Можна було напевне сказати, що в цю хвилю він не гукнув би з такою, як перше, відвагою:

— Плі!

Якийсь вусатий солдат, що нагадував своїм кольором та рубцями посіченого тіла стару поламану мідну статую грубої роботи, що могла уособлювати собою уяву брутальної лютої жорстокості, спочатку понуро, але нерухомо слухав співи, потім одійшов далі, потім зник за наметом, ліг на траві, укрився шинелею, і по його загартованому обличчю потекли рясні гарячі сльози — сльози, які не зрадили себе ні риданням, ні зітханням, зовсім тихі, тихіші від весняного доброчинного дощу в степу.

Раптом спів урвався, бандура загула шпаркіше, шпаркіше та шпаркіше, й у військовому таборі залунали танцюристі звуки:

Ой продала дівчинонька юпку,

Та купила козакові люльку,

Люльку за юпку купила —

Вона ж його вірно любила!

Та продала дівчинонька душу,

Та купила тютюну папушу,

Папушу за душу купила —

Вона ж його вірно любила!

Розбігся скрізь та всюди регіт; дехто почав підспівувати, хитати в такт головою.

— Оце так бандурист! — чути було голоси,— оце так бандура!

Чимало жартівливих пісень іще співав бандурист на потіху воякам, і не без жалю вони розпрощалися з ним, не без утіхи прийняли обіцянку вернутися до них знову і знову їх потішити.

— Куди йдеш? — казав дехто. — Ніч надворі, а дороги, знаєш, непевні...

— Старцеві розбій не страшний,— відказав безпечний бандурист, відходячи, і скоро зник із своєю поводатаркою в імлі літнього вечора.

 

XV

Уже зорі засвітилися на небі, а січовик із Марусею все йшли тихим, безкраїм, сонним степом.

Все навкруги мовчало, і самі вони не промовили й слова.

Та й нащо говорити, коли рука з рукою йдеш на добре діло?

Добре було так іти рука з рукою сонним степом, серед нічної тиші, чуючи лише, як б'ється твоє переповнене серце!

Вони не знали, чи довго йшли, і ми не будемо лічити того — години ці були гарні, то й годі було знати їх — самі пролинули, мов пташина.

Перед ними миготливими крапками заблимали в імлі вогні, а скоро таки в імлі вирисувалися й темні обриси мурів та будинків.

Хмуро й понуро виглядало це місто, що чорніло в нічній тьмі та блискотіло дрібними вогняними цятками. Звичайного хапливого міського гамору не було чути, звичайної верткої міської метушні не було помітно; зовсім інше життя тут проявлялося; не ті були відгуки кроків, не той відгомін голосів. Як у природі знати, коли надходить буря, так у цьому місці все дихало готовністю до бою та одсічі; чим це особливо визначалося — не можна означити точно, але виявлялося на всьому: і на вбогих низеньких хатах серед садочків, і на високій дзвіниці, і на старезних міських мурах, і на недавно підсипаних валах. Усе тут, здавалось, готове було до рішучої відсічі, хоча солов'ї по-весняному лящали та щебетали по садках і жіночі постаті спокійно переходили вулицями.

Ніхто не окликнув їх, коли вони наблизилися до міської брами, і вони вступили в місто без перешкоди й завади; але кожна пара очей, здавалося, помітила їх і стежила за ними пильно та гостро.

— Ей, братику! — сказав січовик, звертаючись до молодого козака, який чогось дожидав, спершись на тин коло хати з освітленим віконечком. — Ей, братику, будь ласка, покажи старому бандуристові, як доступити до пана гетьмана!

Молодий козак, піднявши трохи вгору шапку і вказавши в уличну тьму, засіяну, немов іскрами, відблисками од віконець, промовив:

— Як минете цю вулицю, управо буде гетьманська хата.

Вони, подякувавши козакові, проминули показану вулицю і вгадали, котра то була справа гетьманська хата з того, що вона була ясніше освітлена, та з того, що дві дівчини, йшовши повз неї, придержали ходу, зазирнули у віконце і сказали: «Пан гетьман, мабуть, не спить».

У цьому віконці ясно вирисовувалсь голова вусатого козака, ніби виточена з чорного каменя, схилена на руку у глибокій думі.

