Люди і тварини-8

Оркестра на Рокеті

По аквамарійній гладі біжать хвильки. Білопінні, мережані. Злегка колихаються у вирізі затоки й сипким шумом вибігають на пляж піску. Мачок будинків, граняки готелів, собор, розмальований на індіянську поліхромію. І гори. З самоцвіту Пацифіку виринає острів Рокета. Колись ця скелька — рокета була причілком суходолу. Відділившись від нього, пливе вона по затоці й виглядає наче великий зелений звір. Смарагдова шерсть джунґлів спадає каскадами по узбіччі й вливається на береговий пісок. Він — вузька смужка, що сяє кришталево від зернят піску, раковин і людських тіл. Бронзово — білих, біло — рожевих, чорних тіл. Жарить їх сонце. За спинами співають джунґлі. Обличчями вони до емеральду моря — океану.

На острові грає оркестра цикад — чічарос і океан настроює інструменти до набігу на твердь. Хвилі колихаються і звільна прибивають до берегів. Відступають, журкотячи дрібною рінню.

Тихо на Рокеті. Тільки морщиться затока кришталевою аквамариною гладі.

Високо в джунґлі дириґент. На його знак озивається дрібний дзвінок кастанєт. Срібні дзвіночки задзвонюють увертюру там на горі. Зараз таки підхоплюють мелодію музикантів віолі й співають ясними акордами. Скрипалі потягають смичками ніг по берегах крил і з обидвох боків вливається їхня музика в металеві звуки дзвіночків. Кастанєти й кампанеллі потрясають дрібними зернятами й разом грають симфонічну поему джунглів. Гра могутніє, нестримна, але здисциплінована, вона ллється вниз. Життєрадісна канката виливається з амфітеатру на Рокеті, кидається у простір і лягає на шум хвиль, що сипко біжать до берегів.

Останні дзвіночки закріплюють її сміхом тріюмфу і втомлені музики замовкають один за одним. Кілька акордів ще снує скрипка.

Тиша. Оркестранти слухають музику океану, що її грають хвилі в бігу понад топіллю. Настроюють свої інструменти музиканти, поклавши ноги здовж крил. Чекають на новий знак, що його подасть диригент там угорі, в густому верховітті помотаних джунглів. Заграють знову симфонічну кантату й багатьма інструментами видзвонять її багатоголосним крещендом та виллють на топіль океану. А джунглі зітхають струнами еольських арф, співом блакиті й тугою до простору.

 

* * *

Мандрують по сафірі затоки білі хвильки. Даль розколихує їх до походу. Підносяться, наступають одна на одну й могутніють ув обіймах і виринають білопінними гривачами. Ростуть, потужніють і йдуть грімким маршем на підбій суходолу. Шумить вода, клекоче топіль. Водяні вали кидають кришталеві гребені на груди суходолу. Відбиваються від скель пінами й бризками, бушують, колотяться і миють твердь. Вона ставить їм відпір порепаними грудьми, ґранітними спинами.

Гудить і шумить водяний наступ і з люттю, знеможені розливи спливають із скель і відступають з дрібним журкотом рінні. Споконвіку так боряться вони: неспокійна, бурхлива топіль і непорушна твердь. Перша породила другу, але вона постійно намагається затопити свій твір і проглинути його в свої неспокійні, грізні надри.

Знову подав знак диригент і жива оркестра суходолу сипнула по зелених джунглях і дзвінко заспівала назустріч баритонові моря.

 

* * *

Сонце потонуло в золото затоки. Вона дрібно зморщилась і вагово заколихалася. І лягла до стіп ночі розтопами металів: сріблом — крицею, синім оливом, тяжкою бронзовою і жевріючою золотінню. Ніч залила водяний простір глибоким ґранатом і погасила сонце. Ще грає оркестра на Рокеті. Невтомні музики потягають смичками ніг по оболонах крил і дрібнозерно бренять кастанєти.

