Маруся - 02

 

VII

Вони ні на хвилину не задержували ходи й увійшли вже чимало.

Зоря ще не розсвітала, але м'яке, тепле нічне повітря вже посвіжішало, з дальнього монастиря, невидного за неясними обрисами далеких лісів, ледве чути було благовіст, і якийсь особливий тихий дзвін перебігав побережним комишем, і річка, далеко заточившись у м'який берег сонною затокою, верталася звідти, немов зненацька розбуркана та стурбована котила хвилі вперед і бурхала без пуття та гучно, потім все більш та більш уймала пориви хвиль та бризки й ховалася з очей, ніби глухо нарікаючи.

Коло цієї затоки вони взяли в інший бік.

Ні шляху не було, ні стежки, але Маруся добре знала місцевість і незабаром вивела січовика в чистий степ.

їх обдало міцними, гострими, тверезими пахощами тільки що скошеної степової трави та квіток, що йшли від величезних, розкинутих по степу стогів сіна; січовик пильно обертав погляд у всі боки. Недалеко позад себе угледів він у присмерку житло людське, укрите тінню від густого дерева.

— Це наша хата,— сказала йому Маруся. — Загорода близенько — попереду.

— Веди, Марусю,— сказав січовик.

І хоч ніде поблизу не видно було й ознаки якої-будь загороди, та він, не вагаючись і трохи, ступав у легенькі сліди Марусині.

Не вспіли вони ступити п'ять кроків, як Маруся промовила: «Тут!», і вони опинилися над чимось таким, ніби простора яма серед рівного степу, спустилися в неї, і на самому споді січовик примітив вербову - загороду, а в ній дві пари пишних круторогих волів, що здавалися крутими горбами на рівній поверхні.

Маруся відчинила загороду й тремтячою рукою погладила злегенька спершу одну, а потім другу рогату голову. Легеньке ласкаве мукання було їй на відповідь, і, немов розуміючи, що найголовніша річ тепер обережність та тиша, воли, виведені з загороди, ступали по степу, мов важкі човни на тихих хвилях — нечутно, рівно, швидко. (

Віз стояв недалеко від стіжка, високо накладений сіном.

— Що? — спитала Маруся, побачивши, що січовик спинився і дивиться на неї.

— Яка ж ти маленька, Марусю! — промовив січовик. — Яка ж ти маленька! Кожен вважатиме тебе скоріш за степового жайворонка, як за діловиту особу!

І справді, Маруся була невеличка, а серед безкрайого степу, коло величезного воза, запряженого дужими волами, поруч із велетенським січовиком вона здавалася ще дрібнішою, ще хрусткішою і ще більш безпомічною.

— А ось мамину хустку забули коло воза,— відказала Маруся. — Я зав'яжу її по-баб'ячи і, як сяду на воза, здаватимусь бабою...

І вже її великі очі дивилися на січовика з-під баб'ячої пов'язки, під якою щезла кучерява світлошовкова голівка й рожеві плеченята.

Січовик усміхнувся й декілька хвилин не міг чи не хотів вимовити й слова.

Голос його був дуже тихий, коли він знову заговорив.

— Ти добре знаєш шлях, Марусю?

— Знаю. Усе просто до озерця, а коло озерця шлях поверне праворуч, і тоді видно буде хутір пана Книша, а за хутором уже вільна путь до Чигирина, казав пан Крук батькові...

— А ти знаєш пана Книша?

— Знаю. Він приїжджає часом до батька всячину купувати.

— А як він тебе, гадаєш, привітає?

— Не знаю, як привітає.

— А коли зле?

— Або ж він зрадить?..— і відповіла й разом із тим спитала Маруся. — Він до батька ходить... він приятель...

— А чи знаєш ти, Марусю, що тепер скрізь по всіх усюдах військо стоїть, скрізь вороги вештаються? Знаєш, Марусю, що тепер, замість квіток, мабуть, по обидва боки шляху сувої диму здіймаються від пальби: різня йде?

— Знаю! — відказала Маруся.

— Зазиратимуть недобрі ворожі очі тобі в лице і, коли ти зіб'єшся на одному слові, коли тільки затремтиш — усе пропало!

— Я не зіб'юся на слові, не затремчу... Я не боюся ворога, я тільки боюся невдачі!