Прислухавшись, можна було чути чоловічі кроки по світлиці, кроки то повільні, то швидкі, навдивовижу виразні кроки.

Січовик постукав.

Вусатий козак перестав думати, устав і відчинив двері.

Кроки у світлиці одразу замовкли, й настала тиша.

— Панові гетьманові приятелі уклін засилають,— промовив січовик, вступаючи до хати рука об руку з Марусею.

То була звичайна світлиця, до другої двері були зачинені.

— Спасибі за приятельську ласку! — відказав вусатий козак байдуже-ввічливо, немов такі одвідини траплялися раз у раз.

— А можна бачити гетьманські ясні очі, братику? — спитав січовик.

Але двері другої світлиці вже розчинилися, сам пан гетьман стояв перед ним, і вся його постать питала без слів: звідки гості? які вісті?

Світло від вогню освічувало його не всього, а смугами та іскрами: то зверху, то збоку, то знизу. Він увесь був у чорних тінях та тремтячому мережаному світлі.

Рис його обличчя не можна було добре розглядіти, тільки очі, гострі та допитливі, блищали у присмерку, як вуглі.

— Чолом б'ю панові гетьману! — мовив січовик, побачивши його, і низенько уклонився.

Низенько уклонилася й Маруся панові гетьману.

— Спасибі,— відказав пан гетьман. — А якої пісні заспіваєш нам, ласкавий бандуристе?

Сам голос уже виявляв людину, що звикла наказувати, а не слухати наказів — людину, що звикла, не зупиняючись, висловлювати свої жадання та думки і, не вагаючись або страхаючись, змагатися за них та їх обстоювати.

— Хіба своєї, пане гетьмане, бо не сиджу на чужому возі і не підспівую за хазяйську ласку.

Пан гетьман нічого не відказав на це, але жодними словами не висловити краще дивування, гніву та жалю, як цією мовчанкою.

— Звідкіля бог несе? — спитав пан гетьман.

— З Запорожжя,— відказав січовик. — Запорожці звеліли низенько уклонитися вельможному пану гетьманові.

— Спасибі,— промовив гетьман. — Милості просимо до моєї світлиці.

Січовик пішов слідом за гетьманом до другої світлиці, і Маруся, все ще держачися за його руку, увійшла теж у гетьманський покій.

Окраси в цьому покої не було особливо ніякої: такі ж самі білі стіни, такі ж самі й липові лави, як і в звичайній козацькій хаті, тільки чимало різної та коштовної зброї і по стінах висіло, і по кутках стояло; на столі лежав бунчук і папери.

Гетьманські жупани висіли на кілках, і шитво на них блищало. Ліжко стояло якесь неприступне для сну й відпочинку, і зсунута з узголов'я подушка ясно та конечне промовляла про те, в якій гарячці й муці була голова, що ненадовго схилялася до неї.

— Прошу сідати,— промовив пан гетьман.

І сам сів і втопив огненні очі у січовика.

Усе його тіло видимо тремтіло, ніби він здержував себе, і ця уздечка докучала йому та дратувала його.

— Вибач, пане гетьман,— відказав йому січовик,— ось бачиш, у мене поводатар маленький, втомився — аж зів'яв; треба б відпочити їй, бідненькій...

Пан гетьман устав і, стягнувши з найближчого кілочка пишного жупана, кинув його січовикові. Потім очі його впали на персидський килим, що укривав великого ослона; він здер його одним рухом і теж кинув січовикові, нетерпляче стежачи, як він піклувався про поводатаря.

Жодній няньці не стати врівень із січовиком у швидкості та моторності, з якою він простелив персидський килим на лавці, хитро учинивши узголов'я, без подушки; та й яка нянька могла б бережніше й ніжніше підняти Марусю та дбайливіше, ласкавіше положити на постіль і вкрити пишним гетьманським жупаном?

З якою втіхою втомлене тіло доторкнулося до цього ліжка, спорядженого вірною та певною рукою!

Але спати дівчина не могла; сон її зовсім не брав. Вона навіть не дрімала; з-під рясних зборів гетьманського жупана її мимохіть та непереможно приковували до себе два бесідники, й вона стежила за найменшим їхнім рухом, ловила найкоротший вираз їхніх облич.