Насуне буря від Сієрра Мадре й розгуляються грозою стихії. Бурі світять на небеснім чорнінні, крають їх фосфорійними ножами блискавиць. Вітри грають над топіллю героїчне бравадо й, підносячи хвилі, кидають їх на скелі. Женуть із громом та ревом розгуканих буйволів. Ревуть вальторнії, б’є на сполох грізна оркестра буряної ночі, кидає потужну рапсодію у безмежі океану. Засяє рубець неба, вигладиться затока, знеможена нічною грою побідних, розшалілих стихій.

Заясніє кришталевий емеральд, смирно приляже аквамарин і знову заграє оркестра на Рокеті.

 

 

 

 

Велика історія малого звірка

Старий розтрясений вантажник ледве посувався по гористій дорозі. Він клекотів, тарахкотів, смердів, чадів і перекидався з боку на бік. Його вів пан професор Макс і коли тягарівка перехилялася, загрожуючи перекинутись, лаяв її по еспанськи, чи там по мексиканськи. Мабуть трачисько розумів тільки цю мову, бо все ж ліз далі й не робив небезпечних аварій. Внизу, глибоко у стіп гір, лежав Пацифік. З гори він був наче безмірне гладке дзеркало. Тільки до берегів він прибував срібними пінами й викидав їх на скелі. Притишений шум долітав знизу. Кокосові пальми хитали своїми розчухраними коронами й бігли стрічками здовж дороги. Однак, краєвид часто поширювався в простору високорівню, порослу джунґлею і пальмовим лісом. В ньому були житла туземних індіян, що майже не різнилися від тих, що в них жили тисячі літ тому предки оцих інків.

Вантажник минав їхні житла. Пан професор пояснював туристам, що траплялося при дорозі. Поруч нього сидів молодий чорнявий хлопець. Він допомагав під час їзди, бо ануж «вегікулові» захочеться дістати дефект, забракне води, сплисне колесо. Треба тоді щось порадити. Хозе був скорий і радий до послуг. І вмів трохи по-англійському, тож був корисний при розмові з пасажирами.

Пан професор спинював тарахкало в дорозі, коли було щось цікаве. Так пасажири оглянули великі гнізда деревних мурашок — пан професор казав, що то терміти — папуг, що кричали в джунглях, пташків, що підносилися з гілки просто вгору й були подібні до камінців, що їх хтось викинув із руки.

Час од часу появлявся здовж дороги напівголий хлопець і пропонував щось купити. Були там криштали кварцу, подібні до діямантів, тільки не такі блискучі, були черепки, фіґурки з глини й каміння, індіянські різьби й вироби з кораликів. Пан професор розглядав їх критичним оком і купував, коли йому щось було до вподоби. З кишені в постріпаних і не дуже чистих штанах він видобував незмінного пезо й давав хлопцеві, навіть не питаючи про ціну.

— Навіщо вам того? — питав пан Мирон. Він, як і дві молоді пані, був пасажиром в цьому вегікулі.

— Я, знаєте, люблю мистецтво — мав готову відповідь провідник. Мабуть вживав її нераз. — Але, якщо ви зацікавлені, можу вам відступити.

— Ну, добре, але ж ви купуєте не лиш оці предмети, але й різне інше. От, ви торгували папугу. Мабуть вам не вдалося, чи не добили торгу, навіщо вам її?

Пан професор пояснював: — Я природник. Викладав в університеті в Каліфорнії. Тепер живу в Мексико, маю свою туристичну фірму й…

Пані переглянулись і підсміхнулись злегка. Шукаючи нагоди дістатися вглиб краю, вони натрапили на фірму, що розпоряджала одним підтоптаним вантажником.

— Можете їхати — заохотив їх Карльос, один з готелевої прислуги.

— Макс «файний хлоп». Каже, що був професором. Але не знає навіть у котрому університеті. Одно певно, що він з Бруклину й був тут гребцем на човні, що возить туристів. Дечого навчився, решту придумав і якось живе. Можете з ним їхати.