— Марусю, знаєш, може, смерть нас спіткає...

— О, перш треба тобі у Чигирин дістатися! — промовила Маруся.

І скільки благання і рішучості було в її тихих словах! На цьому стала їх розмова. Воли незабаром були запряжені.

— Марусю,— сказав січовик,— коли тебе хто спинить, не впадай коло воза, як пташка коло гніздечка... розумієш?

— Розумію! Треба бути, як ти.

— Усім кажи, що везеш сіно до пана Книша, а якщо щасливо доберемося до Книшевого двору, то ти скажи тому, хто вийде назустріч: «Чудові руна у вас, хоч і неспілими жати, то добре!» Чуєш?

— Чую,— відказала Маруся.

Січовик зарився в купу сіна на возі, Маруся сіла за погонича, воли рушили, і віз, хитаючись та перехиляючись, потягся росистим степом.

Зорі починали вже згасати; вітерець став жвавіший, і краплини роси заграли виразніше у траві.

Тихо посувався величезний віз степовим шляхом; при світлі погасаючих зір мигтів степ, недавно викошений і вже густо й м'яко застелений молодою травою та квітками, усипаний ще не зів'ялими стогами запашного сіна. Тихо посувався величезний віз шляхом. Тихо було навкруги, і два-три поклики в далечині, два-три далеких постріли ще більше давали відчувати цю тишу.

Перед Марусею розбігався краєвид на всі боки широко та далеко. Кожний найменший звук ловило її чутне вухо; найменше шелестіння трави або пташиних крилець,— і безнастанно очі її оберталися на всі боки й стежили за кожною точкою. У тьмі літнього досвітку не видно було виразно її личка, нічим не виявляла вона своїх думок чи почувань, але вся невеличка постать її нагорі кошлатого зеленого воза говорила про її невсипущу пильність, про її томливу тривогу.

Раптом почулося тупотіння значної кінної ватаги; праворуч з'явилася юрба верхівців та скажено летіла до Марусиного воза.

Кілька диких, похриплих голосів здалека загукали до неї:

— Стій! Стій!

Вона спинила воза.

Миттю обступили її, і нечемні питання чужою для неї мовою посипалися з усіх боків.

— Куди?.. Звідки?.. Чия ти?..

— З хутора,— відказувала Маруся. — Чабанова Данилова дочка. Везу сіно на хутір Гони, до пана Книша.

Заспокоєні верхівці розступилися трохи, і хриплиіі голос мовив з досадою:

— Я ж казав вам, що фальшива тривога, а ви полохаєтесь, як степовий птах! Ну, де ж ваші польські шпигуни?

— Проте ніякої біди не сталося від того, що ми проскакали півверстви вбік! — відказав на це другий голос, видимо, якоїсь молодої, рухливої та безжурної людини.

— Коли в голові гуляє вітер, то все не біда! — незадоволено пробурчав перший.

Дальше бурчання заглушив свист нагая й тупотіння коня, що рвонувся вперед.

— Ох, сердитий який! — промовив другий голос із легким сміхом. — За мною, хлопці! Віз захопіте!

Ватага рушила, й під його вартою рушив Марусин віз.

Куди дівчина тільки й обертала свої очі, всюди бачила вона коло себе похмурі, зловіщі постаті, грубі, суворі обличчя; всі їхали тихою ходою й немов відпочивали, поринувши у свої думи, на час забувши про сторожкі наїзницькі звичаї. На одних обличчях знати було сум, на інших турботу, або невгамовну одвагу, або байдужість до всього в світі.

Попереду гарцювали два офіцери і, либонь, сперечалися. Не чуючи їх слів, Маруся вгадала, що один — веселий, молодий — з його живої, рухливої постаті, з його швидких і наче різких рухів, а поруч його — незадоволений гладкий товариш, який здавався важким чавунним зливком, що тяжко пригнітав нетерплячого, гарячого коня. Силкуючись не пропустити жодного речення, якими перекидалися зрідка між собою у ватазі, Маруся намагалася теж одгадати, про що сперечалися старші, що гарцювали попереду,— чи не про її воза? Чи вони забули про нього? І що далі буде? І як зустріне її пан Книш? І чи доїде вона до пана Книша? І чи пощастить йому дістатися до Чигирина?..