Вони сиділи за столом один проти одного, і світло воскової свічки, яка ясно палахкотіла, вповні освічувало їхні обличчя й постаті.

Що за могутня постать у січовика! Сила, краса його сповняли серце дівчини якоюсь великою повагою та надією.

Але друга постать!

Душа її була повна жалощів та трепету, коли вона дивилася в ці запалі очі, що понуро та неспокійно поблискували з-під рясних брів, на невчасні зморшки, які порисували величне та горде чоло, на всі сліди нищення від внутрішнього вогню — вогню, який, либонь, не вгасає і палить безнастанно та невідступно.

Вони обидва стиха розмовляли. Дуже стиха та стримано.

Вона довго прислухалася до цієї розмови, як дослухаються до далекого гомону моря.

Нарешті, втома взяла своє, очі її одразу склепилися, і вона заснула.

 

XVI

Маруся спала, як сплять на березі моря: і спиш, і чуєш, що кругом тебе грізна безодня, і ловиш через сон її грізне рокотання, і хоч роїться в голові чимало свого, та невідступно ввижаються безкраї хвилі цього моря, що колишеться та плеще, їй ввижався батьківський хутір, запашний вишневий садок, знайомі рідні обличчя, але все це якось чудно не те, щоб линяло, а, краще мовити, тонуло в тумані, відсовувалося на друге місце; на першому місці яскраво сяли нові образи.

Раптом вона прокинулася та хутко підвелася на своєму ліжкові.

Січовик сидів, як перше, обпершися об стіл, і, як перше, його очі палали, як дві ясні зорі, сліпуче спокійно й рівно, як справжнє світло.

Пан гетьман стояв посеред хати. Знати було, що він зірвався з місця в ту саме хвилю, коли його вразив страшний біль, зірвався і зупинився, немов приголомшений влучним ударом.

У пана гетьмана теж палали очі, але палали інакше; болісно умлівало серце, чуючи, що з цих очей готові от-от линути розпучливі пекучі сльози. Горде чоло побіліло від тяжкої муки та мордування, й часті зморшки на ньому, здавалося, позначалися все глибше та глибше.

— Чи плакав би сліпий, якби стежку бачив! — промовив він, нарешті. — А час минає! Час минає! А згоди нема! Підмоги нема! Я знаю, я поліз в воду, не спитавши броду, знаю! Та й ви до щасливого берега не допливете! Бачу я, який кінець буде!

Голос йому урвався.

Січовик мовчки і тільки пильно дивився на пана гетьмана.

Пан гетьман почав знову:

— То ви так уже й рахували, що я на Юдині гроші спокушуся, га? Добрі люди! Добрі люди! Ви...

— Пане гетьмане! — з шанобою перебив його січовик,— дозвольте вашій милості байку оповісти.

— Кажи!

— Жили-були собі два добрих собаки...

— Знаю, знаю, знаю!

Пан гетьман упав на ослін коло столу, простягнув руки на стіл і припав до них головою.

Обличчя йому не видно було, але по одному вже схилу шиї, що не вміла згинатися, можна було відгадати, яка то тяжка буває гетьманська шапка.

Так він нерухомо лежав кілька хвилин.

Січовик, що все так само пильно та уважно дивився на нього своїми зоряними очима, здавалося, не вважав за потрібне звертатися до бесідника з якими-будь питаннями, поясненнями чи розмовами.

Нарешті пан гетьман підвів голову.

— Та що ж мені, по-вашому, нести вам повинну голову, га?

Голос його був здержливий, але в ньому чути було глибоку їдку гіркість; бліде обличчя помалу якось корчилося.

— А ми ж присягали, пане гетьмане, цю голову нашу нести, куди треба, за рідний край. Не в нашій голові тут сила.

Пан гетьман швидко встав, пройшовся по світлиці, як одразу схоплюються та кружляють ранені звірі, підійшов до вікна, поглянув у пітьму запашної, тихої та теплої ночі, на безліч сяючих зір і знову сів за стіл.

Настала довга мовчанка, й так стало тихо, що Маруся чула, як билося їй серце.

Нарешті пан гетьман знову встав, підійшов до полички в кутку, узяв звідти каламар, перо та папір, переніс на стіл, розклав ніби до писання й знову відійшов до вікна, знову глянув у запашну тьму теплої ночі, на іскрометні зорі і звідти промовив глухо, немов за горло його стискала залізна рука:

— Я йому напишу все, що треба.