Тож поїхали. Вправді їзда тою старою калошею не була приємна, але можна було оглянути кусок країни й приглянутися до життя людей. Їхнє головне зайняття в тих місцях — підготова й продажа копри. Здовж дороги в’язки кокосових горіхів, де-не-де ще цілі. Інших повідкривали й вони сохнули на сонці. Купці купували їх мішками й везли в глиб краю, де фабрики, або продавали їх, до сусідніх держав Північної Америки. Там копру перероблювали на кокосову олію і далі на мило, мастила, креми, кока для цукорняних виробів і ще дещо. Лежали теж в’язанками шкаралющі з горіхів. Частину з них перероблювали вже тут на місці на кокосове волокно й різні вироби з нього, як от хідники на підлогу, витирачки тощо. Туристів цікавив той побут та життя людей. Тож, чи пан професор був справжній чи тільки підроблений — не було для них істотне.

З гущавини вийшов бронзовошкірий хлопець. Тримав за хвіст невеликого звірка. Вальцевате тіло покрите щитом рожеватого кольору шкіри; мала голова закінчувалася рилком. Малі очі, без зацікавлення, по боках голови. Ані їм, ані голові, мабуть не шкодило, що їхній власник висів униз головою. Хлопець мотав звірка за хвіст, пан професор спинив «авто».

— Це панцирник. Його тут називають армадійо. Він лагідний і безбоязкий, можете його взяти в руки.

Так то правда. Оцей опанцерований лицар давніх епох не потребував нікого боятися. Його хоронив одяг. Пані розглядали звірка. В той час пан професор видобув свого незмінного пезо й його помічник взяв звірка. Не боронився. Встромив його в кишеню і тра-ра-ра — поїхали далі.

— Що ж з ним робитиме? — питала пані.

— Та пущу до городу, хай собі там живе. Може придатися.

— Що ж він їсть і що їстиме у вас? — цікавився пан Мирон.

Коли пан професор розказував про звички панцерника, звірок сам звинувся в клубок і смачно заснув. Треба знати, що не всі панцерники можуть звиватися — їм заваджує панцер. Все ж цей, мексиканський, може. Так пояснював пан професор, а згодом і ми вичитали в книжці. А їсть він черв’яків, комах, овочі — що попаде.

Чорні свині шукали харчів при дорозі. Їх треба було проганяти від горіхів. Набравши горіхів у рило, хрупали смачно. Виголоджені сухоребрі пси, всі одної пісковатої масти, теж підкрадались до горіхів, щоб заспокоїти свій постійний голод.

Тра-та, та, та-тарахкотів старик у поворотній дорозі. А панцерник спав собі смачно в кишені. Може й мав жінку й малих десь там в джунґлі, але йому було до них байдуже. Спав смачно й на його обличчі було задоволення. Приємно виспатись досита.

 

* * *

Пан Мирон купив його від Макса.

 

* * *

Покінчилися вакації, дозвілля майнуло швидко, наче думка.

І були знову будні, біг авт на просторих американських дорогах, і праця.

Пані Надя — одна з тих, що їхала тоді з Максом його «автом», навідалась до пана Мирона. Він запросив її, щоб познайомилась із його сім’єю. Хлопці, мабуть, цікавились тваринами. Був у них хом’ячок, що бігав по колесі, були два сині попугайчики, що в клітці виводили малих. Були дві черепахи, крілик — альбіно, пухкий і привітний, кілька морських свинок, білі мишки… там справді був малий зоологічний город.

Але з усіх хлопці найбільше любили панцерника — армадійо. З притаманною йому добродушністю, він погодився з неволею, а ще ж годували його непогано; в городі, врешті, вишукував комах, і черв’яків. Заприязнився з іншими мешканцями і жив собі та, мабуть, нічим не журився. Своїми, трохи незграбними, куцими ніжками тупав по кімнаті й всі знали, де він тепер, той Панчо, як його назвали. Навіть навчився відповідати на цей поклик. Не противився теж, коли до хлопців приходили приятелі й вони баламкали ним підвішуючи на хвості. Зараз же після таких вправ, Панчо почував палке бажання поспати. Закривши малі очка, засипляв дебудь і люди сміялися з нього. Чи снилося йому щось в таку пору? Чи загалом у такій маленькій голівці може щось снитися? А може в ній дрімав спогад рідного Мексико? Воно було далеко за горами, пустинями, джунглями й лісами.