Тихо хитаючись та перехиляючись, посувався віз. Останні нічні тіні мали вже зникнути; досвітню, здорову, проникливу свіжість уже було чути; поважні воли виступали тепер бадьоріше, муштровані коні, не зміняючи звичайної військової ходи, тулились ближче до воза, витягали голови й залюбки висмикували жмути запашного сіна.

Раптом щось примусило Марусю мимохіть звернути устромлені в далечінь очі вліво, і вона зустріла допитливий, проникливий погляд інших блискучих очей — погляд, який стежив за нею уважно і з непевністю.

Коло самісінького воза, черкаючись об нього, їхав уже немолодий верхівець. Очі дівчини, призвичаєні до присмерку, добре розгляділи кожну грубу рису його жвавого, розумного обличчя. Він пильно дивився на неї, і без слів можна було зрозуміти його погляд: «Чудне оце мале дівча! Чудний і той, хто обрав цю крихку цяцьку за погонича серед ночі, неспокійного, непевного військового часу!»

— У тебе, дівчино, рідні батько та мати чи ні? — спитав він несподівано Марусю і, помітивши, що вона не розуміє його мови, каліченою українською мовою переклав їй своє питання.

— Рідні й батько й мати,— відказала Маруся.

Погляд його впився в неї ще більш непевно й став іще допитливіший та проникливий.

Марусі здалося, що якийсь крижаний покров обгорнув усе її тіло, і холод пройняв її до самого серця. Степ перевернувсь у неї в очах, немов небо в бурхливих хвилях, у голові закрутилося, але вона пам'ятала наказ січовика і, бажаючи бути, як він, промовила рівним, хоча не жвавим голоском:

— А ваші батько та мати живі?.. Багато у вас родичів?.. Є у вас діти? Дочки чи сини у вас?..

Не знати, чи тихий здержливий голосок, чи звичайне питання розбуркали заглушені радощі та тугу на серці, тільки вони прокинулися, і допитливе, спостережливе обличчя, що наповнило Марусю томливою тривогою, стало якимось ігрищем то охмарюючих його тіней, то світлих просвітків: спомини, образи, жалощі, побоювання, надії, здавалося, душили сильну людину, підступаючи живими лютими припливами. Чудно дивилися тепер на Марусю ці неймовірні, попереду допитливі очі, ніби жадаючи знайти в її образі якийсь інший, далекий образ, що заставляв, може, колись усміхатися тепер тремтячі губи.

— Так, у мене є дочка,— промовив він, помовчавши чимало.

— Велика? — спитала Маруся.

Він усміхнувся. Мабуть, перед його очима промайнула дуже маленька, неміцна, хрустка постать, коли вважати на його трохи томливу усмішку.

— З тебе завбільшки, коли ще не менша,— відказав він і тяжко замислився.

Офіцери, що гарцювали попереду, все сперечалися: одному не обридло під'юджувати, другому не надоїло буркотіти; це була, либонь, забавка кожному з них у вільному, дикому, нудному житті.

Раптом у задніх лавах хтось упівголоса заспівав: «Вспомни, вспомни, моя любезная, нашу прежнюю любовь!», і Маруся, в якої кожен звук викликав цілу низку мрій про Чигирин, про пана гетьмана, про нього, вся здригнулася від звуків глухого, дужого голосу немолодого верхівця, її допитувача, який тихо про себе підспівував розпочату пісню. Спів скоро зійшов у нього на якийсь пристрасний, гіркий шепіт, тимчасом як заспівач явно захоплюючись, розлягався ще голосніше й такими хвилями суму та безжурності, жалю та відваги, що люто допікав до живого. То той, то інший голос підхоплював пісню; нарешті, всі голоси заразом підхопили її й зіллялись в один гук, що далеко розкотився по степу.

Коли пісня стихла, всі побачили, що розвидняється, немов досвіток виступив десь із-за нагло розчинених дверей, а не розжеврівся помалу. Недалечко від шляху видно було тихе, невеличке озерце, вкрите, немов димовою пеленою, ранішнім туманом; від озера праворуч звивався м'який чорний шлях до хутора, над яким стояв тонкою прямою цівкою дим.

Це виступав хутір пана Книша.