— Добре діло,— відказав на це січовик.

Знов на кілька хвилин настала мовчанка.

Тим часом очі січовика зустрілися з Марусиними очима, й він ласкавим кивком голови та усмішкою дав їй зрозуміти, щоб вона постаралася знову заснути й відпочити.

Але вона, ніби відповідаючи, вказала на пана гетьмана.

Він зрозумів, що її мучить, і знову відказав знаком, який мав її заспокоїти.

Пан гетьман підійшов до столу і почав писати.

Важкий, мабуть, був цей лист, і тяжко йому було писати.

Коли він був уже скінчений, пан гетьман подав його січовикові.

— Прочитай! — промовив він.

Січовик прочитав списаний аркушик, зложив його і, взявши свою бандуристську шапку, бережно засунув його під підкладку у шапці.

— Коли ж доставиш? — спитав пан гетьман.

— Як тільки донесе мене бог та добра доля, то й доставлю,— відказав січовик.

Сказавши це, він устав.

— Ідеш? — спитав пан гетьман.

— Іду, пане гетьмане; щасливі живіть.

Маруся враз встала теж на рівні ноги.

— Мене не покинеш? — спитала вона.

— Ні, не покину,— відказав їй січовик, злегенька схиливши до неї своє смугляве обличчя. — А як втомилася, то на руках понесу.

Маруся вхопила його за руку.

— Б'ю чолом пану гетьманові,— сказав січовик, низенько вклонившись.

— Він продасть нас! — глухо промовив пан гетьман.

— Милостивий бог не дасть, поросна свиня не з'їсть,— відказав січовик.

— З ним не можна по правді! — вигукнув пан гетьман,— не можна...

— Байдуже, пане гетьмане, байдуже: де не хватає вовчої шкури, там ми наставимо лиса,— промовив січовик,— бувайте здорові та нас дожидайте! Ходімо, Марусю малая.

Вони вийшли з гетьманської світлиці й рушили знову до міської застави.

Скрізь по вулицях було тихо та темно; вишневі садочки м'яко білілися; десь глухо дзюрчала вода.

Ступивши кілька кроків, Маруся оглянулася на гетьманську хату.

В одчинених дверях, у які вони тільки що вийшли, стояв пан гетьман і дивився їм услід.

В неясному світлі мерехтливих зір ледве маячила його постать, але й цей неясний обрис був так сповнений виразом муки, що в Марусі серце боляче забилося.

— Утомилася, Марусю? — спитав січовик, пробираючись по крутих завулках.

— Ні,— відказала вона. — Мені добре йти. Далеко можу, куди хочеш!.. Ми далеко підемо?

— Далеко.

Якийсь час вони йшли мовчки. Разів два чи три попадались їм назустріч та переганяли їх чигиринські городяни — все дужі, міцні люди, що неначе мимохіть тільки позирали на них і потім ішли далі своєю дорогою.

Біля застави підвівся з землі якийсь велетень із вусами мало не в аршин і став перед бандуристом, немов дзвіниця.

— Куди бог провадить, ласкавий пане бандуристе?— спитав він.

— Туди, де добрі люди, шановний земляче.

— Ну, а як повстрічаються лихі, пане бандуристе?

— Як вовка боятися, то в ліс по ягоди не ходити, земляче.

— Якби я був козак дужий, пане бандуристе, я б уклонився тобі й попросив би... та я несміливий козак!

Маруся хотіла краще приглянутися до цього «несміливого», але голова його була так від неї високо, що вона примогла побачити лише навислі, немов снопи свіжої степової трави, вуса.

— Байдуже, насмілься,— відказав бандурист.

— Заспівай-но мені яку думу.

— Добре.

Бандурист тихенько заграв на бандурі й тихо заспівав:

Ой послухайте, ой повидайте,

 Що на Вкраїні постало:

Під могилою під Сорокою

 Множество ляхів пропало.

Коли спів затих, «несміливий» козак одійшов набік, а бандурист із Марусею вільно вийшли за заставу.

Дорога звивалася далеко-далеко чорною гадюкою по м'якому густому муравнику. В чигиринських садках щебетали солов'ї.

 


[1] Кійло - ковила

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.