 

 

 

 

Каштани падають

(На вулиці нашого дитинства)

Вночі віяв вітер, перший холодний вітер ранньої осени. Він бив по деревах довгими батогами й вив. Його виття загрожувало зелені дерев осінніми холодами. Вночі коливались зорі на вітряному небі, а вранці була глибока, холодна осіння синява й…

падали перші каштани.

З дзвінким стукотом вони падали на вулиці та хідники. Зараз же розкакувались на третинки й з зеленої лушпини викочувався блискучий овоч — втіха наших дитячих літ. Лиснячий, мальований каштан випадав на ясне, денне світло з своєї темної в’язнички й з радістю спілого овоча дивувався новому світові, що віщував нове, повне, таке розкішне життя. До цього життя сміялись його масні круглини й горнувся темніший рисунок м’якими заливами форнірних узорів, у котрих дрімали в немовлячому зав’язкові могутні сили майбутнього дерева.

Вітер віяв на світанку, і падали перші каштани, а вранці була радість. Діти бігли до школи, їхні личка сяяли рум’яною втіхою. Один одному переказував замість привітання:

— О, — каштани! — і оченята сміялись радісно.

— О, каштани! — гомоніло вулицями від дитячих голосів.

Перші каштани! Учні збирали їх наввипередки, переганяючи один одного та штовхаючись, щоб захопити пожадану здобич. В малих, замурзаних руках з’являлись круглі, бронзові кулі — сподівання прекрасних забав, безлічі дитячих радощів і веселих праць. О, каштани!

Круглі, великі — найбільше пожадані. Потім близнюки: двоє хлібенят, гарно випечені, стулені гладкими, рівними поверхнями. Вони, звичайно, ясніші, як оці одинці. Найменше цінять у дитячому світі ці малі, чи середні, що по три вродились в лушпині й мають нерівні стінки й гостро різані грані.

Дитячі ясні голоси лунають вранці на вулицях. Одні малі руки простягаються до других і показують свій збір. Тут і торг:

— Ти, дай мені свій каштан! — це про того великого, круглобокого.

— Оо! — я дурний! Знайди собі!

Синій беретик стоїть і думає:

— А я маю двох братів, — сягаючи в кишеню, проказує з ваганням — не хочеться їх позбуватись.

— Ану покажи!

Два брати лежать у жменці і приманюють ясновипеченими боками. Кортять. Розчухрана чупринка вагається. Червоно — брудна жменька повертає круглий овоч, цупко тримаючи його, як свою незаперечну власність. Все ж таки брати…

— Ні, не дам!

— Дай, Мирку! Я тобі дам ще до того великий ґудзик. Перша кляса воротар! — У грі в ґудзиковий футбол такий воротар чогонебудь не вартий.

З сірої кишені появляється на денне світло жовтий ґудзик. Ще двоє учнів розважають ситуацію:

Один великий каштан чудовий до копання. Але ті два, коли їх провертіти й дати на дротик — чудове діябольо. Ну й до пращі в сам раз. А вже воротар… його розглядають найпильніше. Каштани будуть ще. Голови підносяться вгору, де широка, плідна корона, обвішана овочами, обіцює безліч нових каштанів. Потім порада:

— Ти дай! Каштанів назбираєм, як будемо йти зі школи. А воротар порядний! — Розчухрана голова обмінюється з синім беретиком каштанами й ґудзиком, а шкільний дзвоник гомонить, гомонить, гомонить!

Голі литки бігцем накивують осінньому вітрові й навіть новим каштанам, що падають з його поміччю на міський хідник. Дзвоник, дзвоник, дзвоник!

Тепер учні сидять у школі й не дуже слухають учителевих наук. Під лавками йде обмін і забава каштанами, і ноги чекають нетерпляче перерви. Вибігли на подвір’я!