Моторошно було в присмерку теплої ночі, в присмерку ранішнього світання, але при блискучому сяйві благодатного ранку стало ще моторошніше. Весела велич природи якось дивно впливала на душу, то розтравляючи її, то втихомирюючи, то наповняючи якимось подвійним чуттям — страху й надії, які зачеплювались і боролися, не перемагаючи один одного, як борються з собою два однаково дужі — вогонь і вода, що не зіллються ніколи.

Маруся шукала очима підстаркуватого верхівця, який від'їхав од неї й зник в юрмі серед інших, і її очі скоро відшукали його та стрілися з його очима. В його погляді не було вже ні допитливості, ні гострого спостереження,— якесь вагання, якась непевність та острах розіллялися по всіх рисах його грубого, хижого обличчя і дивно його пом'якшили.

— Господи ти боже мій! Яка малеч! — мовив один із ватаги, углядівши Марусю при світлі сонця. — І їде собі байдужісінько: ні пороху, ні кулі не боїться.

— Таку дрібноту ні одна куля, гадаю, не візьме,— відказав другий. — Все одно, що макове зерно!

— У них і дівчата не боязкі,— це вже такий народ,— устряв до них третій. — Я, скажу вам, як під час самої колотнечі, кров хлющить, земля дрижить, і січуться, і вмирають, а вона собі ходить поміж них та визбирує своїх, наче в саду ягоди, їй-богу!

— Та й гине ж їх скільки! — сказав іще один бесідник, що прилучився до них.

— Та всі ми загинемо так чи інак,— сказав хтось ізбоку. — В тім тільки й річ, щоб загинути найкращим чином! От що!

Здалеку донеслося кілька пострілів, і гук від них, немов чари, в одну хвилю сполохнув усі інші думки, усі інші почування. Роздум, що було обняв декого, розпочатий помисел, уполовину висловлена думка, не висловлена відповідь,— все це урвалося, немов перетята гострими ножицями нитка, і вся ватага разом перекинулася немов в одну істоту, що чутко нашорошила вуха й готова була до одсічі.

Офіцери теж припинили свої коні, перестали сперечатися й дражнити один одного.

Постріли залунали знову.

— Це з нашого боку! Запевне, це з нашого! — скрикнув молодий офіцер.

— Гайда, гайда! На підмогу! Це наші б'ються! Ей, Іване! Пристав воза до хутора та розпорядись... Вперед!

Маруся не встигла ще й зміркувати до пуття, у чім річ, як уже ватага помчала, як вихор, і скоро зникли з очей усі, окрім Івана, якому було наказано «приставити воза і розпорядитися». Немов дикі птахи, не оглядаючись, усі знялись вони й полетіли, тільки підстаркуватий москаль, що розмовляв із нею, обернувся і ще раз поглянув на неї.

— Торкай, торкай, мала! — промовив Іван, запалюючи коротеньку люльку.

Маруся позирнула на Івана. Він їй здавався чимось подібним на їжака...

— Торкай! торкай! — сказав він суворіше вдруге.

Віз посувався помалу вперед, до Книшевого хутора;

замигтіли засіяні, але подекуди немилосердно витоптані, витолочені поля, постріли долітали все частіш і частіш, і, непомітно підіймаючись на згористу могилу, через яку звивався далі шлях, Маруся вгляділа якісь намети й шатра, а над ними стояли сувої чорного диму й вибухали вряди-годи огняні язики червоного полум'я. Часом у дзвінкому ранковому повітрі чути було людський голос і стогін, ледве виразне жалібне ревіння худоби, й дитячий плач, і галасування дробини та тріск руйнованих людських осель.

З'їхавши на самий шпиль могили, Маруся, як на долоні побачила здалека бойовище. Вона побачила село у полум'ї, дві дитячі постаті, що бігли, самі не знаючи куди, вхопившись за руки, перелякані, з жахом, розпізнала кілька жіночих постатей, що нерухомо простягалися посеред степу; і на її очах падали, стогнучи, люди, летіли перелякані коні без їздців, рідшали люті ватаги, застелялася земля трупом та пораненими, трава, змочена теплою кров'ю, темнішала. Небо набувало якогось зловіщого червоно-синього кольору. Купи пороху кружляли хвилями.