Каштани стають власністю міста. Зараз після учнів ідуть до праці службовці. Молодші й старші люди нахиляються з усмішкою, і кожний підносить один-два каштани. Потім ідуть до щоденних справ, але ясна усмішка вже не зникає з їхнього обличчя — як спомин дитячих літ. Каштани вносили в них стільки радости й різноманітности. Йдуть задивлені в ці ясні картини… Дитячі літа! Ех, дитячі літа! Котилися рівно й радісно, як оці усміхнені каштани. Але потім уже йшли роки, і були, як ті, прив’ялі. Вони втратили свій полиск, перестали дзвеніти гомоном спілих овочів і лежали нанизані на стрічці життя сухими, в’ялими, безкольоровими разками.

Задивлені в це намисто приходять до своїх варстатів, кладуть на бюрка по одному-два й понуривши голови, пишуть далі безконечні рядки цифр чи букв. Час від часу тільки підносять голови, дивляться за вікно й думають:

— Каштани падають…

У школі знову гомонить дзвоник і невгамовною гурмою учні вистрибують з лавок на подвір’я. В їхніх криках не розбереш пуття. Зате на подвір’ї!…

Оце гурток копає великого одинця. Цей бідний каштан править за м’яч і йому дістається так довго, поки випечена шкірка не відпадає від жовтявого ядра, а воно не розсиплеться на шматки, або поки не визволить його новий дзвоник.

Куди цікавіша для хлопців, і може для каштанів, війна. Тут масове бомбардування, свистіння, барабанний вогонь, крики поранених — справжній бій! Синці на обличчі, потовчені носи й ноги — тільки дрібниці проти насолоди баталії.

Летять тверді бронзові стрільна, ревуть стрільці — сміється золота осінь під синім небом, і співає вітер між сірими домами міст.

Весело, весело як!

В полуднє нові події на вулицях. Вибігає натовп школярів з великого будинку. Ще у великих вікнах синява широкого дня. Але ряд крислатих каштанів нащурився чуйно. Вони знають: тепер буде біда!

Он перед деревом два хлопчаки з зашмарканими носами /їм ніколи тепер думати про носи/. А третій угорі. Босі лапенята тримаються зручно, як у мавпи. Їхній власник трусить гілля, а два інші збирають овочі й вантажать до шкільних мішків. Падають зелені, колючковаті яблука й розкакуються. Малі руки ловлять кулі.

Під деревом розкидані книжки, чорнильниця, олівці й черевики. Вітер читає на сторінках завтрішню лекцію, а сонце купається в чорнильниці. Здається, що товариство вирішило на сьогодні покінчити збір. Мале мавпеня злазить зручно з дерева. Каштани навантажують на зручний чотироколесний візок і тягнуть.

Під деревами книжки самі вчаться, повернена чорнильниця чорним струмом сліз плаче за своїми господарями, що в невдяці покинули її на ласку осінньому вітрові.

 

 

 

 

Його очі

З-поміж стріпаних пірамід давнтавну вибіг автобус.

На зупинці зручно й прекрасно ввійшов пес. Чорний доберман, лисніюча шерсть, інтелігентне обличчя, притяті вуха, уважні очі. Через спину віжки, що їх держав у руці сліпець. Пес розглядався пильно й уважно, здержався біля водія, сліпець кинув монету, скринька загомоніла металево й зараз же клацнув кручок, що ним водій спустив монету до збірника. Сліпець сів скраю на поздовжній лавці й віз побіг далі своїми закарлючками. Господар попустив віжки й пес примостився під лавкою, біля його ніг.

У сліпця було худе обличчя, його ніколи не роз’яснював усміх. Воно було темне, сіраво — біле, безвиразне й незбагненне. Як темрява, що лежала поза мертвими очима.

У пса були інтелігентні очі, повні людського виразу. Вони, здавалося, думали. І вони — боялися. Що деякий час пес виставляв голову з-під лавки, сідав і намагався покласти голову людині на коліна. Власне не покласти її для спочинку, тільки, щоб нюшити руки господаря. По його лисніючій шкірі пробігали нервові дрижаки. І в його очах був неспокій. Він, справді хвилювався, прекрасний чорний пес, що його очі належали людині. Чого боявся пес із людськими очима?

Як тільки пес доторкнувся носом руки господаря він торгав за віжки й товк ними пса. Коли ж пес, мабуть не розуміючи, не влазив під лавку, господар ударяв його по голові кулаком. На хвилину пес зникав під лавкою на те, щоб зараз сісти й знову дрижачи нервово шукати господаревих рук. Рук, що товкли його по голові. Здавалося, йому хочеться полизати ті руки. Але ж господар штовхав його зап’ятками, штовхав із пересердям і бурмотів щось. І так було ввесь час, так було цілу дорогу: видючі очі пса, і темні очі людини, нервове дрижання, що пробігало по лисніючій шкірі, під якою пружились сильні м’язи, штовхання і биття, і люди, що дивилися на цю боротьбу двох пар очей. Очей: мертвих, але повних злости, і видючих і повних страху. Люди дивилися і їхні очі говорили, майже кричали. Але сліпець не бачив їхнього крику. Він боровся з головою з притятими вухами, головою пса, що служить йому своїми очима.

Люди зводили плечима й дивилися з обуренням на ці дві пари очей. Але не насмілювалися заговорити. Аж поки жінка, що зібралася висісти, не нахилилась понад сліпцем і не кинула йому кріз зуби:

— Так поневіряєте свої очі!

Я і жінка виходили з воза й сліпець повернувся до жінки й в його обличчі було ще більше тупої злоби:

— Не ваша справа! Але я провчу його ще не так удома! Він має лежати, лежати, як мертвий! Розумієте: як мертвий!

Автобус побіг — покрутив по бурому асфальті, в ньому залишився пес і дрижав зі страху. І ми стояли на зупинці, жінка мала сльози в очах і скаржилась мені на сліпця, що так поневіряє свої очі, очі пса. Пса, що боявся. Може їзди — тварини бояться її, може боявся за свого невидючого господаря і хвилювався, не знаючи чи впору він виведе його з воза. А може боявся того, що мало наступити вдома. Тому, що не лежав під лавкою.

Але у пса були інтелігентні, вдумливі очі. Очі, що їх він віддав на службу людині. Людині, що вимагала беззастережнього послуху.

— Я не можу без зворушення дивитися на пса, що веде сліпця. Я співчуваю нещасній людині, але в мене стільки доброти й дяки для тварини, що віддала людині свої очі. Свої розумні очі. І я думала, що сліпець мусить дуже любити свого пса…

— Може любить… але… це тільки пес… і мусить знати свій обов’язок.

Жінка поглянула на мене з недовір’ям, наче хотіла в моїх очах вичитати правду. Але я дивилася в другий кінець вулиці, звідкіля над’їздив мій автобус.

 

 

 

Спадкоємець

Невеликі дімки американського міста побігли здовж вулиці й здавалася б, що немає кінця цьому разкові людських жител. Усі похожі один на одного з невеликим ґанком з переду й ще меншим із заду, від сторони городу. В хаті кілька кімнат внизу й дві кімнатки нагорі — одна від переду, друга від заду, їх лучить по боках піддашшя. От і цілий дімок.

З переду попід вікнами кілька кущів вічно — зеленої породи, як от: тиси, ялівці, туї. Вони так використовують смужку землі, для них призначену, що на ній нічого більше не може рости. Інколи тільки барвінок чи повій, або пару кущиків папороті.

З-заду, за хатою теж невеликий город. На ньому господарі мають звичайно одно-друге деревце, біля огорожі кущик бузка, вербу, що напровесні цвіте базями, кущик — два пнучої троянди. Решта города поростає трава, або квіти, що хто любить.

Пані Анна Шан, єдина жителька в такому дімку любила траву. Вона була наче зелений килим, розстелений під яблунькою.