А просто перед нею зеленів і пахнув хуторець пана Книша, і віз тихо до нього посувався все ближче та ближче. В гущавині густого саду вже вирізнялось різноманітне дерево й кущі із своїм мережаним листом і квітами; в одчинені ворота побачила вона темно-жовтих, перістих курей, що походжали по широкому двору, порослому м'яким оксамитним шпоришем і заставленому всякою хазяйською справою та знаряддям; коло воріт сидів величезний кудлатий собака; він уже загледів на шляху воза й ждав його байдуже та пильно, як особа, що вже досить бачила дечого за своє життя і давно вже поклала собі за правило не квапитися виявляти свої почуття.

 

IX

Ледве віз спинився коло воріт, як перед Марусею опинився хлопчик літ п'яти, схожий на орля, рум'яний та дужий. Коли б він справді був степовим орлям, то й тоді він не зміг би ні проворніше налетіти, ні встромити сміливіше в Марусю погляду, ні хутчій оглянути і її, і воза, і воли.

— Чи дома пан Книш, хлопче? — спитала Маруся.

— А ви приїхали до діда в гості? — спитав замість відповіді хлопчик.

— До діда. Дома дід?

— Дома.

— А де ж він?

— Отам у саду, а може, в хаті, а може, на толоці.

— Поклич діда, хлопче.

Але дід уже наближався до воріт.

Трохи похилий, простодушний дідок у сільському полотняному вбранні,— в сорочці та широких штанях, у солом'яному брилі,

Він почтиво вклонився приїжджому воякові й зараз же впізнав Марусю,— і ніяк не виявив здивування, неначе її ждав, немов такі відвідини були найзвичайнішою річчю.

— А, дівчинко малая! — мовив він.— Чи здорова та весела? Милості просимо до господи, а коли в хаті занудишся, то от Тарас знає, де є суниці й де поспіла малини. Можна теж забавитися пампушками або маківники ми. С й пиріжки про запас, такі пиріжки, що розважать голодну душу.

Іван почув слова: маківники, пиріжки.

— У тебе, либонь, у господі не без припасу? — промовив він суворим голосом, але в якому чути було нотку вже м'якшу, викликану уявою пирогів та інших страв.

— Дякувати господеві! — відказав господар,— милості просимо до господи!

Що який то привітний, що який щирий, який нелукавий, здалося, господар був пан Книш!

— Милості просимо, дорогий гостю... не сподівався, а бог і послав... і послав... От несподіваний, та зате дорогий гість. Милості просимо, милості просимо!

Несподіваний, але «дорогий гість», втомлений і голодний, не починав ніякої розмови, ні пояснень і пішов слідом за господарем, випростовуючи намучене тіло, позіхаючи, чухаючись — словом, користуючись рідкою нагодою поніжитись тілом і душею, поклавши собі за річ певну, що господар — простак і добрячий мужик, і тільки піклуючись про те, що то за пиріжки в нього, що то за страви та напої.

Маруся заїхала в двір і теж пішла за ними, а за Марусею хлопчик Тарас.

— Пане Книше! — сказала Маруся.— Яка чудова ярина у вас. Хоча б нестиглою жати, то все добре!

— Слава богу, дівчинко, слава богу! Цього року все добре вродило! — відказав пан Книш, не обертаючись.

І хоч би трошки затремтів у нього голос або став вищий чи нижчий, хоч би от стільки стрепенулась його постать, або прискорив він чи задержав дрібну поспішну ходу, хоч би капелинку змінився де в чому його вигляд хазяйновитого господаря, трохи чванливого своїми пирогами, що з тайним торжеством спішив почастувати й наперед уже лукаво усміхався, бачачи втішне здивування гостя з першим шматком його страв, які, либонь, ставив він вище всього на світі.

«Що ж це? Він не зрозумів?»

У Марусі тяжко занило серце; вона не знала, що думати та діяти, і постановила знову те ж саме: бути, як він.

Тож вона більш нічого не сказала і ввійшла до господи.

Це була простора, прохолодна, біла, як сніг, хата, з широкими лавами, із столом, застеленим білою скатеркою, з глиняною долівкою. По стінах подекуди висіли пучки напівзів'ялого запашного степового зілля; в кутку, за образами, позапинаними білими рушниками, теж висіло зілля і змішувалось із сухими торішніми квітками, із свяченою вербою й зеленосвятковим зіллям.