З весною яблунька цвіла рожевим, теплим цвітом і крізь гілки густо засипані ним проглядала синява неба. У стіп яблуньки пані Анна розклада собі лежанку й на ній відпочивала. На землі, поруч лежанки завжди й незмінно вилігувався Топс. То було улюблене місце того бронзового, в чорні поперечні смуги, пса. Трохи яснішого кольору довгі вуха порослі буйною шерстю, що м’якими хвилями спадала здовж них. Пані Шан радо чесала її і щіткувала. При чому жартувала собі, що Топс має модну дівочу зачіску й що потребує доглядача краси, щоб дбав про його шовкове волосся.

Не відомо, чи Топс розумів, про що говорить господиня, але розумів, що говорить до нього, та ще й привітливо. Бо так було від років. Пані Шан була самітна, старша жінка й ані в хаті, ані в городі не мала нікого. То ж, коли говорила, то напевно до свого єдиного приятеля, пса. Розумів це Топс і виляв хвостом та помахував вухами й тоненько й радісно скавучав. Розуміли це й сусіди, бо знали, що окрім до Топса Анні ні до кого більше говорити.

Так було довго, так було від років. Людина і пес зжилися і розуміли одне одного. Топс уночі спав біля її ліжка й Анні було відрадніше не бути самій у хаті. Топс був її вірним сторожем і на кожний незвичний шерех у хаті чи поза вікнами негайно відзивався. Не гавкав надто голосно й пронизливо, бо господиня не любила гармідеру. Але коротко й декілька разів кидав гавчок один за одним і вмовкав, як тільки Анна поглянула на нього. Мабуть розумів, що остеріг господиню і нічого більше від нього не вимагали.

У день ішов з нею на покупки й тоді походив собі й побігав і нанюхався собачих запахів, що неслись від кожного дерева й стовпа. По них пізнавав, який пес тут був і куди побіг, і чи то друг чи ворог.

Коли господиня заходила в крамницю, Топс сідав під порогом і терпеливо ждав. За кожним разом, коли відчинилися двері він поривався і пильно оглядав людину, що вийшла з крамниці. Коли то не була його господиня, зідхнувши, він знову лягав біля порога й дожидався. Якже вона виходила, він радісно виляв хвостом і вони подавалися знову додому. Так вони жили й дружили: людина й пес.

 

* * *

Анна випрала шмаття і розвішувала його на городі. Теплий вітер швидко його висушував. Від дому до стіни ґаражу пробігав мотузок. На нього Анна навішувала випране. Під досягом руки мотузок напружувався, на нього Анна накидала мокрий кусок і другою рукою припинала дерев’яною причіпкою. Мотузок вихоплювався з рук і ще деякий час хитався в повітрі й прищіпки гомоніли на ньому дерев’яно. То була музика щоденної праці. Топс розумів її.

Анна наближувалась уже до ґаражу. Ще декілька кусків лишилось розвішати. Вона похилилась до кошика й сягнула по шматину. Щось незвичне сталося з нею: світ став кружляти довкола неї і всі предмети мішалися і затирались у її очах. Ноги стали дрижати, страшний біль здавив її в грудях, забракло віддиху.

— Топс! — закликала в останній хвилині, і впала, та втратила притомність.

Топс підбіг до неї і став обнюхувати. Щось мабуть йому було не довподоби, бо став носом штовхати лежачу. Далі торгав її за рукав і тягнув зубами за одяг. Але його господиня, що завжди його розуміла, не рухалася. Загавкав і завив, приклавши голову до землі. Його господиня лежала непорушно.

Топс ще декілька разів тягав її за одяг, а далі й за волосся, але вона не подавала знаку життя. Топс перестрибнув сусідську огорожу й підійшовши під двері став на переміну гавкати й вити. Незвичайна поведінка сусідського пса заставила людей вийти з хати.

— Йди до дому, Топс! — гукала сусідка пані Шан, — до дому, до дому! Йди до дому Топс!

Пес стояв і не виказував охоти відходити. Далі зловив паню Ірину зубами за край одягу й став її тягнути до огорожі пані Шан. Тепер уже пані Ірина зрозуміла, що сталося щось незвичайне, коли сусідський пес тягне її так настирливо. Один мет ока крізь огорожу розкрив перед нею небувалу картину: пані Шан лежала горілиць і непорушно. Топс перестрибнув огорожу, та припавши головою до землі став вити.

 

* * *

Пані Шан прочунялась у лікарні, куди сусіди відправили її. Лежала під кисневим шатром і її серце працювало дуже нерівно. Біль душив її та спирав віддих. Біля ліжка стояв пес. Наляканими очима поглядав на господиню. В дорозі вийнятку лікарі дозволили йому бути біля неї.

Хвора боролася із смертю, що стояла дуже близько біля неї. Значно ближче як її єдиний, вірний приятель, пес.

Між одним і другим приступом болю, вона прикликала сестру — піклунку.

— Хочу… хочу… подиктувати мою останню волю… мій дім і все… для товариства сліпих… гроші… в банку… небагато, моєму псові… Топсові… Мав лиш мене… щоб йому нічого не бракло до кінця життя.

Посинілою, дрижачою рукою підписала: Анна Ш…ааа…н.

 

 

 

 

Хитрун

Сріблясто — сірий звірок повисав з гілки. Він обвинувся хвостом кругом гілки й дивився з неї вниз. Голова в нього мала, видовжена й ясного кольору. Малі рожеві, голі вуха. Хитрі чорні очка розглядаються по землі. Може трапитись яка миша, вуж чи, навіть, черепаха. Їх дуже зручно спостерігати, повиснувши на хвості вниз головою. І на птахів теж можна полювати, коли бігають попід деревами.

Здавалось би, що це мавпа — бо хто інший так зміг би вмоститися на гілці?

— Мавпа, мавпа! — скрикнули разом Кольо й Івась. — Зловім її, зловім! Зробимо цирк!

Хлопці були розумні й винахідливі. Мали з собою рибальське приладдя, а з ним сітку на дрючку.

Звірок не збирався втікати. Він добре поснідав, і тепер йому хотілося спати. Треба знати, що опосум — доволі лінива тваринка й має звичку засипати поблизу місця, де полює. Навіть, коли то курник. Вранці може господар застати опосума біля повбиваних ним курок. Бо той розбишака вбиває їх більше, ніж йому треба на прохарчування.

— Закинь сітку, Колю! — порадив Івась. — Обкрути нею оцю мавпу й бігцем додому!

Кольо підстрибнув і закинув сітку. Від несподіванки звірок хитнувся і упав у сітку. Хлопець обвинув її довкола звірка.

— Ой, він здихає! — крикнув Івась. — Дивись, дивись!

І справді, звірок простягнув лапи, наче стверд, і з рота в нього висунувся язик. Невже він забився насмерть, як падав? Алеж висів він не високо!

Хлопці понесли тваринку до хати. В банці хлюпались риби, зловлені в озері. Окуники мали гарні зелені плавці. Між ними звивалась «соняшна риба» з помаранчево — золотистим черевцем.

З такою здобиччю хлопці підійшли до свого дому. Він стояв на узберіжжі. Здалеку було видно бронзового кольору ґанок з червоним дахом.

Обидва нараз вбігли в хату й Кольо вигукнув:

— Тату, ми зловили мавпу! Звисала з дерева, обвинувши хвоста кругом гілки. І має такі голі руки й пальці, як у людини. Але вона здохла у дорозі. Ми думали, що ви зробите клітку, і ми мали б цирк.

Тато засміявся.

— Та яку мавпу? У наших лісах мавп немає. А покажіть мені її!

Утрьох подались на город. Там під дубом хлопці залишили свій улов.

Сітка була порожня… Ані сліду здобичі!

— Та вона здихала, і ми несли її швидко додому. Де ж вона?

І справді, що сталось із звірком? Невже щось затягнуло його в ліс?

— То напевно був опосум! — сказав тато. — Вони в небезпеці прикидаються неживими. Напасник залишає їх, а тоді вони негайно зриваються і втікають. Так зробив і ваш звірок.

Дійсно, хлопці думали, що опосум мертвий, і залишили сітку отвором догори. А він використав нагоду й видобувся з неї. Обманувши напасників, він зник у лісі. Тепер йому вже не хотілося спати.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.