Господар запросив сідати і, знати, увесь заклопотаний частуванням, увесь зайнятий чванливим бажанням не осоромитися і виказати своє господарство з найкращого боку, метушився, накриваючи стіл, бігав у льох, рився з коморі, бряжчав посудом, упускав додолу ложки, переливав щось із одної пляшки в другу, лазив на горище за копченою ковбасою, і через ці щирі клопоти мучив усе дожиданням голодного гостя та звертав усі його помисли тільки на ці клопоти та їх ласі наслідки, вселяючи в нього вдячність разом із досадою та нетерплячкою, які одначе не переважали першої.

— Та ти, господарю, не турбуйся вже так задля мене! — говорив уряди-годи гість.

— Не можна... не можна... дозвольте, пане... як звуть вас, добродію? — відказував щирий господар.

— Та мене звуть Іваном,— говорив той, зітхаючи і покоряючись.

— То вже дозвольте, пане Йване, почастувати вас, чим бог послав. Вже дозвольте!

— Ми люди військові, ми не звикли солодко їсти, нам аби не голодний, та й годі! — на свою користь силкувався вмовити пан Іван.

— Ні, ні, ви вже дозвольте! — відказав господар.

Маруся сиділа на лаві, намагаючись бути, як він, з виду спокійна й тиха, але такі припливи та відпливи надій і страху вона відчувала, що ніхто того й розповісти словами не зможе та рідко хто зможе собі уявити.

Хлопчик Тарас, уволю надивившись з кутка на гостей, поглядав у вікно та рахував постріли, що ясно долітали до хутора.

Нарешті, все для снідання було наготовлено; пан Іван після довгого ждання накинувся на нього з якимось ворожим чуттям і з грізним видом вояка, що не шанує насолоди смаку; але хутко, дуже хутко, він якось увесь пом'якшав, навіть перейнявся трохи ввічливістю, а після кількох чарок усяких наливок очі йому посоловіли й заграла невиразна усмішка на устах.

Хазяїн уряди-годи пригадував собі про які-небудь нові, заховані десь ласощі й то ходив у льох, то лазив на горище, питаючи попереду дозволу пана Івана.

А пан Іван уже не перечив, а тільки кивав йому головою на знак того, що йому це здається добре й що він на все згоден.

— А ти що ж, Тарасе, галок рахуєш? — сказав господар до внука,— пішов би та сіна підкинув волам.

Це в мене такий робітник, що кращого й не треба, дарма що ще до неба не виріс! — додав він, звертаючись  до пана Івана.

На це пан Іван хотів відповісти щось поважне, але поважного нічого не відказав, тільки помалу та невиразно усміхнувся.

Тарас скочив зараз із лави й побіг до дверей.

Маруся не змогла стерпіти далі муки, теж устала ї мовила:

— І я піду з Тарасом.

— Іди, йди, малесенька,— відказав їй господар, і коли вона йшла повз нього, він погладив її по голівці — тільки погладив по голівці й неначе якими чарами вернув їй певність і бадьорість.

— Господарю! — мовив ураз пан Іван, з безнадійним силкуванням збираючи докупи думки та пояснюючи справу,— сіно наше... узяте сіно в полон... дай викуп... великий викуп давай... це добре... дуже добре...

— Ваша воля, пане Іване,— відповів господар. — Хоч сіно, хоч викуп беріть, ваша воля!

— Ну, це добре,— сказав пан Іван. — Це... це... добре...

 

 

X

Вийшовши надвір, Маруся побачила свій віз на тому самому місці; Тарас смикав із нього оберемками сіно й підкидав волам, а воли велично, з гідністю приймали таке належне вшанування.

Тремтячи, непомітно ходила Маруся коло воза, силкуючись відгадати те, що її мучило.

Довго вона отак кружляла, немов підбита пташка над зруйнованим гніздом; Тарас, сповнивши доручене йому діло, заговорював до неї про те, про інше, але вона відповідала йому коротко — всю її істоту перейняли були турботи, тривога та надії.

Розваживши, що це кружляння коло воза може накликати підозріння, вона відійшла від нього й тинялася по широкому дворі; вона заглянула в густий садок, подивилася в далечінь, у поле.

«Що діяти? Що буде?» — думала вона.

Коли це, йдучи повз купу каміння, накиданого у дворі, вона почула голос, що ясно промовив:

— Спасибі, Марусю малая! Не бійся нічого, все гаразд!

Вона ту ж мить упізнала цей голос і, вражена радощами, мов стрілою, разом зчарована та знесилена від мук і тривоги, які разом оце зникли, похитнулася, ледве не впала й сіла на землю, не маючи сили ступити далій кроку.

Помалу вона прийшла до пам'яті й уважно придивилася до місцини: купа каміння, коло якої вона сиділа, видимо, була накидана тут дуже давно, ще як мурували льох, продухвина з цього каміння виходила у двір, і каміння, що лишилося зайве, з того часу, видно, й не займали, бо воно проросло травою та кропивою геть усюди.

«Чи не почулося мені?» — подумала Маруся, вся завмираючи від млості.

Але голос, виходячи з-під землі, прозвучав удруге:

— Вірна моя дівчинко! Розваж своє серденько! Перепливли ми саму бистрю, на березі, дасть бог, не потонемо!

Маруся довго була непорушна, все ще прислухаючись. Від його слова, як чарівничого наказу, серце її виповнилося живою радістю, і тому на лиці заграв такий яркий, щасливий рум'янець, очі так засяли й засвітилися, що Тарас, який гарцював по дідівському дворі, то в гордому виді гетьманського коня, то в грізному виді самого гетьмана, то взявши на себе образ хоробрих козацьких отаманів та полковників, то, нарешті, розпалений своїми гарними й славними ролями, свавільно стрибаючи та плигаючи у своєму власному виді, опинившись перед чужою дівчинкою, зачудувався переміною в ній, спинився перед нею в якомусь ваганні й утопив у неї свій орлячий погляд.

«Що їй дід дав? — подумав він. — Що?»

Перед ним замигтіли й почали літати якісь неясні привиди смачних маківників у меду, ласощів, коней медяників, смажених горіхів та іншого добра. І що більш дивився він на чужу дівчину, тим привиди ці ставали фантастичніші, принадніші, а разом із тим усе більш дражнили та хвилювали його. Не розуміючи і сподіваючись, він стояв та дивився, більш як коли-будь похожий на хиже орля, що розпростало крила, нагострило дзьоба та пильно оглядає оком, в який бік летіти за здобиччю.

Він увесь здригнувся, коли Маруся заговорила. ' — А що, хлопчику, може, підемо з тобою в садок?

— Йдімо,— відказав він, трохи вагаючись, як людина, що ще непевна, чи виграє вона від цього, чи програє. — А що дід дав?

— Кому? — спитала Маруся.

— Тобі!..

— Нічого.

— Так обіцяв? Що обіцяв?

— Нічого.

Тарас глянув на гостю пильно й недовірливо.

— Чого ж ти така рада? — спитав він.

— Я?

Вона хотіла була сказати: «Я не рада», та змовчала і сказала тільки:

— Ходім у садок.

І вони пішли у садок, і гуляли там, і рвали ягоди, і обмірковували всячину.

Хлопець Тарас до міркування був охочий; особливо міркування про те, як би те або інше він впорядив, якби був паном гетьманом, і вже, певно, нікому, не зчислити, нехай він буде й числозір, скільки на словах перебив він усякої невіри, скільки міст забезпечив, скільки сіл та слобід збагатив. Мова хлопця Тараса була принадна тоді, як мед; а дивлячись на нього, можна було з певністю покласти, що й діла його не будуть полинню.

Я не знаю, чи багато є на світі чого кращого від гуляння в запашному, свіжопахучому, густому саду, коли серце грає і вся ваша істота, після пекучого дожидання та томливого вагання неначе сміється! Дай, боже, погуляти так усякому доброму чоловікові хоч раз у житті!

Так гуляла Маруся, ходячи слідом за Тарасом по всіх кутках і закутках саду й розмовляючи про це, про те.

А Тарас, водячи гостю по саду, частуючи ягодами та забавляючи розмовою, все-таки деколи поглядав на неї з непевністю й ніяк не міг одігнати від себе тих неясних, принадних привидів таємничих маківників, бубликів, ласощів та всяких інших смачних речей, які десь близько є та являються перед ним щоразу, як тільки зверталося до нього осяяне обличчя гості.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.